Понятя про дитячий фольклор. Шляхи його творення. Складові частини. Жанри

Размещено на http://www.allbest.ru/

Понятя про дитячий фольклор. Шляхи його творення. Складові частини. Жанри

Термін „фольклор” походить від англійського folk - рід, народ, lore - знання, що разом означають „народна мудрість, народознавство”. Одним із перших цей термін використав "Атенеум" (№ 982) статтю "The Folklore".

В українській фольклористиці у 80-х роках ХХ ст. термін одним з перших почав використовувати М. Драгоманов, але й до сьогодні він не знайшов загальноприйнятого визначення. Поряд із вищенаведеним терміном співіснують і такі: народна словесність, народна поетична творчість, уснопоетична творчість.

Головна функція фольклору - це задоволення природної потреби у самовираженні й спілкуванні. Серед основних ознак слід виділити усну форму поширення і передачу між людьми засобом безпосередньої комунікації. Значна роль при цьому відводиться пам'яті, з допомогою якої фіксуються сюжети, тексти, форми, стереотипи.

Текст народної поезії не мав автора, тобто був анонімним, щоразу народжувався як нова форма, тобто усне „текст-слово” було варіативним. Кожний твір був колективним - це означало, що кожен слухач мав можливість додати до чужого своє, тобто його автором була колективна мовна особистість у певному фольклорному соціумі. Фольклорний текст був імпровізійним, виконавець не просто відтворював текст, але й був співавтором прочитаного, проспіваного ( це характерна ознака казок, легенд, частівок, бувальщин, коломийок).

Однією з важливих рис фольклору є зображення внутрішнього світу героїв через „прихований психологізм”, тобто через дії і взаємини персонажів з навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини тощо. Саме на основі типізації виникають і т. зв. психологічні фольклорні символи-асоціації (тополя-жінка). Психологізмом позначені весільні пісні, голосіння, думи, історичні пісні, казки, балади, ліричні пісні. У цих жанрах наявне відображення психологічного переживання горя (голосіння), і психологічної індивідуалізації героя (думи), і драматизму ситуації (балада). Напевне, найбільший інтерес для психологічного аналізу представляють ліричні пісні, адже їх основу становлять почуття, переживання. Психологізм жанру допомагає передати фольклорне слово, емоційно-забарвлені звертання („милий голубе мій”, „серце моє”) тощо.

Фольклор перебуває у тісному зв'язку з обрядами, традиціями. Весільні пісні супроводжують весільний обряд, голосіння - поховальний, жнивні - жниварський тощо.

Сьогодення коригує ознаки фольклорності, вносить зміни, доповнення. Сприяють цьому процесу і засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, Інтернет. Новітнє фольклоротворення часто відображає співвідношення і взаємозалежність індивідуального й колективного, традиційного і новітнього, але неодмінною умовою входження твору у фольклоризацію є його побутування за законами усної традиції.

Фольклор - цінний матеріал як у моральному, так і в розумовому та естетичному розвитку покоління незалежної України. В той же час доля фольклору у ХХІ столітті дедалі більше фіксується як занепадаючий „фольк-арт” (В.Погребенник).

Дитячий фольклор настільки різноманітний, оригінальний і багатожанровий, що потребує окремої розмови. Це колискові, забавлянки, ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, приповідки, скоромовки, казки й загадки, жартівливі пісні.

Для дітей раннього віку (немовлят та до трьох років) колискові пісні, забавлянки виконують дорослі, переважно мати або старші братики та сестрички. Колисання дитини має надзвичайно важливе значення в перші роки її виховання. Колиска в українській родині мала символічне значення, її не викидали навіть, коли в хаті не було дітей. Найчастіше колиску виносили на горище, щоб не перевівся рід. Колиски робили зі «співучого дерева» -- клена, ясена, калини, щоб діти були співучими, дужими та вродливими. В народі здавна помічено, що материнська пісня над колискою має велику магічну силу: вона заспокоює, дає позитивні емоції, оберігає від хвороб, нещасть та страху. Колискових співали народженяткам та немовлятам з перших днів їхньої появи на світ. Як правило, дитина була біля матері два дні, а на третій відбувалося ритуальне вкладання у колиску. Найдавнішим звичаєм було прийнято першого вкладати в колиску кота (як і першого впускати в нову хату). Вважалося, що кіт може наділяти дитину спокійною вдачею, приносити солодкий сон. Кота колисали в колисці, примовляючи «Як на кота муркота -- на дитину дрімота». Потім кота випускали, а дитину клали в колиску й співали колискову. Назва колискова пісня не є народною, це фольклористичний термін. В народі ж існують різні назви цих пісень: співати кота, співати люлі, співати при колисці і под.

Кіт -- один із найпопулярніших персонажів колискових пісень, який є і м'якеньким другом і вредним розбишакою, який заважає спати: «Ой ти, коте, не гуди, спить дитина, не буди», або «Цить, дитино, цить, не плач, принесе киця калач. Вже недалечко на мостику, несе калач на хвостику».

Приспівом до багатьох колискових є протяжне «А-а, а-а-а», або «люлі-люлі, люлі-люлечки» тощо. В ранньому віці немовля ще не розуміє слів пісні, але вже розуміє лагідну мамину мову, її ніжність, відчуває тепло й рідність. З двох-трьох років дитина вже чудово усвідомлює, про що співається хоча б у такій пісні:

А ти, котик сірий,

Не ходи по сінях.

А ти, білуватий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти.

А ти, котик рудько,

Та витопи грубку.

А ти, котик чорний,

Та сідай у човник,

Лови рибки повен,

Щоб і няньці й мамці,

І бабусі старенькій,

І дитинці маленькій.

А-а-а.

Крім того, дитина знайомиться з новими поняттями (рибка, човник), а також дізнається про кольори котів. Розвиваючими дитяче мислення в українській етнопедагогіці є чимало пестушок, забавлянок, небилиць. Найпоширеніші з них відомі всім «Сорока-ворона на припічку сиділа...», «Ладоньки-ладусі», «Куй, куй чобіток» тощо. В таких забавлянках найкраще розвивається пам'ять дитини, її мовлення, логіка мислення, виробляється розуміння навколишнього світу. Коли дитина плаче, її заспокоюють спеціальними примовками:

Цить, не плач, я спечу тобі калач, медом помажу, тобі покажу, а сам з'їм.

Якщо дитина ще не розуміє іронії, насмішки над плаксою, то їй проказують цю ж примовку, але з іншим кінцем: «Медом помажу, усім покажу, а тобі дам». Пестушки та забавлянки переважно промовляються речитативом, іноді співаються.

Цікавим жанром у дитячому фольклорі є так звані небилиці, або нісенітниці. Дітям трьох-чотирьох років уже зрозумілий їхній парадоксальний зміст, що викликає здоровий сміх і жарти:

Півень задавив коня -- Нічим їхать до млина.

А бабині коноплі На печі попріли,

А дідові постоли На льоду згоріли.

У дитячому фольклорі також дуже поширені «безкінечні пісеньки», які можна співати, поки не набридне:

Був собі журавель та журавочка, Наносили сінця повні ясельця.

Наша пісня гарна й нова, Починаймо її знову: Був собі журавель...

Дитячі фольклорні твори складалися як дорослими, так і самими дітьми. Переважна більшість із них -- це на думку багатьох дослідників творчість самих дітей (особливо середнього і старшого віку). Діти часто переробляють і переосмислюють пісні дорослих, вкладаючи в них зрозумілий для них самих зміст (Анатолій Іваницький).

Дуже поширеним жанром дитячого фольклору є лічилки, якими діти користуються, коли грають у піжмурки: «Раз, два, три, чотири, п'ять, вийшов зайчик погулять...», «Ходить бусол по болоту», «Котилася торба» та багато ін.

Лічилки є залишком давнього ворожіння про те, кому випаде жеребок. Таке випадання долі не могло сприйматися як несправедливість, адже так судилося долею. Іноді в лічилках діти вживають замінники числівників -- вигадані слова: «Моно, двоно, троно, чатер, патер, шістер, містер, шутка, вутка, чах». Такий прийом Мирослав Стельмахович також пояснює давньою магією чисел, своєрідним табу в лічбі, щоб не зурочити (господиня не лічила яєць, щоб кури добре неслися).

Своєрідним явищем є також дитячі дражнилки і мирилки, назви яких зрозумілі. Сперечаючись або б'ючись, діти дражнять одне одного на ім'я, за якусь рису чи ваду характеру, зовнішності тощо: «Ванька-встанька требуха, з'їв корову і бика...», або «Брехач-клепач, трюкач, пустий квач» і т. под. Проте, коли хочуть миритися, читають мирилки:

Мир-миром,. Пироги з сиром, Вареники в маслі, Ми подружечки красні, Поцілуймося!

Скоромовки, загадки, казки -- все це збагачує творчу уяву дитини, виробляє навички усного мовлення, дотепність, будить фантазію, гумор, природний потяг до спілкування, Дитяча фольклорна творчість збагачує дидактичні можливості етнопедагогіки.

Нашим педагогам слід також широко використовувати народні дитячі ігри, танці, забави, які зберегли діти та записали українські фольклористи, письменники, етнографи.

Отже, національне виховання, включаючи одну з найсуттєвіших його галузей -- етнопедагогіку, спроможне в недалекому майбутньому відродити генетичний код українського народу, сформувати новий тип українця, здатного вивести свою державу на світовий рівень культури.

Усна народна творчість, яка передавалася і збагачувалася з покоління в покоління, стала важливим джерелом пізніших літературних творів і літописів. Древні народні пісні, віддання, казки, легенди, прислів'я зберегли і донесли до нас духовний світ предків, їх світосприймання, мораль.

З дохристиянської пори дійшли до нас русальні пісні, обрядово-весільні, похоронні голосіння, різні заклинання. Великий інтерес для істориків представляють бувальщини, в яких міфи з'єднувалися з реальними спогадами про важливі історичні події. До таких бувальщин відносять розповідь про Кия, Щека, Хорива і сестри їх Либіді, і заснування ними Києва, про хороброго ремісника Кожум'яка, велика на - печенсга, та ін.

Чудовими пам'ятниками давньоруської творчості є билини, що збереглися в усній традиції до XX ст. Одними з прадавніх і цікавих в історичному плані є билини Київського, або Володимирського циклу. Вони розповідають про побут і звичаї княжого двору, його дружини, про самовіддану боротьбу руських багатирів з кочівниками.

Однією з найяскравіших пам'яток усної народної творчості є, так звані, малі жанри фольклору.

Малі жанри фольклору -- це невеликі за об'ємом фольклорні твори.

У деяких роботах зустрічається визначення дитячий фольклор, оскільки такі народні твори входять в життя людини дуже рано, задовго до опанування мови. Ось деякі з них:

Балада(баладна пісня, баладний вірш) - один з жанрів фольклору, що виник з народної пісні трагічного змісту. Найважливіші характеристики баладних пісень - епічність, родинно-побутова тематика, психологічний драматизм.

Билина - твір пісенного характеру, пісня-поема. Їй властиві велич змісту, грандіозність, монументальність образів, героїчний пафос. Реально-історична основа билин - Русь X--XI ст.

Дитячий фольклор - узагальнена назва невеликих за об'ємом жанрів, які вигадують і виконують як самі діти, так і для них. До жанрів дитячого фольклору відносяться пісні і вірші, супроводжуючі життя дитини від колиски до юності: жеребкування, заклички, дразнилки, колискові пісні, пестушки, примовки, потішки, лічилки .

загадка - вигляд усної народної творчості, хитромудрий опис іносказання предмету або явища, запропонований як випробування на кмітливість або вправу (дітям) на розвиток логічного мислення. Загадка належить до тих прадавніх видів народної творчості, які, продовжуючи жити в століттях, поступово втрачають своє первинне значення, стають якісно іншим явищем.

Народні казки. Основні тематичні групи казок. Ідейно естетичний аналіз казки

Україмнські наромдні камзки -- популярний фольклорний жанр (фольклор -- «народна мудрість»). В народних казках передається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії народу, його почуття.

У казках також знайшли відображення важливі історичні події. Казки мають повчальний характер, і в них завжди є певна мораль. Одні казки виховували любов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, інші до народу і Батьківщини в цілому. Є також гумористичні і сатиричні твори, які не мають педагогічного характеру. Але попри те, що різні групи казок відрізняються темами і формою, ідеї у них подібні. Усі вони прославляють мудрих, хоробрих та кмітливих і засуджують зрадливих, ледачих і підступних. Також герої різних казок дуже схожі своїми портретами.

Герої казок

Усіх героїв можна умовно поділити на 3 групи -- Злотворці, Знедолені, Добротворці.

1. Злотворці -- це, ясна річ, ті, що роблять зло. Кривдять чи беруть в полон людей (Кощій Безсмертний, Одноокий людоїд, Баба-яга, кобиляча голова, мотив змія, змій 3, 9, 10, 12-головий, мачуха, пан, та інші). Ці образи бувають реалістичними (в соціально-побутових казках), алегоричними (в казках про тварин) та фантастичними (в чарівних казках).

2. Знедолені -- це жертви злотворців. Вони або займають пасивну позицію, або чинять активний опір.

3. Добротворці -- це богатирі, чарівники та їхні помічники: наречені, пророки, домашні і дикі звірі (образи помічників-звірів виникли під впливом анімізму -- одухотворення навколишньої природи і тотемізму -- вірування у спільне походження). Нерідко у певних істотах ми зустрічаємо віддзеркалення мрій людини про полегшення праці в усіх сферах трудової діяльності (наприклад Вернидуб, Скороход). Добротворці часто наділяються, велетенською силою (одною рукою виривають дерева). Цей засіб називається гіперболізацією (перебільшення). Нерідко долати перешкоди добротворцям допомагають чарівні символічні предмети, як то чоботи-скороходи, скатертина-самобранка, шапка-невидимка та ін. І звичайно майже кожний богатир-добротворець має коня. Кінь був завжди вірним товаришем кожного воїна та не замінимим помічником у господарстві. Мабуть тому у деяких оповідях персонажі отримують як подарунок кінське волосся, яке повинно допомогти їм.

Особливості

Казки мають декілька особливостей, на які варто звернути увагу. Так, наприклад, у казках завжди зустрічаються числа 3,7,9,12 (відгадати 3 загадки, 3 випробування, 3 брати, 12 голів у змія). Ці числа вважалися у слов'ян магічними. Вони створюють динамічну ритміку оповіді, та сприяють запам'ятовуванню казки. Дуже цікавими є також зачин та кінцівки казок: «Був-не-був, та кажуть люди, що був», «А вони й досі живуть, хліб жують і постолом добро возять». Вони називаються формулами початковими (ініціальними) та кінцевими (фінальними).

Також типовими для казок є багато прислів'їв, приказок, порівнянь та загадок. Загадки взагалі стали майже невід'ємною частиною народних казок. Ще можна зустріти своєрідні загадки-завдання (за ніч викорчувати ліс). Ці загадки є художнім засобом звеличення сили героя. Загалом пісні, прислів'я, загадки та ін. роблять казку жанром найзручнішим для пізнавання досвіду, проблем, ідеалів рідного народу.

Казки іноді засуджували несправедливі закони та традиції давнини. Так, наприклад, у казках ми часто зустрічаємо трьох братів. Старший з них є найбагатшим, а найменший -- найбіднішим. Молодшого брата наділяють красою, кмітливістю та щедрістю, що й допомагає йому в житті, і наприкінці він завжди знаходить своє щастя. Таким чином, казка засуджує старовинний закон успадкування майна старшим братом.

Види казок

Виділяють три основних види казок: казки про тварин, чарівні казки, та соціально-побутові казки.

Казки про тварин -- це казки, в яких головними героями є тварини -- лісові та домашні, а також птахи та комахи. В образах тварин ми бачимо алегорію, тобто ці казки мають виразний соціальний підтекст. В цих казках ми бачимо звірів за суто людськими справами: вони воюють, обирають царів, судяться та ін. Ці казки висміюють людські недоліки та пороки такі, як заздрість, агресивність та жадоба. Розповідаючи про пригоди тварин, ці казки «підморгують одним оком на людей».

Чарівні казки породжені в докласовому суспільстві, пов'язані із світоглядом, звичаями та обрядами наших далеких предків. Головні герої, як правило, виявляються в двобої з темними силами (Ольдеквіт, Ох, відьми), які зазнають неминучої поразки. Головними героями як правило є богатирі, наділені неймовірною силою. Чарівні казки чітко підкреслюють перевагу добра над злом.

Соціально-побутові казки сформувалися за часів феодалізму.

Основні теми соціально-побутових казок

Основні теми:

· 1. Суд правди над кривдою -- мрія знедоленого трудового народу.

· 2. Антипанська та антицарська тематика.

· 3. Любов до рідної землі.

· 4. Протиставлення бідних багатим (дуже часто бідний чоловік -- розумний та кмітливий, панич -- невіглас).

· 5. Висміювання розбещених представників церкви.

· 6. Любов до праці -- протиставлення працьовитої людини ледачій.

· 7. «хліб і золото» -- засуджували жадібність до наживи та показували, що для людини хліб є набагато дорожчим за будь-які гроші.

Список

· Цап та баран

· Ох!

· Дерево до неба

· Кобиляча голова

· Коза-дереза

· Телесик

· Про сімох братів гайворонів та їх сестру

· Про вірного товариша

· Убогий та багатий

· Про злидні

· Троє братів і песиголовець

· Розум та щастя

· Дівчина-тростинка

· Іван-побиван

· Молодильна вода

· Як соловейко чоловіка розуму навчив

· Котигорошко

· Як дядько чорта дурив і діжку грошей від нього здобув

· Колобок

· Про жар-птицю та вовка

· Мудрий Іванко

· Дурень та чарівна сопілка

· Пан Коцький

· Названий батько

· Похорон

· Калиточка

· Чорт-змій і запродані діти

· Як заєць ошукав ведмедя

· Лисичка-сестричка і вовк панібрат

Легенди і перекази. Визначення жанру. Походження. Класифікація

народний творчість фольклор казка

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда - це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне. Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій.

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди - саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе - досяжним.

Невеликі усні оповідання про визначні історичні події та їх героїв - це Перекази. Назва - «переказ» походить від того, інформація про певні події (історичні або інші) передавалась за допомогою переповідання почутого. Перекази складались одразу після того, як відбувались події, і завдяки цьому дійсність, що змальована в них, може бути історично конкретизована. Найголовніше, чим перекази відрізняються від казок - це посиланням на вірогідність зображуваного.

Перекази -- усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, повґязані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва -- переказ).

Порівняно з легендами перекази відзначаються більшою достовірністю та документальністю змісту і є виявом історичної памґяті народу. Джерелом виникнення жанру були розповіді учасників чи очевидців історичних подій минулого, які, викликавши зацікавлення слухачів, почали передаватися з уст в уста. Відштовхуючись від конкретної дійсності, у процесі побутування вони набували нових рис, набирали емоційного забарвлення, проте не відривались від реальних фактів, про які велась мова. У них відсутній надприродний елемент, минуле (навіть якщо доповнене новими фактами чи вигадане) змальовується правдоподібно, у межах життєвої достовірності.

Згідно з критеріями жанрової класифікації неказкової прози К.В. Чистова, переказам властиві такі характеристики:

1) час менш давній, порівняно з легендами; часто вказується час зображуваних подій (якщо не точно, то в можливих межах хронологічного періоду);

2) локально прикріплені до певного географічного пункту (місця поселення, річки, гори і т. п.), хоча залежно від суспільної ваги змісту можуть набувати не тільки локального, а й загальнонаціонального значення;

3) надприродні персонажі і події відсутні; хоч вони й обростають привнесеними чи додуманими мотивами, деталями, однак домисел ніколи не виходить за межі можливого;

4) оповідач знаходиться на зовнішній щодо зображуваного позиції; інформація передається шляхом переповідання почутого, першоосновою переказів були розповіді і спогади очевидців, тому вказується джерело чи походження розповіді.

Названі характеристики переказів засвідчують їхню спорідненість з історико-героїчними легендами, а також билинами, думами, історичними піснями. Класифікувати перекази можна за двома принципами: 1) тематичним; 2) хронологічним.

Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли переказів: топонімічні (про походження географічних назв), етимологічні (походження назв предметів та явищ), ономатологічні (походження імен), етнонімічні (походження назв національних груп) та ін. Недолік такої класифікації в тому, що до однієї групи відносяться усні твори різних історичних періодів та епох. Тому в науці надають перевагу хронологічній класифікації. Відповідно до неї виділяються такі групи переказів:

1) перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду) 2) перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів;

3) перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648--1654 pp.;

4) перекази періоду Руїни та національно-визвольних змагань 18 ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух);

5) перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА УПА; події Першої та Другої світових воєн).

Оглядовий аналіз історико-хронологічних циклів

1. Перекази періоду староруських часів та княжої доби. Ця група творів усної словесності через хронологічну віддаленість зображуваних подій найближча до легенд. На відміну від легенд, тут нема фантастичного надприродного компонента. Багато зразків переказів записано в Руському літописі та інших писемних памґятках давньої української літератури.

Найвідоміші оповіді про заснування Києва трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либідь, імена яких стали основою для багатьох топонімів (назва міста походить від імені старшого брата, річка біля нього називається Либідь, гора -- Щековиця та ін.)

Тематично розгалужений цикл про життя і діяльність руських князів. Відомий напівлегендарний переказ про смерть Олега від коня: почувши від волхва віщування, що його чекає смерть від коня, Олег наказав убити свого улюбленого коня. У старості, згадавши і пошкодувавши про це, він пішов подивитись на його кості -- з черепа коня виповзла змія, від укусу якої князь помер. Цей факт, як історично достовірний, записаний у літописі. Проте Д. Чижевський вважає сюжет загибелі князя, яка була провіщена волхвами, одним з найпоширеніших мандрівних сюжетів, а тому відносить його до запозичених.

До цього циклу відносяться перекази про загибель Ігоря від рук древлян та помсту його дружини Ольги: Ігор, зібравши данину в Древлян, повертався додому, але його воєводи намовили повернутись і зібрати більше данини. За це древляни вбили князя, розірвавши між двома деревами, а княгиня Ольга неодноразово жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Одна із помст -- спалення Іскоростеня -- столиці древлян: Ольга наказала зібрати всіх голубів із міста і відпустити, привґязавши їм до ніг тліючі скіпки. Повернувшись у свої гнізда, птахи підпалили все місто.

Сюди відносяться також перекази про військові походи Святослава, хрещення Володимиром Русі, просвітницько-культурну діяльність Ярослава Мудрого та ін. В окремий тематичний цикл Можна виділити сюжети про княжі міжусобиці, змови та вбивства суперників у боротьбі за престол. Це перекази про смерть Бориса і Гліба, осліплення Василька Теребовельського та ін.

2. Перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів хронологічно пересікаються із попередньою групою. Вони, напевне, становлять найбільший пласт української історичної прози, бо в кожному реґіоні і майже в кожному населеному пункті побуту, ють перекази про цю епоху в історії України. У них переплітається історична правда з народним домислом, історичні мотиви обростають родинними чи суспільно-побутовими деталями, субґєктивними інтерпретаціями тощо.

Серед цих переказів можна виділити кілька найпродуктивніших сюжетів та тематичних груп.

1. Великий цикл стосується походження населених пунктів та їх назв (топонімічні перекази). Багато оповідей мають на меті пояснити виникнення назв річок, долин, гір тощо. Домінують мотиви нападу (наприклад, усе село, втікаючи від орди, переселяється на іншу територію і засновує нове поселення); загибелі або самопожертви (наприклад, дівчата-полонянки, щоб не стати здобиччю поневолювачів, кидаються зі скель у воду і гинуть -- звідси походить назва «Дівочі скелі»).

2. Другий цикл про боротьбу українців із завойовниками, визначальні битви і перемоги. Один з найдавніших текстів про перемогу над ворогами -- записаний у Руському літописі переказ «Про Білгородський кисіль». Він сягає ще часів боротьби з печенігами. Білгород був оточений ворогами, де внаслідок облоги настав великий голод. Люди були вже готові здатися ворогові, але мудрий старець порадив, як здобути перемогу: вони викопали два колодязі і в один поставили діжку з киселем (який зварили із зібраної в усіх людей крупи), а в другий -- з медом. Залишивши печенігам заручників, білгородці покликали в місто їхніх князів, щоб показати, що вони непереможні, бо «мають їжу від землі». Печеніги їли кисіль і дивувалися, а потім зняли облогу і залишили місто.

Крім історично-героїчних оповідей (про фортецю в Теребовлі, про битву за Кременець і гору Бону та ін.), відомі й оповіді про подвиги безіменних героїв, побутово-історичні перекази («Як жінка окропом турків повбивала», «Як жінка втопила турка в росолі», «Як брат з сестрою татар в болоті потопили» та ін.).

3. Оповіді про турецько-татарську неволю та втечу з полону, напевно, найдраматичніші («Про нашу дівку, що стала татаркою», «Про Івана і його сестру Олесю»). До цієї групи відносяться й перекази про знамениту Роксолану, що стала дружиною хана. Особливо трагічні розповіді про яничарів і їх повернення в рідні краї, про кохання яничарів і дівчат-русинок або розлучених у дитинстві брата і сестри, яке, як правило, завершується фатально.

З цього циклу промовистий переказ про євшан-зілля: Володимир Мономах, перемігши половців, взяв у полон отрока князя Сирчана. Після смерті Мономаха половецький князь послав музиканта Ора, щоб той переказами і співом повернув хлопця до рідної землі. ДОолодий половець не хотів повертатись, аж поки не понюхав євшану. Від запаху зілля він заплакав і сказав: «Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути», -- і повернувся на рідну землю.

3. Перекази доби козаччини та національної війни 1648--1654pp. хронологічно теж дещо пересікаються з попередньою групою, бо частково стосуються боротьби проти турецько-татарських поневолювачів. Від другої групи вони відрізняються тим, що тут центральними персонажами виступають козаки. Такі перекази можна умовно поділити на дві частини:

1. Про рядових козаків, їх побут, звичаї, боротьбу з ворогами («Як виникла Запорізька Січ», «Чим займались запорожці», «Як запорожці прізвища давали», «Козацькавдача», «Козацькі жарти», «Суд у запорожців», «Козацька сторожа в степу», «Як запорожці взяли Азов» та ін.).

2. Про козацьких ватажків -- видатних історичних осіб. Першою постаттю в цій групі є Богдан Хмельницький. Народні усні оповіді розповідають про все його життя від народження до смерті (звичайно, доповнюючи вигаданими епізодами і деталями): «Звідки пішло імґя і прізвище Богдана Хмельницького», «Хмельницький і Барабаш», «Герць Хмельницького», «Смерть Богдана і обох його синів» та ін. Є подібні оповіді про Сагайдачного, Дорошенка, Морозенка та інших козацьких гетьманів і отаманів. Крім їх доблесті і військових перемог, у цих переказах нерідко описуються життєві ситуації, подробиці біографії і т. п.

4. Перекази періоду Руїни та доби національно-визвольних рухів 18 cт. тематично і композиційно перегукуються з попередньою групою. Серед них теж можна виокремити дві групи:

1. Суспільно-побутового характеру (про життя козаків після зруйнування Катериною II Запорізької Січі, звичаї і побут донських козаків; загальнопобутові оповіді про опришків, гайдамаків, їхні закони та шлях боротьби проти національного гніту і т. ін.).

2. Історичного характеру: про визначні історичні події, великі битви і перемоги (в основному Коліївщини); та про видатних діячів національно-визвольних рухів (Залізняка, Ґонту, Кривоноса, Довбуша, Кармелюка, Кобилицю та ін.). Вони дуже близькі до героїко-історичних легенд цього періоду і торкаються тих же проблем (військова доблесть і подвиги, перемога в нерівній битві, втеча з полону чи вґязниці, нещасливе (зрадливе) кохання, несподівана чи напівлегендарна смерть і т. и.).Від співвідносних легенд ці перекази відрізняються відсутністю фантастичного компонента (надприродних Подій, персонажів чи вмінь). Усі перемоги герой здобуває фізичною силою, хитрістю, здатністю передбачати хід розвитку подій, життєвою мудрістю і т. п. Усе відбувається в правдоподібних вимірах.

Часто зображувані події сповнюються патріотично-виховного чи моралізаційного пафосу, чим ці перекази наближаються до народ, них оповідань. У них відсутні така патетика та ліризм, які властиві героїчному пісенному епосу (билинам, думам, історичним пісням), хоча тематикою та способом творення художньої дійсності перекази виявляють подібність із цими жанрами усної словесності.

5. Перекази новітньої доби (20 ст.) про національно-визвольні рухи і армії та події Першої та Другої світових воєн дуже мало вивчені і ще чекають свого дослідження. У західному реґіоні побутує чимало оповідей про січове стрілецтво, їх побут, принципи військової організації, діяльність УГА і УПА, методи боротьби за національну незалежність Української держави. Чимало розповідей про події світових воєн побутує в переказах безпосередніх очевидців подій та їх прямих слухачів. Це -- історичні оповіді про військові дії, а також про життя в умовах окупаційних режимів, суспільно-побутові та родинні ситуації, повґязані зі зміною влади тощо.

Загальнонаціонального значення і розголосу набули перекази про бій під Крутами, гору Лисоню як символ стрілецької слави, битву під Бродами як найтрагічнішу сторінку історії батальйону СС Галичина та ін. Цілі цикли повґязані з осудом геноциду українців шляхом голодомору, репресій, колективізації, вивезення на примусові роботи до Німеччини; їх тематика відбиває політичну еміґрацію; діяльність партизанських повстанських рухів, національного підпілля. Оскільки багато очевидців цих подій ще живі, то ці перекази відзначаються історичною достовірністю, документальною точністю. Вони вимагають ретельного збирання та наукового осмислення, оскільки є народною памґяттю, усною живою історією українців, яскравою сторінкою літопису національних подій 20 ст.

Як бачимо, давній за своїм походженням жанр історичного переказу, беручи початок з княжої доби, продовжує широко побутувати до наших днів. Кожна історична епоха дає нові зразки жанру. Усі події, повґязані з долею народу чи його окремих представників, фіксуються в народній памґяті, проходять певну обробку і зберігаються в усному побутуванні для наступних поколінь. Перекази продовжують творитися і сьогодні. До цього жанру долучаються розповіді про недавні історичні події, як наприклад, війну в Афганістані, життя репресованих у тюрмах і таборах, події дисидентського руху 60-- 70 pp. Національними героями стали провідні діячі 20 ст., оповіді про них нерідко набувають легендарного характеру.

Отже, переказ як жанр історичної прози української словесності упродовж століть зберіг основні жанрово-композиційні ознаки і продовжує побутувати. В той час, як інші жанри занепадають чи втрачають свою актуальність та популярність, він є продуктивним до сьогодні. Мало вивчені групи переказів мають історико-пізнавальне значення і ще чекають свого дослідження.

Легенди - це усне народне фантастичне оповідання міфологічного, релігійного або героїчного змісту з настановою на достовірність (О. Таланчук).

Термін „легенда" книжного походження, з латинської мови означає - „те, що має бути прочитане", походження терміну „переказ" - народне, побутове. Хоча обидва жанри споріднені, взаємодіють між собою та з іншими жанрами, все ж між ними існує певна відмінність. О.Дей вважає, що критерієм визначення жанрової приналежності прозових творів є ступінь достовірності їхніх зображень, характер ставлення до дійсності, тобто питома вага істинного реального, можливого, чи, навпаки, - вигаданого, фантастичного і неймовірного. Перше з указаного стосується переказу, друге - легенди [5, 7]. Спорідненість і відмінність легенди та переказу розглянемо за характеристикою фольклориста М.Дмитренка [9].

Легенди та перекази виникли й розвивалися разом з людиною, мовою, родовою педагогікою, відображені в різних писемних пам'ятках. Саме завдяки їм відбувався процес пізнання, передачі знань від покоління до покоління. Перші легенди, наприклад, зафіксовані найдавнішими пам'ятками „Повість минулих літ", „Київський літопис", „Галицько-Волинський літопис", „Літопис Самовидця" та ін.

Цінний внесок до теоретичної розробки диференціації легенд та переказів зроблено О.Деєм ("Легенди та перекази"), C.Азбелєвим ("Отношение предания, легенды и сказки к действительности: с точки зрения разграничения жанров"), В.Соколовим ("Топонимические легенды и предания украинцев Карпат"), Н.Криничною ("О жанровой специфике преданий и принципах их систематизации"), І.Франком, В.Гнатюком ("Квестіонар для записування місцевих переказів").

У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. з'являються перші систематизовані збірки легенд та переказів. Серед них - "Малорусские народные предания и рассказы"(Київ,1876), укладені М.Драгомановим, "Галицько-руські народні легенди" (Львів, 1902-1903) укладені В.Гнатюком та ін.

І до сьогодні поширені легенди та перекази в записах П.Чубинського, М.Драгоманова, Б.Грінченка, М.Левченка, В.Шухевича, В.Гнатюка, М.Возняка.

Класифікація легенд

У Західній Європі за часів Середньовіччя легенди за функцією поділяли на такі різновиди: панегіричні; релігійні; легенди-мандрівки (пов'язані з хрестовими походами); легенди-фабльо; легенди-міраклі.

Такий поділ обумовлений початковим визначенням терміну "легенда" як "витягу з святого Письма, або життєписів святих, призначених для голосного читання за трапезою".

В українській фольклористиці виділяють такі різновиди легенд :

* міфологічні (присвячені фантастичним оповідям про чудодійні перетворення людей у звірів, птахів, квіти, у русалок, відьом, вовкулаків, перелесників);

* апокрифічні (присвячені мандрівкам Христа і святих на біблійні чи євангелійські теми );

* історичні (поетичне осмислення визвольної боротьби нашого народу);

* топонімічні (пов'язані з походженням власних географічних назв).

Найповніше в легендах та переказах відображено період Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Легенди і перекази наділяють народних месників гіперболізованою силою, змальовують їх відданими рідному народові, що є типовим для фольклору слов'янських народів. Фізичною силою українські лицарі нагадують героїв билин, дум, казок.

Наприклад, Іван Сірко за легендою народився вже з зубами, він легко зачаровував загони чужинців, і вони „самовирубуються", його рука здатна сім років забезпечити одноплемінникам перемоги в боях. Олекса Довбуш у трирічному віці піднімав через пліт теля; сопілка, на якій він грає, завдовшки в три рости людини. Устим Кармелюк прославився не лише силою, а й умінням ставати невидимим, щоб утекти із в'язниці.

Носіїв легенд, вважає О.Дей, вабила „та, хоча б тимчасова воля, якої могли спробувати в житті народні месники. Романтика цієї волі не тільки надавала своєрідного колориту народним оповіданням, а й спонукувала йти в загони гайдамаків та опришків" [5, 28].

У легендах і переказах знайшла відображення і біографія Тараса Шевченка. Народний поет показаний у фольклорних жанрах героєм, наділеним мудрістю, силою, прагненням до свободи. Двадцяте століття зберегло легенди і перекази про січових стрільців (у західних регіонах), бої під Крутами і Бродами, про гору Лисоню як символ стрілецької слави. Чекає на свого дослідника цикл легенд і переказів про геноцид українців, голодомор, репресії, війну в Афганістані тощо. На терені Глухівщини легенди і перекази досліджували О.Маркович, І.Кульжинський, П.Литвинова - Бартош, Я.Кривко, сьогодні їх послідовники - місцеві краєзнавці М.Гурець, В.Задко, П.Киселенко , Ю.Коваленко.

Досить часто до легенд та переказів відносять билицю, бувальщину, жанровий різновид неказкової прози, що ґрунтується на художньому вимислі, але зображує події як достовірні ( О.Бріцина). М.Дмитренко зазначає, що бувальщина - це реалістичний прозовий фольклорний твір, у якому через оповідь учасника або свідка від першої чи третьої особи зображено дійсну неординарну подію, пригоду, випадок, факт недалекого минулого або теперішнього життя на чітко визначеній локалізованій території.

«Казка й неказка, чи художня й документальна проза, черпає сюжети й характери з дійсності, тільки робиться це в кожному із цих видів по-своєму. В казці маємо художньо трансформовану дійсність: фактична вірогідність зображуваного пройшла через колективний досвід творців і, зрештою, стала для них, а відповідно й для слухачів, естетично незалежною, відкріпленою. Саме тому про казкових героїв можна говорити як про символи з набором характерних усталених рис та функцій. Казковий персонаж не потребує детальної характеристики, - вона успадкована нами з дитинства разом з мовою. В образах-символах народ опосередковано узагальнює досвід поколінь - соціальний, класовий, психологічний та ін.

Приблизно те ж саме маємо і в легендах, з тією тільки різницею, що легендарні постаті не вважаються плодом вимислу, а реальними, хоч і з далекого минулого, постатями. Отже, образи легенди - це такі ж образи-символи, як і в казці, з набором усталених рис, тільки з установкою на їх реальне існування.

У переказах і оповіданнях інший принцип узагальнення, оповідач не може довільно творити події та предмети, характери й географічні реалії, розпоряджатися часом і простором, як казкар. Події дані йому самим життям, і в цих конкретних фактах і подіях він повинен відшукати їх приховану енергію історичних, філософських, етичних та естетичних узагальнень, наближаючи їх за рівнем художнього узагальнення до символів казки. Не всякий переказ чи оповідання можуть автоматично набути рис художнього твору. Тільки талановиті оповідачі можуть прокласти шлях від конкретного предмета, факту, події до їх ширшого узагальнення, до віднайдення аналогій, які роблять ці факти й події подібними до багатьох інших, роблять їх суспільно значимими явищами» (Степан Мишанич).

«Легенда (лат. Legenda - те, що належить прочитати) - 1. Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з VІ ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком» <…> 2. Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх - біблійні сюжети».

«Якщо термін «переказ» народного походження, то слово «легенда» - книжне. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги про житія святих тощо. Книги ці призначалися для обов'язкового прочитання ченцями, служителями культу. Легендами називали ще написи на монетах, фортечних брамах, географічних картах, малюнках тощо. Переписувачі житій святих вносили в канонічні тексти свої зміни, використовуючи при цьому елементи усної оповідної традиції. Так виникала апокрифічна література, твори якої разом з багатьма сюжетами церковних книг почали проникати в народний побут, змішуючись тут з усними легендами та переказами язичницької міфології».

«Легенди - це оповідання із церковно-релігійним підкладом та моралізаційним напрямком. Вони спираються звичайно на книжні джерела, розсновують мотиви, зачерпнуті з християнської біблійної, легендової та апокрифічної літератури, сплутуючи дійсне з чудовним. Легенди основуються переважно на мандрівних темах, які на українському ґрунті підлягають переробці під впливом місцевих культурно-історичних обставин» (Філарет Колесса).

«Народна легенда - це прозова художня розповідь, поширена в народі, зміст якої прямо чи опосередковано пов'язаний з панівною релігією. Для легенди характерний зв'язок не з тотемічною чи іншою добожеською релігією (такий зв'язок мають первісні міфи) чи з релігією багато божеською (античні міфи), а з релігією єдино божеською, якою в Європі є християнство» (Володимир Пропп).

«В широкому розумінні фольклорна легенда - це прозовий твір, який фантастично осмислює (на основі поширених у народному середовищі міфологічних, релігійних, етичних, соціальних, утопічних, історичних та інших поглядів) події, що стосуються явищ природи, стихій, фауни, флори, міфологічного або історико-героїчного минулого племен, народів, окремих осіб, котрі відігравали вирішальну ролю в становленні тієї чи іншої етнічної групи, надприродних явищ та істот (Бог, Ісус Христос, Богородиця, святі, янголи, нечисті духи). На відміну від казок легенда сприймалась в народі як достовірна розповідь» (Григорій Бостан).

«…Дослідники вважають народними легендами епічні малосюжетні фантастичні оповідання історико-героїчного, міфологічного та апокрифічного змісту з обов'язковою установкою на достовірність зображеного факту, явища» (Лідія Дунаєвська).

«Легенди - малосюжетні фантастичні оповіді міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов'язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів і явищ природи та ін.). Їм притаманні драматизм, стійкість і завершеність сюжету» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).

«Окрему жанрову групу оповідальної творчості українського народу становлять легенди. Умовно їх поділяють на міфологічні легенди, легенди апокрифічного змісту, історичні легенди.

До міфологічних легенд відносять короткі фантастичні оповідання про чудодійні перетворення людей у звірів, птахів, у різні квіти й рослини, оповідання про домовиків, водяників, перелесників, русалок, вовкулаків і т. ін…

Під апокрифічними легендами розуміють усні оповідання, в яких досить вільно (не канонічно), а часом пародійно, трактуються біблійні та євангельські теми…

Історія українського народу, його світогляд і характер найбільш яскраво та повно відображені в героїчних легендах» (Галина Сухобрус).

Класифікація легенд Михайла Драгоманова у праці «Малорусские народные предания и рассказы. Свод М.Драгоманова» (1876):

«1) природа; 2) міфологія, мерці; 3) люди, наділені чудесною силою; 4) скарби; 5) родинне і суспільне життя; 6) особи й події історичні; 7) місцевість; 8) бувальщини».

Класифікація легенд Георгія Булашева у праці «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування» (на основі етнографічних матеріалів М.Драгоманова, П.Куліша, П.Чубинського, Б.Грінченка, теоретичної праці М.Костомарова «Слов'янська міфологія»):

«Українські легенди про створення світу.

Українські легенди про створення Адама і Єви.

Українські легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю.

Українські легенди про життя перших людей по вигнанні їх з раю та про рукописання Адамове.

Українські легенди про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його.

Українські легенди про походження та характеристичні особливості деяких народностей.

Українські легенди та перекази про житло, господарські будівлі, знаряддя й деякі винаходи.

Українські народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи.

Українські легендарні оповіді про надприродних істот:

І. Доля.

ІІ. Злидні.

ІІІ. Уособлення хвороб.

ІV. Уособлення днів тижня:

1. Святий Понеділок.

2. Свята Неділя.

3. Свята П'ятниця.

Українські легенди та перекази про небо і світила небесні.

Українські легенди та перекази про різні атмосферні явища.

Українські легенди та перекази про землю.

Українські легенди та перекази про воду, вогонь і початок винокуріння.

Українські космогонічні легенди та перекази про різні трави, квіти, хлібні злаки і городину.

Українські легенди та перекази про дерева й кущі.

Українські легенди та перекази про свійських тварин.

Українські легенди та перекази про диких звірів.

Українські легенди та перекази про свійську птицю.

Українські легенди та перекази про диких птахів.

Українські легенди та перекази про риб і раків.

Українські легенди та перекази про гадів.

Українські легенди та перекази про комах».

Поділ легенд на групи Філарета Колесси залежно від тем апокрифів, з яких вони виникли:

«1) легенди старозавітні (про початок світу, Бога й сатану, Адама і Єву, Давида, Соломона та ін.);

2) новозавітні (про Христа, Богородицю, Петра й Павла, їх мандрівки й чуда);

3) про святих (Миколу, Варвару та ін.);

4) про позагробове життя й кінець світу;

5) легенди-притчі на теми роздумів про щастя, долю, гріх, смерть, вічність, віру й т. ін.».

Класифікація легенд Володимира Проппа:

1) книжні легенди (в основі яких сюжети Біблії та апокрифічної літератури);

2) легенди казкового походження, які виникли шляхом переробки і переосмислення казок;

3) космогонічні, чи легенди про творення світу, які відрівані і від Біблійної, і від міфологічної традиції і є самостійним фольклорним утворенням, продуктом народної фантазії;

4) легенди про мандрівне божество (мандрівки і діяння Христа);

5) легенди про святих, де діє не Христос, а Його апостоли і святі».

Класифікація легенд Михайла Грушевського у праці «Історія української літератури»:

«1) космогонія;

2) перші люди;

3) старозавітні легенди;

4) Христологія;

5) апостоли і святці;

6) легенди, прив'язані до України;

7) святкування (геортологія);

8) про кінець світу (есхатологія);

9) моралістичні теми».

Класифікація легенд О.Дея та за виданням «Легенди та перекази» (Київ: Наукова думка, 1985):

«1) міфологічні;

2) антропоморфічні;

3) апокрифічні;

4) топонімічні;

5) історико-героїчні;

6) соціально-побутові;

7) космологічні;

8) гідронімічні;

9) зоологічні;

10) етіологічні та інші».

«Легенди та перекази - споріднені жанри народної прози, які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогідність зображуваного. Якщо в переказах зображуване не виходить за межі дійсного, реального, можливого, то основу легенди становить вигадка і фантастика. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу. У народному побуті легенди й перекази не мають чіткого розмежування, перекази часто насичені легендарними мотивами, а дивовижне та неможливе у легенді виступає в органічній єдності з повсякденним і звичайним. Фантастика і вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе - досяжним».

«Перекази - це невеликі усні оповідання про визначні історичні події та їх героїв» (Лідія Дунаєвська).

«Перекази - усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов'язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва - переказ)» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).

«В порівнянні з легендами, перекази відзначаються більшою документальністю змісту, більшою реалістичністю художніх засобів. Якщо в легендах типовим художнім засобом змалювання образу героя і його діяльності є поетичний домисел, який найчастіше виявляється в такому засобі, як гіпербола, то в переказах гіперболічне зображення майже відсутнє. Створювані по гарячих слідах подій перекази містять в собі насамперед достовірні дані про події, і тому змальована в них дійсність підпорядковується історичній конкретності» (Галина Сухобрус).

«Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли переказів: топонімічні (про походження географічних назв), етимологічні (походження назв предметів та явищ), ономатологічні (походження імен), етнонімічні (походження назв національних груп) та ін.» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).

Хронологічна класифікація переказів:

1) перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду);

2) перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів;

3) перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648-1654 рр.;

4) перекази періоду руїни та національно-визвольних змагань 18 ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух);

5) перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА, УПА; події Першої та Другої світових воєн)» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).

«Переказ історичний - жанр, у якому оповідається про події та особистостей, що зафіксовані в письмових історичних джерелах. Однак характерною рисою переказу історичного є те, що в ньому вимисел переважає над фактами… До переказів історичних відносять оповіді про предків, династичні перекази та перекази про етнологічний родовід. Останні, часом, набувають міфологічного характеру…» (Ігор Зварич).

«Переказ місцевий - жанр, який дуже близький за своїм змістом та жанрологічним характером до переказу історичного. Різниця між ними полягає в більшій широті побутування переказу історичного. Окрім цього, звичайно, події та історичні постаті переказу місцевого рідко коли фіксуються в історичних письмових джерелах. Їх значення локальне. Вони відомі лише в якомусь окремому населеному пункті чи невеликому регіоні… Перекази місцеві охоплюють собою також всі оповіді, які пояснюють назви місцевих географічних та етнічних об'єктів» (Ігор Зварич).

«Переказ міфологічний - різновид жанру переказів, головні персонажі якого міфологізовані народною уявою. Ця міфологізація відбувається згідно зі своєрідністю архетипного міфологічного мислення того чи іншого етносу. Як правило, перекази міфологічні присвячені видатним постатям та великим подіям далекої давнини. Характерною особливістю таких переказів є те, що вони претендують на історичність та правдивість. Останнє є важливою ознакою цього жанрового різновиду переказів, бо міфічність завжди передбачає беззастережну віру в розказувань. Дії героїв переказів міфологічних завжди глобальні та гіперболізовані й здебільшого ідеалізуються» (Ігор Зварич)