Основи управління підприємством

Приріст середньозваженої вартості капіталу до суми кожної нової його одиниці, яка додатково залучається підприємством, характеризується показником гранична вартість капіталу.

Показник граничної вартості капіталу має велике значення в процесі оцінки доцільності інвестицій. В основі прийняття інвестиційних рішень лежить побудова графіку або діаграми, яка показує взаємозв'язок між вартістю підприємства та рівнем нового фінансування. Такий графік називається зваженою граничною вартістю капіталу. Він визначає дисконтну ставку, яку необхідно використовувати в процесі прийняття інвестиційних рішень.

Виділяють наступні етапи для визначення граничної вартості капіталу:

визначити вартість та частку фінансування для кожного джерела капіталу;

вирахувати точки (точки розриву) на графіку граничної вартості капіталу, де середньозважена вартість капіталу буде збільшуватись (коли вартість одного з компонентів капіталу буде зростати). Ці точки визначаються діленням загальної суми даного типу капіталу за більш низькою вартістю на частку капіталу цього типу в структурі капіталу.

розрахувати середньозважену вартість капіталу в межах певного інтервалу загального рівня фінансування між точками розриву;

побудувати графік граничної вартості капіталу, який показує середньозважену вартість капіталу для кожного рівня загального нового рівня фінансування.

Цей графік використовується спільно з графіком інвестиційних можливостей підприємства для правильного відбору інвестицій. Доки проектна внутрішня норма прибутку (IRR) буде перевищувати граничну вартість нового фінансування, дані інвестиційні проекти можна приймати. Точка, в якій графік зваженої граничної вартості капіталу та графік інвестиційних можливостей перетинаються, відповідає оптимальному бюджету інвестицій.



7. Управління оборотним капіталом підприємства

7.1 Сутність та класифікація оборотного капіталу як об'єкта управління фінансами підприємства

Оборотні кошти (оборотний капітал) - сукупність майнових цінностей підприємства, які обслуговують поточну виробничо-комерційну діяльність та повністю споживаються протягом одного операційного циклу.

З позицій фінансового менеджменту оборотний капітал класифікують за наступними ознаками:

1. Залежно від джерел формування оборотного капіталу - власний та позиковий оборотний капітал. Власний оборотний капітал (робочий капітал) - це та частина оборотних активів, яка фінансується за рахунок власних коштів та довгострокових зобов'язань. «Власні» вони тому, що їх фінансування здійснюється з допомогою довгострокових джерел, а отже, немає необхідності у їхньому швидкому використанні для погашення заборгованості. Він визначається як різниця між поточними активами та поточними зобов'язаннями. Позичений оборотний капітал формується у формі банківських кредитів та кредиторської заборгованості. Такий поділ оборотного капіталу має важливе значення для визначення фінансової стійкості підприємства, а також він дозволяє зробити висновки щодо здатності підприємства розраховуватися по короткострокових боргах та наявності фінансових ресурсів для розширення своєї діяльності.

2. За характером участі в операційному циклі - оборотні виробничі фонди та фонди обігу. Необхідність такого поділу оборотного капіталу обумовлена наявністю в кругообороті коштів двох самостійних сфер: сфери виробництва та сфери обігу, а також необхідністю контролю за часом перебування оборотних засобів в цих сферах для забезпечення безперервності виробництва та ефективності господарської діяльності.

До складу виробничих оборотних фондів входять запаси сировини та матеріалів, малоцінні та швидкозношувані предмети, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів. Фонди обігу: готова продукція на складі, дебіторська заборгованість, короткострокові фінансові вкладення, грошові кошти.

3. Залежно від методів планування - нормовані та ненормовані. Такий поділ оборотного капіталу викликаний необхідністю визначення оптимальної потреби в оборотних засобах. До нормованих оборотних засобів відносять усі виробничі оборотні фонди, а також частину фондів обігу, що перебуває у вигляді залишків нереалізованої готової продукції на складах підприємства. Решта оборотних фондів, тобто відвантажена споживачам, але не сплачена продукція та всі види грошових коштів і розрахунків, відноситься до ненормованих оборотних засобів. Відсутність норм не означає, що розміри цих елементів оборотних активів можуть змінюватися довільно і безгранично і що за ними відсутній контроль.

4. За періодом функціонування оборотний капітал прийнято поділяти на постійний та змінний. Постійна частина оборотних активів - незмінна частина їх розміру, яка не залежить від сезонних та інших коливань поточної діяльності підприємства. Змінна частина являє собою варіативну їх частину і відображає додаткові поточні активи, необхідні в пікові періоди, пов'язані із сезонним збільшенням обсягів виробництва та реалізації продукції; формування запасів сезонного зберігання. Поділ оборотного капіталу на постійну та змінну частину необхідний в частині прийняття рішень стосовно вибору конкретних джерел їх фінансування.

5. Залежно від ліквідності (швидкості перетворення в грошові кошти) - абсолютно ліквідні кошти, швидко реалізовувані оборотні засоби і повільно реалізовувані оборотні засоби. До абсолютно ліквідних активів належать грошові кошти у касі і на рахунках в установах банків, а також короткострокові фінансові вкладення. Швидко реалізовувані оборотні засоби включають товари відвантажені, дебіторську заборгованість та інші оборотні активи (витрати майбутніх періодів тощо). В складі повільно реалізовуваних активів виділяються виробничі запаси усіх видів (сировина, матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, незавершене виробництво); запаси МШП і запаси готової продукції.

6. Залежно від ступеня ризику вкладень капіталу - оборотний капітал з мінімальним ризиком вкладень, оборотний капітал з малим ризиком вкладень, оборотний капітал із середнім ризиком вкладень і оборотний капітал з високим ризиком вкладень. До оборотного капіталу з мінімальним ризиком вкладень відносять найбільш ліквідні активи - всі види грошових коштів і короткострокові фінансові вкладення. Оборотні засоби з малим ризиком вкладень включають дебіторську заборгованість за вирахуванням сумнівної; виробничі запаси, крім залежалих; залишки готової продукції і товарів, за вирахуванням тих, що не користуються попитом. Оборотні засоби із середнім ризиком вкладень включають МШП, незавершене виробництво (за вирахуванням понаднормативного) і витрати майбутніх періодів. До оборотних засобів з високим ризиком вкладень відносять сумнівну дебіторську заборгованість, залежалі виробничі запаси, понаднормативне незавершене виробництво, готову продукцію і товари, що не користуються попитом тощо.

Класифікація оборотних засобів за ступенем їх ліквідності і ступенем фінансового ризику характеризує якість засобів підприємства, що знаходяться в обороті. З одного боку, вона дозволяє виявити ті активи, можливість реалізації яких є малоймовірною, а з іншого, контролювати раціональне розміщення капіталу в поточні активи підприємства.

7.2 Політика підприємства у сфері управління оборотним капіталом

Політика управління оборотним капіталом підприємства являє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає у формуванні необхідного обсягу і складу оборотних активів, раціоналізації і оптимізації структури джерел їх фінансування. Реалізація вказаної політики має забезпечити довгострокову виробничу і ефективну фінансову діяльність підприємства, що досягається через пошук компромісу між ризиком втрати ліквідності та ефективністю роботи.

Таке досягнення компромісу зводиться до рішення двох важливих завдань:

1. Забезпечення платоспроможності. Для будь-якого підприємства достатній рівень ліквідності, тобто здатність вчасно розраховуватись за короткостроковою кредиторською заборгованістю, є однією з найважливіших характеристик стабільності господарської діяльності. Втрата ліквідності загрожує додатковими витратами і періодичними зупинками виробничого підприємства. В зв'язку з цим для підприємства важливо:

а) підтримувати оборотні засоби на достатньому рівні для забезпечення платоспроможності та рентабельної діяльності підприємства;

б) забезпечувати перевищення поточних активів над поточними зобов'язаннями, оскільки зростання позитивного значення власного оборотного капіталу зводить до мінімуму ризик втрати ліквідності.

2. Забезпечення прийнятного обсягу, структури і рентабельності активів. Різні рівні різних поточних активів по-різному впливають на прибуток. Тому кожне рішення, пов'язане з визначенням рівня грошових коштів, дебіторської заборгованості і виробничих запасів, необхідно розглядати як з позицій рентабельності даного виду активів, так і з позицій оптимальної структури оборотних засобів.

Пошук шляхів досягнення компромісу між прибутком, ризиком втрати ліквідності і станом оборотних засобів і джерел їх покриття передбачає урахування різних видів ризику.

Ризик втрати ліквідності, або зниження ефективності, обумовлений змінами у поточних активах, називають лівостороннім, оскільки ці активи розміщені в лівій частині балансу. Подібний ризик, але обумовлений змінами в зобов'язаннях, по аналогії називають правостороннім.

Потенційними носіями лівостороннього ризику є такі явища: недостатність грошових коштів, власних кредитних можливостей, виробничих запасів, виробничих запасів, надмірний обсяг поточних активів.

До найбільш суттєвих явищ, які потенційно несуть у собі правосторонній ризик, відносять такі: високий рівень кредиторської заборгованості, неоптимальне співвідношення між короткостроковими і довгостроковими джерелами залучених коштів, висока частка довгострокового позикового капіталу.

В теорії фінансового менеджменту розроблені такі основні варіанти впливу на рівні ризиків: мінімізація поточної кредиторської заборгованості; мінімізація сукупних джерел фінансування; максимізація капіталізованої вартості підприємства.

Важливою складовою механізму формування оборотних засобів виступає правильне визначення джерел їх утворення. Мета управління фінансуванням оборотних активів підприємства полягає у забезпеченні необхідної потреби в них відповідними фінансовими коштами та оптимізації структури джерел формування цих коштів.

Структура джерел формування обігових коштів включає:

власні джерела і прирівняні до них кошти;

позикові кошти (короткострокові кредити банку, комерційний кредит);

додатково залучені джерела (кредиторська заборгованість).

В практиці фінансового управління підприємства існують різні погляди менеджерів на прийнятне співвідношення рівня дохідності і ризику фінансової діяльності, що проявляється у виборі структури джерел фінансування оборотних активів. При цьому враховують виділення у загальній величині активів постійну і змінну їх частину.

Відомі три принципові підходи до фінансування різних груп оборотних активів підприємства:

Консервативний підхід до фінансування оборотних активів передбачає, що за рахунок власного і довгострокових зобов'язань повинні фінансуватися необоротні активи, постійна частина оборотних активів і близько половини змінної їх частини. Друга половина змінної частини оборотних активів повинна фінансуватися за рахунок короткострокового позикового капіталу. Такий тип політики фінансування оборотних активів забезпечує високий рівень фінансової стійкості підприємства (за рахунок мінімального обсягу використання короткострокових позикових коштів), однак збільшує витрати власного капіталу на їх фінансування, що призводить до зниження рівня його рентабельності.

Вартість такого капіталу за такого фінансування дуже висока, але ризик залишитись без коштів є мінімальним.

Помірний (або компромісний) підхід до фінансування оборотних активів передбачає, що за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу мають фінансуватися необоротні активи, постійна частина оборотних активів, в той час як за рахунок короткострокового позикового капіталу - весь обсяг змінної їх частини. Такий тип політики фінансування поточних активів забезпечує прийнятний рівень фінансової стійкості підприємства і рентабельність використання власного капіталу, наближену до середньоринкової норми прибутку на капітал.

Агресивний підхід до фінансування оборотних активів передбачає, що за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу фінансуються необоротні активи, невелика частка постійної їх частини (не більше половини), в той час як за рахунок короткострокового позикового капіталу - переважна частина постійної і вся змінна частина оборотних активів. Така модель фінансування створює проблеми у забезпеченні поточної платоспроможності і фінансової стійкості підприємства. Разом з тим, вона дозволяє здійснювати операційну діяльність з мінімальною потребою у власному капіталі, а отже, забезпечувати найбільш високий рівень його рентабельності. За такого фінансування вартість капіталу мінімальна, проте ризик, пов'язаний з проблемою ліквідності, досить високий.

Від того, як фінансові менеджери відносяться до ризику, залежить вибір підприємством особливих підходів до фінансування своїх активів. Якщо підприємство впевнене в тому, що короткострокові зобов'язання будуть легко поновлені, то, застосувавши агресивний підхід, воно заощадить значні кошти на оплаті запозичень. З іншого боку, коли немає впевненості, що можна буде постійно підтримувати зобов'язання на визначеному рівні (що характерно для вітчизняної ситуації), помірний підхід або навіть консервативний, буде ефективнішим.

7.3 Управління основними елементами оборотного капіталу підприємства

Управління запасами - складний комплекс заходів, в якому завдання фінансового менеджменту тісним чином переплітаються із завданнями виробничого менеджменту та маркетингу. Під управлінням запасами розуміють контроль за станом запасів та прийняття рішень, спрямованих на економію часу та коштів за рахунок мінімізації витрат на утримання запасів, необхідних для своєчасного виконання виробничої програми.

Основною метою системи управління запасами є забезпечення безперебійного виробництва і реалізації продукції в необхідному обсязі та у встановлені строки при мінімальних витратах на формування та утримання запасів.

Найбільш поширеними в світовій практиці методами управління запасами є:

метод визначення оптимального розміру запасів товарно-матеріальних цінностей (ТМЦ);

АВС-метод контролю запасів.

Метод визначення оптимального розміру запасів ТМЦ розроблений з метою оптимізації політики управління розміром поточних запасів (як виробничих запасів, так і запасів готової продукції) на підприємстві. Суть цього методу зводиться до визначення оптимального обсягу партії конкретних ТМЦ для існуючої схеми придбання запасів.

Модель визначення оптимального розміру партії поставки (EOQ) базується на оптимізації двох основних складових затрат: затрат на зберігання та затрат на розміщення та виконання замовлень.

Із зростанням середнього розміру запасів збільшуються затрати на їх зберігання. Зокрема, чим більшою є завезена партія запасів, тим в більшому обсязі вимагаються складські приміщення для зберігання, зростають затрати електроенергії, зростає природний убуток і т.д. На відміну від затрат на зберігання, які знаходяться у прямій залежності від середнього розміру запасів, затрати на розміщення та виконання замовлень ведуть себе інакше: найчастіше залежність має зворотний характер. Причини можуть бути різними: немає потреби зайвий раз користуватися послугами транспортних організацій, більш оптимально використовується транспорт, можна отримати знижку при замовленні крупної партії та ін.

Модель EOQ дозволяє оптимізувати пропорції між цими двома групами поточних затрат таким чином, щоб сукупна їх величина була мінімальною.

Математично модель EOQ виражається наступною формулою:

,

де EOQ - оптимальний середній розмір партії поставки товарів;

F - затрати на розміщення та виконання одного замовлення (як правило, постійні затрати);

D - річна потреба в товарно-матеріальних запасах певного виду на рік, од.;

H - затрати на зберігання одиниці запасів.

Сумарні затрати на підтримання запасів (C_T) визначаються за формулою:

C_C - затрати на зберігання, гр.од.;

C_O - затрати на розміщення та виконання замовлення, гр.од.;

q - розмір партії запасів, що замовляється, од.

Суть методу АВС контролю запасів полягає у виділенні з усієї сукупності товарно-матерільних запасів трьох груп (АВС) запасів залежно від їх питомої вартості, обсягів та частоти витрачання, негативних наслідків від їх нестачі для забезпечення виробничого процесу та фінансових результатів.

До групи «А» включають найбільш коштовні види запасів з тривалим циклом замовлення, які вимагають постійного моніторингу в зв'язку із серйозністю фінансових наслідків, що викликаються їх нестачею. Частота завезення цієї категорії запасів визначається, як правило, на основі «Моделі EOQ». Коло конкретних товарно-матеріальних цінностей, що входять в категорію «А», як правило обмежене і вимагає щотижневого контролю.

У групу «В» включають товарно-матеріальні цінності, що мають меншу значимість в забезпеченні безперебійного операційного процесу і формуванні кінцевих результатів фінансової діяльності. Запаси цієї групи контролюються, як правило, один раз у місяць; для ТМЗ цієї групи, як і категорії «А», прийнятні методики визначення оптимального розміру замовлення.

Група «С» включає решту товарно-матеріальних цінностей з низькою вартістю, що не відіграють значну роль у формуванні кінцевих фінансових результатів. Обсяги закупок таких цінностей може бути досить великим, тому контроль за їх рухом здійснюється з періодичністю один раз у квартал.

Класифікація АВС-методу дозволяє зосередити увагу на контролі лише за найбільш важливими видами ТМЗ (групи А і В) і тим самим зекономити час, ресурси та підвищити ефективність управління.

Дебіторська заборгованість є найбільш варіабельним і динамічним елементом оборотного капіталу, який суттєво залежить від прийнятої на підприємстві політики стосовно покупців продукції. Одержання платежів від дебіторів є одним з основних джерел надходження коштів на підприємстві, а тому від того, наскільки якісним буде управління дебіторською заборгованістю в кінцевому підсумку залежатиме швидкість обігу усієї сукупності оборотних коштів, а також фінансовий результат.

Управління дебіторською заборгованістю в першу чергу спрямоване на розширення обсягів реалізації продукції і полягає в оптимізації її загальних розмірів та забезпечення своєчасної її інкасації.

З метою ефективного управління дебіторською заборгованістю на підприємстві має розроблятись і здійснюватися особлива фінансова політика управління нею (так звана кредитна політика).

Кредитна політика - це один з ефективних економічних методів управління дебіторською заборгованістю, за допомогою якого можна розширювати обсяги продажів і контролювати рівень дебіторської заборгованості. Кредитна політика включає в себе:

1. Встановлення термінів відстрочки платежів для різних груп покупців. Ці терміни встановлюються залежно від періоду часу, протягом якого конкретний покупець може реалізувати придбаний товар. Напр., якщо клієнт-дебітор реалізовує товар за 10 днів, то немає сенсу надавати йому відстрочку оплати на довший термін, ніж ті самі 10 днів.

2. Встановлення лімітів величини дебіторської заборгованості (ДЗ) для кожного покупця (або групи покупців), які залежатимуть від обсягів реалізації та історіїї кредитних відносин з ними. Як правило, коли обсяг реалізації продукції клієнту є значним, і до цього часу він справно погашав свою заборгованість, то для нього встановлюється більший ліміт ДЗ. Для дрібного ж клієнта цей ліміт буд меншим. Якщо ліміт перевищується, то подальше відвантаження продукції з відстрочкою платежу не повинно здійснюватися.

3. Запровадження системи стимулюючих знижок для клієнтів, які працюватимуть на умовах передоплати. При цьому важливо прорахувати економічний ефект від продажів із знижками, визначити, що підприємству вигідніше: отримувати менший дохід від реалізації з передоплатою, чи більший дохід, але із затримкою платежів. Звичайно, це буде залежати від вартості капіталу самого продавця.

4. Встановлення цільових орієнтирів для різних видів продукції, стратегічних ринків чи ключових клієнтів. Наприклад, частина продажів на умовах після оплати може проводитися тільки для стратегічних-перспективних клієнтів.

5. Розробка системи договорів, в яких чітко будуть зазначені умови та терміни оплати, а також відповідальність покупця у випадку порушення термінів розрахунків.

6. Запровадження системи оплати праці працівникам відділу збуту, яка залежатиме не тільки від обсягу відвантаженої продукції, але й від суми оплаченої дебіторської заборгованості.

Важливою складовою політики управління дебіторською заборгованістю є використання на підприємстві сучасних форм рефінансування дебіторської заборгованості (операції по прискоренню переведення дебіторської заборгованості в грошові кошти або високоліквідні активи).

Рефінансування може здійснюватися в наступних формах: спонтанне фінансування, факторинг, дисконт векселів.

Спонтанне фінансування передбачає встановлення знижок покупцям за скорочення термінів розрахунків, яке стимулює покупців здійснювати розрахунки в строк.

Надання знижок покупцям може бути вигідним як для продавців, так і покупців. Підприємства-продавці в даному випадку отримують можливість скоротити не тільки обсяг дебіторської заборгованості, але й обсяг фінансування своїх поточних потреб. Крім втрат від інфляції, які виникають в зв'язку із несвоєчасністю розрахунків з покупцями, підприємства-продавці зазнають втрат, пов'язаних з необхідністю обслуговування боргу, а також з упущеною вигодою можливого використання тимчасово вільних грошових коштів.

Підставою для застосування знижок покупцями є порівняння витрат альтернативних можливостей. Так, покупці мають змогу скористатись знижкою і оплатити рахунки протягом пільгового періоду, навіть якщо необхідно буде взяти кредит в банку для розрахунків з постачальниками, або оплатити вартість товарів пізніше та втратити своє право на знижку. Відповідно, якщо виграш від знижки (або можливі втрати, якщо нею не скористатися) перевищуватиме ставку банківського відсотка, то рішення про застосування знижок є доцільним для покупців.

Приклад 1. Підприємству “Вест” надається знижка 3%, якщо рахунок за товар на суму 50 тис. грн. буде оплачений негайно. Однак підприємство має можливість отримати товар з оплатою рахунка протягом 60 днів. Підприємство може позичити гроші у банку для оплати рахунка під 20% річних. Фінансовому менеджеру необхідно вирішити, який варіант оплати рахунку є більш вигідним для підприємства - скористатися знижкою або отримати товар і оплатити рахунок протягом 60 днів.

Розв'язок. Щоб розв'язати цю задачу, необхідно порівняти виграш від знижки з відсотками, які були б виплачені банку.

В даному випадку оплатити рахунки постачальника протягом певного періоду часу (60 днів) замість того, щоб скористатися знижкою - це все рівно, що відмовитися від пропозиції постачальника взяти 559 грн. готівкою, які не треба повертати.

Факторинг - фінансова операція по стягненню банком або спеціалізованою компанією - «фактор-компанією» грошових коштів боржників їх клієнтів. Оскільки ризики інкасації боргових зобов'язань бере на себе банк (фактор-компанія), то клієнту виплачується лише частина суми, що складає 60-90% суми боргу залежно від рівня ризику. Решта 10-30% суми боргу тимчасово депонується банком у формі страхового резерву при його непогашенні покупцем. Ця депонована сума боргу повертається підприємству-продавцю після повного погашення суми боргу покупцем.

Вартість факторингових послуг складається з трьох елементів: 1) комісійної винагороди - плати за інкасування рахунків у відсотках до суми платежу (залежить від рівня платоспроможності покупця продукції і передбачених строків її оплати); 2) відсотків за кредит (авансовий платіж), який надається фактором; 3) збору за обробку документів.

Для підприємств-постачальників, що відчувають дефіцит обігових коштів, факторинг може стати альтернативою традиційному способу залученню коштів - короткостроковому кредитуванню.

Ефективність факторингу для підприємства-продавця визначається шляхом порівняння рівня витрат за цією операцією із середнім рівнем відсоткової ставки по короткостроковому банківському кредитуванню.

Дисконт векселів передбачає негайне перетворення дебіторської заборгованості в грошові кошти. При цьому банк викуповує вексель за ціною, яка враховує дисконт банку, величина якого залежить від номіналу векселя, терміну його погашення, облікової вексельної ставки. Облікова вексельна ставка складається із середньої депозитної ставки, ставки комісійної винагороди, а також премії за ризик при сумнівній платоспроможності векселедавця.

Облікова ціна векселя (дисконт) визначається за наступною формулою:

,

де N - номінал векселя;

d - облікова (дисконтна)ставка відсотку;

t - кількість днів від дати обліку до дати платежа за векселем;

T - розрахункова кількість днів у році.

Чим більший номінал векселя, тим більшу суму утримує банк у вигляді дисконту. Одночасно, чим менше днів залишається до строку платежа за векселем, тим менший рівень дисконту належить банку.

Управління грошовими коштами є одним з найважливіших напрямків управління фінансами, оскільки наявність та достатність грошових коштів обумовлює життєздатність будь-якого підприємства.

Воно включає в себе: аналіз грошових потоків та їх прогнозування, визначення оптимального рівня грошових коштів, складання бюджетів грошових коштів.

Інформаційною базою для аналізу грошових потоків виступає звіт про рух грошових коштів. В західній обліково-аналітичній практиці методика детально розроблена і зводиться до аналізу потоку грошових коштів за трьома основними напрямками: поточна, інвестиційна та фінансова діяльність:

1) поточна (основна) діяльність - отримання коштів від покупців (замовників) за реалізовані товари (роботи, послуги); платежі постачальникам за отримані товарно-матеіральні цінності; виплата заробітної плати; виплата відсотків за користування кредитами; сплата податків та ін.;

2) інвестиційна діяльність - рух коштів, пов'язаних із придбанням або реалізацією основних засобів та нематеріальних активів; надходження коштів від фінансових інвестицій (дивіденди, відсотки);

3) фінансова діяльність - емісія цінних паперів, отримання та погашення кредитів та позик; виплата дивідендів, відсотків та ін.

Світова обліково-аналітична практика передбачає застосування двох методів складання звіту про рух грошових коштів: прямий та непрямий.

Суть прямого методу полягає у послідовному зіставленні надходжень та виплат грошових коштів від певних видів діяльності і визначенні чистого руху грошових коштів. Цей метод дає змогу судити про ліквідність підприємства, детально показуючи рух грошових коштів на його рахунках, але не розкриває взаємозв'язку отриманого фінансового результату та зміни величини грошових коштів. Тому застосовується непрямий метод аналізу (базується на ідентифікації і обліку операцій, пов'язаних з рухом грошових коштів, і послідовному коригуванні чистого прибутку), який дає змогу пояснити причину розбіжності між прибутком і, наприклад, скороченням грошових коштів за період.

Пояснити це можна тим, що в ході виробничої діяльності можуть бути значні доходи/витрати, що впливають на прибуток, але не зачіпають величину грошових коштів підприємства. В процесі аналізу на цю величину і здійснюють коригування чистого прибутку. Прикладами таких операцій є нарахування амортизації, визнання доходів до моменту реального надходження грошових коштів, виникнення поточних зобов'язань перед кредиторами за придбані матеріальні ресурси та їх споживання та ін.

Прогнозування грошових коштів зводиться до визначення можливих джерел надходження та відпливу грошових коштів.

Оскільки більшість показників досить важко спрогнозувати з великою точністю, нерідко прогнозування грошового потоку зводять до побудови бюджетів грошових коштів в плановому пеіроді, враховуючи лише основні складові потоку: обсяг реалізації, частка виручки за готівковий розрахунок, прогноз кредиторської заборгованості та ін. Прогноз здійснюється на який-небудь період в розрізі підперіодів: рік по кварталам, рік по місяцям, квартал по місяцям і т.д.

Методики прогнозування грошових коштів складаються з наступних етапів:

1) прогнозування грошових надходжень по підперіодам;

2) прогнозування відпливу грошових коштів по підперіодам;

3) розрахунок чистого грошового потоку (надлишок/нестача) по підперіодам;

4) визначення сукупної потреби в короткостроковому фінансуванні в розрізі підперіодів.

Визначення оптимального (цільового) залишку грошових коштів (сукупний залишок на банківських рахунках та в касі) також являє собою одне з основних завдань фінансового менеджера.

При визначенні доцільного розміру грошових коштів слід враховувати виконання поточних зобов'язань, можливе покриття непередбачених витрат, а також можливість розширення діяльності підприємства. Тимчасовий надлишок грошових коштів доцільно інвестувати в швидкореалізовувані цінні папери. Якщо надходження грошових коштів і грошових платежів добре узгоджені, підприємство може мати невеликий запас грошових коштів. Якщо підприємство має позитивний фінансовий стан і завжди може взяти кредит за вигідною стакою, йому також немає потреби підтримувати великий запас грошових коштів. Необхідний розмір грошових коштів залежить також від якості дебіторської заборгованості, тобто від ступеня ризику неплатежів.

У світовій практиці розроблені методи оптимізації залишку грошових коштів, в основі яких закладені ті ж ідеї, що і в методах оптимізації запасів. Найбільшу відомість отримали моделі Баумоля та Міллера -Орра. Суть даних моделей полягає у тому, щоб дати рекомендації про коридор варіювання залишку грошових коштів, вихід за межі якого передбачає або конвертацію грошових коштів в ліквідні цінні папери, або зворотну процедуру. Процедури даного блоку пророблені в теоретичному плані, але достатньо неочевидні з практичного погляду. Тому на практиці при визначенні оптимального рівня грошових коштів більшою мірою керуються статистикою і неформалізованими методами обгрунтування фінансових рішень.

Модель Баумоля. Суть моделі полягає в оптимізації розміру залишку грошових активів підприємства з урахуванням загальної суми витрачання грошових коштів у звітному періоді, середньої ставки відсотків за короткостроковими фінансовими вкладеннями та середньої суми витрат по операціях короткострокового інвестування.

Модель Баумоля передбачає, що підприємство починає працювати, маючи максимальний та доцільний рівень грошових коштів. Потім підприємство постійно витрачає ці грошові кошти. При цьому всі кошти, які надходять на підприємство у вигляді виручки, інвестуються у короткострокові фінансові інструменти. Як тільки запас грошових коштів вичерпується (досягає нульового значення), підприємство продає частину цінних паперів або отримує короткостроковий кредит в банку та поповнює запас грошових коштів на розрахунковому рахунку. Сума поповнення коштів (Q) підприємства розраховується за наступною формулою:

,

де V - прогнозована потреба в грошових коштах в періоді (рік, квартал, місяць);

c - одноразові витрати по конвертації грошових коштів в цінні папери;

r - прийнятний та можливий для підприємства відсотковий дохід за короткостроковими фінансовими вкладеннями.

Таким чином, середній запас грошових коштів складає Q/2, а загальна кількість угод по конвертації цінних паперів в грошові кошти (k) дорівнює:

Загальні витрати (TC) по реалізації такої політики управління грошовими коштами складуть:

Перша складова в цій формулі являє собою прямі витрати, друга - упущену вигоду від зберігання на розрахунковому рахунку замість того, щоб інвестувати їх у цінні папери.

Модель Баумоля проста і прийнятна для підприємств, грошові витрати яких стабільні і прогнозовані. Насправді таке трапляється рідко - залишок коштів на розрахунковому рахунку змінюється випадковим чином, причому можливі значні коливання. На вирішення вказаної проблеми спрямована модель оптимізації залишку грошових коштів - модель Міллера-Орра.

7.4 Оцінка ефективності управління оборотним капіталом підприємства

Ефективність використання оборотних засобів підприємства визначається їх оборотністю. Чим швидше обертаються оборотні активи підприємства, тим раціональніше вони використовуються, забезпечуючи високу ефективність роботи підприємства в цілому.

Значення прискорення оборотності оборотних засобів підприємства полягає у наступному:

по-перше, від швидкості обороту засобів залежить розмір річного обороту: підприємство, що має порівняно невеликий обсяг засобів, але більш ефективно їх використовує, може забезпечити такий же оборот, які і підприємство з більшим обсягом засобів, але меншою швидкістю обороту;

по-друге, з розмірами обороту, а отже, і з оборотністю пов'язана відносна величина витрат умовно-постійного характеру: чим швидше оборот, тим менше на кожний оборот припадає цих витрат і, відповідно, нижча собівартість одиниці продукції;

по-третє, прискорення обороту на тій чи іншій стадії кругообороту коштів (наприклад, скорочення часу перебування матеріалів на складі) змушує прискорити оборот і на інших стадіях.

Оборотність оборотних засобів характеризується наступними показниками:

Оборотність у днях () - кількість днів, протягом яких оборотні засоби здійснюють повний кругооборот:

,

де - середні залишки обігових коштів;

- кількість днів в аналізованому періоді;

- оборот коштів за цей період.

Коефіцієнт оборотності - кількість оборотів, яку здійснюють оборотні засоби за аналізований період:

Розрахунок оборотності окремих видів оборотних засобів дозволяє певною мірою визначити внесок кожного підрозділу підприємства (складів, виробничих цехів та ін.) у підвищенні ефективності використання оборотних засобів.

Економічна інтерпретація показників оборотності окремих видів оборотних активів наступна:

оборотність в оборотах показує середню кількість оборотів коштів, вкладених в активи даного виду, в аналізованому періоді;

оборотність у днях відображає тривалість (у днях) одного обороту коштів, вкладених в активи даного виду.

При розрахунку оборотності оборотних засобів в цілому, нормованих і ненормованих коштів оборотом є обсяг реалізованої продукції. При розрахунку оборотності за окремими елементами обігових коштів може використовуватися також особливий оборот. Особливим оборотом для матеріальних запасів є їх витрати на виробництво, для незавершеного виробництва - надходження товарів на склад, для готової продукції - обсяг відвантаженої продукції, а для відвантаженої продукції - її реалізація.

Під час аналізу оборотності оборотних засобів окремих видів особлива увага має приділятися виробничим запасам і дебіторській заборгованості. Чим менше омертвляються фінансові ресурси в цих активах, тим ефективніше вони використовуються, швидше обертаються, приносять підприємству все нові і нові прибутки.

Узагальненою характеристикою тривалості омертвління фінансових ресурсів у поточних активах є показник тривалості операційного циклу, тобто того, скільки днів в середньому проходить з моменту вкладення грошових коштів у поточну виробничу діяльність до моменту повернення їх у вигляді виручки на розрахунковий рахунок. Даний показник значною мірою залежить від характеру виробничої діяльності і суттєво впливає на обсяг, структуру і ефективність використання оборотних активів. Формула, за якою розраховується тривалість операційного циклу підприємства, має вигляд:

,

де ПО_ГК - період обороту середнього залишку грошових коштів, у днях;

ПО_МЗ - тривалість обороту запасів сировини, матеріалів та інших матеріальних факторів виробництва у складі обігових коштів, у днях;

ПО_ГП - тривалість обороту запасів готової продукції, у днях;

ПО_ДЗ - тривалість інкасації дебіторської заборгованості, у днях.

В процесі управління оборотними активами в рамках операційного циклу виділяють дві основні його складові: виробничий цикл підприємства та фінансовий цикл (цикл грошового обороту) підприємства. Виробничий цикл підприємства характеризує період повного обороту матеріальних елементів обігових коштів, використовуваних для обслуговування виробничого процесу, починаючи з моменту надходження сировини, матеріалів, напівфабрикатів на підприємстві і закінчуючи моментом відвантаження виготовленої з них готової продукції покупцям. Тривалість виробничого циклу підприємства визначається за формулою:

де ПО_НВ - період обороту середнього обсягу незавершеного виробництва, у днях.

Фінансовий цикл підприємства являє собою період повного обороту грошових коштів, інвестованих в обігові кошти, починаючи з моменту погашення кредиторської заборгованості за одержані сировину, матеріали і напівфабрикати, і закінчуючи інкасацією дебіторської заборгованості за поставлену готову продукцію. Тривалість фінансового циклу підприємства визначається за формулою:

де ПО_КЗ - середній період обороту кредиторської заборгованості, у днях.

Одним з основних внутрігосподарських завдань підприємства є скорочення тривалості операційного, зокрема, фінансового циклу підприємства, що досягається за рахунок:

зменшення періоду обороту товарно-матеріальних цінностей за рахунок організації швидкого виробничого процесу та відвантаження продукції;

зменшення періоду обороту дебіторської заборгованості за рахунок прискорення розрахунків; подовження періоду обороту кредиторської заборгованості (сповільнення розрахунків за придбані ресурси).

Размещено на Allbest.ru