Творча особистість Теодосія Осьмачки: художньо-естетичні та філософські константи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Творча особистість Теодосія Осьмачки: художньо-естетичні та філософські константи

10.01.01 - українська література

Барчан Валентина Володимирівна

Львів - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор

ГОЛОМБ Лідія Григорівна,

Ужгородський національний університет,

кафедра української літератури.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

НАЄНКО Михайло Кузьмович,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури та компаративістики.

- доктор філологічних наук, професор

ПОЛІЩУК Володимир Трохимович,

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, завідувач кафедри української

літератури та компаративістики.

- доктор філологічних наук, професор

ХОРОБ Степан Іванович,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри української літератури,

директор Інституту філології.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Українське літературне відродження 20-х рр. ХХ століття виявило могутній потенціал національної духовності, незбагненно потужну життєву силу, яка, звільнившись від утисків, розкрилилась багатством художніх явищ, репрезентованих модернізмом та авангардизмом. Серед нових літературних течій слід виділити експресіонізм, який склався в контексті західноєвропейських стильових тенденцій і постав в українській літературі означеного періоду самодостатнім явищем.

Експресіоністичне освоєння дійсності притаманне художній літературі 10-20-х років ХХ ст., зокрема творчості П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Любченка, М. Йогансена, О. Довженка, М. Куліша та багатьох інших митців. Найбільш виразним представником експресіонізму в українській поезії 20-х років був Т. Осьмачка. У сучасному українському літературознавстві значно активізувалася увага до творчості цього автора. Зроблено спроби окреслити літературний портрет письменника, відтворити його складний життєвий шлях (М. Слабошпицький, М. Скорський). У працях досліджено особливості поетики митця, типологія творчості, представлено цікаві інтерпретації поеми “Поет” та повістей (Н. Зборовська, Н. Шалата-Барна, В. Шевчук, С. Чернюк, С. Маринкевич, О. Лапко, В. Зіневич та ін.). Однак значна частина творів Осьмачки залишається поза увагою дослідників, а часом їх інтерпретація не є вичерпною чи незаперечною. І поетична, і прозова творчість письменника в окремих дослідженнях вузько проблемного характеру трактується поза його ідейно-світоглядними засадами, що зумовлює поверхове їх сприйняття або прочитання за напрацьованими вже схемами.

Ознаки експресіоністичної поетики у творчості Осьмачки помітили вже критики 20-х років (С. Єфремов, С. Савченко, М. Доленґо, В. Ковалевський та ін.). Представником експресіоністичного стилю вважали письменника дослідники української еміграції (В. Барка, Ю. Шерех, Ю. Лавріненко). Сучасне українське літературознавство (І. Дзюба, Ю. Ковалів, В. Пахаренко та ін.) вписує Осьмачку в контекст письменників експресіоністичного стилю. Однак аналізу всієї його творчості під кутом зору поетики експресіонізму на сьогодні немає. осьмачка філософський поема національний

Творчість Осьмачки репрезентує таку іманентну властивість мистецтва, як його національний характер, що проступає на різних структурних рівнях. Художня свідомість митця зумовлена суспільно-історичними факторами, що стали для нації і для нього самого екзистенційно визначальними. Можна твердити, що українські письменники, які переживали катастрофальні умови 20-30-х років ХХ століття, ввели в літературу, випередивши Ж.-П. Сартра, А. Камю майже на два десятиріччя, екзистенціалізм, який до 1940 року існував як філософічне мислення. Знищення українського письменства комуно-більшовицьким режимом не дало можливості екзистенціалізму розгорнутися в окремий напрям української літератури зазначеного періоду. Проте його наявність у творах багатьох письменників відзначають Т. Гундорова, Г. Токмань, В. Панченко, Г. Бежнар, Ю. Бондаренко, Р. Гром'як, Ю. Ковалів, М. Нефьодов, А. Волков, В. Лета та ін. Т. Осьмачка теж стояв біля початків зародження екзистенціалізму в українській літературі. Однак ґрунтовного дослідження означеної проблеми у художньому набутку письменника в українському літературознавстві також немає.

З огляду на сказане вважаємо, що творчість Т. Осьмачки репрезентує якісно нові аспекти національного письменства і її вивчення в контексті естетично-філософських параметрів експресіонізму та екзистенціалізму є одним із важливих завдань сучасного літературознавства.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю системного вивчення спадщини Теодосія Осьмачки з урахуванням психології творчої індивідуальності митця, його світоглядно-естетичних засад, аналізу літературно-критичної спадщини, інших матеріалів, що розкриває ширші можливості для поглибленого розуміння особливостей світосприйняття та художнього світу письменника.

Творчість Т. Осьмачки є багатим і свіжим матеріалом для історико-літературних, теоретичних висновків та узагальнень. Оскільки системне вивчення спадщини митця в контексті експресіонізму та екзистенціалізму на сьогодні відсутнє, її дослідження під таким кутом зору дасть можливість значно глибше осмислити творчий феномен письменника, сприятиме інтенсивному формуванню літературознавчої думки про експресіонізм як стиль в українській літературі з виразно національною специфікою, увиразнить твердження про філософічність нашої літератури, зокрема про екзистенційність як іманентну ознаку її змістової наповненості, а, крім того, стане поштовхом до оновлення усталених поглядів на творчість інших поетів та з'ясування джерел певних естетичних явищ нинішнього літературного процесу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі української літератури Ужгородського національного університету і здійснювалося в рамках кафедральної комплексної теми “Розвиток української літератури західного регіону та української діаспори в загальнонаціональному та світовому контексті”, затвердженої на засіданні кафедри української літератури УжНУ 12 січня 2001 року, протокол № 5.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є системне

вивчення творчості Т. Осьмачки в контексті культурних, суспільно-історичних процесів першої половини ХХ ст. в Україні, експресіоністичного стилю та філософії екзистенціалізму.

Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань:

- здійснити психоаналітичний дискурс творчої особистості митця;

- охарактеризувати естетичні та світоглядні засади його творчості;

- простежити світоглядні засади Т. Осьмачки крізь призму його літературно-критичної спадщини;

- проаналізувати експресіоністичну естетику і мистецьку свідомість в Україні в 10-20 рр. ХХ ст.;

- простежити основні художні константи поетичної творчості митця, з'ясувати національні джерела її експресіоністичної поетики;

- дослідити ідейно-художній світ поеми “Поет” крізь призму художньо-філософської концепції автора, фольклорно-міфологічних засад поетики та інтертекстуальних параметрів твору;

- проаналізувати повісті Т. Осьмачки з точки зору естетико-філософських та світоглядних засад письменника.

Об'єкт дослідження - поетичні та прозові твори Т. Осьмачки, спогади,

літературно-критична спадщина, автобіографічні матеріали, листування.

Предметом дослідження є художній світ Т. Осьмачки в його естетично-філософській інтерпретації як вияв суспільно-культурних тенденцій першої

половини ХХ ст.

Теоретико-методологічна основа дисертаційного дослідження. У роботі спираємося на праці провідних учених-істориків та теоретиків літератури з проблем розвитку літературного процесу М. Бахтіна, О. Білецького, М. Бондаря, С. Єфремова, М. Жулинського, Д. Затонського, М. Наєнка, Л. Новиченка, Д. Наливайка, І. Франка, Н. Шумило, на дослідження з питань поетики О. Астаф'єва, В. Барки, Р. Барта, В. Державина, У. Еко, М. Ільницького, Ю. Коваліва, Н. Костенко, Ю. Лавріненка, Є. Мелетинського, В. Панченка, В. Пахаренка, О. Потебні, В. Проппа, Т. Салиги, Ю. Суровцева, Ю. Шереха та інших. У роботі використано наукові дослідження, що стосуються історії й теорії модернізму, Т. Гундорової, Н. Зборовської, В. Моренця, С.Павличко, Я. Поліщука, М. Сулими, праці про експресіонізм як мистецький напрям (А. Біла, Л. Копелєв, І. Куликова, Г. Недошивин, О. Оніщенко, О. Осьмак, Н. Павлова, С. Хороб та інші), проблем етнопсихології, етнокультури (С. Андрусів, О. Кульчицький, В. Янів та ін.).

Ідеї філософії релятивізму О. Шпенглера, інтуїтивізму, теорія творчої еволюції А. Берґсона, концептуальні екзистенціалістські положення Н. Аббаньяно, М. Бердяєва, М. Гайдеґґера, П. Гайденка, Е. Гуссерля, А. Камю, С. К'єркегора, Ж.-П. Сартра, В. Соловйова дають ключ до розуміння ідейно-естетичних засад експресіонізму, художнього трактування митцями цього напряму онтологічних проблем. Волюнтаристські теорії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, ідеї індивідуального та колективного позасвідомого З. Фройда, К.-Г. Юнга, теорія архетипів Н. Фрая, теоретичні положення соціального детермінізму Е. Фромма, концепція “раціовіталізму” Х. Ортеги-і-Гассета служать для нас джерелом розуміння світоглядних, естетичних засад митців, психології їх творчості, проблематики, стильових особливостей. Праці Н. Зборовської, Л. Левчук, Н. Михайловської, М. Моклиці, Л. Онишкевич та ін. стали основою наукової інтерпретації взаємодії філософії й літератури.

Системне вивчення творчості Т. Осьмачки вимагає поглибленого дослідження біографії митця, його ідейно-естетичних поглядів, психофізичних особливостей у суспільно-історичному контексті на засадах психобіографічного методу. Детермінованість творчого процесу суспільно-історичними, культурними процесами зумовила необхідність історико-культурного та соціологічного, а також рецептивного наукових підходів; аналіз особливостей поетичного світобачення, констант авторського художнього світу здійснено на засадах естетичного, герменевтичного, порівняльного, неоміфологічного методів.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній уперше

здійснено системне монографічне дослідження творчого феномена Т. Осьмачки, проаналізовано особливості його людської та творчої індивідуальності, осмислено естетичні та світоглядні засади творчості, які сформували суспільну та індивідуальну поведінку письменника, витворили концепцію його художнього світу, стали основою його космології. Уперше розглянуто літературно-критичну спадщину Осьмачки. У контексті культурно-естетичних явищ 10-20-х рр. ХХ ст. простежено процес розвитку експресіоністичної мистецької свідомості, її вияв в українській поезії, здійснено аналіз поетики художніх творів Т. Осьмачки, яка переконливо репрезентує ознаки експресіоністичного стилю. На засадах міфопоетичного, архетипного підходів до аналізу художніх текстів розкрито національні засади експресіонізму Т. Осьмачки, досліджено інтертекстуальне поле творчості митця, що дало можливість окреслити стиль письменника як високомистецький сплав органічно національного і загальнокультурного духовного полів, які репрезентують виразно індивідуальний художній світ автора і вписують його твори в ряд явищ високої культури. У результаті концептуально-аналітичного підходу до творчості митця виявлено її екзистенційне філософське наповнення, що дало підстави для герменевтичної інтерпретації його поетичних та прозових текстів. Продемонстровано, що екзистенціалістська концепція світу Осьмачки, в яку вкладалося буття особистості та нації, мала найбільш оптимальний вираз в індивідуально окресленому експресіоністичному стилі письменника з такими виражальними засобами, як космізм мислення, абстрактність, символіка, гіперболізація, фантазія, метафоризація, посилена емоційність.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційного

дослідження можуть бути використані у вузівських курсах історії української літератури ХХ століття, в спецкурсах та спецсемінарах, у курсах вступу до літературознавства та теорії літератури при висвітленні відповідних питань. Ними можуть послуговуватися студенти при виконанні курсових, дипломних, магістерських робіт, інших видів науково-дослідних робіт, а також викладачі гімназій, коледжів, шкіл, аспіранти, науковці при дослідженні окремих аспектів літературного процесу. Основні положення дисертації можуть використовуватися при написанні підручників та посібників.

Особистий внесок автора. Дисертація є самостійним дослідженням автора. Основні її положення оприлюднені в монографії та наукових статтях, виконаних одноосібно, без співавторства.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на розширеному засіданні

кафедри української літератури Ужгородського національного університету. Основні результати дослідження були оприлюднені на Всеукраїнській науковій конференції “Творчість і доля Т. С. Осьмачки в контексті українського письменства ХХ ст.” (Черкаси, 1995), міжнародній науковій конференції “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000), Всеукраїнській науковій конференції “Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Херсон, 2001), Всеукраїнській науковій конференції “Український модернізм зі столітньої відстані” (Рівне, 2001), Міжнародній науковій конференції “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2002), на V конгресі Міжнародної асоціації україністів (Чернівці, 2002), Міжнародній науковій конференції “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (Київ, 2006), УІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2006), Всеукраїнській науковій конференції “Творчість Івана Чендея в загальноукраїнському літературному контексті” (Ужгород, 2007), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Сучасна журналістика: ідейно-концептуальні засади, тенденції, перспективи”, присвяченій пам'яті професора В. Й. Здоровеги (Львів, 2007), Міжнародній науковій конференції “Сучасна журналістика: вітчизняні реалії та європейський досвід” (Ужгород, 2007), на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу в Ужгородському національному університеті (1995, 1998, 2000-2008 рр.).

Публікації. Основні наукові результати роботи висвітлено в монографії

та 23 наукових статтях, 20 із них - у фахових вітчизняних виданнях.

Обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який містить 428 позицій. Загальний обсяг роботи - 402 с., з них 362 сторінки основного тексту.

Основний зміст роботи

У “Вступі” сформульовано проблему дисертаційного дослідження, умотивовано його актуальність і новизну, мету й завдання, зв'язок із науковими програмами, вказано об'єкт і предмет роботи.

У першому розділі “Стан вивчення творчості Т. Осьмачки” відзначено, що Т. Осьмачка як митець у контексті доби - постать неординарна і трагічна. Він увійшов в українську літературу в період культурного ренесансу - у 20-х рр. ХХ ст. із власним неповторним стилем, з ознаками геніального обдарування. Жорстоко переслідуваний системою, письменник у “межовій” ситуації знайшов спосіб залишитися живим і, нескорений, обрав долю емігранта. Цими обставинами зумовлена періодизація наукової рецепції творчості митця: українська критика 20-х рр., дослідження 40-50-х рр. та сучасне осмислення його творчого доробку.

У підрозділі 1.1 “Поезія 20-х рр. у рецепції тогочасної української критики” констатовано, що сприйняття творчості Осьмачки (збірки “Круча”, 1922, “Скитські вогні”, 1925, “Клекіт”, 1929) в українській критиці 20-х рр. характеризується двома підходами: науково об'єктивною та ідеологічно заангажованою оцінками.

С. Єфремов відзначив у творчості молодого поета своєрідність стилю, що виявляв органічний взаємозв'язок його художнього світу з національно-культурною духовною сферою. Синтез індивідуального та загальнонаціонального духовних полів витворив нову філософсько-естетичну якість, яка проявилася у світосприйманні Осьмачки на рівні форми та змісту творів. С. Єфремов вказав на неповторне індивідуально авторське переломлення фольклорних та вершинних літературних національних традицій.

Чітко окреслений власний шлях у поезії, своєрідність творчої манери Осьмачки відзначали О. Дорошкевич, М. Зеров, Я. Савченко, Ю. Меженко, М. Доленґо, Ф. Якубовський та ін. У поетиці митця вони помічали “гігантоманію”, селянський світогляд, складну алегоричну форму, безладне накопичення образів, архаїчні мотиви та орнаментальність слова, гіперболізм, високу патетику, експресію пейзажних картин, широкі потужні образи, “напружений і дикий ... голос орла” (Ю. Меженко). Критики намагалися втиснути Осьмачку в рамки певного літературного стилю: символістського, романтичного, виділяли навіть окремий характерний для нього “селянський стиль”, або вважали, що поет перебуває на шляху пошуку. Та водночас критики спостерегли, що зазначені виразні ознаки поетики митця відсторонюють його від уже чітко сформованих стилів.

В умовах утвердження нового суспільно-політичного устрою Осьмачка був ворожий панівній ідеології. Тому естетичні підходи до творчості поета були замінені вульгарно-соціологічними, а до нього самого застосовано спосіб ідеологічних звинувачень, паплюження, навішування ярликів. Осьмачку кваліфікували як поета реакційного, занепадника, “підкуркульника”. Переслідування, тюрми, психіатрична лікарня - це ті умови, які позбавили митця можливості вільно творити, загрожували йому фізичним знищенням. Тому вимушена еміграція відкрила новий двадцятирічний (1942-1962) період у житті й творчості Осьмачки, який почався зі Львова, і заблокувала його художні надбання для материкового читача й дослідника.

У підрозділі 1.2 “Критика львівського та еміграційного періодів про

творчість письменника” розглянута інтерпретація творчого набутку Осьмачки в дослідженнях 40-50-х років. Відзначено, що львівська преса, зокрема газета “Львівські вісті” та місячник “Наші дні”, продовжуючи вісниківські традиції гартування національних сил, почала нову презентацію письменника і його творчості. У Львові збірка “Сучасникам” та повість “Старший боярин” були високо відзначені на конкурсах Спілки українських письменників та Українського видавництва. У дисертації наголошується, що критичні рецепції В. Барки, Ю. Шереха (Шевельова), В. Державина, Ю. Клена, Ю. Лавріненка та ін. ґрунтувалися на наукових методологічних засадах і в сукупності представили творчість українського письменника як явище європейського рівня. Хоча погляди критиків розходилися стосовно геніальності Осьмачки, неповторності його творчої індивідуальності ніхто не заперечував. У поетичних збірках Осьмачки, які вийшли у 40-50-х рр., критики вбачали продовження основних тенденцій попередньої творчості митця. Це простежувалося в ліриці села й землі, яка звучала у властивому поетові похмурому, трагічному, з відтінками демонізації, колориті, у своєрідній образності, індивідуально авторській трансформації національного міфологічного, народнопоетичного та літературного пластів, в особливій версифікації, зумовленій несподіваними асоціаціями, раптовими поворотами думки, глибокій емоційності мови, специфічній, “обваженій і тягучій” (Барка) мелодиці, своєрідності тропів. Це витворило дуже суб'єктивний, “осьмачківський” (Барка) поетичний стиль, який давав митцеві можливість виразити мову своєї “трудної” душі. Ю. Шерех, характеризуючи стилі української літератури (її нової хвилі - 30-40-і рр.) на еміграції, висловив думку про існування в нашому письменстві особливого - “органічно-національного” стилю. Основна ознака цього стилю - синтез органічно національного з європеїзмом - була притаманна, як зазначає критик, письменникам українського культурного ренесансу 20-30-х рр., до якого належав і Т. Осьмачка. У художньому світі Осьмачки він оприявлений в ірраціоналізмі, вірі, містиці, демонізмі.

У дисертації підкреслена думка критиків, що Осьмачка вніс в українську поезію якісно нові ознаки. Новаторство митця проступало у свіжих тонах, у збагаченні поетичного ідіостилю лексикою з розмовної мови, наданні маловживаним словам оригінального ліричного звучання, в авторських неологізмах. Осьмачка по-своєму “вживлює” фольклорну традицію в поезію: вдається до “аморфного нанизування катренів”, як це властиво традиції народної пісні; порушує умовно-поетичний стиль і вводить у поезію “грубу прозу життя”. Оригінальність поета доповнює і його пильна увага до вищою мірою характеристичних деталей щоденності (“оконкретнення”), здатність тонко сполучати фізичні та психічні явища в одному образі (В. Барка), глибоко проникати в людську душу й виносити з неї найсокровенніше (Ю. Стефаник).

Прикметною ознакою Осьмаччиної лірики (особливо в збірці “Китиці часу”) критики 40-50-х рр. вважали її перетин з духовними полями Д. Байрона, П. Куліша, О. Пушкіна, екзистенційне звучання, синкретизм авторського світосприймання, який проявлявся в елементах поетики сюрреалізму (Ю. Шерех), бароко (Ю. Лавріненко) і неоромантизму (М. Неврлий).

По-різному сприйняли критики деструкцію октави в поемі “Поет”. В. Барка та Ю. Шерех характеризували оновлення класичної октави як революціонізуючу прикмету поеми. Автор надав їй іншої ритміки й тональності, наповнив образами “несамовитої сили”, які й деформували її “куту форму”. Ю. Клен, С. Гординський, В. Державин, Є. Маланюк вважали це недоліком митця. Резюмував погляди критиків Ю. Шерех, зазначивши, що Осьмачка-експресіоніст і неокласики - представники різних шкіл і їм важко порозумітися. Найбільш глибокою науковою інтерпретацією поеми „Поет” стала праця Ю. Шереха ““Поет” Т. Осьмачки”, у якій дослідник торкається питань філософічності твору (взаємозв'язок людини зі всесвітом, концепція поета й поезії, проблема світового зла), його композиції, стилю, літературної школи.

У дисертації розглянуті й критичні інтерпретації художньої прози Т. Осьмачки. Вони представлені працями Ю. Шереха, В. Державина, Ю. Лавріненка, І. К-я, М. Овчаренко, І. Смолія, О. Ізарського та ін., які містять як співзвучні, так і відмінні погляди й оцінки. Думки критиків збігаються щодо наявності міфологічних та гоголівських традицій у прозі Осьмачки, стильової та тематичної усталеності письменника. Однак кожен із критиків має своє бачення авторської самобутності, спостереженої в різних аспектах поетики творів.

У повісті “Старший боярин”, охарактеризованій як твір “знаменний”, “великий” (Ізарський), європейського рівня (Шерех), відзначено синкретизм світосприймання письменника, внаслідок чого простір, Україна постають у ній у вимірах не правдоподібності, а ірраціональності. Наголошено, що Осьмачка повернув в українську прозу розлогі порівняння та розкішні монологи, що він, як і в поезії, уважний до побутових деталей, художню мову наповнює багатством народнорозмовних джерел, у синтаксисі продовжує казкову та біблійну традиції (Шерех). Критики звертають увагу на мистецькі пейзажні картини, на порушені в повісті екзистенційні проблеми (самотність, відчуженість, відчай, приреченість, страх), що вписують її в контекст світової літератури (Шерех, І. К-ий, Ізарський, Овчаренко, Смолій).

На думку В. Державина, “Старший боярин” - це “винятковий історично-культурний анахронізм”, твір із марними претензіями на оригінальність, із недосконалістю композиції, мови, непереконливістю образів-персонажів. Натомість повість „План до двору” оцінено цим же критиком як вагомий твір політичної белетристики, що несе соціальне навантаження, відзначається композиційною досконалістю і є “високо артистичним”.

Повість “Ротонда душогубців”, за оцінками критиків, - “твір потрясаючий” (Ю. Дивнич), “могутній реквієм над погубленою українською нацією” (І. Костецький). Однак ставлення автора до діяльності Центральної ради було сприйнято неоднозначно і навіть викликало заперечення. Перекладений англійською мовою, твір так і не зацікавив читачів та дослідників.

Отже, львівська та еміграційна критика визнала “безсумнівні ознаки геніальності” Осьмачки, підкреслила оригінальність і незалежність його експресіоністичного стилю, в якому модерне мистецьки поєднано з традиційним. Загалом у цьому інтерпретаційному дискурсі накреслено загальні підходи до творчості Осьмачки з виокремленням певних аспектів поетики, орієнтирів для подальших наукових студій.

У підрозділі 1.3 “Т. Осьмачка в сучасних вітчизняних дослідженнях” дисертант відзначає, що через “заблокованість” (Л. Костенко) української культури в радянський час творчість Осьмачки залишалася недоступною для читача й науковців. Тому нове повернення письменника в материкову Україну відбулося вже за часів її незалежності, з початком 90-х рр. ХХ ст. Видану збірку вибраних поезій з передмовою М. Жулинського (1991), а також розділ в історії української літератури цього ж автора можна вважати новим народженням Осьмачки на Батьківщині і новою презентацією його сучасному читачеві. Видрукувані протягом останніх років у періодиці, в окремих виданнях прозові та поетичні твори Т. Осьмачки, біографічні матеріали, спогади про нього, листування активізували дослідницьку роботу. Наслідком цього стали праці біографічно-літературного характеру М. Слабошпицького та М. Скорського. Спроби дати короткий огляд життєпису митця, охарактеризувати художню своєрідність його поезії та прози знаходимо в публікаціях Н. Зборовської, В. Шевчука, В. Поліщука. Значним внеском у дослідження творчого набутку письменника стали проведені 1995 та 2000 року наукові конференції, виконані дисертаційні роботи, розгляд творчості Осьмачки в контексті стильових (М. Моклиця) та філософських (Л. Левчук) тенденцій, цілий ряд статей, що інтерпретують окремі проблеми спадщини митця. У дисертації констатується, що наявні в українському материковому та зарубіжному літературознавстві дослідження є лише фрагментами, які формують загальне уявлення про Осьмачку як творчу особистість, висвітлюють окремі аспекти його поетики, дають ряд інтерпретацій його поетичних та прозових творів. Однак вони не створюють цілісного уявлення про нього як про самобутнього митця в контексті національної літератури ХХ століття і, зокрема, українського авангардизму. Тому осмислення основних світоглядно-естетичних констант художнього світу Т. Осьмачки в контексті психологічних чинників, суспільно-політичних трансформаційних процесів та культурних зрушень є першочерговим завданням сучасного українського літературознавства.

У другому розділі “До джерел творчої індивідуальності Т. Осьмачки” проаналізовано творчу самобутність митця крізь призму його індивідуальної психіки, літературно-критичних праць та естетичних поглядів.

У підрозділі 2.1 “Психоаналітична інтерпретація творчої індивідуальності письменника” дисертант досліджує основні чинники, що впливали на формування майбутнього письменника як творчої особистості. У працях дослідників зустрічаємо припущення про демонізм, божевілля, епілепсію, шизофренію Осьмачки, хоча далеко не всі науковці погоджувалися з думкою про божевілля митця. М. Моклиця, аналізуючи психологічні типи творчих особистостей, заперечила твердження про психічну хворобу Т. Осьмачки, обумовивши його винятковість приналежністю до відповідного - емоційного психологічного типу людей. Наукову об'єктивність такого висновку підтверджує з'ясування джерел творчої індивідуальності Осьмачки. У дисертації розглядається один із найсильніших факторів впливу на формування письменника - сім'я. Від батька Осьмачка перейняв тонке світовідчування, здатність читати людські думки, чудову пам'ять, непереборне почуття справедливості, обстоювання правди. Мати прищеплювала синові дух християнської моралі, любов до рідної мови, була прикладом принциповості, носієм духовних народних і національних цінностей. Пережиті письменником у дитинстві драми й трагедії - втрата матір'ю слуху під час його народження, смерть брата Самійла, розстріляного нібито за прочитаний контрреволюційний вірш, написаний Тодосем, - сформували у його надміру вразливій психіці комплекс провини.

Генетичною ознакою було в письменника естетичне чуття, чемність і вихованість, емоційність, почуття гумору, безпосередність та прагматизм. Відзначений дослідниками особливий потяг Осьмачки до мандрів дисертант пояснює двома причинами: мінливістю його уподобань, притаманною характерові непостійністю, а також підозрілістю, страхом, недовірою, що були наслідком репресивного тиску комуно-більшовицького режиму. Це хворобливо позначалося на морально-психологічному стані Осьмачки, стало причиною його відчуженості й самоти, зродило тугу, відчай. Усвідомивши, що репресій не уникнути, письменник випробовує різні способи самозбереження: намагається перейти кордон, симулює божевілля. Поет свідомо обрав маску божевільного заради порятунку себе як митця. За твердженням дисертанта, Осьмачка відчував творчість стихією власного духу, посланням “зверху”, усвідомлював, що митець - це особлива духовна субстанція, у нього є власна місія. Автор роботи не заперечує, що пережите митцем позначилося на його психічному здоров'ї. Однак треба зважати на винятковість людей з геніальним обдаруванням (Ломброзо), на те, що в них співіснують дві могутні сили - звичайна людина і Божа іскра. Цим в основному і визначається сутність психології Осьмачки - яскраво вираженої творчої індивідуальності, наділеної даром Творця.

У підрозділі 2.2 “Т. Осьмачка крізь призму його літературно-критичної спадщини” відзначено, що літературно-критичні праці митця, написані в 40-50-і рр., маловідомі, окрім історико-мемуарної розвідки “Мої товариші”. Спогади про Г. Косинку, С. Єфремова, П. Филиповича, статті “Бездоріжжя наших мистецьких смаків у літературі і в літературному побуті”, “На початку - слово”, роздуми про мистецтво і митців у “Шпитальних нотатках” дають уявлення про суспільне, культурно-мистецьке, наукове середовище, в якому перебував Осьмачка, про процеси й події, до яких він був причетний, про людей, з якими мав стосунки. Вони розкривають його естетичні, світоглядні засади, методичні та методологічні підходи до оцінки естетичних та суспільних явищ.

У статті “Бездоріжжя наших мистецьких смаків у літературі і в літературному побуті” акцентовано на таких фактах літературно-мистецького життя української еміграції, як роль преси у формуванні естетичних смаків читача, популяризація вартісної української книжки, виховання патріотичних почуттів громадян, прилучення українців до національної книги. Виступаючи проти безпідставної компліментарності з боку критиків на адресу окремих митців, автор приділяє велику увагу оригінальності й самобутності письменника як найважливішої ознаки його таланту й геніальності, порушує питання про роль особистості в національно-духовному самоствердженні, апелюючи при цьому до досвіду вшанування людей у культурному світі, і пропонує керуватися законом відбору найбільш гідних.

Спогади Осьмачки “Академік Сергій Єфремов” та “Павло Филипович” - це глибокі наукові розвідки про визначних людей своєї епохи. У них висвітлено громадську, наукову, літературну, суспільно-виховну діяльність обох діячів, підкреслено національно-патріотичний дух, несхитну громадянську позицію і політичну безкомпромісність, високий авторитет у суспільстві С. Єфремова та непересічний талант Филиповича - науковця, педагога й поета. У контексті цих споминів згадані через досить характеристичні деталі й інші особистості, зокрема А. Ніковський, М. Зеров, О. Дорошкевич, П. Любченко, В. Підмогильний, Г. Косинка, М. Рильський, М. Драй-Хмара, О. Бургардт, П. Тичина, Б. Якубський, М. Могилянський та ін. У зазначених спогадах відбилися такі риси Осьмачки, як спостережливість, увага до деталей, виділення найбільш характерного, вдалий, дотепний гумор.

Мемуарна розвідка “Мої товариші” являє собою політологічно-психологічний дискурс історії України й українців у 20-і роки ХХ століття. У ній відображено життя Києва в період суспільно-політичних, культурних трансформацій, подано глибокий аналіз поразки національного відродження, підкреслено феноменальне явище фанатичного засліплення ідеєю, а також виділено притаманні українській ментальності здатність самознищення та відчуття меншовартості. Особлива увага автора зосереджена на становищі митців, які змушені були обирати позицію, нейтральну до влади, вдаватися у своїй творчості до мови натяків, за якими сучасники бачили дійсність. У дисертації зазначено, що розглянуті стаття, спогади Осьмачки є цінними біографічними джерелами, свідченнями сучасника відтворених процесів, аналітичним дискурсом важливого відрізку історичного буття України. У їх стилі синтезовано талант письменника, критика, есеїста, політичного аналітика, психолога, виявляються притаманні авторові тонка спостережливість, сувора логіка свіжої й чіткої думки, широка ерудиція.

У підрозділі 2.3 “Естетичні та світоглядні засади творчості митця” досліджено основні чинники становлення Осьмачки як митця. У дисертації зазначено, що геніальність Осьмачки - це запрограмованість Вищої духовної сили, яку несуть вибрані. Але в суспільному житті під впливом найрізноманітніших факторів цей дар розвивається або знищується. Тому формування інтелектуально-духовної, громадянсько-політичної сфер особистості є важливим процесом її розвитку. Дисертант простежує такі чинники формування естетичного світу Осьмачки, як природний, геокультурний та історичний, духовний, суспільний, особистісний, що зумовило творчий самовияв у художньому слові. Відзначено, що формування естетичної свідомості Осьмачки йшло в тісній єдності з визріванням та становленням його суспільно-політичних поглядів. Вроджене національне почуття митця, чітко визначені світоглядні орієнтири, життєвий досвід - служба в царському війську, участь у “Просвіті”, перебування в полку “Чорних Запорожців”, робота інспектором - скоригували сприйняття ним соціальних та національних процесів. Осьмачка співзвучний із Д. Донцовим, М. Хвильовим у питаннях ідейно-психічних передумов української революції та її наслідків, таких незаперечних констант, як Воля, наявність у нації сильних і готових до боротьби людей та традиції “плекати мужність”, говорити й діяти, у поглядах на більшовизм як неприйнятну й чужу українству силу. Він усвідомлював антинаціональну суть комуно-більшовизму: знищення національної інтелігенції й селянства, завоювання молодої генерації через процес українізації й організацію творчих спілок. Усі суспільно-політичні процеси письменник аналізує в контексті духовності суспільства, яке формує й література. Ці спостереження, що засвідчують високу політичну, громадянську свідомість Осьмачки, знайшли відображення у його художніх творах.

У третьому розділі “Особливості художнього світосприйняття Т. Осьмачки” проаналізовано творчу спадщину письменника в контексті культурно-естетичного поля 10-20-х років із характерним для нього процесом активного засвоєння західноєвропейських авангардних течій, зокрема й експресіонізму, що був представлений у творчих системах Леся Курбаса, Г. Нарбута, О. Довженка, М. Куліша, А. Головка, П. Тичини, М. Бажана.

У підрозділі 3.1 “Експресіоністична естетика і мистецька свідомість в Україні 10-20-х рр. ХХ ст.” акцентовано, що експресіонізм був іманентною складовою розвитку українського літературного процесу, який функціонував у руслі загальнокультурних тенденцій. Тому ідейно-естетичні засади нового мистецького напряму, який виник на початку 10-х рр. ХХ ст. у Німеччині й поширився на світове мистецтво, були сприйняті українською культурою (В. Стефаник, В. Винниченко, О. Турянський) і набули поширення в культурній свідомості 20-х років. Популяризація західноєвропейського експресіонізму провадилася в періодиці, зокрема у виданнях футуристів (“Семафор у майбутнє”, “Нова ґенерація”), в журналі “Музагет”. Окремим виданням вийшла книга „Експресіонізм та експресіоністи: Література, малярство, музика сучасної Німеччини” за редакцією С.Савченка. Експресіоністичну концепцію активно втілювали Лесь Курбас у режисерській роботі, О. Довженко в кінематографії, Г. Нарбут у графіці. Діяльність цих митців, їх творчі шукання були близькими П. Тичині, впливали на Д. Загула, В. Чумака, М. Бажана, Ю.Яновського, М.Куліша, художників І. Падалку, М. Міщенка, А. Петрицького. В Україні експресіонізм не представив себе формальними групами чи маніфестами, однак його естетико-філософська концепція найбільш потужно виявилася в поезії П. Тичини, М. Бажана 20-х років, у творчості Т. Осьмачки. Особливе больове відчуття катастрофальної дійсності, що об'єднувало цих митців, породжувало екстатичний стан душі й вимагало адекватних форм вираження. Експресіонізм, який, за словами Ю. Лавріненка, був наявний у “Сонячних кларнетах” поруч із символізмом, класицизмом, імпресіонізмом, у творчості П. Тичини 20-х років більш повно проявився у новому світовідчуванні, новій патетиці, інших емоціях. На це вказують Л. Новиченко, Ю. Ковалів, М. Коцюбинська, В. Моренець. Так, гармонія світу перестає уявлятися митцеві як всепануючий закон. Реальна дійсність вносить зміни у його світорозуміння. Суб'єктивний світ як основна реальність буття залишається головним об'єктом лірики П. Тичини, однак його змістове наповнення - інше: розпач, біль, страх. Інтерпретація внутрішнього стану, пропущеного крізь призму найвищих емоцій, душевного переживання, зумовили активізацію тих поетичних засобів, які здатні відтворити силу експресії - динаміку, ритм. Синестезійність світовідчуття та синкретизм образного мислення залишаються основою неповторного індивідуального художнього світу митця. Адекватним виражальним засобом суб'єктивного є в поета звуковий образ із широким асоціативним полем. Метафоричні, символічні образи, гротескні картини, ламаний синтаксис, прийом калейдоскопічності, мінімум виражально-зображальних засобів, висока змістова та експресивна напруга, несподіваність образів - характерні експресіоністичні прийоми поетики для відтворення душевного стану найвищого емоційного регістру. Характерною рисою П. Тичини є чутливість до гострих соціальних катаклізмів, історичних зрушень.

Творча свідомість поета заглиблена в проблему суспільної значимості мистецтва, його громадянського пафосу в умовах боротьби за національну незалежність. “Роздвоєна свідомість” стає новою формою сприйняття оновленого світу. Гуманізм Біблії, філософія Г. Сковороди, В. Соловйова пронизує свідомість Тичини, яка після напружених борінь і шукань зміню-ється на користь сприйняття всесильного й незмінного космічного закону, за яким дисгармонія постає атрибутом буття. Як і частина німецьких експре-сіоністів, Тичина екстраполює космічні закони на земні процеси й сприймає їх як справедливі й невідворотні. Експресіоністична поетика у високомистецькому поєднанні з елементами символізму, імпресіонізму, неоромантизму, футуризму в повній мірі зреалізувала глибоко суб'єктивне світобачення митця.

Експресіоністичний тип художнього мислення був притаманний і М.Бажану, естетичне формування якого відбувалося під впливом Леся Курбаса. Для ранньої творчості поета властиві такі експресіоністичні прийоми, як посилена емоційність, метафоричність, гротескна образність. Нову епоху поет представляє крізь призму психічного стану людини в момент найвищої внутрішньої напруги, тим паче - людини з революційних мас, нового героя із незвичайною біографією, який здійснює самопожертву. Мотив самопожертви як вияв високого піднесення серця зреалізовано в дусі ідей часу. Суб'єктивне вираження розбурханого, невпорядкованого, трагічного часу поет відтворює через притаманний експресіонізму “варварський” світ образів, гранично деформованих, емоційно заряджених, потворних. Трагізм підсилюється елементами натуралізму. Естетичний заряд ранніх творів митця наповнений силою емоцій. Експресивність досягається через контрастне зіставлення, динамічність, перевагу коротких речень. Як і в П. Тичини, роздвоєність внутрішнього “Я” в М.Бажана відображає еволюцію свідомості нової людини в пореволюційну добу, що є виявом розчарування від краху ілюзій, стану потрясіння, втрати життєвих ціннісних орієнтирів, у цьому контексті актуалізується в Бажана й тема свободи творчості. В особливій силі поетичного виразу доби напружених протиріч, у зображенні страждань і жахів, актуалізації теми митця, екстатичній напруженості, метафоричності спостерігається спорідненість експресіонізму Бажана з поетикою бароко.

Отже, обрані П. Тичиною й М. Бажаном для відтворення драми душевних страждань індивідуально окреслені, динамічні прийоми поетики, найбільш показово виокремлювали експресіонізм у стильовій палітрі української поезії 20-х років. Своєю оригінальною манерою в цьому контексті виділявся Т. Осьмачка.

У підрозділі 3.2 “Поетична творчість Т. Осьмачки 20-х років ХХ ст.” розглянуто збірки “Круча”, “Скитські вогні”, “Клекіт”, відзначено, що Т. Осьмачка - найвиразніший представник експресіоністичного стилю в українській поезії 20-х років. Митець був обізнаний із європейськими мистецькими та філософськими течіями й теоріями. Однак ідейно-естетичні засади експресіонізму не перейняті Осьмачкою штучно з європейського мистецтва. Вони співзвучні з його світовідчуттям. Поет не сприйняв пореволюційної дійсності з її радянсько-більшовицькою ідеологією, протистояв їй і був у цьому послідовний та безкомпромісний. Збірка “Круча” - це художнє втілення поетового бачення й переживання трагедії України в роки революції та після неї. Протест проти насильства, руйнації й поневолення цілком окреслює національну основу світобачення Осьмачки і зумовлює надзвичайну напруженість голосу та художній інструментарій. Навальність, нестримність, масштабність подій, їх непередбачуваність втілено у гіперболізованих, фантасмагоричних, апокаліптичних картинах. Україна постає через абстраговані образи - “перса землі”, “важке небо зоряне з хрестом”, “гора”, хрест із раменами до кінців світу, ряд асоціативних образів, зв'язок між якими важко вловлюється, а то й відсутній. Трагедія Батьківщини асоціюється з біблійною образною картиною розп'яття Христа. Основна тема збірки “Круча” - втрата національної незалежності, поневолення України. У всіх виявах реального буття Вітчизна відбиває рух у всесвітньому просторі, є часткою планети і підвладна загальним закономірностям її існування. У руслі цієї історіософії митець осмислює проблему національної неволі, яка посилює в людини відчуття самотності, приреченості, загубленості в життєвому і світовому хаосі. З'являється трагічний образ одинокої, самотньої людини. Посилюється інтуїтивний зв'язок індивідуума зі світом, відкривається “мова” серця, яка й пророкує поетові майбутнє “під снігом півночі”. Художньому типу мислення Осьмачки властиве есхатологічне передбачення, віщування.

Джерелом експресіоністичної поетики Осьмачки була національна духовна стихія, що спостерігається в міфопоетиці, народнопоетичній образній системі (“трава-мурава”, “буй-вітрисько”, “мати-земля”, “сиві орли” і ін.), емоційно насиченій лексиці розмовної мови (багряниця, кривавиця, муки-катування та ін.), в експресивних описових порівняннях, метафорах, антропоморфізації природи, використанні фольклорних жанрів (пісня, казка, легенда), мотивів (пісенні, казкові, баладні) та прийомів (зачину, звертання та ін.), у створенні казкових візій, художній інтерпретації язичницької образності, культів та обрядів.

Неміметична дійсність в Осьмачки передається “мовою серця”, що підсилює експресію психічної напруги, ліризує зображуване. Емоційну тональність створюють картини селянського побуту, комунікативні прийоми, що відображають акцентовану експресіоністами ідею найвищої психічної гармонії, а також виразно індивідуалізовані метафоричні порівняння, в яких відбивається єдність людської і світової душ. Ліричним елементом виступає в тканині твору розповідь-сон, що посилює емоційну напругу, а також ліричний пейзаж, який нагнітає передчуття неминучої біди.

Національна специфіка українського експресіонізму проявляється, зокрема, в інтерпретації історіософських тем, що є ключовими в збірці “Скитські вогні”. У концепції України Т. Осьмачки виділяються антиколоніальні настрої (“У табори”, “На Ігоревім полі”, “Пісня з Півночі”). Своєрідне художнє втілення здобуває тема національної неволі. Експресіоністичний характер художнього мислення митця співвідносить реалії України з відомими подіями всесвітньої історії. Мотив вавилонського полону, що накладається на відступ військ УНР за межі України, підносить сприйняття національної трагедії України 20-х років до масштабів загальновідомих фактів багатовікового поневолення народів, увиразнює трагедію народу, що примирився зі становищем невільника-раба, зміни його морально-психічної структури й аксіологічних домінант. Трагізм поетової душі виражається образами особливої виразності й експресивно-чуттєвої сили (апокаліптичне місто, діти, кров, мати), специфічного колористичного забарвлення - біло-чорно-червоного. У дусі експресіоністичного розуміння ролі митця, його суспільної місії постає у вірші образ поета.

Концепт народу-невільника (“Пісня з Півночі”) асоціюється в Осьмачки зі станом надзвичайного психічного напруження, протесту, обурення проти рабської покори українців, які воюють за інтереси великодержавної Росії. Глибоко особистісне, емоційне, пристрасне ставлення до зображуваного досягається в поетиці конкретно означеними образами з антиімперською семантикою, прийомом іронії, сарказму, розгорнутого порівняння, питально-окличними формами, протестом-закликом: “Коли ж, коли ми вже розіб'єм кайданом катові висок!”

Соціальні катаклізми, що були особливим предметом експресіоністичного художнього мислення, Осьмачка сприймав як наслідок морального спустошення людства і всесвіту. Психічний стан безмірного відчаю і приреченості відтворено в поезії “Лист”, співзвучній з творами П. Тичини, М. Куліша, В. Підмогильного про голод в Україні. Нервова конвульсійність, збудженість, безсилля, вибух одчаю і безмірний біль знаходять свій вияв у відповідній синтаксичній структурі твору: коротких, уривчастих реченнях, які переривають цілісність метафоричного образу, тримають його на зв'язках стримуваного плачу-розповіді. Стан душі, що перебуває за межами контролю свідомості, проривається мунківським криком: “Я тільки й можу, що від мук / Тут закричать!”

У віршах “Голота”, “Деспотам”, “Розкрила небо Україна” та ін. Осьмачка постає поетом національного болю, протесту й боротьби. У творах із соціально окресленою тематикою експресіонізм виявляє себе в розлогій метафоричній та метафорично-порівняльній образності (“Гарячим вітром прилетів / Од батька лист, / Що чорну кригу град звалив / Там серед нив”), міфологічних образах-архетипах (Сварог, Троян, Дон, Чумацький Шлях, чорний крук), народній демонології, в символічності та асоціативності поетового мислення (“Борона упала на ліси дубові, / зубком учепилась в небосхил над морем”), фольклорній жанрово-образній орнаментиці. Відправною точкою розгортання поетичної думки у віршах часто виступає контрастний пейзаж. Ключові образи природи підкреслюють виразно національний колорит пейзажного малюнка та своєрідність українського народного світосприймання з характерними для нього архетипними образами та розумінням світу як єдиного цілого.

Збірка “Скитські вогні” розширює аспекти експресіоністичного світобачення Т. Осьмачки. Громадянський пафос творів відбиває напругу почуттів митця, викликаних осмисленням долі України і спрямованих проти вселенської несправедливості, яка спадає на Вітчизну. Цим зумовлений емоційний регістр творів: безмірна туга, відчай як суб'єктивний стан душі ліричного героя. Екзистенційну модель буття України автор осмислює через архетипний концепт волі як колективного підсвідомого, що відповідає теорії „задіяних сил” К.-Г. Юнга, коли ціла нація відроджує давні духовні атрибути - символіку, ритуали, - і цей масовий настрій революціонізує особистість. Звернення до архетипних образів степу, вогнів як втілення підсвідомого зумовлює надвимірний простір буття України. Із семантикою символу вогнів, що несуть енергію волі, пов'язана й назва збірки. Так, у світоглядній концепції Осьмачки людство об'єднане духовною енергією, минуле, сучасне й майбутнє - завжди у взаємозалежності й постають як вічність.

Ключовими образами для вербалізації невиражального стають у поетиці Осьмачки образи болю, крику душі, скорботного серця (“Хто”, “Цить, моє серце”, “У табори”, “Труни в гаях”). Така суб'єктивізація предметного світу поглиблює психологічну дію картини, образу, інтимізує поетичне самовираження, допомагає “ввійти”, „вчутися” в образ через експресію виражальності. Метафоризація, асоціативність, антропоморфізація природи, символічність, містичність образів, поетизація предметів побуту увиразнюються засобами антитези, висхідної та нисхідної градації, прийомом поєднання елементів “суб'єктивізованого сприйняття” таких соціально та національно означених явищ, як братовбивча війна та голод (“Труни в гаях”).

Своєрідність Осьмаччиного стилю спостерігаємо і в інтерпретації образу міста, що поєднує тенденції європейського експресіонізму та національні етнопсихологічні традиції. В урбаністичному ландшафті Осьмачки відсутня конкретно-історична атрибутика. Натомість превалюють абстрактні, символічні картини та образи, що відтворюють загальний стан хаосу, руйнації, сприйняття міста як ворожого, чужого селянській психології, як вмістилища зла (“Труни в гаях”), страху, самотності (“Деспотам”). Протиставлення села місту постає як антитеза - моральне-аморальне, добро-зло, природне-протиприродне.

Стан зболеного серця митця, глибина душевних розчарувань, втрата ідеалу часто знаходять вияв в алегоричних сюжетах і образах, у поєднанні експресіоністичних та сюрреалістичних способів творення художньої дійсності (“Казка”, “Весна”, “Чекання”). Калейдоскопічні картини, фантастичні події, міфологічні образи вражають динамікою перебігу, експресією, ефектом алогічного й хаотичного, величчю й незбагненністю розімкнутого, наповненого пахощами й світлом позачасового й позапросторового континууму. Але головну настроєву тональність поетової душі виражено романтично-ліричними малюнками, зітканими з народнопоетичних, сакралізованих чи міфологізованих у селянській свідомості образів (любисток, колиска, купіль, яр, пшениця, поле, калина, солов'ї, ромен-зілля), обрядово-звичаєвих картин (купання дитини в любистку, виливання купелі під калину).