Розробка організаційно-економічного механізму підвищення інноваційної активності підприємства

Технологія

Спеціалізоване виробниче обладнання, жорстко зв'язане в єдиний потік для масового випуску продукції

Гнучкі автоматизовані виробничі модулі, зв'язані безрейковою гнучкою транспортною системою

Дослідно-конструкторські приміщення, лабораторії, відділи

Спеціально спроектовані під даний виробничий процес - повна утилізація простору

Універсального типу, наявність резервних площ, можливість зміщення компонування лабораторій, відділів

Організація праці

Індивідуальна, поопераційна регламентована

Бригада, з високим рівнем сполучення операцій і професій, вільний вибір часу

Оплата праці

Індивідуальна, підрядна

Почасово-преміальна, бригада з використанням особистого вкладу

Приміщення персоналу

Мінімальна, в основному за ієрархічною градацією

Можливість горизонтальних та вертикальних переміщень згідно з вирішуваними завданнями, створення тимчасових бригад

Стиль управління

Авторитарний, мінімум делегування повноважень, жорсткий контроль за виконанням

Делегування повноважень, що забезпечує високий ступінь залучення персоналу до розроблення рішень, подання ідей

Система інформування персоналу

Оперативна інформація про виконання планових завдань певним підрозділом

Докладне інформування про діяльність організації в цілому, її життя, проблеми та завдання у сфері інновацій

Психологічний клімат

Настроювання на вирішення поточних завдань у рамках свого робочого місця

Настроювання на пошук рішень як оперативних, так і довгострокових; як у рамках робочого місця, так і поза його межами. Стимулювання інноваційного клімату, інноваційної активності

Як свідчить світовий досвід, передові фірми розвинених країн під час управління інноваціями використовують комплекс прогресивних систем загального управління, що позитивно впливає на інноваційну сферу діяльності будь-якої організації. Серед цих систем слід назвати такі: стратегічного планування; активізації персоналу (включаючи системи участі у власності, прибутках і управлінні); раціоналізації, збагачення праці і ротації; забезпечення матеріальними запасами (у тому числі системи «Канбан», «точно в строк»); субпідрядних відносин з постачальниками комплектуючих виробів; комплексного управління якістю; логістичні системи управління; системи трансфертного управління інноваціями.

Як уже зазначалось, сьогодні практика інноваційного управління є одним з найважливіших засобів накопичення потенціалу сприйнятливості організації до нововведень і творчого потенціалу шляхом одним з найважливіших засобів накопичення потенціалу сприйнятливості організації до нововведень і творчого потенціалу шляхом залучення не тільки здібних наукових та технічних спеціалістів до участі в пошуку та розвитку нових ідей, а й усіх співробітників організації. Ідею може подати кожний працюючий. Створюється база ідей і, як свідчить передовий досвід провідних фірм світу, вона перетворюється в основний актив компанії -- один з головних елементів наукового потенціалу. Наприклад, компанія «Toyota» щорічно одержує від співробітників близько 2 млн. пропозицій нових ідей, 85% з яких упроваджується [37]. Проте для появи життєздатного технічного рішення необхідна критична маса ідей і умови для її розроблення. У теорії творчий пошук подається у вигляді ланцюга: синтез або запозичення ідей (перший етап) -- трансформація ідей у технічні рішення (другий етап) -- оцінка споживчої, технічної, економічної ефективності технічних рішень та вибір з них життєздатних (третій етап). Це початкова стадія створення нової техніки та технологій, яка має назву концептуальне проектуванні. За його результатами висувається концепція (головний технічний задум), яка оформлюється у вигляді проекту, супроводжується появою зразків-носіїв ідеї та є основою для подальшого технічного проектування й виготовлення.

Керівник інноваційного проекту координує роботу групи, не втручаючись у творчий процес, а організовуючи обговорення отриманих результатів, разом з тим він формулює завдання та затверджує кінцевий проект, який пропонується замовнику. Керівником проекту підбирається спеціаліст, який, з одного боку, має організаційні здібності, а з іншого -- достатньо компетентний у тематиці проекту. Він повинен системно оцінити, спираючись на результати роботи аналітиків та власний досвід, варіанти ідей і технічних рішень з точки зору максимально можливого задоволення споживачів, технічних та економічних вимог замовника.

Залежність між творчим потенціалом дослідників, критичною масою ідей та рівнем науково-технічної значущості останніх показана на рис. 1.5 у вигляді діаграми. Крива М характеризує критичну масу ідей, яка забезпечує отримання одного життєздатного нового технічного рішення відповідно до певного рівня значущості. Чим вищий рівень значущості технічного нового рішення, тим більше ідей такого ж рівня необхідно акумулювати для формування їх критичної маси (більш складна проблема потребує більшого масштабу пошуку). Крива П -- це крива творчого потенціалу дослідників, які входять до складу творчої групи. Чим нижче рівень значущості технічного рішення, тим більше ідей такого самого рівня вони здатні запропонувати (для менш складної проблеми легше знайти можливі способи її вирішення).

Для синтезу більшої кількості ідей, якої потребує відповідно вищий рівень науково-технічної значущості ідей та технічних рішень, потенціал творчої групи необхідно підвищити. Проектний творчий потенціал групи може регулюватися зміною: кількості паралельно працюючих дослідників; складу дослідників з урахуванням різної продуктивності праці; терміну підготовки інноваційного проекту; поєднанням цих заходів. Наведені пояснення базуються на теоретичних закономірностях, однакових для будь-яких нововведень. Конкретні ж кількісні значення кривих будуються на основі емпіричних даних для певних видів техніки і з урахуванням творчого потенціалу спеціалістів. Таким чином, головним ресурсом інноваційного потенціалу організації є людський ресурс, і сприйнятливість до нововведень залежить від науково-технічної компетенції, творчої активності та методів інноваційного менеджменту. У табл. 1.5 наведені методи інноваційного менеджменту як складова потенціалу інноваційного управління.

Таблиця 1.5

Інструментарій інноваційного управління

Тип методу	Найменування методу
1. Методи з'ясування думки	Інтерв'ю, анкетування, експертиза, вибіркові опитування
2. Аналітичні методи	Системний аналіз, написання сценаріїв, економічний аналіз, мережне планування
3. Методи оцінки	Оцінка продукту, науково-технічного рівня і конкурентоспроможності розробок, витрат, організаційно-технічного рівня виробництва, ризику і шансів, ефективності інновацій
4. Методи генерування ідей	Мозкова атака, методи синектики, морфологічний аналіз, ділові ігри та ситуації
5. Методи прогнозування	Експертні, екстрополяційні, аналогії, метод Делфі, імітаційні моделі, регресивний аналіз, метод експертних оцінок
6. Методи прийняття рішень	Побудова дерева рішень, економіко-математичні моделі, порівняння альтернатив
7. Методи наочного уявлення	Графічні методи, фізичні моделі, посадові інструкції та описання
8. Методи аргументації	Презентації, проведення переговорів

Таким чином, через розвиток інноваційного потенціалу йде розвиток організації, її підрозділів і всіх елементів виробничо-господарської системи. Розвиток організації розглядається як реакція на зміни зовнішнього середовища і тому має стратегічний характер. Від стану інноваційного потенціалу залежить вибір та реалізація інноваційної стратегії і тому оцінка інноваційного потенціалу є необхідною умовою змін. Інноваційний потенціал оцінюється за схемою: ресурси (Р) -- функції (Ф) -- проект (П). Завдання оцінки інноваційного потенціалу організації може розглядатись у різних площинах [37]: часткова оцінка готовності організації до реалізації одного нового проекту; інтегральна оцінка поточного стану організації відносно всіх або групи проектів, що вже реалізуються. Практика спирається на два підходи до аналізу внутрішнього середовища й оцінки інноваційного потенціалу організації: детальний і діагностичний. Детально оцінюється інноваційний потенціал на стадії обґрунтування інновації та підготовки проекту до його розроблення і реалізації. Схема оцінювання інноваційного потенціалу за таким підходом передбачає: системне описання нормативної моделі стану внутрішнього середовища організації всіх складових інноваційного потенціалу, тобто чітко встановлюються якісні та кількісні вимоги до всіх компонентів, блоків і параметрів, які забезпечують досягнення інноваційної цілі та її підцілей (з допомогою дерева цілей); визначення фактичного стану інноваційного потенціалу з усіх його блоків; аналіз розбіжностей між нормативним і фактичним станом, визначення сильних і слабких сторін потенціалу; складання переліку робіт з метою посилення слабких сторін і гармонізації всіх блоків інноваційного потенціалу. Діагностичний підхід реалізується в аналізі та діагнозі стану організації з обмеженого кола параметрів. Обов'язковою умовою якісного проведення діагностичного аналізу є використання системної моделі досліджуваного об'єкта з тим, щоб виявити взаємозв'язок діагностичних параметрів з іншими важливими параметрами системи і за станом одного будь-якого діагностичного параметра оцінити стан усієї системи або її частини. Наприклад, якщо діагностичним блоком системи є елемент «кадри» в інноваційному процесі, то за станом цього елементу можна виявити стан інноваторства в цілому в організації. Проведення діагностичного аналізу потребує наявності відповідної інформаційної бази про всі складові внутрішнього середовища організації.

Інноваційний розвиток підприємства здійснюється на засадах відповідної стратегії, що ґрунтується на інноваційному потенціалі розроблених і освоєних інновацій з урахуванням впливу зовнішнього середовища. Ефективність інноваційної стратегії підприємства залежить від якості інформації, отриманої із зовнішнього середовища та від аналізу внутрішнього стану.

Отже, можна вважати, що інноваційний потенціал складає ядро загального економічного потенціалу підприємства, органічно входячи до його складових і визначає потенційну можливість підприємства щодо здійснення інноваційного розвитку.

1.4 Особливості світового та вітчизняного досвіду національних інноваційних систем

Концепція формування національних інноваційних систем (НІС) одержала свій розвиток на початку 80-х років ХХ століття.

Національна інноваційна система - сукупність принципів, методів і форм управління, спрямованих на пошук можливостей, котрі забезпечать практичне використання наукового, науково-технічного результату та інтелектуального потенціалу з метою одержання нового чи покращеного продукту, способу його виробництва та задоволення суспільних потреб у конкурентноспроможних товарах та послугах. Сприяє розвитку науки, техніки, досвіду, знань.

Національна інноваційна система - це нововведення, пов'язане з науково-технічним прогресом, що полягає у відновленні основних фондів і технологій, в удосконаленні управління й економіки підприємства.

Світ національних інноваційних систем різноманітний. Він формує ринок інновацій , інвестиції - ринок капіталу, нововведення - ринок конкуренції, що сприяє збагаченню та створенню нового потенціалу держави.

Інновації є необхідною умовою розвитку виробництва, підвищення якості і кількості продукції, появи нових товарів і послуг.

У ринкових умовах національні інноваційні системи охоплюють всю економіку, включаючи продуктивні сили (засоби виробництва, навчання працівників) і виробничі відносини (форми і методи управління, досвіду, спеціалізації і кооперації праці).

Національні інноваційні системи різних країн істотно відрізняються. Дотепер ще немає єдиного визначення поняття національних інноваційних систем, єдина методологія формування національних інноваційних систем також ще не розроблена. Більш того, перед національними інноваційними системами різних країн можуть ставитися і різні цілі. Так, наприклад, Франція вбачає основну задачу національної інноваційної системи у створенні додаткових робочих місць, а Німеччина - у розвитку прогресивних технологій. При цьому, за оцінками європейських експертів, загальна ефективність національних інноваційних систем цих країн є майже однаковою.

Основна ж мета національних інноваційних систем полягає в забезпеченні стійкого економічного розвитку і підвищенні якості життя населення країни шляхом:

створення додаткових робочих місць у сфері науки, виробництва і послуг;

збільшення надходжень у бюджети різних рівнів за рахунок збільшення обсягів виробництва наукомісткої продукції і збільшення доходів населення;

підвищення освітнього рівня населення;

виведення виробництв, у першу чергу екологічно шкідливих, до країн третього світу;

вирішення власних екологічних і соціальних проблем за рахунок використання новітніх технологій.

У кожному конкретному випадку стратегія розвитку національних інноваційних систем визначається державною макроекономічною політикою, нормативним правовим забезпеченням, формами прямого і непрямого державного регулювання, станом науково-технологічного і промислового потенціалу, внутрішнім товарним ринком, ринком праці, а також історичними і культурними надбаннями. На розвиток інноваційної діяльності не впливають ні тип держави, ні політичні режими. Інноваційна діяльність успішно розвивається як у федеративних державах - США, Німеччина, так і в унітарних - Франція, в умовах конституційної монархії - Великобританія, Нідерланди, Іспанія, а також при комуністичному режимі - Китай. Тому можна припустити, що вирішальним фактором є стабільність у країні ситуації, у першу чергу політичної [65].

У частині регулювання розвитку НІС держава приймає на себе:

· встановлення рамкових умов розвитку інноваційного бізнесу;

· розробку стратегії інноваційного розвитку економіки;

· проведення прогнозу технологічного розвитку і визначення на цій базі науково-технологічних пріоритетів;

· підтримку розвитку інноваційної інфраструктури;

· розробку і реалізацію заходів для непрямого і прямого стимулювання інноваційної діяльності, однак, ці заходи, як правило, не спрямовані на пряме фінансування випуску продукції;

· участь у розвитку сфери дослідження і розробок (ДP-сфери), при цьому безумовний пріоритет віддається фундаментальній науці.

Крім того, НІС розглядається як один з основних інструментів регіонального розвитку в країні.

Як показує світовий досвід, для успішного становлення національних інноваційних систем необхідні наступні умови:

- стабільність системи державного управління сферою досліджень і розробок (ДР-сферою);

- чітка постановка цілей і задач;

- формування державної інноваційної політики і її нормативне правове і ресурсне забезпечення;

- взаємодія центральної і регіональної влади;

- рівноправна участь науки, промисловості і бізнесу в реалізації інноваційної політики.

Концепція національних інноваційних систем одержала широкий розвиток у більшості країн - членах ЄС, США, Японії.[65]. Новий етап розвитку національних інноваційних систем в країнах ЄС, який полягає у їх об'єднанні в єдину гіпер-мережу, почався в березні 2000 року. Метою даної програми є побудова найбільш компетентної і динамічної економіки, заснованої на знаннях, що повинна забезпечити ЄС світове лідерство.

Одночасно з цим, за для мети об'єднання зусиль учених різних країн, була проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі і визначені конкретні кроки вирішення цієї проблеми. При цьому особливо підкреслювалася необхідність вирішення двох основних задач:

- одержання максимуму інноваційних переваг за рахунок національних і загальноєвропейських зусиль у підтримці досліджень;

- створення сприятливого навколишнього середовища для починання і розвитку інноваційного бізнесу.

Формулювання таких підходів стало можливим завдяки створенню національних (державних) інноваційних систем, які спираються на відповідну державну політику і законодавство, що забезпечують розвиток економіки європейських країн за рахунок підвищення ефективності використання наявного науково-технологічного та інтелектуального потенціалу шляхом прискореного створення сучасних технологій і організації на їх основі випуску високотехнологічної продукції масового попиту.

Одним з перших кроків по створенню єдиного інноваційного простору стала розробка системи показників інноваційної діяльності, призначена для проведення порівняльних оцінок розвитку інноваційної діяльності в країнах ЄС, а також зіставлення їх з іншими країнами, включаючи США і Японію.

Сучасна національна інноваційна система формується виходячи із загальної державної макроекономічної політики і нормативно - правової бази, що забезпечує реалізацію даної політики.Основними елементами інноваційної системи є наступні підсистеми: генерації знань, освіти і професійної підготовки, виробництво продукції і послуг, інноваційної інфраструктури, включаючи фінансове забезпечення.

Основу НІС складає підсистема генерації знань, яка являє собою сукупність організацій, що виконують фундаментальні дослідження, розробки, а також прикладні дослідження. Історично в різних країнах склалися різні структури як державні, так і суспільні, провідні наукові дослідження і розробки.

В усіх випадках основний обсяг фінансування фундаментальних досліджень (до 100%) здійснюється з бюджетних джерел (як з федеральних, так і регіональних бюджетів). Поряд з бюджетним фінансуванням досліджень і розробок значний обсяг коштів виділяється великими корпораціями, виробниками наукомісткої продукції. Наприклад, у 2008 році витрати провідних світових корпорацій на ці цілі склали (у млрд. дол. США): «Дженерал Моторс» - 7,9, «Форд» - 6,3, «Даймлер Крайслер» - 5,8, «Сименс» - 5,5, «IBM» - 5,3.( рис. 2.1)

Беручи до уваги дані рис. 2.1 можна зробити висновок, що розподіл джерел фінансування достатньо типовий як для представлених країн, однак для США характерним виявилось максимальне значення асигнувань приватного капіталу (75,3%), а найменше - для Франції. Що стосується особливостей інших країн, то в Німеччині, взагалі відсутнє фінансування за рахунок коштів неприбуткових організацій. У Франції частіше звертаються до державних фондів фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР).

Виробництво наукомісткої продукції здійснюється як великими корпораціями, так і малими і середніми підприємствами (МСП), що працюють у сфері наукомісткого бізнесу. Практично всі національні інноваційні системи мають на державному рівні добре налагоджені правові та економічні механізми взаємин суб'єктів господарювання. Малі і середні підприємства користуються пріоритетною підтримкою в країнах континентальної Європи.

Поряд з гнучкістю підприємств даної категорії, що дозволяє їм більш оперативно реагувати на зміни ринкової обстановки, і їх роллю як постачальників окремих видів наукомісткої продукції для комплектації великих виробництв, тут має місце й очевидна соціальна спрямованість - працевлаштування науково-технічних кадрів, що представляють кадровий компонент науково-технічного потенціалу країни.

Основними елементами підсистеми інноваційної інфраструктури є бізнес-інноваційні, телекомунікаційні і торгові мережі, технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, фінансові структури тощо. Відзначимо, що в останні роки визначилася тенденція до створення глобальних мереж інноваційної діяльності, серед яких лідируюче місце займають Європейська бізнес мережа (European business network - EBN) і мережа інноваційних центрів (Innovation Relay Centers - IRC) .

Одним з найважливіших елементів інфраструктури фінансування інноваційних розробок є венчурні фонди. Обсяг венчурних інвестицій у Європі з 2000 по 2008 роки склав понад 91 млрд. євро, з них у високотехнологічний сектор - понад 25 млрд. євро.У 2009 році річний обсяг інвестицій у країнах ЄС з діючих венчурних фондів (більше 500) перевищив 24,5 млрд. євро. В США, на частку яких припадає понад 3/4 усього світового обсягу венчурного капіталу, у 2009 році венчурні фонди вклали 56 млрд. доларів в американські фірми. Останнім часом значний розвиток венчурна індустрія одержала в країнах Південно-Східної Азії, Росії, у Китаї, Республіці Корея, Сінгапурі.

У Німеччині існують інноваційні, інкубаційні і технологічні центри, які виправдали себе в різних умовах як інструменти інноваційної економіки і технологічної політики. На відміну від інших європейських країн, у Німеччині існує єдина мережа, що включає як технологічні центри і парки, так і інкубаційні центри. Хоча при створенні інноваційних центрів (технологічних та інкубаційних) був використаний досвід розвитку інкубаторів США, наукових парків Великобританії, Франції і Японії, у Німеччині виник власний варіант, який відповідає умовам країни. Технологічні та інкубаційні центри являють собою вузлові пункти в єдиній мережі. Успішно працюючі центри мають партнерське співробітництво з об'єднаннями, торговими і промисловими палатами, інститутами і банками регіону. До існуючої в Німеччині мережі належать близько 3700 інноваційних підприємств, технологічно орієнтованих фірм, дослідницьких інститутів, інформаційних організацій, агентств по передачі технологій і підприємств послуг.

В Росії розвиток індустрії венчурного капіталу і прямого інвестування є одним із пріоритетних напрямків державної інноваційної політики і необхідною умовою активізації інноваційної діяльності і підвищення конкурентноздатності вітчизняної промисловості.

Нині набуло поширення венчурне фінансування малих інноваційних фірм на стартовій фазі їх розвитку, але в більшості випадків початкові стадії розробки інноваційної продукції фінансуються з власних коштів організації, або із залученням грантів, а також за допомогою інших механізмів підтримки інноваційної діяльності (наприклад, «кредит честі»). Власне стадія виробництва фінансується шляхом залучення звичайних банківських кредитів, формування фінансових пулів і т.д.

У Німеччині існують інноваційні, інкубаційні і технологічні центри, які виправдали себе в різних умовах як інструменти інноваційної економіки і технологічної політики. На відміну від інших європейських країн, у Німеччині існує єдина мережа, що включає як технологічні центри і парки, так і інкубаційні центри. Хоча при створенні інноваційних центрів (технологічних та інкубаційних) був використаний досвід розвитку інкубаторів США, наукових парків Великобританії, Франції і Японії, у Німеччині виник власний варіант, який відповідає умовам країни. Технологічні та інкубаційні центри являють собою вузлові пункти в єдиній мережі. Успішно працюючі центри мають партнерське співробітництво з об'єднаннями, торговими і промисловими палатами, інститутами і банками регіону. До існуючої в Німеччині мережі належать близько 3700 інноваційних підприємств, технологічно орієнтованих фірм, дослідницьких інститутів, інформаційних організацій, агентств по передачі технологій і підприємств послуг.

Існує безліч форм управління інноваціями на різних рівнях (від підрозділів корпорацій до держави), покликаного в сучасних умовах здійснювати спеціальну економічну політику, яка неоднакова в різних країнах, хоча і підпорядкована одній меті: стимулюванню інноваційної активності і розвитку науково-технічного потенціалу.

В даний час економісти за ступенем активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн: у першій групі домінує концепція необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія і Франція); друга група характеризується переважним наголосом на ринкові відносини (США, Великобританія); третя група країн притримується "проміжного" варіанту в економічній, у тому числі й інноваційній, політиці: державне регулювання поєднується з низьким ступенем централізації державного апарату, використовуються непрямі методи впливу при розвинутій системі узгодження інтересів уряду і бізнесу.

Заходи впливу держави в сфері інновацій можна підрозділити на прямі і непрямі. Співвідношення їх визначається економічною ситуацією в країні та обраною концепцією державного регулювання - з упором на ринок або на централізований вплив. Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільовій. Адміністративно-відомча форма виявляється у вигляді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою безпосереднього сприяння інноваціям. Наприклад, у США в 1980 р. був прийнятий закон Стівенсона-Уайдлера (Stevenson-Wydler Technology Innovation Act of 1980; Public Law 96-480) «Про технологічні нововведення», що передбачає ряд заходів по стимулюванню промислових інновацій: створення для їхнього вивчення і стимулювання спеціальних організацій у рамках апарату виконавчої влади; сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями; заохочення приватних осіб і корпорацій, які вносять великий вклад у розвиток науки і техніки [4].

Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій передбачає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у тому числі й у малих наукомістких фірмах; створюється система державних контрактів на придбання тих або інших товарів і послуг, фірмам даються кредитні пільги для здійснення нововведень, тощо. Контрактне фінансування являє собою один з елементів поширеної в даний час системи контрактних відносин - договорів між замовниками і підрядчиками. Строго обумовлюються взаємні зобов'язання сторін й економічні санкції. У США в такий спосіб фінансуються 77% федеральних витрат на НДДКР.

Особливе місце в системі прямих форм впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в сфері НДДКР і кооперацію університетів із промисловістю. Друга з цих форм кооперації викликана усвідомленням об'єктивної необхідності доведення передових наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації та створення умов для зацікавленості промисловості у фінансуванні академічних досліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко виявляється її спрямована зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів у промислових компаніях, які вирішують у першу чергу виробничі і комерційні задачі. Державна підтримка створення таких організаційних формувань здійснюється в розвинутих промислових країнах переважно у вигляді спеціальних програм різних урядових відомств (у США це в основному Міністерство енергетики і Національний Науковий Фонд - ННФ). Наприклад, у даний час ННФ здійснює чотири програми по організації співробітництва науково-дослідних заснувань і промислових фірм США.

Непрямі методи, що використовуються в державній інноваційній політиці, націлені, з одного боку, на стимулювання самих інноваційних процесів, а з іншого боку - на створення сприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату для новаторської діяльності. Основними методами, що відносяться до непрямого стимулювання інноваційної діяльності, є: лібералізація податкового та амортизаційного законодавства; законодавчі норми; створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної інформаційної системи усередині країни.

Лібералізація податкового та амортизаційного законодавства. У світі вже накопичений великий досвід стимулювання інноваційної діяльності. Наприклад, Міністерством промисловості Швеції враховується наступна залежність: «якщо розмір податку з прибутку варіює між 0 і 25%, то схильність до підприємництва швидко зменшується, якщо ж податок досягає 50% від прибутку, то схильність до інновацій і пов'язаними з ними капіталовкладеннями практично зникає». Важливість цього інструменту державного регулювання усвідомлюється практично в усіх промислово розвинутих країнах, і кожна з них намагається знайти свою оптимальну модель оподатковування прибутку. Наприклад, у США, де система податкових пільг на НДДКР існує з 1981 р., податкова знижка припускає можливість відрахування витрат на НДДКР, пов'язаних з основною виробничою і торговою діяльністю платника податків, із суми оподатковуваного податком прибутку. До 1985 р. вона складала 25%, у даний час - 20%. Підраховано, що в цілому амортизаційні і податкові пільги покривають у середньому в США від 10 до 20% загальної суми витрат на НДДКР.

Введення спеціального режиму оподаткування науково-технічної діяльності (НТД) є одним із найбільш поширених методів непрямого стимулювання НДДКР (Додаток А, Б).

Створення соціальної інфраструктури включає формування єдиної інформаційної системи усередині країни. Це тим більше важливо, якщо враховувати ключову роль інформації в процесі реалізації інноваційного циклу, що складається з окремих етапів: дослідження, розробки, підготовки до виробництва, виробництво, збут.

З посиленням міжнародних інтеграційних процесів і розробкою погодженої економічної політики, властивої загальному економічному просторові країн, зокрема членів ЄС, з'являється можливість розробки єдиної інноваційної політики на рівні держав-членів співтовариства. Розробка єдиного антимонопольного законодавства; використання системи прискорених амортизаційних відрахувань, що по суті є безпроцентними позиками на придбання новітньої техніки; пільгове оподатковування витрат на науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки (НДДКР); заохочення дрібного наукомісткого бізнесу; пряме фінансування підприємств для заохочення нововведень в галузях новітніх технологій; стимулювання співробітництва університетської науки і компаній, що роблять наукомістку продукцію, це далеко не повний перелік атрибутів інноваційної політики, яка проводиться в країнах європейського співтовариства, і відкриває рівні можливості для національних підприємств країн-членів ЄС у сфері інноваційного бізнесу.

Погоджена на рівні держав-членів ЄС інноваційна політика знаходить логічне завершення у розробці координаційних заходів, що стимулюють інноваційний бізнес на рівні співтовариства в цілому. До їхнього числа можна віднести прийняття в 1985 р. Радою ЄС регламенту про «європейське об'єднання по економічних інтересах» (ЄОЕІ). Регламент звільняє підприємства-члени ЄОЕІ від впливу національних законів, підпорядковуючи їх єдиним правилам співтовариства і створюючи в такий спосіб сприятливі умови для зміцнення господарських і науково-технічних зв'язків між ними. Прийняття плану «розвитку міжнародної інфраструктури нововведень і передачі технологій», що діє з кінця 1985 р. - ще один приклад координації в сфері інноваційної політики країн ЄС. Основною метою цього документа є прискорення і спрощення процесів втілення результатів наукових досліджень у готових продуктах на національному і наднаціональному рівнях, а також сприяння поширенню інновацій у співтоваристві.

Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях, що використовуються різними країнами. Зокрема, виділяють американську і японську моделі інноваційної політики. Американська модель відрізняється найбільш повною автономією підприємництва. Орієнтування економічного розвитку здійснюється шляхом виділення особливої галузі, останнім часом це військова технологія, куди держава вкладає кошти і тим самим забезпечує її технологічний пріоритет. Схожу модель використовує й Англія. Японська модель також припускає створення технологічного пріоритету, але при цьому наголос робиться на конкретні технології: на державному рівні визначаються технологічні переваги, які повинні бути досягнуті, і стимулюється їхній розвиток з тим, щоб надалі перевести на нові технології все народне господарство.

Значною мірою інноваційна активність в економіці залежить від активної ролі держави, і не випадково, у сучасному світі науково-технічна політика вважається обов'язковим елементом державної політики кожної промислово розвинутої країни. Інноваційна політика - це не стільки новий тип державної політики, скільки групування відомих методів науково-технічної і промислової політики і використання їх для досягнення чітко визначеної мети: стимулювання науково-технічних нововведень.

У рамках цього напрямку можна виділити три категорії методів інноваційної політики: методи стимулювання пропозиції нововведень (забезпечення фінансової і технічної допомоги новаторам, включаючи створення науково-технічної інфраструктури); методи створення сприятливого клімату для нововведень (включаючи податкову і патентну політику, державні норми і правила, що регулюють стан економіки, умови і безпеку праці, охорону навколишнього середовища). Іноді застосовують іншу класифікацію методів інноваційної політики: прямі (безпосередня фінансова допомога, державні закупівлі і т д.) і непрямі (податки, норми, підготовка фахівців і т.д.) Національні відмінності в підході до формування і проведення інноваційної політики залежать від ступеня втручання держави в економіку і загального впливу на промисловий розвиток.

В Україні поки що відсутній системний підхід до розробки і реалізації управління інноваційною сферою. Постійна і несистемна реорганізація держуправління інноваційними процесами призвела до того, що країна не готова використати навіть наявних переваг. Наприклад, система впровадження наявних нових технологій у світовий ринок відсутня, в результаті чого економіка має великі втрати. Застосування інновацій необхідно проводити в широкому спектрі діяльності, тобто врахувати необхідність створення і інтеграції трьох програм: промислової, наукової і регіональної. Державна інноваційна політика може передбачати розвиток необхідних галузей промисловості і фінансування розробок, створення і впровадження науково-технічних винаходів, необхідність яких диктує ринок, з огляду на світові тенденції в розробці інноваційних ідей.

В умовах трансформації економіки України науково-технічний прогрес, стрижнем якого є інноваційна діяльність, перетворюється на вирішальний фактор соціально-економічного розвитку і відіграє провідну роль у вирішенні економічних, екологічних, соціальних та культурних завдань. Недооцінювання його загрожує швидкою втратою позицій на світовому ринку, спадом виробництва, банкрутством підприємств та переходом виробничих проблем в соціально-економічні та політичні. Проте, незважаючи на загальновизнану думку про соціальну роль інноваційної діяльності в забезпеченні зростання випуску продукції та продуктивності праці, майже в усіх регіонах і галузях нашої країни, як показали результати аналізу, відстежується тенденція її поступового зниження. Найгіршим є те, що негативних змін зазнали і базові підприємства промисловості. Одним з наймісткіших показників, що відображають інноваційну активність у промисловості, є питома вага інноваційно-активних підприємств серед їх загальної кількості. За даними Держкомстату України [68], інноваційною діяльністю у 2011 р. займалися 1452 підприємства. Їхня питома вага серед українських промислових підприємств склала 11,2%, що на 0,7% менше за відповідний показник 2010 р. (таб.2.1.)

Таблиця 2.1.

Інноваційна активність підприємств в Україні за 2001-2011рр.

	Питома вага підприємств, що займалися інноваціями %	Загальна сума витрат млн. грн.	У тому числі за напрямами (млн. грн.)
			Дослідження і розробки	придбання нових технологій	підготовка виробництва для впровадження інновацій	придбання машин та обладнання пов'язані з упровадженням інновацій	інші витрати
2005	18,0	1760,1	266,2	72,8	163,9	1074,5	182,7
2006	16,5	1979,4	171,4	125,0	183,8	1249,4	249,8
2007	18,0	3018,3	270,1	149,7	325,2	1865,6	407,7
2008	15,1	3059,8	312,9	95,9	527,3	1873,7	250,0
2009	13,7	4534,6	445,3	143,5	808,5	2717,5	419,8
2010	11,9	5751,6	612,3	243,4	991,7	3149,6	754,6
2011	11,2	6160,0	992,9	159,5	954,7	3489,2	563,7

Дані таблиці 2.1. свідчать, що темпи росту основних показників підприємств всіх форм власності мають стійку тенденцію до зниження майже за всіма регіонами та галузями промисловості. У таких розвинутих країнах, як США, Японія, Німеччина, Франція, інноваційно-активні підприємства складають від 70 до 82% загальної кількості підприємств, у Росії цей показник за минулий рік склав близько 8%.

Якщо у 2001-2003 рр. відновлення економічного зростання супроводжувалося певним пожвавленням у сфері інноваційної діяльності, то з 2008 р. частка промислових підприємств, які здійснюють технологічні інновації, невпинно скорочується. (рис. 2.2)

Рис.2.2 Інноваційна діяльність підприємств в Україні у 2001-2011рр.

Пояснити тимчасове поліпшення показників можна використанням виробничих запасів, що були невикористані у попередні роки через кризові явища в українській економіці.

На жаль, наступне відновлення спаду свідчить про те, що в Україні так і не були відновлені дієві ланцюги, які б забезпечили зв'язок науки, технологій та виробництва шляхом провадження інновацій. Про незадовільний стан інноваційної діяльності вітчизняних підприємств свідчать наступні її критерії :

1) скорочується чисельність фахівців, які виконували науково-технічні розробки через еміграцію в інші країни з більш привабливими й сприятливими умовами праці та перехід талановитої молоді в краще оплачувані сфери діяльності, результатом чого стає втрата фахівців інноваційно-репродукційного віку;

2) рівень експортабельності та конкурентоспроможності товарів та послуг залишається низьким - тенденцію скорочення має рівень експорту оновленої продукції від 4% в 1998 році до 1,32% в 2010 році, причому незначною є питома вага ліцензійної продукції, велика частка якої надходить в країни СНД і не знаходить достатнього попиту в розвинених країнах, що освоїли нову техніку, мають можливість реалізувати її лише на внутрішньому ринку;

3) обсяги оновленої продукції характеризуються тенденцією скорочення. Разом з тим, частка принципово нової продукції має мінливий характер (2011 р. - 3,1%; 2010 р. - 3,3%; 2009 р. - 9,5%; 2008 р. - 1,8%; 2003 р. - 4,9%), що доводить розуміння керівниками підприємств важливості й ролі нововведень в системі господарського механізму, а також намагання застосувати її переваги у виробництві, але неспроможність ефективного її здійснення;

4) система сертифікації в Україні діє як засіб захисту споживача від неякісної продукції, але не забезпечує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, що свідчить про недостатній рівень якості. [50]

За даними Держкомстату, в 2011 році лише на одному з шести промислових підприємств частка інноваційної продукції становила понад 50 %, тоді як на кожному другому - до 10 % (табл. 2.2.). [68]

Таблиця 2.2.

Впровадження інновацій на промислових підприємствах в Україні за 2005-2011рр.

	Питома вага підприємств, що впроваджували інновації. %	Впроваджено нових технологічних процесів, процесів	у т.ч. маловідходні ресурсо-зберігаючі	Освоєно виробництво нових видів продукції, найменувань	з них нові види техніки	Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової, %
2001	14,8	1403	430	15323	631	-
2002	14,3	1421	469	19484	610	6,8
2003	14,6	1142	430	22847	520	7,0
2008	11,5	1482	606	7416	710	5,6
2009	10,0	1727	645	3978	769	5,8
2010	8,2	1808	690	3152	657	6,5
2011	10,0	1145	424	2408	786	6,7

Загалом, понад 90 % від загальної кількості промислових підприємств взагалі не здійснюють інновацій. Слід відзначити, що падіння інноваційної активності підприємств не демонструє кореляції з динамікою інвестиційних процесів і відбувалося синхронно з інвестиційним «бумом» 2003-2011рр., що свідчить про слабку інноваційну спрямованість інвестицій.

Обсяг фінансування технологічних інновацій у 2011р. становив 6160,0 млр. грн. що у відсотках до ВВП (наукоємність ВВП) склав 1,21% - це на 0,22% більше за відповідний показник у Росії (0,99%). У таких європейських країнах, як Ізраїль - 3,5% ВВП, Швеція - 3%, Японія - 2,9%, США - 2,5%, Німеччина - 2,48% Швейцарія, Франція - 2,4% Великобританія - 2,19%. (рис. 2. 3).



Рис. 2. 3. Обсяг фінансування технологічних інновацій у 2011 році

Порівняння наукоємності ВВП в Україні та інших країнах відбиває начебто втішну для нашої держави ситуацію, проте зовсім інша картина складається при порівнянні абсолютних значень річного обсягу фінансування науково-технічної діяльності з розрахунку на душу населення. В Україні минулого року цей показник склав 10,2 дол. США, що майже в 1,8 раза менше за відповідний показник у Росії (18,7 дол. США). У групі наведених вище країн цей показник у 2011 р. дорівнював: у Німеччині - 459 дол. США, Великобританії - 373,2 дол. США, Італії - 235,6 дол. США, Іспанії - 116,9 дол. США, Греції - 36,1 дол. США.

Порівняння наукоємності ВВП в Україні та інших країнах відбиває начебто втішну для нашої держави ситуацію. Проте зовсім інша картина складається при порівнянні абсолютних значень річного обсягу фінансування науково-технічної діяльності з розрахунку на душу населення. В Україні минулого року цей показник склав 10,2 дол. США, що майже в 1,8 раза менше за відповідний показник у Росії (18,7 дол. США). У групі наведених вище країн цей показник у 2011 р. дорівнював: у Німеччині - 459 дол. США, Великобританії - 373,2 дол. США, Італії - 235,6 дол. США, Іспанії - 116,9 дол. США, Греції - 36,1 дол. США.

Фінансування інноваційних технологій здійснювалося з наступних джерел (таб. 2.3.) [68]:

· кошти держбюджету;

· кошти іноземних інвесторів;

· власні кошти організацій;

· кошти інших джерел.

Таблиця 2.3.

Джерела фінансування технологічних інновацій в Україні за 2001-2011рр.

	Загальна сума витрат	У тому числі за рахунок коштів (млн. грн.)
		власних	державного бюджету	іноземних інвесторів	інші джерела
2005	1757,1	1399,3	7,7	133,1	217,0
2006	1971,4	1654,0	55,8	58,5	203,1
2007	3013,8	2141,8	45,5	264,1	562,4
2008	3059,8	2148,4	93,0	130,0	688,4
2009	4534,6	3501,5	63,4	112,4	857,3
2010	5751,6	5045,4	28,1	157,9	520,2
2011	6160,0	5211,4	114,4	176,2	658,0

Інноваційна діяльність підприємств України в період реформування економіки зазнала значних змін, які обумовлені впливом зовнішніх та внутрішніх факторів. До числа зовнішніх факторів слід віднести:

- економічні (системна криза в державі, інфляція, великі норми оподаткування, розрив економічних зв'язків, відсутність державного фінансування);

- політичні (нестабільність, несвоєчасність, а інколи і нездатність уряду проводити реформи й приймати відповідні нормативні акти);

- юридичні (недосконалість законодавчої бази, відсутність необхідних й дійових правових і нормативних актів стосовно регулювання інноваційної діяльності);

- науково-технічні (недосконалість науково-технічної політики держави, недостатність досвіду з питання купівлі-продажу ліцензій, несприятливий інноваційно-інвестиційний клімат, відсутність ефективної системи заохочення вітчизняного науковця та винахідника);

- соціальні (низький рівень життя, тенденція до зниження чисельності населення, відплив кадрів, старіння нації, зниження рівня кваліфікації через еміграцію фахівців до інших країн та перехід до більш перспективних сфер, що надають можливість вищого заробітку).

До внутрішніх факторів, які вплинули на інноваційну діяльність, слід віднести: скорочення показників зняття з виробництва застарілих видів техніки, введення в дію механізованих та автоматизованих ліній, недостатній обсяг проведених маркетингових досліджень, відсутність належного заохочення винахідника і раціоналізатора, низький рівень інноваційної культури, недосконалості та відсутності ефективної системи стимулювання інноваційної діяльності підприємства взагалі.

Отже, сьогодні інноваційний процес в Україні потребує нарощування інтелекту, ВВП, фінансових результатів, технологій, сприятливої законодавчої бази та інших складових інноваційної інфраструктури. При цьому інноваційна діяльність повинна бути пріоритетною, економічною і гнучкою, ефективною, адже досвід розвинених країн свідчить, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру реалізації нововведень, хто володіє найефективнішим механізмом інноваційної діяльності і використовує увесь діапазон технологій створення та реалізації інновацій. Тому в подальших дослідженнях буде розглянуто вдосконалення напрямків оптимізації національних інноваційних систем як на мікротак і макрорівнях.

Висновки до першого розділу

Реалії сьогодення потребують від керівників підприємств і організацій, від кожної людини усвідомлення важливості реформування суспільства на інноваційній основі. Інноваційний менеджмент являє собою область економічної науки і професійної діяльності, спрямовану на досягнення організацією інноваційних цілей шляхом раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Подолання інноваційної стагнації потребує розробки нових підходів і принципів формування стратегічної політики. Керівники підприємств повинні розуміти, що розвиток інноваційної активності на підприємстві робить його більш конкурентоспроможним по відношенні до інших. Ресурси екстенсивного зростання вичерпано, і в даних умовах забезпечити процвітання підприємства може лише впровадження новітніх технологій та нововведень.

Однією з важливих складових, одночасно спрямовуючим вектором і джерелом розвитку є інноваційний потенціал. Це поняття увійшло в економічну науку як складна багаторівнева категорія, що потребує застосування комплексного та системного підходу до її вивчення. Це порівняно нова категорія, яка має важливе як теоретичне, так і практичне значення, потребує розробки нових принципів її дослідження та аналізу. Підміна поняття „інноваційний потенціал” його складовими частинами (науковим, інтелектуальним, науково-технічним, творчим) веде до неповного його розуміння, а значить обмежує можливість його формування, використання й розвитку на благо всьому суспільству. Доведено, що до розгляду сутності інноваційного потенціалу потрібно підходити як економічної категорії, яка є ієрархічно організованою системою понять, що знаходиться в різній мірі наближення до сутності потенціалу. Виявлена структура інноваційного потенціалу, сформована його класифікація, яка дозволила ідентифікувати цю категорію та розглянути її з різних боків застосування.

Інноваційний потенціал характеризує можливості використання виробничою системою власних, позикових та куплених інноваційних ресурсів, а також організаційних форм взаємодії учасників інноваційної діяльності. Використання інноваційного потенціалу як об'єкту управління дозволяє формувати плани, організаційні форми і проекти застосування різних інноваційних ресурсів з включенням їх в програми розвитку, підтримувати оптимальний баланс системи інноваційних ресурсів, збільшувати можливості використовування фінансових ресурсів в інновації і знизити ризик в процесі використання інновацій.

Методологія і методичні основи управління інноваційним потенціалом ґрунтуються на використанні системних, проектних і портфельних підходів і вимагають подальших методичних розробок.

2. ДОСЛІДЖЕННЯ СТАНУ ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

2.1 Характеристика виробничо-господарської діяльності ТОВ ТД НК «Альянс-Столиця»

ТОВ ТД НК «Альянс-Столиця» - одна з найбільш динамічно розвиваючих компаній на ринку нафтопродуктів в Україні.

Основне завдання якої полягає у забезпеченні українського ринку якісними нафтопродуктами і сервісним обслуговуванням, що відповідають найсучаснішим вимогам. Запорука успіху компанії - постійно діюча система контролю якості. Вона здійснюється на всіх етапах - від виробництва нафтопродуктів до їх кінцевої реалізації.

Цілі компанії:

- створення виробничих структур ринкового типу, що охоплюють повний цикл операцій з вуглеводнями, включаючи їх реалізацію на внутрішньому ринку;

- створення виробничих структур ринкового типу в інших галузях промисловості;

- сприяння вирішенню соціально-економічних завдань регіону.

Місія компанії: Суспільство, усвідомлюючи високу соціальну відповідальність сучасного бізнесу, бачить свою місію в максимальному задоволенні потреб клієнтів в якісному паливі, інших продуктах нафтопереробки і послугах, що досягається шляхом здійснення ефективної і прибуткової діяльності, що заснована на застосуванні високих технологій і забезпечує екологічну безпеку по всьому комплексу робіт з нафтою від її видобутку і переробки до транспортування і продажу нафтопродуктів на ринках України.

Нафтова компанія ТОВ ТД НК «Альянс-Столиця» перспективна сировинна компанія, що приділяє велику увагу кадровій політиці і питанням розвитку персоналу. Дотримання норм трудового законодавства, гідна заробітна плата. Можливість займатися цікавою роботою в рамках своєї професії і розширювати професійні горизонти.

Початок розвитку компанії поклали антикризові проекти «Групи Альянс» в Україні і Далекому Сході Росії. У жовтні 1999 року Група стала оператором проекту розвитку Херсонського нафтопереробного заводу. А в травні 2000 року «Альянс» взяла в управління Хабаровський НПЗ і пов'язані з ним підприємства нафтопродуктозабезпечення.

В обох випадках мова йшла, по-перше, про стабілізацію  виробничої діяльності підприємств і розробку та реалізацію комплексних програм їх розвитку. По-друге, передбачалося входження в акціонерний капітал керованих нами підприємств і участь у довгострокових інвестиціях. Відповідно з логікою реалізації цих проектів і логікою розвитку Групи, яка перейшла до формування спеціалізованих холдингових структур в різних галузях, в кінці 2001 року була створена НК «Альянс-Столиця».

В даний час до складу ТОВ ТД НК «Альянс-Столиця» входять два нафтовидобувних об'єднань, два НПЗ, 10 великих регіональних збутових підприємства. Філії, спільні і дочірні підприємства компанії працюють більш ніж в 25 регіонах Росії і 26 іноземних державах. Продукцією і послугами ТОВ ТД НК «Альянс-Столиця» користуються жителі 12 регіонів України, на території яких діють представництва Компанії.

Представництва ТОВ ТД НК «Альянс-Столиця» в регіонах:

Вінниця - ТОВ «Торговий Дім «НК Альянс-Дністер»

Дніпропетровськ - ТОВ «Торговий Дім «НК Альянс-Дніпро»

Житомир - ТОВ «Торговий дім «НК Альянс-Житомир»

Київ - ТОВ «Торговий Дім «НК Альянс-Столиця»

Кіровоград - ТОВ «Торговий Дім «НК Альянс-Кіровоград»

Миколаїв - ТОВ «Торговий Дім «НК Альянс-Миколаїв»

Одеса - ТОВ «Торговий Дім «НК Альянс-Південь»

Херсон - ТОВ «Торговий Дім «НК Альянс-Херсон»

Хмельницький - ТОВ «Торговий Дім «НК Альянс-Хмельницький»