Австрійська мала проза ХХ століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

АВСТРІЙСЬКА МАЛА ПРОЗА ХХ СТОЛІТТЯ: ГЕНОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА І ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПЦІЇ

10.01.04 - література зарубіжних країн

10.01.06 - теорія літератури

ЗИМОМРЯ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Гром'як Роман Теодорович,

Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук,

Волощук Євгенія Валентинівна,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, старший науковий співробітник;

доктор філологічних наук,

Гаврилів Тимофій Іванович,

Інститут українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України,

старший науковий співробітник;

доктор філологічних наук, професор

Моклиця Марія Василівна,

Волинський національний університет ім. Лесі Українки,

завідувач кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури.

Захист відбудеться «30» травня 2011 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14. Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, Київ, вул. Володимирська, 58

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

австрійський проза автобіографізм новелістика

Актуальність дослідження. Процес пізнання духовного життя суспільства зумовлює пошук конструктивного підходу до вивчення природи єдності таких факторів, як взаємозв'язки, взаємодія, рецепція національних літератур. Звідси - необхідність всебічного аналізу особливостей і закономірностей їхнього художнього розвитку, висвітлення різних форм, тенденцій взаємозбагачення культурної спадщини споріднених і неспоріднених народів на різних історичних етапах. Дискусійність ключових аспектів дискурсивного стану історико-літературного контексту спричиняє виникнення нових перспектив щодо характеристики вагомих міждисциплінарних зв'язків, діалектики тематичних мотивів, індивідуальних стилів, художніх систем загалом. Усе це окреслює гетерогенні грані явищ, природи об'єкта дослідження, реального взаємозв'язку як неодмінної ознаки, що існує у мистецькому житті того чи іншого письменника, з одного боку, та структури тексту, якості його рецепції - з іншого. Дискурс розвитку австрійської літератури, її домінантних жанрових ліній, які опосередковано або безпосередньо перехрещуються в німецькомовному культурному просторі, заслуговує на детальне й системне розкриття. Дослідження цієї проблематики охоплює з'ясування природи генологічної парадигми та рецепції, зумовлюючи потребу багатопланового розуміння шкали означуваних цінностей.

Рецептивний рух німецького, австрійського та швейцарського національного письменства насичений своєрідними уявленнями, визначеннями, судженнями. Для цього літературного трансферу характерною рисою є дієвість впливу міфологізації, а на відстані часу - деміфологізації. В історичному зрізі це явище зумовило закономірну акумуляцію стійких стереотипів і міфів. Вони відігравали й досі відіграють суттєву роль. У контексті австрійської літератури і передусім на рівні цілісно-системних уявлень назріла необхідність детального й аргументованого осмислення жанрового аспекту різних категорій. До них належить понятійний блок, що складається з таких складників, як «новела» («Novelle»), «оповідання» («Erzдhlung», «Geschichte»), «оповідка», «коротке оповідання» («Kurzgeschichte»), «концентроване оповідання» («Kьrzestgeschichte»), «календарна історія» («Kalendergeschichte»), «прозова мініатюра» («Prosaminiatur»), «нарис» («Skizze»), «поезія в прозі» («Prosagedicht»), «фейлетон» («Feuilleton»), «анекдот» («Anekdote»).

Генетичні зв'язки та типологічні спорідненості австрійської літератури як зі західноєвропейським письменством загалом, так і німецьким - зокрема, доцільно розглядати крізь призму сучасних теоретичних концепцій жанрової диференціації малих епічних форм. Генологічний підступ містить закономірну сполуку зі завданнями літературознавчого аналізу тексту. Вони пов'язуються як з використанням широкого комплексного підходу до його презентації, так і з панорамним залученням праць інтердисциплінарного характеру - з теорії літератури, історії літератури, компаративістики, літературної критики, а також таких складових - рецептивної естетики, генології, імагології, інтертекстуальності, герменевтики.

У другій половині ХХ ст. спостерігається підвищена концентрація уваги з боку літературознавців Німеччини, Австрії, Швейцарії на осмислення тих художніх явищ, що властиві для малої прози та її генологічних різновидів. До розширення уяви про дієвість парадигми теоретичних концепцій малої прози у німецькомовному ареалі спричинилися монографії Й. Клайна, Б. ф. Візе, Ф. Мартіні, К. Додерера, А. Датти, Л. Ронера, Й. Мюллера, Ґ. Йекеля, Е. Найса, П. Бюрґеля, З. Мєлчарека, М. Шрадер, Г. Ауста, Г. Шлаффер, Ґ. Фенґа, Т. Деґерінґа, З. Шуберт, В. Фройнда, М. Дурцака, Е. Вассманн. Праці названих учених охоплюють повнотою викладення матеріалу й глибиною наукового аналізу різні аспекти жанрології: від вивчення мутування й рекомбінації жанру у творчості окремого автора - до розробки концепції його функціонування у цілісному контексті. Дослідницькі пошуки провідних австрійських науковців (К. Адел, А. Допплер, Й. П. Стрелка, К. Цайрінґер, В. Шмідт-Денґлер) невіддільні від осмислення причин присутності трагічних сторінок у хроніці розвитку австрійського суспільства. Вони виакцентовують чинник усвідомленого поєднання різних верств народу, з одного боку, та ролі художнього письменства в австрійському національно-культурному просторі - з іншого.

Проведений аналіз наукових джерел стосовно теоретичних аспектів австрійської малої прози ХХ ст. і передусім її генологічних особливостей засвідчує: аналогічна проблематика досі не була предметом спеціальних студій у літературознавстві. Відсутня праця, яка б систематизувала малі прозові жанри та жанрові різновиди, системно розкрила типологію ознак їхньої художньої структури, взаємозв'язок форми і змісту, складники поетики.

Плодотворність сприйняття австрійської літератури має свою специфіку. Актуальність цієї роботи зумовлена потребою структурного впорядкування понятійно-категоріального апарату. Він пов'язаний із феноменом австрійської літератури ХХ ст., її самобутності, вагомістю звучання її малих епічних форм як об'єкта недостатньо дослідженого масиву. В основі такого завдання лежить смисл інтерпретативної можливості зафіксувати стан як культурологічного, так і естетичного дискурсів. Тому закономірним є розгляд генологічної та рецептивної парадигм австрійського письменства у контексті німецькомовного художнього простору. Стрижневе питання взаємодії літературних систем полягає в цілісному розкритті художньо-стильової основи. Вона суттєво визначає ідентичність австрійської національної традиції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах комплексної теми «Проблеми рецептивної поетики, наратології і транслаторики в українсько-зарубіжних літературних зв'язках» (номер державної реєстрації 0105U000748) кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Тему дисертації узгоджено й затверджено на засіданні бюро Наукової ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 4 від 4 грудня 2008 р.).

Мета роботи - розкриття сутності генологічної парадигми і проблеми рецепції австрійської малої прози ХХ ст.; вивчення тенденцій і закономірностей її розвитку; теоретичне осмислення й системне дослідження жанрових особливостей зразків малої прози у контексті німецькомовного культурного простору. Увагу зосереджено на співвіднесенні індивідуально-стильових чинників із загальними, характеристиці поліваріантності інтертекстуальних зв'язків на синхронному і діахронному рівнях.

Мета конкретизована в таких дослідницьких завданнях:

окреслити в контексті німецькомовного літературного процесу сутність генологічної парадигми та проблеми рецепції австрійської малої прози ХХ ст. з проекцією на твори знакових авторів ХІХ ст.;

дослідити критичну літературу в галузі теорії та історії жанрів малої прози;

визначити на загальнотеоретичному рівні типологічні ознаки австрійської малої прози, наративні особливості побудови авторського дискурсу, проблеми різноголосся і стилістичної діалогічності;

виявити стрижневі мотиви найбільш характерних творців австрійської малої прози ХХ ст.;

висвітлити особливості моделювання художнього мислення як провідних, так і маловідомих австрійських художників слова;

простежити зв'язок сучасної австрійської новелістики з національною традицією, зокрема, з прозовими жанрами;

з'ясувати особливості поетики австрійських письменників у теоретичному та інтертекстуальному вимірах;

увиразнити контактно-генетичні та типологічні зв'язки австрійських авторів із представниками споріднених і неспоріднених літературних систем;

проаналізувати концепт автобіографізму як однієї з важливих моделей характеротворення в австрійській малій прозі;

узагальнити на тлі вивчення літератур зарубіжних країн стильові тенденції австрійської малої прози довоєнного, воєнного, міжвоєнного та післявоєнного періодів.

Об'єкт дослідження - австрійська мала проза ХХ століття. Вибір об'єкта дослідження зумовлений тим, що творчість письменників означеного періоду (А. Шніцлер, Г. ф. Гофманнсталь, Р. М. Рільке, Ф. Кафка, Р. Музіль, Й. Рот, І. Айхінґер, І. Бахманн, Т. Бернгард, П. Гандке, А. Зєлінскі, Е. Фітцбауер, М. Ган, Г. Кунер) містить багатий стилістичний потенціал. Він і спричинив вагомі аргументи на користь виокремлення моделі австрійської малої прози з німецькомовного культурно-художнього простору. Взірці малих епічних жанрів розглянуті не тільки на рівні корпусу текстів з певними художніми образами, ідеями, філософськими засадами, але й крізь призму історико-культурологічного контексту з урахуванням переємності літературного досвіду (Ф. Ґрільпарцер, А. Штіфтер, К. Е. Францоз). Основу дослідження склали - з метою уникнення різночитання художніх явищ - тексти мовою оригіналу.

Предмет дослідження - генологічна парадигма австрійської малої прози ХХ ст. у контекстуальному зв'язку з проблемами рецепції.

Методи дослідження. У дисертації використано здобутки системного, історико-порівняльного, культурно-історичного, психологічного, рецептивно-естетичного підходів. Комплексний характер дослідження передбачав інтеграцію ряду наукових методів. Основними у роботі стали порівняльно-історичний, рецептивний, біографічний, структурно-наратологічний, герменевтичний, феноменологічний, антропологічний методи. Методологію дослідження урізноманітнюють елементи психоаналізу і структуральної інтерпретації художнього тексту. Зразки малої прози проаналізовані у безпосередньому зв'язку з часом їхнього написання та в контексті літературного процесу означеного періоду. Тому здобувач послуговується методологічним принципом історизму. Застосування кожного з методів на різних етапах дослідження зумовлено колом окреслених завдань.

Теоретико-методологічну основу дисертації склали концептуальні позиції зарубіжних та українських дослідників теоретичної поетики та генології; філософсько-антропологічної та естетичної проблематики; аналітичної психології та психології творчості; рецептивної та феноменологічної естетики; міжкультурної комунікації; герменевтики; формалізму; структуралізму та семіотики; постструктуралізму та деконструктивізму. У процесі фактологічного аналізу австрійсько-німецько-українських літературних взаємодій вагомими були праці Є. Волощук, Т. Гавриліва, Д. Затонського, Л. Кравченко, Я. Лопушанського, І. Мегели, Д. Наливайка, А. Науменка, Я. Погребенник, П. Рихла, Л. Цибенко, Б. Шалагінова.

Наукова новизна роботи визначається параметрами, що окреслюють предмет та об'єкт дослідження. Досі відсутні концептуально завершені праці, які б розкривали самобутність австрійської малої прози як окремої жанрової системи. Вона, хоч і співзвучна, але кардинально відмінна від німецької. Пропонована дисертація є першою спробою вивчити феномен австрійської малої прози, висвітлити її специфіку у контексті німецькомовного культурного простору, осмислити сутність генологічної парадигми з проекцією на проблеми рецепції. Уперше в українському літературознавстві розглянуто на широкому контекстуальному тлі особливості поетики австрійської малої прози ХХ ст. у типологічних зрізах і зіставленнях з німецькою короткою прозою аналізованого періоду.

Аналіз історико-літературного матеріалу увібрав широке коло праць австрійських, німецьких, швейцарських, українських, польських, російських, словацьких, чеських, хорватських, болгарських, естонських, угорських літературознавців. На основі детального розгляду дослідницького масиву, що містить розгалужений комплекс актуальних питань для словесної науки на новітньому етапі її розвитку, розроблено власну концепцію інтерпретації художніх зразків короткої епічної форми як репрезентативних (А. Шніцлер, Г. ф. Гофманнсталь, К. Е. Францоз, Р. М. Рільке, Ф. Кафка, Р. Музіль, Й. Рот, І. Айхінґер, І. Бахманн, Т. Бернгард, П. Гандке), так і малознаних (А. Зєлінскі, Е. Фітцбауер, М. Ган, Г. Кунер) в Україні австрійських письменників. В обраних для аналізу зразках малої прози віддзеркалено широкий спектр уявлень австрійського суспільства про перипетії ХХ ст. Усе це дало можливість систематизувати, узагальнити основоположні складові поетики австрійської малої прози досліджуваного періоду.

Теоретичне значення дисертації. Висновки і результати дослідження відкривають нові можливості у вивченні літератури зарубіжних країн та теорії літератури. Дисертація містить положення, які сприяють розробці нових об'єктивних підходів до розуміння генологічної парадигми та проблеми рецепції австрійської малої прози ХХ ст. У роботі осмислено існуючі уявлення про жанрові різновиди малої прози та запропоновано авторське бачення наступності внутрішньолітературних тенденцій не тільки в австрійському, але й у німецькомовному культурному просторі загалом. Це створює необхідне теоретичне й методологічне підґрунтя для подальших досліджень у даному напрямі.

Практичне значення. Здобуті результати та теоретичні висновки можуть бути використані для розробки нових курсів з історії зарубіжного письменства та теорії літератури; написання підручників і посібників, присвячених дослідженню німецькомовного літературного процесу, аналізу творчої спадщини провідних репрезентантів австрійської та німецької культур.

Особистий внесок здобувача полягає у комплексному дослідженні австрійської малої прози ХХ ст. Вибудувано цілісну концепцію розвитку австрійської новелістики окресленого періоду з огляду на її генологічну парадигму та особливості рецепції. У рамках взаємозв'язку значень «генологічної парадигми» та «проблеми рецепції» вивчено специфіку творчої манери цілої низки австрійських письменників, розкрито своєрідність їхнього художнього письма. Усі концептуальні ідеї й висновки дисертації є особистим результатом дисертанта. Використання надбань попередників у роботі чітко позначені посиланнями на відповідні джерела й представлені у списку опрацьованої літератури.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено та рекомендовано до захисту на засіданні кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (протокол № 4 від 26 жовтня 2010 р.). Основні положення дисертації викладені у доповідях, виголошених на таких наукових форумах: всеукраїнській науково-практичної конференції «Українське слово мовами народів світу» (Дрогобич, 2007-2010); всеукраїнській науковій конференції «Нагуєвицькі читання» (Дрогобич, 2007-2010); міжнародній науковій конференції «Криза теорії» (Чернівці, 2007); міжнародній науковій конференції «Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті» (Луцьк, 2007); всеукраїнській науково-практичній конференції «Перекладознавство. Літературознавство. Мовознавство: Тенденції розвитку на зламі ХХ-ХХІ ст.» (Дрогобич, 2007); всеукраїнській науковій конференції «Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології» (Тернопіль, 2008); міжнародній науковій конференції «Сучасні проблеми германістики в Україні» (Дрогобич, 2008); міжнародній конференції «Німецькомовні літератури ХІХ-ХХІ ст.: міфи і деміфологізація» (Київ, 2008); міжнародній науковій конференції «Мультикультурні аспекти сучасного літературознавчого дискурсу» (Чернівці, 2008); міжнародній науковій конференції «Творчість Григорія Кочура в контексті української культури ХХІ віку: До 100-річчя від дня народження Майстра» (Львів, 2008); всеукраїнській науковій конференції «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2009, 2010); ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Мови і світ: дослідження та викладання» (Кіровоград, 2009); міжнародній конференції «Німецькомовна література від ХІХ до ХХІ ст.: діалог культур та пошук ідентичності» (Полтава, 2009); науковій конференції «Творчість Дмитра Павличка в контексті української культури» (до 80-річчя письменника)» (Тернопіль, 2009); V всеукраїнській науковій конференції «Документалістика початку ХХІ ст.: проблеми теорії та історії» (Луганськ, 2009); міжнародній науковій конференції «Мова як світ світів. Поетика і граматика» (Київ, 2009); всеукраїнській науково-практичній конференції «Роль перекладу в контексті взаємодії національних культур: дискурс сучасності» (Дрогобич, 2009); міжнародній науковій конференції «Вісниківська традиція у літературі ХХ ст.: концепти, особливості стилю, світові контексти» (Дрогобич, 2010); XXIII міжнародній транслатологічній конференції «Помилка (та її наслідки) у перекладі» (Ченстохова, Польща, 2010).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 40 наукових праць: три монографії («Австрійська література: моделі рецепції тексту», «Мала проза Томаса Бернгарда: контекст рецепції та генології», «Австрійська мала проза ХХ століття: художня світобудова») та 36 наукових статей, із них 29 - у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (834 позиції) і додатків (інтерв'ю з А. Зєлінським). Обсяг роботи без списку літератури - 418 стор., повний обсяг - 519 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, ступінь її наукового опрацювання, зв'язок роботи з науковими програмами та планами установи, де виконана дисертація, висвітлено стан вивчення проблеми, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і наукову новизну праці, основні методи дослідження, окреслено теоретичне й практичне значення отриманих результатів, розкрито особистий внесок здобувача, а також подано відомості про апробацію та структуру дисертації.

У першому розділі „Контекстуальний рівень рецепції та парадигма генології: проблематика й естетична дієвість” окреслено умови становлення парадигми рецепції художньої спадщини представників німецькомовного культурного простору. В її основі - кращі досягнення національних літератур Австрії, Німеччини та Швейцарії. Обстоюється паритетність зв'язків літератури у широкому міжнародному контексті. Така парадигма не постає повноцінною без урахування корпусу текстів малої прози. З огляду на її рецептивний потенціал вона належить до презентативних свідчень духовних змагань австрійців, німців і швейцарців. Розкриттю досліджуваної теми сприяли пріоритетні питання: а) висвітлення особливостей поширення й сприйняття національних літератур, природи їхньої взаємодії (рецепція як форма міжлітературних зв'язків); б) виявлення специфіки творчого засвоєння й переосмислення художнього досвіду в динаміці розвитку окремої літературної системи, у першу чергу, Австрії та Німеччини (літературна рецепція); в) трактування літературних фактів у процесі функціонування художніх зразків на рівні сприйняття текстів малої прози з огляду на загально-естетичне бінарне співвідношення на рівні об'єктивних і суб'єктивних начал: автор-творець - адресат-реципієнт (рецептивна естетика); г) розкриття жанрово-стильової своєрідності австрійської малої прози ХХ ст. (генологічний дискурс). Поєднання інноваційних підступів з традиційними засадами дає можливість виявити спільні й відмінні тенденції, розщепити художні явища у зрізах їхньої повторюваності, унікальності, а також фіксованої ефективності щодо якісного збагачення здобутків національних культур з урахуванням естетичної дієвості контекстуального рівня рецепції та парадигми генології.

У підрозділі 1. 1. - „Дискурс оцінок генології та її змістового наповнення” - визначено термінологічні межі генологічної парадигми. Запорукою розвитку літературознавчої науки ХХ ст. у країнах Західної Європи було широке застосування різноманітних підходів до аналізу художнього тексту, зокрема, з позицій генології (Р. Веллек, Г. Бурґер, К. Гамбурґер, П. Ернаді, К. К. Полгайм, Й. П. Стрелка, Ц. Тодоров). В українському літературознавстві активно велася розробка теорії поетологічних категорій роду і жанру (О. Астаф'єв, Р. Гром'як, І. Денисюк, М. Жулинський, М. Ільницький, Г. Клочек, Н. Копистянська, В. Марко, М. Моклиця, М. Наєнко, М. Ткачук, С. Хороб, Г. Штонь). З огляду на зміну суспільно-політичних обставин на початку 90-х рр. ХХ ст. в українській науці дедалі помітну роль почали відігравати визначальні принципи феноменології, психоаналітичної інтерпретації, герменевтики, архетипної критики, семіології, рецептивної естетики, феміністичного постструктуралізму, неоміфологізму, інтертекстуальності, імагології. Відбулося часткове заміщення звичних найменувань новими дефініціями. До таких понять належить і грецькомовна сполука «генологія» (гр. gйnos - жанр; logia - розуміння, знання; lуgos - думка). Пріоритет щодо впровадження в науковий обіг названого терміну віддається носієві французької літературознавчої школи П. в. Тіґему (1871-1948). Розуміння генології як галузі наукового знання повинно сприяти розкриттю характерних рис літературного твору на рівні осмислення природи жанрів як таких «практичних маркерів» («йtiquettes commodes»), що відповідають реаліям художньої творчості. Цій проблемі властиве розмаїття трактувань, а її виміри перебувають на перетині низки наукових дисциплін і різних видів мистецтв.

Природу генологічної парадигми засад плідно вивчали О. Воррен, Р. Веллек, Й. Й. Ґілен, С. Скварчиньска, К. Бартошиньскі, Ф. Воллман, Й. Грабак, Ш. Влашін, Й. Гвішч, І. Поспішіл, Ї. Ґазда, А. Маріно, Ґ. Крачун, К. А. Реіс, Ґ. Ерор, В. Луков, Б. Іванюк. Реалії генологічної парадигми характеризує смислова множинність. Це засвідчує художня практика літературного процесу ХХ ст. Звідси - нерідко істотні розходження в європейському літературознавстві щодо моделювання жанрових теорій.

На зламі ХХ - початку ХХІ ст. у літературознавчій науці утверджується тенденція до звільнення від скептичного ставлення до можливості упорядкування жанрів, що характеризує реалії доби постмодерну. Генологічна дисципліна явила еластичну спроможність адаптуватися до викликів сучасності й виробляти концепції, що здатні відповідати очікуванням реципієнта літературного твору. В їхній основі лежить переконання: жанр - це рухлива, динамічна й історично змінна структура. Він трансформується, підпадає під впливи, набуває видозміни залежно від культурно-історичного контексту. Відкидання жанрової проблематики й заперечення її актуальності загрожує створенню ситуації, коли нові зразки художніх змагань перебуватимуть у вакуумі абстрактних уявлень: вони позбавлені сполуки з пам'яттєвим кодом жанру, а також діахронічних і синхронічних зв'язків з типологічно близькими творами.

У німецькомовному просторі сфера вжитку і способів застосування словосполуки «генологія» («Genologie») значно вужча у порівнянні з традиційними термінами «поетика жанрів» («Gattungspoetik») та «теорія жанрів» («Gattungstheorie»). Особливу увагу привертають проблеми інтерпретації малих наративних форм, розкриття їхніх жанрових домінант у німецькому, австрійському і швейцарському письменстві. Коротку прозу асоціюють з цілою низкою знакових для рецепційного процесу імен (Т. Манн, Б. Брехт, В. Борхерт, З. Ленц, К. Вольф, Ґ. Воманн, В. Шнурре, Г. Ланґе, У. Тімм; А. Шніцлер, Ф. Кафка, Р. Музіль, Г. ф. Гофманнсталь, Ш. Цвайґ, І. Бахманн, І. Айхінґер, Т. Бернгард, П. Гандке, Ґ. Фуссенеґґер; Р. Вальзер, М. Фріш, П. Біхзел, У. Відмер). Важливим при цьому є виокремлення як синхронних, так і асинхронних тематичних, стильових, жанрово-композиційних ліній, що мали місце у трансформаціях художніх текстів у названих національних літературах з проекцією на конкретну добу - ХХ століття.

У підрозділі 1. 2. - „Конструкт традиції у процесі розвитку жанру” - осмислено специфіку проблеми жанрової типології у німецькомовному культурному ареалі крізь призму переємності досвіду. Визначення базових параметрів моделей генологічної парадигми австрійської малої прози ХХ ст. передбачає врахування конкретної реалізації її жанрового потенціалу, а також абстрагування її рис передусім від творів аналогічного типу у німецькому та швейцарському письменстві. Важливі узагальнені особливості літературного тексту короткої наративної форми, що зримо виказують його відмінність від великих епічних жанрів. У цьому плані заслуговує на увагу при аналізі текстових структур малої прози таке явище, як «формальний міметизм» (М. Ґловіньскі). Воно пов'язане з оповіддю від «Я-особи», яка створює у реципієнта враження автентичності подій з життя наратора. Цей ефект досягається завдяки наслідуванню автором розмовних елементів задля передачі почуттів і емоцій персонажів, зокрема, у внутрішньому монолозі. Переконливі приклади містяться у творах «Лейтенант Ґустль» А. Шніцлера, «Спогад про прекрасні дні» Г. ф. Гофманнсталя, «Сільський лікар» Ф. Кафки, «Амок» Ш. Цвайґа, «Шапка» Т. Бернгарда, «Оглядини оранжереї» Ґ. Ф. Йонке, «Три гірські оповідання» Б. Гелла, «Новини з півночі та півдня» Г. К. Артманна, «Нічне царство доктора Ліпського» Г. Айзендле.

Новела «Лейтенант Ґустль» А. Шніцлера - взірець наративної конструкції з огляду на тлумачення та інтерпретацію художніх досягнень австрійських авторів різних поколінь, у тім числі й Г. ф. Гофманнсталя, Ф. Кафки, Ш. Цвайґа чи Т. Бернгарда. Новелістична побудова традиційно вважається довершеним утіленням моделі малої епічної форми. У дисертаційній роботі подано історичний екскурс щодо початкового етапу становлення наукового зацікавлення жанром новели та її першоформ (середньовічний віршований епос, «чернечі легенди», «мере»). Це зумовлене потребою цілісного огляду досліджень, що в історичному зрізі дають уявлення про принципи відокремлення новели у німецькомовному просторі від споріднених різновидів - оповідання, ескізу, нарису, казки, притчі, фейлетону, анекдоту. Підвалини для формування й закріплення теоретичних знань про жанрову специфіку німецькомовної новели були закладені наприкінці ХVIII - на початку ХІХ ст.

У підрозділі 1. 3. - „Сутність жанрової типології: поетика новели” - осмислено теоретичну природу жанру на тлі програмних висловлювань німецькомовних письменників першої половини ХІХ ст. Теоретичним аспектам жанрової сутності та форми новели відведено чільне місце у колі зацікавлень Ф. Шлеґеля. Німецький учений підкреслив необхідність неупередженої подачі фактів - у розумінні гуманістичних засад - задля повноцінного розкриття загальнолюдських ідеалів у мистецтві слова, у тім числі й у новелі. Сутнісні засади поетики Ф. Шлеґель виклав у тексті «Бесіда про поезію». Літературні роди - епос (поєднання об'єктивного та суб'єктивного начал), лірика (суб'єктивне начало) та драма (об'єктивне начало) - він систематизував у хронологічній послідовності, де первинним жанром є епіка, а наймолодшим - трагедія. Такий поділ дещо суперечив засадам, які проголошував його сучасник Ґ. В. Ф. Геґель. У розумінні німецького філософа жанрова тріада характеризується в такий спосіб: епос - елемент об'єктивності; лірика - елемент суб'єктивності; драма - сполука об'єктивного та суб'єктивного елементів. Дієвою постає закономірність, коли образи митців як головних дійових осіб прозоро прочитуються у низці прозових текстів, у тім числі малої епічної форми. Підтвердження цьому - твори В. Г. Вакенродера («Незвичайне музичне життя композитора Йозефа Берґлінґера»), Е. Т. А. Гофмана («Кавалер Ґлюк»), А. Шаміссо («Неймовірна історія Петера Шлеміля»), Й. Айхендорфа («Мармурова статуя»).

З ім'ям Л. Тіка пов'язується розвиток теорії «поворотного пункту» як невід'ємної складової новели. Її автор зміщував акцент на структуруючу роль форми. У процесі формування свого письма митець розробляв різні стильові пласти жанрових модусів. Унаслідок цього його погляди зазнали помітної корекції та еволюції. Тому і його міркування про місце поняття «вендепункт» у структурі новели доцільно розглядати у зрізі пошуків власних художніх відкриттів. У теорії Л. Тіка можна виокремити два стрижневі моменти: а) центральне місце поворотного пункту у структурі новели; б) перспектива багатозначності поворотного пункту. Своєрідної ідейно-стильової спрямованості новелі надають чудернацькі, примхливі, жартобливі, трагіко-комічні, а також фантастичні «кольори й характери». Фантастичне начало складає виразну рису романтичної новели, що зближує її з фольклорним жанром - чарівною казкою. До засобів зображення реальності за допомогою мотивованого використання надприродних образів активно вдавалися К. Брентано та Е. Т. А. Гофман.

Потенціал активного засвоєння й переосмислення на рівні пізнавальної парадигми зберігає у генологічному дискурсі новели і так звана «соколина теорія» («Falkentheorie») П. Гайзе. Ця поняттєва категорія належить - поруч із дефініціями «нечувана подія» Й. В. Ґете та «поворотний пункт» Л. Тіка - до особливо плодотворних (К. К. Полгайм). Логіка формування визначальних координат німецькомовної новели: рух від класичної романської традиції на рівні своєрідного відштовхування від відомого - до нового мистецького результату. Концепція П. Гайзе привнесла специфічну схематизацію форми новели та адекватно розкрила загальний принцип взаємодії компонентів у її структурі. Провідні носії культурної спадщини німецького народу (К. М. Віланд, Й. В. Ґете, Е. Т. А. Гофман, Г. Клайст, Ф. Шлеґель, А. В. Ф. Шлеґель, Ф. Шлаєрмахер, Л. Тік, Ф. Т. Фішер, Т. Мундт, Ф. Геббель, Т. Шторм, Ф. Шпільгаґен, П. Гайзе, П. Ернст) суттєво розширили контекст жанрово-тематичних чинників. Вони спонукали до зародження й розвитку різноманітних видів духовної творчості, що безпосередньо або опосередковано пов'язується з літературною взаємодією і ширше - з благотворними художніми впливами. В їхній основі - процес осмислення та критичної оцінки кращих надбань національного та чужорідного письменства. Німецько-австрійські культурні взаємозв'язки творять не локально-ізольовану позицію, а сугестивну матерію. Її джерела фіксують норму традиції. Згадана тенденція животворно відобразилася у художній манері таких репрезентантів австрійської літератури, як А. Штіфтер, М. Ебнер-Ешенбах, Ф. Заар, Л. Анценґрубер, П. Розеґґер, К. Е. Францоз, Я. Ю. Давід. Ремінісценції з творчістю Е. Т. А. Гофмана, яка сповнена символічних, містичних, гротескних образів, відчутні у творців австрійської малої прози ХХ ст. З-поміж них варто виокремити імена А. Шніцлера, Ґ. Майрінка, Ф. Кафки, Ф. Набла, Ф. Герцмановскі-Орландо.

Підрозділ 1. 4. - „Новела як національна презентема художньої світобудови” - присвячено новелістиці Ф. Ґрільпарцера. З його ім'ям пов'язані витоки зародження національної художньої форми австрійської новелістики. Геокультурний контекст творчих пошуків австрійських письменників містить органічну сполуку з традиціями німецького літературного процесу, насиченого зображально-виражальними засобами новелістики. Вона увібрала амбівалентність конкретно-чуттєвих образів, метафоричних означень, фіксованих градацій трансформації художньо-естетичного досвіду. Усе це потверджує наявність в австрійській новелістиці національної презентеми художньої світобудови. Водночас нерозривність зі згаданою традицією ілюструють численні інтертекстуальні проекції та алюзії. Вони дотичні до цілого корпусу текстів австрійської малої прози. Ідеться про складний художній світ «близьких духом» (В. Гумбольдт) літератур, що репрезентують тісно споріднені культури німецькомовного ареалу. Проте між ними не можна ставити знак тотожності. Причина полягає в неоднаковості суспільно-історичних умов, за яких розвивалися німецька та австрійська літератури. Кожна з них виробила свої концептуальні засади духовного поступу. Їхнє чітке проявлення припало на ХІХ ст., коли були закладені підвалини для виявлення специфіки закріплення послідовності розвитку художньої думки представників австрійського народу. Мала проза постає одним із вагомих чинників, що сприяє збереженню й примноженню виявів історичної пам'яті. Вже в ХІХ ст. виразно розкрилася дієвість художнього феномена малих жанрів з-під пера Ф. Ґрільпарцера, А. Штіфтера, Ф. Заара, Л. Анценґрубера, П. Розеґґера, П. Альтенберґа, Ф. Галма.

Ф. Ґрільпарцерові належить заслуга виведення австрійського письменства за межі регіональної літератури, а відтак і його введення у світову художню систему. Своє переконання у духовній потенції носіїв австрійського культурного коду Ф. Ґрільпарцер заманіфестував 1837 р. у нарисі «Чим австрійські автори відрізняються від решти?». Виходячи з аналізу особливостей подачі фактів, подій і явищ, він виділив три ознаки цих відмінностей: «безпретензійність, здоровий глузд, правдивість почуттів». Вони дають змогу стисло характеризувати художню палітру доби бідермаєру, на яку припали роки його активної діяльності. Йдеться про переломну епоху в австрійській культурі. Мистецтво для Ф. Ґрільпарцера - це передусім віддзеркалення живої дійсності. Новели «Монастир біля Сандомєжа» та «Бідний музикант» містять у сфокусованому вигляді ті центральні мотиви, що притаманні і його драматичним творам. Ф. Ґрільпарцер нерідко звертався до інтерпретації міфів, легенд і переказів народів, які перебували під владою династії Габсбургів. Легендарно-міфологічні структури - це постійні складові в австрійському літературному процесі. Вони зберегли своє силове поле і в малій прозі ХХ ст. Звертання до такої архітектоніки спостерігається у творчості Ф. Брауна («Новели та легенди», «Аттіла», «Зцілення дітей», «Троянський принц»), А. Лернет-Голеніа («Нова Атлантида»), М. Від («Єдиноріг»), М. Гаусгофер («Історія про людиночоловіка»).

Характерологічне смислове навантаження у новелі «Монастир біля Сандомєжа» несе образ замку. Він умонтований у систему видимих, а також асоціативних символів, що наповнюють простір художнього світу новели. Сюжети з розгортанням дії у замку або на його території розповсюджені і в німецькій літературі ХІХ ст. Ілюстрацією може послужити новела «Замок Дюранде» Й. Айхендорфа. В австрійському письменстві, у тім числі у малій прозі, ця символіка відтворює цілий комплекс психологічних аспектів світогляду митців, а звідси - культурологічних концепцій художньо-стильової еволюції мистецтва слова. Твори на подібну тематику зустрічаються на різних етапах поступу австрійської літератури: у доробку А. Штіфтера («Стрункий ліс»), М. Ебнер-Ешенбах («Сільські та замкові оповідки»), Л. Захер-Мазоха («Маґас, розбійник»), Ф. Заара («Замок Костенітц»), Р. М. Рільке («Пісня про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке»), А. Шніцлера («Потрійна пересторога»), Р. Музіля («Португалка»), Ф. Кафки («Замок»), Ш. Цвайґа («Нетерпіння серця»), Е. Міттерер («Ясновидиця»), Б. Брейма («Замок у Богемії»), А. П. Ґютерсло («Людинолюби»). У другій половині ХХ ст. образ замку набув нової якості. Г. Цанд і Т. Бернгард убачають у «комплексі замку» причину патологічних станів людини. Розробка мотивів у зв'язку з окресленими проблемами має місце у текстах Ф. Тумлера («Замок в Австрії»), Ґ. Фріча («Мох на каміннях»), Г. Цанда («Успадкування вогню»), Т. Бернгарда («Італієць»), Ґ. Амансгаузера («Замок з пізніми гостями»), А. Брандштеттера («Замок»), Ґ. Фуссенеґґер («Шекспірові доньки»).

Новела «Монастир біля Сандомєжа» набула якісних ознак твору епохального значення. Вона стала тим чинником, що запрограмував духовні звершення цілої низки письменників у генологічному полі зразків панорамної та короткої епічної форми як ХІХ, так і ХХ ст. Це простежується у типологічних зіставленнях із творами А. Штіфтера («Вапняк»), Ф. Заара («Тамбі», «Реквієм кохання»), Ф. Кафки («Перевтілення»); Ґ. Зайко («На плоту»); Г. Додерера («Штрудльгофські сходи або Мельцер і глибінь років»). Жанрово-естетичне розмаїття австрійської малої прози ХХ ст. доцільно розглядати крізь призму тяглості традиції. Особливо це стосується тих творчих особистостей, які вступають у гострий діалог з ідеями та орієнтаціями свого часу. До них належав і Ф. Ґрільпарцер, який увійшов в історію культурного життя Австрії як «поет Вітчизни». Він став притокою утвердження осібної національної літератури в німецькомовному письменстві.

У підрозділі 1. 5. - „Логіка організації текстуального простору новели” - проаналізовано твори малої епічної форми А. Штіфтера. Кращі з них набули статусу сталої величини у рецептивній традиції австрійської малої прози ХХ ст. Для неї визначальною постає тенденція, в основі якої лежить наступність стрижневих особливостей внутрішньої організації тексту навколо первинної ідеї - сполуки морального і природного. Це відноситься передусім до творчих здобутків А. Штіфтера. Вони гідні зіставлення з кращими моделями художньої думки. Мистецький світ австрійського письменника викликає у читача реалістичне враження контакту з життєвими ситуаціями, що сплетені з облудної ідилії та тотальної руйнації. Енергія внутрішніх начал і зовнішніх стихійних сил пронизує події, конфлікти, характери усіх його новел. Новизною тематично-проблемного пласту, сюжетно-композиційними знахідками, експериментуванням зі стильовою манерою письма відзначена збірка малої прози «Кольорові камені». Автор акцентував увагу на питаннях духовного та естетичного зростання дітей («Граніт», «Гірський кришталь», «Мусковіт»), відчуженості людини-дивака у суспільстві («Вапняк», «Турмалін»), морально-психологічного випробування в межовій ситуації («Місячне молоко»). Прагнення осмислити органічний взаємозв'язок внутрішнього світу особистості з енергією природи вказує на вплив художніх досягнень епохи романтизму на творчість А. Штіфтера.

Мала проза А. Штіфтера утвердила головні напрямки австрійської літератури, яка від середини ХІХ ст. набула динамічного розвитку. У творчому арсеналі австрійських авторів ще й досі простежуються художньо-зображальні засоби, характерні для набутку цього видатного письменника. Його прозові надбання справили благотворний ефект на творчість П. Розеґґера, Л. Анценґрубера, Г. Гофманнсталя, Ф. Набла, Г. Броха, Р. Музіля, М. Мелла, Ю. Церцера, Й. Урціділа. Амплітуда плодотворного засвоєння його письма простежується в закріпленні в австрійській літературі ХХ ст. жанру прозової мініатюри. Здобутки австрійських письменників у жанрі мініатюри засвідчують доцільність виділення її чотирьох головних різновидів: а) «соціальна мініатюра» (П. Альтенберґер, А. Полґар, О. Кокошка, Ф. Гізель, В. Франке); б) «пейзажна мініатюра» (К. Г. Ваґґерль, Ф. Захер, Й. Лайтґеб); в) «мініатюра дрібних речей» (Ф. К. Ґіцкі, Е. Меркер, Р. Музіль); г) «історична мініатюра» (Ш. Цвайґ, Й. Рот); д) «езотерична мініатюра» (І. Айхінґер, І. Бахманн, Ф. Майрикер, Ґ. Фріч, Г. К. Артманн, К. Байер, Т. Бернгард). Текстові структури А. Штіфтера надаються до увиразнення широких часопросторових контекстів, а відтак - численних типологічних порівнянь. Антиномічність, гра контрастів, панорамне образне мислення - характерні риси не тільки для прози А. Штіфтера, але й для авторів, які прибули до Відня зі Сходу та Півночі монархії над Дунаєм. До них належать Я. Ю. Давід («Галюцинації», «Дивакуваті святі»), К. Е. Францоз («Євреї з Барнова», «Трагічні новели», «Блазень»), М. Ебнер-Ешенбах («Неспокутуваний», «Непереможна сила»). Твори названих митців варто розглядати безпосередньо в контексті текстового корпусу малої прози ХХ ст. Наприкінці ХІХ ст. відбулися кількісні та якісні зрушення в еволюційному та рецепційному процесах австрійської літератури загалом і малої прози - зокрема. Це сталося завдяки поширенню культурних здобутків її носіїв за межами країни та активній співпраці з репрезентантами споріднених і неспоріднених літературних систем. У ХХ ст. феномен австрійського письменства з проекцією на оціночний вимір «гуманітарних критеріїв» (Е. Алкер) неспростовно потвердив свій статус самодостатнього соціокультурного явища. В його основі - корпус художньо довершених текстових структур, які перебувають у тісній взаємодії між собою та традиційними мистецькими формами попередньої епохи.

Другий розділ „Австрійська мала проза першої половини ХХ століття: комунікативно-рецептивний вимір” присвячений теоретичному осмисленню проблеми рецепції з проекцією на її національну та глобальну значимість, а також вивченню питань ролі міжкультурного діалогу у німецькомовному просторі, динаміки функціонування малої прози у полікультурному середовищі.

У підрозділі 2. 1. - „Національна та глобальна значимість рецепції” - розкрито сутність рецептивної та генологічної парадигми австрійської малої прози ХХ ст. в контексті німецькомовного художнього процесу. Вона має давні усно-поетичні джерела, ґрунтовні літературні традиції, що ведуть до народної новели, фейлетонних зразків, художнього досвіду письменників ХІХ ст. Усе це сприяє наближенню до об'єктивного розуміння особливостей ментального клімату носіїв австрійської культури у німецькомовному просторі як за минулої, так і сучасної епох. Опертям для тлумачення логіки фактів комунікативно-рецептивного виміру служить виопуклення ідентичнісних начал. Воно надає самобутнього відтінку культурним явищам на теренах Німеччини, Австрії чи Швейцарії.

Потужна концентрація глобалізаційних викликів припала на злам ХХ - початок ХХІ ст., коли зміст надбань різних літературних систем набув суперечливого вияву в умовах впливу (позитивного й від'ємного) на рівні міжкультурної уніфікації. Предметом дискусій став пошук пропозицій для збалансованого співвідношення між диференційованим існуванням національних мистецьких традицій та їхньою симетричною інтеграцією у «єдиний Океан художньої культури людства» (Ю. Борєв). Ознаки формування «загальнолюдської літератури» як певної «парадигми епохи» вбачаються у наступних тенденціях: а) набуття поруч з національно своєрідним додаткових усезагальних рис (орієнтація художньої культури на універсальні цінності); б) опертя на національні традиції й використання досягнень інших культур, у тім числі неспоріднених (інтеграція художнього досвіду іншої культури в рідну); в) виникнення високоякісної перекладної індустрії. Конститутивним є не розкодування буквенно-звукової системи національної мови, а адекватне прочитання змістових величин світобачення її носіїв за різних епох. У такій рецептивній моделі не варто переоцінювати значення мови-посередниці. Йдеться про багатоступеневу надбудову. Її елементи структурують механізм взаємодії творця тексту, інтерпретатора (критика) та читача-адресата. Основні ланки формальних ступенів членуються у такому порядку: а) первинна (задум - підготовка - інформація); б) самоцінна (публікація (друкований, електронний формати); в) проміжна (реклама, промо-акції); г) критично-оцінювальна (виявлення - аналіз - сприйняття читачем (слухачем) у ріднокраї); д) інтерпретаційна (переклад - сприйняття читачем (слухачем) у чужомовному середовищі - засвоєння нового знання - пізнання світу подібного або іншого). Взаємодію літератур характеризують різні прояви її результатів, у тім числі запозичення, наслідування, образні аналогії, стилізація, а також перекладні рішення (Л. Грицик, Р. Зорівчак, М. Зимомря, М. Лановик, Р. Радишевський, О. Чередниченко). Усі ці форми мають істотне значення для обопільного зближення художнього досвіду, оновлення й подальшого розвитку традицій, поповнення арсеналу словесно-зображальних засобів різномовних творів, розширення ідейно-тематичних рамок національних літературних систем. У складному процесі взаємодії та взаємопроникнення літератур постійно превалює конкретна результативна якість як домінанта. Пріоритетне місце в рецепції духовних змагань австрійських авторів в Україні здобув творчий доробок таких письменників, як Л. Захер-Мазох, К. Е. Францоз, А. Шніцлер, Р. М. Рільке, Ґ. Майрінк, Г. ф. Гофманнсталь, Р. Музіль, Ш. Цвайґ, Ф. Кафка, Й. Рот, Г. Додерер, Е. Канетті, І. Айхінґер, І. Бахманн, Т. Бернгард, П. Гандке. Сприйняття творів чи не кожного з названих митців містить риси тривимірної взаємодії, позначеної інформативною, критично-оцінювальною та інтерпретаційною фазами. Зростає роль літературознавства як «науки аргументації» (З. Й. Шмідт), коли на передній план виходить питання про направленість рецепційного процесу та цілісність його елементів. Виняткового наповнення ця теза набуває в контексті осмислення сфери естетичного пізнання міжлітературних явищ, що спричиняють взаємодію літератур на основі специфічності художнього досвіду. Аналіз продуктивних інтерпретацій (І. Андрущенко, Т. Гаврилів, О. Логвиненко, І. Мегела, Є. Попович, Ю. Прохасько, П. Рихло) дозволяє дійти висновку: особливість розвитку мистецтва перекладу в Україні на зламі ХХ-ХХІ ст. полягає в устремлінні реалізувати своєрідну моноконцепцію - утвердити концепт духовних можливостей українського народу в органічній взаємодії з іншими національними культурами. Це засвідчують зацікавлення з боку перекладачів німецькомовним художнім масивом і, зокрема, досягненнями австрійського письменства. Справжнім відкриттям для українського реципієнта видаються у цьому сенсі кращі твори з доробку Г. Леберта, Г. К. Артманна, А. Зєлінського, М. Фрітц, В. Шваба, Е. Фітцбауера, Г. Кунера, М. Шаранґа, Е. Єлінек, Ф. Шу, М. Штреерувітц, К.-М. Ґауса, Й. Гаслінґера, А. Фіана, В. Ґронда, М. Ган, Н. Ґстрайна.

Вагоме значення для ефективності міжлітературної комунікації має спрямована орієнтація художнього тексту на певну соціальну групу реципієнтів. Для «емпіричного читача» (Д. Гарт) ключовою постає відповідь на питання про автентичність зображуваних подій. Вихідною точкою запуску результативної стратегії рецепції та інтерпретаційного перетворення твору в іншомовному середовищі є його наповнення функціональними атрибутами, зокрема, фікціональністю та прагматизмом, що забезпечує акт перекладу.

У підрозділі 2. 2. - „Місце міжкультурного діалогу у німецькомовному просторі” - йдеться про множинну поліаспектність. Вона заснована на феномені мультикультурності як помітної риси творчого набутку носіїв австрійської малої прози ХХ ст. На зміну ілюзорному уявленню поступово приходить реалістичне бачення історії. Переконливим свідченням того, яким повільним був цей процес, є австрійська література ХХ ст. загалом і мала проза - зокрема. Для цілої низки письменників поняття «Австрія» чи «австрійська ідея» відносяться до таких, які неможливо відірвати від минувшини. Низка видатних митців (Г. Брох, Ф. Верфел, П. Гандке, Е. Канетті) почала сприймати Австрію як свою Батьківщину тільки після багатолітнього перебування поза її межами.

Акцент поліаспектності позначив творчий набуток багатьох представників австрійського письменства (І. Айхінґер, Ґ. Амансгаузер, Ґ. Андерс, Г. Артманн, І. Бахманн, К. Байер, Р. Байр, М. Брод, М. Гаусгофер, Г. Гофманнсталь, Г. Додерер, А. Зєлінскі, Ф. Кафка, О. Кокошка, Р. Музіль, Е. Новак, Й. Рот, Ф. Т. Чокор, Е. Фрід, Б. Фрішмут, Ґ. Фріч, Ґ. Фуссенеґґер, А. Шніцлер). Чимало з них жили й творили в Австро-Угорській монархії, до якої належали носії різних народів і були своєрідними «донорами» збагачення німецькомовного масиву художнього письма. Концептуально вагомі позиції випливають передусім з моделювання поліваріантного й водночас єдиного культурного простору на землях Австро-Угорщини. Воно поєднувало у собі різноманітні впливи, традиції, які характеризували ідейно-емоційний зміст національних надбань - у літературі та мистецтві - конкретного народу. Чин такого моделювання не втратив свого означеного співвідношення і після занепаду Наддунайської монархії. Звідси і проступає вагомість поетики слов'янських мотивів у австрійській малій прозі крізь призму порівняльно-типологічного прочитання інтертекстуальності та спільних і відмінних ознак міжкультурного діалогу. Щодо форми та змісту згаданого діалогу, то цей дискурс вписується в загальне тло пошуків у літературному процесі ХХ ст.

Відображення структури рецепційного процесу австрійського письменства не має цілісного змісту без літературного масиву «зниклого світу Східної Галичини та Буковини» (М. Поллак). Цей регіон все ще залишається для австрійців не тільки місцевістю для «уявних подорожей», але й крихітною ареною, де відбулися знакові для Австрії історичні події. Саме тут найбільшою мірою простежується готовність австрійських митців бути дієвими посередниками в адаптації інонаціональних духовних цінностей, спричиняючись до утвердження феномена мультикультурності Наддунайської дуалістичної держави. Основою процесу міжлітературної взаємодії на етнічно неавстрійських землях була трансформація мотивів і образів з метою «вкраплення» інакшого в своє. Поліетнічна атмосфера, в якій спільнотою жили українці, поляки, австрійські німці, євреї, румуни, а також автохтонні етнографічні українські групи гуцулів, бойків і лемків, стимулювала багатьох письменників до оцінки подій, явищ з позиції міжнаціонального діалогу.