Творчість І. Нечуя-Левицького та О. Кониського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самостійне опрацювання

Пироженко Анастасія 202 СОУР



1. Тема села в ранній творчості І. Нечуя-Левицького («Дві московки», «Рибалка Панас Круть»)

творчість літературний повість

Своєрідність стилю Нечуя-Левицького полягає в тонкому поєднанні реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, праці, особливостей мови та поведінки персонажів із живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Майстерність у відтворенні життя українського села, були новим кроком у художньому відтворенні дійсності. Глибоке відчуття краси природи українського села вказує на зв'язок українця з землею. Відомо, що вся стародавня культура українців зростала на культі землі, хліборобської праці. Хліборобство було для українців єдиною надією, мрією, ідеалом їхнього життя. Земля -- основний елемент світо будови, головна ланка у світотворчому ланцюгу. Отож, найяскравішою рисою особистості українця є незвичайний, таємничий контакт із духом рідної землі. Отже, митець-новатор, чудовий знавець дійсності, Нечуй-Левицький торував шлях наступним письменницьким поколінням у правдивому відтворенні життя українського села.

Вступивши на літературну ниву в 60-х роках XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори -- "Дві московки" (1868) і "Рибалка Панас Круть" (1868) -- вирізнялися новизною характерів, яскравістю барв. Свіжими й оригінальними були образи двох жінок -"московок". Натури різного темпераменту, різного підходу до життя -- тиха, замріяна Ганна й непокірна, палка Марина -- нещасливі не так внаслідок особистих обставин життя, як через причини соціального характеру -- миколаївську солдатчину, безземелля й злидні. У повісті відображено й негативний бік багатолітнього перебування рекрутів-селян на чужині, в армії, де щоденна муштра, прояви деспотизму й знущань поєднуються з денаціоналізацією. Син Ганни одинак Іван за роки військової служби розбещується, забуває добрі звичаї селянської родини, втрачає повагу до матері, до праці. Він нехтує й рідним словом, пише листи додому каліченою російською мовою ("Здесь, в Туле, я познакомился з одною багатою и прекрасною баришньой. Хоча она з міщанського роду да єфто нічаво!"). Проблемі національної мови приділено значну увагу й у подальшій художній та публіцистичній творчості Нечуя-Левицького.

Пластично змальовано постать старого Крутя в оповіданні "Рибалка Панас Круть". Замолоду через панське свавілля та бідність він змушений міняти місця проживання, а на старість лишився одинаком -"невдахою". Лише в єднанні з природою Надросся, у спогадах про юнацькі роки та давню любов виявляються поетична душа рибалки та його природжений естетизм. Тогочасна критика відзначала майстерність змалювання постаті цього "народного ідеаліста", порівнювала її з деякими образами "Записок мисливця" І. Тургенєва (Сучок з оповідання "Льгов", можна було б додати й Калинича з твору "Хорь і Калинич"). Не лишився непоміченим і повний глибокого психологічного аналізу твір "Дві московки".У ранніх творах Нечуя-Левицького поряд із тими засобами ха-рактеристики героїв, що беруть початок від народної пісні, казки та прози Квітки-Основ'яненка й Марка Вовчка, наявне прагнення письменника перейти до об'єктивно-описової, реалістично точної манери зображення. Ці дві лінії повсякчас переплітаються й у загальній структурі оповідань, і в художніх прийомах змалювання персонажів та обставин. Значно конкретніше й повніше, ніж його попередники, письменник відображає селянський побут, створює розгорнуті пейзажні малюнки (Богуслава, Росі в оповіданні "Рибалка Панас Круть").



2. Повість І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря». Проблематика, композиція, групування образів у творі

У повісті “Микола Джеря” глибоко зображено суперечності між закріпаченими селянами і поміщиками, боротьбу селянства проти нових форм гноблення після реформи 1861р.Твір є своєрідним художнім літописом життя героя, який зростає, мужніє, стає незламним протестантом. З логічною послідовністю письменник показує пробудження ненависті в Миколи до гнобителів. Правдивий і привабливий образ селянина-бунтаря Миколи Джері з розвитком сюжету набуває нових рис. Ставши бурлакою, Микола глибше усвідомлює складність життя, класову нерівність. Довгі роки тяжкого життя не зламали Миколу, і після реформи він палко виступає проти панства. Автор майстерно розкрив внутрішній світ героя, показуєйого сильну вдачу, незламність у боротьбі проти соціальної неправди. Засоби творення образу Миколи Джері: портрети героя фіксують зміни його натури під впливом життєвих подій і гострих конфліктів; паралелізми між душевним станом людини і мінливими явищами природи; українські пісні, прислів'я, приказки невимушено й вільно входять у розповідь і допомагають висловити глибину думок і почуття персонажів. У повісті реалістично змальовано різних гнобителів народу: кріпосника Бжозовського, посесора Бродовського, отамана рибалок Ковбаненка, панського осавула, поліцейського пристава, попа. Свавільним, деспотичним і зажерливим панам, промисловцям та їх слугам автор протиставляє чесних, прямих, благородних, але безправних, пригноблених селян і заробітчан -- старого Джерю, Джериху, їх сина Миколу, Нимидору, Кавуна та ін.



3. Майстерність композиції та засоби гумору, комізм ситуації, індивідуальна своєрідність характерів у повісті «Кайдашева сім'я»

Сміхова культура є важливим елементом українського селянського світу, який постає зі сторінок повісті. Джерелом комічного, як правило, є якась невідповідність, життєва суперечність, наприклад, між метою і засобами її досягнення, формою і змістом, діями і обставинами. Сміючись над чимось, ми немовби підносимося над визначеними суперечностями, долаємо їх. Отже, на сторінках повісті "Кайдашева сім'я" сміх -- це виклик безглуздості обставин, які формують самі для себе герої твору, що ведуть домашню війну. Саме цей сміх дозволяє читачеві піднестися над дріб'язковістю подібних обставин, уникнути їх, очиститися від життєвої скверни.

Письменник використовує різноманітні засоби творення смішного. Прослідкуємо, наприклад, за розмовою-грою між братами Кайдашами, в якій вони обговорюють риси дівчат. Уся ця розмова побудована на контрастах, несумісності смаків та уявлень про красу: "Доладна, як писанка" -- "ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить"; "повновида, як повний місяць" -- "гарна... мордою хоч пацюки бий"; "тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист" -- "лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять". Дотепні словесні характеристики підкреслюють критичність погляду хлопців, вдалі поєднання порівнянь викликають сміх. Отже, ми спостерігаємо тут використання такого засобу творення комічного, як словесна характеристика, дотепний вислів. У зображенні життя пореформеного українського села Нечуй-Левицький дотримувався традицій реалістичної школи, яка вимагала від письменника глибоко розкривати причини духовного занепаду людини, точно і докладно малювати не лише портрети, поведінку і звички персонажів, а й те соціально-побутове середовище, в якому діють герої. Цими реалістичними принципами зумовлена композиція “Кайдашевої сім'ї”.

Повість скомпонована зі сцен, ситуацій селянського побуту, в яких розкриваються темнота, обмеженість, егоїзм дрібних власників. Основу сюжету твору складають епізоди родинного життя Кайдашів - сім'ї, в якій іде боротьба за приватну власність: клапоть поля, город, грушу, яйця тощо. Основним у “Кайдашевій сім'ї” є соціальний конфлікт, породжений приватновласницькими законами тогочасної дійсності, майновою нерівністю між людьми, їх прагненням до власності.

4. Викриття в романах гнобительської національної політики царизму, консерватизму в галузі освіти, культури у творі І. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем»

У повісті «Над Чорним морем» (1888) герой дивиться на діда Хтодося, осяяного вогнищем, і порівнює його то з Гонтою, то із Залізняком з героїчної поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», то з гоголівським Тарасом Бульбою, спаленим польськими панами... Ось перед хлопцем постає образ зрадника Андрія, сина Бульби, і душа хлопця проймається ненавистю: «Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен його вбити. Козаки наступають на ворога. Люди падають. Я ладен стати з козаками і битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів».Розкриттю програмових завдань, які ставила перед собою українська інтелігенція в період розгортання народницького руху, підпорядковані і зміст, і форма роману І. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем». Уже перші розділи твору дають можливість відчути духовну атмосферу, в якій перебуває інтелігентна молодь Кишинева й Одеси, знайомлять з ідейними прагненнями і тих, хто тільки-но здобув гімназійну освіту й шукає своїх шляхів у житті, і тих, хто після завершення університетських студій вже має непогано оплачувані посади і все ж не задовольняється бездуховним трибом існування, прагне прикласти свої руки до живого діла. Дія роману охоплює весну й літо 1880 року, і ця точна прив'язаність її до часу дає можливість зіставляти події, змальовувані в творі, з тим широким громадянським рухом, який характеризував суспільно-історичне життя в той рік. Хоч у романі й наявні епізоди, пов'язані з інтимно-особистими взаєминами головних персонажів, проте ця сюжетна лінія підпорядкована основній проблематиці твору - з'ясуванню ідейних прагнень та інтересів молодих інтелігентів: учителів, службовців, випускниць жіночої гімназії.

Звертає увагу відносно широка освіченість молоді, причому ця особливість яскраво виявляється в розмовах дівчат, які цікавляться питаннями жіночої емансипації, дискутують на теми навчання й виховання в школах. У численних розмовах, які ведуться в середовищі молоді навколо злободенних суспільних, морально-етичних питань, зринають імена не тільки Анакреона, Байрона, Золя, Гоголя, Дарвіна, Спенсера, Майн Ріда, а й Шевченка, називаються його поеми «Катерина» і «Наймичка», згадуються образи героїв з «Гайдамаків» і «Тараса Бульби». Один з головних героїв роману учитель Комашко, розповідаючи про своє життя, формування свого світогляду, ви-роблення громадянських переконань, відзначає зростання національної свідомості: «Я знайшов свою Феваїді, свою Америку - то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для людськості, бо ми частка людськості». Уважний читач помітить, що романіст, показуючи відносно широкі літературно-освітні обрії нової молоді, відзначає й винятки. Це дуже помітно в освіченості сестер Навроцьких: якщо Саня обізнана з літературою, з популярними філософськи-ми ідеями часу (а цьому сприяло навчання в класичній гімназії та копітка самоосвіта), то Маня, яка вчилася в приватному пансіоні, крім засвоєного практичного курсу французької мови, більше ні в чому не розбирається, виявляє повну безпорадність у питаннях зі сфери культурно-мистецького життя. Коли, наприклад, зайшла мова про Шевченків «Кобзар», дівчина прямо сказала, що через заборону матері цю книжку не читала, бо вона написана «мужицькою мовою». Обмеженість вихованки пансіону кричуща: в розмові з Комашком вона виявляє нерозуміння елементарних істин, почутий образний вислів про «книгу людського серця» сприймає буквально, гадаючи, що вона, мабуть, «не французька, а англійська, бо так чудно зветься».

У романі порушуються й інші злободенні питання суспільного буття, як правило, пов'язані з гнітючими умовами бездуховності, переслідуваннями властями будь-яких виявів живої думки. Атмосфера переляку, підтримувана царизмом, колоритно передана в одному з епізодів, де старий Навроцький так характеризує животіння обивателя: «А то знаєте, як у нас буває: гм... гм... з панами говори, та й бійся, з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись...». Таке ж лицемірство й фарисейство переймають від старших і молодші, зокрема виведені у творі Селаброс та Фесенко. Звичайно, письменник прагнув бачити в житті інших молодиків, про що свідчить образ Віктора Комашка. Учитель Кишинівської гімназії за будь-якої нагоди (а роман композиційно побудований на відтворенні зустрічей молоді і в молдавському місті, і в Одесі, де безперервно ведуться палкі розмови на злободенні політично-культурні теми) викладає свою програму громадського обов'язку інтелігенції перед народом. Образ Комашка певною мірою автобіографічний, і все ж у ньому узагальнено чимало рис, властивих і колегам автора під час його вчителювання в Кишиневі. Дослідники (О. Білецький, Н. Крутікова, М. Тараненко) слушно нагадували, що до гуртка кишинівських інтелігентів, очоленого майбутнім автором роману «Над Чорним морем», могли входити вчителі гімназії і по сусідству з нею розташованої духовної семінарії - Л.С. Мацієвич, А.Н. Шимановський, С.Ф. Рожанківський, К.І. Турчаківський, М.А. Ганицький, А.К. Конський, М.В. Василевський та ін. Зрозуміло, цей факт дає підстави твердити про життєву достовірність змальованих у творі подій, а отже, й про реалістичність зображених у ньому картин взагалі.

5. Героїко-романтичне забарвлення образів в історичній повісті «Гетьман Іван Виговський»

Композиційно роман "Гетьман Іван Виговський" складається з двох сюжетних ліній, які взаємно переплітаються і доповнюють одна одну: історія сім'ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів своїх провідників.

Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя, в зрілому віці як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними-фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства. І.Нечуй-Левицький в історичному нарисі про І.Виговського не дає власної оцінки діям гетьмана, але в романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Письменник співчуває людині з таким високим інтелектуальним потенціалом, що не змогла його зреалізувати на благо свого народу.

6. Драматична спадщина письменника («На Кожум'яках», «Маруся Богуславка»)

В прозових творах він ішов неторованими стежками, опрацьовував нові для української літератури жанри, розвивав прийоми, засоби творення портрета, інтер'єру, пейзажу. Не обминув він і драматургії.

Драматургію Нечуя-Левицького позначена жанровою різнома-нітністю, виразністю типів, прагненням сценічними засобами передати атмосферу епохи, показати сучасні й давні звичаї українців. Серед його творів, написаних для сцени, -- оперета на історичну тему ("Маруся Богуславка", 1875), історична драма ("В диму та полум'ї", 1911), сучасні комедії з міського побуту ("На Кожум'яках", 1895, "Голодному й опеньки м'ясо", 1887), дитячі різдвяні сценки ("Попались", 1891).

"Маруся Богуславка" ("оперета на 4 дії", як подано автором у підзаголовку) відповідно до свого сценічного призначення наповнена народними піснями, яскравими масовими сценами (барвисте українське весілля, східні танки в палаці Юсуфа-паші, бій запорозьких козаків з яничарами). Як добрий знавець фольклору Левицький уводить найрізноманітніші пісні -- весільні, ліричні, невільницькі, козацькі. Розробляючи легендарний сюжет, драматург накреслює сильні характери українських патріотів -- суворого гетьмана Байди та його товаришів -- козаків. Особливо виразний образ відважної Марусиної матері Насті, безмежно відданої батьківщині. На історико-легендарному тлі розкривається складна психологія головної героїні -- Марусі Богуславки. Переконливо показано її душевне роздвоєння: з одного боку, вона в неволі відчуває нестерпну тугу за Україною, рідною матір'ю, ризикуючи життям визволяє козаків з турецького полону, а з іншого -- не може покинути коханого чоловіка Юсуфа та своїх дітей. Коли вони гинуть під час битви запорожців з яничарами, Маруся накладає на себе руки. Трагічна доля Марусі, загибель її матері вносять сумний колорит, контрастуючи то з веселими святковими епізодами, то з пафосом перемоги запорожців. Це своєрідне поєднання суму й радості надає оригінальної тональності сценічній розробці традиційного сюжету.

Комедії з міщанського побуту ("На Кожум'яках", "Голодному й опеньки м'ясо") містять цікаві характеристики типів міщан, торгівців, дрібних чиновників, їхніх звичаїв, моралі й психології.

7. Майстерність Панаса Мирного в показі розшарування села, зображенні суспільних конфліктів і образів в оповіданнях «Казка про Правду та Кривду», «Морозенко», «Серед степів», «Сон», «Лови» та ін.

Панас Мирний, прагнучи показати безталанну долю своїх співвітчизників, створював сумні оповідання із селянського життя. Це прослідковується майже в усіх його оповіданнях, зокрема у « Морозенко». Письменник прагнув схвилювати читача, дати йому можливість побачити життя пригнобленого селянства. Для цього він у своєму оповіднні «Морозенко» створив образи Пилипка та його матері Катрі та зобразив страшні умови, у яких вони існували. Художність оповідання відображена в описі зовнішності Пилипка. У хлопчика пишне личко, ясні блакитні очі та біле й м'яке, наче льон, волосся. Автор зображує як життєві обставини змушують семирічного хлопчика передчасно подорослішати. Тут перед нами відкриваються справжні людські якості в його образі: турбота за ближнього, пожертва собою. Надзвичайну атмосферу оповідання створюють тогочасні реалії: бідність, безрадісність життя. Хлопчик відчував нестерпний біль, коли бачив сум та сльози рідної матері. Великий жаль викликає дитина, яка через обставини, через скрутне становище в родині змушена бігти через холодний ліс аби принести їжі. Хлопчик викрадається серед ночі в далеку дорогу. Він боїться, серце завмирає від страху, а уява малює жахливих лісових страховиськ, але він, перемагаючи острахи, іде далі. Але йому не вдалося вирватися з-під тяжкої влади лісу. Замерзаючи на смерть у крижаному холоді, Пилипко марив, що то Морозенко не пускає його до хрещеного батька, благав старого відпустити його. Але у відповідь Морозенко тільки голосно сміявся. Панас Мирний питає: та чи то Морозенко -- головний винуватець смерті хлопчика? Зрозуміло, ні. Винні ті, хто створив такі нестерпні умови життя Катрі та її сину.



8. Відтворення економічного і соціального становлення селян України до реформи 1861 р. і після неї («Голодна воля», «Лихо давнє й сьогоденнє»)

У повісті «Лихо давнє й сьогочасне» автор викриває буржуазно-поміщицьку дійсність і закликає до поліпшення соціальних умов селянського життя. З погляду зовнішньої композиції твір поділяється на дві частини, що відповідає темі й назві твору: «Лихо давнє й сьогочасне» - тобто кріпацтво й пореформена доба - капіталізм. У творі порівнюються дві доби, хоч більше уваги автор відводить змалюванню кріпацтва. Воно було таким страшним лихом, залишки його були настільки відчутні, що ця тема ще довгий час зберігала свою актуальність. Сюжет розгортається за двома лініями: взаємини Марини Проценкової з панами і змалювання кріпацтва, мрій селян про волю. Слід зазначити, що Портрет у Панаса Мирного - важливий компонент. Як це буває в більшості творів, тут опис зовнішності подається при першому ж знайомстві. У сатиричному плані подається портрет Башкира. Також сатира присутня і в образі Марини коли вона потрапляє до пана («тіло налилося, ноги і руки, мов ті кругляки виточені; як іде Марина, то й земля під нею угинається»). Позитивним героєм у повісті є образ діда Уласа. Усе життя його пов'язане з отарою. Він любив степ, волю і не мав більшого щастя, як бути біля овець. Через цей образ автор показує добропорядність простих людей, кріпацьку солідарність. Коли дідові Уласові довелося шукати підтримки у Марини, він сміливо йде в панські покої, щоб заступитись за обдурену громаду. Але Марина не приймає свого рятівника, відмовляється допомогти. Автор в уста вмираючого діда Уласа вкладає слова, які розкривають ідейну суть історичного моменту, зображеного в повісті: «Було тяжке лихо. Ох, сьогоднішнє лихо - то справжнє лихо». Автор порушив злободенну соціальну тему: страхітливі умови життя селян, їхнє безземелля, напівголодне існування, розкрив антигуманну суть відносин між поміщиками і селянами, капіталістами і селянами - лихом давнім і сьогочасним.

9. Особливості літературно-критичної діяльності Олександра Кониського

Літературну діяльність почав 1858. У поезіях, повістях, драмах, оповіданнях відстоював українську національну ідею, проголошував теорію малих діл. Автор популярних поезій: «Я не боюсь тюрми і ката», «На похорони Т. Шевченка», інші, які, втім, стримано оцінюються критиками. В оповіданнях Кониський порушує проблему соціального й національного гноблення України в складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). В повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Ґоровенко» подав образи українських національних інтелігентів, просвітян-культурників.

Кониський -- автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка (у 2 томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I--II, Львів, 1898--1901). Цю працю високо оцінили І. Франко, А. Кримський. Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Тараса Шевченка.

10. Проблема взаємин інтелігенції з народом в епічних творах Олександра Кониського («Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу», «Семен Жук і його родичі» та ін.)

Проблема взаємин інтелігенції з народом хвилювала О. Кониського впродовж життя. Він дуже вболівав при одній згадці про брак нашої української інтелігенції і виношував тисячі планів, щоб заповнити цю трагічну для українського суспільства прогалину. Виховання національно свідомої української демократичної інтелігенції О. Кониський вважав найважливішим, нагальним завданням. Низка епічних творів про інтелігенцію («Молодий вік Максима Одинця», «Порвані струни», «Грішники», «Семен Жук і його родичі», «В гостях добре, а дома ліпше», «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» та ін.), головним героєм яких є нова людина, націонал -- народник, мала перед собою саме цю мету. О. Кониський перший в українській літературі створив позитивний тип українського інтелігента, передав його погляди, змагання і шляхи. «Цілий ряд творів О. Кониського, -- писав С. Єфремов, -- присвячено народженню й діяльності оцих нових для того часу (60--80-ті роки) людей. Поруч, для контрасту, автор дає і типи супротилежної категорії людей (особливо «Грішники»), а також малює ті зверхні політичні обставини, що руйнують роботу нових людей, збиваючи їх зі шляху систематичної культурної роботи на всякі небезпечні манівці».

11. Ідея виховання національної інтелігенції у повісті Олени Пчілки «Товаришки»

Майбутнє України Олена Пчілка пов'язувала не тільки зі зміною зовнішніх обставин, державних чи соціальних, а й з самовдосконаленням людини передусім у царині духу і національної самосвідомості. Звідси -- ідея виховання національної інтелігенції, здатної відстояти інтереси нації, самобутність її культури, мови, побуту, звичаїв і традицій; потреба єднання інтелігенції з народом пронизує кожен її прозовий твір, особливо повість «Товаришки» (1887). У післямові Олена Пчілка сама визначила тему: «пора першого пробудження жіноцтва в 60-х роках, першого поривання його до раціональної освіти й життя».

Значний поступ у самовдосконаленні заради служіння народу спостерігаємо в героїв повісті «Товаришки», які певною мірою стають тим чинником, що рухає національний розвиток вперед. Події повісті відбуваються на початку 60-х років, у час піднесення українського народницького руху, час, коли навіть в маленьке патріархальне місто «міцними струмками покотилось нове життя тих років. Старі основи громадського життя, міркування, хисту, як крига навесні, поламались, закрутились, потрощені, наганяні теплою, вічною течією. Таким свіжим, молодим повіяло в повітрі!.. Старі руки й голови, здивовані, прибиті, приголомшені, опускались, молоді ж так сміло, бадьоро підіймалися, ретельно шукали праці! Молодь з сяючим поглядом дивилась просто на зійшовше світло правди й волі, і не гадаючи, що світле те може колись примеркнути...».

У стрімкій динаміці суспільного життя, в соціальному житті Олена Пчілка шукає насамперед моральні проблеми, розглядаючи зміни в суспільному житті з погляду того духовного змісту, що проявився в цих змінах. Проблемно-тематична основа повісті «Товаришки» -- ідейно-моральний і духовний зміст відносин двох товаришок -- Люби Калиновської і Раїси Братової, жінок -- інтелігенток, вихідців з дворянського середовища, але вихованих на різних засадах, що вплинуло на характер кожної з них.

Олена Пчілка в повісті «Товаришки» створила браз жінки -- інтелігентки, українки, громадянки, щедро наділивши його автобіографічними рисами, включаючи зовнішність героїні Люби Калиновської, повністю списаної, за твердженням дослідника творчості письменниці А. Чернишова, з Олени Пчілки. Хоч характер Люби Калиновської близький характеру Олени Пчілки, він не є автопортретом. В образі Люби художньо відтворено особистість, що максимально втілює в собі всі характерні риси суспільної свідомості 60-х років.

У характері Раїси Братової Олена Пчілка побачила протилежне співвідношення душевних якостей. їй притаманні здатність до практичних дій, цільність у досягненні мети, рішучість, внутрішня впевненість у собі, проте відсутні поетичне відношення до життя, висока культура почуття. Філософія утилітаризму, практичної користі, вульгарно-матеріалістичні погляди збіднюють особистість, висувають на перше місце практицизм, не залишаючи місця романтиці, умінню кохати, відчувати красу мистецтва і природи, зберігати і розвивати набутий багаж культури в поведінці, побуті, людських стосунках тощо.

12. Різноманітність поетичних жанрів та мотиви лірики Б. Грінченка: тяжка доля народу («Шматок хліба», «Удові», «Неначе»), просвітительські ідеї, віра в краще майбутнє («До праці», «Прийде!», «Некрасову і Шевченкові»)

Поезія Грінченка тісно пов'язана з діяльністю трудового інтелігента. «Я ніколи не належав до тих поетів, що ввесь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігда я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці, часом любої, дорогої, здебільшого -- нудної, наймитської. Моя пісня -- то мій робітницький одпочинок і моя робітни­цька молитва-надія».

Як поет Грінченко виступав з ліричними поезіями, пое­мами, байками та перекладами з інших мов. Вперше з'яв­ляються друком його поезії на початку 80-х років, а окремі збірки поетичних творів відомі такі: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (у книзі «Писання»).

Провідне місце в кожній збірці Грінченка належить гро­мадській ліриці. Поет розкриває сумні картини підневіль­ного життя народу, уболіває за його долю. В передмові до збірки «Під хмарним небом» він писав: «Невесела книж­ка: журба та сум та часом поривання боротися за яснішу долю,-- ледве блисне іноді щось веселіше. Не повеселить така книжка, хіба засмутить читача! Та не вкрай винен за це і автор!Це південне наше небо, що повинно було б сяяти живу­чим сяєвом,-- дуже воно вже нахмарене. А під хмарним не­бом не заспіваєш веселої пісні...».

Ця передмова проливає світ на сумні мотиви поезій, Грінченка. Поет обумовлює свій смуток соціальними причи­нами і не впадає в безнадію, а висловлює віру в часи, коли полинуть інші співи.

Великий вплив на розвиток громадських мотивів у ліри­ці Грінченка мали твори Шевченка і Некрасова. Не випад­ково одним із ранніх його поезій є вірш «Некрасову й Шевченкові», в якому проголошується народним співцям «великая слава довіку» та відзначається спільність їхніх ідей:

Обидва за діло єдине ви бились,

За його обидва конали:

Святі почування братерства й любові

Ви в серці людей пробуджали

Образи трударів, бідноти, жебраків, проходять у ліриці Грінченка. Хвилюючий образ дитини-сиротини, яка жебрачить, постає в поезії «Шматок хліба»:

Дивлюся: під тином сердешна дитина,

Хлоп'ятко маленьке,-- вся в латах свитина,

-- Іде-шкутильгає, підходить до хати...

Недавні ще сльози на личеньку знати,

І видко у очах голодную муку...

Від зображення окремих реалістичних епізодів бідня­цького життя Грінченко переходить до ширших реалістичних узагальнень, змальовує простори рідного краю під хмарним небом соціальної несправедливості:

Убогії ниви, убогії села.

Убогий, обшарпаний люд,--

Смутнії картини, смутні-невеселі...

Написана 1883 року поезія «Смутні картини» зворушли­вим смутком за долю народу, за «ріднії села», за «ріднії люди».

Пейзажна лірика Грінченка пройнята тужною любов'ю до рідного краю. Поета тривожать думи про сучасне і ми­нуле народу. Він не ідилії творить, а висловлює пекучу пе­чаль. Тут відчутні шевченківські традиції ліричних картин природи.

Поета іноді приваблюють простори степу з мовчазними могилами і викликають роздуми про минувшину й сучас­ність:

Серед степу на просторі

Могила стоїть, Навкруги трава висока

Хвилює-шумить...

Широчінь степова постає в думах поета «як воля сама», що заповнює мрії, породжує тривогу.

Лагідну красу чарівного краєвиду описує поет у вірші «Під вербами» (1885). Тут--«верби старі похилилися», «в хвилях купаються віти», «кладка під вербами» -- і на цьому тлі вимальовується дівоча врода. А от уява поета пе­реноситься до дніпрових круч:

Дніпро реве й ревтиме поки віку,

І плакати він буде і квилить...

Я зрозумів журбу його велику,

Тієї журби несила задавить

Навіть зображаючи весняні пейзажі, Грінченко вкрап­лює в них мотиви недолі і горя народного. Приносить весна нові тривоги:

В степу рвачкий на волі вітер віє,

По світу він гуляє, де схотів,

І бачить: скрізь недоля горе сіє,

І повен світ нещастів і жалів.

Поезії циклу «Весняні сонети», які увійшли у збірку «Під хмарним небом», говорять про багату поетичну обда­рованість Грінченка. Він описує чарівну красу рідного краю, передає з сердечною теплотою пробудження в природі.

Поет-реаліст відображає в різноманітних картинах обезземелення сільської бідноти, що конає у темряві та злиднях. життєва сила ліричного героя-трудівника налита соками рідного поля. Він носить у собі могут­ню любов до праці, тяжку скорботу неволі, що тужливими піснями лягають на потом полите трудівне поле. Образ тру­дівника, в якому відтворено характерні риси поне­воленого народу, що носить у своїх думах і піснях заковану, але незбориму силу. Таким постає образ ліричного героя в поезії «Хлібороб» (1884):

Я убогий родивсь, і в ті дні,

Як вмирать доведеться мені,

Тільки горе та стомлені руки і

Та ще серце, зотлілеє з муки,

Я зложу у дубовій труні

Єдина надія трудівника на те, що його «діти зберуть урожай». Віра в майбутнє, в часи, коли народ розправить похилі плечі, визволить свою сковану могутність, окрилює поета-народолюбця. У вірші «До народу» (1884) він під­носить шукання ідеалів у народному житті і закінчує свою сповідь рядками:

За правду, за волю все зможу знести ---

І жити, і вмерти без страху!..

Громадсько-політична лірика Грінченка ідейно співзвуч­на не тільки з українською демократичною поезією М. Старицького, П. Грабовського, а й таких представників некрасівської школи, як І. Суриков, з поезією В. Курочкіна, з творами російських на­родників М. Морозова, П. Якубовича та інших. У вірші «Дру­зям» (1889) він звертався до побратимів:

Друзі кохані!

Ми будемо жити

В спілці із людьми-братами:

Ми бо великої людськості діти,--

Згода хай буде між нами!

Народ не може бути вічним рабом, коли в ньому не вгас­ла іскра вогню Прометея,-- цю тему розвиває Грінченко в багатьох віршах. Завдання поезії -- боротися проти рабства, напов­нювати душу немеркнучими надіями.

Поета хвилює безмежне море людських сліз, страждань, крові, пролитої в боротьбі за волю.

Великеє людськеє горе,

Безмірне, як темрява ночі,

Гучне, як безсоннеє море,

Страшне, як шаленого очі,

Панує -- і сміх став риданням,

Ворожістю -- братняя згода...

(«Великеє людськеє горе»)

З гіркотою поет говорить: «Я -- раб» (1897). Так він назвав одну з ліричних поезій. Але раб може виявити гід­ність борця, коли зароджується бажання розбити кайдани:

Я з тих рабів, що єсть у їх

Жадання пута розбивати

І ті будівлі руйнувать,

Що в їх стирчать залізні грати

Я з тих рабів, що їм на те

Дається рабське убрання,

Щоб швидше рабство розвалять,

Одняти в ката панування

Тема боротьби й віри в перемогу трудящих була про­відною в ліриці Грінченка на різних етапах його творчості і весь час набувала глибшого ідейного змісту

А коли в політичному житті країни намітилося нове ре­волюційне піднесення, Грінченко в 1903 році пише вірш «Приходить час», в якому ставить питання про місце гро­мадянина в суспільному житті:

Приходить час, приходить час,--

Сказати кожен мусить з нас,

Чи він народу вірний син,

Чи тільки раб похилий він,

Чи раб похилий, чи боєць --

Хай кожен скаже навпростець!

Присвячуючи окремі поезії борцям за волю, Грінченко в дусі героїчної романтики оспівує їх мужність.

З розвитком громадсько-політичних мотивів у ліриці на­бувають більшої ідейної гостроти і сатиричні поезії Б. Грінченка.

У сатиричному звертанні до лібералів «Російським лібе­ралам» (1897) поет розвінчує їх як прислужників царизму, що покірно гнуть спину перед ним:

Гучно ляскає батіг,--

Ви ж гнете покірно спини,

Вбогодухії сини...

А в поезії «Українець» (1892) Грінченко висміяв укра­їнських лібералів-«патріотів», які вихваляють Україну за сало та галушки, одягають вишивані сорочки, проголошу­ють промови і проливають за народ «ложку сліз», щоб при­ховати свою вовчу вдачу.

Зброї сатиричного слова не залишав поет і в часи тяж­кої передсмертної хвороби. Він пише вірш «Всемогутній єси, боже», в якому дає іронічну «сповідь» перед богом:

І на все, що нагрішив я,

Воля все була твоя,

То й карать мене не можеш.

Сам ти винен, а не я.

13. Поеми Б. Грінченка. Тематика,проблематика,художня майстерність

Позицію Грінченка -- письменника й громадянина -- багато в чому пояснює розуміння ним ролі особистості в історії. У художніх творах, літературознавчих розвідках письменник говорив про значущість і вагомість учинків кожного для загальної справи, самоусвідомлення особистості, важливість індивідуального в історичному контексті загального. Віра в людину, духовні потенції індивіда -- характерні риси світогляду Грінченка. Він обстоює суспільну вагу естетичного ідеалу; звідси прагнення всебічної розбудови образу позитивного героя (інтелігент -- культурник), орієнтація на громадянську актуальність тематики й проблематики, підкреслення освітнього, виховного значення літератури.

У творчій спадщині письменника близько двадцяти поем, основна тема яких -- художня інтерпретація історії України. В центрі уваги не достовірність, точність відтворення тої чи тої історичної події, факту історії, а духовні основи, характер особистості, що, як і менталітет нації загалом, зумовлює неповторність світобачення, а отже, й життєдіяльності. Художній історизм Грінченка передбачав культурно-історичну мінливість буття, духовності; тому, історичні поеми письменника мають також вартість художнього документа певної історичної епохи.

Героїко -- патріотичними мотивами поеми "Смерть отаманова", "Іван Попович", "Галіма", "Ярина", "Отаман Музика" перегукуються з "історико-патріотичною драмою вищого стилю" (1. Франко) Б. Грінченка ("Ясні зорі", "Серед бурі", "Степовий гість"). Алегорично-символічна поема "Хома Макогін" -- виразна політична сатира: убогим наймитом, заляканим і приниженим, бачиться Грінченкові українська інтелігенція; на безсловесну тварину -- Вола -- перетворений злою чарівницею Темнотою український селянин. Гострою сатирою є поема "Професор Пшик", де з уїдливою іронією, що переходить у сарказм, поет висміює схоластику дріб'язкових проблем українських "патріотів" від науки, байдужих до потреб народу.

У поемах "Беатріче Ченчі", "Лаврін Костер", "Матільда Аграманте", "Дон Кіхот" Грінченко, розробляючи сюжети інонаціональних літератур, збагачував тематику української поезії, її образний світ. Незаперечним є також вибір тієї чи тієї теми суголосно актуальним проблемам вітчизняної літератури, завдань, що їх ставив перед собою письменник і як громадсько-культурний діяч. Під цим кутом зору бачиться, наприклад, одна з найкращих поем Б. Грінченка "Матільда Аграманте". Боротьба кубинської героїні проти національного гноблення -- іспанської тиранії -- через іносказання, езопову мову інтерполюється на реалії української дійсності. (Подібне розв'язання проблеми в поемі Лесі Українки "Роберт Брюс -- король шотландський".) Твір позначається образною й ритмомелодичною виразністю, драматизацією вислову й щирістю почуття, привнесеного посиленням авторського первня поетичного переживання.

На конкретиці подій історії України, інших народів, фольклорному матеріалі в поемах Грінченка порушуються важливі морально-етичні проблеми: добра й зла, свободи й насильства, вірності й зради, злочину й кари та ін. Як і в ліриці, прозі, драматургії, він прагне художньо осмислити життя стосовно таких естетичних понять, як прекрасне й потворне, підкреслюючи, що любов до прекрасного, краса окрилюють людину, одухотворяють її життя, наповнюють його глибинністю відчуття і змістовністю ("Лаврін Костер", "Лесь, преславний гайдамака", "Отаман Музика", "Ярина", "Перша жінка").

Філософія прекрасного позитивних героїв Грінченка відмітна прагненням до волі, незалежності, щастя, добра, духовної досконалості. Особливістю художнього історизму Грінченка є гуманізм, інтернаціональні мотиви.

Більшість поем Грінченка з їх увагою до проблем моралі й героїчним началом ("Смерть отаманова", "Ярина", "Лесь, преславний гайдамака", "Іван Попович", "Отаман Музика", "Матільда Аграманте", "Дон Кіхот") написано в жанрово-стильовій манері української поезії другої половини XIX ст. й репрезентує її успіхи у вибудові гостроконфліктних ситуацій, подієвого напруження, умотивованості вчинку. Дещо осторонь цих провідних художніх тенденцій стоять поеми "Вечірній світ" і "Перша жінка". Так, конфлікт поеми "Перша жінка", здавалося б, торкається сфери особистого, інтимного життя людини: перша жінка, створена Богом для Адама, крім фізичної краси, була втіленням краси духовної, ідеалу. Проте перспектива неспокою духовних змагань -- "Новий, духовний ран говорить", рівняючись на ідеал ("краси й добра найкращий квіт"),-- надто непокоїть Адама. Він відмовляється від "дівчини-квітчини, пів'янгола і півлюдини" й надає перевагу жінці як втіленню лише фізичної краси, однак "та неба часточка жива", тобто світло ідеалу, віднині бентежитиме душу людини. Поему вирізняє животворний струмінь ліричного авторського чуття, а також притчева філософічність. Як відомо, жанр притчі в його схильності до дидактики й алегоризму, суб'єктно-етичного вибору "відзначається тяжінням до глибинної "премудрості" релігійного чи моралістичного порядку" (С. Аверінцев). Орієнтація на притчеве бачення матеріалу дала можливість Грінченку-поету через план особистісного, інтимного в житті людини вийти па широкі узагальнення космічного масштабу, на осмислення етичних першооснов людського існування.

У складний світ духовних пошуків, переживань заглиблена й поема "Вечірній світ". У ній утверджується домінанта інтимного, особистісного для людини, їх доленосність. І хоча обов'язковим атрибутом духовного єднання героїв бачиться спільність переконань у покликанні працювати на благо рідного народу, це швидше данина традиційним лозунгам. Вона (сільська дівчина Раїна) -- промінь ідеалу в сутінках нещасливої особистої долі героя. Він (учитель Вітал) -- світло кохання, розуму й науки у її житті. Відчуваючи муки Раїниної нерозділеної любові ("Без його жить і бачити чужим його щодня!") і не в змозі відповісти взаємністю на глибоке почуття дівчини, Вітал виїжджає. Поема закінчується акордом печалі й розпачу: в пору весни, краси і сонця серце героїні огортає моторошна пітьма безнадії. Поеми як жанр філософського осмислення явищ багато в чому розкривають концепцію людини й світу самого Грінченка.

14. Оповідання Б. Грінченка з життя села («Без хліба», «Непокірний», «Хата»), міста («Сама, зовсім сама», «Серед чужих людей»)

Якщо поезія багато в чому була простором вияву духовного життя Грінченка як особистості, то проза й драматургія, можна сказати, оберталися в колі ідей просвітництва і позитивістських орієнтирів, дбаючи про "писання реальне, правдиве, доступне широким масам" [14, 23]. Це не означало зосередження уваги письменника лише на селянській тематиці й проблематиці, хоча оповідання про село, його великі драми та малі радощі є окрасою малої прози Грінченка ("Без хліба", "Хата", "Грицько", "Украла", "Підпал"). Глибиною проникнення в душевний світ героїв, їхні переживання позначено оповідання про тяжке і внутрішньо не прийнятне для вихідців із села життя шахтарів ("Панько", "Батько та дочка", "Серед чужих людей"). Із співчуттям до нелегкого становища сільського вчителя написано оповідання "Екзамен" і "Непокірний". Загалом побутові картини малої прози Б. Грінченка, "свіжі й нові в українській літературі" [15, 417], дістали схвальну оцінку ще за життя письменника.

Художня еволюція малих форм художньої прози Б. Грінченка, представлених у другому томі "Писань" (1905), ішла від об'єктивації перших нарисових оповідань ("Без хліба", "Екзамен"), ліричного пе-реживання прозових мініатюр ("У церкві", "Квітка") до суб'єктивації новелістичних ("Дзвоник", "Палії"). Якщо оповідання 80--90-х років кристалізують художню правду, ідею твору з повноти бачення і сприйняття події, вчинку кількома дійовими особами твору чи з максимально об'єктивованої авторської позиції, то мала проза Б. Грінченка кінця XIX -- початку XX ст. надає перевагу висвітленню події через монопереживання, монобачення героя чи автора, а отже, самоцінності суб'єктивного.

У центрі уваги творів Грінченка початку XX ст. -- не так подія (як неправдою у бідної удови забирають хату -- "Хата", чи як бідна дівчина -- сирота, не знайшовши роботи, позбавляє себе життя -- "Сама, зовсім сама"), як почуття, внутрішній стан людини, її реакція на цю подію. Тому подія, ситуація оповідання "Покупка" (син з батьком у крамниці купують обладунки на похорон сина) -- лише привід розкрити, передати горе, душевний стан батька, у якого в розквіті літ помирає любимий син, і трагедію душі приреченого сина -- закоханої в красу життя людини.

Оповідання раннього періоду творчості багато в чому позначені наслідуванням творчої манери Марка Вовчка ("Без хліба", "Нелюб"), І. Нечуя-Левицького ("Хата", "Катерина"), мотивів малої прози І. Франка ("Серед чужих людей"), однак і вони містять цілком самостійні, оригінальні художні рішення. Це стосується насамперед розкриття духовного світу персонажів, що зачіпав рух думки, почуття ("Сама, зовсім сама" -- марення хворої Маринки, "Хата" -- спогади Параски). Тут і надалі Грінченка-прозаїка приваблюють психологія доленосного вчинку, перебіг людських почувань у кризових морально-етичних ситуаціях.

Основний конфлікт оповідань -- конфлікт людини зі своєю совістю. Позитивний герой малої прози утверджує християнські заповіді в конкретиці народнопоетичного ціннісного кодексу: любов до землі ("Батько і дочка"), любов до ближнього ("Панько", "Павло Хлібороб"), до всього живого ("Пан Коцький"), не убий ("Хатка в балці"), не вкрадь ("Без хліба"), не зрадь ("Зустріч"). Елегійний, скорботний мотив забуття, швидкоплинності людського життя багатьох оповідань Б. Грінченка (як і деяких поетичних, драматургічних творів) осяває надія на людське добродіяння, любов до ближнього, покаяння як новонародження душі. Впадає в око також притчевість малої прози й Б. Грінченка -- наслідування сюжету й основного структурного контуру, дидактизм ("Павло Хлібороб").

Відчуття конфліктного моменту ситуації, рушійних сил даного психологічного переживання, вміння деталлю означити сутнісне, щирість почуття забезпечили багатьом оповіданням Б. Грінченка й до сьогодні художню вартість ("Хата", "Підпал", "Нелюб", "Покупка", "Кавуни", "Украла").

Основна тема цих творів письменника -- тяжке життя народу, здебільшого селянської бідноти. В оповіданнях першого періоду творчості виявилося прагнення автора брати за основу не саме життя, а лише морально-культурницьку ідею, він намагався надати творам «народно-просвітнього» характеру. Але згодом Б. Грінченко позбувся цієї вади. І вже пізніше написані оповідання позначені глибокими соціальними мотивами. Автор виступає справжнім письменником-реалістом, майстром психологічного портрету. В оповіданнях «Хата», «Хатка в балці» Б. Грінченко зумів відтворити колоритні образи епохи, розкрити драматичні ситуації в житті своїх героїв. Голод, злидні, постійна нужда й щоденне піклування про шматок хліба такі основні мотиви сповнених драматизму оповідань «Грицько», «Украла», «Без хліба».

Тяжке життя шахтарів, показ побуту міського бідного люду з його проблемами теж знайшли своє відображення у творах письменника (оповідання «Батько та дочка», «Панько», «Каторжна», «Серед чужих людей»).

Чимало творів письменник присвятив змалюванню безправного становища сільського вчителя («Екзамен», «Непокірливий»). Найцікавішими оповіданнями письменника є твори, в яких змальовано долю дитини, тобто твори про дітей. Вони відзначаються глибоким гуманізмом, проникненням у світ дитячої психології («Олеся», «Украла», «Кавуни», «Дзвоник», «Ксеня», «Сестриця Галя» та ін.). Стражденній долі дітей-сиріт автор присвячує оповідання «Ксеня», «Сама, зовсім сама», «Дзвоник». Письменник з болем пише про загублене дитинство малюків, яких злидні і горе передчасно роблять дорослими, життєві обставини часто штовхають навіть на думки про смерть. Автор вміло передає психологічний стан своїх героїв, соціально і психологічно вмотивовує зміни в їх характері.

Б. Грінченко написав кілька сатиричних оповідань з життя інтелігенції та панства («Як я вмер», «З заздрощів», «Історія одного протесту»), в яких висміяв обмеженість, підлабузництво, лицемірство.

15. Доля дітей у творах письменника («Олеся», «Кавуни» та ін.)

Перу Грінченка належать чимало творів про дітей і для дітей. Ідучи від конкретних життєвих випадків, Б. Грінченко майстерно узагальнював їх, а довголітня вчительська праця допомагала йому розкривати поведінку дітей у найрізноманітніших ситуаціях.

Окрему групу складають оповідання для дітей ("Олеся", "Грицько", "Кавуни", "Украла"), де в строгій орієнтованості на вікове сприйняття читача викладено ту чи ту повчальну історію. Кращим серед них є оповідання "Кавуни" -- переконливістю ситуації, психології вчинку, характеротворення дітей і дорослих. Тема дитинства порушується і в оповіданнях автобіографічного плану ("Чудова дівчина", "Ксеня", "Дядько Тимоха"). Крім оповідань для дітей, письменник адаптував для дитячого сприймання десятки казкових сюжетів (збірки "Колоски", "Казки й оповідання", "Книга казок віршом", "Народні українські казки для дітей"), повчальних історій ("Чия робота важча?", "Смілива дівчина"), що суттєво доповнювало роздуми Грінченка-просвітника про потребу свідомого виховання дитини.

Малолітні герої Б. Грінченка здебільшого проходять суворі випробування, життя деякого з них навіть обривається трагічно...

Залишившись сиротою, дванадцятирічна Галя ("Сестриця Галя") замінює меншим діткам матір. І тут розкривається благородне серце малолітньої трудівниці. Ще в скрутнішому становищі опинилася дещо старша Марися з оповідання "Сама, зовсім сама"(1885). Після смерті матері дівчинку виганяють з хати, ніхто не бере її на службу, обзивають волоцюгою. Чорний відчай полонив дитину і вона не має сили протистояти безнадії: хвора, безпомічна, дівчинка кидається під поїзд.

Глибинного проникнення у внутрішній світ дитини позначається оповідання "Україна"(1891), в якому йдеться про завжди голодну школярку, що взяла без дозволу шматок хліба в товаришки. Виховна спрямованість твору очевидна: автор прищеплює юному читачеві почуття співпереживання, осуджує бездумність і черствість. Провідна ж думка, що пульсує в підтексті оповіданя: викриття соціального ладу, що примушував дітей трудівників на напівголодне співіснування.

Оповідання "Дзвоник" (1897) за темою і характером розгортання конфлікту не має аналогів в українській літературі . у ньому йдеться про семирічну Наталю, які після смерті матері віддали до міського притулку. Вся увага зосереджена на показі моральних страждань дитини, що опинилася в незвичних умовах, у зовсім незвичайному середовищі, серед людей, які не хочуть і не можуть зрозуміти її душі. Здавалося б тепер Наталі стало краще: вона нагодована й одягнена, спить у теплому ліжку , начальниця її не б'є і не лає. Та все ж дитині неймовірно тяжко: щоденне глузування з "селючки", обзивання нестерпним прізвиськом відокремленим від інших, відчуженість тяжким гнітом придавили її.

Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменного режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку. Він здається Наталі живою істотою, яка за всіма наглядає, несподівано вривається в її спогади. Це так вражає дівчинку, що у неї з'являється думка про самогубство.

16. Сатиричні оповідання Б.Грінченка («Як я вмер», «Сам собі пан», «Історія одного протесту», «З заздрощів», «Брат на брата»)

Сатиричні оповідання Грінченка 900-х років ("Як я вмер", "Історія одного протесту", "З заздрощів") є певним продовженням іронічного пафосу оповідань 80-х років ("Зустріч"). Суть їх -- в інвективі, осміянні українського псевдопатріотизму, духовного рабства, ницості графоманства тощо.

Окрему сторінку оповідної прози Б. Грінченка складають його твори з життя панів й інтелігенції: «З заздрощів», «Зустріч» (1892), «Байда» (1892), «Як я вмер» (1901), «Історія одного протесту» (1905), «Сам собі пан» (1906), частину яких написано у гостро сатиричному ключі. Письменник відтворює в них таке типове явище, як відхід інтелігенції від народолюбних ідеалів, данини романтичній молодості, й успішне «отверезіння», що виявляється у «робленні кар'єри». Її супроводжують псевдопатріотизм і всіляке словоблудство. Адже більша частина наших земляків лежить у патріотичній летаргії по кількадесят років», -- з іронією говорить Грінченко про інтелігенцію. В їх діяльності він бачив «тільки парад, усі ці збори і роковини, тільки слова, суцільне лицемірство». По суті, життя такого «інтелігента» лише «рабство, невільництво духовне», в ньому відсутня корисна справа, є лише прагнення «спати мертвим сном тоді, як уже світає світ».