Специфіка формування мемуарного первеня в прозі мандрівників єлизаветинського періоду XVI ст.

Правомірність розгляду творчої спадщини єлизаветинських мандрівників (Е. Гейєса, Ф. Претті, Р. Ферріса, В. Релі, Т. Геріота, Дж. Горсея, Г. Бреретона та ін.) у контексті вивчення такого специфічного шару літературної продукції ренесансної доби, як "література факту", думається, не потребує особливої аргументації. За часів, коли грань між науково-інформаційним та літературно-художнім елементами культурної свідомості все ще залишалася доволі рухомою, книги мандрів, подорожні нотатки, описи далеких вояжів, звіти про дипломатичні та торгівельні "місії", що здійснювалися на чужині - всі ці "документальні" свідчення, безперечно, певною мірою були й пам'ятками красного письменства.

Не зрідка естетичний статус літературної продукції непрофесійних авторів (мореплавців, купців, дипломатів, вояків та ін.) виявлявся доволі високим.

Як рукопис, знайдений під час подорожі у далекі краї, представляє читачам свою "Американську Маргариту" (1596) письменник-мандрівник Томас Лодж. У "Зверненні до джентльменів-читачів" він повідомляє, що цю історію, написану іспанською мовою, йому пощастило знайти в бібліотеці єзуїтів у Санкті, й прочитавши її, він був настільки вражений, що вирішив взятися за перо [33; 4]. Репрезентація власного твору як перекладу - явище досить типове для Середньовіччя і Ренесансу. Згадаймо хоча б Джеффрі Чосера, котрий і "Легенду про славних жінок", і широковідому поему "Троїл і Кресіда" видавав за переклади. Розмірковуючи над тими причинами, які змусили Лоджа, вже відомого на той час літератора, назвати власний твір "перекладом іспаномовного рукопису", дослідник В. Девіс висловлює припущення, що "автор свідомо проводить межу між собою, як оповідачем, і своїм творінням, як своєрідним відображенням об'єктивної реальності: внаслідок цього створений ним світ виявляється скоріше історичним, ніж романічним" [26; 199].

Відзначимо також, що згадка про іспанське першоджерело супроводжується детальним описом місця, часу і обставин, за яких писалася "Американська Маргарита" (штормове море, підвладний примхам стихії корабель та письменник, який "творить", анітрохи не будучи впевненим, що зусилля його не поглине всесильна пучина). Тобто, не відмовляючись від власного авторства, Лодж, який прагнув, вочевидь, створити і посилити враження "правдивості", достовірності й реальності цієї історії, використовує версію "перекладу" та мотив подорожі. У такій містифікації, яка, до речі, в наступних століттях (XVII та XVIII) стане досить типовим явищем літературного процесу, відчувається маньєристична віра у "реальність літературного світу": автор відсилає своїх читачів не до реальних подій, а до художнього твору.

Зауважимо, що такий художній прийом, коли наголос робиться на документальній "правдивості" твору, коли "автор" акцентовано відмежовується від "видавця" чи "оповідача, котрий переповідає історію", виявиться згодом вельми продуктивним у контексті подальшого розвитку англійського роману.

Дещо іншим чином відбувається подолання "романічного" як художнього вимислу, чия умовність добре усвідомлюється і автором, і читачем, "історично-реальним", яке репрезентується у вигляді достовірного прецеденту, в романі Роберта Ґріна "Арбасто. Анатомія Фортуни" (1584). На початку твору автор розповідає про свою подорож на острів Крит, під час якої корабель через непогоду змушений був змінити курс та пристати до берега біля міста Сідон. Завітавши до тамтешнього монастиря, Ґрін випадково зустрів старого монаха, котрий нібито й відкрив йому таємниці свого мирського життя за часів, коли він був данським королем і звався Арбасто.

Без сумніву, такі елементи мемуарності або псевдомемуарності являли собою відгомін тієї широкої популярності, якою користувалася література мандрівників у XVI-XVII століттях. Часте використання цих елементів у власне романічному художньому просторі свідчить також про досить високий естетичний статус тогочасних подорожніх нотаток. Тому вельми переконливим видається твердження, що в епоху Великих Географічних відкриттів "подорож перетворювалася на факт культурної свідомості, а розповідь про неї ставала літературною подією" [14; 179]. Літературні пам'ятки, що їх залишили ренесансні мандрівники, серед яких були і шукачі пригод, і вчені, і дипломати, і рядові члени торгівельних та військових експедицій, розглядатиметься нами в двох аспектах: культурологічному та історико-літературному. Стосовно першого аспекту зазначимо, що саме такі твори містять надзвичайно важливу інформацію, яка допомагає сучасним науковцям здійснювати культурологічну реконструкцію ментально-психологічного образу пересічного ренесансного англійця. Якщо шедеври культури - тобто найвизначніші творіння геніальних митців - допомагають скласти більш-менш чіткі уявлення про ті пікові точки, яких сягає національний дух на певних фазах свого розвитку, то створені непрофесійними авторами літературні зразки, далекі від художньої досконалості та орієнтовані здебільшого на утилітарно-прагматичні цілі, віддзеркалюють загальну картину культурного розвитку суспільства, відображають ціннісні орієнтації його середньостатистичного представника. В основу диференціації інтелектуально-духовної діяльності на дві сфери - власне мистецьку творчість та буттєву (повсякденну) культуру, що співвідносяться одна з одною не за принципом контрасту, а як різноякісні прояви єдиного феномену, - покладено методологію культурологічного конструювання типу особистості, вироблену Я. Буркхардтом, Г. фон Ейкеном, П. Біциллі [4; 145].

Як наголошує автор монографії "Місце Ренесансу в історії культури" П. Біциллі, поняття "типова людина" і "пересічна людина" слід конструювати за принципово відмінними схемами з використанням різного за своєю природою матеріалу. "Фіктивна "типова людина", - пише він, створюється шляхом дослідження "виключних" прикладів: кожний геній - істота "непристосована", явище надзвичайне; тоді ж як "пересічна людина" - знак, що виражає результат інтегрування безлічі однорідних "малих фактів". Сфера культури - сфера вільної творчості; сфера побуту чи "цивілізації" сфера інерції, традиції, наслідування" [5; 167]. Втім, розрізняючи сферу культури (мистецтво, художню творчість) та сферу цивілізації (побут, звичаї і матеріальну культуру), дослідник водночас акцентує увагу на їхній пересікальності та взаємозалежності. І врешті-решт, він досить слушно зауважує, що "сфера культури є власне сферою генія, а сфера цивілізації - безпосередньою сферою "пересічної людини" [5; 168].

Щодо літературної продукції мандрівників, які, споглядаючи "чужий світ", пропускали його крізь призму власного національного культурно-цивілізаційного досвіду, то вона, безперечно, може вважатися надзвичайно цінним джерелом важливої інформації, що варта культурологічного осмислення. Адже рецепція чужинського, іноземного виявлялась, як правило, суб'єктивною, і завжди значною мірою зумовлювалася тенденційною інтерпретацією того, що здавалось авторові несхожим, відмінним від звичного, не таким, як на батьківщині, чудернацьким, гіршим або кращим за своє власне. Тому доволі закономірним виглядає потяг до пейзажних замальовок у тих творах, де описувалися нові, невідомі англійському загалові землі ("Відкриття Гвіани" В. Релі, "Розповідь або спогади сера Джерома Горсея про його мандри" Дж. Горсея). Природним, і до певної міри навіть органічним, видається також і значний інтерес деяких авторів до каталогізуючих описів рослинного й тваринного світу ("Славнозвісний навколосвітній вояж Френсіса Дрейка" Ф. Претті, "Короткий і правдивий звіт про нещодавно відкриту землю Вірджинії" Т. Геріота).

Нотатки мандрівників сприймались англійською читацькою аудиторією як енциклопедія чужих світів, що містить безліч цікавих подробиць, пов'язаних із традиціями, звичаями, побутом та віруваннями інших народів. Приміром, Вільям Томас, котрий у 1549 році описував Флоренцію, висловлював своє здивування тим, що італійські купці ставилися до торгівельної справи як до бізнесу виключно сімейного: ті з членів флорентійської родини, які присвятили себе торгівлі, зобов'язані були і прибуток, і збитки ділити порівну з рідними братами. Саме це, як вважав англієць, і сприяло найбільшою мірою інтенсивному розвиткові торгівлі у тогочасній Італії [47; 13-14].

У зв'язку з цим доречною видається думка відомого українського вченого-емігранта В.Січинського, що "описи подорожей ... дають величезний і дорогоцінний матеріал про географічні, побутові, економічні особливості країни у всіх найрізнородніших галузях краєзнавства. Бо, коли у кожного автохтона, що постійно сидить на своїй землі, витворюється якась інертність, байдужість до свого "знаного" оточення, то в чужинця, що приїздить до нової для нього країни, спостережливість завжди загострюється, увага зосереджується на нових для нього явищах і з'являється органічна потреба поділитися своїми враженнями зі своїм оточенням" [17; 9]. Орієнтована на пересічного співвітчизника, література мандрів уже самим ракурсом зображення іноземного простору, вже навіть самим відбором об'єктів та рис, на яких зупинявся погляд спостерігача, фіксувала, по суті, й рівень інтелектуально-духовного розвитку власного суспільства.

Показовими у цьому плані можна вважати поетичні епістоли єлизаветинця Джорджа Тербервіля (1540-1610), котрий разом із посольством Томаса Рендолфа у 1568-1569 роках відвідав Московію. Поет-мандрівник ретельно описує одяг, їжу, побутові звичаї, релігійні обряди московітів, і те щире здивування, яке висловлює він, змальовуючи дерев'яні низенькі будівлі, дерев'яний посуд, вкриті деревом, корою та мохом покрівлі, свідчить про те, що у сфері матеріальної культури єлизаветинська Англія значно випереджала державу Івана Грозного [2; 25-27].

Втім, не слід забувати, що уявлення, які формувалися в процесі міжнаціональних контактів та відображалися у безпосередніх літературних реляціях або ж у вигляді "іноземної тематики" в лоні власної національної культури, здебільшого ґрунтувалися на суб'єктивних емоційно забарвлених відчуттях "очевидців", а також на тих стереотипах, в яких інколи домінувала релігійна або політична оцінка [13; 12].У цілому, вивчаючи таке літературне явище, як твори мандрівників, необхідно обов'язково пам'ятати про наявність суб'єктивно-історичного компоненту у візії чужого простору, про "живучість" ментальних стереотипів та етнокультурних упереджень - тобто про весь той багатогранний емоційно-оціночний фон, що забарвлює зміст цього різновиду "літератури факту".

Як явище літературного процесу, проза єлизаветинських мандрівників приваблює, насамперед, жанровим синкретизмом та гетерогенністю текстового простору, що формується в процесі поєднання традиційно-риторичного слова з протокольно-лаконічною фактографічністю.

Проблема жанрово-стильової своєрідності художніх творів, які вийшли з-під пера англійських ренесансних мандрівників, залишається поки що відкритою. В англомовних дослідженнях з історії англійської літератури яскраво відчувається тенденція ставлення до літературної спадщини мореплавців, дипломатів, купців та вояків як до документальної прози, котра свого часу хоч і мала певне прагматико-просвітницьке значення, але через свої вельми скромні естетичні здобутки, навряд чи може всерйоз розглядатись як репрезант красного письменства, як мистецтво слова (В. Мінто, Е. Данн, Г. Крейг, К. Льюіс та ін.) [36, 27, 28, 34].

У більшості випадків нарікання сучасних дослідників щодо надмірної стилістичної сухості й лаконічності творів, у яких йдеться про подорожі та чужоземні краї, виявляються небезпідставними, однак викликає певні заперечення притаманне англомовній критиці намагання неодмінно звести всю історико-культурну роль "travellors literature" виключно до двох покажчиків. Перший з них - вплив зразків літератури такого роду на масову свідомість єлизаветинського суспільства. Та надзвичайно важлива світоглядно-патріотична місія, яку свого часу виконували навігаційні звіти і описи навколосвітніх вояжів, досить влучно схарактеризована Т. Секкомбом і Т. Алленом - авторами фундаментального культурологічного дослідження "Доба Шекспіра". "Навіть найвизначніші з єлизаветинських мореплавців, - пишуть вони, - остаточно ще не усвідомлювали, - хоча британські купці вже й починали про це здогадуватись, що своїми експедиціями на Захід вони спричинили надзвичайне зрушення, суттєво змінивши ту суб'єктивну позицію, яка закріпилася за Британськими островами раніше. Фактично вони змістили Англію, яка традиційно вважалася краєм землі, у самий центр знаного земного простору, на перехрестя шляхів, що зв'язують Старий та Новий світ [46; 94]. Другим покажчиком історико-культурного значення цього різновиду "літератури факту" може слугувати, на думку англомовних критиків, певна естетична вартість та художні достоїнства принаймні деяких із подорожніх нотаток єлизаветинської доби. Так, дослідник В. Мінто, наприклад, ще в минулому столітті звернув увагу на те, що "Відкриття Гвіани" (1596) сіра Волтера Релі помітно виділяється на фоні інших описів подорожей саме вишуканістю манери та поетичною досконалістю пейзажних замальовок [36; 236]. Логічною й досить переконливою виглядає запропонована К. Льюісом "класифікація" тих зразків прози мандрівників, які вміщені у широковідомій тритомній антології вояжів Річарда Гаклюйта. Деяких авторів дослідник зараховує, і не без підстав, до категорії поганих письменників, що здатні заморити читача смертельною нудьгою своїх описів, а деяких (зокрема Т. Кейта, Е. Шерлі, Дж. Ланкастера) вважає вправними літераторами, котрі спромоглися догодити читацькій аудиторії "не лише тим, що вони описували, але й тим, як вони це зробили" [34; 437].

Найбільш сприятливим часом для інтенсивного розвитку літератури мандрівників у Англії справедливо вважається доба королеви Єлизавети: саме тоді відбувалося значне пожвавлення зовнішньоекономічних зв'язків у вигляді численних дипломатичних і торгівельних місій, здійснювалися навколосвітні подорожі та різноманітні вояжі, спрямовані на пошуки нових морських шляхів, відкриття й колонізацію нових земель. Ще у 1548 році в Лондоні було створено "Торгівельну кампанію відкриття земель, островів, держав та володінь, поки ще невідомих і не з'єднаних морськими шляхами", успішна діяльність якої не тільки значною мірою сприяла встановленню й розвиткові взаємовигідних відносин з Італією, Богемією, країнами Сходу, Московією (експедиції Хью Віллоубі - Річарда Ченслора в 1553-1555 рр., Стівена Барроу в 1556-1557 рр., Генрі Гудзона в 1607-1608 рр.), але й стала одним із тих чинників, що зумовлювали загальне захоплення тогочасних англійців морськими вояжами, географічними і картографічними розвідками.

У 1576-1578 рр. морський офіцер Мартін Фробішер наважився відновити пошуки північно-західного шляху до Китаю, сподіваючись завершити справу, розпочату ще наприкінці XV століття англійськими мореплавцями генуезького походження - батьком та сином Кеботами, яким вдалося пройти вздовж східного узбережжя американського континенту. Три експедиції Фробішера принесли англійській нації як ейфорію грандіозних сподівань (внаслідок помилкових висновків Фробішера південно-східний півострів Баффінової землі певний час вважався підступом до Азії, і з волі самої королеви Єлизавети йому дали багатообіцяючу назву Меtа Іncognita - "Невідома мета"), так і гіркоту великих розчарувань ("Невідома мета" виявилася не жаданим материком, а лише островом, "протока" Фробішера, яка мала начебто вести до омріяного "Катаю" - лише затокою, а завезене до Англії з Меtа Іncognita "дорогоцінне" каміння взагалі не мало вмісту золота). Втім, незважаючи на невдачі Фробішера, англійці не полишали спроб віднайти північно-західний морський шлях, і в 1585 році лондонські купці спорядили нову північну експедицію до Індії. Очолив її Джон Девіс. Проте й ця, і дві наступні морські подорожі Девіса виявились у географічному плані малорезультативними: далася взнаки та картографічна плутанина, яку спричинили помилки Фробішера.

Зазначимо, що колонізаторські наміри англійської корони щодо американського континенту втілювались у життя і славнозвісними мандрівниками-мореплавцями Гемфрі Гілбертом, Філіпом Амадасом, Артуром Барлоу, Річардом Ґрінвіллом, Бартоломью Госполдом та Мартіном Принґлом, і відомими "розбійниками з великих морських шляхів" - піратами Джоном Гокінсом, Девідом Інгремом та Френсісом Дрейком, і навіть такими непересічними ренесансними особистостями, як релігійний місіонер Френсіс Флетчер, фаворит королеви й талановитий письменник Волтер Релі та видатний англійський вчений Томас Геріот. Дехто з учасників експедицій і вояжів занотовував власні враження й після повернення на батьківщину видавав свої спогади у вигляді звітів або подорожніх нотаток.

Перш ніж розпочати безпосередній літературознавчий аналіз конкретних творів, доцільно нагадати, що тексти більшості з них збереглися й дійшли до нас завдяки активній пошуковій, перекладацькій та популяризаторській діяльності Річарда Гаклюйта (1553-1616). "Усі без винятку вчені, що займаються дослідженнями питань, пов'язаних з Британською та Європейською експансією, освоєнням нових земель, мандрами, навігацією, економічним розвитком, картографією та культурними зв'язками між різними цивілізаціями світу, - зазначає американський дослідник А.Р. Льюіс, - мають бути вдячними передусім Річардові Гаклюйту" [35; 91].

Ще зі шкільної лави Річард Гаклюйт дуже цікавився географічними відкриттями: його вабив примхливий і небезпечний простір океанів, далекі незнані землі та невідомі народи. Годинами міг він розглядати географічні карти і глобуси, які зберігались у Мідл Темплі, куди він приходив до свого кузена. Згодом, уже навчаючись в оксфордському університеті, Гаклюйт почав старанно вивчати всі тексти, де йшлося про подорожі греків, латинян і тогочасних європейців. Результатом ретельної пошукової та дослідницької роботи стала публікація антології "Різноманітні морські подорожі, що стосуються відкриття Америки" ("Divers Voyages touching The Discoverie of America, 1582), яку автор присвятив сіру Філіпу Сідні. До цього видання ввійшли як офіційні звіти про експедиції, так і приватні листи, подорожні нотатки, щоденникові записи мандрівників. Крім того, до збірки Гаклюйт включив записані ним особисто спогади учасників різних вояжів та ті мемуарні твори, що були спеціально написані мандрівниками на його замовлення.

Як стверджує біограф Дж. Паркс, Р. Гаклюйт докладав чималих зусиль та використовував будь-яку можливість, аби особисто познайомитися з кожним із тогочасних англійських картографів, мандрівників чи організаторів морських походів [37; 125]. І хоча йому так жодного разу й не поталанило здійснити омріяну навколосвітню подорож або принаймні взяти участь у морській експедиції до чужоземних країв, він дуже добре розумівся на тонкощах навігаційної справи, краще за багатьох славнозвісних мореплавців тієї доби. Працюючи з давніми текстами в англійських архівах і в бібліотеках континентальних країн Європи, спілкуючись із тими, хто нещодавно повернувся з-за океану, перекладаючи твори географів і мандрівників, Р. Гаклюйт зібрав та систематизував надзвичайно цінний фактичний матеріал, піддавши в деяких випадках першоджерела належній літературній обробці. Опублікована ним у 1589 році фундаментальна праця "Найголовніші навігації, торгівельні шляхи, подорожі та відкриття, здійснені англійською нацією" ("Тhe Рrincipal Navigations, Traffiques, Voiages, & Discoveries of The English Nation") принесла йому всесвітню славу й заклала міцний базис для подальшого розвитку географічної науки.

Протягом наступних дванадцяти років автор продовжував роботу над цією збіркою, суттєво розширяючи її зміст та залучаючи відомості про новітні мандрівки. І в 1600 році вийшло друком нове доповнене видання "Найголовніших навігацій", яке складалося з трьох томів та містило докладне висвітлення ходу і наслідків експедицій сіра Джона Гоукінса, батька й сина Кеботів, сіра Гемфрі Ґілберта, сіра Мартіна Фробішера, сіра Френсіса Дрейка та ін. Як відомо, до шістдесятих років XVI століття Англія значно поступалася Іспанії та Португалії як за постановкою навігаційної справи, так і за темпами проведення колонізаторської політики. Упродовж наступних тридцяти років у цих сферах відбулися надзвичайно важливі зміни. Тож, з'явилася необхідність донести інформацію про них до свідомості пересічного англійця. Саме таку задачу блискуче вирішувало Гаклюйтове видання, яке, окрім інформативно-просвітницької функції, виконувало ще й патріотично-виховну.

Згодом, уже по смерті видатного географа, розпочату ним справу популяризації досвіду мандрівників та мореплавців продовжив учень, однодумець і шанувальник Гаклюйта - Семюель Перчес (1577-1628). Він упорядкував ті матеріали, які не встиг надрукувати його вчитель, додав найновішу інформацію щодо морських експедицій і у 1625 році видав друком "Гаклюйтові записи, опубліковані посмертно" ("Hackluyt Posthumus"). А ще через деякий час цей послідовник Гаклюйта надрукував і власну збірку "Перчес і його паломництво", до якої увійшли спостереження автора та його роздуми над природою й сутністю різноманітних культів та релігій світу.

Цікаво зазначити, що англійські ренесансні митці добре усвідомлювали, що зафіксоване в численних подорожніх нотатках і звітах мандрівників розширення географічних обріїв не тільки сприяло суттєвому збагаченню загальних уявлень про світ, але й помітно збільшувало простір поетичної уяви [7; 56].

Одним із найважливіших гносеологічних наслідків, зумовлених впливом Гаклюйтових видань на масову свідомість ренесансних англійців, було якраз усвідомлення того факту, що на землі існують інші, відмінні від давно відомих типи цивілізацій. І таке відкриття, слід сказати, доволі органічно вписувалося в контекст тієї інтелектуальної ситуації, що склалася наприкінці XVI століття. Середньовічні гіпотези щодо множинності світів були до певної міри приречені на невизнання, оскільки пошуки аргументації розгорталися в межах схоластичного методу. Як слушно зазначає А.Х. Горфункель, "логічне припущення множинності світів не вивело схоластичну думку за межі геоцентризму та уявлень про скінченність, замкнутість Всесвіту, оскільки для цього необхідно було покінчити з уявленнями про сакралізований ієрархічний простір" [6; 22]. За часів Пізнього Ренесансу, коли завдяки науковому генієві та героїчному ентузіазмові таких видатних вчених, як Микола Копернік і Джордано Бруно, під сумнів було поставлено не лише окремі положення загальної картини світобудови, але й усю методологію схоластичного книжного знання, поступово склалися нові інтелектуально-психологічні умови, які чималою мірою сприяли перегляду традиційних уявлень про Всесвіт та активному засвоєнню новітньої інформації щодо будови Землі. А одним із найбільш відомих і популярних джерел такої інформації якраз і була література мандрів.

Наприкінці XVI століття інтерес до різноманітних звітів мореплавців та спогадів мандрівників помітно зріс: поступово ці твори почали виконувати функцію посередника між тими, хто завдяки власному практичному й інтелектуальному досвідові вже набув певні знання, і тими, хто тільки збирався їх одержати.

Інтерес до чужого (нового, неадекватного автентичному) світу доволі органічно поєднується з прагненням освоїти та підкорити його, а певне визнання права інших народів на етнокультурну самобутність зрештою неодмінно підпорядковується раціоналістично або релігійно аргументованому імперативові: просвітити й залучити ці народи до істинної віри та сприяти процвітанню і зміцненню власної держави за рахунок "освоєння" нових територій. Такі інтенції англійських мореплавців дуже добре відчуваються у численних описах Нового Світу. Безсумнівно гуманістичні засади визначають, приміром, позицію Ф. Амадаса і А. Барлоу - соратників Волтера Релі. "Там (на острові), - пишуть вони, ми зустріли людей, які виявилися дуже сумирними, добросердими і довірливими, далекими від підступності й зрадливості - їхній спосіб життя був схожий на звичаї Золотого віку" [51; 503]. Однак і релігія чужинців, і їхня культова практика сприймаються англійцями крізь призму оціночно-упередженого ставлення. Так, скажімо, описуючи індіанські тотеми і обрядові дійства, вони повсякчас наголошують на тому, що вірування народів, яким ще не відкрилося світло християнських істин, є хибними, дикунськими і навіть диявольськими. А відтак, власне покликання й призначення англійські мореплавці вбачають насамперед у тому, щоб навернути язичників на шлях віри Христової. Майже ідеальний у ландшафтному плані простір Нового Світу, на їхню думку, має всі шанси перетворитися на справжній земний рай, якщо туди буде привнесено передовий цивілізаційний досвід європейських народів, а природно-чисті душі туземців будуть оновлені єдино вірною християнською релігією. Отже, місія колонізаторів, завойовників, котрі, нещадно грабуючи індіанські племена, збільшують багатство й могутність англійської корони, не тільки виправдовується, але й деякою мірою міфологізується, набуває певного позитивного забарвлення.

1.2 "Звіти про вояж" Е. Гейєса, Френсіса Претті та Річарда Ферріса в контексті англійської ренесансної літератури мандрів