Творчість Жоржа Бернаноса: поетика події та пророцтва

Колективний стан гріховності перериває циркуляцію Божої милості в містичному тілі Господньому, викликає стан застою і поступового відмирання. Бернанос будує модель сучасного світу в закритому просторі есхатології поза християнською ревеляцією і, судячи з апокаліпсичних знаків, розкиданих у часі і просторі, залишає його без надії на спасіння. Кюре пророкує перед фенуйцями народження іншого порядку, який засвідчить панування Мамони. Бернанос знає і вірить, що Царство Господнє - на землі [Йоана 18, 34-35], що життя людське є постійним рухом назустріч істинному Царству. Як автор “Пана Уїна”, він застерігає людство від хибного кроку, від надмірної довіри всьому раціональному. Він вірить у молодість, у збережену дитячу довірливість, у духовну силу бідарів. “Пан Уїн” не є закінченою історією, реальність зла не торжествує в романному космосі остаточно, структура не замикається, утворюючи уявний світ без жодного виходу в конкретну історію ХХ століття. Смерть Ежена та Елен є цілковитим і безумовним торжеством любові, перемогою над конформізмом села. Її містерія руйнує впевненість і змушує замислитися попри всю безнадію над можливістю порятунку.

Висновки. Проведене дослідження переконало, що есе та романи Ж. Бернаноса породжені епохою кризи традиційних гуманістичних цінностей. Епоха релятивної моралі і відмов від Батьківських істин ставила питання онтологічного характеру, на які кожен з когорти ангажованих в історію митців давав власну відповідь. Проблема особистості в історії інтерпретується католицьким письмеником як криза людини і криза цивілізації.

Метафізичні питання суті зла і правомірності бунту проти його розповзання в сучасному світі, пошук межі дозволеного та гріховного на різних етапах розвитку сучасного суспільства і творчого мужніння самого Бернаноса отримували різне вирішення. Письменник дедалі більше схиляється до ідеї активного протистояння конформізмові, вірить у людину вільної дії. Ідейна наснага його творів відповідає сучасному розвиткові християнської думки.

Бернанос - яскрава постать на горизонті європейського християнського екзистенціалізму. Сучасне християнство переносить акцент з онтології, філософії буття на суть і природу історії, на зв'язок людини і того світу, в якому вона існує. Екзистенційними проблемами цікавилися християнські мислителі Б.Паскаль, С.Кіркегор, Г.Марсель, письменики ХХ століття Ш.Пегі, П.Клодель, Ф.Моріак. Християнський та атеїстичний екзистенціалізм мають спільні світоглядні засади, однаковий підхід до проблеми людини, спільне тематичне підгрунтя. Для “екзистенційної”людини Ж. Бернаноса характерне перебування в стані постійного самозаглиблення, подібного до молитви, пошук автентичного існування. Якщо розглядати християнський екзистенціалізм не як філософську систему, що побудована на спогляданні і відстороненому аналізові дійсності, а як на програму дій, якою керуються ті, хто відмовляється від звичайної людської долі, то герої Бернаноса постануть як екзистенційні істоти в постійному процесі становлення, в реалізації вільної дії. Світ розкривається перед ними як містерія, про яку так багато писав Габріель Марсель.

На відміну від проблем, які виростають перед людиною і вимагають негайного всебічного вивчення, конкретного аналізу та раціонального вирішення, містерія світу ангажує людину, оточує її з усіх боків, наростає, вибухає новими проблемами, які вимагають постійного зосередження. Жоден з персонажів Ж. Бернаноса не намагається перевести містерію світу в розряд проблем, вирішити раз і назавжди співвідношення добра і зла, буття і смерті. Герой смиренно сприймає своє існування в плині щоденності, внутрішньо віддає себе тому світові, який розкривається назустріч йому, який існує поряд з ним, тепер, і очікує на його негайну участь. Молитва, яка супроводжує кюре Амбрікура, його щоденник і щоденник Ж. Бернаноса часів громадянської війни в Іспанії, щоденникова форма есе-медитації “Зневажені діти” відбивають діалектику внутрішнього зосередження. Воно ніколи не набирало у цього митця форм квієтизму. Життя зберігає свій плинний характер, проте момент зосередженості допомагає персонажеві прозріти суть парадоксу і в якусь мить оволодіти власним буттям. Кожен, хто має досвід духовного життя, сприймає існування як тяжкий досвід обважніння, відчуває життя як тягар і одночасно переживає хворобливу необхідність пройти цим шляхом до кінця.

Екзистенція бернаносівського героя це не тільки стан каяття, не тільки зосередженість на своїй особі, - вона подібна до молитви, що поєднує його з Ісусом. Це і особливе усвідомлення своєї присутності тут і тепер, цілковита відкритість перед вічністю, відкидання привнесеного, даремного. Зверхня іронія, скептицизм, зневага до людських зусиль, історичний фаталізм для його персонажів не характерні. Історія має кінець, плин ХХ століття є есхатологічним, але людина не відмовляється від ризикованої дії і несе відповідальність за свій життєвий вибір. Найчастіше вона живе в маленькому селищі, виконує незначні функції в місцевій спільноті і на перший погляд нічим у ній не вирізняється. Але факти буденного життя отримують зовсім іншу інтерпретацію в світлі ключової для митця ідеї соборності святих і величної події спасіння душі та спокутування гріхів людських.

У звичному об'єктивному світі відсутні гарантії та остаточні інтерпретації подій. У надприродному вимірі грішники поєднуються з праведниками невидимими узами. Віра у спасіння душі, у спокутування гріхів починається з сумнівів у можливості їх реалізації. Бернаносівські персонажі живуть у трагічній самотності. Свідомість пересічних людей, які становлять більшість, своєрідну магму цього космосу, - їхня свідомість замурована в конформізм, зцементована брехнею. Проте кожна людина несе в собі таїнство, навіть не здогадуючись про його суть. Грішник і праведник - два необхідні полюси існування. Між ними постійно відбувається притягання і відштовхування.

У надприродному світі істинна віра реалізується як містерія. Добро і зло на цьому рівні буття не є моральними принципами, які можна пізнати, висвітлити, класифікувати, пояснити. В космосі, що творить Бернанос, надприродне світло проливається в буденність, утворює таємничу млу. Психологічні мотиви, об'єктивні причини вчинків, що логічно вписуються в систему можливих пояснень, постають як несуттєві в суто бернаносівських перспективах бачення людини як істоти втраченої і спасенної одночасно. Екзистенційний неспокій панує в цьому космосі. Що є добро? Що потрібно вважати знаком любові й обраності, а що спокусою, породженням відчаю? Проведений у дисертації аналіз переконує в повній відсутності безпечності чи гарантій. Віра героїв починається з сумніву і проживається в трагічному невіданні. Ні священики, ні містики не знають постійного стану спокою. Цілком справедливо Е. Муньє вважав, що у витвореному Ж. Бернаносом світі набагато більше релігійного анархізму в дусі Кіркегора, ніж ортодоксального католицизму. Його святі і просто священики далекі від звичного розуміння моральних норм і етичної поведінки: Доніссан нещадно кидає слова правди в обличчя своєї жертви, а потім несе мертве тіло в храм, безіменний священик Амбрікура шкодує, що в сучасному світі втрачена гордість, поважна матір-ігуменя боїться смерті.

Віра його героїв тільки позначена, проте не сформульована, сугестована, проте не окреслена в своїх межах. Бернаносівські святі не стільки прилюдно викладають засади своєї віри, скільки глибинно проживають її, залишаючись у мороку. Сам письменник неодноразово наголошував, що вірить у католицьку церкву як у церкву святих. Спостерігаючи конформізм верхівки іспанського духовенства, він обурюється і протестує проти негідних вчинків священиків, проте не бунтує проти церкви як інституту.

Аналіз творчості Ж. Бернаноса засвідчує, що його романи й есе породжені епохою кризи традиційних гуманістичних цінностей. Як і А.Барбюс чи Ж.Грін, Е.Хемінгуей чи Е.-М.Ремарк, Ж. Бернанос мав траншейний досвід Першої світової війни. Проте на відміну від сучасників, він бачить історичні реалії в апокаліпсичній перспективі і навіть не намагається ідентифікувати психологічний стан представника “втраченого покоління”. На перший план виходить не особливий історично зумовлений побут, не психологічний характер, а плин протяжної історії, перманентна людська ситуація в історичному потоці. Як і російський філософ М.Бердяєв, Ж. Бернанос шукає ключ до розуміння подій в “метаісторії”. Він переглядає значення фактів, переосмислює їх в світлі біблійної ситуації побиття немовлят і подає у романі “Під сонцем Сатани” у трансформованому вигляді. Сучасне суспільство старіє духом і знищує життєдайну енергію молодих сердець, намагаючись продовжити своє порожнє, позбавлене сенсу існування.

Бернанос актуалізує біблійний архетип. Його герої переживають архетипічну ситуацію на власному життєвому досвіді й усвідомлюють морально-етичне навантаження базової схеми за нових історичних умов. Святий з Лембра вирушає на поклик біснуватої, щоб врятувати “загублену вівцю”. Він читає знаки і розпізнає подію за фактами, що її приховують, трансформує їх у подію духовної снаги. Беручи на себе страждання інших людей, спокутуючи їхні гріхи, святий переживає страсті Ісуса й заглиблюється в стан агонії. Есхатологічний характер романів Бернаноса пов'язаний з їх орієнтацією на час реалізації Божих діянь в світі й людської відповіді на ці діяння. Саме в цьому часі, що його Н.Фрай називає Heilsgeschichte, здійснюються ритуальні акти біблійних міфів, реалізуються архетипічні ситуації, і характери героїв знаходять свою ритуальну міфічну основу. Бернанос переконаний, що під колективним, як і під індивідуальним підсвідомим, знаходиться глибинніший прошарок існування, де йде постійна боротьба сил добра і зла, лине “час агонії” як час есхатологічний. Центральна драма історії полягає в постійному конфлікті й протистоянні двох якісно відмінних темпоральностей: час вічності, в якому реалізуються події, протистоїть горизонтальному часові фактів.

Конфлікт сил добра і зла перебуває в центрі кожного бернаносівського роману та есе. Він реалізується як протистояння видимості і суті, поверхового факту і глибин духовності, але ніколи не вичерпується остаточно. Бернанос переконаний, що зло неможливо перемогти. Зло і страждання можуть мати значення не тільки очищення і перестороги. Заступницький характер зла стає очевидним у Новому Завіті після оповіді про страждання Ісуса за гріхи людські та їх спокутування. Воно є однією з багатьох умов свободи людини, свідченням здійсненого нею вибору. Поступово Бернанос переносить наголос на ідею соборності святих, на містичний зв `язок грішника і мученика в тілі Христовому. Ідея, побіжно заявлена в романі “Під сонцем Сатани”, виходить на перший план спочатку в агіографії, а потім у романах та есе письменника.

У кожному творі Бернаноса існує своєрідне ядро, крізь яке відсвічують внутрішні структури і значення роману чи есе. Найчастіше це момент ревелювання істини - пророча мить, або ж смерть героя, яка наступає в результаті довгої агонії. Пророча мить і смерть поєднуються як два потужних фокуси висвітлення духовності, що вривається в план екзистенції. Духовність в бернаносівському розумінні дана людині в повноті відчуттів. Святий отримує харизму яснобачення як дар за принесене в жертву іншим людям власне життя. Істинне покликання відкривається в момент смерті.

В усіх романах Бернаноса діалог і оповідь впевнено розгортаються, піднімаючись до вирішального моменту ревелювання істини. В пророчу мить персонаж раптово відкриває свою власну суть, читає в серці ближнього його долю, виголошує вголос правду, не задумуючись, до яких наслідків це ревелювання може привести. Факти щоденного життя продовжують складатись на поверхні оповіді в більш-менш чітку, логічно оформлену історію, проте у вирішальну мить їх зв`язок виявляється ілюзорним.

Смерть і ревелювання істини в романах Бернаноса є подіями центрального плану. Вони глибоко вкорінюються в людську душу, торкаючись її суті, і реалізуються в екзистенційному часі. Пророча подія зберігає свій містичний характер. Вона виникає як блискавка, розбиває спокійний плин взаємопов'язаних фактів та являє інший лик реальності, можливість іншої, глибиннішої і суттєвішої, але недосяжної і прекрасної істини. Момент немотивованої, безпричинної дії є есхатологічним досвідом повної людської свободи.

Бернанос переконаний, що в кожній людині глибоко прихована її власна правда, яка колись обов`язково стає явною. Це по-дитячому довірливе ставлення до життя. На відміну від простої цікавості, любов до ближнього дає справжнє розуміння іншого. Це харизма, приступна всім, а не тільки віруючим. Основний духовний принцип пророчої миті знаходиться в Біблії: “Нічого-бо нема захованого, що б не відкрилося, і скритного, що б не виявилось” [Луки 12,2]. Сцени зцілення, вигнання бісів, воскресіння мертвих постають в усіх чотирьох Євангеліях. Бернанос не копіює їх, але черпає творче натхнення, заглиблюючись у специфічну духовну атмосферу. В його романах зустрічаються чотири типи сцен ревелювання істини: розмова двох близьких за духом людей, з яких одна людина відкриває другій приховане від очей; конфліктна ситуація, в якій один намагається вирвати у другого зізнання в брехні і відкриває істину; один намагається пізнати свої власні глибини і проектує свій власний психологічний стан на другого; спільний пошук істини, який об`єднує двох близьких людей.

Бернанос цілком поділяє християнське розуміння духовного як інкарнації Божественного начала в реаліях людського життя. Але його думка йде далі цього церковно-теологічного визначення. Бернанос поділяє переконання Ш.Пегі, коли заявляє, що все духовне є тілесним і реалізується в плоті. В романах Бернаноса надприродне втілюється в людях, які живуть духовним життям. На відміну від есе в художньому творі квітує чуттєва образність. Вона репрезентує психічний стан людської душі в екстремальній ситуації протистояння силам руйнації і нищення.

Позитивний герой Бернаноса - свята за станом душі, за способом мислення і практичною діяльністю людина. Але водночас бернаносівський святий не та канонізована церквою істота, що втратила свою індивідуальність, розгубила корпоральну духовність, зберегла лише людську оболонку. Бернаносівський святий - це людина, яка вміє трансформувати психічну енергію руйнування в надію і любов, в муках і стражданнях проживає день за днем, але радіє сонцю, небу, посмішці ближнього.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Творчість Ж. Бернаноса: поетика події та пророцтва. - Київ, 1998. - 208с. (10,1 друк.арк.).

2. Люди Восьмого дня: Бернанос та Бердяєв // Всесвіт. - 1996. - N°10-11.- C.157-163 (0,45 друк.арк.).

3. Факт, подія та момент істини в романах Ж. Бернаноса //Слово і час. -1998. - N°7.- С.15-21 (0,45 друк.арк.).

4. Католицьке відродження в літературі та творчість Ж. Бернаноса // Всесвіт. -1998. - N°11-12.- С.156-162 (0,5 друк.арк.).

5. Ж.Грін: малюнок долі на килимі // Іноземна філологія. - Київ: РВЦ “Київський університет”. - 1997. - Вип.26. - C.58-62 (0,25 друк. арк.).

6. Подія творення роману святості і гріха. Досвід герменевтичного аналізу //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. - Київ: КДЛУ. -1998. - C.149-157 (0,5 друк.арк.).

7. Космічні першоелементи в повісті Ж. Бернаноса “Нова історія Мушетти” // Вісник Ніжинського педагогічного інституту ім. М.В. Гоголя. - 1999. - С.33-40 (0,3 друк.арк.).

8. Сприйняття вітчизняною літературною критикою творчості французького письменника-католика Ж. Бернаноса // Актуальні аспекти лінгвістики і літературознавства: Матеріали міжнародної конференції. - Київ: КДЛУ, 1996. - С.14-15 (0,01 друк.арк.).

9. Бердяєв та Бернанос, зустріч двох пророків // Roman 20\50. - Paris,1997. - N°23. - P.163 -175 (франц. мовою, 0,5 друк.арк.).

10. Концепція творчості у Ж. Бернаноса та М.Бердяєва //Bernanos:creation et modernite: Actes du colloque de Lublin. - Paris:Klicksieck. - 1998. - P.237-249 (франц. мовою, 0,5 друк.арк.).

11. Профетична мить в романах Ж. Бернаноса // Pour un humanisme romanesque: Mйlanges offerts а Jacqueline Levi-Valensi. - Paris: S.E.D.E.S.- 1998.- P.157-163 (франц.мовою, 0,55 друк.арк.).

12. Новела Ж.Гріна “Ключі від смерті”.//Bulletin de la sociйtй internationale des йtudes greeniennes. - 1996. - N°2. - P.16-22 (франц.мовою, 0,4 друк.арк).

Размещено на Allbest.ru