Творча особистість Теодосія Осьмачки: художньо-естетичні та філософські константи

Сюрреалістичне розуміння невичерпності позасвідомого та його активний вплив на життя кожної людини, що збігається з фройдівською теорією психоаналізу, реалізується в Осьмаччиній моделі “людина і космос”. Ліричний герой є носієм трансформованої інформації колективного позасвідомого, втіленого в індивідуально авторському, незужитому образі “серця журавлиного” (“Весна”). Філософія взаємозв'язку людини з космосом теж виражена за принципами сюрреалістичної поетики: на фоні безмежного простору - маленька людина. Експресіоністський та сюрреалістичний спосіб світобачення проявляється й у гротескно-експресивній манері творення фантасмагоричних картин.

Соціальна, національна база експресіонізму Осьмачки не лише породжувала високу психологічну напругу, але й зумовлювала, як свідчить збірка “Клекіт”, онтологічний контекст його творчості. Екзистенційні проблеми набувають в експресіоністичній свідомості митця художньої інтерпретації. Емпіричний світ пізнається поетом через його власне буття, яке співвідноситься з межовою ситуацією. Психічний стан ліричного героя, як це спостерігаємо і в П. Тичини та М. Бажана, характеризується розчахненістю: з одного боку, безкомпромісність, почуття відповідальності і готовність “виступити на бій” (“Сонет”, “Деспотам”, “Данте”), з іншого, екзистенційний стан відчаю і безвихідної самотності (“Голота”, “May soul is dark”, “Не можу пригадать”). Екзистенційно-межове світовідчуття автора, виражене прийомом антитези, виразною гіперболізованою метафорою, передає неприйняття деспотичного режиму, який прирік живі душі на “німування”, “кам'яніння”, смерть (“Сонет”). Абсурдність буття штовхає ліричного героя до бунту, до виявлення власної позиції. При цьому чітко проступає екзистенційно-кордоцентричний світогляд Осьмачки, властивий українській етнопсихологічній структурі, відповідно до якого “душа” поета повинна зродити слова потрясаючої сили. У контексті художнього втілення мотиву ролі митця і мистецтва Т.Осьмачка підкреслює спільність своєї і народної долі (“Голота”), підтверджує власну безкомпромісну позицію щодо існуючого суспільного устрою, заперечує конформізм, виявляє суголосність із екзистенціалістською концепцією божественності поетичного слова та буттєвої місії поета (“Пам'яті Франка”).

Екзистенційно-межове світовідчуття Т. Осьмачки зумовлює актуалізацію в його творчості проблеми вибору особистістю своєї свободи як способу самовираження, самореалізації, надання сенсу власному існуванню, досягнення своєї автентичності навіть через безкомпромісність, що асоціюється з “безумство-хаосом” (“Подорожньому”). Авторська модель буття суголосна з філософськими судженнями про пріоритет духу (К.-Г. Юнг, М. Шелєр), тобто буття духовного як єдиної справжньої реальності. У зв'язку з цим почуття страху смерті пов'язане не з фізичною, а з духовною смертю (“Дорогому”). Умови тотального нівелювання людини в суспільстві посилюють гостроту роздумів митця про сутність людини, значимість її як особистості та здатність піднятися над собою і в такий спосіб пізнати саму себе („Не можу пригадать”). Власну автентичність ліричний герой Осьмачки здобуває, піднявшись на бунт проти деспотів (“Деспотам”). За силою емоційної наснаженості, експресією образів, глибиною патріотичного почуття, в якому злилися любов і ненависть, Осьмачка стоїть поруч із Т. Шевченком та І. Франком.

Нерівність змагання людини із системою зумовила превалювання в поезіях Осьмачки екзистенційного стану розгубленості, самотності, відчаю як домінуючого стану душі ліричного героя перед лицем майбутньої історичної катастрофи (“May soul is dark”). Відтворення психічних процесів відбувається через опис зовнішнього світу, для чого задіяні елементи техніки живопису: створена своєрідна стереокартина, яка передає різні плани навколишнього світу з постаттю знеможеної людини в центрі.

Експресіоністська свідомість Т. Осьмачки посилено акцентує на психології митця, тому з'являється новий мотив - передчуття невідворотної розлуки з Батьківщиною. На новий рівень підноситься тема суспільного призначення поета і поезії через осмислення образу італійського поета-вигнанця Данте (“Містерія”). Крізь призму цього образу переломлюються екзистенційні проблеми волі, помсти, смерті й безсмертя, свободи вибору й конформізму як крайні пункти сенсу життя, права й обов'язку митця. Діалогізований монолог як наративна форма твору став засобом експресії суб'єктивного, особистого, що було важливим для естетики експресіоністів.

Філософсько-естетичні засади експресіонізму простежуються і в художньому трактуванні Осьмачкою теми міщанської моралі (“Міщани”), яку активно розробляв і німецький письменник Франк Ведекінд („Лулу”, “Франціска”). Прикметною ознакою експресіоністичного мислення Осьмачки є те, що згадану тему він виводить за рамки побуту, розширюючи її проблемами межової ситуації, свободи вибору, митця і суспільства, національної свідомості. Художнє осмислення порушених проблем суголосне з ніцшеанськими та іншими актуальними ідеями європейської філософії.

У цілому, як свідчить лірика Осьмачки 20-х років, за типом світовідчування, мотивами, поетичним інструментарієм поет перебував у силовому полі експресіонізму, що мав виразні національні джерела й неповторний колорит.

У підрозділі 3.3 “Лірика 40-50-х років” відзначено, що здобутки львівського та еміграційного періодів - збірки “Сучасникам” (1943), “Китиці часу” (1953), “Із-під світу” (1954) - новий етап у творчості Осьмачки. Письменник прагне розкрити світ своєї змученої душі, виразити незгасний біль і несправджені сподівання. Домінування особистісної проблематики над суспільною вписується в тенденції еволюції європейського експресіонізму, коли після поразки німецької революції 1918-1923 рр. громадянський пафос витісняється “піснею людської душі і громом почуттів” (Н. Павлова). Подібні зміни у творчості Т. Осьмачки передусім зумовлені катастрофою національно-визвольних змагань та втратою Батьківщини. Основна увага у збірці “Сучасникам” зосереджена на особистості в момент найвищої психологічної напруги, яка виливається у форму сповіді ліричного героя, затиснутого в лещата режиму, кинутого у світ буденщини, міщанської байдужості, рабської покірності, духовного каліцтва приниженого московщиною українського селянина (“Байдужість”, “Спокій”). Для вираження стану душі найбільш придатними стають образи кольору (чорний, кривавий, жовтий, червоний), лексичні новотвори (“стожалі”, “сизохребетний степ”), розгорнуті порівняння, старослов'янізми (“грядущі времена”). Поетове звертання не має конкретного адресата, автор волає у безмовний простір, що увиразнює велетенську силу болю й космічні розміри трагізму. Осьмачка ідентифікує себе з віщуном трагедії, вдаючись до народнопоетичного образу пугача (“Скарга”). Він створює апокаліптичне видіння закривавленого світу і бачить цю трагедію в космічних масштабах.

Абстрактність як спосіб вираження розчахнутої душі, надзвичайного психічного напруження поєднується в Осьмачки з пильною увагою до побутових деталей, речей, грубої “мови життя”, що, хоч і порушує закони “поетичної” мови, вносить сильний експресивний струмінь і є способом вираження того невиражального, яким кричить “трудна душа поета” (Ю. Шерех).

Домінуючим мотивом і психологічним настроєм, станом душі ліричного героя збірки “Сучасникам” є самота. Осьмачка робить акцент на трагізмі відчуження митця в суспільстві. Страждання наближає людину до життя, тому ірраціональне вербалізується в поета у гіперболізовані гротескні картини “провіщення” (“Скарга”), в глибоко ліричному виливі душевних почувань (“На зрубаній акації”, “Утома”, “Вигран”, “Елегія”, “Романс”), у гостро сатиричній інвективі (“Шкура”), містиці, демонічних образах (“Мрія”). Вираження душевних почуттів здійснюється в поета і через традиційні для романтичної лірики образи душі, серця, крові, сліз, гармонійний чи контрастний пейзаж. При цьому навколишня природа, космічний простір і на вербальному рівні, і на рівні емоційного настрою, рецепторного чуття несуть у собі суто національні ознаки.

Властиві експресіоністам посилена увага до вічних начал людської душі та інтелектуальність проявляються в Осьмачки у широкому культурологічному полі його творів, що зближує митця і з неокласиками: активно використана міфологічна, біблійна образність, алюзії з конкретними історичними, літературними постатями та подіями. Виразно індивідуальна трансформація традицій засвідчує органічний сплав у стилі Осьмачки елементів романтизму, натуралізму, експресіонізму, надбань національної і світової культури з європейською новітньою стихією.

Збірка “Китиці часу” репрезентує Осьмачку як автора любовної лірики, розкриває нові психологічні стани його ліричного героя. Вони детерміновані спочатку закоханістю поета в черницю Йосифу, а потім почуттям безповоротної втрати, безмежної самоти, скорботи, з'явою нових захоплень і розчарувань, споминами юності, вимріяним жіночим ідеалом. Новий, досі незвіданий стан душі втілюється автором у символічний образ китиць як особливої прикраси. Він злився з філософськи глибшим, об'ємнішим образом часу, що втілює змістовий і духовний сенс кохання. Схвильована, пристрасна, болюча мова серця спочатку знаходить вираз в асоціативних символічних образах тужливих дальних криків птиць, чистого і чулого серця під хрестом і ін. (“Присвята”), а далі конкретизується в образах закоханого ліричного героя і його коханої (“Предше”). Естетизація ідеалу любовного почуття знаходить втілення в нетрадиційному образі - жоржини, в народнопоетичних образах чужини, Дунаю, у прийомі “гри”, коли ліричний герой моделює свою уявну смерть. Черниця уособлює витворений автором жіночий ідеал, тому індивідуалізації жіночого образу не спостерігаємо. Головним для поета є світ власної душі, з пріоритетними настроями розпуки, розчарування, почуттям страждання, самотності, кривди. В інтимних поезіях Осьмачки відтворено модель психології закоханого чоловіка: від пристрасті, нерозділеного кохання, що, за Фройдом, породжує відчуття образи, до бажання помсти і власної смерті (“Кривда”). Осьмачка відтворює крайні стани експресивного відчуття героя: від найвищого піднесення до стану надломленості (“Хустка”). Характерно, що для поетизації сердечного почуття автор дуже рідко вживає слово “любов”, експресивним засобом найчастіше стає метафорична, символічна образність або пісня як символ найвищої гармонії.

Переживання стану закоханості внесло новий досвід у світогляд і життя Осьмачки, відкрило іншу грань внутрішнього і зовнішнього світу. Нерозділене кохання, що стало для поета горем “окремої драми”, зумовило філософічність інтимної лірики, де функціональну навантаженість несуть автобіографічні елементи, прийом паралелізму, сповідальність, молитовна форма, елегійність (“Весняна елегія”, “Молитва”, “Станси”, “Камінь”). Автор обсервує психічні стани, викликані новим сподіванням зустріти “жаданого друга”, згасанням надій, несподіваною увагою жінки чи необхідністю стримувати пориви серця або спогадами юності чи “прозрінням” (“Альпи”, “Майн лібер”, “Немає”, “Зустріч”, “Жорстокість”, “Дзвонар”, “Елегія”). Душевні пристрасті ліричного суб'єкта знаходять своє вираження й у картинах еротичного плану (“Дзвонар”, “Вдовиця”). Проте домінуючим настроєм інтимних поезій Осьмачки залишається самотність, туга і безнадійне сподівання, власне стан, вербалізований в експресії “шаленого чуття плачів”. Пережите поетом кохання несло як особистісний, так і людинознавчий потенціал. Воно наповнило іншим змістом його життя і творчість, відкрило нові сторони людської душі, піднесло до усвідомлення владності божественного начала у світі.

Іншим психологічним станом душі Т. Осьмачки в еміграції, що зумовлював експресивну виражальність, була невтишима ностальгія. Її підґрунтям стало трагічне відчуття розлуки з рідною землею. Воно посилювалося невлаштованістю таборового життя, байдужістю, а то й недоброзичливістю “земляків” (“У таборі”, “Реакція”). Особливо болісним було усвідомлення ілюзорності такого поняття, як воля (“Совість”) та відчуття неперервного зв'язку з Батьківщиною як неодмінного ґрунту духовної сили й творчості письменника (“Сум”, “Незмінність”). Експресія психічного стану розчахненої між двома світами (рідним і чужим) душі увиразнюється прийомом контрасту, метафорами, витонченими порівняннями, лексичними новотворами, полісемантичними епітетами (“Перепелиця”, “Немає”), пошуками генези еміграції (“Спільна доля”). Загострене до краю психічне чуття відкриває сприйнятні на рівні ірраціонального онтологічні істини про вічне й минуще в житті. Драматизм душевних емоцій, “вилив в самоті самотньої душі” (Ю.Шерех) посилюється роздумами про прийдешнє України, що зумовлює богоборчі мотиви (“Монолог”, “Марево Есхілового орла”, “Мандрівка”).

У ліриці Т. Осьмачки 40-50-х років ключовими залишалися мотиви України, розгорнуті в дусі філософсько-естетичних засад експресіоністів через історичні, духовні, космічні виміри. Особистісні та суспільно-національні аспекти цих мотивів зумовили їх трагічне звучання. Через драму людського серця переломлюється національна проблематика. Новим аспектом художнього світу митця стала тема кохання. У стильовому спектрі лірики органічно зливаються прийоми символічної, натуралістичної, романтичної, експресіоністичної поетики, що створює багатий візерунок художнього світу Т. Осьмачки.

У підрозділі 3.4 “Філософсько-естетична парадигма поеми „Поет” розглянуто вершинний твір Т. Осьмачки - поему “Поет” (1947), у якому головною й концептуальною є тема митця. Те, що вона хвилювала автора, підтверджують його захоплення поетами Данте Аліг'єрі, П.-Б. Шеллі, Д. Байроном, Д. Кітсом, Б. Клейстом, Т. Шевченком, а також спогади сучасників письменника. Твір Осьмачки співзвучний з поемами “Аластор” та “Адонаїс” П.-Б. Шеллі темою смерті поета і трактуванням митця як сина своєї Вітчизни й матері-природи. Будовою і філософсько-алегоричним змістом він споріднений з “Божественною комедією” Данте. Сферою духовного буття художника є грань між матеріальним і космічним світами, що наділяє його можливістю надчуття, здатністю пророка. Таким чином, тема митця в поемі Т. Осьмачки розгортається через проблему поета як втілення акумульованої в космічному просторі духовної субстанції і його емпіричного буття.

У вступній частині твору автор окреслює в дусі експресіоністичної естетики образ поета-пророка, який чує “луни минулого”, митця прометеївського типу, який несе визначену вищою силою місію боротьби на полі духу. В наступних трьох розділах створено часово-просторовий образ “поля духу і живих надій” та розгорнуто художню еволюцію поета-борця як символу надлюдини, боголюдини.

Відповідно до естетичних засад експресіонізму та філософії екзистенціалізму автор створює художню модель страждання митця як єдиного способу самоосягнення. Як і в Гомера, Байрона, Кітса, Шеллі, Шевченка, причиною страждань поета в Осьмачки є недоля Батьківщини. Головний герой “Поета” Свирид Чичка відчуває органічну єдність з Україною, яка постає у двох іпостасях - старожитної, втіленої в образ матері, та нової, яку уособлює дівчина Вустя. Проблему обов'язку митця перед Батьківщиною, його високої відповідальності письменник розгортає в дусі ніцшеанської філософії свободи як усвідомленої необхідності, згідно з якою вище покликання поета може бути зреалізоване лише за умови відповідності цим завданням його духовного стану, природної детермінованості (бути народженим для високої місії) та насиченості духовною енергетикою багатьох попередніх поколінь (“історичний дух”, “шосте чуття” за Ніцше). Саме тому врятована Свиридом Вустя спочатку відштовхує юнака, завдаючи йому перших страждань. Ці почуття посилюються несправедливим докором батька про стосунки Свирида з Вустею. “Історичне чуття” головного героя поеми проявляється в образі чутих ним “лун минулого”.

Актуалізація попереднього історичного досвіду, властива поетиці модернізму, простежується в Осьмачки в першій частині твору як форма освячення поета історичним духом на шляху його становлення. Як це властиво модерному мистецтву, минуле в художній свідомості митця ідентифікується як міфосвіт у його яскраво національному вияві. Через створення екстремальних ситуацій (пошуки Свиридом гайдамацького скарбу, його змагання з нечистою силою), сакралізацію часопростору (Різдвяна та Великодна ночі) Осьмачка прилучає свого героя до національних духовних скарбів, загартовує в боротьбі зі злом (“Диявол”). Великодне воскресіння асоціюється в поета з національним пробудженням, яке народжує і свого поета-солов'я. Він в Осьмачки, на відміну від такого ж образу в Шеллі (трактат “Захист поезії”), не просто заворожує, розчулює співом слухачів, а наділений суспільними функціями, зумовленими процесом націєтворення. Поет асоціюється з самовідданим борцем-месником, з Христом, що несе віру й надію, щоб подолати “смертний жах” (“Бог”). Метафізичний зв'язок Свирида з матір'ю-Україною автор відтворює через сон-видіння героя, в якому містичні, гіперболізовані образи-символи дзвіниці, дзвону на велетенськім колосі та голосу, що “страшно тужить”, передають передбачення загибелі нової України. Знівечену Україну відтворено у пісні “Кохання” через психологічний стан Свирида, що втратив і матір, і Вустю, через експресію крику (“Сину!”, „Гину!”), експресіоністичний пейзаж. Драматизм душевних страждань Свирида як експресіоністичного героя поглиблюється його дисгармонійними стосунками з реальним світом, удосконалення духовної структури відбувається як через фізичний біль (хвороба), так і духовний - зміна середовища з сільського (свого) на міське (чуже).

Осьмаччина модель становлення митця передбачає наповнення його духовної структури не лише національними складниками, а й загальнолюдськими, які він здобуває в університеті, прилучаючись до світової духовної культури. Її сприйняття випробуваною психологічними й фізичними стражданнями душею загострює естетичне відчуття Свирида, наслідком чого стала поява першої поетичної збірки “Круча”. Отже, в художньо-філософській концепції народження й становлення митця Осьмачки поет - це феномен національної та загальнолюдської духовності, випробуваний стражданням за національні та вселюдські ідеї, це необхідна нації в критичний час її буття концентрація життєдайної енергії.

У другій частині поеми, що асоціюється з другим колом пекла, проблема митця й України осмислюється на трансцендентному рівні. Глибина трагізму українського буття досягається через сакралізацію хронотопу (Різдвяна ніч в українській хаті) та відтворення руїнницької сили всепануючого Сатани в образі чека. Цим самим окреслено символічну єдність земного й небесного, вічне протистояння добра й зла. Домінуючими емоціями є тривога, страх. Експресивна калейдоскопічність подій відтворена різними наративними способами. При цьому тісно пов'язані між собою елементи реального й містичного становлять суцільну розповідь. Граничні емоції, екстатична напруга автора зумовлює саркастичні прийоми творення образів руйнівників української святині, що споріднює твір із сатирично-філософською поемою В. Самійленка “Гея”. Важливу експресивну функцію несе апокаліптичний пейзаж, співзвучний із соціальним Хаосом. У його центрі - Свирид Чичка, який проходить випробування смертю близьких людей, вогнем, самотністю. Моральні й фізичні страждання - це шлях поета до самовдосконалення, до розуміння обов'язку як природою закладеного феномена, Вітчизни як вічної духовної константи, як незгасного джерела духовного поступу, а митця - як творіння й посланника Бога. Ключовим моментом психологічного стану героя в процесі його духовного одкровення, найбільшого наближення до Творця, є момент віри, втілений в індивідуально авторському, що перегукується зі світовими, сюжеті спілкування пророка з Богом, відчуття упокореності перед Творцем, усвідомлення себе виконавцем його волі як “сердечної найдорожчої мрії”. Для підтвердження концепції митця, приреченого виконати Божу волю ціною власного життя, Осьмачка вдається до аналогії з образом Христа, що сприяє самоідентифікації поета, усвідомленню ним незнищенності творчої енергії і власного безсмертя.

Сприйняття власної екзистенції як високого покликання в поезії, як вершини духовної краси приводить героя поеми до ще глибшого протистояння тоталітарному суспільству, яке творить власну в'язницю й устами придворних співців прославляє її. У третій частині твору постає образ поета-бунтаря, який відстоює перед кесарем право на свободу життя і творчого духу.

У “Поеті” оприявнюється космологія Осьмачки з її ідеєю “світової душі”, закутої в темницю людського тіла та здатної до перевтілення, а також ідеєю невпинного руху всесвіту, відображенням якого є людський дух. Твір наповнений суцільним космічним рухом, у якому поет однаково відчуває пульсацію зірок, биття людського серця, мінливість настрою творчої душі, її хвилювання й передчуття.

Усвідомлення єдності “світової душі” не позбавляє поета страху перед незбагненним космосом, таємницею його безконечної безодні, водночас переконуючи в тому, що жорстокість - це закон Всесвіту. Сприйнявши дисгармонію Космосу як непорушний закон, поет шукає універсального ідеалу і бачить його, як і англійські романтики Кітс та Шеллі, в духовній культурі: казки генія Растреллі, “свят-Андрій”, “Володимир-князь” створюють єдиний духовний простір. Це й образ “природи-вроди”, що є тінню краси, якою насолоджується душа.

В останніх піснях “Поета” відчутна філософічна заглибленість митця в проблеми вічного й минущого, сенсу буття, в аксіологічні категорії. Новий психологічний стан - просвітлення свідомості й душі - знаходить вияв у зовнішньо позірному: картинах ідилічно світлої природи, переповненої благовісною тишею й теплом, у медитативному характері оповіді, розширеному часо-просторовому континуумі, основною віссю якого є верх/низ. Мовчання Всесвіту на “людський рух” не викликає в митця відчаю й пасивності, навпаки, він готовий виконувати призначену на землі місію і в “таку добу глуху ярмо на шию брати, як заслугу...”. Поет Т. Осьмачки - це стоїчна особистість, що перебуває в силовому полі національного, черпає з нього духовну наснагу і вірить, що зроджена з туги й змагань за Україну поезія постане у просторах Вічності як естетично довершена вежа, рівна досконалості космосу.

Віра в силу слова, в творчий потенціал митця на шляху оновлення України в Т. Осьмачки настільки сильна, що витворює в його художній уяві експресіоністично виразну живописну картину: серце поета стає світляним клубком, у центрі якого - він зі своїми ідеями. Це серцевина і джерело всесвіту. Експресію художньої думки автор увиразнює постаттю схиленого з вікна вежі поета, із грудей якого котяться краплі крові і сповнюють безодню вогнями. Вогонь у символіці поета знаменує енергію, очищення, творчий, життєдайний потенціал.

У “Поеті” Т.Осьмачки чи не вперше в нашій літературі художньо-філософська концепція творчої особистості інтерпретована по-новому: поет і космос. За логікою художньої думки митець на землі - не випадковість, а воля космосу, природою визначена необхідність. Творчість - це краса, той феномен, за законами якого побудований світ і на яких він тримається. Краса дає людині відчуття власної екзистенції.

Основу для експресіоністичного втілення філософських роздумів над глобальною екзистенційною проблемою Людина, Поет і Всесвіт дала Осьмачці народнопоетична, міфологічна свідомість та широка інтертекстуальність.

Четвертий розділ “Поетика художньої прози Т.Осьмачки” присвячений аналізу повістей письменника: “Старший боярин” (1946), “План до двору” (1951), “Ротонда душогубців” (1956). Художня проза Т. Осьмачки поглиблює вияв естетичного світовідчування митця, розкриває грані його творчого обдарування, світоглядні та громадянські принципи.

У підрозділі 4.1 “Естетично-філософські параметри повісті „Старший боярин” дисертант зазначає, що природа експресіоністичної поетики проявляється і в прозі Осьмачки. У “Старшому боярині” вона проступає в міфологізмі та фольклоризмі. Дослідники вказували на різні джерела багатоскладового міфологічного коду письменника: міфотворчість, фольклор, творчість М. Гоголя (Ю. Шерех), народна демонологія (Н. Зборовська), “межові” обставини життя (Н. Колесниченко-Братунь). Вбачаючи рацію у наведених судженнях, варто наголосити на специфіці Осьмаччиної рецепції цих джерел. Гоголь і Осьмачка близькі за світовідчуттям, у кожного з них неповторно індивідуальна трансформація фольклорно-міфологічного матеріалу. Активно послуговуючись міфологічною символікою, Осьмачка не йде за традиційними міфологічними сюжетами, мотивами, образами у створенні міфу українського світу. Він вибудовує цей міф на основі притаманного українцям способу світовідчування з пріоритетом чуттєво-інтуїтивного, ірраціонального, що відповідало експресіоністичному світовідчуттю. Міфологічна свідомість Осьмачки виражається в розімкненні часопростору, баченні України в космічних вимірах, у єдності людини й природи, у зв'язку реального й ірреального світів на рівні підсвідомого. Експресіоністичну наснаженість повісті несе міфологічна символіка (місяць, зорі, сонце, хрест, річка, кінь, відповідний ландшафт, рослинний світ), демонологія та фольклор. Демонологічна символіка - чорний кінь, чоловіки-демони, домовики, незапечатані душі, відьомство, зв'язок мертвих і живих, трансформовані в структуру твору народнопоетичні жанри із залишками анімістичних міфів (замовляння, повір'я, перекази, ворожіння), елементи казкового дійства, народна обрядовість - усе це передає духовний світ людей, які екзистують у світі реальному й ірреальному, підсилює виражальний ефект твору.

Естетизація міфологічних, народнопоетичних структур служить у повісті для створення власне авторського міфу українського світу, міфологічним ідейно-змістовим центром якого є українське село - символ “святої землі”, простору, де “людина віднаходила себе”, мала там свої корені. Осьмачка сакралізує й ідеалізує патріархальне село, ідентифікуючи його з усією Україною, ставить його в центр космосу. Визначальними символами “святого місця” в повісті є антропоморфізована природа, представлена як синестезійний образ, священикова садиба, селянське обійстя, злагоджене подружжя, що асоціюється зі схемою сім'я-держава, жінка-мати. Міфопоетика Осьмачки включає в себе й архетипні бінарні опозиції добро-зло, світло-темрява як символи відвічної боротьби.

Змодельований Осьмачкою у “Старшому боярині” міфосвіт є властивою для модерної літератури формою зашифрованого вираження реальної дійсності, зокрема проблеми національного буття. Тому дослідники припускалися думки, що повість “не переслідує жодної ідеї” (Ю. Шерех), “здається далекою від усяких проблем” (О. Ізарський), що вона не несе ніякої “соціології” (М. Слабошпицький). Насправді “Старший боярин” - твір алегоричний, у ньому порушена особливо гостра проблема долі України в екзистенційному вимірі. Поштовхом до її осмислення була поразка національно-визвольних змагань, яка знаходила своє трактування у творчості В.Винниченка (“Відродження нації”, “Між двох сил”, “На той бік”), письменників-емігрантів (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін.).

Система образів-символів повісті вибудувана Осьмачкою за зразком символіки “Поета”: Варка - втілення нової України, Гордій Лундик - нове покоління українства, Горпина Корецька - уособлення патріархальної України, Діяковський, Пронь, козацьке братство - сили, задіяні в революції, Маркура Пупань і Пронь - уособлення демонських сил. Через ці образи Осьмачка осмислює причини невдач українських державотворців та поразки визвольних змагань. Це своєрідний діалог із В. Винниченком про проблеми національної свідомості українства, визначальних сил у революції, національної інтелігенції і народу, національної ментальності та чесності з собою. Художня реалізація цих проблем відбувається крізь призму двох світів - колишньої ідеалізованої митцем старосвітської та нової України. Міфологічна свідомість Осьмачки окреслює сили зла, спрямовані на бездержавність України (зваблення, ґвалтування жінок Маркурою, помста Проня Горпині Корецькій, зросійщення українців). Дітьми понівеченої, зросійщеної України є Варка та Гордій Лундик, які відчувають власну ущербність. Через образ Гордія - представника нового покоління - митець осмислює важливі проблеми: українська інтелігенція й держава, інтелігенція й народ, національна свідомість, історична пам'ять. Позбавлений батьківської опіки, що співвідноситься з державністю, сирота Гордій Лундик морально, політично не підготовлений до боротьби за Україну. Його діяльність зумовлена швидше захопленням новими ідеями, пропагованими В. Винниченком (два томики привіз із собою), романтичністю, стихійністю натури (у полеміці з Пронем дає йому ляпаса), випадковим збігом обставин (потрапляє у загін вільних українців). Автор показує, що в такої інтелігенції відсутня національна свідомість, готовність до боротьби й самопожертви, її ніщо не зв'язує з народом, вона не бачать перспективи в державності. Осьмачка, як і В. Винниченко (“На той бік”), показав непростий шлях української людини до національної ідеї.

Проблему народ і революція письменник найяскравіше розкриває через образ національної “дрібновласницької стихії”, зокрема через поведінку наймитів священика у залишеній ним садибі. Їхню нестримну енергію руйнування він порівнює з навалою монголо-татар. Не менш показовою є й картина розорення обійстя Горпини Корецької після її смерті. Цей закон “ворожості чужого до чужого”, притаманний психології мас, Осьмачка, як і В. Винниченко (“На той бік”), відтворив досить переконливо.

Священик Діяковський представляє ліберальну частину суспільства з невизначеними політичними поглядами. Він помстився своєму кривдникові Проневі і, дотримуючись правила “чесності з собою”, покидає побратимів без будь-яких пояснень. Це характеризує Діяковського як месника за власні кривди, а не за державницьку ідею. Курінь вільних українців, очолюваний ним, - це схоплений у загальних рисах образ українських урядів. Представники різних суспільних станів наділені в цій організації різними повноваженнями, що призводить до умисної фальсифікації ними ідеї національної боротьби, чвар, братовбивства. Через образ товариства побратимів письменник, як і в “Поеті”, порушує питання впливу історичного чинника на формування національної свідомості українства, проводить співвідносну з ніцшеанською ідеєю думку про необхідність для нації сильної особистості (“дипломата мудрого”, “великого поета”, художника, “вченого.., який би розумівся і на науці, і на політиці, і на мистецтві”). У зверненні Осьмачки до часів козацької України простежується паралель із баченням цієї епохи М. Гоголем (“Страшна помста”). Уособлюючи зло в чужонаціональному поміщицтві, Осьмачка, подібно до Гоголя (чаклун у “Страшній помсті”), надає йому ознак демонічності. Бісівщина в Осьмачки, як і в Гоголя (Пацюк у “Ночі перед Різдвом”, чаклун у “Страшній помсті”) побудована на поєднанні демонічного й людського. В обох митців наявний мотив страху перед нечистою силою.

Повість “Старший боярин” своєрідна і своєю проблематикою, і формою. Міфопоетика дала можливість авторові відірватися від реальних подій і показати певні їх закономірності, що належать до вищих сфер буття. Експресія конфлікту здійснюється через демонічні сили. За принципом міфологічної свідомості образи-персонажі поділені на дві протилежні сили - як форми всесвітньої рівноваги, що зумовлює наявність бінарних опозицій - світу добра і зла та боротьби між ними. Динамічному розгортанню сюжету сприяють такі прийоми експресіоністичної поетики, як швидка зміна картин, візуальне збільшення образу, публіцистичність, ліризм як вияв суб'єктивного, майстерне “озвучення” й “освітлення”, елементи пригодницького жанру. Композиція твору струнка, її позасюжетні елементи відтворюють життя як у конкретних деталях, так і в космічній перспективі. Пейзажі можна віднести до кращих в українській літературі.

Дисертант зазначає, що повість “Старший боярин” у нашому письменстві є ще одним своєрідним баченням подій визвольної революції. На суто національному матеріалі у руслі міфологічних, фольклорних, літературних традицій митець порушив актуальні політичні проблеми: громадянська й національна самосвідомість суспільства, інтелігенція й українська державність, історичний досвід і ментальність українства, народ і революція, а також такі екзистенційні проблеми, як свобода вибору, абсурдність життя, фатум, випадковість як закономірність, самоцінність кожного моменту життя.

У підрозділі 4.2 “Повість “План до двору”: художній світ в екзистенційних вимірах” відзначено, що в повісті “План до двору” письменник продовжує розробляти проблеми, порушені в “Старшому боярині”. На зв'язок обох повістей звертали увагу В. Шевчук, Н. Зборовська, М. Моклиця. В окремих дослідженнях висловлена думка, що образи Гордія Лундика (“Старший боярин”) та Івана Нерадька (“План до двору”) не несуть соціального, філософського чи політичного забарвлення. Образ Нерадька - це нібито створений у дусі Ф. Купера чи Джека Лондона психологічний феномен, поставлений в екстремальні умови (М. Моклиця). З погляду автора дисертації, через образи повісті Т. Осьмачка осмислює важливі соціальні та національні проблеми, зокрема найбільш актуальну - проблему буття України. Вона конкретизована в проблемах “народ і влада”, “історичне буття й ментальність нації”, “сильна особистість і нація”, “роль національної інтелігенції в історичному поступі нації”, “громадянський обов'язок і право (воля) людини на життя за умов тоталітарного режиму”, в екзистенційних проблемах самотності, межової ситуації, вибору, вини і спокути, концепції свободи особистості й нації. Порівняно з попереднім твором, проблему буття України автор розробляє не на міфологічному, а на історичному тлі - 20-х років ХХ століття, поклавши в основу фабули реальний факт запровадженого більшовиками інквізиторського “плану до двору”. Водночас міфологічна та фольклорна поетика залишаються прикметою експресіоністичного письма Осьмачки. Продовжує існувати демонічний світ, уособлений в образах комуністів - представників нової влади. За принципом міфопоетики сюжет повісті будується на бінарних опозиціях: світ добра - Україна минулих часів, і світ зла - Україна новочасна. Образ нового часу є своєрідною межовою ситуацією, яка випробовує кожну людину. Він представлений двома світоглядними позиціями: влади (шкільний інспектор), яка вважає, що всі проблеми від Шевченка, який “усім загнав у голову Україну”, і народу (Іван Нерадько), для якого причиною проблем є „не Україна, а чуже лихо на Україні”. Образ нового часу проявляється у двох головних аспектах: у бінарно виражених зовнішніх атрибутах (своє, минуле, красиве - чуже, сучасне, потворне) та в психологічному чиннику (“були ми хазяйни.., не пани, а царі”, а тепер на роботу йдуть “без співів і розмов”), а також підсилюється експресіоністичним прийомом звукового ефекту “клепання заліза об залізо”). Через образи Мархви Кужелівни, Скакуна, діда Гатаяшка, баби Пріськи автор підкреслює психологічну несумісність української душі з властивим їй, як це простежується і в М. Гоголя (“Тарас Бульба”), почуттям братства та нового часу, який представлений антигуманною, антиукраїнською владою. Характеристику нового устрою, роздуми над проблемою “народ і влада” автор вкладає в уста переслідуваного, зацькованого вчителя Івана Нерадька, продовжуючи порушену в “Старшому боярині” думку про те, що бездержавна людина втрачає ґрунт для боротьби. Натомість він підкреслює взаємопов'язаність таких морально-етичних категорій, як сміливість, свідома жертовність, із демократизмом суспільства, в якому пріоритетними є правда, чесність, справедливість. Такі риси проявляють представники старшого покоління Лукіян Кошелик, тітка Лепестина.

У світлі екзистенціалістської теорії зображено в Осьмачки й психологічну дію страху на людину, яка втрачає саму себе, стає “річчю” і не здатна нести відповідальність за історичні процеси. Такими у творі є селяни, виконавці “плану до двору” щодо сім'ї Шиянів, Іван Нерадько, Тиміш Клунок. В образі Полікарпа Скакуна втілено філософську ідею “бунтуючої людини”, яку розробляв у кінці 40-х років А. Камю в романі “Чума”, п'єсі “Праведники”, статтях у газеті “Комба”. Герой Осьмачки - носій роздвоєної свідомості, що властиво людям трагічної епохи, його бунт проти представника влади Тюріна є проявом світлої, прекрасної частини людської особистості.

Тема двійника, особливо популярна в світовій літературі (А. Гофман, Г.-Х. Андерсен, Г. Гайне, О. Уайльд, Е. По та ін.) та творах експресіоністів, займає в повісті Т. Осьмачки важливе місце. Дуальність як роздвоєна свідомість персонажів “Плану до двору” зумовлена, як і в М. Хвильового (“Я” Романтика”, “Вальдшнепи”), несумісністю національно-ментальних ознак людини з насаджуваними їй ідеологічними та морально-етичними принципами, усвідомленням розбіжності між ідеєю й реальною дійсністю, що зачіпає проблему втрачених ілюзій. Роздвоєне єство голови колгоспу Єшки Хахлова, комсомольця Дулі, селянина-тракториста розкривається у творі через дії персонажів, характеристику інших осіб, а також стислі монологи, діалоги, репліки, що підкреслюють психічний стан залежної, заляканої людини.

Екзистенційну проблему сенсу буття, що в експресіоністичних творах безпосередньо пов'язана з філософськими категоріями життя і смерті, свободи і несвободи, Осьмачка найбільш повно реалізує в образі Мархви Кужелівни. Екзистенціалістська філософія детермінує людську дієвість відчуттями, адже саме відчуття тривоги, неспокою, загрози смерті стимулюють самоаналіз, який спонукає до певних дій. Мархва, потрапляючи в кризові ситуації, зреалізовує свої внутрішні можливості - долає страх, відстоює особисту свободу, рятує інших, тобто віднаходить свою автентичність. В образі Мархви можна простежити екзистенціальну концепцію України. Цей образ відбиває й світоглядну еволюцію письменника порівняно зі “Старшим боярином”, оскільки втілює його переконаність в необхідності сильної позиції українства і сильної особистості. Мархва як цілісна натура протистоїть Іванові Нерадьку. В її образі автор продовжує думку про наслідки пасивності української інтелігенції в національній боротьбі (“Старший боярин”), втілює ідею, що бездіяльний патріотизм робить людину не героєм, а жертвою, загнаною переслідуванням, страхом смерті, самотністю, відчаєм. Випробування Нерадька кров'ю - це лише особистісно зумовлений крок, який не має соціально чи національно переконливої аргументації. Однак у психологічному плані цей акт надзвичайно важливий. Герой подолав страх, знищив свого ворога, а отже, здобув свободу, відчув власну екзистенцію, хоча, як і в Гордія Лундика, здобута самототожність персонажа не проектується в площину національної боротьби. Як свідчить заключна частина твору, образ Нерадька в Осьмачки скорегований у проблему свободи творчої особистості в тоталітарному суспільстві та презентації нації її талантами у світовому духовному просторі.

“План до двору”, порівняно з повістю “Старший боярин”, несе глибше політичне й філософське наповнення, суть якого полягає в екзистенціалістській ідеї усвідомлення людиною власної екзистенції як необхідної умови здобуття особистої та національної свободи.

У підрозділі 4.3 “Ротонда душогубців”: “чума” страху, вибір на “межі”, екзистенціал приреченості” досліджено повість “Ротонда душогубців” крізь призму екзистенціальних проблем. Дисертант відзначає, що Т. Осьмачка продовжує розробляти тему України в площині межової ситуації та вибору, розгортаючи в дусі ніцшеанської філософії сильної особистості думку про роль інтелігенції в державному становленні. Історія України в період колективізації, коли співіснувало старе й нове, народження й смерть, коли доля вирішувалася в боротьбі, - це межова ситуація, що відображає кризовий стан суспільно-політичної формації, коли людина вимушена була йти на “компроміс з дияволом”, зазнавала розщеплення власного “Я” або ставала за волею Бога на “понадлюдський іспит”. Ці умови межової ситуації Т. Осьмачка пережив тоді, наголошував Ю. Лавріненко, коли Освальд Шпенглер, формулюючи свою філософію доцільності вибору “в момент останнього рішення”, ще не знав цих ситуацій ні з власного досвіду, ні з суспільної практики. Українському письменникові, на відміну від А. Камю (“Чума”), не потрібно було художньо домислювати межову ситуацію чи моделювати дещо штучну, як у Ж.-П.Сартра (“Непоховані мерці”). У його художній моделі межової ситуації герої-інтелігенти залишаються віч-на-віч із собою і приймають рішення. Обставини, що впливають на мотивацію вибору, - однакові у всіх: чума страху упокорила суспільство, заполонила свідомість. Особистісна поведінка мотивується морально-етичними засадами, ціннісними пріоритетами кожного. В результаті - Іван Брус заради збереження себе як митця, що покликаний служити нації, суспільству, свідомо обирає божевілля як спосіб самозбереження і цим самим уособлює тип сильної особистості, людини з державницьким мисленням. Чудієв - це втілення ідеї приреченості. З одного боку, приреченості людини, яка не має тієї сили волі, щоб відчути себе екзистенцією, з іншого, - національного типу, для ментальності якого приреченість є відчуттям іманентним.

Олена Антонівна - носій високої духовності, ґрунтом якої є загальнолюдські цінності. Вона - втілення сили людського духу, віри, людяності. Її смерть - це самозахист від знищення людського в людині, спосіб уберегти душу від руйнівної системи, символ віри у непереможність того вищого, що дає людині і народу відчуття власної вищості перед страхом, символ перемоги над існуванням приреченого. Смерть Олени Щоголової - це смерть тіла, але не духу.

“Ротонда душогубців”- це глибоке психоаналітичне дослідження людини й суспільства в умовах екстремального суспільного катаклізму. Власне, на автобіографічному матеріалі, крізь призму індивідуальної психології окремих типів автор вибудовує образ суспільства і створює психологічну модель українства, що витворилася в умовах його історичного та політичного буття. Основні елементи цієї моделі - страх, приреченість, віра. Це ще одна гіпотеза автора щодо питання недержавності української нації і своєрідний рецепт здобуття державності через виховання людини, сильної духом.

У “Висновках” узагальнено основні положення дослідження.

Творчість Т. Осьмачки - поета, прозаїка, публіциста, літературного критика, перекладача, що охоплює майже сорок десятиліть, репрезентує материкову й діаспорну складові літературно процесу й відбиває його характерні ознаки. Специфіка національного суспільно-культурного розвитку першої половини ХХ століття позначилася як на долі митця, так і на рецептивній свідомості сучасників. Вульгарно-соціологічна критика 20-х років визнала творчість Осьмачки ідеологічно небезпечною, а самого поета затаврувала як класового ворога. Еміграційна критика відзначалася виваженістю й різносторонністю оцінок поетичного та прозового доробку письменника. У ній схарактеризовано стильові домінанти, відзначено індивідуальну неповторність геніального таланту митця. Сучасне вітчизняне літературознавство розширило спектр дослідницьких напрямів творчості Осьмачки.

Системність підходу до творчої індивідуальності митця, що включає дослідження психобіографії, літературно-критичних джерел та естетично-світоглядних засад письменника, дала підстави заперечити існуючі судження про патологічний вияв психічної недуги Осьмачки й стверджувати приналежність його до відповідного - емоційного - психотипу людей.

Поезія митця 20-х років розвивалася в річищі авангардних тенденцій західноєвропейського мистецтва, активно поширюваного в українській культурі Лесем Курбасом, О. Довженком. Мистецька свідомість 10-20-х років сприйняла ідейно-естетичні засади експресіонізму й художньо репрезентувала його у різних видах мистецтва. Творчість П. Тичини, М. Бажана, Т. Осьмачки яскраво демонструє індивідуально авторський стильовий вияв експресіонізму в українській поезії.

Т. Осьмачка найбільш яскраво представляє експресіонізм в українській поезії 20-х років. Експресіоністична свідомість митця, посилена суспільно-історичними зрушеннями, брала свої витоки в міфологічному світовідчутті, народнопоетичній творчості, народній мовній стихії. Суб'єктивний світ, екстатичний стан душі - головний об'єкт лірики Осьмачки, в якій на перший план виходить екзистенційний мотив буття людини й України.

Поетична творчість еміграційних літ оприявнює нові ознаки художньої свідомості митця. Ключова тема України підсилюється екзистенційними мотивами, що розгортаються в дусі філософсько-естетичних засад експресіонізму у параметрах історичних, духовних, космічних. Переломлені через особистісне національні мотиви набули трагічного звучання. Новою сторінкою в ліриці митця стала поезія кохання.

Найвищим мистецьким досягненням Осьмачки є новаторська за змістом і формою поема “Поет”. Мотив села підноситься у творі до космічних вимірів, а центральна тема осмислюється в контексті філософсько-естетичних тенденцій національної та європейської культур: поет - син своєї Вітчизни й матері-природи. Оригінальністю відзначається інтерпретація концепції митця в аспекті поет і космос. Форма реконструйованих класичних октав, широке міфологічне, фольклорне, інтертекстуальне поле, самобутня мовно-образна стихія поеми витворили неповторно індивідуальний стиль, що репрезентував твір як яскраве естетичне явище в національній літературі.

Прозова спадщина Осьмачки, представлена повістями, розкриває ще одну грань творчої індивідуальності письменника. Об'єднуючим ідейно-змістовим стрижнем цих творів є тема долі України, яка трактується в екзистенціальному філософському ключі через проблеми буття поневоленої нації, ролі національної інтелігенції, сильної особистості в боротьбі за волю та державність. Власний життєвий досвід письменника, національно-визвольні змагання України були основою екзистенціального світу прози Осьмачки, який продовжив аналогічні тенденції творів В. Підмогильного, М. Хвильового. Стильова палітра повістей увібрала в себе елементи міфопоетики, реалістичного, натуралістичного, експресіоністичного письма, представивши творчий почерк автора як явище неповторне.

Т. Осьмачка як людина і митець репрезентує національне буття України ХХ століття у складному і неповторному вияві, а його творчість, що є зразком високомистецького поєднання традиційно національного та модерного європейського, долучає українське письменство до скарбниці вселюдської культури.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях

1. Барчан В. Творчість Теодосія Осьмачки в контексті стильових та філософських вимірів ХХ століття : монографія. - Ужгород : TIMPANI, 2008. - 432 с. (25,3 др. арк.).

Статті:

2. Барчан В. Тема України в ліриці Т. Осьмачки // Науковий вісник УжДУ. Серія : Філологія. - Ужгород, 1998. - Вип. 3. - С. 56-64.

3. Барчан В. Особливості поетики експресіонізму в ліриці Т. Осьмачки (збірка “Круча”) // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : зб. наук. праць. - Ужгород, 2000. - Вип. 2. - С. 257-266.

4. Барчан В. Любовна лірика Теодосія Осьмачки // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : зб. наук. праць. - Вип. 3. - Ужгород, 2000. - С. 272-285.

5. Барчан В. Експресіонізм у збірці Т. Осьмачки “Сучасникам” // Південний архів : зб. наук. праць. Філологічні науки. - Херсон : ТВО „Атлант”, 2001.-Вип. ІХ. - С. 174-180.

6. Барчан В. Особливості поетики збірки “Скитські вогні” Т. Осьмачки // Український модернізм зі столітньої відстані. Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : зб. наук. праць. - Вип. Х, спеціальний. - Рівне: РДГУ, 2001. - С. 198-205.

7. Барчан В. Міфопоетика повісті Т. Осьмачки “Старший боярин” // Біблія і культура : зб. наук. статей. - Чернівці: Рута, 2001. - Вип. 3 - С. 186-192.

8. Барчан В. Данте в художній рецепції Т. Осьмачки (”Містерія”, “Данте”) // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Міжнародна наукова конференція “Українська література в загальноєвропейському контексті”. - Ужгород, 2002. - Вип. 5. - С. 21-30.

9. Барчан В. Поет “покривдженої землі” (екзистенціальна основа збірки “Клекіт” Т. Осьмачки // Науковий вісник УжДУ. Серія : Філологія. - Ужгород, 2002. - Вип. 6. - С. 91-96.

10. Барчан В. Григорій Сковорода і Теодосій Осьмачка: феномен індивідуальності // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. - Ужгород, 2003. - Вип. 7. - С. 47-49.

11. Барчан В. Експресіонізм і поетична творчість П. Тичини 10-20-х рр. ХХ ст. // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. - Ужгород, 2004. - Вип. 9. - С. 79-88.

12. Барчан В. Поетична творчість Миколи Бажана 20-х років ХХ ст. у контексті експресіонізму // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Філологія. - Ужгород, 2004. - Вип.10. - С. 66-71.

13. Барчан В. Природа експресіонізму Т. Осьмачки // Література. Фольклор. Проблеми поетики : зб. наук. праць. - Вип. 24. - Ч. 2. / [редкол. : А. В. Козлов (відпов ред.) та ін.]. - К. : Акцент, 2006. - С. 72-94.

14. Барчан В. Екзистенційна модель митця в поемі Т. Осьмачки “Поет” // Наукові записки. Серія : Філологічні науки (літературознавство). - Вип. 64. Ч. 1. - Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - С. 54-68.

15. Барчан В. Міфологічні структури в “Поеті” Т. Осьмачки // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Філологія. - Ужгород, 2006. - Вип. 14. - С. 3-9.

16. Барчан В. До психології особистості Т. Осьмачки-митця // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Філологія. - Ужгород, 2007. - Вип. 15. - С. 17-22.

17. Барчан В. Авторська концепція самовияву національної інтелігенції в умовах історичного буття України в повісті “Старший боярин” Т. Осьмачки // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Філологія. - Ужгород, 2007. - Вип. 16. - С. 16-22.

18. Барчан В. Повість Т. Осьмачки “План до двору” : художній світ в екзистенціальних вимірах // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Творчість Івана Чендея в загальноукраїнському літературному контексті : матеріали Всеукраїнської наукової конференції 14-16 травня 2007 року, Ужгород. - Ужгород: Вид-во УжНУ “Говерла”, 2007. - Вип. 11 - С. 31-39.

19. Барчан В. Тодось Осьмачка в рецепції львівської преси 1942-1943 рр. // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Філологія. - Ужгород, 2007. - Вип. 17. - С. 140-142.

20. Барчан В. Творчість Тодося Осьмачки в рецепції української критики 20-х рр. ХХ ст. // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Філологія. - Ужгород, 2008. - Вип. 18. - С. 10-13.