Silva Rerum Івана Груші: шляхетська традиція в козацькій інтерпретації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Silva Rerum Івана Груші: шляхетська традиція в козацькій інтерпретації

Валерій Зема

20 травня 1659-го року відбулося урочисто заприсяження Гадяцької угоди в присутності представників станів, короля та козацтва. У виступі Миколая Пражмовського -- коронного канцлера і луцького єпископа прозвучало від імені короля вибачення козакам усіх їхніх переступів. Потім король, представники духовенства та шляхти, урядники присягали по черзі. Коли дійшла черга козаків, то Дионісій Балабан, Київський православний митрополит, відкрив оправлене в золото Євангеліє. Присягу читав Іван Груша, який сподівався стати канцлером створюваного Великого князівства Руського, та цю посаду отримав Юрій Немирич, київський підкоморій. Немирич уникнув церемонії підписання угоди пославшись на хворобу, криптоаріанин хоч і «^ОБІаІ гиБІпеш» не хотів складати присягиFilipczak-Kocur A. Kozacy i Ugoda Hadziacka w niemieckojзzycznych gazetach ulotnych 1658-1659 // W krзgu Hadziacza A.D. 1658. Od historii do literatury / Pod red. P. Borka. Krakow, 2008. S. 103; Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita Trojga Narodow. Mit czy rzeczewistosc: Uhoda Hadziacka -- teoria i praktyka. Krakow, 2007. S. 114-115; про перетрактації перед підписанням Гадяцької унії докладніше: Pernal A.B. Rzeczpospolita Obojga narodow a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648-1659. Krakow, 2010. S. 268-276..

Рукопис, уривки якого далі публікуються, належав Іванові Груші, вихідцеві з середовища покозаченої шляхти, а судячи з характеру збірника та службової кар'єри укладача -- писаря. Він мав бути радше випускником Київського колегіуму, ніж однієї з Єзуїтських шкіл. Володимир Кривошея виводить рід Груш з теренів українсько-білоруського порубіжжяКривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. К., 2010, с. 303.. За спостереженням дослідника, Груша фіксується як підписок гетьманської канцелярії у Богдана Хмельницького 1657 р. Як посол Груша залучався в місії до князя Трансильванії Юрія Ракоці 29 липня 1656 р.Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2001, т. 3, кн. 1.; згодом до інших дипломатичних дорученьВід імени Виговського Груша провадив перемовини. Зокрема, у листопаді-грудні 1658 р. він виїхав до Криму аби просити хана про прибуття до України обіцяючи надати йому деякі міста на зимові кватири. Див.: Kroll P. Od uhody Hadziackiej do Cudnowa. Kozaczyzna miзdzy Rzeczpospolita a Moskwa w latach 1658-1660. Warszawa 2008. S. 140, 204, 379. Та чи був Груша насправді прибічником тіснішого союзу з Кримом? -- Про це можна судити з окремих фраґментів рукопису.. Так, у жовтні 1656 р. Груша відвідував Ракоці, а у серпні 1657 р., за повідомленнями білоруських шляхтичів, самочинно скликав раду задля обрання гетьмана. Як пише Кривошея, Груша перебував на посаді генерального писаря (1657-1658.1.09-10.06.1659-?). Узимку та навесні 1658 р. Груша листувався з волинським каштеляном Станіславом Казимиром Беневським та королем будучи прибічником укладення мируРегпаїА.В. К.7ЄС7ро8ро1іїа Obojga ХагоЬом а икгаіпа. 8. 230-231.. У червні 1659 р. писар брав участь у дебатах вального сейму та склав присягу посла 10.06.1659 р. у Варшаві. У жовтні того ж року Виговський вислав його для захоплення Івана Богуна, та сам виконавець змушений був утікти до короля. У 1665 р. Груша перебував у Полонному; Кривошея також згадує, що гетьман і відомий лідер рокошу Єжи Себастян Любо- мирський хотів привернути Грушу на свій бік. Скупа інформація про життя та діяльність Груші засвідчує, однак, як цьому представникові дрібної шляхти вдалося поліпшити свій соціальний статус завдяки службі в козацьких владних інституціях. У сильвічному збірнику Груші, про який піде мова далі, бачимо як побутування сарматської ідеології у козацькому середовищі, так і прикмети специфічних інтересів цієї верстви.

Сильвічні рукописи як елемент культури сарматизму

Silva rerum (ліс речей) -- назва, здебільшого умовна, надається збірникам, що походили з теренів Корони Польської та Великого князівства Литовського. Рукописи цього типу -- miscellanea -- стали атрибутами освічених шляхтичів, обіймаючи: листування, документи, вірші, промови на різні випадки й віншування, богословські тексти, історичні оповіді, окремі виписки й нотатки. Попри значний матеріал, який містять рукописи такого змісту, вони здебільшого залишалися поза увагою дослідників. Вивчення сильвічних збірників переважно зосереджується на евристичному підході, що передбачає їх фіксацію, виявлення в їхньому складі певних повторюваних блоків, наявність тотожних копій, врешті, зіставлення з іншими збірниками та атрибуцію окремих частин чи фраґментів з іншими друкованими чи рукописними версіями. Ширше охоплення річпосполитських сильвічних miscellanea допоможе з'ясувати їхню конфесійну та локальну типологію.

Серед інших спроб вивчення сильвічних текстів слід виділити працю Станіслава Рошака про сильви здебільшого XVIII ст. Дослідник окреслив ці збірники як «архіви сарматської пам'яті» та запропонував трактувати їх як ego-documentRoszak S. Archiwa sarmackiej pamiзci. Funkcje i znaczenie rзkopismiennych ksi^g silva rerum w kulturze Rzeczypospolitej XVIII wieku. Torun, 2004. S. 3-5.. Однак, сильвічні тексти не можна однозначно зарахувати до еґо-документів, адже номенклатура текстів у них значно ширша. Станіслав Рошак окреслює місце сильвічних текстів у творенні культури сарматизму, що не лише віддзеркалювали її як таку, але й співтворили. Сильви могли стати при нагоді задля вирішення різних справ, у приватному та публічному житті аж до кінця існування Речі ПосполитоїRoszak S. Op. cit. S. 31.. Крім того, сильви подають нам історію читання, зберігання та передачі інформації як у родинному колі, так і в середовищі професійних осередків.

З переходом сильв до наступних поколінь відбувалася трансляція стандартів політичного мовлення, листування, промов з різних оказій, оповідок і сентенцій, -- себто передача того обсягу знань, яким мусила володіти людина бувала. Поява складених рукописних комплексів строкатого змісту являло собою ширше явище ранньомодерної Європи й сиґналізувало про виокремлення особистості. У англомовних країнах набули поширення commonplace books, їхній французький варіант іменувався livres de raison, а на італійських землях такі книги (zibaldone) з'явилися вже у XIV ст. Якщо у Франції такі збірники побутували переважно в середовищі міщан, то в Речі Посполитій їх укладачами була шляхта, що може вказувати на особливості освітніх систем, складання локальних еліт та способів їхньої саморепрезентаціїПор.: Roszak S. Op. cit. S. 19.. На німецьких землях упорядкування та провадження «хатньої книги» набуло поширення здебільшого на землях протестантів та входило у перелік їхніх релігійних обов'язківRoszak S. Op. cit. S. 18.. Рукописні кодекси з родинною інформацією, що переказувалися через покоління, набули поширення у Новому світі. Зокрема, новоанглійська родина Адамсів, з ґрона якої постало два президенти Сполучених Штатів, провадила такі записи аж з 1639 р. Появу чи то пожвавлення у творенні сильв пожна пов'язати з соціальними й політичними явищами. Значний відгук у сильвічних рукописах мали події Хмельниччини, тоді як період першого безкоролів'я С. Рошак виділяє як подію, що сколихнула локальні еліти та позначилася на їхній самореп- резентації. Дослідник наголошує, що в сильвах фіксація подій постає через «потребу пам'яті» власного та наступного поколінь.

Як зазначає С.Рошак, укладач фіксував дійсність ad subsidium memoriae, застосовуючи поширені, визнані та досконалі формиRoszak S. Op. cit. S. 117.. Інший чинник, що впливнув на формування складу сильвічних рукописів -- часті війни, що загрожували знищенням інституційних форм збереження інформації (бібліотеки, архіви)Roszak S. Op. cit. S. 157.. У такий спосіб родові архіви набували значення родинної спадщини.

Що ж до річпосполитських сильв, то на думку Рошака, найважливішим критерієм внесення чи вилучення певного тексту до складу збірника був фільтр сарматських вартостей. Він виділяє дві характеристики, властиві сильвічним текстам: перша спирається на шляхетство та спадкоємність (продовження роду), друга -- особиста, зіперта на певні вчинки. До родових ознак належала реєстрація дат народження та родинні зв'язки, а особлива позиція родини відкривалася через героїчні вчинки її представниківRoszak S. Op. cit. S. 201.. Окрім знаків аксіологічних сильви містили практичне знання: готові звороти чи взірці, які можна було залучати до творення власних листів і промов. Інша функція сильв -- леґітимація шляхетського походження, коли родовід уявних пращурів виводився від міфічних постатей високого рангу, що повязує дві згадані ознаки силь- вічних текстівRoszak S. Op. cit. S. 241.. Серед досліджень сильв варто згадати монографію Мар'ї Барловської, де вивчаються здебільшого промови, уміщені до Silva rerumСеред збірників дослідниці вдалося виділити такі, що належали до антитри- нітаріїв: Barlowska M. Swada i milczenie. Zbiory oratorskie XVII-XVIII wieku -- prolegomena filologiczne. Katowice, 2010.. Сильвічні збірники досі практично не привертали уваги українських істориків. Радше як виняток слід згадати дослідження історичних наративів, здійснене Андрієм Бовгирею, який зосередився на збірниках Гетьманщини XVIII ст.Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст.: Списки та редакції творів. К., 2010. Сильвічний рукопис середини XVII ст., що походить з Малопольщі, вивчав Ярослав Федорук, який вивчав переважно складну долю цього рукопису -- втраченого і віднайденого -- на теренах Східної Європи у повоєнні часиФедорук Я. Рукопис Мартина Ґолінського -- археографічна пам'ятка середини XVII ст. // Український археографічний щорічник. Вип. 8/9 (Нова серія). Київ-Нью- Йорк, 2004. С. 37-86..

Метою цієї розвідки є опис та публікація уривків зі збірника silva rerum, час укладення якого припадає на 50-60 рр. XVII ст. Для публікації обрано ті тексти, що належать до сфери публічного життя та віддзеркалюють повсякдення української еліти: політичні промови, весільні та фунеральні орації, проповіді, історичні оповіді, принагідні вірші на злободенні теми, формуляри й уривки листів та привітань. Контексту постання цих творів буде присвячено огляд, що передує описові та публікації фраґментів кодексу. У огляді увагу буде приділено й таким аспектам, як риторика і термінологія, співвідношення між формою та суттю, що матиме значення для порівняльного дослідження. У збірнику Груші чимало місця займають взірці листування, однак вони вимагають окремого дослідження й тут не будуть заторкнуті. Таким чином, дана публікація є свого роду вступом до ширшого кола сильвічних збірників і зафіксованих тут текстів, що являли собою своєрідне «дзеркало» особистості укладача: його життєвий досвід, виховання й освіту та практику читання. За допомоги риторичних прийомів та взірців він перетворював цю матерію на текст, або ж залучав інші тексти чи інтеґрував їхні уривки. Відтак, перед нами -- взаємопов'язаний процес, коли нові тексти залучалися як наслідування/підтвердження вже існуючих, що забезпечувало герметичність сильвічної та, ширше, сарматської культури в орбіті тих самих культурних і текстових взірців.

Політична риторика в обороні православ'я

Одним з найбільш знаних текстів, що міститься у збірнику Груші, є промова Адама Киселя на сеймі 1641 р. Свого часу Франк Сисин уже опублікував текст промови Киселя 1641 р. з коментарем стосовно подій, що відбувалися напередодні сейму. Нинішня публікація містить окремі корекції у порівнянні з виданням у Harvard Ukrainian StudiesSysyn F.E. Regionalism and Political Thought in Seventeenth-Century Ukraine: The Nobility's Grievances at the Diet of 1641 // Harvard Ukrainian Studies. Vol. 6, № 2 (June 1982). P. 167-190. Wojcik Z. Kisiel Adam Swiзtoldycz z Brusilowa // Polski slownik biograficzny. T. 12/4. Warszawa, 1967. S. 487-491.. Адам Кисіль (1600-1653), київський воєвода, походив з волинської шляхетської родини, що виводила коріння з Київської Овруччини, де одним з імовірних предків Киселів був згадуваний у 1456 р. Лазар Браєвич -- власник Норинська під Овручем та Івниці під Житомиром. Батьками Адама були Григорій Гнівошович, володимирський земський підсудок та Тереза з Іваницьких. Освіту отримав у Замойській академії, упродовж 1617-21 рр. служив у коронному війську, беручи участь у бушській, орининській і цесорській виправах, а також у поході королевича Воло- дислава на Москву, а в 1621-му р. воював під Хотином .

Наразі найдетальнішим дослідженням біографії Киселя як лідера православної опозиції після смерті кн. Костянтина Острозького є монографія Франка СисинаSysyn F.E. Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil, 1600-1653. Cambridge, Mass., 1985.. У дедикації Сильвестра Косова до Патерикона (1635 р.) автор виводить родину Киселя як покровителя православ'я начебто спираючись на повідомлення Повісті временних літ під 997 р. про Све- нельда -- оборонця Білгородки від печенігів, що мало підкреслити руське коріння родини та «пояснити» йогоЯковенко Н. Київ під шатром Свентольдовичів (Могилянський панегірик «Tentoria venienti Kioviam») II Київська Академія. Вип. 7, К. 2009. С. 10.. Інший предок Киселя, за цією леґендою, обороняв Київ під час облоги міста Болеславом Хоробрим, а його нащадки стали служити польським королям винагороду. Посвята подає поклики на дві традиції, що мали аплікуватися до самого Адама -- противника нових «печенігів» -- татарів та прибічника співпраці з урядом КорониПор.: Sysyn F.E. Between Poland and Ukraine. P. 43-46. Sysyn F.E. Op. cit. P. 53-54; Litwin H. Naplyw szlachty polskiej na Ukrainз 1569-1648. Warszawa, 2000. Sysyn F.E. Op. cit. P. 88.. Найімовірніше, Кисіль, -- вихованець майбутнього ректора Київської школи та затятого полеміста Касіяна (Калікста) Саковича був уніатом з народження, а його навернення на православ'я відбулося у 1632 р. за правління Владислава IV . Кисіль виступав як перемовник та посередник між річпосполитською владою і козацтвом. За спостереженням Франка Сисина, у своїй діяльності він не цурався таких методів упливу на руське оточення, як хабарництво, шпигунство та підбурювання мас до непокори . Як зазначає дослідник, Кисіль прагнув створити козацьку еліту зі старшинського середовища, відокремивши її від нереєстрових козацьких мас. Позатим, тісні стосунки з владною верхівкою Речі Посполитої та руське походження перетворили його на перемовника у взаєминах з Московією. Тож у декількох списках збереглася промова Киселя перед московським царем, опублікована Ф. Сисиним, де, на догоду адресатові, Кисіль апелював до спільного походження, мови та спільного слов'янського кореня східнослов'янських народівSysyn F.E. Between Poland and the Ukraine. p. 89 і далі; Frank E. Sysyn. A. Speech Before the Tsar: Adam Kysil's Oration on August 28, 1647 (N.S.) II Miзdzy Wschodem a Zachodem. Rzeczpospolita XVI-XVIII w. Studia ofiarowane Zbigniewowi Wojcikowi w siedemdziesi^ rocznice urodzin. Warszawa, 1993. S. 133-142..сильвічний сарматизм література еліта

Повертаючись до риторики та словника промови 1641 р., можна зауважити серед головних аргументів Киселя те, що Річ Посполита спирається на три засади: повазі до честі, конфесійній свободі та «суті речей» (тобто незмінності існуючих звичаїв). Темою орації є зміни, що сталися у потрактуванні руських (українських) земель після укладання Люблинської унії 1569 р. та запровадження церковної унії -- з одного боку, та приниження ролі місцевої шляхти й князів -- з другого. Кисіль зауважує: «ми не живемо в тій вільній Речі Посполитій, до котрої приступили наші предки!», хоча «руський Сармат» вільно приєднався до «польського Сармата». Промовець наголошує на рівності між старими коронними землями та новими, зокрема в питаннях релігії. Позбавлення свободи совісті означає, як на нього, урізання вольностей -- основи буття «синів свободи», себто шляхтичів. Щодо риторичних прийомів, у цих пасажах, то слід відзначити активне послуговування Киселем антропоморфічною лексикою. Так, за його словами: «з 1576 р. псувалася кров (corruptus sanguis) нашої вольності, і тепер вона доведена до такого стану, що неможливо жити». Avitae religionis -- дідична віра -- втратила право спадкоємництва, попри заслуги зароблені кров'ю її вірними.

Перша свобода, акцептована в акті унії, за якою люди «грецького» та «римського» віросповідання мають перебувати в однаковій пошані й гідності, нині викорінюється і руйнується. Окрім релігійної свободи, втрачається також шляхетська, адже забороняється свобода вибору. Інша неволя -- неможливість користуватися шляхті честю, що надається їй від народження (native honoris). Приниження князівського стану Кисіль трактує за нищення одного зі стовпів Люблинської унії. Третій аргумент неволі -- брак підтримки війська всією Річчю Посполитою. Через українські волості проходять війська, що призводить до нищення маєтків. Оскільки кварцяне військо стаціонує в українських землях і є заборгованим, то вояки, не маючи з чого жити, добувають поживу в шляхетських маєтках. Попри те, що руська шляхта своїми грудьми закриває Річ Посполиту від татарських орд, вона знищується зсередини. Варто додати, що в питанні псування маєтків промовець мав власний досвід через конфлікт з Самійлом Лащем, підлеглі якого стаціонували в маєтках КиселяGawron P. Hetman koronny w systemie ustrojowym Rzeczypospolitej w latach 15811646. Warszawa, 2010. S. 169.. Кисіль використовує у промові риторичний прийом персоніфікації для окреслення Речі Посполитої як тіла та представляє шляхту як її кров: «піднесіть ваші погляди до гори і подивіться на ті збитки тіла Речі Посполитої, що перебуває у неволі... доки здоровою є кров, -- фізичне тіло не піддається руйнації». Твердження про поєднання двох Сарматій ґрунтується на ідеології сарматизму, що належала до однієї з форм месіанства, обраності та слугувала вирізненню шляхетського народуUlewicz T. Sarmacja: Studium z problematyki slowianskiej. Zagadnienia sarmatyzmu w kuturze i literaturze polskiej (problematyka ogolna i zarys historyczny). Krakow, 2006. S. 157.. Прийом персоніфікації через перенесення рис іншого об'єкта -- широко використовувався щодо потрактування Вітчизни у політичних промовах та демагогії. Таким часто вживаним об'єктом була Річ Посполита, котрій надавалося антропоморфійних, тілесних рисHerman S. Zywa postac Rzeczypospolitej. Studium z literatury staropolskiej XVI i pierwszej polowy XVII wieku. Zielona Gora, 1985. Про риторику орацій, в тому числі

політичних докладніше: Lichanski J.Z. Retoryka. Historia-Teoria-Praktyka. Tom I. Historia i toria retoryki. Warszawa, 2007..

Ще один термін з політичного словника Киселя -- «містичне тіло». Термін Corpus mysticum, що початково окреслював християнську Церкву як тіло Христа, залучався задля позначення Речі Посполитої. Це поняття міцно вкорінилося у політичному словництві часів середньовіччя та долучалося до уявлень про володаря як помазаника Божого та його державуАлегорії держави і володаря наявні в багатьох прикладах текстів наративної природи. Ернстом Канторович природу таких стосунків окреслює через термін політичної теології (E.N. Kantorowicz. The King's Two Bodies. Study in Medieval Political Theology. Princeton, 1997). Перець Шрам ужив до окреслення релігійно-політичних стосунків термін imitation sacerdotii, що натякає на надприроднє походження влади монарха. Через обряд помазання державець набував рис заступця Христового. Уперше такий обряд здійснив папа Лев щодо Карла Великого. Почасти середньовічні автори зверталися до Старого Завіту та фрагменту Книги Царів, де оповідалося про Самуеля, який виливав на голову Саула олію і промовляв слова, що Саул стає іншою людиною. Монархи порівнювалися до біблійних правителів чи пророків, як от Казимир Великий представлявся з рогами, а мотиви надання Мойсеєм нового закону нав'язувалося до Володимирової місії. На руських землях також однією з перших в Европі постає обряд посвяти державців через прощу до мощів князів-страстотерпців Бориса й Гліба, зведення храмів, їм присвячених, пошанування пам'ятних дат смерті мучеників тощо. Уявлення про містичне тіло держави -- corpus mysticum, походить від прототипу у відношеннях Христа й Церкви (Ecclesia) та містичних зашлюбин між володарем й Церквою. Таку концепцію виголосив архієпископ Йоан Дмиро Соліковський: нація вчинила шлюб між Господом і Річ Посполитою. Подібний мотив звучав з вуст унійного митрополита Кипріян Жоховського, коли він представляв дарований папою перстень королеві Мийхайлові Корибутові Вишневецькому: за посередництва такого персня певні країни здійснюють зашлюбини з Христом. Див.: Pfeiffer B. Caelum et regnum. Studia nad symbolik^ panstwa і wladcy w polskiej literaturze i sztuce XVI i XVII stulecia. Zielona Gora, 2002. S. 28-29.. З плином часу зазнало зміни саме окреслення Речі Посполитої, коли термінологія XV ст. з виразними монархічними рисами, виражена у формулах Corpus Regni та Regnum Poloniae, набула нового звучання: Corpus Republicae, відображаючи таким чином республіканські риси, зокрема, обмеження владних функцій короля та ототожнення поняття Річ Посполита з шляхтою, яка, за окресланням Е. Опаліньського, могла говорити, що «держава це -- ми»Opalinski E. Kultura polityczna szlachty polskiej w latach 1587-1652. Warszawa, 1995. S. 135-136..

Паралельно дедалі ширшого вжитку набував термін «Вітчизна», уживаний у трьох значеннях -- дідичного маєтку, локальної адміністративної одиниці та, врешті, політичного тіла Речі Посполитої як вітчизни шляхетського народуOp. cit. S. 35-36.. До категорій політичної мови Речі Посполитої належали й терміни вольності та рівності, на які нашаровувалися додаткові цінності, виражені поняттями братерства, любові до вітчизни, права, згоди та пошанування традиції. У такий спосіб творилася система окреслень вольності Річпосполитої, вольності вітчизни, вольності коронні та вольності Великого князівства Литовського . Для прикладу, на сеймі 1637 р. Юрій Немирич, відповідаючи на закид, що антитринітарії не належать до християн, зазначав: «якби ми вірили й гірше, хіба ж ми не є польською шляхтою від народження і перебуваємо in libera Republica, liberi cives, тож ніхто не може нам забрати того, щоб ми вірили як ми хочемо і щоб ми не мали пам'ятати того, що нам in iura exorbitat». Апелюючи до права, Немирич наголошував на тому, що випливало з приналежності до шляхетського стану -- право вільного громадянина, який мешкав у вільній Речі Посполитій, до цілковитої вольності, у тому числі конфесійноїOpalinski E. Op. cit. S. 80-81. Op. cit. S. 83. Chynczewska-Hennel T. «Do praw i przywilejow swoich dawnych». Prawo jako argument w polemice prawoslawnych w pierwszej polowie XVII w. // Miзdzy Wschodem a Zachodem... S. 53-60; 28 вересня 1641 р. нунцій Маріо Філонарді у своєму донесенні до Риму, де з обуренням згадував «схизматиків», котрі прагнуть відібрати церкви у католиків, хоч не згадував про промову Киселя: Chynczewska-Hennel T. Nuncjusz i krol. Nuncjatura Maria Filonardiego w Rzeczypospoltej 1636-1643. -- Warszawa, 2006. S. 125.. Апеляції до минулого шляхта трактувала у спосіб інструментальний, зверталася до неї у випадку, коли такий прийом відповідав її інтересам. Сила традиції набувала такої ваги, як зазначає Опаліньський, що будь-які нові пропозиції намагалися вбирати в одіж давнини. Критика ж сучасності спиралася на виідеалізовне минуле, що викликало рефлексію та згоду на проведення вкрай необхідних змін. Ще одним акцентом у промові Киселя є звернення до правничої складової у справі відновлення православ' я та оборони його існування на теренах Корони. Увагу на побутування аргументу права, апеляцій до давнини руської релігії в православній полемічній риториці ґрунтовно дослідила

Тереса Хинчевська-Геннель на прикладі текстів кінця XVI-XVII ст. Саму ж концепцію правничої ґарантії існування православ' я на теренах Річпосполитої вперше окреслив протестант Мартин Бронєвський у приписуваному йому полемічному виданні кінця XVI ст. «Антиризис», -- анонімній відповіді Адамові ПотіюBroniewskM. Apokrisis abo Odpowiedz na ksi^zki o synodzie brzeskim 1596 / Wyd. J. Dlugosz i J. Bylinski. Wroclaw, 1994. генеральним в Торуні 1595 р. та з'їздом дисидентів у Вільні 1599 р. Див.: Bylinski J. Marcin Broniewski -- trybun szlachty wielkopolskiej w czasach Zygmunta III. Wroclaw, 1994. S. 42. На наступних сторінках дослідник подає розбір тексту Апокрисиса.. Перед цим, Бронєвський прислужився розвиткові порозуміння між протестантськими конфесіями та православним середовщем. Зокрема, у виданій ним ще перед Берестям праці виписувалися збіги між доктринами східної Церкви та протестантського порозуміння . З метою зіставлення опосередкованого впливу концепціїБронєвського на текст Киселя наведу довшу цитату, яка добре ілюструє вплив правничої концепції на подальшу полеміку щодо Берестейської унії:

Prawo, o ktorym si? ten rozdzial pisze, jest dwojakie, jedno nie pisane, ktore zwyczajem zowiemy, drugie pisane, ktore zas na dwoje rozdzielic si? moze. Bo jedno w statuciech i w konstytucyjach wszytkim pospolitych zamknione jest; drugie w liscie i w przywilejach, ktore si? z tej miary, ze nie s^. w statut wpisane, prywatnymi nazwac mog^.. O prawie niepisanym abo zwyczaju sila mowic nie potrzeba i pokazowania, ze go metropolit i z wladykami wzruszyl, wszyscy to ludzie widz^, wiedz^. i przyznawaj^, a podobno i sami ci wzruszyciele z to nie maj^. w sobie smialosci i niewstydliwosci, aby tego przec mieli. Prawo pisane, gdyby si? dostatecznie przekladac mialo, przyszloby niezliczon^ rzecz przywilejow i listow tu wpisac, ktorymi cz?stokroc a osobliwie przy fundowaniu jakich cerkwi, i przy nadawaniu do nich dobr przez ksi^z?ta ruskie, a potym przez krole polskie sprawy ksi^z^t potwierdzaj^ce wolnosc i trwalosc religiej greckiej znamienicie jest utwierdzona. Lecz-zeby to nazbyt barzo ten skrypt przedluzyc, a nazbyt wielkie z niego volumen uczynic musialo-nie chce si? tych listow wszytkich i przywilejow wpisowaniem czytelnikowi uprzykrzyc; tylko w przyszlym rozdziale kilka swiezych krola Stefana i KJM Pana dzisiejszego ku temu si? sci^gaj^cych listow, a tu w tym paragrafy niektore z statutu i konstytucji krotce przypomnie i dla informacyjej czytelnikowi przypisze. A naprzod z przywileju przywrocenia ziemie wolynskiej do Krolewstwa Polskiego prze Krola Zyg- munta Augusta na sejmie lubelskim w roku 1569 danego klad? te slowa: «Tymze sposobem obiecujemy i powinni b?dziemy dostojenstw i dygnitarstw i urz?dow ziemie naszej wolynskiej duchownych i swieckich, wielkich i malych tak rzymskiego jako i greckiego zakonu b?d^cych nie umniejszac ani zatlumiac, i owszem w cale zachowac». Potym klad? slowa takiez z przywileju przywrocenia Ksi?stwa Kijowskiego do Korony Polskiej, na tymze pomienio- nym lubelskim sejmie tegoz czasu spisanego: «Obiecujemy i powinni b?dzie- my, dostojenstw i dygnitarstw i urz?dowziemie naszej kijowskiej, duchownych i swieckich, wielkich i malych, tak rzymskiego jako i greckiego zakonu b?d^cych, nie umniejszac ani zatlumiac, i owszem w cale zachowac».Broniewski M. Apokrisis abo Odpowiedz na ksi^zki o synodzie brzeskim 1596. S. 27-

Слід конче згадати ще один приклад документів, котрі готувалися до сеймів і доносили до шляхти в стислому вигляді ідею непорушності правового статусу православ'я та необхідності його відновлення у кон-тексті історії руських земель та їхнього входження до складу Корони. Мова про т.зв. «Синопсис», уміщений до щоденника конвокаційного сейму 1632 р., де зачин викладу сягає вселенського собору 325 р., поширення християнства та охрещення Ольги й Володимира. За джерела інформації використано діяння соборів та хроніки Мартина Кромера й Мацея Стрийковського, звідки переказано про створення Київської митрополії й засадничі положення функціонування православної Церкви у складі Корони. Разом з описом історичних подій, до «Синопсису» вплетено й документи, що окреслювали правничий статус входження руських земель до КорониМихед О. Два твори, представлені на захист православних на сеймах 1632-1633 рр.: основні ідеї та проблематика // Koscioly wschodnie w Rzeczypospolitej XVI-XVIII wieku. Zbior studiow / Red . A. Gil. T. 3, Lublin, 2005. S. 123-139. Chynczewska-Hennel T. Jakowenko N. Spoleczenstwo-religia-kutura // Mi^dzy sob^. Szkice historyczne polsko-ukrainskie / Pod red. T. Chynczewskiej-Hennel a N. Jakowenko. Lublin 2000.. Такий практичний й одночасно полемічний характер цього твору є характерним для православної полеміки другої чверті XVII ст., метою якої було творення певної візії правочинного статусу православ'я на руських землях шляхом апеляції до давніх і законних засад його побутування.

Як можна судити з подальших подій, антиунійна риторика в промові Киселя не означала його однозначної налаштованості проти пошуку шляхів поєднання і згоди з католиками. Адже за кілька років після виголошення промови розпочалися таємні перемовини між ним, Петром Могилою та уніатами щодо можливостей нового церковного поєднання . Проект угоди, що його підготували, як уважають, Петро Могила та Адам Кисіль (1644-45 рр.) містив критику Берестейської унії як укладеної без залучення світських осіб. Серед засад майбутньої унії також підтримка зв'язку з Константинопольським патріархом та створення окремого патріархату в Києві на чолі з Могилою. Утім, цей проект лишився не здійсненим у зв'язку зі смертю папи Урбана VIIIChynczewska-Hennek T., Jakowenko N. Op. cit. S. 129-130.. Один з листів Киселя, уміщений до Silva rerum Груші (арк. 70), показує помірковане ставлення Киселя до догмату, який з ХІ ст. вважався за одну з головних розбіжностей між католиками та православними. Ідеться про католицький Символ віри, що прокламує сходження Св. Духу (і від Сина -- Filioque), адже Кисіль висловлює сумніви щодо православного Символу віри «a Solo Patre» (від Самого Отця).

Повертаючись до сеймової промови Киселя, варто відзначити широку апеляцію у ній честі (honor) у контексті неспокою щодо приниження української шляхти на противагу еліти «старих» коронних земель. Цей же мотив честі також прозвучав, і то найбільш виразно, в панегірику на пошану Киселю авторства Теодосія Василевича-Баєвського 1646 р., на що звернула увагу Наталя ЯковенкоЯковенко Н. Київ під шатром Свентольдовичів, с. 17.. Джанбатіста де Лука вказував, що в італійському випадку для окреслення шляхетства використовували два терміни: onore (honor, честь), що окреслювало це поняття крізь призму спадкоємництва і тяглості та virtu (цнота) -- у значенні індивідуальної риси особистостіRoszak S. Op. cit. S. 18. Mroczek K. Epitalamium staropolskie. Mi^dzy tradycja literacka a obrz^dem weselnym. Wroclaw, 1989.. У промові Киселя, як видається, наголошено на першому аспекті вказаних змістів.

Між публічним і приватним: «література» на службі соціуму

Повсякденний побут шляхти та козацької еліти висвітлюють уривки листів, де повідомлялося про урочисті події та свята. Таким, для прикладу, є привітання з Різдвом в Silva rerum Груші -- з побажанням довголіття «шляхетської крові» та християнської любові. Інший цікавий лист-формуляр зі збірника -- запрошення на весілля, де згадуються слова Менандра про добрих супутниць, та Сократа про приємність зустрічей приятелів. Весільні та жалобні промови стали невід'ємним атрибутом

шляхетського повсякдення уже з другої половини XVI ст.

Щодо перших, то їх появу дослідники кваліфікують як емансипацію метанаративу від середньовічного, загалом негативного, потрактування жінки. Поштовхом до цього нововведення у літературі доби Ренесансу стало піднесення категорії прекрасного. Як зазначає Тібор Кланічай, у неоплатонівській системі філософії автора доби Ренесансу, Марсіліо Фічино, прекрасне служило символом досконалості -- відбитком найвищого добра, тобто Божества, та видимим аспектом правди. Своєму існуванню, згідно з Фічіно, прекрасне завдячує Божому актові творіння, тож людина, яка може осягнути прекрасне, сама набуває божественних влас- тивостей,стає частиною знаряддя Божого містеріуму творінняІншою важливою тезою італійського неоплатонізму стала категорія любові, інтерпретована як наука про такі сили й схильності, котрі наближають до сполучення істот по суті різних, але за своєю природою таких, що прагнуть з'єднатися. Початково для неоп- латоників це означало не так зв'язок чоловіка й жінки, як передовсім волю поєднання людини, її душі з Богом. Утім, це не означало, що італійські мислителі не зверталися до концепції любові земної, еротичної, оскільки любов ідеальну, трансцендентну сприймали до певного рівня за прикладом любові фізичної, кохання: Klaniczay T. Renesans, manieryzm, barok / Wybor i poslowie J. Slaski. Warszawa, 1986. S. 67-68..

Ентоні Д'Елья, вивчаючи поширення весільних промов у ренесансній Італії під кутом зору перетину латинської літератури та соціальної історіїD'Elia A. The Renaissance of Marriage in Fifteenth Century Italy. Cambridge, Mass., 2005. P. 136., зазначає, що вже наприкінці XIV ст. відбувався злам у ставленні до шлюбу, а на зміну ідеалу целібату прийшла ідеалізація подружніх стосунків та нормативні взірці цивільної, антикізуючої концепції поведінкиD'Elia. Op. cit. P. 131.. У весільних промовах зображували ідеальних наречених, вихваляючи фізичну красу та уславлюючи статеве задоволення. Водночас ці панегірики мали й дидактичну мету оскільки подавали моделі поведінки для наслідування, візію шлюбу, жінки й сексуальності. Крім того, сама публічність їх виголошення становила одну з форм леґалізації шлюбу, адже одруження еліти означало підбір відповідного партнера, виходячи з політичних та господарчих міркувань. Людській красі під упливами ренесансних теорій, як зазначає Д'Елья, почали надавати соціального значення, сприймаючи красу як джерело, що зміцнює соціум: люди схиляються перед красою інших; вони насолоджуються красою і отримують задоволення, а родини утворюються, щоб продовжити це задоволення. Італійські оратори також вихваляли жінок як домогосподинь, які підтримують чистоту житла та заощаджують гроші, зароблені чоловіками, опікуються ними, коли ті хворіють чи перебувають у депресії. Тож, ідеальна дружина працює і прибирає, а водночас вона є дорадницею і при- ятелькоюD'Elia. Op. cit. P. 109.. Оратори обирали за взірці приклади з античності і сучасності, що мали засвідчувати корисність шлюбів задля завершення воєн, формування політичних альянсів та збереження королівствD'Elia A. Marriage, Sexual Pleasure, and Learned Brides in the Wedding Orations of the Fifteenth-Century Italy // Renaissance Quarterly, vol. 55 (2002). P. 379-433. Trqbska M. Staropolskie szlacheckie oracje weselne. Genologia, obrz^d, zrodla. Warszawa 2008. S. 152-153.. На широкому матеріалі Речі Посполитої весільні промови доби Бароко вивчала Малґо- жата Трембська. Дослідниця звернула увагу, що такі промови складають істотну частину шляхетської культури, а обізнаність з обрядами та вміння виголосити весільну орацію слугувало доказом відповідного виховання. Підставовими для розвитку таких промов дослідниця вважає тексти Менандра з Лаодикеї та Псевдо-Дионісія .

Що ж до українських теренів, то перші весільні віншування тут фіксуються у середовищі князів уже в другій половині XVI ст.: за спостереженням Наталя Яковенко, це панегірики 1553 р. на шлюб Василя Острозького з Софією Тарнавською та 1578 р. -- Криштофа Радзивила «Перуна» з Катериною ОстрозькоюЯковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. К., 2002. C. 237.. У широкому обігу кінця Х'УІ--ХУП ст.

можна виділити три типи промов притаманних весільному обрядові: проповіді, віншування світського характеру й віршовані весільні панегірики- епіталамії. Проповіді на шлюб у збірниках напучувального змісту -- Учительних Євангеліях зазнали впливу протестантського проповідництва. На повчання такого змісту, зокрема, натрапляємо у збірнику Андрія з Ярослава 1585 р.Такі повчання на вінчання мали виголошуватися духовними особами: Чуба Г. Українські рукописні Учительні Євангелія. Київ-Львів, 2011. Світську весільну промову міг виголошувати родич, найчастіше брат котрогось із молодих, що дякував від імені цілої родини. Рукопис «:КЬе1;огіса Багтаїїсо Нутепаео Баста...» радив розпочати промову з розважань про приязнь чи з якогось іншого загального місця, далі оратор мусив висловити радість щодо здійснення шлюбу і похвалити подружжяTr^bska М. Op. cit. S. 151. Trb^bska M. Op. cit. S. 58, 224-225.. Промова 1612 р. на третій шлюб Януша Острозького (15541620), сивочолого чоловіка, та 17-річної Теофілі з Тарлів скомпонована на віддавання панни, містить побажання розквіту родини і примноження князівського роду, майбутнє потомство якого слугуватиме острахові не- приятелів . Чернець Касіян Сакович, на той час ректор Київської школи, уклав у 1625-26 рр. два друковані посібники із взірцем весільних промов: «Промова про подружжя від молодого», «Подяка після шлюбу», «Віддавання панни до ложниці» та «При ложниці подяка від пана молодого»Доволі численні друковані тексти Касіяна Саковича, в тому числі переклади та переробки, збереглися переважно в поодиноких примірниках у зібраннях Польщі. Його найбільш знаний твір -- фунеральне віршування на поховання гетьмана Петра Сагайдачного має паралелі, що свідчать вторування на вже відомі тексти: Banasiowa T. Tren polityczny i funeralny w poezji polskiej lat 1580-1630. Lodz, 1997. S. 71; Новаковський П. Літургійна проблематика в міжконфесійній полеміці після Берестейської унії (15961720). Львів, 2005.. У цих текстах бачимо суміщення традиційного церковного й світського елементів. Так, оратор мав нагадати про швидкоплинність земних утіх -- уапіїаБ уапіІлШт, а тексти пересипано прикладами зі Старого й Нового Завітів. Разом з тим у промовах чимало й світських мотивів. Так, перевагою шлюбу Сакович називає уникнення самотності, а хто не мав дружини, той наче й не мав нічого свого. Людину поза шлюбом очікують нещастя, як-от: заздрість родичів, які чатують на спадок, розкрадання майна челяддю. Як зазначає дослідниця, роль дружини Саковичем тлумачиться традиційно: вона -- приятелька, втішниця у нещасті. Перера- ховно й декілька типів дружин: добра господиня, що перебуває при дітях, челяді і домі; пліткарка, яка розносить чутки від дому до дому; побожна жінка, яка шанує свого чоловіка, наче Сара Авраама.

Взірець промови уміщений до Silva rerum Груші (подяка за віддавання панни), за змістом близький до церковного проповідництва. Апелюючи до «Мойсеєвих книг» (Буття, Вихід, Чисел, Левітів, Второзаконня), автор нагадує, що першому чоловікові Бог надав помічника, тож чоловік має залишити батьків та пристати до дружини. Наводяться слова ап. Павла про шлюб як Церковне та Христове таїнство, що Бог поєднав, людина роз'єднати не може; воля Божа, аби стримуватися від парубоцтва, збагачуватися приятельством; зв'язок має поблагословитися вдячними діточками, які стануть втіхою для батьків, адже дім квітнутиме і триватиме через «незгаслих нащадків». До шлюбу потрібно підходити з чистим сумлінням, він має освячуватися таїнствами, схвалюватися та підтверджуватися обрядами й звичаями. Церква затверджує і схвалює шлюб, оскільки це допомагає душі; такий зв'язок розлучає лише заздрісна смерть.

Звертаючися до молодого, промовець радить бути зі своєю супутницею життя нарівно і суворим, і ласкавим, бо ап. Павло писав, що дружина має бути підданою чоловіка і боятися його, адже чоловік є головою дружини, як Христос -- головою Церкви, любити її, як Христос полюбив свою Церкву. Жити у шлюбі без сварок складно, а дружина, яка чинить переступ, має зазнати покарання. Їй належить бути цнотливою, побожною і поміркованою в коханні, аби любов до неї не призводила до забування страху Божого, адже надмірна пристрасть призводить до розпусти. У промові згадується про посаг і виховання обранниці з посиланням на Приповісті Соломонові: хто знайшов добру дружину -- той знайшов добру річ і вичерпну від Господа любов і потіху. Врешті, молодий має поважати труди матері та складності виховання дітей, коли він дотримуватиметься таких настанов, його рід множитиметься в нащадках як Яків з Рахіллю і Лією, а сам він залишить по собі благословенних синів наситившись довгими і втішними роками життя.

Як бачимо, промова не звертається до високих ідеалів, символізованих постатями античних героїв. Навпаки, біблійний патос і використання Ста- розавітніх екземпля зближує її з церковними проповідями та наголосом на важливості продовження роду, а еротична тема обмежується до засте- реженнь щодо поміркованості в коханні. Йдеться, отже, радше про соціальні механізми подружніх функцій, далеких від ренесансного ідеалу краси, розкоші й замилування античними взірцями, що їх заступає «практичніший» варіант шлюбу.

Такі акценти нагадують проповіді з Учительних Євангелій, що значною мірою ґрунтувалися на «Постилах» протестанта й знаного письменника Миколая Рея. Текст, присвячений шлюбові, вміщено у другому виданні «Постил» Рея як повчання на Другу неділю нового року. Автор починає з визначення, що подружжя, в якому мають перебувати всі люди, є дуже приємним Богові (цю думку повторено рефреном упродовж всього творуRejM. Dziela wszystkie. T. 4. Postylla. Cz. II. Wroclaw, 1965. L. 41-44r.). Важливість шлюбу, пише далі Рей, підтверджується першим чудом Христа у Кані Галілейській на весіллі, коли примножилися харчі й вино. Те, що подружжя є наймилішою для Господа справою, встановлено від самого початку світу, зі сотворенням Єви з Адамової кістки. Інший випадок, коли Сара допустила, щоб Авраам нажив сина з рабинею, Богові не прийшовся до вподоби, адже цього позашлюбного сина, Ізмаїла, вигнали з дому, а Сара в літніх роках народила «законного» сина Ісаака. Згадано пророка Давида, якому було обіцяно, що дружина буде плідною, наче виноградна лоза, а його сини зростатимуть ніби оливкові пагони коло його столу. Як і в українській промові, наводяться вірші з Соломонових Приповістей («Хто собі знайде добру дружину, той знайде все добре на світі і черпатиме благословення від Господа свого») та ап. Павла, що чоловік має бути головою своїй дружні, як Христос -- головою чоловікові. Ще один Павлів вираз, наведений у промові зі збірника Івана Груші нагадує, що той, хто любить власну дружину, сам себе любить і що дружини мають підкорятися власним чоловікам.

* * *

Стосовно такого популярного жанру релігійної літератури як проповіді, то первісно церковне повчання служило роз'ясненню мирянам Св. Письма та впродовж XVI-XVII ст. у гомілетику проникли т.зв. тематичні проповіді на різноманітні виховні теми. На відміну від середньовічних гомілій, вони будували за чіткою риторичною схемою, що передбачала поділ на: exordium (вступ), narratio (оповідь, представлення справи), propositio (узасаднення слушності викладеного) та confirmatio (підтвердження), confutatio (відхилення тверджень противника), conclusion (висновок). Поза тим, уже з кінця XVI ст. проповіді починають насичуватися певними візуальними символами -- емблемами. Звертаючись до мови образів, проповідники використовували їх у якості арґу- ментів, що мали на меті повчати і переконувати слухачівPelc J. Slowo i obraz na pograniczu literatury i sztuk plastycznych. Krakow, 2002. S. 205-208..

Ще однією новацією барокового проповідництва стало використання т.зв. концептів, тобто метафор, довкола яких організовується увесь текст. Розвиваючи серед багатьох інших авторів, теорію концепту, італійський богослов Емануеле Тезауро (1592-1675) визначив концепт як метафору, зіперту на подібність -- concetto predicabile per metaphora di simiglianzaPawlak W. Koncept w poskich kazaniach barokowych. Lublin, 2005. S. 270-272..