Австрійська мала проза ХХ століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

Феномен мультикультурності в австрійському письменстві визначається зрівноваженою й водночас полірівневою моделлю розвитку духовних змагань різних народів і народностей у межах одного державного організму. До таких репрезентантів австрійської літератури - тією чи іншою мірою - належать П. Розеґґер, М. Ебнер-Ешенбах, П. Альтенберґ, Я. Ю. Давід, А. Шніцлер, К. Шенгерр, Ґустав Майрінк, Г. ф. Гофманнсталь, Ш. Цвайґ, Е. Е. Кіш, К. Г. Ваґґерл, І. Айхінґер, А. Зєлінскі. У творчості названих авторів і має місце діалогізація як явище мультикультурності, зумовлене неоднорідними чинниками. Воно знайшло своє відображення в конкретиці відібраного й творчо використаного життєвого матеріалу (збірка оповідань «З днів пізньої осені» М. Ебнер-Ешенбах). Фактично всі вони - носії художньої моделі, яка об'єктивно відтворювала реалії доби Австро-Угорської монархії. Для неї був характерний «диференційований код» (П. Рихло) людської свідомості. Очевидним було намагання австрійських письменників не відставати від стильових пошуків, що характерні для творчої манери німецьких митців. Тут доцільно увиразнити тематичні акценти, властиві для німецької малої прози (Т. Шторм, Г. Гессе, Т. Манн, Г. Фаллада). Вони - не споглядальні, а закроєні на художньому осмисленні живої субстанції. Її носій за неоднорідних умов спроможний утверджувати гармонійну єдність людини й природи, героя й суспільства всупереч із реальними залежностями від конфлікту, розриву та конфронтації з духовним і матеріальним світом. Аналогічні підступи знаходимо і в австрійській малій прозі, зокрема тієї, що висвітлює історичну тематику в іронічному ключі («Побачення» Р. Шаукала; «Підкорення Сараєва» Ґ. Майрінка).

Суспільно-історичний розвиток Німеччини, Австрії та Швейцарії має свої диференційні прикмети. Проте для всього цього самобутнього ареалу примітна висока дієвість комплементарної функції. Її сутність полягає в органічному входженні художніх досягнень представників німецького, австрійського та німецькомовного швейцарського письменства в інформаційний контекст, що здатний безпосередньо впливати на естетичні погляди реципієнтів з-над Райну, Дунаю та Рони.

У підрозділі 2. 3. - „Динаміка функціонування тексту у полікультурному ареалі” - досліджено поетику слов'янських мотивів в австрійській малій прозі крізь призму художнього досвіду К. Е. Францоза. Австрійська мала проза ХХ ст. концептуально розширила художню карту німецькомовного літературного простору завдяки дієвому мистецько-естетичному потенціалу зображальних засобів. У цьому аспекті чинники умовного й реального значною мірою оперті на поетику образів слов'янського світу. Вони аргументовано вписані у внутрішню структуру авторського уявлення про духовно досконале в житті. Філософські рефлексії, засновані на слов'янських мотивах, найбільш характерні для творчості австрійських авторів кінця ХІХ - першої половини ХХ століть. І це закономірно, якщо питання мультикультурності - чинника міжлітературної взаємодії - розглядати у пов'язі з інтеркультурною компетенцією. Остання присутня у тих митців, для яких постійний контакт з іншомовним середовищем був природною ознакою. Такий міжтекстовий простір мав особливо сполуку з а) місцем народження письменника у територіальних рамках проживання та б) автохтонним народом: українським (Л. ф. Захер-Мазох, Н. Самуель, К. Е. Францоз, С. Морґенштерн, А. Ґранах, Й. Рот, Й. Калмер, А. Марґул-Шпербер, Ґ. Дроздовскі, Р. Ауслендер, М. Шпербер, Г. В. Катц, О. Я. Таушіньскі, А. Зєлінскі); чеським (О. Єллінек, К. Краус, Р. М. Рільке, Р. Міхел, Ф. Кафка, Ф. Набл, М. Брод, Ф. Графе, Л. Віндер, Ф. В. Верфель, Ф. Спунда, Ґ. Зайко); болгарським (Е. Канетті); польським (Т. Ріттнер, К. Зандлер); сербським (М. Дор); словенським (Ф. Ліпуш); хорватським (Р. Штайнер, Б. Буден); угорським (А. Латцко, О. ф. Горват); італійським (К. Даллаґо, Т. Дойблер). З-поміж названих письменників особлива роль в австрійському полікультурному просторі належить К. Е. Францозу. Його творчість посідає першорядне місце в історії австрійсько-німецько-українських міжкультурних взаємодій. Хоч автор прозової збірки «Галицькі оповідання» належав до майстрів австрійської та німецької літератур останньої третини ХІХ ст., вплив його кращих творів слід проектувати і на мистецькі пошуки австрійських новелістів першої половини ХХ ст. (М. Ебнер-Ешенбах, П. Розеґґер, А. Полґар, Й. Рот, А. Шніцлер). Творчість К. Е. Францоза не містить моделі критичного відмежовування, коли мовиться про соціальні, національні кривди українського народу. «Боротьба за право», «Німий», «Повстання у Воловцях», «Війт із Білої», «Базарний день у Барнові», «Біля гробу», «З напів-Азії», «Від Дону до Дунаю», «Трагічні новели» - особливо вагомі різножанрові зразки митця.

Твір К. Е. Францоза «Німий» оригінальний як за проблематикою зображення, так і за жанровою структурою. Тут майстерно поєднані елементи дидактизму, соціально-психологічного, символіко-фантастичного наративу. Автор широко використовує мотиви фольклору, притчі, міфу, а також легенди, у першу чергу, про приреченого на вічне блукання по світу Агасфера. Йдеться передусім про трансформацію «вічних» тем і мотивів, які у певній літературі-реципієнті служать ціннісними орієнтирами (А. Нямцу, О. Бондарева) для характеристики означуваної доби. К. Е. Францоз убачав своє завдання бути посередником між світами Сходу та Заходу. Він не робив наголосу на національній ідентифікації героїв. Тому тільки той реципієнт, хто знається на реаліях українства як суб'єктної величини, здатний впорядкувати їх за приналежністю до певного етносу. Індивідуалізоване зображення жіночих та чоловічих постатей додатково підкреслює авторську концепцію. Жіночі образи переважно позначені такими рисами, як простосердя, безпосередність, щирість, вродливість (Бабуся, Тіана). А чоловіки постають запальними, нестримними, непохитними у своїх намірах (Северко, Тодор, Гаврило). Ці паралелі проступають у розкритті письменником зображуваних психічних переживань, «філософії» вини і кари, спричиняючи ефект конкретного співпереживання, а відтак - сприйняття духу трансцендентних вартостей. Художні засоби у творах К. Е. Францоза тісно пов'язані з українською народною творчістю. Аналіз художніх текстів австрійської літератури (з урахуванням динаміки її функціонування в полікультурному просторі) дає можливість узагальнити об'єктивні критерії, які зумовлювали закономірності розвитку духовних змагань народів Австро-Угорської монархії у проявах типології культури, національної та жанрової традиції.

У підрозділі 2. 4. - „Мала проза: дієвість ознак національного, інонаціонального, універсального” - висвітлено особливості рецепції австрійської малої прози в загальноісторичному й художньому контексті, що охоплює тривалу часову дистанцію. Така парадигма розкриває зміст взаємодії літературних явищ як у позитивному, так і від'ємному світлі щодо пожвавлення, послаблення або ж цілковитої відсутності інформаційного та критично-оцінювального зацікавлення художніми надбаннями іншого народу.

Парадигма універсальних цінностей, що має трансцендентний характер та охоплює ознаки національного та інонаціонального, творить текстуалізовану художню світобудову з проекцією на її самобутність стосовно кожної етнокультурної ідентичності. Вона невіддільна від образно-мовної картини, яку репрезентує письменство того чи іншого народу. У німецькомовному просторі це ілюструє місткий духовний потенціал Галичини та Буковини як за епохи Австро-Угорської монархії, так і після її занепаду. Крім К. Е. Францоза, його носіями були такі прозаїки, як Л. А. Сіміґіновіч-Штауфе (римоване оповідання «Олександр Довбуш»), Л. Захер-Мазох (новели «Галицькі оповідання»), Н. Самуель (збірка оповідок «Культурні образки з життя євреїв у Галичині»), Г. Блументал (автобіографічний роман «Шлях юності»), С. Морґенштерн (збірка спогадів «В інший час. Роки юності в Східній Галичині»), А. Ґранах (автобіографічна оповідь «Ось іде людина»), Й. Рот (новела «Погруддя кайзера»), Я. Клайн-Гапараш (дилогія «Той, хто втікає від лева»), Ґ. Дроздовскі (спогади-нариси «Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця»), М. Шпербер (трилогія «Немов сльоза в океані»), Г. В. Катц (мемуарний роман «Фішмани»), Р. Флінкер (роман «Чистилище»), О. Я. Таушіньскі (оповідання «Юнак на стовбурі»), Ґ. Реццорі (мініатюри «Магребінські розповіді»), А. Зєлінскі (оповідання «Провінціал»). Вони реконструюють хід еволюції культурної взаємодії між народами-сусідами. При цьому подібність або ж несхожість у зображенні художнього малюнку культури взаємин можна розглядати у вимірі суб'єктивних суджень, оцінок. Згадані твори побудовані переважно у формі спогадів, фіксуючи «дорогу реліквію» (Ґ. Дроздовскі). Про посилення критичних зацікавлень з боку українських реципієнтів художнім набутком німецькомовних авторів як вихідців з Галичини й Буковини свідчить той факт, що перекладні твори Е. Арнольд-Гольма, С. Германа, Ґ. Дроздовського та Л. А. Сіміґіновіч-Штауфе з'явилися, як показав аналіз, тільки в Україні. Для багатьох австрійських письменників властивий наратив, логічному упорядкуванню якого сприяє слов'янський мотив як транстекстуальний чинник. Він охоплює декодовані смисли, образи, колоритні акценти (оповідання «Бюст кайзера» Й. Рота; дія відбувається у галицькому селі Лопатини).

Опосередкованим засвоєнням в інонаціональному мистецькому середовищі маркована спадщина письменників, твори яких глибоко закорінені на специфіці регіонального ландшафту «малої батьківщини». До таких авторів належать Й. Аллрам, І. Бодмерсгоф та Е. Фітцбауер з Нижньої Австрії; Ґ. Штрайхер, Ю. Церцер та Р. Біллінґер з Верхньої Австрії; Г. Фраунґрубер, Р. Г. Барч, М. Вайнгандл, М. Мелл, Б. Ертлер, П. Ґроґґер та М. Вилґер зі Штирії; К. Шенгерр, Й. Ґ. Оберкофлер, Й. Лайтґеб та Ф. Пунт із Тіролю; Й. Віхнер, А. Велте, Н. Беер та Ґ. Фуссенеґґер із Форарлберґа; Й. Фроймбіхлер та О. Андерґассен із Зальцбурґа; Ф. Ґаґерн та Й. Ф. Перконіґ із Каринтії. З огляду на наступність досвіду їхні пошуки мають дотичність - на рівні ідейно-естетичного впливу - до літературної течії «гайматкунст». Вона досягла в німецькомовному просторі свого найбільшого розвитку у 1890-1910 рр. Йдеться про таку традицію, що характеризує духовні змагання австрійського народу як суб'єкту, власне, у замкненому просторі окремо взятої провінції, наприклад, Нижньої Австрії, Верхньої Австрії, Тіролю, Штирії, Каринтії. Тому різножанрові твори (драми, романи, оповідання, новели, вірші) більшості з названих письменників засновані на моделюванні вмотивованих комунікативних ситуацій між австрійцями, з одного боку, та словенцями, хорватами, чехами, словаками, італійцями, угорцями - з іншого. Загалом художній почерк цілої плеяди авторів - від Й. Віхнера до Е. Фітцбауера - суголосний настроєвості доби та тих знакових подій, що припали на їхнє життя. Все це - основа для естетичних цінностей та їхнього осмислення в умовах протистояння особистості та суперечливого часу. А питання трансцендентних вартостей робить усталеним окреслення рис національної ментальності. Це постає особливо злободенним на зламі ХХ-ХХІ ст. у зв'язку з глобалізаційними проривами. Неізольованість ланцюгу наступності досвіду підтверджує і творчість представників новітньої генерації, більшість з яких (А. Зєлінскі, З. Бекер, Р. Кнапп, М. Ставаріч, С. Стругар, Ґ. Таборі) прибула до Австрії з країн, що входили до організму Австро-Угорської монархії. Витоки цієї традиції закладені в екстериторіальних центрах німецькомовного ареалу. Вони утвердилися наприкінці ХІХ ст. у таких містах, як Чернівці, Львів, Краків, а також Прага.

Важко переоцінити значення вихідців з етнічно неавстрійських земель у справі пожвавлення австрійсько-німецької, австрійсько-чеської, австрійсько-єврейської, австрійсько-російської, австрійсько-української взаємодії. Максимальних зусиль для утвердження цього багатовимірного процесу доклав Р. М. Рільке. Його світовідчуття віддзеркалює причетність до тривог як окремої особистості, так і всього людства. Для малої прози Р. М. Рільке характерною є концентрація на порухах внутрішнього світу людини. Вона піддана небезпеці втратити своє моральне обличчя, залишившись віч-на-віч з конфліктами й протиріччями навколишнього середовища. Їхня домінуюча концепція проступає у філософському регістрі з проекцією на обстоювання морально-етичних ідеалів. Поетику новели «Пісня про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке» підсилює вплив магічно-казкової художньо-естетичної парадигми передусім пізнього німецького романтизму. Вона характерна для таких зразків малої епічної форми, як «Петер Лебрехт. Звичайна історія» Л. Тіка; «Кавалер Ґлюк. Спогад з 1908 року», «Золотий горнець» Е. Т. А. Гофмана; «Декілька горе-мірошників та угорських національних портретів», «Оповідка про бравого Касперля та вродливу Аннерль» К. Брентано; «Ізабелла Єгипетська. Перше кохання юного кайзера Карла П'ятого», «Розквартирування у будинку пастора. Оповідка з останньої війни» А. Арніма; «Із життя одного гульвіси» Й. Айхендорфа.

Третій розділ „Австрійська мала проза другої половини ХХ століття: образно-стильові тенденції” присвячений дослідженню зразків малої епічної форми І. Бахманн, М. Ган, Е. Фітцбауера, Г. Кунера, в яких різновекторно змодельовано взаємодію людини зі світом - природою і суспільством. З'ясування характеру взаємодії австрійської літератури зі світовим літературним процесом, її логічних закономірностей заслуговує особливої уваги.

У підрозділі 3. 1. - „Філософсько-психологічні та естетичні виміри художнього простору” - простежено інтертекстуальний зв'язок на матеріалі творів І. Бахманн у типологічному зіставленні з прозою Е. Андієвської. Художній простір і художній час органічно пов'язані з побудовою текстових структур. Це особливо примітно для малої прози австрійської та української письменниць. Тут міститься конденсований згусток реальних подій, з одного боку, та вигаданих, ірреальних візій - з іншого. Місце художнього простору має сталу величину, якщо йдеться про вияв традиційної конструкції як невід'ємного складника національної ідентичності, або ж змінюється залежно від конкретики фіксації певного факту, осмисленого автором першотвору. Системне осмислення особливостей взаємодії, що окреслює парадигму «автор - герой - читач», вагоме не тільки у вимірах сприймання її стратегічного наповнення на рівні рецептивної естетики. Ця проблема цілісно розкривається крізь призму співвідношень, що трактуються встановленням своєрідного наративного контакту між автором, героєм і читачем. Такий контакт скерований на його визначальну лінію, основу якої творить діалог. Йдеться про якісне розуміння - у ширшому плані - проявів діалогічності як масиву та його змістовно-смислових ознак. Витоки філософії діалогу, сягаючи античних часів, нуртують передусім там, де пріоритетне місце посідає значущість художньої комунікації. Вона конкретизує органічний взаємозв'язок та його логіку, що спричиняє діалог у межах концепту «автор - герой - читач». У цьому поєднанні художній образ відіграє роль «проміжної інстанції» (О. Лєвідов) у спілкуванні читача з автором як творцем мистецького тексту. Останнє постає певним зразком, коли розглядати жанрово-стильові особливості творчості І. Бахманн та Е. Андієвської. Вивчення діалогічної природи цього художнього масиву набуває узагальненого спрямування з проекцією на літературний процес загалом, а відтак теоретичного звучання - зокрема. Обидві авторки є носіями експериментально-інтелектуальної художньої системи з її підвищеною увагою до внутрішньої сутності людини. В основу творення характерів вони кладуть певний код, що спричиняє своєрідний малюнок з їхньої творчої уяви. Цей код пов'язаний з динамікою вкраплення в художню тканину «мотиву очікування» (К. Гайзер). Повсюди наявна апеляція до подвійного адресування внутрішньому й зовнішньому світові людини. Це свідомо загострює тло проблеми психологізму й водночас дієво передає акцент руху від об'єктивного до суб'єктивного, від реального до уявного. Йдеться про рамки розкриття внутрішнього світу змальованих особистостей та їхніх психічних станів у зіткненні з зовнішнім світом. Особливості бачення простору у зразках малої прози з-під пера І. Бахманн («Три дороги до озера», «Тридцятий рік», «Між убивцями та божевільними», «Три листи до Феліціана», «Юність в одному австрійському місті») та Е. Андієвської («Подорож», «Тигри») щодо філософських і психологічних вимірів нерівнозначні, у першу чергу, в сполуці з розгортанням психологічного підтексту (Т. Гундорова) та вибором цільової межової ситуації.

Тематика творів малої епічної форми з-під пера І. Бахманн, увібравши в себе широке коло явищ і реалій, еволюціонувала відповідно до запитів нового часу. У просторі малої прози письменниця маніфестувала філософські та естетичні основи поетики. Типологічне зіставлення прозових зразків дало можливість дійти висновку: малі епічні форми в австрійській літературі містять самобутнє продовження інтелектуальної, філософсько-психологічної лінії, що була характерна для німецькомовної літератури загалом (Т. Шторм, Т. Фонтане, Ґ. Келлер, Г. Гессе, Т. Манн, Г. Фаллада, В. Борхерт). Вплив цієї мотивованої лінії - це один з вагомих чинників, що спричинив дієвий діалог між літературами народів Східної, Центральної та Західної Європи за минулих епох і спричиняє дискурс їхньої взаємодії у ХХІ столітті.

У підрозділі 3. 2. - „Специфіка кодифікації образу жінки” - охарактеризовано основні художні засоби, за допомогою яких М. Ган змалювала індивідуалізовані жіночі образи у збірці малої прози «Сходження з колії».

Кодифікація та її сутність - розгалужене поняття. Воно - стосовно мотиву чи образу - узагальнює близькі або суголосні змістом ідеї. Йдеться не про обмеження безпосереднім емоційним досвідом автора, а про посилення ознак вчування, тобто моменту становлення іншої «Я-особи». Такий спосіб вчування характерний для австрійської письменниці М. Ган. Вона - один із самобутніх представників малої епічної форми у новітній австрійській літературі. Її письмо відображає тенденцію текстотворення з проекцією на продовження жіночої літературної традиції постмодерного характеру. В австрійському письменстві вона закріплена завдяки творчим досягненням І. Айхінґер, І. Бахманн, М. Гаусгофер.

Для манери австрійської авторки властива модель соціально-психологічної характеристики, що регламентується кодифікацією образу жінки як виразника настроїв і почувань людини в умовах суспільної кризи. Намагання приглушити песимістичну настроєність, притаїти прямий зв'язок між простором і часом, а також притлумити кумулятивними штрихами слабкість особистості, використовуючи гротеск, чорний гумор, - усе це міститься у творах багатьох австрійських авторів, зокрема, у малій прозі М. Ган. Проблематика соціально-психологічної характеристики образу жінки не просто стимулює її як творця, а й є для неї відповідно мотивованою умовою існування означеного феномена. У цьому аспекті знаковою в творчих пошуках М. Ган є збірка «Сходження з колії». Вона містить тринадцять новел, для яких примітні афективні, глибоко індивідуальні асоціації. Книжка утверджує постмодерністські тенденції, закладені письменницею в попередніх виданнях малої прози («Самотність насолоди», «Маленькі пастки насолоди»). Вони зумовлені екзистенціальними й психоаналітичними позиціями, а звідси - настроями смутку та самотності. Усвідомлення відчуженості від світу й людей викликає в героїв М. Ган потребу усамітнення, а також загострене відчуття парадоксальності буття, що нерідко зумисне осмислюється нею крізь призму оцінок ad absurdum. Події відбуваються в містичному, умовно замкнутому просторі: поїзд - вокзал - станція. Своєрідним ключем до прочитання є розвиток фабули, що безпосередньо залежить від асоціативного мислення персонажа. Затримка зовнішньої динаміки подій послаблює причинно-наслідкові зв'язки між явищами й вчинками. Проаналізована збірка «Сходження з колії» близька до жанрової своєрідності поетики фрагментарної прози. Реальність з її монотонною повсякденністю полишається на пероні, а типова героїня поринає в зміщені координати трансформованої дійсності. М. Ган маніпулює правдоподібними ситуаціями та контекстовими вигадками, концентруючи увагу на своєрідних згущеннях викладу. Йдеться про домінанту фізіологічних бажань, що проявляються на різних рівнях: а) зрада («Чужа шкіра», «Благовірний»); б) сублімовані вчинки («Я колекціоную знімки та подорожні знайомства», «Дрозендорф»); в) вбивство («Хто ж хоче знати правду», «Спальне місце», «Фатальні наслідки»); г) самозакоханість («Я», «Нічна подорож»). У творах відчувається посутній вплив ідей австрійського філософа О. Вайнінґера. Автор праці «Стать і характер» вважав, що на первозданному етапі людина є двостатевою і тільки переважання чоловічого або жіночого елементів остаточно визначає, хто є чоловіком або жінкою. В текстах М. Ган «Я-особа» - анонімна. Її мистецька стратегія не спрямована на створення образів персонажів з повноцінним внутрішнім світом, зі сформованим життєписом. Відтак ім'я втрачає своє смислове навантаження. Значною мірою це нівелює потребу читача ідентифікувати себе з дійовою особою.

У розумінні М. Ган безхарактерність героїв - це передумова для нової ідентичності. Спонтанні, безглузді вчинки пояснюються засобами чорного гумору. У структурі художнього твору, який не прогнозує елементу розважальності, нема місця для комізму. Натомість іронічним ставленням до будь-яких людських цінностей досягається ефект сприйняття життя як суцільного абсурду. Тому героїням М. Ган загалом властиві рішучі, жорстокі дії. Вони позначені так званим «чоловічим» характером, що суперечить жіночій природі. Чи не єдиним винятком є твір «Допоки живіт не буде повним». Тут утілений образ жінки патріархального типу, цілковито підвладного чоловікам. Загалом модель соціально-психологічної характеристики є художнім обрамленням образу жінки як носія концентрованого втілення загальнозначимих ситуацій та уявлень про буття людини у світі.

У підрозділі 3. 3. - „Медитативність малої прози” - розглянуто визначальні ознаки рецептивно-генологічної моделі з проекцією на текст і контекст новелістики Е. Фітцбауера. Історична, а також стилістична діалогічність творять елементи складної мозаїки з її внутрішньою геокультурною запрограмованістю. Вона певним чином діагностує тенденції, заґрунтовуючи художній ландшафт для прояву різноманітних стильових ознак, характерних для поетики австрійської малої прози ХХ ст. Вони поглиблюють зміст зразків малого жанру та забезпечують урізноманітнення їхньої форми. Зважаючи на потребу уникнення некоректності порівняння, за умов якої німецьке письменство традиційно сакралізується, пріоритетного значення набуває теоретичне осмислення загального річища мистецьких і позакультурних впливів на лінії розвитку австрійської літератури. Вони мали й мають місце в історії розвитку духовності австрійського народу, оскільки утверджується виразна національна ідентичність. Такий підхід дає можливість дійти висновку: більшість австрійських авторів - це носії світобачення, заснованого передусім на пріоритетах не стільки національного, як трансцендентного характеру. Однак критерії цього прояву зосереджені переважно на тих комплексних суспільних та історичних змінах, що відбувалися упродовж ХХ ст. в Австрії. З-поміж літературних жанрів, що містять конкретику реакції на складні взаємини особистості з реальністю, поруч з романом чільне місце посіли малі епічні форми - новела та оповідання. До письменників, під пером яких закроєна протидіюча й водночас оптимістично акцентована логіка світосприйняття зі своєю візією виходу з кризи, належить Е. Фітцбауер. Для його художньої манери характерний сконцентрований згусток, позначений психологічними рефлексіями, філософськими медитаціями. У цьому ключі написані шість оповідок, що склали збірку «Над пагорбом Айхґрабена». Автор переконливо веде мову про самоцінність національного колориту. Йдеться про таку традицію, що характеризує духовні й моральні вартості австрійського народу як суб'єкту в умовах його взаємодії з іншими народами - німецьким, італійським, угорським, чеським, словенським, українським. Е. Фітцбауер не дистанціюється від традиційної моделі зображувати австрійців з максимальним окресленням суб'єктивно-індивідуалістичних рис; при цьому примітна його суспільна заангажованість змалювати своїх персонажів передусім у своєрідних медитаціях, психологічних вируваннях. Дається взнаки вплив Ш. Цвайґа, автора новел, що належать до узагальненого циклу під назвою «Безладдя почуттів».

Жанрові межі твору «Над пагорбом Айхґрабена» характеризуються розширенням їхньої модифікації унаслідок відповідного моделювання автором художньої реальності. Особливістю книжки Е. Фітцбауера, поділеної на шість пов'язаних між собою причинно-наслідковою сполукою текстів, є те, що вона має ознаки жанрового взаємопроникнення оповідання та етюду й не посідає «штучних кордонів» (В. Панченко) між цими жанровими різновидами. Разом з художнім словом цілісність творять чотирнадцять графічних малюнків А. Лескошека. Таке конструювання вербального та візуального образів сприяє формуванню конкретної моделі рецепції з її чуттєво-настроєвим впливом на читача. Аналізований твір підтверджує жанротвірну роль циклу як самостійного історико-літературного перетворення, покликаного компенсувати фрагментарність композиції розрізнених оповідок. У ньому наявні ті формальні критерії циклізації, що засновані на зовнішніх і внутрішніх схопленнях між шістьма складниками текстової структури. Е. Фітцбауер розкриває смислове навантаження точними штрихами у паралельному зіставленні зі сконденсованістю думок видатного австрійського письменника Р. М. Рільке. Епічне «Я» постає своєрідним транслятором душевних і чуттєвих потрясінь, а не оцінювальних спостережень чи аргументованих висновків. На них базується нова якість потужної спрямованості виражальних засобів. За їхньою допомогою прозаїк досягає, з одного боку, традиційної, догматизованої моделі зображення межової ситуації, а з іншого - істотно підсилює її жанрову інакшість. Медитативна новелістика Е. Фітцбауера є вагомим художнім причинком для характеристики австрійської малої прози та її жанрово-стильових моделей другої половини ХХ - початку ХХІ століть.

У підрозділі 3. 4. - „Запрограмована ідентичність мотиву страждання” - подано характеристику комплексу художніх засобів і прийомів, що надають малій прозі Г. Кунера ознак психологічних студій про життя окремої людини, над якою тяжіють катаклізми ХХ ст. Утопічні уявлення про щасливе майбутнє людства майже цілковито зникли з австрійської літератури в післявоєнний період. Їх замінили образи про катастрофи та візії занепаду. На літературних шляхах розгорнули свою хроніку осмислення щоденності Ґ. Зайко, Г. Додерер, К. Г. Ваґґерл, Г. Леберт, І. Бахманн, А. Зєлінскі, І. Айхінґер, Б. Фрішмут, Е. Фітцбауер, М. Ган. Значною мірою на формування світогляду письменників вплинули історичні віхи, які їм судилося пережити. Крізь призму концептуалізації простежується модель комунікативно-рецептивної орієнтації в іпостасях малої прози Г. Кунера. В його творчості чільне місце посідає мотив страждання - визначальний акцент орієнтації. Вона сприймається як момент запрограмованої ідентичності. Ретроспективно відтворюючи певну подію, Г. Кунер прагне передати враження небуденності своєму уявному співрозмовнику. Логіка авторської позиції не приховується за запереченням аналогій з реальними подіями, у тім числі й особистими. На основі збірки оповідань «Наці-кицька Мінкі та гуманний аспект» можна відтворити життєпис прозаїка, який безпосередньо зумовив хід творчого пошуку. Його внутрішня дикція увібрала в себе непрості ситуації воєнного й післявоєнного часу. За його умов він у дитячому віці зазнав долі емігранта у Великобританії та США, а у зрілому - реемігранта в Австрії. Наповнення творів Г. Кунера психологізмом як «родової якості художньої творчості» (В. Фащенко) спричинило особливе формування техніки викладу. Епічне «Я» служить тут засобом комунікації. Воно впроваджує у плин дій суспільні стереотипи та моральні настанови. Життєві виклики, знаком яких були межові ситуації, спричинили у свідомості Г. Кунера своєрідні сигнали «болю і страждань» («Зустріч з моєю бабусею», «Кертнерштрассе 28»).

Малу прозу Г. Кунера з її морально-естетичною проблематикою можна окреслити як художньо-документальну. В її основі - невигадані характери персонажів, віднайдені письменником поміж життєвими обставинами. Звідси - автобіографічна напруга, безпосередність сприйняття й віддзеркалення реалій. З погляду мотивації стрижнем художнього «документу епохи» в Г. Кунера постає еміграційний та рееміграційний простір. Схильність до відчуття повновартісного страждання надає його зразкам малої прози загально-песимістичної тональності. Його художня лабораторія виказує концентрацію духовних сил митця навколо тих ідейно-стильових установок, що орієнтують на філософську концепцію страждання, тобто диференційованого боління. Її домінантні складники містять проекції на специфіку художнього зображення страждання як багатовимірної сутності: а) страждання індивідуума («Його смерть і моя смерть», «Аїд на 72 вулиці», «Німець» у Лондоні», «Зустріч з моєю бабусею»; б) страждання окремої частини суспільства («Розвага», «Бути євреєм», «Тези для «не-арійців». Успіх у Австрії». Шлях до звільнення від внутрішньої гризоти (страждання душі) пролягає через співстраждання. А це воднораз постає перевіркою особистісних моральних начал персонажів.

У четвертому розділі „Мала проза Томаса Бернгарда: проекція рецепції та генології” здійснено аналіз творчості Т. Бернгарда як одного з найбільш помітних австрійських письменників другої половини ХХ ст. Конкретні приклади зі самобутнього літопису життєвого й творчого шляхів Т. Бернгарда сприяли висвітленню специфіки трансформації жанрів малої прози в австрійській національній літературній системі.

У підрозділі 4. 1. - „Феномен творчої індивідуальності” - розкрито модель художньої світобудови Т. Бернгарда. Їй притаманне специфічне заломлення художніх тенденцій і закономірностей літературного процесу. У динаміці їхнього розвитку вони постають визначальними для розширення контексту жанрово-тематичних чинників австрійської національної культури. Йдеться передусім про чин загострено індивідуалізованого сприйняття дійсності. Культурне та політичне життя Австрії, її історія, діяльність державних інституцій, - усе це є для Т. Бернгарда істотним джерелом інтелектуально-творчої рефлексії. Вона виражена в його різножанрових творах на рівні авторських суджень і переживань. Реакція письменника на навколишній світ, людей та їхні взаємини містить множинність ціннісно-смислових значень, загострену психологічну напругу. Критична постава Т. Бернгарда щодо соціально-політичної ситуації сповна відповідає ментальній традиції австрійців. Активні репрезентанти австрійської літератури (Г. Вайґел, Г. К. Артманн, І. Айхінґер, П. Гандке, П. Розай, Е. Єлінек) спрямували свої творчі зусилля на подолання роз'єднаності між ланками й рисами національної своєрідності. До трансцендентних показників, що містять конкретизовані ознаки поступу (за певних умов природного розвитку, коли відсутнє тяжіння системи гальмування, тобто інгібус - інгібування), належать дійсність та ідентичність, свобода та ідентичність, культура та ідентичність.

Динамічний рух засвоєння духовних устремлінь представників австрійської літератури ХХ ст., зокрема, Ф. Кафки, Р. М. Рільке, Г. ф.Гофманнсталя, І. Бахманн, І. Айхінґер, П. Гандке, охоплює також спадщину Т. Бернгарда. Своїм словом він утверджував - крізь ілюзорну призму зовнішнього тексту - австрійські образи та мотиви. У цьому і полягала сутність дискурсу естетичних шукань Т. Бернгарда, якому вдалося створити індивідуальний проект ідентичності австрійського письма.

У підрозділі 4. 2. - „Означуваність концепту рецепції” - вивчено питання специфіки сприйняття художнього досвіду Т. Бернгарда в українському, польському та німецькомовному літературознавстві. Зіставлення літературно-критичної рецепції мистецької спадщини Т. Бернгарда на тлі досягнень польського літературознавства дало підставу дійти висновку: його творчість, зокрема мала проза, все ще недостатньо представлена в Україні. Висвітлення жанрово-стильової своєрідності передусім його коротких прозових зразків засвідчує місткість генологічної свідомості митця щодо логіки цілісного втілення творчого задуму. Розмаїтість Бернгардових зацікавлень ще за його життя викликала у Польщі суспільний резонанс. Він зримо посилювався, набираючи прискореного руху системної рецепції. Найбільш доказові розмисли щодо психологічного дискурсу у прозі Т. Бернгарда містяться у дослідженнях А. М. Бронжевської, Г. Берези, З. Бохенека, Н. Гонши, С. Г. Кашиньського, М. Кендєрського, Є. Коха, Г. Орловського. Названі автори приділили особливу увагу проблемам організації різножанрових текстових структур, коли під пером Т. Бернгарда відбувається вмотивоване вкраплення реалій з його складного життя. Рецепція творчості австрійського письменника містить такі передумови, які можуть явити якісно нову модель розвитку діалогу названих неспоріднених літературних систем із погляду вивчення австрійсько-української міжлітературної взаємодії та розширення її перспектив. На зламі ХХ - початку ХХІ ст. він став репрезентативним носієм австрійської культури в Україні. У справі входження творчого набутку Т. Бернгарда у свідомість української громадськості активно спричинився Т. Гаврилів як дослідник і перекладач. Заслуговують на увагу також дисертаційні роботи Л. Кравченко та Н. Ольховської. У німецькомовному літературознавстві головно охоплено питання специфіки художнього відображення дійсності, концепції людини, а звідси - проявів естетичної свідомості. Студії В. Вайсса, Г. Геллера, М. Ґрабгера, Е. Йоосса, П. Карса, А. Маєра, І. Петраш, Й. Подшуна, Л. Фюста, В. Шмідт-Денґлера не вичерпують усієї багатоманітності окресленої проблематики. Перспективним напрямком залишається вивчення жанрово-стильових ознак малої прози Т. Бернгарда та означуваного концепту художнього світу письменника.

У підрозділі 4. 3. - „Біографізм як ідентифікаційна репрезентація” - виявлено взаємозв'язки біографічної та творчої сутностей Т. Бернгарда. Задокументовані свідчення у художньому творі - невід'ємний складник фактографічного масиву фактів і подій. Їхня вірогідність підкреслюється виміром об'єктивної присутності автора в площині ідентифікаційного представлення та відображення в тексті життєвих явищ. Звідси - функціональна якість біографізму як одного з прийомів художнього потрактування висвітлюваної правди.

Мала проза Т. Бернгарда має загальну настроєву тенденцію - пригніченість. Вона набуває у помислах і діях героїв зримо змодельованого мотиву. Для його означення характерні «збудники», основу яких творять нюансовані рефлексії на теми самотності, самоізоляції, хвороби, смерті, неспроможності індивідуума знаходити розуміння та співчуття з боку ближнього як іншого. Особистісні поневіряння щодо пошуку ідентифікаційних параметрів у родині та суспільстві творять під його пером відправний пункт для усебічного розкриття морально-психологічних колізій. Скептичний авторський погляд на можливість гармонійного сполучення індивідуального й загального має конкретні реальні, побутові виміри. Загострені внутрішні трансформації почуття кривди з боку рідних людей спроектували таку кризу тожсамості, коли сім'я та батьківщина постають втіленням моделі відчуженості.

На тлі поетикальних і філософсько-естетичних пошуків другої половини ХХ ст., що складали один із парадоксальних і поліфонічних пластів культури європейської цивілізації, творчість Т. Бернгарда виростає як суголосне духові часу явище. Механізм ірраціональної стихії, що набуває обертів у герметичному просторі внутрішнього світу героїв, є умовною прерогативою для розгортання дії, а водночас і прискорення особистісного фіаско. Суттєвою є роль, яку відіграє ілюстративна чи ширше - художня гра у тканині такої нарації. Тут химерно взаємодіють реальні особи й вигадані персонажі, справжній (фактичний) і альтернативний (фіктивний) життєписи. Помітною є динаміка від замаскованого автобіографізму в ранніх творах до відкритих рефлексій та суб'єктивних характеристик обставин у прозових зразках пізнього періоду. Йдеться про свідоме прокладання шляху до самоідентифікації між простором власного життєпису та культурним контекстом доби.

У підрозділі 4. 4. - „Деструктивний кодекс” як чинник естетизації” - розкритий аспект достосованості змістового коду крізь призму його інтерпретації у текстових структурах збірки малої прози «Події» Т. Бернгарда. Естетичні підступи до перенесення контрастно спроектованої мови деструктивного світосприйняття на жанрово-стильову основу художнього письма можна розглядати як певну реакцію автора твору на виклики епохи. Звідси - розуміння засад мистецьких стратегічних орієнтирів Т. Бернгарда. Вони визначалися пошуком оптимальної моделі рецепції. Такий підхід увібрав трансформацію життєвого досвіду письменника як передумови формування ідентичності його героїв. Йдеться про концепцію індивідуалізованого сприйняття художньої дійсності на рівні «деструктивного кодексу». Вона опиралася на жанровій, тематичній і мовній модифікаціях. Вони спричинені інтенцією митця досягнути рівня сольного звучання зі власною літературною парадигмою передусім у німецькомовному просторі. Названі модифікації забезпечувалися а) залученням до текстових структур різних культурних та ідеологічних практик, б) перекодуванням усталених смислових понять і стереотипів, в) комбінуванням загальноприйнятих риторичних прийомів, г) запереченням або ж імітацією традиційних шляхів побудови сюжетної лінії й психологічної детермінації характеру героя. Т. Бернгард послідовно дотримувався виробленого ним «деструктивного кодексу» уявлень про людину, природу і світ. Відповідно до визначальних координат цього кодексу Бернгардові тексти пронизані достовірно змодельованими егоїстично-цинічними протиріччями, психічними аномаліями, патологічними здвигами, що призводять до саморуйнації персонажів.

У збірці «Події» підкреслюється універсалізм загальнолюдських проблем особистості в умовах суспільства, що трансформується. Останні творять ґрунт для чину як норми моральної дезорієнтації у спробах адаптації до викликів і загроз навколишнього середовища. Твори увиразнюють обрамлення почуттів людини, позначених умовністю образного відтворення внутрішнього світу «Я-особи». Індивідуальні особливості дійових осіб, які служать ілюстрацією протидіючої логіки світосприйняття, асоціативно переносяться на актуальні типові явища сучасного суспільства. У відповідності до моделі Бернгардового художнього світу у текстах перетинаються і взаємодіють категоріальні ознаки: дійсне й уявне, логічне й абсурдне, буденне й драматичне, стабільне й змінне, особистісне й універсальне, одиничне й загальне. Наративні структури збірки малої прози «Події» викристалізовують тяжіння її творця до відтворення психології миті у теперішньому часі, з яким тісно переплетені картини з минулого. Вони послідовно розгортаються у локалізованому просторі, позбавленого вказівок на місцевість, а також на відстань між скоєним та переказуваним. Визначальною для всіх творів є нарація-підсумок, в якій займенники третьої особи «він» або «вона» постають апатичними виконавцями авторської установки.

Своєрідність світобачення зумовила певну мозаїчність та роздрібненість зображення. Проте Т. Бернгарду вдалося у збірці малої прози «Події» точними штрихами розкрити образ людини, яка балансує між створеною суспільством ситуацією та виписаною з уяви дійсністю. При цьому його «деструктивний кодекс» не заперечував поєднання різних форм змістового згущення, що наближало реципієнта до розуміння реального плану деструктивних прийомів, творення нових неочікуваних, а нерідко - алогічних сполук. Останні були своєрідним засобом образотворення за допомогою ознак потворного. Це сприяло оптимальному забезпеченню естетизації патології та аномалії у художньому вирішенні теми.

У підрозділі 4. 5. - „Стратегія пошуків жанрової домінанти” - простежено жанрово-стильові особливості малої прози Т. Бернгарда на матеріалі збірки «Імітатор голосів». Вона виказує на проблемно-тематичному рівні зримі точки дотику з книжкою «Події». Стрижневою темою залишається людина наодинці з загрозами навколишнього середовища. Однак тут ще рельєфніше проступає прагнення увиразнити власне бачення світу. Тому його герої перебувають на близькій відстані з атрибутами реального життя, а історії часто перегукуються з ситуаціями, які довелося пережити самому письменнику. Потенційний реципієнт переважно веде уявний діалог з незамаскованим оповідачем, який бачить події своїми очима. Наратор не відвертає читацької уваги від образу дійової особи, фіксуючи свою просторово-часову позицію. У текстах нема місця для детального опису. Натомість на обмеженому текстовому полі нерідко представлені межові ситуації, що нарощувалися упродовж значного хронологічного відрізку. Простір, що перебуває у полі зору оповідача, піддається інтелектуальному перетворенню: події, люди, речі набувають урівнюючих рис, втрачаючи свої звичні ціннісні якості.

Визначений письменником план утілення складного задуму диктував Т. Бернгарду вибір літературної форми. Її генологічна парадигма міститься у рамках таких жанрових різновидів, як оповідка, концентроване оповідання, «календарна історія», репортаж, ескіз, нарис, фейлетон, памфлет, притча, анекдот, парабола. Єднаючи елементи белетристики та публіцистики, автор концентрується на змалюванні побутових справ і конфліктів, культурних і економічних умов існування людини. У 20-40-х рр. у німецькомовному просторі відбувалася перебудова генологічної системи з акцентом на панорамних епічних жанрах. Твори Ф. Кафки, Г. Броха, Р. Музіля, Е. Канетті, Й. Рота, А. Лернет-Голеніа, що з'явилися в міжвоєнний період, посіли важливу роль у адекватній оцінці ситуації тогочасної Австрії. Крізь призму ретроспективного зображення буття до 1914 року під знаком «felix Austria» відчувалася надломленість духовного клімату, що просякнув усі сфери життєдіяльності після Першої світової війни. Натомість переломні 50-ті рр. супроводжувалися усвідомленням необхідності впровадження нових, оперативних рішень для мистецького розкриття типових характерів і образів. На передньому плані опинилися мобільні жанри оповідання та нарису на рівні самобутніх видів прози. Бернгардове зацікавлення жанром літературного репортажу упродовж усього його творчого поступу є симптоматичним з огляду на те, що тут дався взнаки його власний досвід журналіста на початку 50-х рр.

Збірка «Імітатор голосів» позначена мистецькою ерудицією та фактологічною конкретикою. У фіктивному наративному просторі оповідок неодмінно зустрічаються - на рівні авторської версії нормативно заданої художньої моделі - достеменні тематичні компоненти: а) відомі персоналії; б) назви місцевостей; в) назви країн. У пов'язі з лапідарним описом ці компоненти надають текстам характеру стилізованого документа з чіткою адресністю на кшталт судового протоколу чи журналістського розслідування.

У Висновках узагальнено результати дослідження. Вказується, що генологічна парадигма і проблеми рецепції австрійської малої прози ХХ ст. творять органічну цілісність. На основі аналізу дослідницьких пошуків попередників, а також конкретних текстів цілої низки представників австрійської літератури (Ф.Ґрільпарцер, А. Штіфтер, К. Е. Францоз, А. Шніцлер, Р. М. Рільке, І. Бахманн, Т. Бернгард, П. Гандке, А. Зєлінскі, Е. Фітцбауер, М. Ган, Г. Кунер) висвітлено тенденції, закономірності розвитку австрійської малої прози ХХ ст.; теоретично осмислено, системно досліджено жанрові особливості її зразків у контексті німецькомовного культурного простору.

Образно-стильові тенденції австрійського літературного процесу, що набув чітко окресленої величини у німецькомовному художньому масиві в ХХ ст., особливо примітні крізь призму рецептивних оцінок. Становлення австрійської словесності як рівноважної національної літературної системи супроводжувалося на тлі міжкультурного діалогу дією стримуючих факторів. До визначальних ознак інгібування, що стояло й певною мірою стоїть і досі на перепоні утвердження ідентифікаційних рис австрійської культури загалом, слід віднести складний суспільно-історичний досвід державотворення й самовизначення.

Орієнтація на виміри малої прози склала фундаментальну рису австрійської літератури у другій половині ХІХ ст. (Ф. Ґрільпарцер, А. Штіфтер). Для передачі специфіки взаємодії суспільства з окремими його одиницями митці з готовністю послуговувалися такими сюжетно-композиційними компонентами, як а) неупереджена й безстороння позиція наратора; б) обрамлення сюжетної лінії; в) віддзеркалення подій за допомогою прийому ретроспекції. Вперше проявився іронічний тип художнього мислення. Воно випромінювало обачну зневіру у мові як об'єктивному комунікативному засобі. Цей модус посилився у ХХ ст., коли відбулося остаточне закріплення іронії як норми естетичної якості стилю (Г. ф. Гофманнсталь, К. Краус, Е. Горват).

На зламі століть для багатьох австрійських авторів характерним був емоційний тонус, близький до психологічного перенасичення як стан духовного спустошення. У творчості А. Шніцлера, Г. ф. Гофманнсталя, Р. М. Рільке відбито процес загального настрою, заснованого на постійному відчутті закономірного розпаду багатонаціональної монархії. Мала проза міжвоєнного періоду (Ф. Кафка, Р. Музіль, Е. Канетті, Й. Рот) посіла важливу роль в адекватній оцінці ситуації, характерної і для сучасного австрійського суспільства. Транспозиція мистецтва зачепила різні виміри, у тім числі й сферу політики та соціології. Вона проявилася у мотивах: «влада і талант», «талант і влада», «пересічність і всевладдя». Такий ряд опозицій увиразнив вододіл між гуманітарними цінностями та рівнем мовленнєвої компетенції. Неприхованим комунікативним скепсисом відзначена художня манера Е. Канетті. Його сутність полягала у виробленні таких стратегій мови, які б дозволяли «Я-особі» подолати співрозмовника як носія загрози її єству.

У другій половині ХХ ст. у німецькомовному культурному просторі знову почали відігравали помітну роль такі австрійські автори, як Ф. Набл, Ф. Браун, Г. Додерер, Р. Генц, Е. Канетті, Е. Фрід, К. Байер. За ситуації урізноманітнення співвідношення реалій і відповідних художніх версій на передньому плані опинилися малі епічні твори. Вони дали змогу письменникам оперативно вносити корективи в осмислення минувшини та сучасної історії Австрії, а також в інтерпретацію загальнолюдських ідей і уявлень. Цей процес відбувався в умовах розгортання так званої «кризи розповідання». Її симптоми розпізнав ще Р. Музіль на початку 30-х рр. у монументальному романі «Людина без властивостей», в якому відчувається порушення логічного та причинного зв'язку між організацією мовних засобів і упорядкованістю світового порядку. Невідповідність традиційної манери оповіді викликам сучасності згодом усвідомили такі знакові постаті австрійського літературного процесу, як М. Шаранґ, І. Айхінґер, Т. Бернгард, П. Гандке. Їхні твори наповнені есеїстичними рефлексіями, що були покликані підкреслити відхід від консервативного типу нарації. Її місце посіли численні «мініатюрні тексти» у річищі експериментальної короткої прози.

Розвиток і специфіку австрійської літератури шістдесятих і сімдесятих років ХХ ст. важко уявити і пояснити без інновацій на рівні експериментів щодо мови і художнього мислення. Вже упродовж 50-х рр. ці інновації були характерними для «Віденської групи». Провідні носії цього літературного угрупування тільки опосередковано спонукали до модифікації жанрово-тематичних чинників малої прози. Вони зосереджували увагу передусім на впровадженні новацій у драму та поезію. Концентрована увага на мові як виражальному засобі, якому властива не тільки гносеологічна функція щодо реальності, а й матеріальне вираження на рівні ознаки фікціоналізації, посутньо проявилася у творчості багатьох авторів. Ідеться про мовно-філософське обґрунтування концепції дійсності під пером П. Гандке, Б. Гюттенеґґера, П. Розая, К. Гоффера, Ґ. Рота, Г. Айзендле, Ґ. Рюма, з одного боку, та про радикальні мовленнєво-експериментальні конструкції Г. К. Артманна, Г. Бекера, Ф. Й. Черніна, Ґ. Фалька, А. Ґлюка, Р. Пріснітца, Ф. Шматца - з іншого.

Своєрідним виразником безфабульної побудови текстових структур на початку 70-х рр. стала поява книжки «Годі оповіді та інші оповідання» М. Шаранґа. Тематизація наративної схеми відхиляла засади художнього оповідання. Це значною мірою поглиблювало комунікативну розколину між митцем та його потенційним реципієнтом. Такий стан речей вимагав активних заходів щодо часткової відмови від експериментаторських позицій на користь фабульної організації системи образів. У творчості Г. Розендорфера, П. Д. Волфкінда, П. Марґінтера, Е. Фітцбауера традиційний для австрійської літератури жанр лірико-епічного оповідання по-новому розкрив свої зображальні можливості в естетичній оцінці мінливого світу. Про їхню приналежність до контексту сучасного письменства свідчить передусім розмаїття залучених літературних алюзій. Оживлення в Австрії традиційних форм оповіді, на відміну від аналогічних процесів у тоталітарних умовах, пов'язувалося не з ідеологічними настановами, а з природною спрямованістю переємності художнього досвіду. До кінця 80-х рр. ХХ ст. рецепція творів низки австрійських письменників у дослідженнях російських та українських літературознавців регламентувалася саме суспільно-політичними доктринами. Це стосується доробку Г. Додерера, який послідовно створював художні моделі, засновані на консервативній традиції як консолідуючого чинника. У перехідний період розвитку австрійського письменства, що супроводжувався переосмисленням системи вартостей, художніх концепцій, творча діяльність Г. Додерера зримо стимулювала еволюцію тематичних обріїв і генологічної парадигми малої прози.