Творчість Тараса Шевченка в контексті взаємодії літератури і мистецтва початку – середини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

10. 01. 01 - Українська література

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Творчість Тараса Шевченка в контексті взаємодії літератури і мистецтва початку - середини ХІХ століття

Генералюк Леся Станіславівна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі слов'янських літератур Інституту літературі ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Науковий консультант - - доктор філологічних наук, професор,

академік НАН України

ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, директор.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

ПОГРЕБЕННИК Володимир Федорович,

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова,

завідувач кафедри української літератури;

- доктор філологічних наук, професор

КЛОЧЕК Григорій Дмитрович,

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, завідувач кафедри української літератури;

- доктор мистецтвознавства, професор

ОВСІЙЧУК Володимир Антонович,

Інститут народознавства НАН України, м. Львів, завідувач відділу образотворчого мистецтва.

Захист відбудеться 25 травня 2011 р. о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 21 квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У контексті цивілізаційних процесів ХХ-ХХІ ст. реалізувалися і реалізуються принципи взаємодії мистецтв, задекларовані й апробовані ХІХ століттям. Освоєні романтизмом, вони виявилися органічними для української культури, яка сприйняла їх у період свого становлення через Тараса Шевченка. Його мистецька, поетична, прозаїчна творчість у різних вимірах репрезентувала культивовані на той час у Європі - від Єнського гуртка до Братства прерафаелітів - ідеї зближення, взаємного збагачення різних видів мистецтва. Надалі вони набули значного розвитку і втілення аж до нинішніх полісинтетичних мистецтв, у яких велику роль відіграють візуально-вербальні структури. Об'єктивні тенденції розвитку культури ХХ ст. зумовили особливу увагу до проблеми взаємодії візуальних мистецтв та літератури. Її розв'язують як у мистецтвознавстві, так і в літературознастві, яке дедалі частіше застосовує практику залучення суміжних галузей гуманітарного знання.

Історія художньої культури засвідчила дві діалектично взаємопов'язані тенденції розвитку мистецтв - їхню видову специфікацію та міжвидову взаємодію, тому науково-теоретичне освоєння мистецького праксису розвивалося то під знаком диференціації, то під знаком кооперації наукових дисциплін. З другої половини ХХ ст. стало помітно, що продуктивнішою є співпраця й інтеграція різних наук, здатних ігнорувати демаркаційні лінії. Міжгалузеві дослідження, висвітлюючи взаємовідносини літератури й образотворчого мистецтва, дають змогу послуговуватися методиками різних наук - літературознавства, мистецтвознавства, психології, філософії, естетики. Учені розширюють конотацію дослідницьких полів, що дозволяє охопити явище одночасно в кількох ракурсах, бачити його стереоскопічно. Завдяки міжгалузевим пограниччям змінюється дослідницька оптика в освоєнні вже відомих феноменів, наприклад, отримує адекватну оцінку тривале протистояння між «гораціанською» та «лессінгівською» течіями, цілісно й повнопланово вивчається творчість митців універсального спрямування, так званих Doppelbegabungen.

Масштабній проблемі міжвидової взаємодії приділяють увагу зарубіжні й вітчизняні науковці, які осмислювали зв'язок літератури та пластичних мистецтв крізь призму концепції ut pictura poesis (С. Вислоух, Б. Галанов, Н. Григор'ян, С. Ґрінблатт, Г. Клочек, М. Коморовскі, Ґ. Кранц, О. Лосєв, М. Макенгаупт, Я. Пельц, Г. Холландер, К. Шахова), синтезу й інтерференції споріднених мистецтв (Ґ. Бобілевич, А. Дзядек, Н. Злиднєва, Ю. Золотов, М.-Е. Коус, В. Оконь, М. Праз, О. Рисак, Г. Хатцфельд, В. Харитонов); продуктивних зв'язків між словом і зображенням у творчості окремих митців (М. Алексєєв, О. Анікст, К. Баршт, І. Белза, Ґ. Бобілевич, С. Дауговіш, А. Домбровська, А. Ефрос, А. Ковальчикова, О. Логінова, М. Медовой, В. Т. Мітчелл, М. Попель, В. Силантьєва, Н. Слухай (Молотаєва), З. Тарахан-Береза, М. Янушевич.

Численні інтеракційні явища й аспекти співпраці художників та літераторів відзначали історики мистецтва М. Алпатов, М. Бел, Н. Брайсон, Я. Бялостоцький, Р. Віттковер, Е. Гомбрих, Н. Дмитрієва, Дж. Манро, Р. Мутер, В. Оконь, Е. Панофський, Д. Сараб'янов, В. Турчин. Літературознавці лише в останні десятиліття, актуалізувавши історичну тенденцію до взаємозбагачення пластичних і словесних мистецтв в епоху бароко (О. Ілюшин, К. Кантор, В. Крекотень, А. Ліпатов, А. Макаров, Л. Софронова, Л. Ушкалов), романтизму (Дж. Вест, А. Ковальчикова, С. Моцарська-Тиц, К. Пігарьов, Л. Софронова, В. Троїцький, О. Ханжина), досліджуючи проблеми внутрішньої структури, естетичної суті й форми літературних творів, які мають вплив на структуру окремих творів живопису й графіки та навпаки (К. Баршт, А. Росса, Б. Снєціковська), утверджуються в думці, що проблему необхідно розв'язувати в рамках методології різних наукових дисциплін, шкіл, напрямів, зокрема літературної компаративістики (Н. Арамбасін, М. Алексеєв, У. Вайсштайн, І. Гузар, Н. Михальська, Д. Наливайко), інтерсеміотики (Ж.-М. Адам, С. Вислоух, Ю. Степанов, Б. Успенський, Є. Фарино, Л. Хоєк), інтермедіальності (Н. Тишуніна, І. Ільїн). Витоки сучасного синтезу мистецтв, як і початок реалізації ідеї Gesamtkunstwerk, орієнтованої на репрезентацію єдиного цілісного континууму мистецтва, науковці здебільшого вбачають у романтизмі.

Для вивчення генези взаємовідношень зображення і слова як основних форм пізнання дійсності й самопізнання людини ідеальним полем є спадщина художника-літератора ХІХ ст. Тараса Шевченка, універсальна особистість і доробок якого вже півтора століття відіграють роль провідного культуротворчого чинника духовного життя України. Численні варіанти міжвидових інтеракцій, реалізовані ним у двох видах творчості, означують ареал взаємовпливів літератури й образотворчого мистецтва. Безумовно, інтеракційні явища потребують усебічно-цілісного висвітлення самобутнього стилю такого мультиталановитого митця, комплексного вивчення створених ним синкретичних художніх форм.

Більшість наукових праць присвячена Шевченковій поезії, рідше - прозі; мистецьку ж спадщину студіювало небагато науковців. Традиційно феномени Шевченка-поета (праці В. Бородіна, Ю. Івакіна, Є. Кирилюка, Л. Кодацької, Є. Нахліка, Л. Новиченка, В. Смілянської, Н. Чамати, В. Шубравського та ін.) і Шевченка-художника (П. Говдя, Я. Затенацький, В. Овсійчук, В. Рубан, Д. Степовик, В. Яцюк) вивчалися ізольовано. Такий «роздільний» підхід у шевченкознавстві не раз викликав критичні зауваження вітчизняних (Г. Клочек, Л. Левчук) і зарубіжних (Е. Рибалт) учених, які, зокрема, констатували, що «Шевченко був професійним живописцем, дивився на світ як живописець, і це його бачення стало органічним складником художнього мислення» (Г. Клочек).

Всебічне трактування особистості Шевченка, освоєння його художньої спадщини як літературно-мистецької цілості можливе лише в річищі міжгалузевого підходу. Свого часу І. Франко, А. Єнсен, Б. Лепкий, О. Новицький, Є. Кузьмін, С. Єфремов, К. Широцький, М. Голубець, М. Скворцов,С. Гординський, Д. Антонович, Ю. Бойко, З. Тарахан-Береза, І. Гузар, М. Жулинський, І. Дзюба, В. Бородін, Е. Рибалт, А. Ковальчикова, Г. Клочек, Л. Левчук, Д. Наливайко, П. Михед відзначали в різних контекстах вплив Шевченка-художника на поета і, навпаки, Шевченка-поета на художника, констатували іконічний компонент його літературного стилю. Оскільки фундаментальних досліджень на тему взаємного збагачення словесного й зображального начал так і не з'явилося, то в останнє десятиліття вчені дійшли висновку, що питання єдності мистецько-поетичного аспектів Шевченкової творчості вимагає широкого системного розгляду. Зокрема, М. Жулинський зазначав, що «надзвичайно важливою є орієнтація на комплексне вивчення Шевченка як цілісної творчої особистості. Процес осягнення його феномену - геніального письменника і видатного художника - повинен визначити один з магістральних напрямків у сучасному шевченкознавстві».

Отже, актуальність теми дослідження зумовлена вимогою цілісного крос-галузевого вивчення спадщини Шевченка та інтегрування двох галузей шевченкознавства - літературознавчого й мистецтвознавчого - задля виявлення міжвидових взаємозв'язків і впливів образотворчого мистецтва на літературну творчість Шевченка та літератури на його мистецьку творчість. Давно назріла потреба науково обґрунтувати формування парадигми міжвидових взаємодій в українському літературному процесі, прагнення акцентувати на специфічних рисах національної культури, яка в усі історичні періоди розвивалася під знаком синкретизму, зумовили, власне, студію творчості митця Doppelbegabung на міждисциплінарному пограниччі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі слов'янських літератур як індивідуальний проект у межах планових тем Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України „Шевченківська енциклопедія у 4-х томах. Т. 2” (№ РК 0101U002086) та „Шевченківська енциклопедія у 4-х томах. Т. 3-4” (№ РК 0107U003478). Тему затверджено на засіданні Бюро Наукової Ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” від 10 грудня 2009 р., протокол № 5.

Мета дослідження - сформувати в межах міждисциплінарного підходу методологію вивчення творчості різнобічно обдарованого митця, здійснити комплексний аналіз реалізованого Шевченком принципу взаємозбагачення літератури й образотворчого мистецтва.

Досягнення мети передбачає вирішення таких завдань:

охарактеризувати загальну тенденцію художньої культури до міжвидової взаємодії мистецтв, передусім початку - середини ХІХ ст.;

здійснити огляд теоретичних праць з проблеми літературно-мистецьких взаємовпливів;

осмислити індивідуальність Шевченка крізь призму психології його творчості, виявити, вказавши роль синестезії, психологічне підґрунтя практики мистецьких конотацій;

маркувати варіанти взаємодії суміжних мистецтв у творчості Шевченка, врахувавши присутність позаіконічних елементів, зокрема й акустичних та кінетичних; шевченко образотворчий літературний

проаналізувати варіанти інтерполяції мови образотворчого мистецтва в літературний твір та літературного коду в живопис і графіку;

розробити класифікацію явищ словесно-зображальних інтеракцій;

актуалізувати в науковому вжитку мистецтвознавчого шевченкознавства алегорико-символічний код класичного мистецтва;

декодувати потенціал міжвидових взаємовпливів як потужного засобу формування концептосфери українського світу.

Об'єктом дослідження є поетична, прозова та мистецька спадщина Шевченка, його епістолярій, щоденникові записи; окремі літературні й мистецькі твори різнобічно обдарованих митців Doppelbegabungen, зразки українського і світового мистецтва.

Предмет дослідження - коди образотворчого мистецтва у словесних текстах (іконічні структури, репрезентовані вербальними засобами) та літературні теми, сюжети, ремінісценції у графічних і живописних творах (вербальні структури, репрезентовані іконічними засобами).

Теоретико-методологічною основою дослідження стали теоретико-літературні, історико-літературні, історико-мистецтвознавчі праці вітчизняних та зарубіжних учених І. Айзенштока, М. Алексєєва, Д. Антоновича, Ж. Базена, Ю. Барабаша, Р. Барта, К. Баршта, Г. Башляра, М. Бахтіна, О. Білецького, П. Білецького, Т. Бовсунівської, В. Бородіна, С. Бройтмана, Я. Бялостоцького, О. Веселовського, С. Вислоух, Е. Гомбриха, М. Гюйо, І. Дзюби, А. Дзядека, Н. Дмитрієвої, М. Довгалевського, А. Домбровської, У. Еко, А. Єнзена, М. Жулинського, П. Жура, П. Зайцева, М. Ільницького, І. Іоффе, Г. Клочека, А. Ковальчикової, М. Коцюбинської, О. Лосєва, Ю. Лотмана, А. Макарова, В. Мітчелла, Р. Мутера, Д. Наливайка, О. Новицького, В. Овсійчука, В. Оконя, Е. Панофського, В. Пахаренка, К. Пігарьова, В. Рубан, Н. Слухай, Л. Софронової, Ю. Степанова, З. Тарахан-Берези, В. Турчина, Л. Ушкалова, І. Франка, В. Халізева, Дж. Хеффернена, Т. Цявловської, Д. Чижевського, М. Шагінян, К. Шахової, Ю. Шереха (Шевельова), К. Широцького, Ф. Шміта, І. Юдкіна-Ріпуна, В. Яцюка та інших. Дослідження здійснювалося здебільшого в історико-генетичному ключі. Водночас міждисциплінарне застосування методологій історії літератури та образотворчого мистецтва спиралося на історико-біографічний, історико-функціональний, компаративний, контекстуальний, іконологічний, феноменологічний, порівняльно-типологічний, інтерсеміотичний методи наукового дослідження із залученням принципів герменевтичного й системного підходу до історико-літературних і мистецьких явищ, а також елементів психоаналізу, психології творчості та рецептивної естетики.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше

- системно описано й проаналізовано вплив пластичних мистецтв, коду іконічності на літературну спадщину Шевченка та вплив літератури на його мистецькі твори;

розроблено методологію міждисциплінарного аналізу, котру можна застосовувати до творчості будь-якого літератора, що використовує код пластичних мистецтв та будь-якого художника, що реалізує себе у слові;

сформовано поняттєвий апарат на основі апробованих у зарубіжному літературознавстві та іконології термінопонять;

розглянуто теоретичну парадигму міждисциплінарного підходу на порубіжжі літературознавчих та мистецтвознавчих галузей;

простежено генезис міжвидових інтеракцій в історичному та культурному дискурсі, зокрема в епоху романтизму;

вписано явища міжвидової взаємодії у творчості Шевченка в європейський літературно-мистецький контекст творів, ідей, концептів, явищ;

означено місце Шевченка в колі європейських і російських митців, близьких йому хронологічно й територіально, які володіли іконічним та вербальним кодами;

репрезентовано цілісний образ синестетичної особистості Шевченка з використанням наукового апарату психології та психології творчості;

зіставлено літературні результати міжвидової взаємодії з українським та європейським образотворчим мистецтвом;

у контексті міжвидових інтеракцій здійснено іконологічний аналіз окремих мистецьких творів Шевченка та їх серій;

обґрунтовано поняття образу-концепту як репрезентанта міжвидової взаємодії та розроблено систему вербально-іконічних образів-концептів, складників художньої картини світу Шевченка.

Особистий внесок здобувача полягає у створенні методології системного комплексного дослідження спадщини творця, який реалізував себе у двох і більше видах творчості, в аналізі й класифікації міжвидових інтеракційних явищ. Дисертація є персональною роботою, сформульовані наукові положення, концепції, висновки належать безпосередньо дисертантові. Монографія, наукові статті за темою дисертації одноосібні.

Теоретичне і практичне значення роботи. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у подальшому вивченні фундаментальних проблем історії літератури, зокрема, для розробки лекційних курсів, навчальних програм, спецкурсів і спецсемінарів. Основні теоретичні положення дисертації, фактичний матеріал можна застосувати у наукових студіях з порівняльного літературознавства, мистецтвознавства, естетики, історії вітчизняної та зарубіжної культури для відтворення повноти й структурної цілості художніх процесів у культурі ХІХ та ХХ ст. Отримані результати сприятимуть поглибленому освоєнню літературно-мистецької спадщини Т. Шевченка в синтетичному аспекті, формуванню концепції інтегрованого, на міжгалузевому порубіжжі, підходу до творчості українських митців і літераторів.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на розширеному засіданні відділів слов'янських літератур Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (протокол № 10 від 7 грудня 2010 р.). Наукову концепцію та основні положення дисертації викладено в доповідях на всеукраїнських і міжнародних конференціях, наукових семінарах: 33-я Міжнародна Шевченківська наукова конференція «Тарас Шевченко і європейська культура» (Черкаси, 1999), VІІІ Міжнародна наукова конференція «Мова і культура» (Київ, 1999), Всеукраїнський симпозіум «Тарас Шевченко і українська культура ХХІ століття» (Кам'янець-Подільський, 2000), ІХ Міжнародна наукова конференція «Мова і культура» (Київ, 2000), VІ Міжнародна науково-практична конференція «Творчість свободи як свобода творчості» (Київ, 2001), 35-а Міжнародна наукова Шевченківська конференція «Тарас Шевченко і народна культура» (Черкаси, 2004), Всеукраїнська наукова ювілейна конференція «Тарас Шевченко: Загальнолюдські та національні виміри творчості» (Київ, 2004), IV Міжнародний семінар «Шевченківський Петербург»: до 190-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка (Санкт-Петербург, 2004), Всеукраїнська наукова конференція «Т. Г. Шевченко в літературному, науковому та мистецькому контекстах» (Сімферополь, 2004), Всеукраїнська науково-методична конференція «Шевченко і світова культура» (Сімферополь, 2004, 2005), Всеукраїнська наукова конференція «Сенсова та естетична природа вартісних орієнтацій у Т. Шевченка» (Київ, 2005), ІІІ Всеукраїнська науково-методична конференція «Слово Т. Г. Шевченка в полікультурному середовищі» (Сімферополь, 2006), Всеукраїнська науково-методична конференція «Феномен Т. Г. Шевченка в контексті сучасних соціокультурних та освітніх процесів» (Сімферополь, 2007), VІІ Міжнародний Конгрес україністів (Київ, 2008), VІІ Міжнародний теоретичний семінар «Методологічні проблеми гуманітарних досліджень» у межах постійно діючого симпозіуму «Об'єкт і суб'єкт гуманітарного пізнання» (Кам'янець-Подільський, 2008), Міжнародна конференція ХХІ Пуришевські читання «Взаємодія літератури з іншими видами мистецтва» (Москва, 2009), Міжнародна наукова конференція «Східні слов'яни на еміграції: література - культура - мова» («Sіowianie Wshodni na emigracji: literatura - kultura - jкzyk»; Ополе (Польща), 2009), VІ Біографічні читання, присвячені пам'яті В. С. Чишка «Історія та генеалогія славетних родин України» (Київ, 2010), ХІХ Міжнародна наукова конференція «Мова і культура» (Київ, 2010), науково-практична конференція «Українська наукова термінологія: суспільні та гуманітарні науки» (Київ, 2010).

Публікації. За матеріалами дисертації опублікована монографія «Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва» (Київ, 2008), надруковано 38 наукових статей, із них - 27 у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації зумовлені окресленими завданнями. Робота складається зі вступу, основної частини, яка містить чотири розділи, висновків і списку використаних джерел, що нараховує 495 позицій. Загальний обсяг дослідження - 432 сторінки, із яких 377 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації, сформульовано проблематику дослідження, визначено його мету й завдання, об'єкт і предмет, розкрито наукову новизну роботи, її теоретичну й практичну цінність, окреслено теоретико-методологічну базу, зазначено особистий внесок дисертанта, а також наведено відомості про апробацію результатів дослідження, його структуру.

У першому розділі «Проблема взаємодії мистецтв: історико-культурний, теоретичний, психологічний аспекти» йдеться про правомірність і необхідність вивчення проблем міжвидового інтеракціонізму, що відкриває можливість стереоскопічно-цілісного бачення історико-літературних процесів. Осмислено концептуальну парадигму взаємостосунків часових (література, музика) і просторових (образотворче мистецтво, скульптура) видів художньої творчості. Простежено історію наукового вивчення цього питання, зокрема в міждисциплінарному аспекті. Схарактеризовано базові поняття міжвидових взаємовпливів, означено термінологічний тезаурус дослідження, закцентовано окремі психологічні аспекти співдії кодів літератури, музики, образотворчого мистецтва у творчості Шевченка.

У підрозділі 1.1. «Історична тенденція до взаємодії метамов літератури і пластичних мистецтв», параграф 1.1.1. «Загальний історико-критичний дискурс», окреслено основний вектор міжвидових взаємозбагачень у мегатексті культури, початок якого - у синкретизмі архаїчного мистецтва. Спорідненість мистецтва поетичного і мистецтва образотворчого критики відзначали ще в античну епоху, послуговуючись аристотелівським поняттям евіденції в риториці, гораціанською категорією Ut pictura poesis. У тандемі словесних та пластичних мистецтв пріоритети візуальності, зумовлені специфікою культури християнства, тривалий час були непорушними. У Середні віки, в епоху Ренесансу, як засвідчують праці Ч. Ченніні, Теофіла (Рогіра Гільмаршаузена), Г. Сен-Вікторського, пізніше Леонардо да Вінчі, Дж. П. Ломаццо, А. Поссевіно, Ф. Цуккарі, Дж. Б. Поцці, Л.-Б. Альберті, Дж. Маріно, Дж. Вазарі, живопис, архітектура, скульптура мали особливе значення.

Надалі «алегоризуюча свідомість» бароко (О. Анікст) з її прагненням до злиття в єдине художнє ціле різних видів мистецтва, сприяла використанню художниками словесних текстів у іконах та світському живописі. Репрезентовану епохою зображально-вербальну єдність - від ікон, парсун, стемм XVI-XVII ст. до геральдичної, ієрогліфічної та емблематичної поезії - дослідники розглядають як «безупинну співгру двох знакових систем, котрі розмежувати неможливо», як «свідому комбінацію зображення і тексту» (Г. Голландер). Оскільки Шевченко був добре обізнаним із бароковою традицією візуалізації та емблематики, осмислення проблеми взаємодії мистецтв у працях Д. Чижевського, Л. Ушкалова, Д. Наливайка, А. Макарова, В. Крекотня мало метою висвітлення двох концепцій. Перша, на якій свого часу наголошував М. Довгалевський, показує тяглість української традиції міжвидових взаємозбагачень, що відображено в Шевченковій літературній творчості; друга стосується засад класичного малярства, у царині якого Шевченко здобув освіту й працював. Притаманні класичному мистецтву символіка, емблематика, алегоричність відіграли значну роль у його мистецькій творчості, яка сприяла широкому застосовуванню коду зображальності у прозі й поезії, включно з візуальною символікою.

Практику літераторів та художників проігнорував ригористичний підхід Е. Берка і Г. Е. Лессінга, які вбачали значні переваги словесного, неуречевленого образу, перед пластичним, обмеженим просторовими рамками. Теорія, що акцентувала на відмінностях і автономії літератури та живопису, мала вплив на естетику кінця ХVІІІ та ХІХ ст., але програмна ідея синтезу мистецтв, сформульована романтизмом, відштовхувалася передусім від категорії Ut pictura poesis. Отже, на початку ХІХ ст. сформувалися два напрями, дві моделі у трактуванні системи мистецтв - секулярна (Берк, Лессінг), згідно з якою всі мистецтва, зокрема література, жорстко диференціювалися на роди й види, та інтегрована (І. Падер, Д. П. Беллорі, Ш.-Б. Дюбо, Ж.-Ф. Собрі), згідно з якою всередині співдружності мистецтв повсякчас відбувається діалог, запозичення, взаємне збагачення. Ці дві моделі Е. Бальцежан означив як «лессінгівську» та «гораціанську» течії.

У параграфі 1.1.2. «Дискурс міжвидових взаємодій початку - середини ХІХ ст.» на фактографічному матеріалі показано, що процеси взаємозбагачення (за термінологією В. Дільтея, Wirkungzusammenbang) аж ніяк не руйнували специфіку різних художніх кодів чи «метамов», а давали змогу в межах коду здійснювати трансакції / переуступки з однієї мови на іншу. Гораціанський принцип був зреалізований у романтизмі завдяки ідеям універсальної поезії (progressive Universal-poesie) єнських романтиків і «всеінтегрального» художнього твору (Gesamtkunstwerk), побудованого на взаємодії різних видів мистецтва, які, об'єднуючись, не просто взаємозбагачуються, а трансформуються задля максимально цілісного відтворення. Принцип «всеосяжного синтетичного вислову» (Д. Наливайко) отримав своє втілення в різних варіантах, що й відзначали дослідники цієї епохи, зокрема, В. Турчин, І. Юдкін-Ріпун. Особливо ефективно впроваджували його у практику різнобічно обдаровані митці, творчість яких проаналізовано у працях В. Т. Мітчелла, М. Попель, І. Белзи, М. Алексєєва, А. Ефроса та ін.

У запропонованому огляді праксису літераторів-малярів першої половини ХІХ ст. та художників, що володіли словом, - В. Блейка, В. Теккерея, В. Гюго, Д. Г. Россетті, Е. Делакруа, Т. Готьє, Дж. Рескіна, В. Жуковського, М. Гоголя, М. Лермонтова, Д. Григоровича, Ф. Толстого, К. Брюллова, показано закономірність появи постаті Шевченка як феномена Doppelbegabung, його місце на магістральних шляхах розвитку світової культури.

Підрозділ 1.2. «Теоретичні аспекти літературно-мистецьких взаємодій» складається з екскурсу в історію формування міждисциплінарності на стику літератури й інших мистецтв, аналітичного огляду теоретичних праць, присвячених проблемі такої взаємодії, висвітленню питань специфічної термінології та базових понять міжвидової взаємодії.

Незважаючи на те, що парадигма міждисциплінарних досліджень у світовій гуманітаристиці, започаткована на початку ХХ ст. працями Г. Вельфліна, М. Дессуара, І. Франка, А. Варбурга, О. Шпенглера, О. Вальцеля, Ф. Шміта, постійно розвивалася, пріоритети звичної роздільної моделі рецепції в науці зумовили переважання вузькогалузевих студій. Загальний огляд теоретичних праць, наукових дискурсів, позицій, присвячених проблемам міжвидових інтеракцій, засвідчив пролонгованість дискусій науковців стосовно реального праксису літературно-мистецьких взаємодій, що здійснювався швидкими темпами. Лише зміни в сучасній культурі, у якій спостерігається перехід від літературоцентризму до так званого мистецтвоцентризму, де переважають аспекти візуальності, активізували інтерес до комплексного вивчення літературно-зображальних феноменів. Вони віддавна перебували в центрі уваги іконологів лондонського Інституту Варбурга (Е. Панофського, Е. Гомбриха, Р. Віттковера, Е. Вінда, Л. Еттінгер), когнітивістів (Р. Арнхейма, Н. Гудмена), істориків мистецтва (М. Алпатова, Я. Бялостоцького, Н. Дмитрієвої, В. Оконя, Д. Сараб'янова). Внаслідок переосмислення проблем іконічності дедалі частіше звертається до них сучасне літературознавство, насамперед компаративістика (Н. Арамбасін, У. Вайсштайн, К. Гільєн, Д. Наливайко, М. Праз, О. Рисак, В. Силантьєва) та інтерсеміотика (Ж.-М. Адам, М. Бел, Н. Брайсон, С. Вислоух, Б. Гаспаров, Б. Успенський, Є. Фарино); актуальним стає міждисциплінарний підхід у вивченні взаємних стосунків літератури та інших мистецтв.

Ураховуючи різні погляди на проблему взаємодії мистецтва й літератури, вказано ті теоретичні орієнтири, засади й терміни, на яких вибудовується схема аналізу цілісної спадщини Шевченка, застосованого в наступних розділах. В основу цієї схеми покладено філософсько-теоретичну оцінку художньої культури А. Хаузером, Т. Манро, Н. Фраєм, Ф. Шмітом як холістичного континууму, де всі мистецтва перебувають у стані діалогічності. Ця теорія підтримана феноменологією, яка враховувала психологічні аспекти сприйняття і творчості та сформувала синтетичний ракурс дослідження літературно-іконічних феноменів, задекларований у працях Р. Інґардена, М. Мерло-Понті, М. Дюфренна. Інструментарій феноменології актуалізував сферу перцептивного досвіду в літературознавстві, адже література за посередництвом мови осмислює чуттєвий досвід та значною мірою досвід візуальний. Феноменологія наголошує на ідеї багаторівневості твору та на ідеї взаємозв'язків мистецтва з іншими суспільними явищами, вона пропонує вектор цілісного осмислення творчості Шевченка як художника, поета, аполога нації з урахуванням зв'язків між індивідуально-психологічними, мистецькими (іконічними й словесними) та соціально-історичними явищами. Зазначені теоретичні постулати є тим фундаментом, на який спирається й використана в цьому дослідженні мистецтвознавча методика (іконологія), і науковий апарат літературознавства. Оптимальним для подальшого міждисциплінарного вирішування проблеми вважаємо триєдиний підхід, який об'єднує психологію візуального, образотворче мистецтво й літературу.

На сучасному етапі категорійно-поняттєвий апарат міждисциплінарних досліджень перебуває на стадії формування. Оскільки дослідження міжвидових зв'язків та контамінацій у творчості Шевченка передбачає оперування відповідною термінологією, в дисертації значну увагу приділено розробці термінологічно-понятійного вектора. Очевидно, що термінологічний тезаурус має містити термінопоняття на позначення: а) процесуальності або самого факту взаємовпливів між двома сферами творчості; б) явищ-наслідків міжвидових контактів. Щодо першого, то показовим є розгорнутий У. Вайсштайном дискурс «література в системі інших видів мистецтв», де він перерахував численні варіанти найменувань взаємовпливів та номінував окремі групи результатів, «завершених продуктів» цих зв'язків. Різноманітні форми контактів між літературою і мистецтвом, наявні в сучасній культурі, спровокували у дослідженнях різне семантичне наповнення термінів, інколи одні й ті самі терміни вживаються на позначення різних явищ. Взаємодія мистецтв часто тотожна взаємозв'язку, взаємовпливам, взаємодоповненню, взаємообміну, інтерференції, взаємопроникненню, взаємозбагаченню, інтеракціонізму, трансакціонізму, синтезу; завершують цей не зовсім синонімічний ряд широко вживані нині терміни «інтертекстуальність», «інтерсеміотичність» та «інтермедіальність». Звівши всі поняття до трьох напрямних - взаємозв'язок, взаємодія і синтез, дослідниця дійшла висновку, що шевченківську творчість, яка репрезентує міжвидові процеси середини ХІХ ст., слід охарактеризувати традиційним терміном «взаємодія мистецтв». Як імплікації доцільно використовувати термін «мистецький інтеракціонізм» (лат. interасtion - взаємодія, вплив) у розумінні співдії двох і більше мистецтв на користь збагачення одного з них, із наступними формотворчими змінами у структурі твору чи в модифікаціях стилю, і терміни «взаємозбагачення», «взаємопроникнення», «взаємовпливи».

Щодо наслідків міжвидових контактів, то взаємодія мистецтв породжує:

а) тематичні ремінісценції, які виникають в одному виді мистецтва у зв'язку зі сприйняттям і переживанням твору іншого виду мистецтва - екфразиси та літературні ремінісценції в живописі, виявлені проекційним аналізом смислових форм та змістів; б) міжвидову інтерполяцію кодів: запозичення або переклад на мову суміжних мистецтв окремих прийомів, характеристик, формотворчих засобів певного виду мистецтва. У цьому випадку аналіз виявляє в художньому творі структури, що «зберігають інформацію» про інший вид мистецтва, саме вони завдяки вживленню-інтерполяції, наприклад, прийомів пластичних мистецтв у літературу збагачують її, формують стиль. Наслідками взаємодії такого рівня є гіпотипозиси, які моделюють художній континуум літературного твору за законами пластичних мистецтв. Зазначимо, що синтез мистецтв також веде до подібних результатів, але його мета - активніші й значно масштабніші перетворення. Синтез має своє вираження у зміні структури художнього мислення, у формуванні глобальних його параметрів, він характеризує неосинкретичні процеси кінця ХІХ, усього ХХ та початку ХХІ ст. Тому щодо творчості Шевченка термін «синтез мистецтв» може застосовуватися лише умовно.

Прийнятними літературознавчими термінами на позначення порубіжних літературно-мистецьких явищ вважаємо «екфразис» та «гіпотипозис». Дефінітивні параметри екфразиса (грецьк. ekphrasis - виклад, опис), словесного опису творів пластичних мистецтв, супроводжуваного естетичною оцінкою, зокрема й опису окремих технічних прийомів, манери й стилю художника, скульптора, архітектора, подані на основі праць Ж.-М. Адама, Р. Барта, М. Креґера, Л. Ловель, Н. Морозової, М. Рубінс, М. Сміта, Д. Хеффернена, Л. Шпітцера. Більшість дослідників схиляється до думки, що екфразис має подвійну природу: він інформує про твір мистецтва та про предмет, відтворений у цьому творі. Проте важливий, як показано у наступному розділі, у ньому третій рівень інформації: екфразис у лапідарній формі «відстороненого» опису репрезентує особистість автора, його естетичні погляди, його картину світу.

Термін «гіпотипозис» на позначення результатів інтеракцій між літературою і пластичними мистецтвами сучасне літературознавство застосовує значно рідше, хоча він також означує зображення посередництвом слова. Він скерований на максимально повну репрезентацію баченого або того, що задумав подати як зриме автор. Як і екфразис, він є варіантом евіденції (У. Еко), однією з фігур риторики; вживається у музикознавстві та літературознавстві. М. Довгалевський у своєму курсі поетики «Сад поетичний» (1737 р.) охарактеризував гіпотипозис як фігуру, «коли якусь річ або особу, або місцевість так описують, начебто її бачили на власні очі». Гіпотипозис (грецьк. hypotэpфsis - модель, оригінал, образ; дериват слова hypotypуein - зарисовувати, окреслювати) означає зображення. Його метою, як і екфразиса, є словесна візуалізація того, про що йдеться. Це своєрідний спосіб літературного моделювання образу, який апелює до зорової апперцепції, намагаючись максимально унаочнити сенси й факти. Гіпотипозис прийнято вважати універсальною категорією, адже властива йому чуттєвість зображення (Versinnlichung) активізує потужні механізми асоціювання, культивує інтермодальні асоціації назагал. Фактично в уяві реципієнта створюється образ подвійного моделювання - словесний і візуальний, звуковий і зоровий, так званий концепт-картинка; він, як зазначали А. Дзядек, У. Еко, П. Фонтане, легко піддається зіставленню з іконічними концептами в пластичних мистецтвах.

Згідно з обраним вектором міждисциплінарності та внаслідок нерозробленості в шевченкознавстві питань індивідуальних джерел творчої самореалізації поета-митця у двох моделювальних системах, у підрозділі 1.3. «Психологія творчості митця. Синестезія» було розглянуто деякі особливості його світосприйняття та психології. Біографічні факти, авторський самоаналіз, фрагменти Щоденника й літературних творів, власне, ті, що побудовані на міжчуттєвому перенесенні, засвідчили особливі параметри психотипу Шевченка - його афективно-екзальтований темперамент, високу здатність до емпатії, до вчування (С. Балей, А. Халецький), відтак - до транспозиції візій та емотивних станів.

Шевченко, як відомо, цікавився психологією, займався самоаналізом, це особливо помітно в один із насичених його творчих періодів - літо 1856 р., коли він писав автобіографічну повість «Художник» і створював інтроспективну серію «Телемах - Діоген». Словесний та іконічний «репрезентанти» екзистенційних пошуків автора зафіксували, окрім біографічних фактів, певні психологічні параметри його натури. Зокрема, головного персонажа Шевченко наділив інтенсивною амплітудою емоційних переживань. Швидко змінювані стани від безмежного щастя до великого горя герой коментує так: «Я так счастлив, так беспредельно счастлив, что мне кажется, я задохнуся от полноты счастия, задохнуся и умру. Мне непременно нужно хоть какое-нибудь горе, хоть ничтожное» («Художник»). Гіпертрофованими є його реакції на спілкування з Брюлловим, на від'їзд Штернберга (відчай, сльози: «Как же я буду жить без тебя?»), на оголошення академічної програми на золоту медаль («Со мною чуть-чуть не делается обморок при одной мысли об этой роковой программе»). За К. Леонгардом, гіпертрофовано-емотивний темперамент зумовлює формування розширеної альтруїстичної індивідуальної картини світу: відоме самовіддано-співчутливе ставлення Шевченка до хворих чи дітей, його співчуття до сиріт, злидарів. Особливий вимір шевченківської екзальтації надзвичайно імпонував К. Чуковському, який навів парафраз вислову Христа, підкреслюючи рівень емпатії поета до забутих усіма земляків: «Прийдіть до мене всі покинуті, я один не покину вас!». Завдяки високо розвиненій емпатії Шевченко досконало володів прийомом «вживання» (співінтуїтивності, квазіспостереження) в інші об'єкти. Це неодноразово наголошував С. Балей, акцентуючи велику схильність поета «вкорінювати свою душу в інші єства».

Апперцепційна транспозиція, іменована синестезією, разом із названими вище чинниками, зумовлювала мобільність переключення Шевченка з одного мистецького коду на інший. За А. Хаузером, синестезія є психологічним рушієм синтезу мистецтв, вона тісно пов'язана з життям емотивним. Скажімо, Т. Рібо, Г. Бенедетті вважали, що інтермодальні асоціації між зоровими, акустичними й тактильними образами виникають унаслідок гіпертрофії емоційних процесів, тобто є «афективними асоціаціями». Оскільки феномен виразно заявив про себе в добу романтизму у творчості багатьох митців (праці С. Ульманна, Е. Ерхардт-Шеболд, Н. Морозової), прокоментовані зразки синестезії та синестетичні тропи в літературних творах Шевченка дають підставу вважати його митцем синестетичного типу.

На основі теорії функціональної асиметрії півкуль головного мозку

(Р. Сперрі, Т. Візел, С. Спрінгер, Г. Дейч, В. Ротенберг, Вяч. Іванов) і досліджень психологів (П. Торренс, Д. Леві), які стверджують, що цілісне «здійснення» твору мистецтва в музиці, малярстві, літературі можливе завдяки спеціалізованим когнітивним і емоційним процесам, що відбуваються у двох півкулях, висловлено гіпотезу про те, що Шевченко був особистістю, в якої вони надзвичайно активно працювали. Ця концепція, котра до того ж інкорпорує теорію психофізіологічного походження синестезії, запропонована як мотиваційний чинник процесуального феномену взаємодії мистецтв. Концепцію надалі проілюстровано шляхом контекстного аналізу; він услід за ідеями І. Франка, висловленими у праці «Із секретів поетичної творчості», продемонстрував індивідуальну Шевченкову здатність до комплексного моделювання образу.

Другий розділ «Код образотворчого мистецтва в поезії та прозі Шевченка» присвячений переважно впливу пластичних мистецтв на літературну творчість Шевченка. Присутність візуального мислення художника-академіста в поезії відзначали І. Франко, В. Щурат, О. Білецький, П. Зайцев, М. Скворцов, Б. Лепкий, О. Новицький, І. Ґузар, З. Тарахан-Береза. Попри домінування коду образотворчого мистецтва, Шевченкова поезія та проза інкорпорують коди й інших мистецтв. Цій проблемі присвячено підрозділ 2.1. «Синестетичний характер міжвидових взаємодій у творчості Шевченка», у якому окреслено загальний масштаб та специфіку міжвидової взаємодії, зокрема, відзначається роль акустичного чинника та музичного мистецтва в літературній творчості Шевченка. Музичні, пісенні образи, звукообрази - важлива деталь поетики митця, зумовлена його індивідуальним ставленням до музики й акустичною чутливістю. Це дало підставу багатьом дослідникам (С. Людкевич, Д. Ревуцький, П. Козицький, М. Гордійчук, Ф. Погребенник, О. Цалай-Якименко) вважати його «наймузикальнішим поетом» і «музикантом-мислителем». Відомо, що не лише поезія сповнена унікального українського мелосу, а й у російськомовні тексти повістей («Близнецы», «Музыкант», «Прогулка с удовольствием и не без морали») поет вживлював інструментовку рідної мови так, що мовна інтерференція сприймається в них цілком органічною. Стильовою ознакою вважаємо постійне використання ним евфонічних ефектів, алітерацій, звукообразів, які супроводять зоровий ряд. Синестетичне вміння поета-художника сплавити воєдино картинність словесних описів, акустичні ефекти (звуки природи, людського життя, народних пісень, музичної класики), тактильні, нюхові, смакові асоціації зумовило репрезентацію зорово чіткої, об'ємної поліфонічної картини буття.

У численних сценах, «повних руху і трагічної сили» (І. Франко), побудованих переважно за візуальним принципом, значна роль відведена кінетичним аспектам формування образності: у певній послідовності вони сприймаються, за висловом М. Шагінян, «рухливими, зримими картинами, що розгортаються», умовно їх можна назвати «кінематографічними кадрами». Шевченко з його даром драматурга й актора наче вміло користується кодом кіномистецтва, тому дисертант звертає увагу (зокрема, в поемах «Невольник», «Неофіти», «Марина», «Гамалія» та повістях «Наймичка», «Княгиня») на «прийоми» крупного плану, панорамування, міжкадрового й перехресного монтажу. На прикладах продемонстровано, як принципи кінетики, зумовлені синестезією і психотипом Шевченка, будучи зрощеними в його поезії і прозі з візуально-акустичними елементами, співмірні з архітектонічними принципами кінематографу.

Здійснений аналіз виявив: спосіб конструювання літературного твору митцем Doppelbegabung, його метод формування образності має різнорівневий синестетично-комплексний характер. Водночас у багатошаровому комплексі міжвидових інтеракцій провідна роль належить образотворчому мистецтву, яке було незмінним тлом і «активатором» літературної творчості Шевченка. Так, у 1842 р. він в один період писав поему «Гайдамаки» та створював у картині «Катерина» образ потенційного месника, оточеного атрибутами народного повстання. Під час суботівського пленеру 1845 р. виношував сюжет «Великого Льоху»; змальовуючи храми в Переяславі, вчував історичні події, потім висловив у віршових рядках звинувачення козацькій верхівці й гетьманам у зраді інтересів України, а згодом «переніс» алегоричний образ акварелі «Церква Покрови в Переяславі» (1845) в образну систему вірша «Якби-то ти, Богдане п'яний» (1859). Подібних прикладів багато. Заняття малярством інспірували словесну творчість, будили думку, породжували надзвичайно місткі художні образи: сплав слова й зображення був для Шевченка органічним. Виходячи з цього, присутність коду образотворчого мистецтва у його літературній спадщині простежуємо в тих варіантах, коли він: 1) номінує словесні картини, означуючи словом «картина» загальний характер вибірковості, фрагментарності свого професійного світосприйняття; 2) описує словом твори мистецтва, створює екфразиси; 3) створює гіпотипозиси, інтерполюючи в літературні форми власні візії-картини, прийоми і техніки образотворчого мистецтва.

Підрозділ 2.2. «Словесна «картина» як візуальна цілісність» присвячено виявленню концептуальної єдності літературних і мистецьких творів, що не раз засвідчував сам Шевченко. Творчий процес для нього і в одній, і в другій сферах художнього самовиявлення, з традиційними етапами обдумування композиції, групування матеріалу, виділення основних тем, мало відрізнявся. Він зазначав не раз у повістях («Прогулка с удовольствием и не без морали», «Близнецы») та листах, що сприймає словесний творчий акт як акт малярський і уподібнював схему праці літератора схемі праці художника. Безумовно, бачення Шевченка, як і будь-якого художника, відрізняється від простого фізико-оптичного зв'язку зі світом, так званого погляду назовні. Тривале самонавчання, самостійне освоєння науки малярства, акцептувало і його особливе вміння візуально організувати простір. Він специфічно сприймав зорові об'єкти, що характеризуються суб'єктивною симультанністю, щоби надалі, застосовуючи літературний код, створювати власні синкретико-синтетичні візуальні програми й візуальні системи. Причому знав, що моделює художній образ за пластичними законами, що закладає у словесних описах алгоритм картини з її сюжетом, композиційними планами, візуально-інформаційною наповненістю, смисловими акцентами, властивими класичному мистецтву. Проаналізовані численні фрагменти повістей, означені ним як «прекрасная картина», «душу радующая картина», «невиданная картина», «картина неавантажная», «трогательные картины», «очаровательная картина», «старая неоригинальная картина», «чудная, величественная картина», «зримая и великолепная декорация», виказують стабільну Шевченкову самоідентифікацію як художника і його бажання підкреслити свою приналежність до цеху малярів; це підтверджується в листах та у Щоденнику.

Словесне малювання, зразки якого спостерігаються у повістях, поезії періоду заслання, якоюсь мірою компенсувало заборону професійної самореалізації, але аж ніяк не було варіантом «сублімації» чи зміщенням акцентів. Процес рисування з його евристичними інтенціями, що інспірував апокатарсис і естетичні відкриття в обох сферах творчості, був для Шевченка незамінним; «божественне», «святе» мистецтво вивищувалося не лише над колізіями житейськими - воно панувало над усім. Екфразиси, досліджені в підрозділі 2.3 «Екфразис», засвідчують, що рецепційна установка Шевченка фокусувала отримані ним враження від живопису, скульптури, архітектури. Вихований на творах світового мистецтва, він інтерполював естетичні критерії та свої знання на довколишню реальність; оскільки засвоєння пластичних мистецтв минулих епох і сучасності розвинуло його виняткову зорову пам'ять, він легко й часто проводив словесні паралелі між творами й художниками та описуваними явищами, подіями, людьми. У підрозділі проаналізовано два різновиди екфразису: а) коментоване відтворення живопису, графіки чи скульптури як компонент у структурі літературного твору; б) короткі асоціативні екфразиси-експромти або екфразиси-ремінісценції на теми пластичних мистецтв.

Деталізацією, скрупульозністю словесного відтворення живопису відзначаються екфразиси незакінченого полотна К. Брюллова «Облога Пскова королем Стефаном Баторієм 1581 року» (1839-1843), української ікони XVIII ст. «Покрова Богоматері» у Покровській церкві в Переяславі, брюлловського портрета князя О. Голіцина (1840). Колоритними є й екфразиси рисунків Штернберга та начерку полотна Брюллова «Афінський вечір» (1838-1843): воно сприймалося Шевченком як закінчена «животрепещущая картина», перед якою блідне «Афінська школа» Рафаеля. В одному з листів до Г. Тарновського (від 25. 01. 1843) Шевченко детально описав своє полотно «Катерина» (1842). Присутні й екфразиси скульптурних творів: станкової статуї П. Ставассера, монумента І. Крилову роботи П. Клодта чи, наприклад, пам'ятника Петрові І на Сенатській площі в Петербурзі роботи Е. Фальконе: «кінь летить, копитами / Скелю розбиває! / А на коні сидить охляп, / У свиті - не в свиті, / І без шапки. Якимсь листом / Голова повита. / Кінь басує, от-от річку / От... от... перескочить. / А він руку простягає, / Мов світ увесь хоче / Загарбати» («Сон - У всякого своя доля»).

Інтермодальні екфразиси-ремінісценції трапляються в Шевченка частіше: клен у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» наче зійшов «из портфеля Калама и опять напрашивается под карандаш», побачене болото, «фламандський двійник» картини, є водночас натяком на подібне болото в Я. Рейсдала: «даже первый план картины тот же самый, что и у Рюисдаля». Пожежа в степу тотожна «Страшному суду» Д. Мартіна, фігура арештованого Зосима схожа на скульптуру Д. Флаксмана («Близнецы»), дерев'яна церква із дзвіницею нагадує картину Штернберга «Освячення пасок» («Музыкант»), бабуся з «Княгини» видалася оповідачу «живою картиною Жерара Доу», дитя - херувимом Рафаеля, Варочка з «Капитанши» подібна до Сивілли Кумської О. Кіпренського, кузина з повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» - до Аврори Гвідо Рені, а сплячий на книжці Трохим, «освещенный горящей свечою», - до постаті з полотна Рембрандта, поданої в дивовижному освітленні.

Явище екфразису, експліковане літераторами в період романтизму, майже не досліджене в Шевченковій творчості, хоча саме в його описах подвійна природа екфразису (він інформує про твір мистецтва та про предмет, зображений у цьому творі) має, порівняно з екфразисами Е.-Т.-А. Гофмана, Т. Готьє та інших його сучасників, якнайповніше втілення. Адже погляд Шевченка на твори мистецтва викриває підхід майстра, що звертає увагу на манеру виконання, на деталі й

технічні особливості твору. Супроводжуваний тонкими аналітичними спостереженнями, шевченківський екфразис завжди оціночний, емоційний, він репрезентує особистість автора, його естетичні вподобання, його картину світу. Назагал образи пластичних мистецтв виконують у його творчості важливі референційні сенсоутворювальні функції, особливо в повісті «Художник», де обумовлюють, підтримують магістральну тему мистецтва. Так посередництвом екфразисів мистецтво «самовисловлюється» в літературному тексті.

Підрозділ 2.4. «Гіпотипозис та його варіанти» присвячений іншому явищу евіденції, поширеному в поезії та прозі Шевченка, - гіпотипозису. Він, порівняно з екфразисом, репрезентований ширше, має різноманітніші вияви. Через гіпотипозис повнопланово заявила про себе звичка майстра пензля увиразнювати, унаочнювати те, про що він пише. У контексті проблеми «поезія і малярство» І. Франко часто вживав стосовно Шевченкової поезії слова «малює», «малює словами», «жаль висловлюється картиною», підводячи читача до висновку: багатство, натуральність і пластика Шевченкових образів - «найліпше свідоцтво його великого поетичного таланту» («Із секретів поетичної творчості»). Гіпотипозис, подеколи іменований словом «картина», компонується за законами сприйняття й відтворення, які діють у пластичних мистецтвах: відзначаються передні й дальні плани, словесне моделювання фігур чи об'єктів ландшафту подається в лінійній чи повітряній перспективі, автор стежить за достовірністю зображення (відповідність натурі, передача форм і об'ємів, локальних кольорів та світлотіней). У деяких випадках інтерполяції у слово коду класичного мистецтва закладена й головна його інтенція до алегоризації, до втілення в зорових образах узагальнених метафізичних ідей. Літературна творчість Шевченка репрезентує явище гіпотипозису в численних варіантах; у реферованому дослідженні ці варіанти виявлено, вперше класифіковано та системно проаналізовано з позицій міжвидового інтеракціонізму.

Шевченком гіпотипозис формується умовно в межах класичного канону. Як результат інтеракції його досліджуємо, застосовуючи жанрову класифікацію образотворчого мистецтва: гіпотипозис-пейзаж, гіпотипозис-жанр, гіпотипозис-портрет, гіпотипозис-інтер'єр, акцентуючи на словесному перекодуванні правил та прийомів іконічного відтворення. Усі гіпотипозиси диференціюються за ступенем іконічності, тобто зображальної точності відтворення світу форм, за тим, наскільки адекватно передано об'єми, контури, колір і світло. Іноді літературний опис не можна вважати гіпотипозисом унаслідок аніконічності образів, що в сукупності відтворюють фрагмент реальності, однак не доводять його до рівня візуальної завершеності. Це відбувається за недостатньої організації просторових елементів для оформлення цілісного вербального зображення-картинки. Істотно, що навіть мінімально деталізовані ахроматичні Шевченкові описи є іконічними, вони справляють враження чітких «картинок», які читач сприймає внутрішнім зором, асоціює з ескізами, замальовками з натури.