Основи управління підприємством

Теперішня вартість грошей - сума майбутніх грошових коштів, приведених з урахуванням певної ставки відсотку (дисконтної ставки) до теперішнього періоду. Визначення теперішньої вартості грошей пов'язано з процесом дисконтування їх вартості у часі, яке являє собою операцію, обернену нарощенню при обумовленому майбутньому розмірі грошових коштів. Така ситуація виникає в тих випадках, коли необхідно визначити, скільки грошових коштів слід інвестувати сьогодні для того, щоб через певний період отримати наперед обумовлену їх суму.

Процеси нарощення і дисконтування можуть здійснюватися як за простими, так і за складними відсотками. Прості відсотки - це відсотки, що нараховуються на початкову суму інвестованих коштів протягом всього періоду нарахування. Складні відсотки - відсотки, що нараховуються не тільки на початкову суму внеску, але також і на всю суму відсотків, накопичених за певний період. В цьому випадку відбувається капіталізація відсотків протягом періоду їх нарахування.

Нарахування простих відсотків застосовується, як правило, при здійсненні короткострокових фінансових операцій. Прикладами таких операцій є операції банків по наданню короткострокових позик та обліку векселів.

Схема нарахування простих відсотків при наданні короткострокових позик (терміном до одного року з одноразовим нарахуванням відсотків) є більш вигідною для кредиторів. Для визначення нарощеної суми за простими відсотками використовують наступну формулу:

де - відповідно майбутня і теперішня вартість грошових потоків;

- річна ставка простих відсотків, виражена десятковим дробом;

- тривалість фінансової операції в днях;

- розрахункова кількість днів в році.

Теперішню вартість грошей з використанням простих відсотків визначають за формулою, яка є оберненою до формули по визначенню майбутньої вартості грошей.



Визначаючи тривалість фінансової операції, день видачі та день погашення позики прийнято вважати за 1 день.

Можливі 3 наступні варіанти нарахування відсотків:

звичайні відсотки з точною кількістю днів позики (французька практика);

звичайні відсотки з наближеною кількістю днів (німецька практика);

точні відсотки з точною кількістю днів позики (англійська практика).

Звичайні (комерційні) відсотки визначаються виходячи з наближеної кількості днів у році, кварталі, місяці (відповідно 360, 90, 30). Точні відсотки враховують точну кількість днів у році (365 або 366), у кварталі (від 89 до 92), в місяці (від 28 до 31). Наближена кількість днів позики випливає з тривалості місяця в 30 днів.

Приклад 1. Банком надана позика в розмірі 6 тис. грн. 12.03 з погашенням 8.08 під 20% річних (невисокосний рік). Розрахувати різними способами суму до погашення.

Розв'язок. Можливі наступні варіанти повернення боргу:

При французькій практиці нарахування відсотків сума до погашення складе:

При німецькій практиці нарахування відсотків сума до погашення складе:

При англійській практиці нарахуванні відсотків сума до погашення складе:

Облік векселів банками - наступна операція, яка передбачає застосування простих відсотків. В цьому випадку мова йде про прості облікові ставки відсотків. Облік векселів - форма кредитування банком векселеотримувача шляхом дострокової виплати визначеної у векселі суми за мінусом певних відсотків. В даному випадку банком застосовується не математичне, а банківське дисконтування. Відповідно до цього методу відсотки за користування позикою нараховуються на суму, яка підлягає сплаті в кінці терміну повернення позики (сума по векселю, яку має сплатити боржник в кінці терміну його погашення). Ставка, на основі якої нараховуються відсотки, називається дисконтною ставкою (). Чим вище значення цієї ставки, тим більшу суму банк утримує на свою користь.

Розрахунок наданої банком суми по векселю здійснюється за наступною формулою:

де - сума векселя;

- приведена сума або вартість векселя (сума, що виплачується при обліку векселів);

- кількість днів від моменту обліку до моменту погашення векселя.

Приклад 2. Векселеотримувач пред'явив для обліку вексель на суму 2 тис. грн. з терміном погашення 16.11.2000 р. Вексель був пред'явлений 22 09.2000р. Банк погодився облікувати вексель за дисконтною ставкою 10% річних з використанням німецької практики нарахування відсотків. Необхідно визначити суму, яку векселеотримувач отримає від обліку.

Сума, отримана при обліку векселів, складе:

Різниця між номіналом векселя (2 тис. грн.) та дисконтованою величиною векселя (1.97 тис. грн) являє собою комісійні, як утримуються банком за надану послугу, в нашому прикладі вони склали 30 грн.

Операція дисконтування за обліковими ставками може поєднуватися з нарахуванням відсотків (i) по векселю. В цьому випадку сума, яка виплачуватиметься при обліку векселів, складає:

де - термін нарахування відсотків.

Довгострокові фінансові операції (інвестування, кредитування та ін.), як правило, базуються на складних відсотках. Майбутня вартість грошей, розрахована з урахуванням складних відсотків, визначається за формулою:

де - відповідно майбутня і теперішня вартість грошових потоків;

- річна ставка відсотку (доходність інвестицій);

- кількість років.

Якщо передбачається, що нарахування відсотків здійснюється частіше, ніж один раз у рік, формула майбутньої вартості коригується таким чином, що річна ставка відсотку ділиться на кількість періодів в році, а кількість років множиться на кількість періодів у році. Ця процедура називається нарахуванням проміжного складного відсотку.

де - кількість періодів нарахування відсотків в одному році.

Приклад 3. Інвестор має 1 тис. г. од. Ці гроші він кладе на депозит під 8% річних. Необхідно визначити майбутню вартість внеску через 2 роки: 1) якщо відсотки будуть нараховуватися один раз у рік; 2) якщо відсотки будуть нараховуватися щоквартально.

Розв'язок. Майбутня вартість внеску через 2 роки в першому випадку складатиме:

Майбутня вартість внеску при умові щоквартального нарахування відсотків складе:

Дані прикладу свідчать, що чим частіше відбувається нарахування відсотків, тим більша сума накопичується на рахунку.

Розрахувати майбутню вартість грошей можна також, використовуючи спеціальні таблиці факторів нарахування відсотків. Фактори нарахування показують суму, до якої виріс би початковий внесок в 1 грошову одиницю при різних комбінаціях періодів та відсоткових ставок. Так, одна грошова одиниця, покладена на депозит під 8% річних, через 2 роки зросте на 1.166 грошову одиницю. Використовуючи фактор нарахування відсотків для ставки 8% і 2 років (1.166), майбутню вартість інвестицій можна визначити, перемноживши інвестовану суму на відповідний фактор нарахування.

Формула по визначенню майбутньої вартості грошей за складними відсотками з використанням таблиць факторних множників можна представити таким чином:

,

FM 1 (i;n) - мультиплікований множник для одиничного платежу; показує, чому буде дорівнювати 1 грошова одиниця через n періодів за заданої ставки i.

Різні фінансові контракти можуть передбачати різні схеми нарахування відсотків. Щоб забезпечити порівняльний аналіз ефективності таких контрактів, у фінансово-економічних розрахунках застосовується ефективна річна ставка відсотку , яка розраховується наступним чином:

Приклад 4. Підприємець може отримати позику або на умовах щоквартального нарахування відсотків із розрахунку 29% річних, або на умовах піврічного нарахування із розрахунку 30% річних. Визначити, який варіант є кращим для підприємця.

Розв'язок. Відносні витрати підприємця на обслуговування позики можуть бути визначені з допомогою ефективної ставки відсотку - чим вона вище, тим більший рівень витрат.

1)

2)

Отже, варіант 2 є більш прийнятним для підприємця.

У фінансовій практиці часто стикаються із завданням, яке є зворотним до визначення майбутньої вартості грошей. Найчастіше це відбувається, коли необхідно визначити величину одноразового внеску, який забезпечить отримання певної суми в майбутньому; коли необхідно визначити максимальну ціну купівлі певного активу виходячи з доходів, які очікується отримати від нього в майбутньому.

Теперішня вартість грошей визначається за наступною формулою:



FM 2 (i;n) - дисконтний множник для одиничного платежу; показує, чому буде дорівнювати з позиції поточного моменту одна грошова одиниця, яка перебуває в обігу n-періодів за заданої відсоткової ставки i.

Ставка відсотку (), яка застосовується при визначенні теперішньої (приведеної) вартості, називається ставкою дисконта (або альтернативними витратами). Вона являє собою рівень доходу, який можна реально забезпечити, інвестувавши кошти в доступний проект інвестування (наприклад, поклавши гроші на депозит до банку). Для оцінки дисконтних ставок застосовують наступні принципи:

з двох майбутніх надходжень більш високу буде мати те, яке надійде пізніше;

чим нижчий ступінь ризику, тим нижча дисконтна ставка;

якщо відсоткові ставки на фінансовому ринку ростуть, то ростуть й дисконтні ставки.

Методичний інструментарій оцінки вартості грошових коштів з урахуванням фактора інфляції дозволяє здійснювати розрахунки як майбутньої, так і поточної їх вартості з відповідною інфляційною складовою.

Для оцінки майбутньої вартості грошей з урахуванням інфляції використовується формула:

TI - прогнозований темп інфляції, виражений десятковим дробом.

В даній формулі коригуванню на інфляцію підлягає не тільки основна сума грошових коштів, але і відсотковий дохід інвестора.

За оцінки теперішньої вартості грошей з урахуванням фактора інфляції використовується така формула:

3.3 Ануїтет та його основні типи. Майбутня і теперішня вартість ануїтету

Більшість сучасних фінансових операцій передбачають не разові платежі, а послідовність грошових надходжень або виплат протягом певного періоду часу. Прикладами таких операцій є отримання та погашення довгострокового кредиту, виплати відсотків по облігаціях, здійснення внесків у різні фонди та ін. Послідовний ряд виплат називають потоком платежів. Ряд послідовних платежів, що виплачуються або надходять через рівні проміжки часу, називають ануїтетом, або фінансовою рентою.

Ануїтети класифікуються за такими ознаками:

величиною кожного окремого платежу - постійні (з рівними платежами) і змінні (з нерівними платежами);

інтервалом ануїтету (інтервал часу між послідовними платежами);

терміном ануїтету - строкові та безстрокові (вічні);

відсотковою ставкою (ставка, яка застосовується при нарахуванні або дисконтуванні ануїтетних платежів);

моментом виплати - звичайні (постнумерандо), що здійснюються в кінці відповідних періодів, та авансові (пренумерандо), що здійснюються на початку періодів.

Оцінку вартості ануїтетних платежів можна здійснювати з позиції майбутнього і теперішнього моментів. В даному випадку йдеться про визначення майбутньої та теперішньої вартості ануїтету (з рівними платежами). Причому залежно від моменту здійснення платежів (в кінці або на початку року) визначення майбутньої і теперішньої вартості грошей має свої особливості.

Необхідність обчислення майбутньої вартості ануїтету виникає тоді, коли необхідно визначити суму, яка сформується на рахунку при регулярному рівномірному вкладанні грошових коштів за певної ставки відсотку.

Формула по визначенню майбутньої вартості звичайного ануїтету має наступний вигляд:

Відповідно до цієї формули, кожний внесок, крім останнього, приносить дохід (складні відсотки) з моменту депонування до моменту отримання кінцевої суми. Таким чином, сума, яка сформується на рахунку в кінці періоду, буде складатися із внесків, а також відсотків, що нараховуються на кожний з внесків, за винятком останнього.

Визначити майбутню вартість ануїтету можна також з допомогою таблиць факторних множників ануїтетних платежів.

,

де FM 3 (i;n) - множник нарощування для ануїтету; показує чому дорівнюватиме сумарна величина строкового ануїтету в 1 грошову одиницю до кінця терміну його дії (передбачається нарахування грошових коштів, а вилучення здійснюється по закінченні ануїтету).

Приклад 5. Необхідно визначити суму грошей, яку матиме інвестор на депозитному рахунку через 3 роки, якщо він в кінці кожного року буде вносити на депозит 1000 г. од. Річна ставка відсотку складає 10%.

Розв'язок. Майбутню вартість ануїтетних платежів можна визначити, використовуючи наступні формули:



або

Для авансового ануїтету, тобто при депонуванні сум на початку кожного періоду, майбутня вартість грошових потоків визначається за формулою:

або

Визначення теперішньої вартості ануїтету дає змогу вирішити наступні питання:

1) за яку ціну може бути придбаний актив, який приноситиме певний рівномірний дохід протягом визначеного періоду часу;

2) якою повинна бути сума початкового внеску, який необхідно зробити для систематичного отримання в кінці кожного періоду протягом певної кількості років визначеної суми.

Формула для обчислення поточної вартості звичайного ануїтету має наступний вигляд:

У випадку використання таблиць факторних множників формула по визначенню поточної вартості звичайного ануїтету записується так:

,



де FM 4 (i;n) - дисконтний множник ануїтету; показує, чому дорівнюватиме з позиції поточного моменту величина ануїтету з регулярними грошовими надходженнями в розмірі 1 грошова одиниця, який триває n рівних періодів із заданою ставкою i.

Для визначення поточної вартості авансового ануїтету слід враховувати, що оскільки перший платіж здійснюється негайно, тобто в момент часу 0, першу суму дисконтувати не потрібно. Другий платіж за визначенням ануїтету здійснюється через один часовий інтервал. Отже, для визначення його поточної вартості дану суму необхідно перемножити на коефіцієнт дисконтування для кінця першого періоду і т. д.

або

Одним з поширених типів ануїтету є безстроковий ануїтет (довічна рента). Безстроковий ануїтет - це ануїтет, грошові надходження якого надходять достатньо тривалий час з певною періодичністю. Прикладами такого ануїтету є дивіденди за привілейованими акціями, англійські безстрокові державні облігації (консоль) та ін.

Майбутню вартість такого ануїтету визначити неможливо, оскільки вона не є кінцевою величиною. Однак можна визначити теперішню вартість безстрокового ануїтету, скориставшись наступними формулами:

1) для звичайного ануїтету

2) для авансового ануїтету



Приклад 6. Припустимо рентна облігація забезпечує виплати щорічного відсоткового доходу в розмірі 80 г. од., а ставка дисконта складає 10%. Поточна вартість цього вічного ануїтету буде:

Особливий випадок ануїтету - інвестиція з необмеженим строком життя, але з постійно зростаючою величиною річного доходу. Якщо такий ріст відбувається з темпом g, тоді поточна вартість такої “вічної інвестиції” можна визначити за формулою:

,

де g - темп приросту дивідендів (%).



4. Управління прибутком підприємства

4.1 Зміст та завдання управління прибутком підприємства

Прибуток являє собою виражений в грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик здійснення підприємницької діяльності, являє собою різницю між сукупним доходом та сукупними витратами в процесі здійснення цієї діяльності.

Основними характеристиками прибутку є:

§ прибуток являє собою форму доходу підприємця, що здійснює певний вид діяльності;

§ прибуток є формою доходу підприємця, що вклав свій капітал з метою досягнення певного комерційного успіху;

§ прибуток не є гарантованим доходом підприємця, що вклав свій капітал в той чи інший вид бізнесу;

§ прибуток характеризує не весь дохід, отриманий в процесі підприємницької діяльності, а тільки ту частину доходу, яка «очищена» від понесених затрат на здійснення цієї діяльності;

§ прибуток є вартісним показником, вираженим у грошовій формі.

Прибуток підприємства класифікується за такими ознаками:

1) за джерелами формування прибутку, що використовуються в його обліку: прибуток від основної діяльності; прибуток від іншої операційної діяльності (реалізація оборотних активів; реалізація іноземної валюти; доходи від операційної оренди; відшкодування раніше списаних активів та ін.); прибуток від фінансових операцій (від інвестицій в асоційовані дочірні підприємства; від спільної діяльності; дивіденди одержані; ін.).

2) за джерелами формування прибутку за основними видами діяльності підприємства: прибуток від операційної діяльності; від інвестиційної діяльності; від фінансової діяльності;

Прибуток від операційної діяльності підприємства являє собою результат операційної (виробничо-збутової або основної для даного підприємства) діяльності.

Прибуток від інвестиційної діяльності - прибуток, що формується в результаті участі підприємства в спільних підприємствах, від володіння цінними паперами, від депозитних внесків, або в результаті реалізації майна підприємства (передусім необоротних активів).

Прибуток від фінансової діяльності, на відміну від попередніх видів прибутку, має свої особливості. Ці особливості пов'язані з характером грошових потоків від цього виду діяльності. Грошові потоки від фінансової діяльності пов'язані із забезпеченням підприємства зовнішніми джерелами фінансування (залучення додаткового акціонерного чи пайового капіталу, емісія облігацій чи інших боргових цінних паперів, залучення кредиту в різних його формах, а також обслуговування залученого капіталу шляхом виплати дивідендів та відсотків і погашення зобов'язань за основним боргом), а тому такий їх зміст є не може прямо формувати прибуток підприємства, оскільки повертати доводиться більше грошових коштів, ніж отримано. Тому під прибутком від фінансової діяльності розуміється непрямий ефект від залучення капіталу із зовнішніх джерел на умовах більш вигідних, ніж середньоринкові. Крім того, в процесі фінансової діяльності може бути отриманий і прямий прибуток на вкладений власний капітал шляхом використання ефекту фінансового лівериджу, забезпечення отримання депозитного відсотка за середнім залишком грошових коштів на розрахунковому або валютному рахунках та ін.

3) за складом елементів, що формують прибуток: маржинальний прибуток; балансовий прибуток та чистий прибуток.

Під цими термінами розуміють як правило різну ступінь «очистки» отриманих підприємством чистих доходів від понесених ним в процесі господарської діяльності витрат. Так, маржинальний прибуток характеризує суму чистого доходу від операційної діяльності за вирахуванням суми змінних витрат. Балансовий прибуток (прибуток до оподаткування) являє собою різницю між загальною сумою доходів та витрат підприємства від усіх видів діяльності за звітний період. Чистий прибуток - прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства; визначається як різниця між прибутком до оподаткування та сумою податку на прибуток підприємства.

4) за характером оподаткування прибутку виділяють оподатковувану і не оподатковувану податком його частини. Такий поділ відіграє важливу роль у формуванні податкової політики, оскільки дає змогу оцінювати альтернативні господарські операції з позицій кінцевого їх ефекту.

5) за характером інфляційної «очистки» прибутку виділяють номінальний та реальний його види. Реальний прибуток характеризує величину отриманого його суми, скоригованої на темп інфляції у відповідному періоді.

6) за періодом формування виділяють прибуток попереднього періоду (передує звітному), прибуток звітного періоду та прибуток планового періоду. Такий поділ використовується з метою аналізу та планування для виявлення відповідних трендів її динаміки, побудови відповідного базису розрахунків та ін.

7) за регулярністю формування виділяють прибуток, який формується підприємством регулярно (звичайний), або так званий «надзвичайний» прибуток.

Термін «надзвичайний» прибуток характеризує незвичайне для даного підприємства джерело його формування або дуже рідкий характер його формування (продаж одного з філіалів підприємства).

8) за характером використання виділяють капіталізований прибуток та прибуток, що споживається. Капіталізований прибуток характеризує ту його суму, яка направлена на фінансування приросту активів підприємства, а споживаний прибуток - та його частина, яка витрачена на виплати власникам (акціонерам), персоналу або на соціальні програми підприємства.

9) за значенням підсумкового результату господарювання розрізняють позитивний прибуток (власне прибуток) та від'ємний прибуток (збиток).

Управління прибутком розподіляється на дві важливі підсистеми: управління формуванням прибутку та управління розподілом прибутку.

Процес управління формуванням прибутку полягає в аналізі прибутку підприємства в передплановому періоді та плануванні обсягів та оптимального складу формування прибутку у плановому періоді.

Основними типовими елементами аналізу прибутку підприємства в передплановий період виступають:

1) аналіз загальної суми прибутку та показників рентабельності в динаміці;

2) визначення складу загальної суми прибутку за основними його видами;

3) аналіз основних напрямів використання прибутку з метою оцінки достатності прибутку звітного періоду у фінансовому забезпеченні розвитку підприємства та ін.

Планування прибутку підприємства проводиться лише в рамках його звичайної діяльності в розрізі визначення сум прибутку від операційної діяльності, фінансових операцій та іншої звичайної діяльності.

Особлива увага фінансовими менеджерами надається плануванню прибутку від основної діяльності, оскільки останній є найвагомішим результуючим показником ефективності ведення обраного власниками підприємства бізнесу.

В процесі планування формування прибутку підприємства використовуються різні методи. Серед них можна виділити такі: метод екстраполяції, метод прямого рахунку, нормативний метод, метод прогнозування грошового потоку, метод планування операційного прибутку з використанням системи «взаємозв'язок витрат, обсягів реалізації та прибутку», метод факторного моделювання прибутку.

Процес управління розподілом прибутку підприємства являє собою процес формування напрямків його майбутнього використання відповідно до цілей та завдань розвитку підприємства.

Основними завданнями політики розподілу прибутку на підприємстві є:

1) забезпечення отримання власниками необхідної норми прибутку на інвестований капітал;

2) забезпечення пріоритетних цілей стратегічного розвитку підприємства за рахунок капіталізованої частини прибутку;

3) забезпечення стимулювання трудової активності та додаткового соціального захисту персоналу;

4) забезпечення формування в необхідних розмірах резервного та інших фондів підприємства.

4.2 Сутність та значення операційного аналізу на підприємстві

Операційний аналіз (аналіз витрат, обсягів реалізації та прибутку або аналіз беззбитковості) - аналітичний підхід до вивчення взаємозв'язку між витратами та доходами підприємства при різних рівнях виробництва.

Операційний аналіз - невід'ємна частина управлінського обліку. Такий аналіз сприяє пошуку найбільш вигідних комбінацій між змінними витратами на одиницю продукції, постійними витратами, ціною та обсягом продажу. Тому операційний аналіз є неможливим без розподілу витрат на постійні та змінні.

Змінні витрати - витрати, величина яких змінюється із зміною обсягів виробництва та реалізації продукції. До складу таких витрат належать: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці; частина виробничих накладних розподілених витрат тощо.

Із зміною обсягу виробництва загальні змінні витрати зменшуються (збільшуються), одночасно на одиницю продукції вони залишаються незмінними.

Постійні витрати - витрати, величина яких не змінюється або змінюється несуттєво із зміною обсягів виробництва. До складу таких витрат належать витрати по сплаті орендних платежів; відсотки за користування кредитними ресурсами, амортизаційні відрахування, заробітна плата адміністративного персоналу, інші окремі види адміністративних та збутових витрат.

Змішані витрати включають елементи як постійних, так і змінних витрат. Прикладами таких витрат є витрати на утримання та експлуатацію обладнання (витрати на плановий ремонт, що здійснюється незалежно від інтенсивності експлуатації обладнання та витрати, пов'язані із завантаженням обладнання), оплата за електроенергію (на загальні потреби і технологічні цілі), заробітна плата продавців (постійний оклад та комісійні з продажу).

Для аналізу змішані витрати необхідно ділити на постійні та змінні за даними бухгалтерського обліку.

Розглядаючи поведінку змінних і постійних витрат, виділяють так званий релевантний період: структура витрат, сумарні постійні та змінні витрати незмінні лише в певному пеіроді за певної кількості продаж.

Виділяють 3 основні методи диференціації витрат:

1) метод максимальної і мінімальної точки;

2) графічний метод (статистичний);

3) метод найменших квадратів.

Для побудови рівняння загальних витрат і розподілу їх на постійну та змінну частини за методом максимальної-мінімальної точки використовується наступний алгоритм:

1) на підставі даних про обсяги виробництва та витрат обираються максимальні і мінімальні значення відповідно обсягів виробництва і витрат;

2) визначається різниця в рівнях (максимальний і мінімальний) обсягів виробництва і витрат;

3) визначається ставка змінних витрат на одиницю продукції діленням різниці в рівнях витрат за період (різниця між максимальним і мінімальним значенням) на різницю в рівнях обсягах виробництва за аналогічний період;

4) визначається загальна величина змінних витрат на максимальний (мінімальний) обсяг виробництва множенням ставки змінних витрат на відповідний обсяг виробництва;

5) визначається загальна величина постійних витрат як різниця між максимальними (мінімальними) витратами та змінними витратми;

6) складається рівняння сукупних витрат, що відображає залежність змін загальних витрат на відповідний обсяг виробництва.

,

де а - постійні витрати;

b - ставка змінних витрат;

x - обсяг виробництва.

Графічний метод полягає в нанесенні на графік всіх даних про сукупні витрати підприємства за звітний період і проведенні лінії за цими точками з допомогою лінійки. Точка перетину отриманої лінії з віссю витрат (відображається по вертикалі) оцінює постійні витрати.

Ставка змінних витрат визначається діленням різниці між сукупними витратами та постійними витратами на середньомісячний обсяг виробництва (якщо для аналізу залучаються місячні дані).

Метод найменших квадратів є найбільш точним; в основі методу лежить застосування прийомів регресійного аналізу.

Ставка змінних витрат (b) визначається за формулою:

де X - обсяг виробництва за певний період (нариклад, за звітний місяць);

- середньомісячний обсяг виробництва;

У - загальні витрати (за звітний період);

- середньомісячна величина загальних витрат.

Змінні витрати в розрахунку на середньомісячний обсяг виробництва визначаються множенням ставки змінних витрат (b) на середньомісячний обсяг виробництва.

Постійні витрати - різниця між середньомісячними загальними витратами і середньомісячними змінними витратами.

В рамках операційного аналізу в аналітичних розрахунках постійні та змінні витрати розрізняються з допомогою проміжного фінансового результату діяльності підприємства. Цей показник називають маржинальним доходом або валовою маржею.

Маржинальний дохід є важливим параметром в оцінці управлінських рішень. Він являє собою суму, що залишається в складі виручки, після того як покриваються витрати, що безпосередньо залежать від обсягів виробництва.

,

де МД - маржинальний дохід;

В - виручка від реалізації;

ЗВ - сума змінних витрат.

Маржинальний дохід в розрахунку на одиницю продукції є постійною величиною до тих пір, поки не змінюється ціна одиниці продукції і змінні витрати на одиницю продукції.

Основними складовими елементами операційного аналізу є поріг рентабельності, операційний ліверидж та запас фінансової міцності.

Поріг рентабельності (критичний обсяг виробництва, точка беззбитковості, «мертва точка») - величина виручки від реалізації, за якої підприємство в змозі покрити всі свої витрати (змінні і постійні), не отримуючи прибутку.

Якщо використати поняття маржинального доходу, то поріг рентабельності можна визначити як обсяг продажу, за якого маржинальний дохід дорівнює постійним витратам підприємства.

Поріг рентабельності можна розрахувати з допомогою наступних методів: методом рівняння; методом маржинального доходу; графічним способом.

Метод рівняння базується на використанні наступної формули:

або ,

де p - ціна одиниці продукції;

q - порогове (критичне) значення обсягу виробництва;

z_v - змінні витрати на одиницю продукцію;

z_c - загальні постійні витрати;

r - сума прибутку.

Отже, поріг рентабельності підприємства можна визначити множенням порогового значення обсягу виробництва на ціну одиниці продукції.

Поріг рентабельності методом маржинального доходу можна визначити за такими формулами:

1) поріг рентабельності (у натуральному виразі):

2) поріг рентабельності (в грошовому виразі):

Графічний метод передбачає побудову графіку в прямокутній системі координат, якиий показує залежність витрат та виручки від кількості виготовленої продукції. По вертикалі відкладаються дані про витрати та виручку, по горизонталі - кількість одиниць продукції. Точка перетину прямих виручки і загальних витрат (сума постійних і змінних витрат) визначає поріг рентабельності.

48

Размещено на http://www.allbest.ru/

Справа від критичної точки (ПР) розміщується зона прибутків; зліва від порогу рентабельності - зона збитків, що формується в результаті перевищення величини постійних витрат над величиною маржинального доходу.

Розрахунок порогу рентабельності пов'язаний із розрахунком запасу фінансової міцності (межі безпечності).

Запас фінансової міцності (ЗФМ) - різниця між виручкою від реалізації та порогом рентабельності; визначає величину можливого (фактичного або запланованого) зниження обсягу реалізації продукції у вартісному виразі за несприятливої кон'юнктури товарного ринку, який дозволяє йому здійснювати прибуткову операційну діяльність.

Межа безпечності визначає можливі межі маневру підприємства як в ціновій політиці, так і в зниженні натуральних обсягів виробництва і реалізації продукції в процесі здійснення операційної діяльності в несприятливих ринкових умовах (зниження попиту, посилення конкуренції та ін.).

Запас фінансової міцності може бути виражений також відносною величиною (коефіцієнтом безпечності - КБ):

Операційний ліверидж - міра операційного ризику, яка визначається рівнем постійних витрат в загальній сумі витрат підприємства.

Дія операційного лівериджу проявляється в тому, що будь-яка зміна виручки від реалізації завжди породжує значну зміну прибутку. Цей ефект обумовлений різним ступенем впливу динаміки постійних витрат і змінних витрат на формування прибутку при зміні обсягів виробництва. Чим вищий рівень постійних витрат, тим більша сила впливу операційного лівериджу (тим більшою мірою змінюється сума прибутку відносно зміни обсягів реалізації).

Операційний ліверидж (ОЛ) визначається за наступною формулою:

Операційний ліверидж показує, на скільки відсотків зміниться прибуток до сплати відсотків та податків (валовий прибуток) при зміні обсягів реалізації на 1 %.

В практичних розрахунках для визначення операційного лівериджу використовують співвідношення маржинального доходу та прибутку до сплати відсотків та податків.

Прояв механізму операційного лівериджу має певні особливості:

§ позитивний вплив операційного лівериджу може бути досягнуто лише за умови переходу підприємством порогу рентабельності основної діяльності;

§ чим вище значення коефіцієнта операційного лівериджу (частки постійних витрат підприємства в загальній сумі витрат), тим вищим буде його ефект при збільшенні приросту обсягу реалізації продукції;

§ за умови зниження обсягу реалізації продукції значною мірою знижуватиметься валовий прибуток;

§ ефект операційного лівериджу є стабільним тільки в короткостроковому періоді.

4.3 Зміст, основні завдання та етапи дивідендної політики на підприємстві

Дивідендна політика - складова частина загальної політики управління прибутком, яка полягає в оптимізації пропорцій між споживаною та капіталізованою його частинами з метою максимізації доходів власників.

Дивідендна політика пов'язана з вибором між виплатою прибутку у вигляді дивідендів або утриманням їх для реінвестування у підприємство. Такі рішення, як правило, сприятливо або несприятливо впливають на ціну акцій підприємства.

Основна модель ціни акційпоказує, що якщо підприємство проводить політику щодо виплати збільшеної суми дивідендів, то і відповідно ціна (курс) акцій буде зростати. Однак, збільшення дивідендів означає зменшення коштів для реінвестицій, зниження ймовірності отримання стабільного або зростаючого доходу в майбутньому, що в свою чергу приводить до падіння цін акцій підприємства. Тому фінансові менеджери повинні досягати такого співвідношення між розподіленою та нерозподіленою частинами прибутку, щоб і дивіденди були достатні для акціонерів та реінвестування достатнім для розвитку підприємства в майбутньому. Таким чином, існують 2 основоположних завдання, які вирішуються в процесі вибору оптимальної дивідендної політики:

1) максимізація сукупного достатку акціонерів;

2) достатнє фінансування діяльності підприємства.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою присвячені багаточисельні теоретичні дослідження. Найбільш поширеними теоріями, пов'язаними з механізмом формування дивідендної політики, є: теорія незалежності дивідендів, теорія переваги дивідендів, теорія мінімізації дивідендів, сигнальна теорія дивідендів, теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів.

Теорія незалежності дивідендів. Відповідно до цієї теорії дивідендній політиці відводиться пасивна роль в механізмі управління прибутком. Найраціональнішою з погляду авторів цієї теорії (Ф. Модільяні та М. Міллер) є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від виплати дивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестування. У такому разі акціонери максимізують доходи здебільшого в результаті зростання курсу акцій. Іншими словами, вони притримувалися залишкового принципу дивідендних виплат.

Теорія переваги дивідендів (або «синиця в руках»). Автори цієї теорії - Гордон та Лінтнер- надавали перевагу максимізації дивідендних виплат перед реінвестуванням. На їх думку, чим більше компанія сплачує дивідендів, тим вища ціна її акцій і нижча вартість її акціонерного капіталу. Це пояснюється тим, що приріст капіталу за рахунок утримання прибутків є більш ризикованим, ніж дивіденди, оскільки непевність в розрахунках на підвищення ринкової ціни акції більша, чим в отриманні встановленого дивіденду.

Теорія мінімізації дивідендів («теорія податкової переваги»). Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними та майбутніми доходами акціонерів.

Якщо податковим законодавством країни передбачено нижчий рівень оподаткування нерозподіленого прибутку порівняно з розподіленим, то підприємство отримує податкові переваги при використанні як джерела фінансування реінвестованого прибутку. Якщо ж рівень оподаткування дивідендів є нижчим, ніж рівень нерозподіленого прибутку, то вигіднішою буде сплата дивідендів.

Сигнальна теорія дивідендів. Ця теорія побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій в якості базового елементу застосовують розмір виплачуваних по ним дивідендів. Таким чином, зростання рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання ринкової вартості акцій, що при їх реалізації приносить акціонерам додатковий дохід. На їх думку, виплата високих дивідендів «сигналізує» про те, що компанія знаходиться на підйомі і очікує суттєвий ріст прибутку в майбутньому періоді.

Теорія відповідності політики складу акціонерів («теорія клієнтури»). Відповідно до цієї теорії компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, яка відповідає очікуванням більшості акціонерів.

Практичне використання цих теорій дозволило виробити три підходи до формування дивідендної політики: консервативний, помірний та агресивний. кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики (див. табл.1.)

Таблиця 1. Основні типи дивідендної політики підприємства

Підхід до формування дивідендної політики	Типи дивідендної політики
1. Консервативний підхід	1. Політика залишкового дивіденду 2. Політика стабільних дивідендів
2. Помірний підхід	3. Політика екстра-дивіденду
3. Агресивний підхід	4. Політика стабільного дивідендного виходу 5. Політика постійного зростання розміру дивідендів

Політика залишкового дивіденду передбачає, що фонд виплати дивідендів створюється після того, як за рахунок прибутку задоволена потреба у формуванні власних фінансових ресурсів, які забезпечують повною мірою реалізацію інвестиційних можливостей підприємтсва.

Політика стабільних дивідендів передбачає виплату незмінної їх суми протягом тривалого періоду.

Компромісна дивідендна політика (або політика «екстра-дивіденду») - найбільш гнучкий тип дивідендної політики. Він передбачає виплату регулярних фіксованих дивідендів, а у випадку успішної діяльності виплату екстра-дивідендів - додаткових дивідендів. Така дивідендна політика дає найбільший ефект для підприємств, прибутки яких значно коливаються.

Політика стабільного дивідендного виходу передбачає встановлення довгострокового нормативного коефіцієнта дивідендних виплат по відношенню до суми прибутку. Перевагою цієї політики є простота її формування та тісний зв'язок з розміром прибутку, що формується. Дивідендну політику такого типу можуть собі дозволити лише зрілі підприємства зі стабільним прибутком; якщо розмір прибутку суттєво варіює в динаміці; ця політика генерує високу загрозу банкрутства.

Політика постійного зростання розміру дивідендів передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат в розрахунку на одну акцію. Зростання дивідендів при здійсненні такої політики відбувається, як правило, у твердо встановленому відсотку приросту до їх розміру в минулому періоді. Перевагою такої політики є забезпечення високої ринкової вартості акцій підприємства та формування позитивного іміджу у потенційних інвесторів при додаткових емісіях.

Формування дивідендної політики підприємства здійснюється за такими етапами:

1) урахування основних факторів, що визначають передумови формування дивідендної політики;

2) вибір типу дивідендної політики відповідно до фінансової стратегії підприємства;

3) розробка механізму розподілу прибутку відповідно до обраного типу дивідендної політики;

4) визначення форм виплати дивідендів;

5) оцінка ефективності дивідендної політики.

Факторами, що впливають на формування дивідендної політики, є: стадія життєвого циклу підприємства, наявність у підприємства прибуткових інвестиційних можливостей, існування можливостей формування фінансових ресурсів із альтернативних джерел, обмеження об'єктивного характеру (правові, фінансові, договірні, пов'язані із розширенням виробництва, рекламно-інформаційного характеру).

Механізм розподілу прибутку підприємства (в першу чергу акціонерного типу) передбачає таку послідовність дій: 1) формування за рахунок чистого прибутку резервних та інших фондів, передбачених статутом підприємства; 2) розподіл прибутку на капіталізовану та споживану частини відповідно до обраного типу дивідендної політики; 3) формування за рахунок прибутку фонду споживання, який спрямовується на виплату дивідендів і на додаткове матеріальне стимулювання працівників підприємства.

Важливим етапом формування дивідендної політики є вибір форми виплати дивідендів. Основними з таких форм є:

Виплата дивідендів готівкою. Ця найбільш проста і поширена форма здійснення дивідендних виплат. Зручним способом оцінки кількості отримуваних акціонерами дивідендів є обчислення поточної дохідності в розрахунку на одну акцію. Вона показує норму прибутку даного періоду (року) на інвестовану грошову одиницю.

Негрошова форма виплат дивідендів. Ця форма передбачає виплату дивідендів акціонерам у вигляді акцій, інших фінансових інструментів, товарів, знижок на товари та ін. Найпоширенішою негрошовою формою є виплата дивідендів у формі додаткових акцій. Такі дивіденди оголошуються у двох випадках: 1) коли підприємство має проблеми з готівкою, фінансовий стан підприємства є нестійким; 2) коли фінансовий стан підприємства є стійким, підприємство розвивається швидкими темпами, тому йому необхідні кошти на розвиток - вони надходять на підприємство у вигляді нерозподіленого прибутку.

Дивіденди у формі акцій збільшують кількість акцій, які знаходяться у акціонерів, однак пропорційна частка кожного акціонеру залишається незмінною. Так, на 5%-дивіденд власник 100 акцій отримає ще 5 акцій. У випадку оголошення виплати дивідендів акціями, ціна акції зменшується на відсоток, який дорівнює дивіденду, виплаченому акціями.

Виплата дивідендів акціями може супроводжуватися або одночасним збільшенням статутного капіталу та валюти балансу, або простим перерозподілом джерел власних коштів без збільшення валюти балансу. В економічно розвинутих країнах другий варіант зустрічається частіше. В цьому випадку відбувається збільшення статутного капіталу за рахунок зменшення додаткового вкладеного капіталу та нерозподіленого прибутку.

Змішана форма виплати дивідендів передбачає комбінацію різних форм виплати дивідендів: частково у вигляді грошових коштів, а частково - іншими (негрошовими) засобами. Зборами власників може бути прийняте рішення, згідно з яким частина акціонерів (за їх вибором) одержує дивіденди в грошовій формі, а інша - у формі корпоративних прав. При цьому можуть порушуватися існуючі пропорції участі всіх власників у статутному капіталі. З метою компенсації збитків усіх власників, які виникають у результаті зменшення їх частки, вони можуть бути наділені додатковими дивідендами в грошовій формі. З іншого боку, можуть передбачатися також стимули для заохочення акціонерів до реінвестування прибутку та виплати дивідендів корпоративними правами.

Прихована форма виплати дивідендів. Найчастіше ця форма виплати дивідендів обумовлюється недоліками податкового законодавства та законодавства про господарські товариства. Вона передбачає приховування реального чистого прибутку на користь керівництва або на користь окремих власників підприємства.

Приховані виплати дивідендів здійснюються безпосередньо на користь власників підприємства або на користь так званих пов'язаних осіб. Ці доходи можуть утворюватися в результаті здійснення таких операцій:

§ продаж товарів (робіт, послуг) зазначеним особам за заниженими цінами;

§ придбання товарів (робіт, послуг) у таких осіб за завищеними цінами;

§ виплата завищених процентів за депозитами, позичками тощо;

§ одержання позичок за зниженими процентними ставками;

§ оплата фіктивних угод за невиконані послуги, в т.ч. за ноу-хау, консультаційні та рекламні послуги, інші види нематеріальних активів з подальшим одержанням готівки для виплати нагороди працівникам та власникам;

§ оплата закордонних відряджень тощо.

Оцінка ефективності дивідендної політики підприємства здійснюється за такими показниками, як прибуток на акцію, рентабельність акції, коефіцієнт дивідендних виплат, цінність акцій, показники динаміки ринкової вартості акцій (порядок їх розрахунку та їх економічний зміст наведений в темі 2).

4.4 Дивідендна політика підприємства та регулювання курсу акцій

Курсова ціна акції та дивідендна політика пов'язані між собою. У фінансовому менеджменті розроблені наступні прийоми регулювання курсової ціни акції, які впливають також і на розмір виплачуваних дивідендів.

1. Подрібнення акцій - це операція, за допомогою якої підприємство збільшує кількість своїх акцій в обігу шляхом заміни кожної із раніше випущених акцій певною кількістю нових акцій. Основною метою подрібнення акцій є зниження ринкової ціни акції і, тим самим, збільшення їх комерційної привабливості для потенційних інвесторів.

Подрібнення акцій може мати різні масштаби, наприклад, кожна акція може подрібнюватися на дві, три, півтори. Так, при подрібненні акцій в співвідношенні 2:1 дві нові акції замінюють кожну раніше випущену акцію. Акціонер, який володів 200 акціями до проведення подрібнення в співвідношенні 2:1, автоматично стає власником 400 акцій. Випуск додаткових акцій при подрібненні приводить до зниження їх номінальної вартості на пропорційній основі.

Приклад 1. Інвестор володіє 200 акціями компанії, ринкова вартість яких на даний момент складає 80 г.од. за акцію: 1) скільки в нього буде акцій, якщо компанія оголосить про подрібнення у співвідношенні 2:1? За яким курсом продаватимуться акції після подрібнення? 2) скільки акцій матиме інвестор, якщо фірма оголосить 200%-й дивіденд з умовою виплати його акціями? За яким курсом продаватимуться акції після виплати такого дивіденду?

Розв'язок.

1) Після подрібнення акцій у співвідношенні 2:1 кількість акцій у інвестора складатиме: 200 акцій*2 = 400 акцій;

Ринкова ціна акції після подрібнення: 80 г.од./2 = 40 г.од. за акцію;

2) Після виплати дивідендів акціями кількість акцій у інвестора буде: 200 існуючих акцій + 400 нових акцій (200 акцій*2) = 600 акцій;

Ринкова ціна акції після виплати дивідендів акціями: 80 г.од./3 = 26.67 г.од.

2. Консолідація акцій - це прийом, який є зворотнім до подрібнення акцій. Консолідація зменшує кількість акцій в обігу і збільшує біржовий курс акції шляхом обміну частини одної щойно випущеної акції на кожну раніше випущену. Так, при зворотному подрібненні акцій у співвідношенні 1:2 одна нова акція обмінюється на дві раніше випущені. Консолідація використовується для підвищення комерційної привабливості акцій з допомогою доведення їх курсу до вищого рівня.

3. Викуп акцій. Він розглядається як одна із форм реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду підприємство-емітент скуповує на фондовому ринку частину акцій, які вільно обертаються на ньому. Це дозволяє автоматично збільшити розмір прибутку на одну акцію і підвищити коефіцієнт дивідендних виплат у майбутньому періоді. Така форма використання дивідендів потребує згоди акціонерів. Для акціонерів викуп акцій має переваги в збільшенні ринкової вартості акцій, оскільки менша кількість акцій перебуватиме в обігу.



5. Управління інвестиціями підприємства

5.1 Сутність та основні форми інвестування

Одним з найбільш важливих аспектів діяльності будь-якого підприємства, що динамічно розвивається, є інвестування. Інвестування - процес обґрунтування та реалізації найбільш ефективних форм вкладення капіталу, спрямованих на розширення економічного потенціалу підприємства. Інвестування може здійснюватися в різних формах, які визначаються видами інвестицій.

В процесі управління інвестиції прийнято класифікувати за такими ознаками:

За об'єктами інвестування коштів виділяють реальні та фінансові інвестиції.

Реальні інвестиції - це вкладення капіталу у основні виробничі фонди, нематеріальні активи, товарно-матеріальні запаси та інші об'єкти інвестування, пов'язані із здійсненням операційної діяльності підприємства.

Фінансові інвестиції - вкладення капіталу в різні фінансові інструменти (цінні папери, депозитні внески у банки) з метою отримання доходу.

За характером участі в інвестиційному процесі виділяють прямі та непрямі інвестиції підприємства.

Прямі інвестиції характеризуються безпосередньою участю підприємства у виборі об'єктів інвестування, прямим вкладенням до них капіталу та здійсненням постійного контролю за інвестиційним процесом.

Непрямі інвестиції - інвестування капіталу підприємства, що опосередковується іншими господарюючими суб'єктами (інвестиційними та фінансовими посередниками).

За періодом інвестування розрізняють короткострокові (терміном до одного року) та довгострокові інвестиції. Основу короткострокових інвестицій підприємства складають його короткострокові фінансові вкладення. Основною формою довгострокових інвестицій підприємства є капітальні вкладення у відтворення основних засобів.

За рівнем інвестиційного ризику виділяють безризикові, низькоризикові, середньоризикові, високоризикові та спекулятивні інвестиції.

За формою власності інвестованого капіталу розрізняють приватні та державні інвестиції.

За регіональною належністю інвесторів виділяють національні (внутрішні) та іноземні інвестиції.

Важливою складовою інвестиційної діяльності підприємств є вибір джерел їх фінансування.

Всі джерела фінансування інвестицій поділяються на такі групи:

Власні фінансові ресурси та внутрішньогосподарські резерви. До складу таких коштів належать: грошові внески власників підприємств (статутні фонди); накопичення, що утворилися в результаті господарської діяльності та кошти, сформовані за рахунок мобілізації внутрішніх активів.

Позикові фінансові ресурси. Основними позиковими ресурсами підприємств є банківські кредити, облігаційні позики, комерційні кредити юридичних осіб під боргові зобов'язання, лізинг.

Залучені фінансові кошти, які отримуються від продажу акцій, пайових та інших внесків членів трудових колективів, громадян, юридичних осіб.

Грошові кошти, що централізуються об'єднаннями підприємств.

Кошти позабюджетних фондів ( наприклад, кошти Інноваційного фонду).

Кошти державного бюджету.

Кошти іноземних інвесторів, що надаються у формі фінансової та іншої участі в статутному капіталі спільних підприємств, а також у формі прямих вкладів.

Всі кошти, що надаються для реалізації інвестиційних проектів, мають певну вартість, тобто за використання всіх фінансових ресурсів необхідно платити незалежно від джерела їх отримання. Урахування та аналіз плати за користування фінансовими ресурсами є одним з основних в оцінці економічної ефективності інвестицій.

5.2 Механізм формування інвестиційного прибутку підприємства

Формування інвестиційного прибутку підприємства має певні особливості.

Основними факторами, які визначають величину інвестиційного прибутку підприємства, є:

Мінімальна норма прибутку на капітал - мінімальний рівень інвестиційного прибутку, що спонукає інвесторів до здійснення інвестицій. Причому цей показник повинен: відображати реальну суму інвестиційного прибутку (бути очищеним від інфляції); формуватися в умовах високої ліквідності інвестицій; мінімізувати ризик втрати капіталу в процесі інвестування. Найбільшою мірою цим умовам відповідає ставка депозитного відсотка на внески до запитання, що пропонується найбільш надійними комерційними банками.

Тривалість інвестиційного процесу. Вона визначає рівень інвестиційного прибутку з урахуванням концепції вартості грошей у часі. Чим вищий період інвестиційного процесу, а відповідно розрив між інвестиційними витратами і отриманням прибутку, тим вищою повинна бути сума поворотного грошового потоку на вкладений капітал (при його нарощенні за ставкою відсотка, яка дорівнює мінімальній нормі прибутку на капітал).