Творчість Жоржа Бернаноса: поетика події та пророцтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

УДК 8.82

Творчість Жоржа Бернаноса: поетика події та пророцтва

10.01.04 - література зарубіжних країн

Автореферат дисертації на здобуття наукового

ступеня доктора філологічних наук

Фесенко Валентина Іванівна

Київ 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському державному лінгвістичному університеті на кафедрі теорії та історії світової літератури.

Захист відбудеться “ 9 ” “ червня ” 1999 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (252001, м.Київ-1, вул. М. Грушевського,4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий “ 26” “ квітня ” 1999р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Гайнічеру О.І.

АНОТАЦІЯ

Фесенко В.І. Творчість Жоржа Бернаноса : поетика події та пророцтва. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 - література зарубіжних країн. -Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. - Київ, 1999.

Дисертацію присвячено дослідженню специфіки поетики романів та есе французького

письменника-католика Ж. Бернаноса. У біблійному сенсі вона є пророцтвом, тобто подією слова у відповідь на запитання, що лунає на історичному горизонті. Досліджується поняття “події” в точних і гуманітарних науках, вивчаються форми пророцтв і профетичного жанру, протистояння факту і події у розумінні самого письменника. Засоби поетики - жанри есе та роману. Оповідь, коментар, аргументація, діалог, опис, лексико-стилістичні фігури аналізуються як такі, що здійснюють трансформацію поверхового факту в текстуальну подію духовної снаги. В дисертації застосовується принцип герменевтичної арки. Аналіз історичної епохи передує вивченню діяльності творчої уяви митця, яка трансформує традиційну літературну жанрову парадигму. Особлива увага надається ефекту (коду) тексту, який породжує есхатологічну інтерпретацію творчого доробку письменника.

Ключові слова: факт, подія, архетип, космос, християнська духовність, есхатологія.

SUMMARY

V.I. Fesenko. Bernanos' s Creative Writing: Poetics of the Event and Prophecy. - Manuscript.

Thesis for the Doctor of Phylology degree by speciality: 10.01.04 - Foreign Literature. - National Academy of Science of Ukraine. - Kyiv, 1999.

A thesis under consideration investigates the style of a Catholic French writer Bernanos being treated as prophecy in the byblical sense, that is a phenomenon of Word as an Answer to the Question lingering on the Universe of Culture. A notion of prophecy and of different forms of a prophetic genre, a notion of event in science and the arts, juxtaposition of the fact and the event according to Bernanos are in the focus of attention. Bernanos's poetics is considered as a projection of actual historical facts into the language of fiction. Major poetics means being employed are the literary genres of an essay and a novel.

Narration, commentary, argumentation, dialogue, description, various figures of speech, used to transform a surface event into an object of art, are under careful analysis. Special attention could be drawn to the principle of a hermeneutic arch employed in the thesis as one of the methods of scientific research. It helps to reveal the relevance of the Epoch that raises questions, stirs imagination, transforms traditional literary paradigms, generating peculiar eschatological interpretation of Bernanos's texts.

Key words: hermeneutic, poetics, event, fact, prophecy, eschatology, spiritual.

АННОТАЦИЯ

Фесенко В.И. Творчество Ж. Бернаноса: поэтика события и пророчества. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.04 - литература зарубежных стран. - Институт литературы им.Т.Г.Шевченка НАН Украины. - Киев, 1999.

В реферируемой диссертации романы и эссе Ж. Бернаноса(1888-1948) исследуются в герменевтической перспективе. В контексте французской литературы католического возрождения создаваемый писателем художественный космос предстает одним из множества других возможных миров. Художественная манера Ж. Бернаноса отличается от традиционного реалистического романа прежде всего отказом воспринимать объективную действительность в качестве единственного объекта отражения. Вглядываясь и вслушиваясь в тревожную атмосферу Европы 30-40-хх годов, Бернанос пытается расшифровать послание, закодированное в исторических фактах, раскрыть присутствие сверхъестественного измерения в явлениях обыденной жизни. Христианские мистики Хуан де ля Крус, Тереза Малая, писатели Л. Блуа и Ш.Пеги привлекаются в исследовании по мере их воздействия на становление мировоззрения Ж. Бернаноса.

В перспективе библейских поучений послание Ж. Бернаноса рассматривается как событие художественного слова в ответ на историческую эпоху с характерным для нее формированием тоталитарных режимов, распространением насилия, повсеместным наступлением на свободу и достоинство личности. Специфические средства поэтики литературных жанров и аргументативного дискурса используются писателем в целях борьбы с многоликим злом. Его постоянный враг - идеологическая пропаганда, состояние сытой удовлетворенности буржуазии, чрезмерное увлечение идеей технического прогресса в ущерб духовности. Разделяя идеи Паскаля о трех порядках существования и вере, Бернанос рассматривает художественное творчество в качестве одной из возможных форм сопричастия к продолжающемуся процессу создания мира Творцом.

Понятие пророчества и его жанровые формы исследуются в диссертации по мере их влияния на становление внутренней и внешней формы произведений. Историческая действительность все чаще предстает в эсхатологической перспективе Святой Агонии, страданий Иисуса на Голгофе. Если в эссе Бернанос противопоставляет разрастающемуся злу силу своей веры и надежды, то в романах все глубже разрабатываются библейские темы избиения младенцев, заблудшей овцы, предательства Иуды. Эти архетипические ситуации придают новое измерение событиям первой половины ХХ столетия, свидетелем которых был Ж. Бернанос. Фигуры святых в его романах имеют в своей основе библейские архетипы пророков: Исайи, Иеремии, Иезекииля в Ветхом Завете, Иисуса, Иоанна Богослова в Новом. Пророчества Шеванса, кюре Амбрикура, Дониссана по духу ближе пророкам Ветхого Завета, в то время как роман “Господин Уин” выстраивается на основе обширного апокалипсического мифа.

Значительное внимание уделяется современным концепциям понятия “событие” в сфере точных и гуманитарных наук. Ж. Бернанос считает событием то, что не укладывается в рациональные системы, что имеет особую экзистентную насыщенность и реализуется как момент подлинной человеческой свободы. Подлинное событие сохраняет свой сокровенный смысл и предполагает множественность интерпретаций. Анализ мира “фактов” и “событий” в романном космосе производится в диссертации с опорой на категории Heilsgeschichte и Weltgeschichte Н.Фрая. Основная часть диссертации построена как углубленное исследование наиболее характерных для каждого жанра произведений. Анализ эссе “Большие кладбища в лунном свете” и “Униженные дети” представлен в первой главе; интерпретация романов “Дневник сельского священника”, “Господин Уин” и повести ”Новая история Мушетты” - во второй.

В реферируемой диссертации широко применяются принципы “герменевтической арки” и “тройного мимесиса“ как составные литературной герменевтики П.Рикера. Художественный текст не есть окончательно сформированной системой, в которой жизнь остановилась и замерла. Анализ христианских мотивов и библейских архетипов как внутренних кодов, составляющих текстуальные события, позволяет понять и объяснить глубинную структуру текста. Объективная интерпретация на основании нового прочтения будет следующим шагом на пути к его полной реализации.

Особое внимание уделяется творческому воображению писателя, которое пребывает в самом центре мимесиса. Базируясь на традиционных схемах, Бернанос привносит новую жизнь в интеллектуальную матрицу, создает новые динамические структуры. Библия остается для него главным архетипным текстом. В романах на первый план выходят не особенные, исторически обусловленные быт и характер, но перманентная ситуация человека в историческом потоке. Бернанос повествует историю спасения человечества через страдание тех его представителей, которые сохранили высокую духовность. Конфликт сил добра и зла исследуется как противостояние видимости и сути, внешнего факта и глубин духовности. Агония, смерть и момент ревеляции истины предстают как события центрального плана. Диалог и повествование разворачиваются, поднимаясь к моменту пророчества, который разрывает иллюзорную связь событий, являет иной облик реальности, возможность иной, глубинной, но недоступной истины.

Ключевые слова: Поэтика, событие, факт, пророчество, духовность, повествование, эсхатология, герменевтика.

бернанос конативний роман

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Жорж Бернанос (1888-1948) - одна з найзначніших постатей французької “етичної генерації”, представленої славетними іменами А. Мальро, П. Клоделя, А. Камю, Ж.-П. Сартра, А. де Сент-Екзюпері, Ф. Моріака, Ж. Гріна. Вони звертались до моральних проблем сучасної цивілізації та намагалися знайти їх вирішення в громадсько-політичній практиці. Економічна криза, соціальна й політична напруга в Європі 30-х років змушують цих письменників перенести акцент з психологічних глибин індивіда на скрупульозне дослідження трагічного світу і долі людської в ньому. На відміну від них Ж. Бернанос разом із П.Клоделем, Ф.Моріаком та Ж.Гріном трактує духовні проблеми Європи з позицій людини віруючої. Для нього література не гра словом, а ангажованість в історію свого часу. Романна оповідь розгортається в ритмі боротьби сил добра і зла, їх постійного протистояння як у душах людських, так і у зовнішньому просторі.

Бернанос - своєрідна постать і в лоні католицького відродження. Художня творчість і особисте життя не утворюють розриву: роман - освоєний та трансформований досвід причастя людини до сотворіння світу, яке відбувається щомиті, в ризикованій дії без жодних гарантій на істинність обраного шляху. Його персонажі живуть у світі сутінків, де панує зло конформізму, де ницість і відчай здаються загальновизнаною нормою. Проте на відміну від романного космосу Ф.Моріака чи Ж.Гріна інколи павутиння неавтентичної дійсності розривається, а в утворений розрив проливається світло милості та надії.

Актуальність дисертаційного дослідження. Складний процес зміни методологічних засад вітчизняного літературознавства, можливість звернення до найсучасніших здобутків літературознавства світового підказують можливість нових інтерпретацій як творчого доробку Ж. Бернаноса в цілому, так і окремих творів. Потрібно руйнувати штучно витворені уявлення щодо ідеологічної однобокості, програмної догматичності й одноманітності художнього світу, що нібито постає зі сторінок романів письменника-католика. Прийшов час глибокого аналізу творів митця в його базових структурах та християнських кодах, в глибоких зв'язках з культурними, соціально-політичними, метафізичними проблемами епохи.

Заявлена проблема актуальна і з огляду на підвищений інтерес українського читача до літератури духовного змісту, до формування нової системи цінностей, до розгляду інших можливих світоглядних засад. Безпосереднім предметом аналізу є поетика романів “Щоденник сільського священика”, “Нова історія Мушетти”, “Пан Уїн” та есе “Великі цвинтарі у місячному світлі”, “Зневажені діти”. Бернанос інтерпретує світ в естетично оформленому посланні за допомогою тих чи інших поетичних засобів, характерних для обраного жанру. Текстуальна подія на просторі роману чи есе - це насамперед подія соціально-історична, але переосмислена, перетворена, переосвітлена в її глибинній правді, пов`язана з прірвами людського єства і перекладена на іншу, зрозумілішу людині мову. Перенесення історичної події в світло єдино значущої, єдино суттєвої, єдино творчої, тобто есхатологічної, події, пов`язаної з кінцем світу й остаточним становленням Царства Божого, перетворення зовнішнього факту в текстуальну, естетично переосмислену подію в творах, що належать до різних жанрів, відбувається по-різному.

Романи Ж. Бернаноса першого та другого періодів по-різному висвітлюють проблему співвідношення гріховності, бунтарства та долі людської, мають відмінності у внутрішній формі й оповідній структурі. Їх глибинний зв'язок з Біблією дозволяє краще уявити закономірності шляху, пройденого літературою католицького відродження в період між двома війнами.

Роль дисертаційного дослідження визначається специфічним духовним космосом та особливим місцем прози Ж. Бернаноса в європейській літературі першої половини ХХ століття. Його приваблюють метафізичні провалля і висоти, падіння і злети людського духу. Як ніхто з сучасників, Бернанос заворожений ситуацією межі життя й смерті, тією рідкісною миттю, коли людина розкривається назустріч невідомому, у вільному виборі ризикує душею і відмовляється зважати на зовнішні обставини.

Робота входить у програму наукових досліджень кафедри теорії та історії світової літератури Київського державного лінгвістичного університету і виконувалась в руслі комплексного плану “Актуальні проблеми теорії та історії української та зарубіжних літератур”.

Наукова новизна. Творчість письменника давно приваблює західноєвропейську науку. В кінці ХХ століття вона знову опинилася у фокусі літературознавчих студій. Географія дисертаційних та монографічних досліджень поширюється не тільки на Францію, а й Бельгію, Іспанію, Італію, Німеччину, Норвегію, Канаду, Сполучені Штати Америки, Туреччину, Польщу, Росію. Під егідою Міжнародного товариства шанувальників творчості Ж. Бернаноса, на чолі якого стоїть син письменника Жан-Луї Бернанос, функціонує Група університетських досліджень творчості митця. Під патронажем президента Групи, професора Сорбони М.Мільнера у видавництві Галлімар готується до друку нове критичне зібрання романних творів Ж. Бернаноса, яке ввійде в знамениту колекцію Плеяди. Щорічно проводяться міжнародні наукові конференції з вивчення особливостей художнього тексту і аргументативного дискурсу. Під керівництвом проф. М.Мільнера та М.Госслен студенти і дисертанти Сорбони(Нантер) працюють над лексико-стилістичними та наративістичними особливостями бернаносівського письма. В Канаді особливого поширення набула генетична критика. Публіцистика та есе вивчаються як взірці аргументативного дискурсу ХХ століття в Німеччині, а також в м. Нансі, Греноблі та Екс-ан-Провансі (Франція). Наше дослідження продовжує, розвиваючи, традицію герменевтичних студій німця Г.Юрта і використовує результати дослідження наратологічних систем, проведеного французьким вченим Ф.Ле Тузе.

У другій половині 70-х років основні романні та есеїстичні твори Ж. Бернаноса були перекладені російською мовою. У 1993 р. посольство Франції в Москві надає фінансову допомогу для перекладу творів класиків ХХ століття. Романи Ж. Бернаноса - серед перших п'яти здійснених в Росії перекладів у 1993 та 1997 роках. 1981 року В.Нікітін захищає першу кандидатську дисертацію “Творчий шлях Ж. Бернаноса”, в якій виходить з широко відомої тези про реалізм як вершину розвитку мистецтва, а в 1989 Митропольська Е.А. в дисертації “Романи Ж. Бернаноса” продовжує розвивати традиції історико-культурної школи. Написані напередодні краху радянської імперії, ці наукові роботи потерпають від відсутності визначення специфіки духовного космосу письменника та загальної надмірної ідеологізації, характерної для епохи. Хоч літературознавча преса української діаспори зверталася до окремих морально-етичних аспектів творчості Ж. Бернаноса, а в Мюнхені О.Тарнавський видав невеликим тиражем переклад п'єси “Ділоги кармеліток”, в Україні не існувало ані всебічного вивчення проблем поетики, ані дослідження природи художнього тексту й есе. І це тоді, як Ж. Бернанос постає перед сучасним літературознавством одним з найвидатніших письменників ХХ століття, масштаби й значення творчості котрих прояснюються і зростають з плином часу. Його самобутність глибинна і не зводиться до зовнішньої оригінальності. Він з тих митців, які порушують кардинальні проблеми й колізії людського буття і дають їх загострене художнє вираження. Дослідження особливостей його художньої манери і специфіки витвореного ним романного космосу наближає до глибокого розуміння творчості письменників християнської орієнтації ХХ століття.

Реферована дисертація є першим грунтовним дослідженням творчості письменника не тільки в Україні ( де про нього взагалі не писали), а й в усьому пострадянському просторі. Вона здійснюється на засадах літературної герменевтики і феноменології. Теоретико-методологічною основою стали праці герменевтиків П. Рікера, Г. Гадамера, Н. Фрая, феноменолога Г. Башляра, спеціалістів по романній поетиці О. Потебні, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, роботи німецьких герменевтиків Г.Р. Яусса, В. Ізера по соціологічній рецепції та М. Шарля і У. Еко по поетиці читання. Конкретний аналіз художніх текстів здійснювався в параметрах функціональної поетики з опорою на специфіку творчої уяви митця. Вперше на рівні роману і есе вивчається процес трансформації сфери людської дії (її семантики, символіки та темпоральності) в наративно оформлену історію як текстуальну подію.

Дослідження має надзавдання використати метод літературної герменевтики як науки цілісної й комплексної інтерпретації художнього тексту, перевірити його на життєздатність, гнучкість. Мета дослідження - вивчити специфіку поетики романів та есе ангажованого митця, практичну реалізацію в його творах взаємодії духовного світогляду й вибраної внутрішньої та зовнішньої форми оповіді; зрозуміти, пояснити й інтерпретувати появу кожного твору, його специфічний поетичний устрій як своєрідну відповідь на запитання, що лунають в атмосфері епохи; знайти і пояснити християнські архетипи та архетипічні ситуації, які становлять внутрішній код кожного твору й програмують його рецепцію.

Для досягнення цієї мети ставляться такі конкретні завдання:

-в історичному аспекті розкрити джерела впливу на становлення світоглядних засад Ж. Бернаноса;

-на основі аналізу тематичного поля художнього всесвіту прозаїка і есеїста Ж. Бернаноса визначити специфіку їх глибинних структур;

-розкрити прагматичний характер бернаносівського тексту і специфіку реалізації конативної (окличної, за термінологією Р.Якобсона) функції мовлення як в есе, так і в романі;

-простежити за співвідношенням події і факту в структурі есе і романів, визначити специфіку оповідної техніки;

-висвітлити процес трансформації історичного часу в час метафізичний;

-знайти специфіку реалізації есхатологічного та містичного часів на романному просторі;

-на основі поєднання герменевтичних актів розуміння та пояснення виявити і розшифрувати основні архетипи як внутрішній код творів.

Об'єктом дослідження є вся творча спадщина Ж. Бернаноса. Відбір ключових для аналізу творів проводився з огляду на найбільш повну розробку в них християнської етики, естетики автора і жанрової поетики. Залучаються свідчення сучасників про особистість митця, його власні спогади про творчий процес і функціювання уяви. Досліджуються не тільки ефекти тексту, викликані специфікою жанрової поетики, але і рецепція творів сучасниками та зарубіжною університетською критикою 50-90-х років.

Практичне значення полягає в поглибленому вивченні визначної постаті християнського письменника в особливостях його духовного світогляду і специфіці творимого романного космосу. Історико-літературна цінність окреслюється грунтовністю здійсненого дослідження літератури французького католицького відродження першої половини ХХ століття. Теоретичне значення зумовлене використанням герменевтичного методу і переконливою демонстрацією його життєвої сили і здатності дати адекватне прочитання художнього твору. Здійснене дослідження може стати основою для подальшого вивчення історії французької літератури ХХ століття і зокрема творчості європейських письменників християнської орієнтації. Це становитиме навчально-прикладне значення проведеного аналізу.

Результати дослідження поетики творів письменника-католика Ж. Бернаноса були апробовані в університетському курсі історії зарубіжної літератури ХХ століття, спецкурсі “Французький поетичний роман ХХ століття”. Загальні висновки дисертаційного дослідження реалізувалися і поглиблювалися в процесі керівництва курсовими та дипломними роботами. Фактичний матеріал та теоретичні результати дослідження можуть бути використані при складанні вузівського курсу історії літератури Франції ХХ століття з нових методологічних позицій.

На захист виносяться такі положення:

- Біблійний архетип і біблійна архетипічна ситуація визначають ідейну напругу оповіді, організацію та розгортання конфлікту в романах Ж. Бернаноса. Таїнство і парадокс людського існування в історії постають як події, що підлягають есхатологічній інтерпретації;

- розробка основних в творчості письменника екзистенційних тем відчуження і трагічності людської долі зазнала впливу негативних містиків Хуана де ля Круса і Св. Терези із Лізьє;

- Ж. Бернанос інтерпретує історичний горизонт ХХ століття під кутом зору есхатологічної події кінця світу і становлення Царства Божого;

- в основі трансформації поверхового історичного факту в осмислену глибинну подію людської духовності лежить християнське розуміння парадоксу страждання;

-центральна проблематика творів Ж. Бернаноса розгортається у сфері драми спасіння людської душі;

-подія у творах письменника залишається таїною, містерією: можливі тільки її інтерпретації, наближення до глибинного сенсу;

-профетична миттєвість реалізується в долі персонажів як усвідомлення їх присутності в світі, прорив трансцендентності в часовий потік. Це мить, коли персонаж отримує здатність читати в серці ближнього і впливає на його долю;

-у світлі настанов Святого Письма як центральної духовної події-архетипу послання, що міститься в творах Бернаноса, сприймається як подія пророчого наповнення, тобто Слово, що лунає у відповідь на запитання, поставлені епохою.

Апробація. Результати досліджень у вигляді доповідей оприлюднено на Міжнародній конференції в м. Любліні (Польща, 1995), Міжнародному семінарі в м. Ам'єн (Франція1996,1997), Міжнародній конференції в м. Києві (1997,1998), Міжнародному колоквіумі у м. Фрайбурзі (Німеччина, 1998). З теми дослідження опубліковані монографія “Творчість Жоржа Бернаноса: поетика події та пророцтва” та 11 статей у вітчизняній і зарубіжній пресі загальним обсягом близько 16 друкованих аркушів.

Структура дисертації зумовлена її основною метою та завданнями. Дослідження складається з вступу, двох розділів з декількома підрозділами, висновків та бібліографії. Повний обсяг без урахування списку використаних джерел, що налічує 266 позицій, становить 359стор.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” подається обгрунтування вибору теми, її актуальності і наукової новизни, визначаються завдання дослідження і можливість практичного використання результатів, викладаються принципи добору літературного матеріалу, з'ясовується рівень вивчення питання у сучасному світовому і вітчизняному літературознавстві, характеризується методологічна основа та загальна структура роботи. В контексті французької літератури міжвоєнного періоду досліджується зв'язок Бернаноса з літературою католицького відродження. Творчість письменника розглядається на фоні неотомізму та християнської містики, розквіт яких суттєво позначив французьку літературу першої половини ХХ століття. Позиції Ж. Бернаноса досить своєрідні: його віра менш войовнича, ніж віра П. Клоделя, і більш схильна до ідеї милості Господньої. Клодель ближчий до духу і букви Старого Завіту, його персонажі фізично переживають суперечності віри й поклик тілесного бажання. У романах Ж. Бернаноса милість Господня проливається на людину раптово, її неможливо ані зафіксувати в часі, ані визначити протяжність. Як і в романах Л. Блуа, у творах Ж. Бернаноса доступ у надреальність можливий через діалектику відчаю і сподівань. Розуміння теми страждань, агонії та спокутування гріхів людських як найвеличнішої таїни, наближає його до Ш.Пегі. Саме у нього Бернанос знаходить глибокий розвиток ідеї соборного братерства святих і “містичну” концепцію історії як протистояння молодого творчого духу старечому конформізмові.

Окремо досліджується рецепція творів письменника за його життя і структурно-тематичне розгалуження університетських досліджень в 50-90-і роки ХХ століття.

Особлива увага приділяється прагматичній функції художнього і публіцистичного тексту. Літературні засоби поетики мобілізуються автором для протистояння злу, що розповзається, розмножуючись, в історичному плині ХХ століття. Поетика творів покликана реалізувати конативну функцію. Вона є відповіддю на запитання життя і смерті, поставлене епохою, відповіддю на покликання “Святої Агонії”. Це поетика боротьби, поетика протистояння, яка розгортається під апокаліпсичним горизонтом Останніх Днів. Бернанос інтерпретує світ в естетично оформленому посланні за допомогою тих чи інших поетичних засобів, характерних для жанру.

Рефероване дослідження враховує досягнення естетики рецепції Х.-Г.Яусса та літературної герменевтики французького філософа П.Рікера. Воно відповідає герменевтичному принципові “логіки запитання і відповіді”, а саме визначенню Ж.Старобінським специфіки гадамерівського горизонту очікування: “Кожен твір є відповіддю на запитання. Запитання, яке ставить інтерпретатор, полягає у визнанні через текст і в тексті характеру початкового запитання, поставленого епохою, і того, як автор сформулював відповідь на нього”. Послання Бернаноса адресоване ближньому - тому сучасникові, який є однодумцем і неодноразово сам собі ставив ті ж метафізичні запитання неосяжності і невизначеності характеру Зла та людського нещастя.

Ж. Бернанос як історик, романіст, журналіст, есеїст і просто як людина трактує подію по-різному. Дуже часто він протиставляє подію і факт. Ще в 1917 році, перебуваючи на фронті, майбутній письменик писав своєму духівнику: ”Війна, як романтична драма, вимагає дивної мізансцени, але зовсім мало вигадки. Весь цей шум - то тільки чуттєві відголоски того великого, що Господь творить нині в людських душах, то невидима буря за межами матеріального світу, яка сповіщає про себе”. А через декілька років, повертаючись до проблеми метаісторії, він пояснював: ”Основна битва розгортається нині не в пеклі, а в серцевині Людино-Божества, звідки Людство бере свій початок ”.

Факт - це те, що спливає на поверхні історичного процесу. Він пов`язаний з дією засобів масової пропаганди і реаліями соціально-політичної боротьби. Подія ж у розумінні Ж. Бернаноса торкається глибинної людської правди і відбувається у душі, там, де йде постійна боротьба між силами добра і зла. В системі бернаносівського світогляду справжня подія зберігає свою таємничість. Вона відбувається в містичному часі: це блискавичне проникнення Божої ласки і людської свободи в час історичний, фізичний. Це розрив причинності, лінійного детермінізму. Вона має есхатологічний характер і є одночасно початком і кінцем, альфою і омегою, віднайденим дитинством (абсолютною довірою) і Царством Божим. Динаміка події моделює хронотоп оповіді. Опозиція немаркованого факту, що належить до топосу, і маркованої події частково співпадає з протиставленням об`єктивного і суб`єктивного часів.

Бернаносівське протистояння світу “фактів” та світу “подій” відповідає виділеній П.Рікером опозиції референцій першого і другого рівнів. Рікер детально аналізує яким саме чином літературний текст відмовляється від об'єктивної дійсності як спільної з звичайним усним дискурсом референції і наголошує на відмінності даної концепції від структуралістських переконань в самодостатності літератури. “Знищення референції першого рівня, яке здійснюється художнім прозаїчним твором і поезією, є необхідною умовою звільнення референції наступного другого рівня, яка в свою чергу стосується світу не стільки на рівні маніпульованих об'єктів, скільки сягає того, що Гуссерль іменує Lebenswelt, а Гайдеггер буттям-в-світі ”.

Розуміння тексту передбачає “проекцію найхарактерніших віртуальностей в серцевину людських ситуацій”. Текст пропонує фіктивну ситуацію як мінімальний вираз одного з можливих нових світів, “такого, в якому я міг би існувати, щоб проектувати в нього мої найхарактерніші властивості”. Бернанос відмовляється від можливості відбивати референцію першого рівня, тобто звичний світ і творить нову референцію - можливий світ. Як письменник біблійної традиції, він з особливою прозорливістю, характерною для пророка, вдивляється у факти соціально-політичного життя своєї епохи і репродукує порух літератури, яка відкидає першу референцію, щоб заглибитись в іншу, більш суттєву. Поверхові факти, що складають інтригу художніх творів та есе, породжені історичною дійсністю, але їхній ланцюг розривається, відкриваючи існування іншого, глибиннішого зв'язку подій.

Дисертаційне дослідження постає в герменевтичній перспективі як інтерпретація другого рівня, тобто інтерпретація бернаносівської інтерпретації світу. Думка письменника, його світогляд, концепція художньої творчості викладаються не безпосередньо, а через текст і в тексті. Авторські інтенції поступово виростають перед читачем, який має їх реконструювати, базуючись на значенні символів і знаків, розкиданих у тексті. Але сучасна герменевтика, представлена французьким ученим П.Рікером, німецьким Г.Гадамером, застерігає від надмірної суб'єктивації аналізу, тобто від надання переваги чи то особистості автора чи афективному досвіду читача. Сам текст володіє внутрішньою динамікою, яка визначає його наступне розгортання в часі і просторі, тобто його структурування. Крім того, твір має внутрішню енергію дії, яка проектується в момент читання поза текст і творить власний світ, який і буде реалізацією тексту.

У першому розділі - “Поетика події та пророцтва в жанрі есе” - полеміко-есеїстичні форми письма представлені аналізом двох найяскравіших есе Бернаноса “Великі цвинтарі у місячному світлі” (1938) та “Зневажені діти”(1949). Всі політичні есе належать до літератури ідей і є бойовими полемічними текстами. Вони породжені повсякденними роздумами над долею сучасної цивілізації і людини в технократичному суспільстві, перманентним станом якого є війна: війна проти гідності, незалежності, честі, свободи людини. Перший етап творчості в жанрі есе обмежується балеарським періодом (травень 1936 - травень 1937) і завершується публікацією в травні 1938 “Великих цвинтарів у місячному світлі”. Другий етап пов'язаний з подіями Другої світової війни і розвиває тематику першого етапу. В цей час Ж. Бернанос живе в Бразилії (1938-1945), де і пише “Скандал правди”(1939), “Ми,французи”(1939), “Зневажені діти”, “Лист до англійців”, ”Франція проти роботів”. Три останніх тексти за життя письменника публікувалися у вигляді статей і тільки після його смерті завдяки зусиллям відомого французького критика і літературознавця А.Бегена були об'єднані в збірки. Між вказаними етапами відсутня чітка демаркація тем та авторських позицій. Бернанос залишається вірним собі, але зміна політичного обрію, чітке визначення фашизму як противника, відкриті воєнні дії Другої світової війни позначаються в лексико-стилістичних особливостях, загальному виборі орієнтації тексту, образах промовця і його противника. Бернанос-есеїст зберігає профетичну наснагу, романний ритм в розвитку і викладі основних тем. Його турбує насамперед зміст послання, яке він хоче передати своєму сучаснику-однодумцю, форма ж твору відходить на другий план. Продовжуючи традиції великих французьких письменників та мислителів Ф.Рабле, Б.Паскаля, П. Корнеля, В.Гюго та Ш.Пегі, Бернанос вдивляється вглиб історичної події, в її метаісторичне коріння: він передчуває трагедію, бачить у фактах попередження. З часів громадянської війни в Іспанії Бернанос знає, що не тільки Франція і християнство, а й увесь сучасний світ перебувають на етапі вирішальної кризи. Реальності політичної боротьби належать до трагічного, нелюдського космосу. Але існує інший порядок реальності. У надприродному світі вирішальну роль відіграють не дії того чи іншого політичного лідера: там іде постійна боротьба сил Добра і Зла. Факти політичної боротьби переносяться в метафізичний план. Моррасисти, як головна ідейна сила країни, дискредитували честь і гідність нації вже тим, що погодилися на правила гри, нав`язані світовим націонал-соціалізмом. Моррас, Муссоліні, Франко, Салазар - проекція в історію людства тих сатанинських сил, які мають реальну силу зла в надприродному світі. Трагічний сенс сучасної історії неможливо осягнути, користуючись тільки позитивістським раціоналістичним інструментом. Моррас сприймається письмеником не тільки як конкретний історичний діяч, а й як символічна фігура осліплення сучасної людини перед лицем трагічного і надприродного, яке не дається раціональному осмисленню.

Бернанос - француз і любить свою батьківщину як вірний син. Він впевнений, що Франції судилася трагічна доля. Його позиція стає профетичною. Честь і гордість залишаються в сучасному світі парадоксом і в практичному житті проживаються з почуттям сумніву. В ХХ столітті людська честь не стала предметом особливої гордості: вона існує тільки тоді, коли виникає сумнів в її необхідності. Людська честь є результатом безумовно ризикованої дії в ім`я вищих принципів честі, результатом ангажованості душі вірою та надією.

Демон сучасності - відчай. На погляд Бернаноса він є свідченням сумнівів у доцільності принципів честі. Протягом всього життя письменник залишається містиком надії і нагадує сучасникам про необхідність внутрішнього самозвертання до духовних вимог. Трагічність долі сучасного світу без Бога полягає в надмірній довірі розуму, в сліпій покорі раціональному принципу доцільності. Бернанос в плані метафізичному поділяє позиції А.Мальро: немає іншого виміру людського життя, ніж безмежна присвята його таким цінностям, які не можуть бути повністю розкритими в рамках одного людського існування. Але Бернанос не стає революціонером-бунтарем, як А.Мальро. Його власний бунт проти зла носить також метафізичний характер, але на інший лад. Існують реальності, які неможливо осягнути розумом. Основний ворог - брехня, ідеологічна пропаганда. Вони заворожують людину, позбавляють її активності, штовхають в морок покори, створюють штучних ідолів, подібних ідеї безмежного технічного прогресу.

У вересні 1938 р., перебуваючи під впливом мюнхенських подій, Бернанос поділяє з французьким народом сором поразки і біль втрат. У той час, як ліві звинувачують в усьому правих і навпаки, Бернанос пише хронікальне свідчення стану свідомості “одного з нас”, поєднуючи в цьому займеннику всі політичні орієнтації.

У розділі детально аналізується третій том антимюнхенського циклу “Зневажені діти”, написаний восени-взимку 1939-1940 року у формі щоденника і опублікований вже після смерті письменника в 1949 р. Досліджується розвиток основних тем бернаносівської есеїстики: бідність, дитинство, честь, зневага, покликання. Бернанос не стільки реагує на актуальну подію, скільки послуговується нею як точкою відліку в своїх роздумах про майбутнє. Він дає традиційно християнську інтерпретацію параболи про кукіль, що її знаходимо в Євангелії від св. Матвія (13:24-30): потрібно боротися зі злом, але водночас не претендувати на можливість його повного викорінення даними людині засобами боротьби. В час Останнього Суду - жнив по біблійній параболі - господар сам обережно відділить кукіль від пшениці. Бернанос виступає проти режиму політичного чи морального порядку, який вважає себе уповноваженим світськими засобами провадити чистки, знищувати інакомислячих. Вже у “Великих цвинтарях“ він звинувачував франкізм та іспанську церкву в зневазі до бідаря.

Статті післявоєнного періоду будуть спрямовані проти тоталітаризму Радянського Союзу, який не допускав існування інакомислячих на територіях свого впливу. Есе “Лист до англійців” випереджає “Бунтуючу людину“ А.Камю. З меншою долею філософських роздумів, але з тим же полум`яним жаром автор закликає до опору злу. Останній великий текст, задуманий і здійснений Ж. Бернаносом як ціла автономна книга, був написаний в 1944 р. в Бразилії. “Франція проти роботів” - це роздуми над сучасною технократичною цивілізацією, яка пожирає духовні сили людства і перетворює їх на пасивні реципієнти нового ідола - техніки. Бернанос вже в 1944 році відкидає соціалізм і капіталізм як однаково конформістські в плані ідеології системи. Їх спільна вада - намагання підкорити особистість владі держави, партії чи прибутків: соціалізм і капіталізм мають в своїй основі спільну концепцію людини як економічної особи - одночасно раба і об`єкта економічного детермінізму. Віра в розвиток науки і техніки в ХYIII ст. обіцяла людині щастя, в ХХ столітті ідеологія прогресу перетворила людину на заручника технічної еволюції, сліпого і слухняного в руках всесильної реклами. Характер сучасної цивілізації незалежно від політичних засад в окремому суспільстві стає тоталітарним. Створюється новий тип людини - покірного командам робота, що бере участь у щоденній конкурентній боротьбі за виживання. Цей же страх перед можливістю знедуховлення людини в результаті навали машин, панування реклами в післявоєнній французькій літературі зустрічаємо у Н.Саррот, А.Робб-Грійє та Ж.-М.Г.Леклезіо першої пори. Бернаносівські теми відмови від суспільства споживання, в лоні якого людина забуває про своє покликання творця і стає іграшкою в пазурах системи, його відмова визнати Державу, що вимагає абсолютного кредиту довіри в усіх аспектах - всі ці теми не втратили своєї актуальності і на порозі ХХІ століття.

Жанр есе належить до розряду живого експерименту, відкритого процесу медитації: не зовнішнього факту, результату, а живої події. “Великі цвинтарі у місячному світлі”, “Зневажені діти” справляють враження думки, що народжується, розвивається відповідно до своїх внутрішніх органічних законів і не залежить від попередніх правил функціювання, характерних для певного жанру. Елементи фіктивної оповіді масивно проникають у полемічну структуру, базою якої є памфлет, і трансформують її зсередини. Автор користується мовою концептів, але збагачує її елементами романної стилістики: вводить вигаданих персонажів, істотно збільшує роль оповідача, персоніфікує абстракції, створює символи, моделює хронотопи. Концептуальна думка розвивається з використанням образів і романної оповіді. Бернанос переконаний, що поезія і оповідь звертаються до конкретних реалій, які мають великий спектр екзистенційних значень і символічних вартостей. Романний образ переважає за своїм внутрішнім багатством концептуальну думку. Бернанос користується не стільки концептуально-абстрактною мовою, скільки послуговується механізмом романної оповіді. Концептуальний двобій Правди і Брехні драматизується. Гроші, Тил, Війна оживають під його пером, отримують право на висловлення своїх позицій і реалізацію в діях. Головна відмінність функції оповіді в бернаносівському есе - в її зримій прагматичній орієнтації на подання підтверджених історичних свідчень. Бернанос залишається романістом. Подібно до М.Пруста він розглядає художній твір як форму концентрованого життя. Але якщо М.Пруст вважав, що роман субституює життя, то Бернанос ставиться до своїх персонажів як до живих людей. Вони живуть в тому ж єдиному космічному просторі, в тому ж Тілі Господньому, що і він, і читач. Читач і персонаж могли б помінятися своїми ролями і продовжувати жити в конкретному історичному континуумі, як у романному просторі. Згадки про героїв романів в есе “Великі цвинтарі” та “Зневажені діти” звучать цілком природно саме тому, що для письменника Доніссан і Шанталь такі ж реальні фігури, як Жанна д`Арк чи Гітлер. Але водночас між есе і романами існує істотна відмінність. Розбіжність між позицією промовця в есе і автора в романі проявляється не в переконаннях, а в їх функціональній ролі: в есе позиція промовця - це елемент дискурсу, покликаний його драматизувати, в романі дискурс оповідача входить в оповідь. Монолог промовця в есе хоч і відрізняється тональністю, але залишається основною темпоральною величиною: він послуговує точкою відліку в організації оповіді. Мовленнєва ситуація есе чітко виражена, метадискурс має зафіксовану в тексті часо-просторову характеристику. Значення опису в есе теж відрізняється від романного. Його функціональна межа не так чітко окреслена, наративна система есе не отримала завершеного виду. Позиція автора прирівнюється по своєму значенню до предмета дискурсу - самої історичної події. У романній оповіді ситуація мовлення відходить на другий план, губиться перед величністю подій, що розгортаються в цьому просторі. Навіть у “Щоденнику сільського священика”, де мовлення засвідчує ритм самих щоденних подій, роздуми героя-діариста залишаються елементом загальної картини i не виходять на перший план.

Есе Ж. Бернаноса мають діалогічну форму. Це, в свою чергу, викликає відмінності в статусі промовця і персонажа в співставленні з їх роллю в романній оповіді. Персонажам есе не властива незалежність романного героя: вони входять у дискурс промовця і залежать від потреб аргументації. Бернанос бачить в них, насамперед, історичну функцію, а не людську особистість, його цікавить характерне, але не окреме. Персонажі романів, у порівнянні з дійсними історичними героями Ш.Моррасом чи Ш.Пегі, які зустрічаються на сторінках есе, мають більш особистісний і більш конкретизований характер. Їхня основна риса - архетипічне походження. Саме тому їх образи несуть есенціальне навантаження. Бернаносівський архетип пов`язаний в есе з Біблією як першоджерелом знань. Мета есе - висвітлити есхатологічну ситуацію світу і людську долю в цій ситуації кінця. Доля людська постає в найчистішому метафізичному розрізі, її чуттєвий субстрат вражає багатством свого вияву як в полемічному есе, так і в есе-медитації.

У другому розділі - “Поетика події та пророцтва в романі” - досліджується організація і функціювання о п о в і д і як визначального жанрового елементу бернаносівського роману. Французький вчений-структураліст Бремон в 70-і роки звернув увагу на характер оповіді. Це складна, нелінійна структура, в якій спостерігається “сполучення певної кількості кадрів, що накладаються одне на одне, зав'язуються, перехрещуються ”. Художній текст не є фіксованою, остаточно сформованою системою, в якій зупинилося життя. У кожному найменшому фрагменті оповіді присутня можливість вибору подальшого розвитку інтриги. Актуалізується лише одна текстуальна подія з певної кількості засвідчених фактів, що також могли б бути реалізованими в події, але не стали.

Романна оповідь створюється на базі багатьох епізодів, поєднаних еволюцією характерів, взаємин персонажів - власне дією. Інтрига виконує синтезуючу роль в оповіді: завдяки їй в одній темпоральності, в одній тотальній дії поєднуються безліч фактів і розрізнених випадків, причина і мета. Саме інтрига схематизує, дозволяє явити, усвідомити приховане і несформульоване смислове навантаження оповіді як єдиного цілого. Якщо семіотична наpатологія Греймаса звертається до комбінаторної раціональності схеми і на рівні мета-мови знаходить та підтверджує її доцільність, то аналіз інтриги з опорою на герменевтичні дослідження П.Рікера дозволяє нам зрозуміти оповідь як цілісність. В одну цілісну і доконану дію об`єднуються безліч поверхових фактів, що належать до сфери обставин, мети та засобів її досягнення, людської ініціативи і міжособистісних взаємодій, які випливають з людської діяльності.

Оповідь виконує міметичну функцію завдяки інтризі. Досвід людського існування в часопросторі знаходить в ній найкращий спосіб свого відтворення (реконфігурації). Характерною рисою поетики художнього твору протягом віків залишається поєднання і організація подій в одну історію. Свого часу ще Арістотель у “Поетиці” наголошував, що інтрига має розглядатися не як зафіксована в остаточній формі система, а як мистецтво: взаємозв`язок і поєднання фактів носять оперативний, а не закостенілий характер. Взаємопоєднання фактів в інтригу завершує повноту її організації, надає їй логічної завершеності і протяжності у часі. Йдеться не про структуру, а про структурування, що проходить через декілька етапів становлення. Дисертант поділяє ідеї П.Рікера про поєднання в літературній герменевтиці понять герменевтичної арки та міметичного кола або ж “потрійного мімесиса”. Власне, творчий процес починається з попереднього заглиблення письменника в сферу людської діяльності, а саме в її символіку, семантику, темпоральність. Перед тим, як оформити в наративному плані дійсність в оповідь, побудувати інтригу, яка налагодить зв'язки між відокремленими фактами і оформить їх в одне ціле, письменник осягає реалії того історичного буття, яке є референцією його майбутнього твору.

Перед поглядом Бернаноса історія постає як людське падіння в прірву гріха, в скорботу і відчай. Період зрілої романної творчості припадає на 30-і роки, коли відбувається зародження і розвиток тоталітарних систем, великодержавних ідеологій комунізму і фашизму, світове розповзання нудьги, відчаю, туги. Туга Бернаноса є тугою його епохи, яка втратила онтологічні опори і не знає, на чому заснувати свою екзистенцію, які цінності ще могли б послугувати орієнтиром. Але відповідь на цей стан загальнолюдської туги відрізняється в романах, які можна було б об'єднати у дві великі групи: романи 20-х років і романи 30 - 40-х років. У розділі досліджується сприйняття історичної ситуації письменником в період написання кожного художнього твору і процес трансформації сфери людської дії в наративно оформлену романну історію.

Споглядання стану суспільства і його моралі після Першої світової війни викликає у Бернаноса серію запитань, на які він шукає відповідь в романі “Під сонцем Сатани”. Люди відмовилися від великої жертви любові, принесеної Ісусом, дезінкарнували його дух. Що є бунт людини проти Бога? Наскільки позитивна чи негативна його роль у суспільстві і житті кожної окремої людини? Як пов`язані між собою бунт і відчай? Чи можливе відкуплення найважчих людських гріхів? Що повинно протистояти нищівній силі зла - насильство чи якась інша сила? В людському світі, в людській історії панує зло. Наскільки воно всесильне? Чи несе фізична реальність, дана людині у відчуттях, значення присутності трансцендентного, чи вона залишилась пустим знаком? Питання долі людської пов`язане в його розумінні з християнським таїнством страждань.

Письменник бере факти, розкидані на поверхні історичного буття, реорганізовує, об`єднує їх в оповідь, нанизуючи конфлікти і протистояння на одну часопросторову нитку романної канви. Інтрига поєднує розрізнені факти в одну історію, основний вимір якої надприродний. Конфлікти не завжди мають під собою причинно-наслідкове обгрунтування, яке дозволяє логічно осмислити протистояння певних соціально-історичних сил. Драма розгортається у світі духовному, отож репрезентувати її традиційними романними засобами неможливо.

Принцип аналогії стає одним з основних в організації інтриги, в поєднанні причин і наслідків, намірів і власне дії. Дія розгортається одночасно в декількох часових вимірах - в історії, у щоденності, у вічності - і тільки уважний погляд оповідача може помітити її відсвіт у долі людській, в дивному, алогічному випадку з життя. У дисертації досліджуються транспозиція історичного факту в текстуальну подію, його спірітуалізація і символізація як форми репрезентації есхатологічного виміру подій.

Над світом нависла загроза смерті дитини. Бернанос, так само як і Е.Хемінгуей, А.Барбюс чи Е.-М.Ремарк, був солдатом в окопах Першої світової війни. Як свідок втрати надії і сподівань молодих поколінь Європи , він не може замовчувати цей страшний гріх суспільства проти власних дітей. На відміну від А.Барбюса, який насичує оповідь натуралістичними подробицями і наближає читача до події, чи Е.-М.Ремарка, який акцентує складність психологічних травм молодих людей, Бернанос цілком метаморфозує подію. У світлі Святого Письма Бернанос бачить її як реалізацію біблійного Побиття немовлят у сучасній історії. Ця археподія по-різному актуалізується в романі. Батьки Мушетти, Кадіньян і лікар Гале в романі “Під сонцем Сатани” - дорослі люди, які вбили в собі по-дитячому довірливе ставлення до світу, щоб краще пристосуватися до його жорстокості і несправжності. Романи першого періоду мають в своєму ядрі тему бунту проти зла, метафізичної туги перед пусткою смерті. Бернанос переконаний, що сучасний світ розгубив віру в батьківську настанову, а не маючи ціннісних орієнтирів, оточує своє порожнє існування оманливими ідеологічними лозунгами. Суспільство зреклося християнського таїнства незримої присутності трансцендентного духу. Закон Божий був би реалізацією повноти буття. Ідеологічна пропаганда тоталітарних режимів стає зашкарублою пеленою, що приховує від людини абсолютну позитивну цінність Батьківського слова - вічного слова істини, духу правди, відсутнього в людському світі .

Письменник не дає конкретної відповіді на поставлені запитання, а, власне, і не намагається цього зробити. Головне для нього - засвідчити неспокій епохи, не дати заснути людській свідомості.

У 20-і роки художня творчість стає для Бернаноса життєвонеобхідним досвідом, якого він не може набути при написанні полемічних творів. У процесі ж творення роману він глибоко осмислює дійсність в її провідних тенденціях, підтверджує для себе факт існування єдиної фундаментальної істини і тим самим актуалізує її трансцендентність. Герої цього етапу займають активну позицію в виборі Добра чи Зла. Їх бунт є формою протесту проти неавтентичного життя сучасників, фальшивого закону суспільства. Відповідна організація оповіді, її укладення в наративні форми стає еквівалентом сповіді.

Форми романного письма Бернаноса в 30-і роки тим більше сприяють осучасненню творів, що він не намагається проілюструвати істину, відому йому наперед, а ставить запитання, на які шукає відповідь. Це підтверджує і організація творчого процесу в 30-і роки. В 1933 - 1935 рр він одночасно працює над декількома творами і не може завершити жодного.

Темою романів першого циклу було протистояння гріха і милості господньої. В “Новій історії Мушетти”,”Шоденнику сільського священика” в епіцентрі виявляється боротьба людської гідності і честі з нещастями і бідами, які утворюють д о л ю л ю д с ь к у. Історія Мушетти дійсно нова - вона не повторює досвід першої Мушетти, не “починає спочатку, повторюючи, історію старого світу”, її боротьба проти зла має позитивний характер. Вона відчайдушна і незламна, до того ж ведеться за повної відсутності патерналістської підтримки, в світі, де відсутнє Отче слово, а закон людський став протилежністю закону Божому.