Саме завдяки ліричним авторським відступам, оціночним коментарям і моралізаторським пасажам читач, який спостерігає російську дійсність XVI століття очима англійця, мимохіть виокремлює найсуттєвіші події, факти чи відомості. При цьому у читача не лише складаються більш-менш чіткі враження і думки стосовно трагічних перипетій російської історії, але й формуються певні уявлення щодо позиції, поглядів, світоглядних засад і ціннісних орієнтацій самого автора-єлизаветинця. Показовими в цьому плані виявляються, наприклад, численні засудження тиранії Івана Грозного, критичне ставлення до узурпації влади (оцінка Бориса Годунова як "тирана-душогубця"), а також зіставлення певних аспектів політики російського та англійського урядів. Дії останнього, звісно, завжди подаються в компліментарно-апологетичній манері.

Втім, повернімося знову до розгляду першого твору Дж. Горсея. Адже другий твір, який у жанрово-стилістичному плані є, безперечно, значно досконалішим, навряд чи можна вважати літературною пам'яткою єлизаветинської доби. На нашу думку, він більшою мірою належить уже до яковитської епохи. Річ у тім, що текст цього твору, який вперше вийшов друком лише у 1626 році, неодноразово перероблявся, доповнювався і редагувався як самим автором, так і видавцем.

"Урочиста й пишна коронація" репрезентує початковий етап становлення літературної манери Горсея-мемуариста. Ці спогади водночас можуть вважатись і типовим зразком англійської ренесансної белетризованої історіографії, і передумовою такої жанрової моделі, як етнографічний начерк про звичаї, побут та державний устрій чужинців. Жанрова природа цього твору відзначається конґломеративністю. Орієнтація на достовірне висвітлення подій (введення реальної топоніміки та імен історичних осіб, наведення точних цифр і дат) органічно поєднується в ньому з белетризованими описами, які за технікою нарації нагадують типові описи "високих" ренесансних романів. До розповідей про історичні події часом включаються цитати-репліки тих або інших персонажів. Це дозволяє певною мірою пожвавити доволі монотонний інформаційний потік, який складається, головним чином, із повідомлень, описів і характеристик, а завершується двома документами, що підтверджують прихильне ставлення царя Федора Івановича до Джерома Горсея. Введення цих документів (перелік провізії, надісланої Горсеєві царем та князем Борисом Федоровичем, а також англомовний переклад повного тексту Царської грамоти, яка дарувала англійським купцям привілеї) вносить певну дисгармонію у загальну структуру мемуарного твору. Однак сутність такого, на перший погляд, не зовсім зрозумілого жесту автора дещо прояснюється, якщо взяти до уваги так званий стимулюючий контекст художньої діяльності (термін, запроваджений В.Є. Халізєвим [23; 54]), тобто сукупність тих явищ, фактів і чинників, які впливають на митця зовні. І в цьому плані цілком доречною видається думка М.К. Піксанова: "Будь-який естетичний елемент, будь-яка форма чи конструкція можуть бути науково усвідомлені найбільш чутливо, тонко і єдино правильно лише за умови повного вивчення їхнього зародження, визрівання та завершення" [16; 18]. Тож можна сподіватися, що безпосереднє звернення до історії написання і публікації "Урочистої й пишної коронації" значною мірою сприятиме більш адекватному розумінню особливостей її поетики в цілому та жанрово-композиційних рис зокрема.

Отже, мандрівник і дипломат Дж. Горсей, зраджений Фортуною, яка протягом 1573-1588 рр. була вірною його супутницею і в торгівельних, і в посольських справах, повертається у 1589 році до Англії в супроводі Джильса Флетчера. У царській грамоті, яку останній передає Єлизаветі, Горсей відкрито звинувачується у численних крадіжках та зловмисних підбурюваннях до смути. А ще в 1587 році, як відомо, купці Московської торгівельної компанії в Лондоні також висловили йому недовіру, звинувативши у зловживаннях. За таких обставин, звісно, і сам Дж. Горсей, і Р. Гаклюйт були зацікавлені в тому, щоб якомога переконливіше "відбілити" вельми забруднений імідж англійсько-російського посла [7; 213].

Тож не дивно, що у творі доволі чітко простежуються дві домінуючі інтенції, які стояли біля витоків творчого задуму Горсея. Перша з них - бажання донести до співвітчизників відомості про карколомні події чужоземної історії, поділитися власними спостереженнями щодо звичаїв росіян, яких тогочасні англійці вважали нацією вельми екзотичною, а через те і досить цікавою. Зазначимо, що такий намір автора спогадів цілком відповідав задумові укладача антології мандрів Р. Гаклюйта. Друга Горсеєва інтенція зумовлювалась його особистими життєвими проблемами: за допомогою цих спогадів він сподівався реабілітувати себе, відновити свою колись високу репутацію у торгівельних і дипломатичних колах. І такий рекламно-пропагандистський намір скандально відомого автора теж, звісно, абсолютно задовольняв Гаклюйта. Адже, якщо Горсеєві зрештою вдасться переконати читача в тому, що він діяв виключно на користь Англії, старанно захищаючи інтереси британської корони, що він і дотепер має авторитет в обох державах, і що саме йому Московська торгівельна компанія має завдячувати стрімким і позитивним розвитком англо-російських відносин, то стосунки Р. Гаклюйта, який через наполягання сіра Френсіса Волсінгема змушений був включити спогади Горсея до своєї антології, з представниками торгівельної англійської еліти не погіршаться, а, навпаки, тільки зміцняться.

Жанрове обличчя "Урочистої й пишної коронації" визначає мемуарний первінь, завдяки якому відкриваються широкі можливості викладення певних відомостей про реальні події у вигляді спогадів очевидця, що в свою чергу дозволяє наводити вельми суб'єктивні авторські оцінки та досить тенденційно витлумачувати описуване. Крок за кроком Дж. Горсей відтворює перебіг тих історичних подій, що сталися в російській державі по смерті Івана Васильовича (похорони царя, церемонію коронації спадкоємця престолу). Він зображує святкові розваги московітів, розповідає про перші політичні заходи нового самодержця. Паралельно з розгортанням історичного сюжету відбувається й розвиток, так би мовити, приватно-біографічної лінії, яка фіксує читацьку увагу на постаті самого автора-оповідача.

Присутність спостерігача відчувається з перших сторінок твору й слугує своєрідним гарантом достовірності наведених відомостей. Майстерні описи сцен богослужіння та появи царя перед російською знаттю (в Думі) й народом (шлях від кафедрального собору до думських палат) локалізовані в часі та просторі, містять чимало топонімів, імен реальних історичних осіб, цифрову конкретику і фактаж. Інколи наводяться окремі репліки (наприклад, "З таким почтом цар підійшов до великої церковної брами, і люди заволали: "Боже, борони царя всієї Русі Федора Івановича" [20; 22], а то й цілі промови (зокрема, промова митрополита під час помазання Федора Івановича на трон). За рахунок усього цього зображення російської реальності набуває певної рельєфності та багатовимірності.

Дві магістральні лінії сюжетного розвитку - історично-подієва та приватно-біографічна - спочатку розгортаються паралельно, але поступово починають перехрещуватись. Епізоди, в яких разом із відомими російськими історичними особами бере участь і сам Джером Горсей, вплітаються в описову тканину твору, суттєво пожвавлюючи переобтяжену конкретикою розповідь. Так, приміром, побіжно згадавши, що після "Коронації" вся знать і заморські гості почали підносити цареві подарунки й висловлювати побажання довгого та щасливого царювання, автор вельми детально і не без певного самозамилування розповідає про те, як вдало він того разу вийшов із доволі складного становища. Сталося так, що російський цар майже одночасно покликав до себе Горсея та іспанського посланця Яна де Вале. Доклавши усіх зусиль, англієць випередив іспанця, і завдяки цьому не тільки наочно продемонстрував зверхність англійської держави над іспанською, але й домігся значних привілеїв для своїх співвітчизників у сфері торгівлі на московських землях. Цей епізод спогадів, як бачимо, перебуває на перетині двох вищеназваних магістральних ліній сюжетного розвитку: в ньому ясно відчутні обидві головні авторські інтенції - донести до співвітчизників цікаву інформацію про Росію та реабілітувати своє чесне ім'я. Декларація власної позитивної ролі у розвитку англо-російських зносин, яка вперше з'являється саме в наведеному вище фрагменті, згодом перетворюється на найпотужніший мотив твору.

З подій глобального характеру центр уваги поступово переноситься на перипетії Горсеєвої біографії. На зміну замальовкам, які відтворювали реальну історичну атмосферу російського суспільно-політичного життя, та етнографічним начеркам про звичаї, обряди й традиції московітів приходить хронологічно-конкретизований звіт про те, що ж саме робив Дж. Горсей в Росії після коронації нового царя. Ракурс, в якому висвітлюється місія англійського дипломата, виявляється напрочуд вдалим для розстановки реабілітаційно-апологетичних акцентів. Так, скажімо, перш ніж навести точний перелік того провіанту, яким цар Федор Іванович щедро наділив посланця Єлизавети, автор декілька разів підкреслює, що російський самодержець надзвичайно прихильно ставився до містера Горсея. І така прихильність інтерпретується ним як підтвердження видатних особистих заслуг, а також як вияв великої поваги царя до її Величності королеви Англії.

Текст наведеної в кінці твору царської грамоти, в якій англійським купцям надавалися чималі привілеї в торгівлі з Росією, на тлі доволі жвавої й цікавої попередньої розповіді виглядає, безумовно, як щось чужорідне. Втім, нагадаємо, що включення цього документу, котрий несе значне смислове навантаження, цілком відповідало творчому задумові як автора, так і видавця. Щоправда, в антології Гаклюйта подібних документальних вкраплень можна знайти чимало. Тож введення Горсеєм до своїх спогадів зазначеної царської грамоти, схоже, аж ніяк не суперечило тій загальній логіці, згідно з якою формувався текст "Найголовніших навігацій".

Отже, конґломеративна за своїм характером жанрова природа "Урочистої й пишної коронації Федора Івановича царя російського" сформувалася внаслідок доволі специфічного поєднання окремих елементів поетики ренесансної хроніки та декількох мемуарних жанрових форм (звіт про далекі вояжі, мандрівні нотатки, біографія і автобіографія, начерк про звичаї й побут чужинців), які в той час перебували ще в стадії становлення. Жанровий зміст спогадів Горсея суттєво збагачувався за рахунок введення гостро-актуальних мотивів (засудження тиранії, негативне ставлення до заколотів і народних повстань), що свідчить про намагання автора-мандрівника йти в ногу з тогочасною художньою літературою. Як відомо, англійська памфлетистика другої половини XVI століття активно розробляла соціально-політичну тематику, єлизаветинський роман успішно актуалізував широке коло морально-етичних проблем, а пізньоренесансна драма, принаймні у кращих своїх зразках, намагалась усвідомити сутність смисложиттєвих питань.

Отже, свідомо чи інтуїтивно Дж. Горсей уловив стрижневу ідейну сутність мемуарного первеня (усвідомлення цінності особистого досвіду окремого індивідуума) і досить вправно використав його широкі естетичні можливості.

У двох наступних творах цього автора, де також висвітлюється історія Росії, кут зору залишається незмінним: як і "Урочиста й пишна коронація", вони презентують погляд на події в Московії крізь призму політичних та економічних інтересів Англії. Зберігаються в них і хронологічний принцип організації текстового простору, і просвітницькі засади стилю, а ось жанровий діапазон дещо розширюється, головним чином, за рахунок введення стихії авантюрності, розростання біографічного первеня та збільшення питомої ваги діалогів і вставних мікросюжетів, насичених подієвою динамікою.

Висновки

англійський мандрівник мемуарний геріот

Широкі художні та позаестетичні можливості використання мемуарного первеня наочно демонструє англійська пізньоренесансна література мандрів, в лоні якої співіснували два жанрові різновиди - науково-документальна проза мемуарного типу (Е. Гейєс, Ф. Претті, Р. Ферріс, Т. Геріот та ін.) і белетризована мемуаристика (В. Релі, Дж. Горсей, Г. Бреретон та ін.). Втілюючи ренесансний дух пошуку та оптимізму, ці твори, що суттєво збагачували загальні уявлення людини про світ, слугували водночас і засобом розповсюдження нових географічних відомостей, і захоплюючим чтивом, естетичний статус якого нерідко виявлявся доволі високим. Вони розширювали простір поетичної уяви митців, збагачуючи арсенал усталених мотивів, сюжетних ситуацій та стереотипних кліше новим, часом доволі екзотичним матеріалом. Світогляд пересічного європейця формувався в ті часи здебільшого під впливом тих наукових спостережень, гіпотез і висновків, котрі популяризувалися на сторінках численних і різноманітних друкованих творів. В Англії той особливий тип читання, коли реципієнт художнього твору прагнув не тільки й не стільки духовного досвіду, емоційного задоволення чи естетичної насолоди, скільки поживи для розуму, остаточно затвердився саме на схилі Ренесансу.

Для пересічного англійця єлизаветинської доби, ментальність якого формувалася в умовах відчутного пожвавлення зовнішньоекономічних зв'язків Англії з іншими європейськими державами, інтенсивного розвитку торгівлі і мореплавства, активізації колонізаторських і релігійно-місіонерських настроїв, особливого значення набувала інформація про далекі землі, звичаї та побут чужинців. Абсолютна більшість звітів про морські подорожі й мандри у далекі краї тяжіє до просвітницько-популяризаторської літератури. В центрі уваги ренесансної документальної прози мемуарного типу (Е. Гейєс, Ф. Претті, А. Барлоу, Р. Ферріс, Т. Херіот) зазвичай виявляються реальні події, екзотичні землі та чудернацькі звичаї чужинців, що стають об'єктами достовірного зображення і докладного опису. Ефект цілковитої правдоподібності описуваного досягається за рахунок наведення великої кількості конкретизуючих подробиць, чіткого дотримання хронологічної послідовності у висвітленні подій, безпосереднім учасником або очевидцем яких був автор. Знаний з часів античності мотив подорожі виступає каркасом, на який нанизуються найрізноманітніші відомості про чужі світи, що репрезентуються не у міфопоетичній, а у реально-побутовій інтерпретації.

Література мандрів - дітище епохи Великих географічних відкриттів - не тільки втілювала ренесансний дух пошуку і оптимізму, не тільки відбивала умонастрої та погляди людей найбільш енергійних, сміливих і навіть відчайдушних, але й сама безпосередньо впливала на перебіг процесів освоєння нових земель, стимулюючи колонізаторські й просвітницько-місіонерські амбіції європейців. В атмосфері загального захоплення авантюрними планами, коли вдала подорож часом могла радикально змінити соціальне становище людини і суттєво поліпшити її матеріальні статки, інтерес до творів, написаних учасниками різноманітних експедицій, вояжів і місій, був закономірним та стійким.

Англійська література мандрів, що вийшла на авансцену вже на схилі ренесансної доби, значною мірою спиралася на творчий досвід трактату і хроніки, які мали велику популярність у єлизаветинської читацької аудиторії. Тож цілком природно, що, опікуючись насамперед утилітарно-прагматичними і просвітницькими цілями, автори-мандрівники досить активно використовували поетичну техніку саме цих жанрів. Питома вага документалізму і наукового компоненту в кожному з розглянутих зразків літератури мандрів виявляється різною, що помітно відбивається як на жанровій структурі, так і на стилістичних особливостях творів.

Список використаних джерел