Творчість І. Нечуя-Левицького та О. Кониського

Повість «Брат на брата» (1907), тривалий час залишалася поза увагою літературознавців. А згодом «трактувалася... з вульгарних, засоціологізованих позицій -- мовляв, відбито в цьому творі нерозуміння революції. Насправді ідейне звучання повісті значно глибше», -- зазначає дослідник А. Погрібний. І робить висновок: «Провідна думка твору: якщо народ не дав одностайної відсічі погромникам, --- праці, отже, було докладено ще не достатньо, до революції селянство прийшло не підготовлене... То що -- пройнятись гнівом супроти народу, відвернутися від нього? Ні, від такого висновку герой далекий. Навпаки, слід пережити цей руйнівний вибух некерованої сили та ще з більшою терплячістю взятися до праці -- для належного скористання наслідками революції народ треба готувати...».

Піднімаючи у творі кардинальну для переддня революції проблему стосунків інтелігенції і народу, Б. Грінченко торкнувся й винятково важливого питання довіри народу до інтелігенції, до того конгломерату ідей і понять, які остання несла, до того шляху, на який вона вказувала і підштовхувала. Глибоко осмислюючи й показуючи ті явища, які відбувалися в суспільстві на початку XX ст., зокрема напередодні і під час революції 1905--1907 рр., письменник основною причиною їх вважав темноту й неосвіченість народну, недостатність просвітительської діяльності з боку інтелігенції. Проте в цей же час, у 1909 р., відомий релігійний філософ і соціолог С. Булгаков побачив причину цих явищ по-іншому. У статті «Героїзм і подвижництво», написаній для відомого збірника «Вехи», він зауважує: «Зіткнення інтелігенції і народу є передусім зіткнення двох вірувань, двох релігій, і вплив інтелігенції виявляється насамперед у тому, що вона, руйнуючи народну релігію, розкладає й народну душу, зрушує її з непорушних досі вікових засад. А що ж дає вона замість цього? Як сама вона розуміє завдання народної просвіти? Вона розуміє їх по-просвітительськи, тобто передовсім як розвиток розуму й збагачення знаннями. А врешті, за браком часу, можливості і, що важливіше, освіченості самих просвітителів це завдання замінюється на догматичний виклад учень, що панують у певний час, у певній партії (все це, звичайно, під маркою найсуворішої науковості), або ж повідомленням розрізнених знань. При цьому виявляється найсильніше і вся наша загальна некультурність, недостача шкіл, навчальних посібників і перш за все відсутність простої грамотності.

17. Реалістична основа драми М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» («Микита Старостенко…»). Тема, драматичний конфлікт, групування персонажів. Елементи мелодраматизму у творі

Тематика п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю» до певної міри традиційна -- зображення стосунків у пореформеному селі.

Сам автор визнавав, що першу свою п'єсу “Микита Старостенко, або не счуєся як лихо спобіжить” він розпочав писати у Києві в 1863 році під враженням вистави, у якій брала участь знаменита артистка Фабіянська. Того року відбулася й інша важлива суспільно-політична подія, яка не могла не вплинути на свідомість вільного слухача юридичного факультету Київського університету Марка Кропивницького. Міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, в якому було заявлено, що “ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. Як людина, що уже пропагувала українське слово, українську культуру засобами сценічного мистецтва, Кропивницький не міг не протидіяти заходам російського царизму, спрямованих на суцільну русифікацію українського народу, а отже й знищення його. Саме це, думається, змусило його до написання п'єси “Микита Старостенко ...”, у якій персонажі розмов- ляють добірною українською мовою, хоча і відрізняються між собою характерами та розумінням життя і взаємовідносинами. Змістом і образною системою твору початкуючий автор доводив, що український народ зі своєю культурою, мовою, звичаями, існував і буде існувати, що він має свої віковічні традиції, свою духовність, заснованих на християнській моралі.

Конфлікт п'єси має гострий морально-психологічний характер і розв'язується за допомогою мелодра матично-трагічних художніх засобів. Тому п'єсу “Микита Старостенко, або не счуєся як лихо спобіжить” не можна відносити до “чистої мелодрами”. У ній мелодраматизм і трагізм настільки переплетені і сконденсовані, що становлять новий, оригінальний мелотрагічний витвір, у якому відчутні риси сентимен- талізму в поведінці, психології і особливо у мові персонажів.

У п'єсі “Микита Старостенко ...” всього 12 дійових осіб. Але індивідуальне обличчя мають лише Микита Гальчук та представник найбіднішого селянського прошарку Іван, мораль і поведінка якого докорінно відрізняються від моралі і поведінки сина сільського старшини. Для Івана властиве внутрішнє благородство, любов до народу і всього народного, співчуття знедоленим та скептичне ставлення до заможних і біснуватих селян. Життя Івана здебільшого передається в п'єсі за допомогою народних пісень, які він ви- конує, та слів і виразів жартівливого, гумористичного, а почасти і скептичного спрямування, “Чого мені журиця, - каже Іван бабі Іщенчисі, - єсть у мене всього доволі: одні чоботи, одна свитка, одні штани ...”

Образ Івана, як і Микити Гальчука, виписаний в життєво динамічних ситуаціях. Тому, незважаючи на деяку його гомінливість і зайву балакучість, він у п'єсі є найтиповішою постаттю, з розмов і пісень якої чі- тко уявляється становище найбіднішого прошарку селян тієї доби.

Твір цей традиційно кваліфікується як побутово-реалістична мелодрама. І є у ній позитивні персонажі з народу - Іван Непокритий, Семен та Одарка, і є лихий та хижий син старшини Микита Гальчук. Останній терпить фіаско у своїх самовпевнених претензіях, і тим автор виявляє свою соціальну позицію. Моральні чи й моралістичні акценти могли бути головними для М.Кропив-ницького, вони відчутні навіть у назві твору, що явно виводить у головні герої саме Микиту і всім сюжетом наголошує на відповідальності людини перед самою ж собою за бездумне розтринькування даних їй природою можливостей. Тільки втративши все, що мав, і залишившись цілком самотнім.

Семен і Микита - опорні постаті у п'єсі „Микита Старостенко…” Взаємини між ними розгортають дію і вивершують сюжет. Окреслюються ці образи за принципами реалістично-натуралістичної естетики із залученням мелодраматичних і сентиментальних художніх прийомів. Хоча Семен і Микита зростали й виховувалися в однотипних умовах українського села епохи кріпацтва, все ж характери у них сформувалися різні, протилежні, а тому їх мораль і поведінка докорінно відмінні. Семен добросердний, порядний, розважливий і допомагає всім, хто того потребує. Його кохання до Одарки відтак щире й глибоке. Але він його не виявляє так запопадливо й агресивно, як Микита. Проте Семен у п'єсі є особистістю аморфною, безвольною, власне, безхарактерною, яка покладається здебільшого на Бога. Його мова наснажена журливою лексикою, ніби вихопленою автором з народних джерел. Микита ж - інший. Він енергійний, діяльний, цілеспрямований. У Микити співіснує ніби „дві душі” - одна характеризується палким коханням до Одарки, інша - затятістю. Микита намагається силоміць, будь-якими засобами домогтися як не взаємного, то підневільного кохання. Він зважується на замах на Семена, за що й покараний рідним батьком. Дезертирувавши з війська і повернувшись до рідного села, він переконався, що одружені Семен та Одарка живуть щасливо. Не в змозі знести подвійної психологічної травми, угамувати кохання до Одарки і разом з тим ненависті до подружжя, він здійснює кривавий злочин, а потім сам накладає на себе руки.

З-поміж усіх персонажів п'єси найбільш колоритним є бурлака Іван, виписаний з допомогою гумористично-комедійних засобів, характерних для української драми. Образ Івана, як і образ Микити, є динамічним, але на противагу Микиті - одухотвореним. Правди і справедливості Іван дошукується засобами невимушеного гумористичного слова, веселої, а почасти й дошкульної народної пісні. З жіночих персонажів драматург найбільше уваги приділяє Одарці, яка шанує національні традиції й суворо дотримується приписів християнської моралі. Проте її, як і Семена, переслідує жах і передчуття якоїсь трагедії, що мусить статися в родині. Образ Одарки (як і Семена) доволі статичний, що підсилюється її сентиментально-мелодраматичними монологами. Інші персонажі п'єси створюють необхідне побутово-етнографічне й емоційно-психологічне тло дії.

Почуття кохання настільки опановує помислами і вчинками персонажів, що вони нічим не гребують для його задоволення, вдаючись почасти не лише до згубних, а й злочинних дій. Таким у п'єсі М. Кропивницького є син сільського старости Микита Гальчук. Зовні, а інколи і в поведінці, ця постать приваблива. Він вродливий, завзятий, сильний, спостережливий, проникливий, володіє словом, а ще до того ж і багатий. Микита не пориває стосунків із сільською молоддю, бере участь у різних забавах, співає, танцює, жартує, кепкує, сперечається й до невпізнання перероджується, коли появляється Одарка, яку він до нестями кохає. Саме кохання запаморочує йому мозок, виводить з душевної рівноваги. Такі якості характеру не можна вважати вадою. Бо ж на коханні тримається світ, тримається людський рід. Та коли воно стає при- мусовим, то й стосунки між персонажами деформуються, загострюються. З настирливістю і нахабством Микити Одарка не може змиритися й надає перевагу Семенові Мельниченкові - парубкові вродливому, статечному, працьовитому. Вона його кохає, але й побоюється, щоб цей багатій, не насміявся із сироти. На запитання подруги Марусі: “Щаслива ти тепер сестричко?”. Одарка відповідає: “Спасибі йому, що він не насміявся над моїм сирітством”. У розмові з Семеном вона теж відчуває його зверхність над собою і відповідає сором'язливо.

Характер і поведінку сільської дівчини перед заручинами молодий драматург влучно підмітив і передав реченнями, властивими для народної розмовної мови. Заручини і весілля Семена і Одарки є кульмінаційними епізодами п'єси. Микита не може вгамувати своєї пристрасті, викликає Семена з хати, де йде весілля, й намагається згубити його - зарізати ножем. Бідний парубок Іван стає свідком бійки багатіїв. Він закликає на допомогу і разом з парубками врятовує Семена від неминучої смерті. Микиту, за спробу вчи- нити вбивство, рідний батько - сільський староста, запроторює в солдати. Покарання, чи не найсуворіше для тих часів. З війська Микита втікає, повертається до рідного села, зупиняється на нічліг в Семена і Одарки, які його чомусь не впізнають, і помщається над своїм суперником. Він зарубав Семена, заколов Одарку і сам покінчив життя самогубством, оскільки без Одарки він жити не може. Перед вбивством Се- 2 мена і Одарки Микита виправдовує свій жахливий вчинок палким коханням, а себе, як християнин, віддає на суд божий.

18. Художня цінність водевілю «По ревізії». Сценічний успіх твору. Елементи соціальної сатири у комедійних творах М. Кропивницького

Під час перших виступів нової української трупи у Харкові (січень -- лютий 1883 р.) глядачі познайомилися і з прем'єрою сатиричного етюда М. Кропивницького «По ревізії». Водевіль написаний наприкінці 1882 р., як згадував М. Садовський,-- «за кілька день та з гарячим захопленням». Цим твором автор зарекомендував себе як блискучий майстер так званих «народних малюнків» -- жанрових драматичних сцен із тогочасної живої сільської дійсності.

Водевіль постійно користувався успіхом. Що ж до виступів М. Заньковецької, І. Карого та П. Саксаганського, то преса в один голос твердила: «Про їхню гру говорити нічого. Вона вище будь-якої похвали».

Твір пізнього періоду творчості. Одноактна комедія «По ревізії» (серед авторських жанрових визначень -“етюд”). Відбилися найкращі традиції української реалістичної драматургії у викритті сільських урядовців.Зображені в комедії представники сільської влади -- елемент адміністративної машини. Критикує безглуздість роботи бюрократичного апарату. Сільські урядовці -- проміжна ланка між державною бюрократією і народом -- виробили свої, далекі від народних інтересів «закони» керування громадськими справами. Історія сварки баби Риндички й солдатки Пріськи та примирення їх з допомогою “начальства” - як театралізований народний анекдот, і у цій своїй якості твір якнайближче підходить до свого жанру - інтермедії. Діалог старшини і Риндички ззовні досить смішний і діалогічністю своєю, й індивідуальною манерою кожного, у яких відбивається стиль мислення цілого соціального прошарку вести розмову, і колоритними подробицями, які не завжди дотичні до теми бесіди. Та за уважного вчитування і осмислення він являє песимістичну картину, з одного боку, безпросвітної темноти й забобонності селянки і, з другого, абсолютної тупості представника влади, чия логіка мислення, адміністративних дій цілком залежить то від чергової чарки, то від свого нікчемно-егоїстичного хвилинного інтересу, то від будь-якого випадку. Отже, підстави твердити про наближення твору не стільки до реалістично-побутової комедії, скільки до політичної сатири.

Найбільший успіх мав водевіль Кропивницького "По ревізії", в якому дошкульно висміяно представників зросійщеної сільської адміністрації. На сцені глядач бачив буденне життя, майстерно і напрочуд правдиво відтворене талановитими артистами. Спектакль цей належно був оцінений критикою. Виконавці, на думку рецензента, "були всі чудові, кожний у своїй ролі, причому пальма першості припала, ясна річ, на долю п.Кропивницького і п-ні Затиркевич. Публіка сміялась від початку п'єси до кінця. Всі артисти так увійшли в свої ролі, що глядачеві довелося докладати зусиль, аби згадати, що він насправді не в сільській волості, а в театрі..." (КВ, 1660, 2 листоп.}

Класичним взірцем водевілю на українському ґрунті став драматичний етюд Кропивницького «По ревізії» -- гостра й дотепна сатира на сільську владу в пореформену добу. Писар Скубко і старшина Василь Миронович -- хабарники, шахраї і п'яниці. Проте під владою цих шахраюватих, обмежених «начальників» -- сотні селян. Перед глядачем постає деформований, шаржований світ людських стосунків, змалюванню якого поклав початок ще Г. Квітка-Основ'яненко своєю «Конотопською відьмою». Водевіль «По ревізії» у виконанні таких акторів, як М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовський, П. Саксаганський, користувався величезним успіхом у глядача, -- і не лише українського, -- ставши справжньою театральною класикою.

Набутий у цих творах досвід дає можливість Кропивницькому створити блискучий зразок соціальної сатири -- етюд "По ревізії ". Зображення духовної порожнечі сільського "начальства" -- старшини й писаря, під владою яких перебувають сотні людей, виявляє спорідненість творчої манери із сатиричною традицією М. Гоголя. "Бурхлива діяльність" старшини Василя Мироновича й писаря Севастьяна Савватьєвича дуже подібна також до поведінки Естрагона і Владимира -- персонажів п'єси С. Беккета "Чекаючи на Годо". І тих, і інших однаково характеризують слова Естрагона: "...завжди щось таке вигадуємо, від чого здається, нібито ми існуємо...". Водночас історія сварки баби Риндички й солдатки Пріськи та примирення їх із допомогою "начальства" є не що інше, як театралізований народний анекдот, і цим твір якнайближче підходить до свого пражанру -- інтермедії, де використовувалися кумедні й жартівливі історії, оповіді, анекдоти. Щоденними пиятиками зайнята вся сільська верхівка: писар, піп, становий, старшина у Кандалуповій, письмоводитель. Орієнтуватися в часі й просторі можливо лише за тим, де і з ким бенкетувалося, тож і не дивно, що "загубили день" Цю, вже звичну, ситуацію підтверджує невдоволення сторожа, якому раз у раз доводиться запрягати коней для виїзду "по ревізії", й ті коні часом і по дві доби стоять, аж доки їх розпряжуть. Потім усе повторюється спочатку.

Фарсовий сміх перетворюється на всеохопне узагальнення цілковитої прогнилості бюрократичного державного апарату, який спирається на розумово й морально звироднілих своїх прислужників на місцях. Твір є політичною сатирою, яка своїм внутрішнім змістом перегукується з визначенням, даним М. Салтиковим-Щедріним: "Суспільство, позбавлене моральності (а що таке моральність, як не безперервне служіння обов'язкові?), на що може бути здатне? Воно здатне єдино на те, щоб поширювати насіння найзгубнішої аморальності".

Кропивницький мав здатність бачити парадокси й абсурди, а то й злочинність у тому, що для всіх було звичайним. Водночас у тому, що, з погляду звичної житейської логіки, сприймалося як парадокс і абсурд, він бачив вияв невблаганної закономірності. Соціальне, а за ним і психологічне роз'єднання, а далі відчуження людей на ґрунті боротьби за власність, за право сильнішого не просто зафіксоване драматургом. Набуваючи характеру морального діагнозу, воно вносить такі нюанси до поетики його творів, які наближають її до літературного екзистенціалізму.

19. Образ протестанта у драмі Старицького «У темряві»

Драма «В темряві» показує оригінальну картину соціально-побутових взаємовідносин в українському селі в 80-і роки XIX ст. Це жорстока, тяжка драма сільської бідноти, чесних людей на селі в пазурах у ненажерливих багатіїв-паразитів, шахраїв, що розперезалися «в темряві», яка заважає трудящим стати на боротьбу з гнобителями, вирватись з недолі нужденного життя. М. Старицький правдиво показує класове розшарування на селі, де верховодить купка багатіїв і здирщиків крутіїв, очолюваних типовим глитаєм -- шахраєм старшиною Тягнивусом, до яких належить багата вдова Коломійчиха, писар-крутій Лобчинський та шинкар Шпігель, що висуває шахрайські плани, споює громаду.

Об'єднує здирщиків жадоба наживи за рахунок громади темних, затурканих, систематично споюваних селян» В центрі цього паразитичного кола -- ненажерлива й жорстока куркулька Тетяна Коломійчиха, яка через позички все село прибрала до рук, згромадила запаси хліба з розрахунком на голод, що дійсно насувається. Навіть особисту долю своєї єдиної дочки Домахи Коломійчиха хотіла використати для наживи, одруживши її з побічним сином поміщика, а коли намір цей зірвався через наглу смерть пана, вона скаженіє від люті: ненавидить зятя, пробує отруїти його, пхає дочку на розпусту з Лобчинським і т. д. Багатіям-здирщикам з крутіями протистоїть в драмі трудове селянство, серед якого визначаються такі, як дід Мороз, Явтух, Свирид та інші. Спочатку глухе незадоволення, а потім і протест селянства виражає в драмі молодий, освічений, м'якої гуманної вдачі Степан Петраш, який, бувши з походження побічним сином пана й селянки-покритки, зазнав уже недолі, коли його кидали «з безбатченка -- в паничі, з паничів -- в мужики, а з мужиків -- в машталіри», як він гірко згадує. Степан, познайомившись з горем і злиднями селян, став їм безкорисно, всупереч тещі, допомагати, а вони, поважаючи його, як чесну людину, обрали наглядачем запасного магазина з зерном. Драма «В темряві починається тоді, коли такі протилежні характери, як гнобителька Коломійчиха і народолюбець Степан Петраш, зіткнулись в основному, антагоністичному конфлікті, який дедалі загострюється й, сплітаючи фабульні лінії розвитку дії твору, приводить в фіналі до катастрофи -- смерті героя і відкритого масового протесту селян проти здирщиків. Степан намагається згуртувати сільську бідноту. Він вказує селянам, що треба відкрити школу, не ходити в шинок, знаходить засіб, як через «обчеську запашку» можна здобути громадські гроші і т. д. Та з Степанових заходів нічого реального не виходить, бо здирщики посилюють боротьбу проти нього, споюють селян горілкою, примушують їх працювати за 10--15 копійок на день. Степан хоче переконати бідняків, відкрити їм очі: «--Ех, люди, браття, поки ви не будете купи держатися, боронити один одного, поки не перестанете кланятися скляному богові,-- доти вас, як овець, стригтимуть, і не оборонить ніхто, бо самі себе віддаєте в руки; а один хто, хоч розірвись,-- нічого не вдіє: там хижа влада з в'язницями, з військом і з такими, як ваше начальство, зухами, а тут отара сліпих» (дія II, ява 3). Але активних прихильників здобуває він надто мало. Особиста драма кволого на здоров'я Степана полягає в тому, що він давно покохав дівчину Марину, яка теж була вихованкою пана, і не любить своєї дружини Домахи. Особисті відносини загострюються, бо Степан знов зустрів Марину і бачиться з нею потай. Це було негайно використано ворогами Степана. Коли не вдалось його отруїти, то було заарештовано вкупі з Мариною, хоч, як потім виявилось, це була його єдинокровна сестра. Обдуривши громаду селян, щоб здихатись Степана, багатії провели на сільському сході постанову про висилку його в Сибір як «небезпечного». Оповите темрявою, визискуване і залякане селянство частково поступилося отруйному впливові багатіїв і за невеликим винятком залишалось пасивним, коли старшина і його прихильники чинили наругу над чесним громадським діячем Степаном Петрашем, який боровся проти кривди. Степан, безневинно засуджений і закований, умирає перед сільською громадою в волості. Домаха в особі Степана втратила коханого чоловіка, Марина -- любимого брата, а трудове селянство втратило, нехай і нетривкий, іноді, може, й не зовсім ясний, але чистий промінь світла, що засяяв був «в темряві» й згас від злої руки гнобителів. Перед смертю Степан говорить до людей: «В темряві бродите, і вас, як сліпців, напасники куди хотять пхають, здирають останню сорочку, одпасують черева з вашої крові та поту, туманять бідний ваш розум страхами, дурницями, а найпаче горілкою! І нема у вас ні братерства, ні правди, а тільки кривда панує!» (Дія V, ява 6).

20. Роман «Разбойник Кармелюк»,його проблематика, жанрові особливості, використання фольклорних і документальних джерел у змалюванні образу Кармелюка. Художня майстерність Старицького - романіста

Відзначений хитросплетінням подій і пригод, химерністю сюжету, розгалужені і численні вузли якого охоплюють різноманітні сфери життя і багатство проблем, безліч змішаних в інтригу персонажів, “Розбійник Кармелюк” має всі ознаки історичного роману з яскраво вираженими рисами пригодницького.

Сповідуючи закони жанру історико-пригодницького роману, М.Старицький наснажує свій твір рельєфними просторовими і часовими параметрами людських життів: це не тільки скрупульозне зображення еволюції головного персонажа, а й моделювання людських доль героїв другого плану (Олеся, Уляна, Хоздодат), з іменами яких пов'язані інші сюжетні вузли твору, і які немовби стверджують думку Гегеля, що роман є епосом приватного життя людини.

Вдаючись до відображення історичного конфлікту як неодмінного атрибуту жанру, автор майстерно використовує прийоми нагромадження всіляких перешкод на шляху головного героя, ретардацію, авторські відступи, гіперболізацію пригод героя, характерних для пригодницького роману. Прямуючи до певної мети, герой мимоволі опиняється дуже далеко від неї. Одна пригода чи інтрига в романі породжує іншу, з`являються несподіванки. Отже, це не просто нагромадження пригодницьких епізодів, а їхнє “самотворення за законами жанру”. Всі ці жанрові типологічні ознаки говорять про тенденції неоромантизму , елементи міфічності твору тощо. Усе це можна назвати формуванням внутрішнього тексту.

Автор розширив межі різновиду жанру, виводячи свою історичну прозу на нові мистецькі обрії. Романіст висвітлив події реального історичного факту, до того ж, у романі ця історична правда художньо інтерпретована з великою внутрішньою силою, бо вона зафіксувала правду народного характеру, народного світогляду, відбиваючи саморух і національно-духовну атмосферу тогочасного українського суспільства. Викликає подив тонке знання письменником побуту, фольклору, різних ритуалів, обрядів, народних звичаїв того часу, уміння органічно включати цей багатий матеріал у композиційні рамки твору, що робить його органічним живим елементом художньої тканини тексту.

Заглибленість у багатий історичний фактаж, ретельність у відображенні національно-історичної атмосфери часу, героїко-романтичний пафос, гармонійне поєднання новоромантичних і реалістичних засобів відтворення дійсності, гнучка збалансованість правди історичної і авторського домислу - це ті визначальні типологічні виміри жанру роману “Розбійник Кармелюк”, що дозволили йому втілити провідну ідею твору у розкритті героїчного духу нації проти польського засилля, утвердження нездоланних і невичерпних сил народу у його національному поступі.

На час написання роману М.Старицький, зважаючи на об'єктивні і суб'єктивні причини, не мав можливості познайомитися з власне українськими історіографічними матеріалами про Кармалюка, бо їх, на жаль, не було. Романіст недостатньо глибоко був обізнаний із архівними документами, матеріалами про діяльність народного ватажка, про що свідчить зіставлення твору з опублікованими в минулому столітті історичними документами.

Уважне прочитання роману “Розбійник Кармелюк” дає підстави твердити, що основним джерелом для написання цього твору була белетризована розвідка польського дослідника Йосипа Ролле “Кармелюк”. Відомості про соціальний статус героя, сімейне становище, місця, де відбувались події, письменник почерпнув із етнографічних та краєзнавчих праць, фольклористичних статей, періодичної преси та деяких фольклорних та літературних творів. Відзначається критичне, творче ставлення М.Старицького до цих джерел. Письменник завжди залишався оригінальним художником: окремий, взятий із книги, статті чи переказу факт, він міг розгорнути у широку картину, насичену новою проблематикою і своєрідним змістом.

Єдиним матеріалом про життя і діяльність Кармалюка на час написання М. Старицьким роману було зазначене дослідження Й.Ролле. Тому зіставлення роману М. Старицького “Розбійник Кармелюк” із белетризованою розвідкою польського дослідника дає змогу визначити спільні і відмінні їх характеристики. Багато спорідненого є в зображенні Кармалюка, його родинного оточення, інших персонажів твору. Проте саму національно-визвольну боротьбу під проводом Кармалюка М.Старицький моделює зовсім не так, як Й. Ролле.

Зіставлення історичного роману М.Старицького з науково-художньою працею Й. Ролле свідчить про деяку спорідненість образної системи, сюжетно-композиційних ходів, романтичного способу відображення головного персонажа Кармалюка тощо. Проте слід визнати, що М.Старицький виявив неабияку оригінальність, майстерність у художньому відтворенні історичної постаті народного ватажка, надавши їй неповторного індивідуального характеру, моделюючи свій твір як самодостатню художню систему.

На історії створення роману позначились праця С.Максимова “Сибирь и каторга” та розвідка М. Симашкевича “Римское католичество и его иерархия в Подолии”, зміст яких носить етнографічний та краєзнавчий характер, проте вони містять деякі відомості про Кармалюка. Одними із найважливіших джерел роману М.Старицького були фольклористичні розвідки і народнопоетичні жанри про Кармалюка, опубліковані свого часу в журналі “Киевская старина” (Є. Маковський “Из рассказов о Кармелюке”, Ю.Олтаржевський “Воспоминания старожила о Кармелюке”, С.Венгржиновський “Еще кое-что о Кармелюке” тощо), народнопоетичні різножанрові твори, що сприяли рельєфнішому і повнішому відображенню місцевого національного середовища, духовної атмосфери часу.

Для повнокровного зображення образу Кармалюка М.Старицький використав народні пісні та легенди про нього. Зразки усної народної творчості про Кармалюка стали побутувати ще за його життя, особливо в період посилення і розгортання селянського руху. Вони досить різноманітні за жанрами і тематикою: історичні пісні, оповідання і перекази, казки й легенди, прислів`я і приказки, в яких поєдналася народна пам`ять і народна уява, сліди справжніх історичних реалій і їхня історична інтерпретація, але не цілком романтична, гіперболічна, а така, що вирізняє народну філософію у баченні історії й патріотизму, народні уявлення про добро і зло, про соціальну несправедливість, про боротьбу за національну волю.

Про захоплення і зачудування М.Старицьким народними поетичними перлинами свідчить заключний акорд роману: “А творчість народна робила своє діло... вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазії і окутувала ореолом слави сумний образ отамана Кармелюка”.

Принцип історизму, наявність історичного конфлікту є основоположними для Старицького-романіста і при відображенні соціального буття народу. Конкретна історична епоха позначена і на тих ідейно-моральних контрастах між героями твору, що весь час перебувають у різних пригодах, авантюрах, випадковостях тощо.

21. Показ відриву інтелігенції від народу в дилогії І. Карпенка-Карого «Суєта», « Житейське море»

У цих творах Іван Карпенко-Карий звернувся до теми життя української інтелігенції.

У «Суєті» Карпенко-Карий гостро і дотепно висміює мораль буржуазної інтелігенції, що, потрапивши в полон кар'єристських прагнень, втратила «натуральність» своєї поведінки, відірвалась від народу. Багатий хлібороб Макар Барильченко та його жінка Тетяна -- прості, чесні, добрі сільські люди. Їх син Карпо -- також виразник позитивних ідеалів автора, він все своє життя працює на користь людям. Чого не можна сказати про його братів: Михайло Барильченко -- вчитель гімназії, Петро -- кандидат прав. Саме їх прагнення до «панського» життя і висміює автор. Обидва вони одружуються з «достойними» панянками і забувають про своїх батьків, соромляться свого роду. Михайло приховує те, що його батьки -- прості селяни, хоча вони давали йому гроші на весілля і на подарунок для його нареченої (Наталі). Проте син навіть не познайомив батьків зі своєю дружиною і два роки не підтримував з ними ніякого зв'язку.

Карпо Барильченко, виразник позитивних ідеалів автора, проголошує: «Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені па твої достатки діти і кидають село у тьмі! Хоч задушіться тут нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна від землі, виснажили гречкосія і покинули! Ані лікаря, ані ученого хазяїна, а ні доброго адвоката - нікого нема в селі! Тільки вивчився: прощай, батьківська стріха, прощай, село, навіки!».

Але моральних покручів драматург бачить не лише серед освічених людей. Невіглас і хвалько унтерофіцер Тарас Гупаленко, заможний селянин Терешко Сурма, який прагне вивести свого Матюшу «в пани», - також захоплені нікчемною житейською суєтою: намагаються показати себе не такими, якими вони є насправді.

Устами того ж Карпа автор нещадно засуджує відступників від здорової народної моралі. «Немає гірше,- каже Карпо, - як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потсряє натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерті вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!» Широко охоплюючи своєю критикою різноманітні прояви «житейської суєти», Карпенко-Карий не обминув і мистецтво. Тимто цілком закономірним є те, що в «Суєті» письменник гнівно засудив опошлення, профанацію театральної справи і проголосив вимогу поставити театр на службу високим виховним завданням.

Сила «Суєти» - в її гострій комедійності, в майстерному використанні засобів соціальної сатири.

Сценічність, гостра комедійність і сатиричність забезпечили «Суєті» незвичайний успіх на сцені. Поставлена вперше на початку 1904 р. в Києві, вона, як писав сам автор, прославила його, «як ще досі ні одна п'єса так не славила».

Проблема мистецтва, частково порушена в «Суєті», стала основною в комедії «Житейське море», де показано сценічну діяльність одного з персонажів першої частини трилогії - талановитого актора Івана Барильченка. Використовуючи власні спостереження, драматург зумів глибоко розкрити залежність митця в буржуазному суспільстві від «грошового мішка». В комедії засуджується розтлінний вплив буржуазної моралі па акторів. Автор показує, як чесні, талановиті митці, до яких належить і сам Іван Барильченко, пориваються звільнитись від пут деморалізуючого оточення і присвятити свої сили служінню справжній красі і правді життя.

22. Переклади Старицького і новаторство Старицького. Франко про поезію Старицького

Загальнолітературну роль перекладів М. Старицького глибоко усвідомлювали його сучасники-однодумці. Зокрема, Олена Пчілка наголошувала, що своїми перекладами письменник «виводить рідне письменство з простонародного вузького шляху на широкий всесвітній шлях».

Переклади М.Старицького були значним кроком уперед у порівнянні з перекладами його попередників. Поет прагнув дотримуватися оригіналу, зберегти його своєрідність, точно відтворити не тільки зміст, але й форму. Своїми перекладами він доводив здатність української мови відтворювати високі художні зразки, спростовував зверхнє применшення її естетичних можливостей.

Для українськомовного перекладу Михайло Старицький обирав зразки високої поезії Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Крилова. Для Старицького було важливим, щоб «переклад був близьким і жодної авторської думки не було покалічено чи пропущено».

Неоднозначно сприймав перекладацький доробок Михайла Старицького Іван Франко. Аналізуючи його переклади з Міцкевича, зауважував про недотримання принципу еквілінеарності, про нагромадження непотрібних додатків та прикметників, однак визнавав, що той майстерно володіє віршованою формою . Принцип еквілінеарності виявляється в дотриманні однакової кількості рядків в оригіналі та перекладі. Як засвідчує творчий спадок Старицького, можливість дотримання вимог цього принципу залежить і від рівня спорідненості мов, які беруть участь у процесі перекладу. Наприклад, із російської мови цей принцип здебільшого реалізований, переклади з англійської не враховують цю перекладознавчу вимогу. Переклади і переспіви з світових літератур - яскрава сторінка в поетичній творчості М.Старицького. Тим самим він збагатив жанрово-виражальні можливості української поезії, розширив її тематичний діапазон. Перші переклади друкувалися у львівських часописах «Правда», «Нива» , а також виходили окремими виданнями.

Перекладацький доробок Старицького - понад 200 творів. На думку поета, це - «найцінніший труд у добу виховання мови», джерело поширення однієї національної культури на інші, збагачення змісту і форми культури власної.

Новаторство поезії Старицького виявилося у розширенні системи жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. У своїх поетичних творах автор відкинув ту стилізовану образність "співучого селянина", яка була притаманна його попередникам, наприклад, О. Кониському, П. Кулішу. Уже перші поезії Старицького засвідчили, що їх ліричним героєм став український інтелігент, який зі своїми болями звернувся не до народу взагалі, а до інтелігентів, заговорив про "свої інтелігентські погляди та почування". Але він робив це настільки щиро, що йоголоезія не має якогось "соціального розподілу". Наприклад, його вірш "Виклик (Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна)" став народною піснею.

Можна виділити кілька основних мотивів лірики М. Старицького: роль і призначення поета ("Поетові"), краса людських почуттів ("Виклик"), співчуття до важкої долі простого люду ("Швачка"), тема України ("До України"). У ліриці поета відбилося публіцистичне мислення епохи, а це також вплинуло на своєрідність звучання лірики наступного літературного покоління, представленого іменами Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Миколи Вороного.

І. Франко у відомій статті “Михайло Старицький” відзначив новаторські пошуки його як поета, високий професіоналізм і подвижництво в театральній справі, схарактеризував як письменника з “виробленою духовою фізіономією”, виразно-індивідуальною манерою письма. Франко чітко окреслив загальний напрям і характер поезії М. Старицького . «Тут російський інтелігент, -- писав він, -- пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів... про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектації, без конвенціональної маски «мужицького поета».

23. Специфічність життєвого укладу, світогляду й естетичних принципів Якова Щоголева

Творчість Якова Щоголева посідає винятково своєрідне місце в українській поезії другої половини XIX ст. Провідні тенденції її розвитку поет підтримав у свій власний, тільки йому притаманний спосіб: розгортаючи своє розуміння світу, зокрема часоплину, намагаючись поетично відтворити світ у багатстві предметних подробиць, урізноманітнюючи форми вияву ліричного почуття.

У віршових художніх творах окреслилася й відповідна естетика автора -- з непоквапливістю щодо "злоби дня" та з очевидною схильністю не в риторичному аргументуванні, а в довершеності поетичного вислову вбачати мету творчості. Яскраве заманіфестування таких характеристик у межах індивідуального творчого набутку безперечно збагатило тогочасну панораму українського поетичного слова, а Щоголева відразу висунуло в ряд авторитетних майстрів та залишило значне поле діяльності для дослідників, що пізніше пропонували свої інтерпретації творчості поета.

Уже під час гімназійного навчання у Харкові він помістив в альманаху «Молодик» (1843--1844) свої перші вірші. Але суворий відгук російського критика Віссаріона Бєлінського став причиною того, що Щоголів спалив свої ще не друковані твори й замовк на тривалий час. Під час університетських студій Яків Щоголів зблизився із професорами Метлинським, Срезневським й Костомаровим, які мали великий вплив на його світогляд. Під впливом Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, поет почав знову писати. Ці нові поезії з'явилися в Кулішевій «Хаті» (1860). Крім того, він користувався підтримкою ректора Харківського університету П. Гулака -Артемовського, встановив зв'язки з поетами - романтиками М. Петренком, А. Чужбинським, з діячами Харківської "громади" - В. Гнилосировим, О. Потебнею, А. Шимановим, дружив з композитором М. Лисенком.

У світоглядному плані постать Я. Щоголева трагічна: він не сприймав сучасності у жодному її вияві, не вірив ні в національні, ні в соціально-визвольні змагання; спочивав душевно в минулому, що мало бодай моральні переваги як «світ простоти і покою»; не мав жодного оптимізму стосовно майбутнього, належав до тих, «хто до минулого оглянуться не сміє, // Кому надіями і впереді не мріє». Звідси -- печать безвиході на частині його творів, повитих «чорним запиналом», писаних значною мірою поетовою хворобливою старістю («Чернець», «Ікона», «Престол», «Ангел смерті»). Ці вірші сприяли розвиткові екзистенційного та релігійного струменю в українській літературі. Поезії Я. Щоголева притаманна висока культура слова, зорієнтованого па витончений інтелігентський смак. Поет принципово стверджував, що його слово, до якого додається «крім таланту, багато праці і ювелірної чеканки», не розраховане на примітивні смаки «писарів і чичиковських Петрушок». На нього «прийде час, можливо, років через 30 після моєї смерті».

24. Рання творчість Якова Щоголева. Збірки поезій «Ворскло» «Слобожанщина». Реалістичні поезії, співчуття до долі трудящого селянства

Мабуть, важко назвати розвідку про творчість Я.Щоголева, де б так чи інакше не згадувався його песимізм. В. Горленко, автор одного з перших літературно-критичних відгуків на збірку „Ворскло”, зауважуючи, що „світогляд поета доходить до песимізму”, вбачає його витоки в розчаруванні, яке приніс життєвий досвід. „Глибока скорбота”, на думку автора рецензії, є панівним тоном ліричних медитацій митця - „тих небагатьох п'єс, де він відкриває свій власний душевний світ”. Значно розширюючи групу творів Я. Щоголева з цією настроєвою домінантою, М. Зеров зараховує до їх числа „його признання, вискази й рефлексії про людей, світ і власну долю”, відзначає „панахидні настрої” і „похоронну романтику” в „козакофільських” віршах, а Г. Хоткевич констатує „сумовитий погляд” поета „в кождій його поезії, котра так або інакше порушує відносини людей”. Якщо П. Волинський і А. Каспрук пов'язують щоголевський песимізм з окремими поезіями або з певними тематичними групами, то О. Білецький та А.Погрібний визнають його настроєвою, більше того, світоглядно-емоційною домінантою творчості митця. Зокрема, О. Білецький, апелюючи до поетових слів, зазначає: „Сам Щоголів казав - і не раз, що „чорне запинало вкрило серце навіки”. І ця завіса дуже рідко піднімалась, щоб хоч на мить показати яку-небудь усмішку життя”. А. Погрібний називає обидві збірки - і „Ворскло”, і „Слобожанщину” - „мінорними за своїм світосприйняттям”, пропонуючи пояснювати цей факт особливостями світогляду автора, які проявлялися усе виразніше під впливом трагічних обставин (смерті старших дітей) та поетового віку, - адже більша частина творів написана ним на схилі життя. Розуміння щоголевського песимізму як світоглядної позиції коректує М. Бондар. За словами дослідника, „з таким визначенням можна погодитись, лише взявши до уваги його найширший філософський сенс, уявлення Щоголева про світ і людське життя в широкому колі тих „песимістичних” концепцій, що в давню епоху були набутком шкіл стоїцизму, скептицизму,

Демократичні настрої, співчуття гнобленим, знедоленим, показ важкої, виснажуючої праці, голоду, злиднів знаходимо у таких віршах збірки, як «Неня», «Вівчарик», «Завірюха», «Пожежа», «Старець», «На могилі», «Покій», «Бурлаки», «Ткач» та ін. Характерною рисою цих поезій є зворушливий ліризм.

Візьмемо, наприклад, вірш «Неня». Починається він описом-малюнком. Стара, виснажена працею мати поле на городі зілля, коло неї за-снула її дочка, «чорнобрива і вродлива» Маруся. Мати вболіває за долею своєї доньки. Швидко пройде час, її донька вийде заміж і, як мати, колись вродлива і молода, під тягарем важкого селянського життя змарніє, рано постаріє, пропаде, і ніякого порятунку для неї нема:

«От і схилишся, і станеш

Ти, моя Маруся,

В тридцять літ уже старенька,

А в сорок -- бабуся.

Так і я, моя кохана,

Поки дівувала,

Як той день, була хороша,

Маком розцвітала.

Вийшла заміж -- все минулось!

Вийшла та й пропала;

Ізігнулась, ізмарніла,

Навіки пропала!»

А вродлива чорнобрива

Спить собі й не чує,

Як її небога-неня

Плаче та сумує.

25. Героїчно-романтичні образи запорожців в поезіях «Орел», «Воля», «Остання січа», «Щастя», «Діброва». Яскрава образність, мелодійність і багатсво предметного світу у творах. Близькість образів поезій до фольклорних

Збройна боротьба козаків за волю становить основний зміст в історичній темі поезії цього часу. У текстах звучить жаль за історичним минулим, яке усіляко поетизується й підноситься, протиставляється сучасності. Історичні твори займають вагоме місце у літературному доробку Якова Щоголева. Твори пройняті історичними мотивами писалися поетом упродовж всієї його літературної діяльності, до них належать написані на ранньому етапі вірші “Неволя”, “На згадування Климовського”, “Могила”, та значно пізніші поезії “Запорожець”, “Щастя”, “Воля”, “Січа”, “Хортиця” “Запорожець над конем”, “Остання Січа”, “Бабусина казка” та інші. М. Сумцов , розподіляючи поетичний доробок Щоголева виділяє у нього 25 “козакофільських” поезій. Провідними мотивами усіх творів історичної тематики виступають мотив глибокого жалю за втраченим минулим, ідеалізація козаччини та протиставлення героїчного, вільного козацького життя сучасному занепадницькому існуванню українців. М. Зеров так характеризував історичну поезію Я. Щоголева - “все похоронні, панахидні настрої, ущербна, похоронна романтика” . У цих віршах немає оспівування конкретних історичних подій чи осіб, у них відтворено загальні риси козацтва, їх побут, звичаї, специфічний спосіб життя („Воля”, „Орел”, „Запорожець”, „Січа”). Завдяки щедрому використанню деталей, народно-пісенних образів, специфічної лексики Я.Щоголів передає цими віршами романтичне захоплення героїчним минулим.

Інтерес до усної народної творчості був притаманний і творчій манері Якова Щоголева. На близьке знайомство поета з фольклором вплинули два фактори. Перший із них полягає в тому, що дитинство митця проходило у традиціях національного українського життя, на лоні мальовничої природи рідної Охтирки, у безпосередньому спілкуванні з народом, що глибоко запало в душу поета й викликало живий інтерес до здобутків пісенної творчості народу. По-друге, формування творчої індивідуальності Якова Щоголева пов'язане з харківським романтичним гуртком. Під впливом харківських романтиків митець також починає захоплюватися набутками українського фольклору, вивчає фольклорні збірники, іноді і сам записує від селян народні оповідання та легенди. Яків Щоголів легко інтегрував у своїх творах стильові форми українського фольклору. Вплив народної пісні, народної оповіді, казки відчутний у багатьох поезіях митця.

Захоплення українським фольклором Яків Щоголів проніс крізь усю свою творчість. Якщо на ранніх етапах поет лише наслідує народні пісні, то в пізній період творчості митець уміло використовує у своїх поезіях фольклорні мотиви та образи. Цю думку висловлював у своїй праці і А. Каспрук: “Великою мірою поет перебуває в полоні народнопісенної традиції. Над ним ще тяжать образи і мотиви народної пісні, які він бере без змін. Це не означає, звичайно, що пізніше поет не звертатиметься до народної пісні. Але в збірках ?Ворскло? і ?Слобожанщина? використання народнопоетичних образів іде вже не в плані примітивної стилізації, а в плані глибокого художнього переосмислення. У творчості Якова Щоголева є низка поезій, заснованих на народних повір'ях, казках, переказах про вовкулаків, відьом та русалок, легендах, оповіданнях про скарби, про цвіт папороті, про нечисту силу: “Лоскотарочка”, “Лоскотарки”, “Ніч під Івана Купала”, “Рибалка”, “Вовкулака”, “Клечана неділя”, “Климентові млини”, “Гаївки”, “На полюванні” та інші. Поет творчо обробляє народні легенди, в основу деяких його поезій покладено розповідь про зустріч головного героя з нечистою силою, але на відміну від фольклорних версій, Яків Щоголів у своїх віршах порушує більш глибокі проблеми, вводить елементи побутового опису.

26. І. Манжура як поет-лірик, представник різночинної інтелігенції. Погляди на літературу і мистецтво («Старий і музика», «До музи», «До Дніпра»)

Манжура як поет-реаліст, представник різночинної інтелігенції відобразив істотні явища тогочасної дійсності.

Розорене післяреформене село, що знемагає під гнітом поміщиків і багатіїв, тяжка, безпросвітна праця сільських пролетарів і напівпролетарів, наймитів, бурлаків, заробітчан, бідування та безправ'я міських трударів -- кравців, шевців, поденників-«босяків» -- провідні теми поетичної творчості Манжури. Знавець економічних, правових і побутових умов життя трудівників села і міста, поет дивився на навколишній світ, події, явища природи й суспільства очима трудівника, оцінював їх у дусі народних понять і уявлень. Тому поезія його завжди предметна, можна сказати, «картинна», без зайвих абстрактних розмірковувань, з тяжінням до сюжетності. Поет-демократ обстоює мистецтво, літературу, які служать народові («Не треба мені тії слави людської», «До Музи», «До Дніпра», «Кобзар» тощо). Він був послідовником Т. Шевченка і М. Некрасова, близько стояв до естетичних поглядів І. Франка та Лесі Українки.

У віршах “Декому”, “Старий музика”, “До музи” та інших він говорить про роль і призначення літератури, митця в суспільстві. Питання ролі митця в суспільстві було актуальним завжди: і століття тому, і у вирі сьогочасної дійсності. Так чи інакше, митець являє собою взірець мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, наслідування споконвічних законів моралі. До його слова прислухаються, за ним йдуть.Найголовніше у творах Манжури - це логічний, послідовний аналіз буденного народного життя з його злигоднями й клопотами, свідоме наголошення на обставинах, які оточують ліричного героя. Однак конкретні описи і картини, пов'язані з економічним становищем села аж до географічно-етнографічної деталізації, зовсім не свідчили про брак поетичної фантазії чи брак майстерності у використанні зображувальних засобів, а становили одну з специфічних неповторних ознак художньої манери І.Манжури, його естетичного кредо. Принагідно варто наголосити, що поезія І.Манжури тяжіє до сюжетності. Це значною мірою випливало з характеру того життєвого матеріалу, який складає цілюще джерело його творчості.

27. Поема І. Франка «На Святоюрській горі» -філософ. осмислення образу Б. Хмельницького. Демократичне трактування теми «народ і вождь»

Поема «На Святоюрській горі» відображає справжні історичні події, власне, події одного дня -- 30 жовтня 1655 р. На цей час козацько-селянські загони Богдана Хмельницького разом з російськими військами під командуванням Бутурліна розбили польсько-шляхетську армію біля Городка і вступили в околиці Львова. Відтворюючи промову Богдана Хмельницького, І. Франко часто вводить у текст поеми народні прислів'я, приказки, колоритні народні вирази. Так, гетьман кепкує зі слів короля Яна Казіміра, який клянеться «ранами Христа й хрестом», що, мовляв, бажав виконати обіцянки козакам, але не зміг, бо завадила шляхта, магнати. В дусі народного дотепу відповідає Хмельницький: «Ха, ха, ха! Король хрестом нам клявсь, а чорт махнув хвостом і змазав ту клятву!». Саркастично називає гетьман польського короля, який не має влади, а у всьому підлягає шляхті,-- віхтем, помелом. Вся промова Богдана Хмельницького, звернена до послів, у поемі пересипана народними дотепними виразами, прислів'ями: «Щире серце гріє чарка, а нещире най пече»; «Ти мене за дурня маєш!»; «Годі вже вам нас водити, як ту кітку за стеблом»; «Ви собі пануйте в себе на вині та на меду, ми, як бог дасть, будем пхати і без вас свою біду»; «Єдність, се: клянусь устами, а ніж в пазусі держу» тощо. Цей народно-фольклорний матеріал значно пожвавлює, емоційно і смислово насичує мовну партію героя, надає їй більшої безпосередності, щирості, природності. У поемі показані мудрість гетьмана, його прозорливість і далекоглядність. Він розгадує, викриває злочинні заміри короля, польської шляхти, послів, які мають завдання приспати пильність гетьмана та козаків, щоб виграти час і закликати татар для підступного удару в тия українським військам. Але гетьман каже в очі послам, що вони водночас з листом короля до Хмельницького, «повним клятв, упімнень, сліз» везуть інший лист до татар, в якому верховний правитель Речі Посполитої закликає хана впасти на козацькі війська, «наче грім», і «розтолочити» їх.

28. Поема «Похорон»

Поема «Похорон» -- найбільш реалістична й політично точна. Поміж джерел її сюжету називають новелу Проспера Меріме «Душі чистилища», в якій французький прозаїк переробив легенду про Дон Жуана де Маранья. Вказують при цьому на те, що в бібліотеці І. Франка були оповідання Меріме. Надто буквалістський пошук джерел загрожує звуженням суті поеми і загалом творчого мислення І. Франка. Ідея подвійності людської натури -- старовинна світова тема -- прийшла до поета значно раніше, ніж книжки Меріме, задовго до «Похорону» знайшла життя в його ліриці.