«Повчання Володимира Мономаха дітям» і «Слово про закон і благодать» як літературні памяткию

Не всім творам староукраїнської літератури судилося дійти до наших часів. Те, що дійшло до нас - це тільки одна частина давньої творчості. Багато давніх рукописів утратилося в часи татарського лихоліття, в добу першої Руїни. Разом із занепадом монастирів, у яких головним чином процвітала літературна праця, й де в основному збереглися книги, втратилося також багато давнього письменства. Все ж таки те, що дійшло до нас, є свідоцтвом розмаху, творчої сили і таланту давніх письменників. Яскравим прикладом оригінальної творчої праці є “Повчання Володимира Мономаха дітям”. Цінним “Повчання” є з багатьох причин.

Князь Володимир Мономах - одна з найвидатніших постатей у княжих часах - був сином дуже освяченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов: “Чого не вмієте, тол того учіться, так же як отець мій. Удома чинячи, він зумів знати п'ять мов, - а за се почесть єсть од інших країв, - так висловився у “Повчаннях...” Володимир Мономах.

Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок до освіти.

Його матір'ю була грецька царівна, донька цісаря Константина ІХ Мономаха.

На київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р. й залишив після себе світлу пам'ять, як розумний князь і добрий організатор.

Володимир Мономах писав “Повчання дітям” з яким тісно в'яжеться лист до князя Олега. У ньому просить відіслати йому тіло сині Ізяслава.

Своє “Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слава: “Сидячи на санях (тобто готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого - на початку великого посту 1117 р.

Якщо взяти зміст “Повчання дітям”, то у тому можна виділити три окремі частини: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов'язків князя; життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Опираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої - сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити: “Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.

У другій частині говорить автор про обов'язки щодо ближнього як про повинності доброго господаря. Наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить додержуватись присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів.

Звертаючись до синів, Володимир Мономах радить самим виконувати усі обов'язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого, “бо знагла людина погибає”.

Дає настанови, що стосуються гостей. Їх потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях - або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. ”Що вмієте, - закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

У третій частині “Повчань...” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди і небезпеки у своєму житті, із яких би вийшов цілий і здоровий. Говорить це з метою пояснити нещадним, що все на Землі відбувається з волі Господа Бога нашого. На це дає приклади з, власного життя: два тури брали його на роги: лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його за ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом з конем. Але все-таки Бог стеріг і хоронив його. Він радить “Шануйте Бога, який дав нам милість свою”.

При написанні “Повчання...” користувався Володимир Мономах “Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як “Повчання синам Ксенофонта” та “Повчання синові Феодори”, що ввійшли з збірник князя Святослава.

У світлі поряд і вказівок “Повчання...” та весь зріст стає перед нами постать самого автора. Він являє собою ідеал християнського лицаря та взірець тих лицарів, що в одній руці держали меч, у другій - хрест.

Його лицарська вдача проявляється в тих його порадах і вказівках, у яких каже своїм синам терпеливо витримувати незручності воєнних походів, самим на війні усе пильнувати, ні на кого не покладатися, коли згадує свої походи проти половців та пригоди на полюванні.

Поруч із тим Володимир Мономах - приклад доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовами і сиротами, що вважає священним обов'язком бути гостинним, що вжитті керується засадами християнської релігії або мимохідь посувається порівняння того постаті з постаттю Карла Великого.

Слово про закон і благодать

Генезис російської політичної думки прийнято пов'язувати з виникненням і розвитком Давньоруської держави. У XI - XII ст. Давньоруська держава переживала свій культурний розквіт. Прийняття християнства і поширення писемності зумовили появу різноманітних історичних і правових творів найрізноманітніших жанрів (хроніки, трактати, правові збірники і т. д.). Культурним підйомом зазначено князювання Ярослава Мудрого (101 *-- 1054). Великий київський князь любив і цінував книгу ("до книг старанний і день і ніч") і сприяв поширенню книжкового освіти у своїй країні ["насіяв книжковими словесами серця вірних (православних. - Н. 3.) Людей"].

Активна політико-правове життя (вічові збори в містах, прийняття правового збірника - Руської Правди, взаємини з іншими країнами) сприяла розвитку політико-правового мислення.

Перший російський політичний трактат "Слово про Закон і Благодать" був написаний у XI ст. київським митрополитом Іларій-оном. Про особу автора і його діяльності відомо з скупий літописної характеристики: "Ларіон чоловік благ, книж і постник". Починає він свій твір зі з'ясування взаим "- дії Закону та Істини. Для середньовічної культури характерне вживання терміну "закон" в теологічному та юридичному значенні, так як закон розглядається як провідник чужої волі: Бога чи Пана (в даному випадку государя). Істина пов'язана з досягненням християнином високого морального статусу, пов'язаного з розумінням Новозавітної вчення і втіленням його вимог безпосередньо в своїй поведінці і діяльності. Той, хто живе згідно постулатам Нового Завіту, не потребує регулятивному дії законів, бо внутрішнє моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати (відповідно Істини) свою волю.

На думку Іларіона, Закон покликаний визначати зовнішні вчинки людей на тій ступені їх розвитку, коли вони не досягли ще досконалості, він дав їм на тільки "на пріуготованіе Благодаті та Істини". Саме завдяки підзаконному станом людство здатне уникнути взаємного знищення, так як спочатку, немов "поганий посудина", омивається "водою-законом", а потім стає здатним вмістити вже "молоко Благодаті". Закон і Істина не протиставляються один одному - навпаки, вони показані у взаємодії, причому із заданою послідовністю. Законослухняні і моральну поведінку людини в суспільстві пов'язане у Іларіона з розумінням Істини і досягненням в силу цього Благодаті як ідеалу християнина.

У поширенні морально-етичного ідеалу християнства київський митрополит вбачає шлях до вдосконалення людства і заміні Закону (Старий Завіт) Істиною (Новий Завіт).

"Слово про Закон і Благодать" стверджує ідею про рівноправність всіх народів, що живуть на землі, підкреслюючи, що час вибраності одного народу пройшло. Бог не робить різниці між елліном, іудеєм і яким-небудь іншим народом, бо його вчення одно поширюється на всіх без винятку людей незалежно від раси, статі, віку та соціального стану. Іларіон засуджує претензії Візантії на гегемонію у всьому християнському світі.

У "Слові ..." він прагне показати міжнародне значення Руської держави як рівноправного серед інших західних і східних країн. Князь Володимир володарював не в "худий землі", а в тій, яка "відома і чутна є всіма чотирма кінці землі". Іларіон характеризує його як "едінодержца всій землі", який зумів "підкорити під її окружні країни" (у даному випадку - частини російської землі. - Н. 3.). Влада великого князя міцна і заснована на "правді". У Ярославі Іларіон бачить наступника великих справ Святослава і Володимира. Джерело верховної влади він вбачає у божественній волі, тому сам великий князь сприймається як "причасник Божественного царства", який зобов'язаний перед Богом відповідати "за працю пастви людий його", забезпечувати мир ("ратні прожени, мир утверди, країни вкороти") і хороше управління ("голод угобзі ... боляри примудрився, гради разсе-лі").

Трактат Іларіона був високо оцінений сучасниками і нащадками. Сума політико-юридичних проблем, порушених у ньому (уявлення про статус верховної влади та її носії, законності походження та реалізації владних повноважень, моральне обличчя великого князя, відповідальності за управління країною, мирному курс зовнішньої політики), розроблялася в російській політичній літературі впродовж багатьох століть.

Творчість Г. Сковорода у дитячому читанні. Виховий потенціал поезії, притч, байок

Життєопис Григорія Савича Сковороди складали письменники, історики, філософи, а також із різноманітних переказів творила привабливий образ поета-любомудра багатюща поетична уява народу. Із уст в уста, із книжки в книжку передавалися оповіді про Григорія Сковороду, в якому вражає його гідність, принциповість і рідкісний дар гармонії слова і діла.

Коли в 1753 році Г.С. Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики, місцевий єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: «Одна справа -- архієрейський посох, а інша -- смичок», що значило «знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести епіскопська пиха,-- і Сковорода “изгнан был из ущилища Переяславского не с честью”.

Коли пізніше Білгородський епіскоп Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, той зухвало відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво -- в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської».

Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь--виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому... Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!»

Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром -- ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь -- сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль -- і задоволений».

Та що губернатор!.. Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: «Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». У спокусливі сіті заради «панства великого», заради «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Сковорода не дозволив завдати клопоту друзям навіть своєю смертю. Уже в останній день свого життя, за переказами, він лишався веселим і говірким, а по обіді взявся до незвичайної роботи: сам викопав собі могилу, потім пішов до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними пожитками і навіки заснув. Це сталося 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Івінівці на Харківщині (нині - село Сковородинівка Золочівського району).

Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли запричаститися. «Не євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе»,-- була його відповідь. Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття -- кохання. Воно повело мандрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, уявивши, що зраджує власній долі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від інтимного щастя.

Скільки в цих напівфольклорних оповіданнях історичної достовірності, а скільки народного домислу -- зараз встановити важко. Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було зібрано і видано друком усі відомі на той час його твори. Це зробив 1894 року в Харкові Д. І. Багалій. До цього тільки окремі філософські та художні твори Сковороди були надруковані, а решта поширювалась серед народу в численних рукописних копіях.

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п'ятака -

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге - та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з кваітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду...

- згадував Тарас Шевченко.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. В рідному селі затримався до 16 років. Він вчився спочатку у дяка, потім в церковнопарафіяльній школі. Шкільна поезія - Різдвяні і Великодні пісні - доповнювалися народними величальними піснями, щедрівкми, колядками, гаївками, купальськими і русальськими піснями. Григорій мав чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше він вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.

Ще в 1631 році видатний український діяч культури Петро Могила об'єднав Київську братську школу зі школою Києво-Печерської лаври в єдиний Києво-Могилянський колегіум, який з 1694 року став називатися Київською академією. Тривалий час це був єдиний вищий навчальний заклад України та всього православного Сходу. Сюди їхали вчитися з Петербурга і Москви, Польщі, Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії, Греції і Близького Сходу. Вихованці Київської академії за царськими указами розсилалися по всій імперії. Вони працювали в школах і колегіумах, в російських посольствах майже всіх країн, запрошувались для роботи професорами у вищі школи Сербії, Угорщини, Чорногорії.

В 1738 році перед брамою Київської академії зачудовано зупинився Григорій Сковорода. Йому випало щастя тут вчитися. Він був солістом академічного хору і відзначався в науках, але згідно царського указу від 10 серпня 1742 року “Про набір співаків у двірську капелу” дев'ятнадцатирічний студент стає “придворним уставщиком”, тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень. Співаки і музиканти набиралися з України. 1744 року цариця Єлизавета перебувала в Києві, а з нею і двірський хор. Сковорода не захотів знову їхати до Петербурга і повернувся в Київську академію.

У 1745 році як людина високої освіти і знавець музики, співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство до Угорщини за токайськими винами для царського двору. Та досить було дістатися за кордон, як Сковорода взяв до рук ціпка і пішов вивчати Європу: “Старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді”. Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Він слухав лекції знаменитих німецьких професорів, в тому числі І.Канта, вивчав різні філософські системи і життя людей, зіставляючи його з життям в Україні.

Восени 1751 р. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, з якою розпрощався через два роки, але залишився назавжди “студентом”. В 1753 р. працював у згадуваному Переяславському колегіумі, де написав свій перший твір -- "Рассуждение о поэзии й руководство к искусству оной". Потім Сковорода працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари, а з 1759 р. викладає у Харківському колегіумі, який кілька разів залишав (1760, 1764, 1766 рр.) через свою оригінальність та нестандартність мислення, тлумачення історії, філософії, богослов'я, що часто суперечило церковним догмам. В ті роки побував у Москві, в пошуках істини обійшов всю Слобожанщину, а в 1764 р. здійснив подорож до Києва.

Останні 25 років свого життя (1769-1794 рр.) Г.Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої філософські та соціальні погляди. У своїх філософських працях він обстоював ідею рівності між людьми, права кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи волю найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства він бачив у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй завдяки розуму і внутрішньому чуттю.

Найвідоміші твори Григорія Сковороди - це збірки "Сад божественних пісень", "Байки харківські", "Вступні двері до християнської добронравності", "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе", "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе", "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)", "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру", "Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова", "Боротьба архістратига Михаїпа зі Сатаною про це: легко бути добрим", "Суперечка Біса з Варсавою", "Вдячний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Діалог. Назва його -- Потоп зміїний" та інші філософські твори.

Характерними рисами філософії Сковороди є діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософію він розуміє як мудрість, як життя в істині, що побудоване на засадах його вчення. Підґрунтя філософії Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур -- видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи: все існуюче поділяється на три види буття, або світи -- великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Шлях пізнання невидимої натури -- Бога -- через пізнання людиною себе самої, своєї внутрішньої суті, "внутрішньої людини" можливий і, на думку Сковороди, єдино правильний. "Внутрішня людина" у Сковороди водночас індивідуальна і надіндивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи.

Розв'язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства.

Українська література для дітей другої половини XIX ст

Література кінця ХІХ -початку ХХ ст.

Ця література -найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Складається нова літературна школа, що орієнтується на європейський літературний досвід. Основні методи -реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм. Відбувається оновлення художніх засобів і прийомів: психологізм, натуралізм, суб”єктивізм. Філософське осмислення життя людини, взаємозв”язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилюється увага до внутрішньогосвіту людини, її духовності. Жанри -драматичн а поема, психологічна, інтелектуальна, ідеологічна драма (Леся Українка), громадянська лірика (Леся Українка, І.Франко), психологічна повість, новела (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська). Розвивається літературна критика (І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський).

Твори Т. шевченка у дитячому читанні: секрети поетичної майстерності.

Поезії для дітей, з творчості Тараса Шевченка

Над Дніпровою сагую *

Над Дніпровою сагую

Стоїть явор меж лозою,

Меж лозою з ялиною,

З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

Що без долі, без роди?ни

Та без вірної дружини,

І дружини і надії

В самотині посивіє!

Явор каже: -- Похилюся

Та в Дніпрові скупаюся. --

Козак каже: -- Погуляю

Та любую пошукаю. --

А калина з ялиною

Та гнучкою лозиною,

Мов дівчаточка із гаю

Вихожаючи, співають;

Повбирані, заквітчані

Та з таланом заручені,

Думки-гадоньки не мають,

В'ються-гнуться та співають.

24 червня 1860 р., С.-Петербург.

* Сага - 1) заболочений вільховий гай

2) річкова затока

----------------------------

Тече вода з-під явора

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати?

7 листопада 1860 р., С.-Петербург.

Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

З циклу віршів "В казематі". Датовано 30 травня 1847

Ой стрічечка до стрічечки

Ой стрічечка до стрічечки

Мережаю три ніченьки,

Мережаю, вишиваю,

У неділю погуляю.

Ой плахотка-червчаточка,

Дивуйтеся, дівчаточка,

Дивуйтеся, парубки,

Запорозькі козаки.

Ой дивуйтесь, лицяйтеся,

А з іншими вінчайтеся.

Подавані рушники...

Отаке-то козаки!

кінець червня -- грудень 1847 р., Орська фортеця

Нащо мені женитися?

Нащо мені женитися?

Нащо мені братись?

Будуть з мене, молодого,

Козаки сміятись.

Оженився, вони скажуть,

Голодний і голий,

Занапастив, нерозумний,

Молодую волю.

Воно й правда. Що ж діяти?

Навчіть мене, люде,

Іти хіба до вас в найми?

Чи до ладу буде?

Ні, не буду чужі воли

Пасти, заганяти;

Не буду я в чужій хаті

Тещу поважати.

А буду я красоватись

В голубім жупані

На конику вороному

Перед козаками.

Найду собі чорнобривку

В степу при долині --

Високую могилоньку

На тій Україні.

На весілля товариство

Вийде погуляти

Та винесе самопали,

Викотить гармату.

Як понесуть товариша

В новую світлицю,

Загомонять самопали,

Гукнуть гаківниці.

Як положать отамана

В новій хаті спати,

Заголосить, як та мати,

Голосна гармата.

Гукатиме, кричатиме

Не одну годину.

І рознесе тую славу

По всій Україні.

Орієнтовно: січень -- квітень 1849 р., Раїм.

Мотиви вірша мають численні паралелі в українських народних піснях та думах (дума про Федора Безродного, пісні «Бідна наша, бідна наша головонька...», «Ой кінь біжить, трава шумить...» та ін.).

Самопал -- старовинна ґнотова рушниця, що не має замка і заряджається з дула.

Гаківниця -- довга і важка рушниця з гаком на прикладі, яка була на озброєнні в запорозьких козаків у XV -- XVI ст.

І досі сниться: під горою

І досі сниться: під горою

Меж вербами та над водою

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться, вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: -- Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, Отче наш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

Орієнтовно: січень -- квітень 1850 р., Оренбург.

Ой маю, маю я оченята

Ой маю, маю я оченята,

Нікого, матінко, та оглядати,

Нікого, серденько, та оглядати!

Ой маю, маю і рученята...

Нікого, матінко, та обнімати,

Нікого, серденько, та обнімати!

Ой маю, маю і ноженята,

Та ні з ким, матінко, потанцювати,

Та ні з ким, серденько, потанцювати!

10 червня 1859 р., Пирятин

Ой діброво -- темний гаю

Ой діброво -- темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік... Багатого

Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно

Зеленим покровом --

Аж сам собі дивується

На свою діброву...

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та й огорне

В ризу золотую

І сповиє дорогою

Білою габою --

Та й спать ляже, втомившися

Турбую такою.

15 січня 1860 р., С.-Петербург. Вірш є вільним переспівом української народної пісні «Ой дуброво, дубровонько!..», яка побутувала в Галичині й увійшла до альманаху «Русалка Дністровая»

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.

Автограф поезії Шевченка «Думи мої»

В історичному розвитку України Шевченко -- явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко -- виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту -- під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка -- багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Роль Л.Глібова у творенні дитячої літератури. Внесок у розвиток жанрів літератури для дітей

Особливу роль у створенні високохудожньої, реалістичної байки в українській художній літературі 19 ст. відіграв Леонід Іванович Глібов.

Глібов народився 4 березня 1827 року в селі Зелений Поділ, колишнього Хорольського повіту на Полтавщині, в родині управителя маєтків магнатів Родзянків.

Початкової грамоти Глібова навчила його мати, Орина Гаврилівна, культурна і освічена жінка, потім хлопця учив місцевий панотець, а в 1840 році його віддали до Полтавської гімназії.

У перші роки перебування в Полтавській гімназії Л.Глібов пробує писати російською мовою. Його творча біографія починається віршем «Сон», написаним у 1841 році. Захворівши Л.Глібов змушений був залишити гімназію. Після одруження і невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він вступає в1849 р. до Ніжинського ліцею вищих наук князя Безбородька. В цьому учбовому закладі в свій час навчався М.Гоголь і Є.Гребінка.

З 1855 р. Л.І. Глібов, після закінчення ліцею, працює викладачем історії та географії в дворянському училищі в м.Чорному Острові, Подільської губернії, звідки в 1853 р. переходить на посаду викладача історії та географії в Чернігівську чоловічу гімназію. В цей період і з'являються перші українські байки Глібова - здебільшого вільні переклади з Крилова. В ці роки роки він пише також ряд ліричних віршів в дусі пісенно-романтичної поезії 20-40-х років 19 ст.

Ще в 50-х роках в Чернігові виникає гурток з місцевої інтелігенції. Актиану участь у діяльності цього гуртка бере і Глібов з дружиною. Внаслідок зусиль Глібова з липня 1861 р. починає виходити щотижнева газета «Чернігівський листок», у якій вміщувались прозові і поетичні твори Глібова під псевдонімами: «Ив. Кенер», «Простодушный». В газеті висвітлювались питання громадсько - культурного життя України того часу, порушувались питання про діяльність недільних шкіл, про освіту жінок. Зростання популярності «Чернігівського листка» насторожило царських чиновників, які піддали суровій цензурі вміщувані в ньому матеріали. Викриття нелегальної діяльності осіб, зв'язаних тісною дружбою і співробітництвом з Л.Глібовим, вело до розширення слідства. Увесь цей процес привів до того, що царські власті припинили видання «Чернігівського листка». Цей удар тяжко вплинув на Л.Глібова. Він відходить від громадської діяльності й залишає Чернігів. На кілька років Глібов знайшов притулок у Ніжині, де він оселився з дружиною, яка тяжко захворіла.

Поховавши у Ніжині дружину, Л.Глібов переселився до Чернігова, де дістав посаду завідуючого земської друкарні. Навколо Л.Глібова групуються літературні і театральні сили м.Чернігова.

За останні чотири роки свого життя письменник створює українською мовою вдвоє більше, ніж за весь попередній час.

Байкарська творчість Глібова не тільки хронологічно, а й тематично ділиться на два періоди: перший - 50-60-ті рр., другий - 80-90-ті рр.

У байках Глібова першого періоду (1853-1872 рр.) багато уваги приділено зображенню різних сторін самодержавно-поміщицької системи з насильством і розбоєм, цинічно-зневажлевим ставлення до трудового люду («Вовк і кіт», «Гадюга та Ягня», «Вовк та Зозуля», «Вовк та Мишеня», «Лев та Миша», «Громада», «Вовк та Ягня»).

Малюючи картини кріпосницької сваволі, глибокий знавець життя, письменник-реаліст Л.Глібов не міг пройти повз процес руйнування кріпосницького господарства, яке розвалювалось під натиском капіталістичних відносин («Мірошник»).

Правдимим відтворенням взаємин між знедоленим, безправним народом і гнобительско-чиновницьким апаратом Царської Росії є байки «Медмідь-пасічник». «Щука», «Лисиця і Ховрах», «Вівчар», «Вовк та вівчарі».

В байках «Мишача рада», «Квіти» Л.Глібов висміяв кумівство у вирішенні громадських справ. Письменник з неприхованим розчаруванням говорить про царський маніфест 1861 року в байці «Хмара».

В другий період творчості Л.Глібов пише байки: «Ластівка і Шуліка», «Ле на облаві», «Кундель», «Коник - стрибунець», «Цуцик», «цяцькований осел», «Мальований стовп» та інші.

В байках «Сила», «Скоробагатько» Глібов звертається до змалювання руїнницької сили капіталізму.

Наприкінці 80-х рр. Л.Глібов зовсім осліп. Популярність його зростає. Це була нагорода за роки поневірянь і важкої праці.

Помітне місце в поезії Л.Глібова займають ліричні поезії. Це народопісенні поезії «Думка», «Зіронька», «Пісня», «Журба» (покладена на музику М.В. Лисенка).

Слава Л.Глібова як дитячого письменника вийшла за межі України ще за життя поета. Його «Зимня пісенька», «Пташка», жартівливе «Квіткове весілля» увійшли в шкільні підручники як зразки дитячої лірики.

Ще за п'ять днів до смерті поет диктує свій останній твір - байку «Огонь» і «Гай».

Помер Л.І.Глібов 10 листопада 1893 року на 66 році життя, від астми і хвороби серця. Поховано його в Чернігові, де він прожив половину свого життя.

Л.І.Глібов по-справжньому знайшов себе в жанрі байки,пісні, якими і обезсмертив своє ім'я.

***

За своє життя Леонід Глібов написав 107 байок. Головна тема його байок - несправедливість суспільного устрою: безправ'я покріпаченого селянства, поміщицька сваволя, продажність суддів, хабарництво чиновників, облудність земства. Уже в одній із перших байок письменника «Вовк та Ягня», яку Глібов написав в 1854 році, викривалися непримиренні суперечності феодально-кріпосницького ладу, що на той час дуже загострилися. В алегоричному образі Вовка втілено всевладдя пана,безкарність його сваволі, нелюдськість вчинків, зажерливість, примхливість, брутальність. Якщо Ягня - уособлення лагідності, то Вовк - «страшенний та здоровенний» - присікується до Ягняти, рикає на нього, шукає зачіпки, аби тільки надати видимість законності звичайнісінькій розправі. Спроба Ягняти виправдатися наперед приречена на невдачу, бо Вовку ніякі спростування не потрібні: він вирішив з'їсти Ягня - і цього досить. Головний резон його поведінки - «він Вовк, він пан».

Тон і характер розмови, відтвореної в байці, тільки підкреслює сваволю й безсердечність панів. Ось як показана в байці градація звинувачень. Ягня, мовляв, каламутить воду; коли з'ясувалося, що Ягня до води ще й не доторкалося, що якби навіть воно й напилося, то вода збігає від Вовка до Ягняти, а не навпаки, Вовк вигадує нове звинувачення: Ягня провинилося, мовляв ще торік. Коли ж Ягня й це спростувало, - воно ще йроку не прожило! - Вовк каже:

Так, може батька,

Коли не дядько...

Або ж хто-небудь з ваших був...

Спроба Ягняти спростувати й ці звинувачення викликає гнів всевласного Вовка, замість марних пошуків «законної» підстави, він висуває останній аргумент:

Вовк, може їсти захотів!.. - і Ягняти не стало... Уся ця ситуація дуже яскраво ілюструє порядки, що існували в тодішньому класовому суспільстві:

На світі вже давно ведеться,

Що нижчий перед вищим гнеться,

А більший меншого кусає та ще й б'є -

Затим що сила є...

Сила байок Л.Глібова в тому, що майже в кожному творі відчувається народна точка зору на зображувані події. Розкриваючи паразитиз, жорстокість панівних класів, байкар протиставляє їм працьовитість і чесність простого люду, показував його моральну вищість, стверджував його місце і роль у житті суспільства.Тематично спорідненим у байках письменника постає викриття чиновницького паразитизму та байдужості, морального застою.Яскравим прикладом цього може бути байка «Мальований Стовп» (1891 р.)

В основі її сюжету, за свідченням осіб, які були в дружніх стосунках з Глібовим, лежить дійсний факт. Один із знайомих Глібова, цілком віддавшись чинавницькій службі, відійшов від життя сучасності, занедбав навіть особисте життя і перетворився в бездушного бюрократа. Але значення байки ширше за відображення окремого факту. Сила узагальнення її така велика, що поширювалась на все чиновництво дворянсько-буржуазної Росії. Створення образу мальованого Стовпа - одна з найбільш творчих удач Глібова. Уже сама назва «Стовп» вказує на соціальний адрес сатири: стовпами держави вважалися великі чиновники, які начебто тримали її на своїх плечах. Ці ретельні служителі самодержавства були відірвані від народу, чужі йому. Алегоричний образ мальованого Стовпа, мертвої деревини без кореня, надзвичайно яскраво і загострено виражає соціальну суть чиновництва. В побутовій мові, як відомо, вживання слова «стовп» у переносному значенні має різко негативне забарвлення - воно є синонімом слів «тупість», «байдужість».

Сучасне і минуле Стовпа становить різкий контраст. Колись «був він деревом, шумів і зеленів», йому «усміхалася червоная калина і степ широкий серце веселив». Ставши Стовпом, він не спроможний відчувати радість життя, став чужим зеленому лісу і тепер самотньо стирчить край безлюдної дороги. Гострота сатиричного викриття в байці чередується з ліричним описом природи. Природа тут живе своїм яскравим повноцінним життям. Біайдужі їй переживання якогось мальованого Стовпа, який перестав бути її частиною. Природа в байці символізує собою народ. Як чужий для неї мальований Стовп, так і чиновництво для народу було чужим.

Ідея байки значно ширша авторського задуму: в образі Стовпа засуджується байдужість до страждань трудового народу, його інтересів і потреб, засуджується відхід від проблем громадського життя.

Творчість Марка Вовчка у дитячому читанні: поетика тексту

Марком Вовчомк (настоящее имя Мария Александровна Вилинская, по первому мужу -- Маркович, по второму -- Лобач-Жученко; 10 (22) декабря 1833, село Екатерининское, Елецкий уезд, Орловская губерния -- 28 июля (10 августа) 1907, хутор Долинск, Терская область[1]) -- украинская писательница и поэтесса, переводчица. Троюродная сестра русского литературного критика Д. И. Писарева

Писала на украинском, русском, французском языках. Первый сборник рассказов вышел на украинском языке в 1857. В своих произведениях осуждала крепостное право. Описывала историческое прошлое Украины. Вместе со своим мужем А. В. Марковичем занималась сбором и исследованием этнографических материалов на Украине.

Вела отдел иностранной литературы в журнале «Отечественные записки» (1868--1870).

Переводила с польского (Болеслав Прус), французского (Виктор Гюго, Жюль Верн) и других языков.

МАРКО ВОВЧОК (1833--1907)

Справжнє ім'я -- Марія Олександрівна Вілінська.

Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина.

У 1839р. помер її батько, мати вдруге одружилась з лютим кріпосником, який знущався і з кріпаків, і з своєї родини (побачене в дитинстві пізніше стало матеріалом для творів Марка Вовчка). У 1845--1846 pp. Марія навчалась у жіночому пансіоні в Харкові. Протягом 1847--1850 pp. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, брала участь у літературних вечорах, зустріла майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.

У 1851 р. Марія одружилась з О. Марковичем, разом з чоловіком виїхала в Україну, займалась фольклористикою та етнографією, вивчила українську мову.

У 1856р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав «Народні оповідання» -- першу книгу Марка Вовчка. У 1859р. Марія тяжко захворіла і виїхала на лікування до Німеччини.

У 1860р. у журналі «Отечественные записки» з'явилась повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева.

Протягом 1860--1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами.

У 1861 --1862 pp. були опублікувані повість «Три долі», другий том «Народних оповідань». У 1867р. Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато перекладала.

Після погіршення стану здоров'я, в зв'язку з посиленням переслідувань царської цензури разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не оселилась на Богуславщині, де прожила майже сім років.

28 липня 1907р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.

Спадщина Марка Вовчка налічує дві книги «Народних оповідань», романи й повісті: «Інститутка», «Кармелюк» (казка), «Три долі», «Маруся», «Гайдамаки», художні нариси «Листи з Парижа», твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття «Мрачные картины». За тематикою творчість письменниці різноманітна, але провідною темою є життя селян.

Повість «Інститутка» -- найвидатніше досягнення Марка Вовчка першого періоду творчості. Вперше надрукована в російському перекладі в «Отечественных записках» (I860), а мовою оригіналу -- в «Основі» (1862), повість стала відомою ще в рукописі. Спочатку твір мав назву «Панночка». «Цими днями,-- ділився новиною у лютому 1859р. І. Тургенев, який і здійснив російський переклад твору,-- мені прочитали її досить велику повість під назвою «Інститутка», від якої я прийшов у цілковите захоплення: такої свіжості й сили ще, здається, не було». Високо цінив цей твір і Т. Шевченко.

«Інститутка» -- перша в українській літературі соціально-побутова повість, в якій порівняно з оповіданнями, письменниця мала можливість ширше змалювати життя, глибше розкрити образи. І нестримно-запальний Назар, f мужній, урівноважений Прокіп, і волелюбна Катря, і терпляча душевна бабуся, і епізодичний образ москаля-кухаря -- усе це типові характери селян, що розкриваються в типових обставинах через діалоги та вчинки, через влучні оцінки наділеної великим оптимістичним відчуттям оповідачки з народу Устини. (Типовий образ -- це яскравий персонаж, індивідуальні властивості якого поєднані з найхарактернішими рисами людей певної групи. Образ вважається типовим, коли він відповідає історичним обставинам певного часу.) Також типовим є і образ панночки, яка постає головною героїнею твору (про це свідчить назва). Письменниця робить наголос не стільки на тому, що поміщики пригнічують селян, скільки на тому, що вони втратили людську подобу, дійшли такої межі виродження, далі якої іти нікуди, адже ними втрачено все людське. Ось хоча б такий епізод. Готуючись до заміжжя, панночка повідомляє майбутнього чоловіка про приємну для неї новину: стара поміщиця зважила на настійливі благання і уступила молодим хутір Дубці. Для нареченого Дубці -- це чарівна природа, місце, де він покохав свою наречену. Про це він і нагадує панночці, але вона одразу ж розхолоджує поетичні спогади так, що навіть його щось ніби «злякало, у серце вжалило». «Садок зелененький, садок квітчастий... -- передражнює вона нареченого. -- Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» Також не може не привернути уваги постійне ставлення панночки до свого обранця. «Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи»,-- таку оцінку дає оповідачка Устина. А як же інакше можна назвати ставлення до коханого, яке зводиться до безперервного приниження на очах оточуючих, до незліченних примх і вередування. Це тільки один штрих страхітливого портрета, але й він надто промовистий, щоб не обуритися всім серцем проти вершителів кріпацької долі.

На жаль, інститутка -- лише одна аморальних потвор. Невипадково ні панночці, ні її, чоловікові, ні старій поміщиці письменниця навіть не дала імен. Тут вона дотримувалася принципу, засвідченого ще в «Народних оповіданнях»,-- поміщики безіменні, вони у неї -- не люди. Пан, образ якого в окремих епізодах викликає співчуття і бажання назвати його добрим, виявляє свою справжню суть, коли в кульмінаційній сцені стає на захист дружини, караючи ні в чому не винних селян.

Зовсім інший світ -- образи селян, кріпаків. Безправні, принижені, змучені працею і знущанням, вони наділені могутнім духовним здоров'ям, непереборним жаданням волі. «Любо на^ волі дихнути!» -- ця думка проймає всю повість. Втечею рятується від поміщицької розправи Назар; місяцями блукатиме цей протестант без притулку й шматка хліба, напевне знаючи, що невдовзі його спіймають, однак доки те станеться -- він вільний. Можливо, назавжди розпрощалася зі своїм Прокопом Устина, кров'ю обкипає кожна зароблена нею в тяжких наймах копійка, але й вона почуває себе вільною: принаймні сама може обирати собі місце роботи, може перемінити остогидлу службу. Досить цікавим і промовистим є принцип розподілу персонажів однієї соціальної групи -- кріпаків -- на дві частини: старше покоління (бабуся служниця), яка є втіленням християнських засад життя, змирилася зі своїм становищем, готова терпіти й скорятися, оскільки їй випала в житті така доля; друга група це представники молодшого покоління кріпаків, які не збираються терпіти приниження і свавілля поміщиків. Вони готові боротися в будь-який спосіб, аби тільки отримати довгоочікувану свободу: Прокопа пан, розлютившись на непокору, віддає в москалі, Устина слідує за ним і стає наймичкою, Катря божеволіє і накладає на себе руки, а Назар втікає. Ми не бачимо в творі, щоб у когось з цих кріпаків доля склалась щасливо. Але в цьому й полягає глибинний підтекст, закладений авторкою: кріпацтво настільки жахливе, що навіть важке життя наймички здається Устині щасливим, бо вона тепер може самостійно обирати хазяїв, яким буде прислуговувати, Назар, втікши від панів, змушений буде постійно переховуватись, боятись кожну хвилину бути спійманим, але хоча б якийсь час поживе на волі, божевільна Катря вдається до одного з найстрашніших християнських гріхів -- до самогубства, але порівняно з кріпацтвом і це їй здається щастям.

Для розкриття ідейного змісту твору багато важать прикінцеві роздуми Устини. «Він мене з пекла, з кормиги визволив (...). Він чоловік мій і добродій мій». Прокіп зміг визволити Устину од кріпацтва тільки тому, що не побоявся виступити проти оскаженілої панночки. Проголошуючи: «Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!» -- Марко Вовчок визнавала природною народну боротьбу за волю.

Одна з «найкращих перлин нашої літератури», за висловом І. Франка, «Інститутка» прозвучала як суворий вирок кріпосництву, як пересторога гнобителям. Висока оцінка однаковою мірою стосується і змісту, і художньої довершеності повісті. Вражає, зокрема, щільна сконденсованість твору -- на 40 сторінках розмістилося 47 розділів, думки багатьох з яких могли б розростися і в окремі твори.

Одним із виявів майстерності Марка Вовчка можуть служити вдало дібрані іронічні порівняння. Висловлені оповідачкою або героями-протестантами, здебільшого1-у формі реплік, вони завжди містять глибокі соціальні узагальнення, додають істотні штрихи до правдивої картини дійсності. «Докучає, було, та робота,-- каже, наприклад, оповідачка. -- Докучає, аж пече, та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як-от по інших чуємо». Або: «...Таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці -- смерть». Або: «Кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане» і т.д. Помітно пішла вперед Марко Вовчок у мовній індивідуалізації персонажів: пересипана прислів'ями й приказками мова Назара; лагідно-покірлива мова бабусі; виважено-рішу-чі висловлювання Прокопа; істерична лексика панночки.

Отже, жанр повісті дав можливість письменниці ширше, ніж в оповіданнях, показати життя тогочасного суспільства, виявивши найстрашнішу його проблему -- кріпацтво. І ця повість, і вся творчість Марка Вовчка займає важливе місце в розвитку української прози. Велике значення мала вироблена письменницею тильова манера, зокрема форма розповіді від першої особи. Не буде перебільшенням зазначити, що повз вплив цієї манери не пройшов жоден із прозаїків другої половини XIX ст. Марко Вовчок збагатила нашу літературу новими темами й образами, а в галузі дитячої прози стала основоположницею. У школі її художньої прози письменники вчилися дослуховуватися голосу народної правди, постійно удосконалювати художню майстерність, естетично освоювати фольклорні скарби та збагачувати мову. Для багатьох письменників-наступників оповідання Марка Вовчка набували значення високого ідейно-естетичного орієнтира. Але водночас вплив письменниці на дальший розвиток прози виявився і далеко за національними межами. Уже наприкінці 50-х -- у 60-х pp. XIX ст. її твори стають відомими російському, польському, чеському, сербському, болгарському, хорватському, німецькому, французькому читачеві, а у 70-х pp. перекладаються майже всіма найвідомішими європейськими мовами. Серед перекладачів були видатні письменники. Твори Марка Вовчка перекладав російською І. Тургенев, болгарською -- Л. Каравелов, французькою. --' П. Меріме, естонською -- Л. Койдула. Не випадково історична повість Марка Вовчка «Маруся» десятки разів перевидавалась у Франції і була нагороджена премією Академії Франції.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Народні оповідання» («Козачка», «Максим Гримач», «Три долі», «Два сини», «Ледащиця»), повісті «Інститутка», «Маруся».

Казки І. Франка: особливості жанру

Літературні казки. І. Франко «Фарбований лис»

Літературні казки

Чимало казок, на відміну від народних, мають свого автора, тому їх називають авторськими, або літературними. Серед авторів казок -- знані майстри слова: І. Франко, Леся Українка, В. Симоненко, Н. Забіла, В. Не-стайко, О. Іваненко, Ю. Ярмиш.

Із зарубіжної літератури відомі казки Т. К. Андерсена, Ш. Перро, братів Грімм, О. Пушкіна та багатьох інших.

Джерелом натхнення для письменників зазвичай була народна творчість, тому літературні казки здебільшого мають ті самі ознаки, що й народні. Однак літературна казка має і свої особливості. Якщо народна казка побутує в усній формі, то літературна має писемну форму. Народна казка може мати кілька варіантів. Текст літературної казки постійний, незмінний. На відміну від народної казки, у літературній казці мова може бути як прозовою, так і віршованою. У початковій школі ви вже читали написані віршами казки Н. Забіли про вовка і козенят, «Безконечні казочки» Марійки Підгірянки, історію про море В. Скомаровського, а також російських поетів -- О. Пушкіна та П. Єршова.

Народна і літературна казка -- це школа народної моралі. Мудрість і сила починаються з найпростішого: уміння шанувати старших, допомагати ближньому і захищати слабшого

Казки, створені письменниками, називаються літературними

1. Які казки називаються літературними? Наведіть приклади.

2. Які літературні казки зарубіжних авторів ви читали?

3. Назвіть спільні та відмінні ознаки літературних і народних казок.

4. Як потрібно читати казку, щоб її було цікаво слухати?

Чимало прекрасних казок для дітей написав видатний український письменник Іван Якович Франко.