Специфіка формування мемуарного первеня в прозі мандрівників єлизаветинського періоду XVI ст.

Видатною постаттю англійського інтелектуального Олімпу кінця XVI - початку XVII століття є славнозвісний фаворит королеви Єлизавети Волтер Релі (1552-1618), якого фахівці з англістики (Е. Томпсон, В. Ралег,Г. Вілямсон) нерідко порівнюють із шекспірівським Гамлетом [48; 45]. Політичний діяч, один із лідерів колонізаторського руху, спрямованого на освоєння й заселення щойно відкритих земель Нового Світу, він залишив нащадкам також і значну літературну спадщину, до якої увійшли численні ліричні поезії, фундаментальна філософсько-історіографічна праця "Історія світу" (1614), а також два твори, що можуть розглядатися в контексті ренесансної "літератури факту" - вже згадуваний "Правдивий звіт про битву за Азорські острови" та "Відкриття великої, багатої та прекрасної імперії Гвіани, столицею якої є величне золоте місто Менуа, котре іспанці називають Ель Дорадо..." (1595).

Цікавим видається доволі курйозний факт: за часів життя Волтера Релі його прізвище мало майже сорок різноманітних варіантів написання, серед яких найбільш уживаними були Rawleigh, Rawley та Ralegh, а сучасний - Raleіgh взагалі не використовувався. Таку ситуацію, вочевидь, можна пояснити тим, що англійська орфографія протягом XVI - першої половини XVII століття все ще залишалася неусталеною, і це поширювалось як на власні назви, так і на весь лексичний склад англійської мови ранньоновоанглійського періоду. Щодо сучасного варіанту - Raleіgh, то можна припустити, що він походить від топоніма - назви американського міста Raleіgh (столиці Північної Кароліни), яке, до речі, було названо саме на честь Волтера Релі, котрий і заснував його.

Отже, наразі спостерігаємо, схоже, такий випадок, коли американський топонім зумовив появу найбільш поширеного варіанту написання прізвища єлизаветинського мандрівника. Саме цей варіант у XX столітті став загальноприйнятим: на сторінках популяризаторських та наукових творів фігурує тільки він.

Безперечно, особливої уваги вартий і яскравий життєвий шлях Волтера Релі, сповнений стрімких злетів і драматичних падінь. Його біографія може слугувати найкращою ілюстрацією популярної за часів Ренесансу тези про мінливість примхливої Фортуни. Наведемо тут лише кілька фактів, що свідчать про неординарність цієї яскравої особистості. Так, приміром, вельми цікавими виявляються ті обставини, за яких у 1581 році він познайомився з королевою, котра згодом стала його покровителькою. Одного разу після дощу, коли Єлизавета зі своїм почтом прогулювалась парком і на їхньому шляху трапилася величезна калюжа, Волтер Релі рішуче зняв свого плаща і шляхетно розіслав його перед вінценосною особою, щоб вона змогла перейти калюжу, не промочивши ніг. У такий спосіб йому вдалось привернути до себе увагу королеви, а згодом численні його таланти, блискуча ерудиція, приваблива зовнішність та шляхетність придворного, яка органічно поєднувалася з мужністю вояка й відвагою мореплавця, забезпечили йому довготривалу прихильність і любов її Величності.

Щоправда, на десятому році фаворитизму В.Релі, обласканий щедрими милостями Єлизавети, наважився дати волю власним почуттям і закохався у фрейліну королеви, молоду та вродливу Бессі Трокмортон. Розгнівана монархиня спочатку заточила зрадливого коханця в Тауер, але через рік, коли один із кораблів, що належали Релі, привіз до Англії дивовижно багату здобич, відібрану в іспанців, Єлизавета достроково звільнила його з в'язниці й відправила в чергову морську експедицію до американського континенту. Повернувшись до Англії після цього вояжу, колишній фаворит одружився з Бессі Трокмортон і подав у відставку.

По смерті королеви його було звинувачено у змові проти нового короля і засуджено на довічне ув'язнення. Знову опинившись після кількох років сімейної ідилії в похмурій камері Тауеру, Релі не втратив присутності духу, а продовжив наукові дослідження й написав фундаментальну філософсько-історичну працю "Історія світу". У передмові до першого видання він іронічно дякує своїм ворогам за те, що вони заточили його у в'язницю, де у нього, врешті-решт, з'явився вільний час, який можна присвятити улюбленим справам.

Протримавши Релі в Тауері майже тринадцять років, англійський монарх, якого спокусили казкові багатства Нового Світу, ще в 1595 році так майстерно й привабливо описані мандрівником у "Відкритті Гвіани", дозволив йому очолити експедицію до Венесуели. Вояж виявився невдалим, і після повернення до Англії у 1618 році Волтера Релі знову звинуватили за старі провини і привселюдно стратили. Навіть перед обличчям смерті він не втратив мужності та іронічності. В останні хвилини життя, взявши до своїх рук сокиру ката, він звернувся до натовпу з такими словами: "Цей лікарський засіб - дуже радикальний, але він виліковує від усіх без винятку хвороб" [41; 501].

Після страти дружині Волтера Релі дозволили забрати його голову, і протягом наступних двадцяти дев'яти років, аж до самої смерті, жінка не розлучалася з нею. Кохання цієї пари ввійшло в історію людства як один із прикладів безпрецедентної відданості та вірності. Неординарність особистості Волтера Релі - людини, яка втілювала усі вади й чесноти своєї доби позначилась і на його літературній творчості: ліричні поезії вражають віртуозністю й витонченістю метафор, "Історія світу" - філософською глибиною та блискучою ерудицією, а спогади про морські вояжі - оригінальним поєднанням достовірних фактів і фантастичних вигадок [15; 155].

Перший зі спогадів Релі - "Правдивий звіт про битву за Азорські острови, яка відбулася минулого літа між "Реваншем", одним із кораблів її Величності, та Армадою іспанського короля" за жанровими ознаками тяжіє до документальної прози мемуарного типу. На початку твору автор повідомляє, що поширення в Англії та за її межами пліток і неправдивих ганебних чуток стосовно битви англійського флоту з іспанською Армадою змусило його взятися за перо й правдиво розповісти про події, безпосереднім учасником яких він був.

Отже, перед нами спогади очевидця, котрий проголошує власну орієнтацію на правдивість і достовірність у висвітленні подій та відкрито декларує своє прагнення викрити всіх тих нікчемних брехливих памфлетистів, авторів звітів та листів, котрі, на різних мовах вихваляючи міць іспанського флоту, ганебними наклепами принижували честь і гідність флоту її Величності.

Інтенції В. Релі - "бути правдивим" і "дати гідну відповідь" закладають провідні риси поетики цього твору: описовість, яка завдяки великій кількості конкретно-історичного і географічного фактажу наближається до документальності, апологетичну тональність авторських резюмуючих коментарів, патріотичний пафос та патетичність стилю. Розповідь ведеться від першої особи, причому в читача не виникає сумнівів, що особа ця була не пасивним спостерігачем подій, а радником сіра Річарда Ґрінвілла - капітана "Реваншу". Інколи складається враження, ніби В.Релі полемізує з незримим опонентом і, детально описуючи ті чи інші ситуації, сцени, епізоди, намагається спростувати ганебні чутки.

У резюмуючих авторських коментарях, які супроводжують усі без винятку ключові епізоди, відчувається вплив памфлетної стихії. Нагадаємо, що в ході численних "війн памфлетів" (а вони спалахували протягом 50-90-х років з помітною регулярністю: наприклад, дискусії щодо права жінок займати державні посади і щодо англійського престолонаслідування, боротьба навколо театру та ін.) єлизаветинські літератори розробили доволі специфічну техніку ведення полеміки, в якій емоційно-оціночний епітет або влучна метафора правили за самодостатній аргумент. Саме такими й виявляються сповнені суто памфлетної патетики патріотично забарвлені пасажі В. Релі. "Тож нехай кожен англієць, яку б віру він не сповідував, - закликає, приміром, автор звіту, ставиться до іспанців не інакше, як до людей, котрих він має перемогти заради нашої нації, як до підлих зрадників, негідників та дурнів, які порушують релігійні питання лише з єдиною метою - підбурити нас проти нашого ж монарха" [41; 502].

Завершує звіт пишномовний панегірик на адресу королеви Єлизавети, що було, між іншим, доволі традиційним для тогочасної "літератури факту": "Іспанці та зрадники нехай похваляються своїми перемогами, а ми, істинно вірні її піддані, опромінені сяйвом її чеснот, до кінця наших днів будемо любити її, служити й коритися їй" [41; 509].

Наступний твір В.Релі "Відкриття Гвіани" цікавий насамперед тим, що тема освоєння Нового Світу постає тут у доволі незвичному як на той час вигляді - у белетристичних шатах пишномовної риторики. В основі творчого задуму - дві суто прагматичні спонуки: прагнення опального колишнього фаворита повернути прихильність королеви та щире бажання залучити до участі в колонізації американського континенту якомога більше співвітчизників. Поетична майстерність, яскравий літературний талант і неабияка творча фантазія виступають своєрідним інструментарієм, який дозволяє вправному придворному інтриганові створити надзвичайно привабливий і напрочуд правдоподібний міф про казкові багатства Ельдорадо, і в такий спосіб досягти жаданої мети.

Як відомо, королева Єлизавета, звільняючи Волтера Релі з Тауера та споряджаючи на власні кошти його чергову експедицію, покладала чималі надії на її успіх. Втім, обставини склалися так, що вояж виявився не дуже вдалим і не приніс короні очікуваних прибутків. Щоб уникнути ще більших неприємностей, винахідливий мандрівник дає волю своїй поетичній уяві й створює досить оригінальний звіт, на сторінках якого репрезентує власну експедицію як неабиякий успіх мудрої колонізаторської політики її Величності.

Він неодноразово звертає увагу читача на те, що англійці, на відміну від іспанських конкістадорів, ставляться до місцевого населення гуманно і толерантно. При цьому вчинки іспанців завжди змальовуються як прояв тиранії, підступності та надмірної й безглуздої жорстокості: вони знущаються над індіанськими вождями, ґвалтують жінок і дівчат, розграбовують і спалюють поселення туземців, залякують їх англійцями, розпускаючи плітки про те, що всі піддані Єлизавети нібито є канібалами. Тож не дивно, що смертельно налякані мешканці Нового Світу зустрічають англійців вельми недружелюбно і навіть вороже. Проте доброзичливе ставлення Релі та його супутників, їхня щира дружня допомога індіанцям досить швидко переконують останніх у тому, що англійці не мають ніяких ворожих намірів щодо них. І, зрештою, завдяки мудрій стратегії керівника експедиції англійським колонізаторам вдається остаточно здолати упередженість туземців, зав'язати з ними дружні стосунки та зародити в їхніх душах бажання стати підданими королеви Єлизавети.

Перемежовуючи достовірні факти із зухвалими вигадками та майстерно комбінуючи описи побаченого з суб'єктивними інтерпретаціями почутого, він створює дуже привабливий образ Гвіани як земного раю, де на кожного чекають незліченні багатства та щедрі дари екзотичної природи. "Відкриття Гвіани" є сюжетно організованою розповіддю про перебування експедиції Релі на південноамериканському узбережжі. Вона містить чимало суто авантюрних епізодів (сутички з іспанцями, звільнення індіанців від жорстокої тиранії іспанських конкістадорів, корабельні аварії, зустріч з племенем канібалів та ін.), докладних географічних описів, що сповнені конкретики й цікавих достовірних відомостей.

Помітно пожвавлюють оповідь захоплюючі вставні історії, які змальовують чудернацькі звичаї та побут індіанців. Екзотика при цьому виступає як загальний фон, в який органічно вписуються оригінальні легенди про всілякі дива. Так, приміром, детально описавши природно-кліматичні умови конкретної місцевості (долини, що простяглася між Оріноко та Амазонкою), Релі розповідає і про її мешканців - плем'я войовничих жінок-амазонок. Він уникає прямих згадок про особисті контакти з жінками-воїнами, але дуже старанно переконує читача у реальності їхнього існування. Вождь одного з індіанських племен, говорить він, стверджував, що на північному березі річки у місцевості, яка зветься Топаго, та на тамтешніх островах живуть ті самі жінки - надзвичайно жорстокі й войовничі. Вони щорічно влаштовують квітневі оргії, куди заманюють чоловіків і де обирають своїх королев, які потім і керують їхніми провінціями. Амазонки навдивовижу безсердечні, безстрашні й безсоромні, їхні багатства незліченні, а золото, якого у них сила-силенна, вони охоче обмінюють на зелені камінці, котрі іспанці називають piedras hijadas. Ось саме ці камінці й бачив на власні очі автор-мандрівник: ними прикрашають себе дружини індіанських вождів [49; 17]. І цей останній, безперечно достеменний факт Волтеру Релі вдається, завдяки неабиякому письменницькому хистові, подати як головний і неспростовний доказ існування міфічного племені амазонок.

Аналогічним чином репрезентує автор "Відкриття Гвіани" й інформацію про антропофагів - безголових людських створінь, які на грудях мають очі та рот. Легендарно відомі ще з часів Геродота антропофаги описуються ним як один із численних екзотичних феноменів, котрі пересічний читач може побачити на власні очі, якщо наважиться на подорож до Гвіани. Щоправда, сам письменник-мандрівник жодного разу особисто з антропофагами не стикався. Річ у тім, пояснює він, що відомості про Евейпаному - плем'я безголових людей, які населяють долину, що простяглася вздовж річки Каури, дійшли до нього тільки тоді, коли він був уже далеко від тих місць; якби ж то він довідався про них раніше, то неодмінно взяв би хоч одного антропофага з собою до Англії. Аби надати власним словам більшої переконливості, автор вдається до своєрідних псевдозізнань: він неначе й сам спочатку не вірив, що такі антропофаги існують, і чутки про них вважав "байками від Мандевіля", однак індіанці, які мешкають у провінціях Аромая та Канурі, нібито частенько їх зустрічали і вважали звичайним сусідським племенем. Син індіанського вождя Топіаварі, якого Релі привіз із собою до Англії, багато розповідав про зовнішній вигляд та дивовижну силу цих безголових велетнів.

Ще одним аргументом, який, очевидно, мав остаточно переконати співвітчизників у тому, що антропофаги - реальність, а не плід людської фантазії, слугує згадка про одного дуже відомого іспанського мореплавця, котрий мовби безпосередньо спілкувався з племенем Евейпанома. Імені цього іспанця Релі не називає начебто з етичних причин, але радить тим, хто ще має сумніви щодо правдивості цієї інформації, звернутися до лондонського купця Пітера Можерона, який добре знайомий з іспанським мореплавцем і особисто чув від того історії про антропофагів.

Отже, неабиякий знавець людської психології, Волтер Релі й цього разу, як і у випадку з амазонками, не бажаючи ставити під загрозу власну репутацію чесної людини, явно сумнівної інформації від свого імені не висловлює, а вкладає її в уста іншої особи і вже потім за допомогою різноманітних художніх прийомів намагається створити у читача враження повної достовірності описуваного.

Таким чином, пожвавлюючи розповідь, перевантажену нуднуватою для пересічного читача географічно-природничою конкретикою, Релі не гребує навіть відвертими вигадками в стилі славнозвісних "Мандрів сера Джона Мандевіля" (початок XV ст.). Нагадаємо, що усілякі небилиці про антропофагів, песиголовців та гігантських мурашок, здатних проковтнути верблюда, користувалися у англійців неабиякою популярністю як за часів Середньовіччя, так і в епоху Ренесансу. У Шекспіра, наприклад, Отелло розповідає Дездемоні про людей, у яких голова розташована нижче плечей, а в одному з творів Томаса Лоджа ("Короткі історії про відомих піратів", 1594) йдеться про кровожерливих амазонок, які нібито мешкають у Богемії.

Слід зазначити, що попри численні містифікації та вигадки, загальна картина Гвіани, майстерно змальована В.Релі, виглядає досить переконливою. Ця переконливість досягається насамперед завдяки ретельності описів, ґрунтовності природничих спостережень та частому і вельми доречному використанню наукоподібної інформації. Текст рясніє іменами відомих мореплавців, державних діячів, європейських монархів, містить велику кількість топонімів і назв тварин та рослин, причому як в англомовному, так і в іспаномовному варіантах. Аби остаточно переконати читача в тому, що Гвіана - казково багатий край, Релі наводить навіть цитату з твору свого попередника, іспанського мореплавця Франциско Лопеса, який на сторінках "Загальної історії Індій" описав нелічені багатства цих земель.

Винахідливий містифікатор і хитрий кон'юнктурник, Волтер Релі представив власну експедицію у настільки вигідному світлі, що спромігся повернути собі лояльність королеви. Блискуча ерудиція придворного, спостережливість вченого, літературний талант дозволили йому органічно поєднати науково-достеменне з фантастично-вигаданим і створити надзвичайно привабливий і водночас досить переконливий художній образ Гвіани, який, певна річ, був дуже далеким від Гвіани реальної, з її непролазними джунглями, жахливою спекою, смертоносними комахами та безліччю невідомих хвороб.

Завершуючи розгляд "Відкриття Гвіани", зазначимо, що ельдорадівський міф, найбільш активним популяризатором якого в єлизаветинській Англії був саме В.Релі, протягом двох наступних століть залишався не тільки доволі важливим психологічним чинником, що стимулював численні експедиції європейців до берегів Нового Світу, але й вельми плідним фактором культурного життя, який збуджував творчу фантазію багатьох митців. Відлуння популярності цього міфу відчувалося навіть у добу Просвітництва на сторінках тогочасних літературних та філософських творів [42; 89].

Наступним вельми цікавим зразком літератури мандрів є "Короткий і правдивий звіт про нещодавно відкриту землю Вірджинії" ("А Вrief and True Report of the New Found Land of Virginia"), що належить перу друга Волтера Релі, відомого англійського вченого-мандрівника Томаса Геріота (1560-1621). Цей твір було написано під час перебування автора на Американському континенті в складі очолюваної Р. Ірінвіллом експедиції до Вірджинії (1585- 1586).

Саме Т. Геріот першим звернув увагу на доцільність наукового вивчення мови індіанських племен і уклав перший алгонкінський фонетичний алфавіт. Його ім'я неодноразово згадувалось у звітах інформаторів Таємної Ради у зв'язку з підозрами та звинуваченнями в атеїзмі (до речі, поряд з іменами К. Марло та В. Релі), однак фаворитові королеви завжди вдавалося відводити загрозу від голови свого улюбленця і порадника. Між іншим, як свідчать біографи Геріота, ідея щодо його участі в експедиції Р. Ґрінвілла належала саме В. Релі, котрий, власне, й був ініціатором та організатором як цього, так і чотирьох інших морських вояжів до берегів Північної Америки [42; 92].

Перебуваючи на щойно відкритих землях Вірджинії, Т. Геріот занотовує найважливіші відомості про незнайомий його співвітчизникам край і сподівається згодом видати "Хроніку, або Роздуми про Вірджинію". Ця хроніка так ніколи й не була надрукована, її рукопис загубився, але фрагментові під назвою "Короткий і правдивий звіт" пощастило: у 1588 році автор видав його маленьким форматом (кварто), а в 1589 році він був надрукований у "Головних навігаціях" Р. Гаклюйта поряд із звітами інших учасників експедицій до Вірджинії (а саме: Артура Барлоу - одного з керівників першого вояжу, якогось невідомого автора, котрий вів корабельний журнал на судні "Тигр", та Ральфа Лейна, який описав перші спроби англійців колонізувати Вірджинію).

Поетика назви цього твору, до речі, заслуговує на особливу увагу. Розгорнута, багатослівна, насичена географічною й хронологічною конкретикою та іменами відомих персоналій, вона водночас виявляється доволі лаконічною у змістовому плані. Усі інформаційні концепти, що містяться в ній, є надзвичайно значимими й істотними з огляду на авторський задум, сутність якого задекларована у зверненні до читачів. Так, виділений жирним шрифтом перший інформаційний блок - "Короткий і правдивий звіт про нещодавно відкриту землю Вірджинії" - виконує суто номінативну функцію: читач дізнається про об'єкт, що описується на сторінках книги (чужоземні краї маловідомого континенту), та про обраний автором спосіб висвітлення теми (лаконічний і достеменний звіт). Наступний блок інформації надруковано курсивом: "про товари, природу та звичаї місцевих жителів: якими їх побачили члени англійської колонії, котру заснував там сір Річард Ґрінвілл, Лицар у році 1585. Яка протягом дванадцяти місяців залишалася під владою, особливою опікою та керівництвом високоповажного сіра Волтера Релі, Лицаря, власника Ворденських олов'яних копалень, який має милість і протекцію її Величності та є власником королівських патентів".

Повідомляючи у заголовку, про що саме йтиметься на сторінках звіту, автор, очевидно, розраховував привернути увагу певних кіл єлизаветинського суспільства. Адже відомості про товари, безперечно, мали зацікавити купців та усіх тих, хто будував плани щодо ведення торгівлі в Новому Світі. Інформація про природу Вірджинії, певна річ, була надзвичайно цінною для мандрівників, колонізаторів і місіонерів. А звичаї чужинців взагалі могли зацікавити будь-кого - від науковця до пересічного громадянина, який полюбляє всілякі сенсації та екзотику. Щодо згадок про експедицію, її керівників та патронів, то можна припустити, що в такий спосіб Т. Геріот намагався зафіксувати джерело інформації, підкреслити її достовірність і водночас нагадати про те, яким високим був статус цієї колонізаторської експедиції та наскільки важливою була місія Ґрінвілла. Завершує назву звіту коротенька згадка про автора, який є "підлеглим вищезгаданого сіра Волтера, членом колонії, учасником освоєння нових земель". Цікаво, що Геріот спочатку вказує на свій зв'язок з Волтером Релі, а вже потім повідомляє про власну причетність до експедиції: ймовірно, афішуючи певну близькість до відомої особи, він сподівався підвищити особистий рейтинг. У цілому ж назва звіту має вигляд розгорнутої анотації.

Відкриває "Короткий і правдивий звіт" компліментарне звернення автора до сіра Волтера Релі. За композицією й стилем воно є типовою "присвятою" - обов'язковим елементом структури будь-якого літературного твору ренесансної доби. Геріот розповідає про визначні заслуги Релі перед державою й нацією та наголошує, що саме завдяки наполяганням останнього нещодавно відкриті землі, які знаходяться між Флоридою і мисом Бретон, було на честь королеви названо Вірджинією. Висловлюючи сердечну подяку Релі як шляхетному патронові, відважному ініціаторові колонізаторських місій та щирому другові, автор звіту зичить йому всіляких гараздів і пророкує чимало визначних успіхів та перемог. Беручи до уваги той факт, що друкувалося фоліо у Франкфурті, можна припустити, що, вміщуючи таку відверто компліментарну присвяту, Геріот сподівався створити улюбленцеві англійської королеви загальноєвропейський позитивний імідж.

Традиційне звернення до читачів цікаве насамперед тим, що замість звичного узагальнюючого "панове" або "леді й джентльмени", маємо тут конкретизований перелік потенційних читачів. Автор адресує власний твір передовсім шукачам пригод (adventurers), тим, кого приваблюють небезпечні експедиції, добровольцям, які готові вирушити до Вірджинії (Favorers, and welwillers of the enterprise for inhabiting and planting in Virginia). Як бачимо, Геріот дещо звужує коло очікуваних реципієнтів власної інформації. І пояснити це можна, думається, тим, що він чітко усвідомлював суто прагматичну спрямованість свого звіту, головною метою якого було надання корисної й цікавої інформації саме тим, хто її найбільше потребував.

Логіка Геріотового звернення до читача чітка й послідовна. Відчувається, що автор має науковий склад мислення і опікується не стільки формою презентації своєї точки зору, скільки аргументованістю і переконливістю. Власну місію він вважає дуже важливою й патріотичною; усвідомлення чималої державної ваги та великого суспільного значення цього твору буквально пронизує звернення до читачів. Т. Геріот називає власний твір трактатом, ніби фіксуючи його причетність до наукової сфери. "Аби вам легше було зрозуміти мою точку зору і сформувати свою власну, - пише він, я поділяю цей трактат на три окремі розділи" [32; 6]. Далі автор пояснює, що кожен із розділів містить відомості про окремий об'єкт чи, точніше, групу об'єктів, які потенційно можуть мати інтерес для певної категорії читачів. Так, зокрема, у першому розділі йдеться про ті товари, які можуть зацікавити купців, оскільки вони є предметами купівлі й продажу. У другому - про ті продукти, які вживають люди, що мешкають у Вірджинії, і які довелося скуштувати членам експедиції, а також про деякі специфічні (екзотичні) речі, які англійці там побачили. Третій розділ розповідає про природу Вірджинії та звичаї тамтешнього населення. Таким чином, звернення до читачів дає чітке і досить повне уявлення про структуру твору та сутність авторського задуму.

Об'єктом уваги у першому розділі, що має лаконічну назву "Про ходові товари" ("Of Marchantable commodities"), автор обирає ті рослини, тварини, корисні копалини і мінерали (всього двадцять номінацій), які, на його думку, в Європі можуть виявитись вигідним товаром або ж стати сировиною для промислового виробництва. Інформацію викладено у вигляді коротеньких статей-довідок, кожна з яких має назву, що вказує на об'єкт опису. Якщо в статті йдеться про річ маловідому європейцеві (як-то, шовкова трава, шовкопряд, цукрова гумка чи цукрова тростина), то Геріот описує її більш ретельно, детальніше характеризує її властивості й намагається відшукати який-небудь добре знаний аналог, аби порівняти її з ним. Інколи автор конкретно вказує, в якій саме частині Вірджинії можна знайти найбільшу кількість тих чи інших товарів. Він також повідомляє, яким чином слід вирощувати ті або інші рослини і в який спосіб треба видобувати корисні копалини та мінерали. Майже кожна з довідок містить вельми цікавий структурний компонент - своєрідне резюме стосовно можливостей і перспектив використання описаного товару. Доволі показовою є, приміром, перша стаття "Шовк із трави або трав'яний шовк", знайомство з якою дає підстави стверджувати, що автор звіту - досвідчений географ, чия ерудиція і в сфері природничих наук, і в торгівельних справах є доволі широкою. "Є в тій країні такий різновид трави, - пише він, листя якої вкрите дуже гарним шовком у вигляді тонкої блискучої шкірочки, котру можна зрізати. Ця трава виростає висотою до двох з половиною футів, і навіть більше, а листя її буває до двох футів завдовжки та півдюйма завширшки. Подібний шовк росте також і в Персії (Реrsia), де клімат майже такий, як і у Вірджинії, і з нього виготовляють більшу частину тих шовкових виробів, котрі завозять до Європи. Якщо цю траву вирощувати у Вірджинії так само, як в Персії, то можна бути певним, що невдовзі той, хто візьметься за цю справу, отримає значні прибутки, а наша країна матиме велику користь. Адже якщо її засівати й вирощувати на благодатному ґрунті, вона зростатиме ще вищою і кращою та даватиме ще більші врожаї, ніж зараз. Однак сьогодні в багатьох місцевостях цієї країни чимало такої трави зростає в природних умовах, без будь-якої обробки. Ми привезли шовкову траву до Англії і зробили з неї шматочок шовку Grogran, який виявився надзвичайно гарним" [32; 7].

Втім, коли мова йде про загальновідомі товари - залізну руду, мідь, рослинні й тваринні жири та ін., Т. Геріот не вдається до банальних переказів очевидного, а лише повідомляє, наскільки легко або важко здобути даний "товар" у Вірджинії. Як правило, він посилається на свій особистий досвід ("я й мої товариші бачили", "ми знайшли", "я не маю жодних заперечень"); або ж коротенько, кількома штрихами, змальовує ситуацію, сцену чи епізод, що засвідчують правдивість наведеної ним інформації. Так, приміром, говорячи про перли, Геріот чесно зізнається, що особисто йому нечасто щастило знаходити дійсно гарну перлину, а тих казкових розсипів, про які він частенько чув від індіанців, йому взагалі так і не довелось побачити. Проте, щоб не розчаровувати остаточно читача, він розповідає далі історію про те, як одному з його друзів поталанило одержати від місцевих жителів п'ять тисяч дивовижних перлин. З них було виготовлене намисто надзвичайної краси і вишуканості, яке члени експедиції збиралися подарувати її Величності. Однак під час шторму його, як і багато інших речей, поглинула морська пучина.

В умовах загальної гонитви за наживою (а золота лихоманка, як відомо, була одним із атрибутів психологічної атмосфери епохи Великих географічних відкриттів) такі історії, напевно, справляли на публіку величезне враження. Важко сказати, чи були вони правдивими, однак в контексті аналізу формозмістової єдності "Короткого і правдивого звіту" складається враження, що саме за допомогою таких історій Т. Геріот намагався маніпулювати масовою свідомістю, і, слід визнати, часом робив це досить майстерно. Основний пафос твору, як уже зазначалося, полягає в апологетиці колонізаторської політики англійської корони, проте необхідно зауважити, що автор уникав прямої декларативності й відверто прокламаційних закликів, а впливав на свідомість своїх читачів більш витончено і опосередковано.

Обраний ним спосіб реалізації поставленої мети (а її він досить чітко визначив у "Зверненні до читачів") виявляється напрочуд цікавим. Як справжній ренесансний вчений, Т. Геріот свято вірить у всесилля знання. Знання, донесене до свідомості широких мас, спроможне стати рушієм людської діяльності, задати певний імпульс у житті суспільства. Відомості про Вірджинію, вважає вчений-мандрівник, мають створити своєрідний позитивний ореол навколо колонізаторсько-місіонерських намірів єлизаветинського уряду, а це, в свою чергу, стимулюватиме збільшення числа добровольців-переселенців та стане гарантом успіху наступних експедицій його патрона - Волтера Релі. Втім, аби знання дійсно змогли виконувати окреслену соціальну функцію, їх необхідно подавати у формі виключно правдивих, істинних і достеменних відомостей, які до того ж ще й були б добре зрозумілими пересічному громадянинові, а не обмежувалися б умовностями вузько корпоративної замкнутості середньовічної науки.

Вільна від будь-яких формальних канонів літературна модель звіту, котра завдяки активності мореплавців-мемуаристів здобула вже на той час неабияку популярність, спроможна була вмістити доволі широкий змістовий простір. Уже саме слово "звіт", як зазначалося вище, налаштовувало читача на очікування достовірної розповіді, а отже, будь-яке знання, репрезентоване у вигляді звіту, сприймалось як результат реального життєвого досвіду конкретної особи - автора-очевидця. Саме від такого особистого досвіду, набутого Геріотом під час експедиції до Вірджинії, й прокладається в його творі шлях до апологетики колонізаторських амбіцій Британії. Ідейний задум цього звіту реалізується за рахунок презентації наукових відомостей, їхньої популяризації та певного тенденційного забарвлення окремих сутнісних компонентів.

І за принципом організації текстового полотна (сукупність статей), і за манерою викладення матеріалу (чіткість, лаконізм, емоційна нейтральність) перші два розділи "Короткого і правдивого звіту" виявляються подібними до енциклопедій. На схилі ренесансної доби та в епоху бароко, як відомо, саме енциклопедія була тією формою упорядкування накопиченого інтелектуального досвіду, яка найбільшою мірою відповідала потребам часу. Адже інформація, наведена у вигляді невеликих за розміром, логічно й структурно завершених текстових фрагментів, з інтересом сприймалася та з легкістю засвоювалася широким колом читачів. На відміну від наукових трактатів, які у більшості випадків орієнтувалися на реципієнта, котрий вже мав певний рівень наукової компетентності у даній галузі, енциклопедія розраховувалася на пересічного громадянина (цим, до речі, й можна пояснити апеляції тогочасних енциклопедичних довідників до загальновідомого як до стартової точки будь-якого опису чи аргументації). Крім того, саме енциклопедія спроможна була вмістити максимальну кількість найрізноманітніших фактів, свідчень, відомостей із різних сфер наукової та практичної діяльності людства. Це робило її свого роду вмістилищем полігісторичного знання - "тобто, по суті, повним зведенням усього окремого" [11; 120].

Позиція Т. Геріота формувалася під впливом двох провідних інтенцій. Як вірнопідданий слуга її Величності та особистий друг Волтера Релі, він щиро захищав інтереси англійської корони і в міру можливості намагався в емоційно-нейтральний текст свого звіту вводити агітаційно-пропагандистські пасажі. Як вчений, добре обізнаний у багатьох науках, він прагнув поділитися власними спостереженнями і знаннями, аби збагатити своїх сучасників тими новими відомостями, які здатні були надихнути їх на певні практичні кроки, зокрема, на участь в освоєнні й колонізації Нового Світу.

Доречно навести у зв'язку з цим слова Геріотового сучасника, видатного вченого-філософа Ф. Бекона, котрий, по суті, сформулював кредо науки Нового часу. Аналізуючи суттєві розбіжності між традиційною схоластично-догматичною наукою та орієнтованою на практичне застосування знань наукою новочасною, Ф. Бекон зазначав: "... з відмінності прагнень неодмінно випливає і відмінність дій. Там( у науці ) за допомогою розмірковувань перемагають і підпорядковують собі опонента, тут (у новій науці) завдяки діяльності перемагають і підкоряють природу" [3; 74].

Таким чином, жанрова природа "Короткого і правдивого звіту" визначається сутністю творчого задуму автора. Нове розуміння ролі наукової інформації (знання - це поштовх до цілеспрямованої діяльності) стимулює пошук найбільш прийнятних жанрових форм і принципів організації тексту, адже жоден із тогочасних прозових жанрів не був спроможний вмістити строкату багатовекторність літературного замислу Т. Геріота. Саме тому він вдається до комбінування окремих елементів поетики таких жанрів, як: трактат (орієнтація на наукову достовірність, докладне й логічно послідовне викладення матеріалу), есе (апеляція до особистого буттєвого досвіду, використання відомостей і фактів із різних сфер знання, суб'єктивність інтерпретацій та підкреслена тенденційність в оцінках описуваних явищ), памфлет (звернення до емоційної сфери, агітаційний пафос, концентрація читацької уваги навколо злободенних проблем і гостро актуальних тем).

Якщо у перших двох розділах звіту тією цементуючою основою, завдяки якій текст сприймається як художня цілісність, виступає насамперед формальний чинник - тобто обраний автором енциклопедичний спосіб презентації матеріалу, то в останньому розділі цю функцію виконує вже мемуарний первінь, який виникає, до речі, ще в першому розділі, а в другому помітно посилюється, головним чином за рахунок філологічних екскурсів у етимологію індіанських лексем-реалій. Так, приміром, коли мова заходить про якусь невідому європейцям річ, рослину чи мінерал, Т. Геріот не тільки описує властивості й характерні ознаки цього об'єкта, повідомляє про технологію вирощування або видобування, розповідає про способи використання чи споживання, але й обов'язково наводить його автентичну і англомовну назву. При цьому він намагається пояснити читачеві ті причини, з яких англійці дали об'єкту саме таку назву. "Місцеве населення називає цю зернову культуру пагатовром (раgatowr), - пише, наприклад, він, а у Вест Індіях вона зветься маїсом, англійці ж називають її гвінейською пшеницею або ж турецькою пшеницею, бо саме з цих країн її було вперше завезено до Англії. ... Цей окіндер (оkinder) ми назвали бобом, оскільки за своїм розміром та формою він дуже схожий на наші англійські боби. ... Віконзивр (wickonzywr), який ми назвали горохом, аби якось його відрізняти від тієї рослини, котру ми назвали бобом, за розміром набагато менший та й за формою трохи відрізняється від нашого англійського гороху, однак на смак він є набагато приємнішим" [32; 8]. Інколи Геріот до таких етимологічних дискурсів додає ще й епізоди, в яких йдеться про те, яким чином англійці споживали ту чи тварину і яке враження вона на них справила. Часта апеляція до власних спогадів, постійна присутність автора - уважного спостерігача, глибокого аналітика і вправного інтерпретатора відомостей - дає підстави говорити про певну близькість цього твору до мемуарної літератури.

Роль мемуарного первеня, як уже зазначалося, суттєво збільшується у третьому розділі, де йдеться про звичаї, побут, релігійні вірування тих племен, що мешкають у Вірджинії. Тут автор дещо змінює сам принцип організації тексту. Якщо попередні розділи складалися зі статей, котрі розташовувалися доволі безсистемно і кожна з них із легкістю могла бути перенесена на інше місце, то останній розділ структуровано у вигляді двох етнографічних нарисів ("Про речі, що застосовуються при будівництві житла та використовуються в інших цілях", "Про природу і звичаї людей") та резюмуючих "висновків", де йдеться про природно-кліматичні умови Вірджинії. При потребі, коли необхідно більш детально ознайомити читача з невідомою йому річчю чи об'єктом, автор знову використовує енциклопедичний спосіб подання матеріалу, вводячи до своїх описів виокремлені статті-довідки. Однак у міру розгортання розповіді про звичаї та обряди індіанців кількість таких вставних фрагментів значно меншає: вони поступаються місцем описам тих конкретних сцен, які оповідачеві пощастило спостерігати на власні очі, або ж реальних епізодів із життя членів експедиції Ґрінвілла.

Надзвичайно цікавою є Геріотова візія релігійних вірувань індіанців. Висвітлення цієї теми відбувається водночас у трьох напрямках: суто інформаційному (автор знайомить читачів із доволі екзотичними віруваннями індіанців, сутністю й характером їхньої обрядової та культової практики), інтерпретаційно-коментаторському (як щирий християнин, Геріот увесь час порівнює язичницьку віру з Христовим вченням і розставляє емоційно-оціночні акценти) та ілюстративно-прецедентальному (автор описує ті події, які трапилися безпосередньо під час експедиції, або ж переповідає історії, які стали відомі англійцям від місцевого населення). Приміром, ознайомивши читача з уявленнями туземців про загробний шлях людини, Т. Геріот розповідає дві індіанські легенди про повернення померлих до світу живих [32; 10].

В одній з них, зокрема, йдеться про нечестиву людину, яка по смерті потрапила до Роrodusso (аналог християнського пекла) і на власні очі побачила тамтешні муки й страждання грішників, а згодом з волі богів знов повернулася до живих, щоб застерігати їх та навчати праведності. Інша історія розповідає про юнака, котрий помер і був похований, однак раптово прокинувся й відчув, ніби його душа залишила тіло і попрямувала надзвичайно красивим шляхом, милуючись дивовижними пейзажами. Той шлях привів до дивного місця, де в гарних оселях жили люди та росли фантастичні квіти й дерева. Там юнак зустрів свого померлого батька, який наказав йому повернутися до живих і розповісти про все побачене.

Таких епізодів, що мають власний мікросюжет, у тексті етнографічного нарису Т. Геріота чимало, і кожен з них супроводжується авторським коментарем, в якому дається тлумачення описаних подій або ж висловлюється певна етична чи ідеологічна оцінка. Зокрема, стосовно двох наведених історій, котрі автор репрезентує як такі, що мали місце в дійсності ("одна сталася за декілька років до нашого приходу на ці землі...", "це сталося саме того року, коли ми перебували там, але в містечку, яке було розташоване миль за тридцять від нас..."), зазначається, що подібні оповідання допомагають вождям тримати людей у покорі та страху. Далі Геріот повідомляє, що вожді й шамани самі частенько цікавилися християнським віровченням, а знайомство з ним інколи породжувало в їхній свідомості деякі сумніви щодо власної релігії.

Обраний автором спосіб висвітлення релігійних вірувань індіанців, коли до суто інформаційного потоку приєднуються інтерпретаційно-коментаторський та ілюстративно-прецедентальний потоки, дозволяє йому не тільки цікаво і зрозуміло викласти нові для європейців відомості, але й висловити власні релігійні погляди, скласти хвалу науково-технічному прогресові, уславити християнську релігію та подати колонізаторські акції англійців як такі, що несуть дикунам світло істинної віри і дарують надбання цивілізації.

У цілому "Короткий і правдивий звіт" являє собою літературну пам'ятку пізнього англійського Відродження, яка втілює науково-емпіричний метод, що невдовзі буде обґрунтований та детально розроблений видатним філософом Френсісом Беконом.

Цей метод вплинув і на жанрову природу, і на художню структуру, і на стилістику Геріотового твору. Втім, такий вплив не може вважатися чимось надзвичайним або винятковим.

Раціоналізм та емпіризм, як слушно зауважує Д.С. Наливайко, суттєво позначилися на поетиці більшості творів, що репрезентували західноєвропейську "літературу факту" другої половини XVI століття [13; 94].

2.2 Роль спогадів англійських мандрівників-дипломатів у формуванні уявлень англійців про Росію кінця XVII - поч. XVIII ст.