Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

«Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті літературної доби»

УДК 821. 161.2 - 82 - 1

Спеціальність 10.01.01 - українська література

Барабаш

Світлана Григорівна

Львів - 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі українознавства Кіровоградського національного технічного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Клочек Григорій Дмитрович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, професор, завідувач кафедри української літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Гром'як Роман Теодорович, Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, професор, завідувач кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства;

доктор філологічних наук. професор Куценко Леонід Васильович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, професор кафедри української літератури;

доктор філологічних наук, професор Сеник Любомир Тадейович, Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України, провідний науковий співробітник.

Провідна установа - кафедра української літератури Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться „ 21 ” вересня 2004 року о „ 10 ” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.06 у Львівському національному університеті імені Івана Франка, м. Львів, вул. Університетська, 1. Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розіслано „ 21 ” серпня 2004 року.

Вчений секретар спеціалізованої ради В. Будний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. “Ліна Костенко - глибоко сучасна, глибоко українська поетеса, та навдивовижу це не те, що не заважає, а, навпаки, допомагає бути відкритою, як у космос український, так і в космос історії наших народів, в космос загальнолюдської історії; і та історія в неї - не скам'янілі чи спорохнявілі релікти, а живе дійство, яке начебто продовжує звершуватися й сьогодні, все ще перебуває у творчому світі, й так само часто певна подія нинішнього дня в її сприйнятті та під її пером виглядає не локально й самодостатньо, не ізольовано, а пропонується в єдиному потоці світової історії, сповнюється масштабності й значення історичного”.

Ці слова Євгена Гуцала влучно визначають масштаб геніальної особистості нашої сучасниці, її художнього світу “в єдиному потоці світової історії”. Але водночас (чи насамперед) Ліна Василівна Костенко є знаковою постаттю українського “шістдесятництва”.

Увага літературознавців, мистецтвознавців, істориків, публіцистів, читацького загалу до літературного шістдесятництва як особливого явища, що характеризується новим світовідчуттям і світобаченням, новою якістю мистецтва з ключовою постаттю митця, концентрується на окремих авторських феноменах. У межах означеного явища фіксується розширення і поглиблення зацікавлень античністю, середньовіччям, бароко, романтизмом, модернізмом. Багатогранністю пошуків українських літераторів цього періоду зумовлена й багатоаспектність філософських, естетичних та етичних позицій дослідників.

Шістдесятництво у його художньому оприявненні визначало напрямки подальшого розвитку рідної літератури на українських землях і прокладало мости до мистецтва світової української діаспори. Література в цьому процесі ставала наймобільнішою ланкою, демонструючи такі естетичні горизонти, яка у своїй повноті часом не піддаються раціональному розмислові. Проте, „активні центри художнього твору” (М. Жулинський) обіймали найголовніший феномен - образ України, який Ліна Костенко окреслила у праці „Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала”. У творчості шістдесятників симбіоз долі народу і стану культури постає як постійно чинний центр подеколи у трагічному звучанні, розпростореному дисонансним світовідчуванням. Шістдесятників тому і назвали митцями національної ідеї. Категорія поетичного світобачення митців цієї когорти втілюється багаторівнево, творячи художню модель світу, яка увібрала потрійну проекцію: сприймання сучасності у світлі минулого і прогностичного майбутнього. Їхнє письмо об'єднує єдина системоутворююча тенденція: пристрасть у широкому розумінні - як духовна, ідейно-психологічна, і словесно-зображальна енергія творчої індивідуальності - Креатора.

Так витворювався контекст, що обсягом своїм дорівнювався суспільній свідомості світової культури. Контекст зближення модерної поезії шістдесятників хоча б Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, Ігоря Калинця та ін. з діаспорною поезією природно поєднував їх із культурним феноменом, з одного боку, неокласиків і - ширше - мистецтва Розстріляного відродження, а з другого - постмодерну світового мистецтва. І тут непосутня належність когось із них до тієї чи іншої культурно-стилістичної епохи, як і реґіональна “паспортизація” чи відокремленість, бо література, як і все мистецтво, перебуває у загальносвітовому вирі культурності. Найбільше важить у цій мистецькій єдності та якість, яка й складає справжню вартість філософії культури. Печать творчої особистості об'єднувала у потужний естетичний світ українського слова поетів, які солідаризувалися у процесі мистецького осягнення Всесвіту. Опановуючи колосальну духовно-емоційну енергію українського слова, вони прагнули „своїм життям до себе дорівнятись”, тому кожне вищеназване ім'я вже за життя ставало більшим за власне літературний спадок. Цим і визначається вагомість того акценту, який фокусується концептом “ідейно-художній контекст літературної доби”.

Літературна доба - поняття широкоформатне і багатогранне. Воно охоплює не тільки панораму тривалого періоду в культурі народу (від реґіону до континенту), а й ті “пізнавальні повороти”, які відбувалися в теоретико-методологічній стратегії гуманітарних наук. Друга половина ХХ століття, особливо остання його чверть, позначена частими змінами парадигм освоєння світу в його об'єктивних і суб'єктивних вимірах, в історії людства і в людяності історії. В такій ситуації (власне, конситуації) концептуалізувалося саме явище контексту. Важливою методологічною засадою мислення стала контекстуальність. У цьому зв'язку “ідейно-художній контекст літературної доби” охоплює і як феномен, і як концепт ряд змістових рівнів і семантичних сегментів у сферах творчості та її дослідження. Тут і проблемно-тематичні, і жанрологічні, і стильові (поетикальні), і рецептивно-комунікативні аспекти художніх світів, змодельованих митцями; тут і філософсько-світоглядні, етико-естетичні, історіософські, культурологічні підходи до рецепції й осмислення цих художніх світів, що поставали на ґрунті національно-ідентифікованих культур, етноментальних домінант чи у вирі багатокультурності певних реґіонів. І тільки ґеніальні особистості оприявнювали у своїх мистецьких здобутках далекосяжні візії, глибинне проникнення в соціокультурні епіфеномени. Художні світи, вся творчість таких митців немислима поза глобальним, реґіональним і локальним контекстом культури, бо вони не тільки абсорбували в себе довкілля, контексти, а й творили їх - ці ближні і віддалені горизонтами контексти.

Згадані процеси та закономірності не залишали осторонь усіх літераторів другої половини ХХ століття, хоча геополітичні, соціокультурні бар'єри їх дуже часто розділяли. Приклад українських шістдесятників - один з найпромовистіших. Їхні долі, творча еволюція кожного постають виразно та рельєфно тільки в контексті глобальних поворотів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Тому погляд на творчість навіть одного з українських поетів-шістдесятників дає можливість збагатити уявлення про індивідуальну еволюцію особистості, а сам український літературний процес осягати під потужним діянням енергетичних сил світосприймання і світорозуміння цих особистостей. Українську модель взаємодії і співвідношення неповторної індивідуальності із сукупною енергією літературного потоку періоду шістдесятих років можна збагнути шляхом поглибленого системного аналізу еволюції яскравої особистості.

Творчий доробок Ліни Костенко з огляду на сказане має особливу значущість. У ньому багатоаспектно переосмислено і реалізовано найрадикальніші творчі потенції і прагнення української мистецької еліти.

Літературознавча думка протягом останніх десятиріч не випускає з поля своєї пильної уваги постать Ліни Костенко та її творчий доробок. Серед дослідників імена українські вчені - В'ячеслав Брюховецький, Анатолій Макаров, Григорій Сивокінь, Микола Жулинський, Євген Сверстюк, Володимир Моренець, Володимир Базилевський, Євген Гуцало, Галина Кошарська, Микола Ільницький, Елеонора Соловей, Тарас Салига, Григорій Клочек, Володимир Панченко, Михайло Кудрявцев, Людмила Таран, Михайло Слабошпицький, Олена Никанорова, Валентина Саєнко. Особистість майстра, що визначає одне з найвищих досягнень шістдесятництва, викликає відповідний резонанс у творчих колах усіх наступних десятиліть після свого дебюту.

Результати осмислення творчого феномену Ліни Костенко засвідчують, що кожен етап його вивчення вносить певні корективи, розширює горизонти бачення. Подальші осягнення художнього простору поетеси викликані потребою нового вирішення проблем, які досі осмислювалися частково. Розгляд лірики Ліни Костенко як самобутнього художнього світу в його цілісності видається нам особливо репрезентативним, бо продовжує пошуки продуктивних шляхів аналізу творчості окремого митця як виразника свого часу. Зауважимо при тім, що йдеться не про спрощену формулу “краще-гірше”, а про, скористаємося термінологією Е.Фромма, екзистенційні антиномії, які не цілком надаються до адекватного відтворення у формі тільки рефлексивних конструкцій. Для Ліни Костенко важливою є мова буття, а не ґвалтована цивілізацією мова, і це її вибір - буттєвий, естетичний, образотворчий. Їй ідеться про правдиву опозицію, справдішню антитезу до “пластмасової глобалізації”, а не про стилізаторську дисгармонійну риторику; письменниця протиставляє баченню, розщепленому на маніакальний аналіз деталей, онтологічну цілісність первинної емоції, буттєвого первня. Ліна Костенко щонайрішучіше заперечує відмежування власне літературного досвіду від безпосереднього переживання реального світу. В її творах, абсолют тексту, ширше - “письма” все ж підпорядковується абсолютові життя з багатоманіттям його форм і пульсацій.

Під цим оглядом поезія Ліни Костенко - одна з тих небагатьох перлин сучасної літератури, в яких образотворення не обмежується лише власною герметикою, вона розпросторюється, здобувається на дотикову всеприсутність.

Багаторівнева рецепція творчого доробку Ліни Костенко свідчить, що актуальність митця в сучасному літературознавстві забезпечується не лише статусом одного з найяскравіших репрезентантів нинішнього поетичного плину, не тільки талантом світового масштабу, а передусім тим, що ця поезія усвідомлюється як невичерпний матеріал і для історико-літературних, і для теоретичних висновків та узагальнень. Прикметно, що помітна своєю масштабністю художня особистість Ліни Костенко сприяє інтенсивному оновленню літературознавчої думки у зв'язку з яскраво вираженою тенденцією до актуалізації її поетичного доробку в часі. Кожен наступний етап осягнення її творчості оприявнює нові аспекти естетичного мислення в культурологічному просторі України. Цим зумовлюється актуальність нашої праці.

Зв'язок роботи з науковими планами, темами, програмами. Дисертаційне дослідження виконувалося як складова частина комплексної кафедральної теми “Проблема відродження України: історичний і культурологічний аспекти”, над якою працювали члени кафедри українознавства Кіровоградського державного технічного університету в 1997-2002 роках. Тема схвалена координаційною радою Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України.

Об'єктом дослідження став увесь корпус текстів Ліни Костенко - поетичних, публіцистичних, літературознавчих.

Предметом дослідження є образне мислення Ліни Костенко, у просторі якого твориться цілісна картина художнього світу.

Мета нового дослідження пролягає у поглибленому аналізові природи художньо-образного мислення Ліни Костенко у контексті духовних осягнень авторкою людського буття. Цілісний і комплексний аналіз картини художнього світу Ліни Костенко на підставі іманентної адекватності стилю світопереживання і стилю світовираження у власному метатексті поетеси - магістральний напрям нашого думання.

Досягнення мети уможливили виконані завдання:

- простежити шляхи формування художнього світу Ліни Костенко в аспектах - поетичної історії, поезії кохання, пейзажної лірики;

- осмислити світ лірики Ліни Костенко крізь призму законів його функціонування та ролі в ньому образів, речей і явищ;

- систематизуючи основні принципи віталізму та екзистенціоналізму, проаналізувати особливості їх художнього вираження в текстах Ліни Костенко;

- дослідити на основі мікро- й макроаналізу художніх текстів Ліни Костенко модель часопросторової картини художнього світу;

- виявити та проаналізувати константи художнього світу: структуру і характер перебігу об'єкт-суб'єктних процесів у ньому;

- здійснити систематизацію особливостей поетичного світомислення Ліни Костенко на основі узагальнення результатів проведеного мікроаналізу поетичних текстів.

- реконструювати поетичну картину українського світу, створеного поеткою у сфері її лірики та ліро-епіки.

Теоретико-методологічна основа дисертаційного дослідження. У дослідженні проблеми художнього світомислення ми опираємося на естетично-філософські засади Арістотеля, Платона, Гегеля, І. Канта, І. Франка, Р. Барта, Г.Г. Гадамера, М. Гайдеггера, М. Мамардашвілі, З. Фройда, Е. Фромма, К.Г. Юнга. В роботі посилаємося на досягнення, представлені в дослідженнях М. Бахтіна, Ю. Лотмана, В. Топорова. Посутнє підґрунтя реферованої дисертації становлять праці сучасних українських істориків і теоретиків літератури - В. Базилевського, В. Брюховецького, Р. Гром'яка, М. Жулинського, М. Ільницького, І.Денисюка, Л.Сеника, Г. Клочека, Г. Кошарської, М. Кодака, А. Макарова, В. Моренця, О. Никанорової, В. Панченка, В. Саєнко, Т. Салиги, Е. Соловей, К. Фролової, Л. Таран та інших.

Осягнення творчого доробку художника передбачає процес осмислення через призму законів його існування та характеру буття речей і явищ у ньому, виявлення й аналіз констант авторського поетичного світу: структури і характеру перебігу процесів у ньому; розгляд принципів організації художнього світу лірики та ліро-епосу Ліни Костенко; здійснення систематизації особливостей поетичного світомислення авторки на основі узагальнення результатів проведеного мікроаналізу поетичних текстів.

Методика дослідження ґрунтується на принципах, що випливають зі специфіки самого предмету дослідження: іманентної інтертекстуальності та синтезу мислення. Комплексно-системний, структурно-функціональний, типологічний, порівняльно-історичний наукові методи, елементи герменевтичного та психоаналітичний лягли в основу літературознавчого аналізу. ліна костенко поетеса художній

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у специфіці вперше в українському літературознавстві поставлених завдань щодо комплексного дослідження художнього світу Ліни Костенко. У роботі вперше зроблено спробу нового концептуально-аналітичного підходу до філософії творчості письменниці під кутом зору синтезу образного мислення, який простежено на різножанровому матеріалі творчого доробку. Такий підхід до творчості Ліни Костенко поглиблює герменевтичне прочитання текстів і їх метатекстуальну дискурсивність.

Теоретична цінність дисертації зумовлена, по, перше, збагаченням фактичного матеріалу для арґументації доконечної взаємодії і взаємоінспірацій художньої (поетичної) і рефлексивної (есеїстичної) сфер діяльності митця; по-друге, додатковою експлікацією, увиразненням деяких змістових аспектів категорії “художній світ письменника”; по-третє, розкриттям історіософських, культурологічних міркувань (поглядів) поета на ґрунті мікроаналізу його ліричних та ліро-епічних творів і, по-четверте, реконструкцією поетичної картини українського світу на матеріалі різножанрових творів Ліни Костенко.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані у лекційних курсах з історії української літератури ХХ століття, під час читання спецкурсів та спецсемінарів. Цей матеріал вже використовується у спецсемінарі “Людина в сучасному поетичному контексті” в Кіровоградському національному технічному університеті.

Основні положення і висновки, викладені в роботі, можуть використовуватися при написанні підручників, посібників для вищої та загальноосвітньої шкіл, при написанні дисертаційних, магістерських і дипломних робіт. Дисертація є самостійним дослідженням автора.

Апробація та впровадження результатів реферованої дисертаційної роботи. Дисертацію обговорено та схвалено на засіданні кафедри українознавства Кіровоградського національного технічного університету. Основі її положення викладено у доповідях на республіканській науковій конференції “Творчая спадчына Янкі Купалы і Якуба Коласа і развіццё славянскіх моу і літаратур“, присвяченій 100-річчю з дня народження Янки Купали і Якуба Коласа (Мінськ, 1982), міжнародній науковій конференції “Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія” (Кіровоград, 1997), всеукраїнській науково-методичній конференції “Проблеми гуманізму і освіти”, присвяченій 10-річчю АПН України (Вінниця, 2002), всеукраїнській науково-методичній конференції “Формування національних і загальнолюдських цінностей у студентів вищих технічних навчальних закладів” (Полтава, 2002), міжнародній науково-практичній конференції “Формування національних, загальнолюдських ціннісних орієнтацій студентської молоді” (Київ, 2002), всеукраїнській науковій конференції “Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2002), четвертій всеукраїнській науково-практичній конференції “Духовність українства” (Житомир, 2003), третій всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2003); щорічних наукових конференціях у Кіровоградському національному технічному університеті (1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004).

Основі наукові результати дослідження відображено у 30 публікаціях (монографія, посібники, статті у фахових виданнях).

Обсяг і структура роботи. Структура дисертації визначається поставленими в ній метою і завданнями. Вона складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та бібліографії. Повний обсяг дисертації - 382 сторінки, із них 354 сторінки основного тексту. Список використаних джерел нараховує 438 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ “Художній світ Ліни Костенко в історіософській проекції”.

1.1. Мистецька концепція самооприявлення людини й нації в історичному часопросторі творчості Ліни Костенко”. Творчість як суспільна цінність криє в собі потужну потенцію актуалізації енергії національного світопочування й світомислення в новочасних контекстах, включаючись у процес налагоджування рятівних етично-естетичних програм національного порятунку.

Проходження української культури крізь обшири власної історії з її “вершинами і низинами”, художнє осмислення цього незглибимого спадку лягає в основу процесу самооновлення незакріпаченої свідомості українців. Саме літературі з її розгорнутими у часі культурними цитатами належало творити ті захисні моделі, філософія яких має силу “пересотворювати” національну психологію.

Кожен великий митець приймає історію своєї нації у своє серце та актуалізує її, як власну живу сутність. Мисляча історія - це шлях розгадок і передбачень. "Прочитай золоті манускрипти, подивися у вічі вікам…" - ця пронизлива думка Ліни Костенко набрала ознак програмної формули історіософського мислення поетеси. Це глибоко інтимне прочитання навіть відомих історичних фактів наближає нас до істини, відкриває незримі глибини нашого генетичного світомислення.

Мобілізація етично-естетичного фонду творчого доробку Ліни Костенко стає тим процесом у культурологічній сфері, в котрому кожна мисляча особистість здатна відчути художню історію свого народу як співпережиту, а традиційну й новітню словесність як джерело самовдосконалення. Гостра публіцистична думка в аспекті самоосмислення стає міркою мислетворчої потужності окремої особистості як автономного явища у загальнонаціональному контексті. А коли це митець такого масштабу, як Ліна Костенко, вважаймо, що нації пощастило. Поет і громадянин, дивовижний соціолог і культуролог, вона сьогодні визначає параметри дифузійного процесу у сфері української культури.

1.2. “Психологічний аспект проблеми мистецького вибору в історичній екстраполяції (драматична поема “Сніг у Флоренції”)”. Мотив компромісу із сумлінням, народившись у ліричних поезіях перших збірок, ускладнившись, увібравшись у матерію пережитого досвіду - великих майстрів і власного, - повносило розгорнувся в поетичному епосі й драматургії Ліни Костенко і став постійним об'єктом художніх пошуків. Концепція митця в контексті часу окреслюється поетесою на серйозному художньому, публіцистичному та літературознавчому матеріалі. Опановуючи глибинні смисли аналітичних роздумів Ліни Костенко, відчуваючи гострий біль заперечення (“О що ви пишете, що пишете…”), наближаємося до квінтесенції самоаналізу художника із сформульованою мрією (чи надією) на щасливе взаєморозуміння у часі.

Драматична поема “Сніг у Флоренції” - вершинний твір і певний підсумок роздумів Ліни Костенко над проблемою ролі художника у суспільному житті, про вписаність таланту у часопросторі. Парадоксальна назва твору і промовистий підзаголовок - “Сад нетанучих скульптур” забирають увагу читача, котрий прагне розкодування загадки. Рідкісний сьогодні жанр драматичного диспуту з одного боку потверджує невмирущість традиції психологічної драми Лесі Українки, а з іншого - вписує поему у світовий контекст, де проблема вибору, здійсненого творчою натурою, віддавна тривожила таланти.

У дисертації розглядається саме цей художній варіант концепції митця в суспільному й часовому контекстах на філософсько-психологічному зрізі поетичного мислення Ліни Костенко з акцентом на проблемі вибору як життєформуючій і трансцендентній у хронотопі окремого життя митця й долі його вітчизни. Цей аспект аналізу - сегмент цілісного аналітичного дослідження у симбіозі ліричного, ліро-епічного й драматургічного оприявлення проблеми “митець і суспільство” в контексті цілісного простору художнього мислення Ліни Костенко.

Осягнувши долю художника в часових параметрах одного життя, Ліна Костенко здійснила творчий акт артикуляції проблеми як етичного й психологічного уроку, котрий передбачає всі три часові виміри. Конформізм, який стає філософією життя обдарованого долею італійського скульптора, осмислюється авторкою прискіпливо й послідовно. Психологія зради самому собі і власному дарові розгортається за принципом зміщення часових площин, і в цьому процесі філософська категорія згущеного часу оприявнює потенцію мистецької екстраполяції факту із учора в сьогодні й у позачасся.

Очевидно, саме ця всеприсутність у найвіддаленіших часово-просторових перехрестях культурологічної тривоги щодо чистоти митця як репрезентанта нації виокремлює текст Ліни Костенко як засторогу, що долає будь-які кордони.

Цілий масив проблем, що їх поставила Ліна Костенко, - митець і час, художник і юрба, особистість і влада, творчість і свобода - це лише частка авторської тривоги, трансльована драматичною тональністю “Снігу у Флоренції”. Вибудовуючи вектор долі художника в контексті італійського рісоджіменту, Ліна Костенко фіксує факт: молодий митець гідно розпочинав свій шлях у щасливому середовищі талановитих ровесників, серед яких був і високошляхетний Буонарроті. Авторка акцентує на цьому сусідстві двох імен невипадково і не раз. Стартові позиції вони мали однакові. Міра таланту - то інша річ. Хоч поетеса підкреслює, що свого часу Рустичі справді займав гідне місце серед найталановитіших сучасників. Саме тому запізніле каяття художника отруєне гіркотою життєвої поразки честолюбної й не вільної внутрішньо людини.

Логіка зради - себе, свого вибору, таланту - розгорнута у поемі між двома часовими віхами - початком і кінцем життя Джованно Рустичі. Авторка забезпечує динаміку дійства особистою енергією переживання героєм власного шляху в двох аспектах: того, що так щасливо почався, і такого, котрий вже драматично завершується. Межову ситуацію перебування скульптора між двома власними іпостасями Ліна Костенко прокреслює густою сіткою сумнівів, які терзають душу молодого і старого Рустичі на перехресті цієї умовної і щемливої зустрічі, примушуючи до самоаналізу. Обурення, страждання, каяття, невір'я, самовиправдання, розпач і знову каяття - це далеко не весь спектр емоцій, температура яких визначає рух до істини.

Ліна Костенко дає нам можливість відчути корозію душі свого героя. Він позбавлений тієї внутрішньої потуги, яка зберігає цілість особистості, спонукаючи не приймати правила гри деформованого оточення. Обставини, спокуси, власні слабкості згущують ситуацію випробувань, які змушують зробити остаточний вибір. Тому позиція молодості, котра піддалася спокусі жити переважно зовнішнім суєтним життям, занедбавши духовність, у тексті окреслена спробою виправдати себе знову ж таки тягарем об'єктивного, неадекватною реакцією суспільства на талант.

Філософська істина - природа дає людині покликання, одночасно даруючи спромогу його реалізувати, тільки над цією спромогою слід потрудитися, - трансльована в поемі за принципом контрасту (Буонарроті - Рустичі). Необхідність опанувати обставини, не відступивши від високої мети, не зрадивши божого дару, не змарнувавши дивовижне покликання, що має потенцію вписувати у вічність не лише ім'я творця, а й імення його народу, нації - це єдиний шлях, що веде до храму. Напрям, мета і сенс окремої людської долі стають основою того “космосу історії”, коли всі складники названої тріади перебувають у гармонії.

Процес самоспостереження, котрий здійснює Джованфранческо Рустичі при заході свого життя, інтерпретується авторкою як етичний урок сучасникам і нащадкам. Болючий досвід самопізнання, спізнений і безнадійний для самого героя, оприявлюється поетесою як засторога. Енергія впливу на читача забезпечується інтенсивністю руху до істини обох опонентів, що подолали часопростір власного земного буття. Тільки в дискусії, де спроба самозахисту перекривається жорсткими аргументами досвіду іншого великого творця, котрий не поступився найсвятішим, із магми майже непосильних переживань героя виокремлюється істина.

Проблема вини і кари у драматичній поемі має свої емоційні характеристики. Десь у тих синусоїдних сплесках надії з безнадією пронизливо заявляє про себе мотив оборонного фактору, що, як завжди, апелює до аналогій. За способом самозбереження Рустичі у Ліни Костенко - вічний утікач. Але визнати це він не має мужності, тому, аби виправдати себе, апелює до імені і досвіду великого Данте (“Він теж молився іншим небесам”), котрого прихистила чужа земля.

Ліна Костенко послідовно художньо окреслює своє бачення позиції митця: народ свій люблять не тому, що він найкращий, а через те, що він твій. І край, у якому випало народитися, так само потребує твоєї любові, діяльного співчуття. Удосконалювати образ своєї нації у світі можна лише шляхом власного удосконалення.

Часи не вибирають - стверджує поетеса своїм життям і своєю творчістю. Їх лише проживають по-різному - навіть сучасники, навіть талановиті чи геніальні. Отож, Ліна Костенко не допускає ніяких поступок. Безкомпромісність - єдиний в її баченні етичний орієнтир для митців усіх епох (“Ще не було епохи для поетів…”).

Філософський аспект хронотопу людської долі транслюється текстом поеми на грані стику двох часових площин. Ірреальність цього ракурсу урівноважується реальною температурою справжнього страждання людини, котра трагічно переживає власний крах.

Якщо пройнятися ідеєю, що вибір завжди пропонує ситуацію трансцендування, виходу людини за дану їй долею ситуацію, за її природні параметри, то в житті Франческо Рустичі цей момент настає на межі переходжу в небуття.

У процесі аналізу поеми “Сніг у Флоренції” нами здійснено спробу синтезованого осмислення вічної проблеми творчої особистості крізь призму опозиції “свобода - несвобода” в параметрах долі реальної постаті - італійського скульптора Джованфранческо Рустичі, простежено процес руйнації таланту і динаміку психології відступу як зради самому собі й вітчизні. Вічну проблему вибору представлено в контексті класичних аналогій, коли енергія поетичного мислення забезпечується глибиною психологічного аналізу і філософської думки.

І. 3. “Особистість в контексті мислячої історії ( історичний роман у віршах “Маруся Чурай”)”. Історіософське мислення Ліни Костенко рівною мірою оприявлене і в ліричних мініатюрах, і в епічних полотнах, поскільки всюди в її слові - Україна у просторі українського світопочування і світомислення.

Авторська модель українського світу, створена Ліною Костенко як цілість у просторі роману “Маруся Чурай”, будучи чинником його внутрішньої організації, виростаючи з етичного переживання історії митцем, охоплює сутнісні екзистенціали сенсу людського життя, честі і конформізму, смерті і безсмертя. Духовно-смисловий план представленої в романі реальності крім авторської строгої перцепції актуалізував етнозміст українського світопочування, що зафіксований ядром класичного баладного сюжету. Жанр роману дивовижним чином увібрав у себе комплекс ознак баладного мислення, явивши читачеві талановитий синтез баладно-драматичного та епічного начал. Обидва жанри у своїй мистецькій гармонії забезпечили новий рівень художнього буття відомих сюжетів.

Якщо класична народна балада концентрується на вузлових моментах дійства чи явища, сповідуючи закони лаконізму й драматизму у способі викладу, то роман передбачає широке охоплення життєвих подій, послідовну увагу до деталей, багатовекторність у процесі зображення людських доль. Подібний симбіоз може бути органічним тільки у контексті мистецького мислення великого художника. Сила впливу епічного полотна Ліни Костенко на читача забезпечується потужністю і оригінальністю запропонованої історіософії, філософічністю осягнення української історії як вияву універсального вселюдського модусу буття та проникливим психологізмом потрактування характерів і ситуацій.

Обраний авторкою жанр роману спричинив необхідність розширення баладного простору, ускладненість композиції епічного твору, всеохопність розмаїття поглядів, позицій, вчинків і явищ. Водночас енергія сюжету баладного типу, зберігши схвильованість мелодраматичної любовної історії, посилила її за рахунок спектрального аналізу, здійсненого митцем у параметрах нового жанрового контексту. Діапазон філософської проблематики (вина і кара, митець і юрба, кохання і зрада) має глибинну морально-етичну інтерпретацію у поліфонічному багатоголоссі романної структури. Трансформація баладного сюжету пропонується за принципом інтертекстуальності, котрий у контексті всієї творчості Ліни Костенко демонструє особливі потенційні можливості.

Баладний сюжет видозмінюється серйозно і суттєво. Традиційний тривимірний простір художнього полотна в романному тексті виходить за рамки узвичаєних часових площин Скомплікувавши у собі історичний, психологічний і філософський аспекти, поетичний епос дозволив авторці поглянути на події і людей широкоформатно і прискіпливо водночас. Матеріалізована баладою миттєвість мислених та емоційних станів, вживання в їх сенс, інтонацію, оволодіння ними як мовою життєвої матриці дала можливість Ліні Костенко відчути безмежність буттєво-смислових значень як матеріалу моделювання художньої думки, осягнення її парадигматики.

У контексті поставленого нами завдання - якнайповніше охопити романний матеріал від визначальних його концепцій до найменших деталей, - визначилися такі основні проблеми: особистість в історії, національний морально-етичний комплекс як основа життєбудування, трагедія особистості і драма митця.

В іншому ракурсі - романна іпостась категорії згущеного часу, категорій добра, справедливості, вірності собі та інші повчальні моменти буття художньо осмисленої української історії. Панорамність і поліфонічність як принципи системи сюжетотворення дають можливість художньо реалізувати багатоманітність концепцій, множинність точок зору, своєрідність внутрішніх реакцій багатьох учасників романного дійства на один і той самий факт - отруєння Гриця; акцію страти Марусі; випробування полтавського люду фактом облоги Полтави.

Козацька еліта - високоосвічена, стратегічно мисляча, патріотично налаштована - сутнісно явила парадигму національного інтелектуального й духовного потенціалу.

Сцена суду дає можливість не лише виявити протистояння двох позицій, двох світів, а й дати повноцінну характеристику всім героям твору. Багатоаспектність і багатоголосся цієї ситуації в суді транслює різнопланову енергію оцінок, суджень, думок, поглядів, самохарактеристик. Емоційний спектр - щирий і щедрий. Позиція кожного учасника - надзвичайно переконлива для нього самого. Чи слухають вони один одного - залишається питанням. Температура авторських оцінок кожного із персонажів випромінюється їхніми монологами. Словесна матерія показує, настільки тонко поетеса відчувала логіку кожної вдачі, кожного характеру. Експозиційна сцена суду проявила парадигму національного інтелектуального й духовного потенціалу через діяльнісну позицію козацької еліти. До характерних чинників, котрі мають силу вивести натовп, а коли ширше, - то цілий народ, на вищий щабель суспільної свідомості, належить і народжене демократизмом відчуття кожним (від полковника-гетьмана до козака-посланця) своєї соціальної заангажованості, причетності до суспільного життя у його різних параметрах.

Варто зауважити, що деталі-ремарки, як своєрідні прогнози майбутнього у долях Івана Іскри, Леська Черкеса й полковника Пушкаря, подано в романі вже в першому розділі. Цей композиційний прийом забезпечує особливу діткливість і перейнятість їхньою долею тому, хто читає твір.

У вищезгаданих ремарках категорія згущеного часу, потверджує справедливість буття: народ з його одвічною ідеєю добротворення, з його найвищими морально-етичними категоріями, його обдаруваннями й талантами був, є і буде, і в народній пам'яті, на скрижалях історії будуть навіки вписані імена його лицарів. У такому ж художньому ключі думання прочитуються й еталонні образи мандрівного дяка і “старезного, полотняного”, а проте “немрущого” Діда Галерника з їхньою правічною вкоріненістю у народну етику.

Багатогранний і одночасно цілісний образ України вимальовується перед читачем різними зображувально-виражальними каналами: через пейзажі, що постають у тісному переплетінні з долями героїв роману, в історичних подіях та постатях, достовірних та художніх. А наймасштабніше полотно української землі, подане читачеві у шостому розділі, окреслюється через Марусине бачення і ставлення до рідного краю.

"Художній час "Марусі Чурай" ніби здійснює річний колообіг - літо, осінь, зима, весна... Цей потяг до завершеного циклу виявляється й у ліриці Ліни Костенко, як свідчення повноти переживання суттєвої гармонії" [46, 172]. Отже, подійність у романі перебуває в асоціативно-настроєній співзвучності з порами року.

Людські долі й характери вписано у коловорот подій часів Богдана Хмельницького у проекції на образ України XVII століття в усій складності соціального спектру.

Протистояння двох екзистенціалів - любові і зради - лежить і в основі роману, як і в самій історії. Цей мотив Ліна Костенко прокреслює у двох аспектах: суспільному та особистісному. Особистісне начало в романі реалізовано цілим рядом образів, котрі виписані як окремі системи. Найповніше представлена лінія “Маруся Чурай - Грицько Бобренко” і, відповідно, наснажена найдраматичнішим звучанням. Художній дует “Маруся Чурай - Іван Іскра”, незважаючи на його драматичну колізію, залишається еталонним..

У постаті Марусі Чурай Ліна Костенко поєднала гармонійну співзвучність життя героїні з її внутрішнім високим "Я". Поважне місце у часопросторі романного дійства належить етичному батьківському началу у контексті формування світоглядних позицій та вибору життєвих ідеалів Грицьком Бобренком, Марусею Чурай, Іваном Іскрою, Галею Вишняківною. Питомий ґрунт рідного середовища з його базовими етнокультурними кодами визначив безперервність передачі родових традицій, що забезпечили реалізацію принципу духовної ідентифікації (Маруся Чурай, Іван Іскра, Лесько Черкес) як основу впевненої приналежності особи до рідної землі.

Драматизм проблеми митця в романі сфокусований у явищі неспівпадання духовних вібрацій таланту з оточенням (постаті Марусі Чурай, мандрівного дяка).

Вічний образ дороги, як смислетворча вісь, мислиться багатоаспектно к континуумі романного дійства.. Дорога - це і жива об'єктивна реальність, і філософська площина самооприявлення кожного з героїв. Вона пролягає через серце самої авторки, і талант художниці здійснює магічну акцію - взаємоперетікання часів і просторів в єдиному моменті - долі України, підтримуючи цим самим енергію гуманітарної духовної аури, зберігаючи тяглість одвічної національної традиції.

Міфологема дороги (шляху) в романній структурі Ліни Костенко має особливий багатозначний зміст. Її вектори забезпечені власною художньою логікою, розвиваючись за законами мистецької перспективи.

1.4. "Поетична модель українського історіософського буття в особистісних параметрах (історичний роман у віршах “Берестечко”)”. Невипадковість буття авторки у континуумі рідної історії - закономірна. Роман-сповідь “Берестечко” маніфестує явище такої енергетичної потуги, що вона забезпечила йому статус справжнього художнього шедевру. Центрування гіпотетичних подій здійснюється у площині болючих самозмагань і самопошуків душі Богдана Хмельницького. Спектр психологічних станів його душі у межовій ситуації - на грані буття і забуття, нехай і гіпотетичного, позбавлений будь-яких ілюзій. Тимчасова ізоляція дає можливість Богданові Хмельницькому заглянути глибше в себе, осягнути масштаб власної поразки. Самотність Богданова теж ілюзорна. Внутрішні діалоги з друзями і ворогами безупинні. Саме такий спосіб трансляції думок до адресата дає можливість поетесі об'ємніше і випукліше подати емоційно-інтелектуальні перехрестя магістральних зв'язків політики гетьмана в їх органічному переплетінні з власне людською сутністю. Помилки власної стратегії гетьман переживає трагічно. Чесність із собою певною мірою допомагає осмислити параметри майбутньої стратегії. Виясняючи, де вороги, а де друзі, хто опоненти, а хто однодумці, він вкрай нещадний до своєї недалекоглядності.

Лексичний спектр романного полотна набрав неймовірних глибинних трансформацій, поетеса піднімає з праглибин усного народного мовлення забуті і значимі слова що збурюють наші генетичні знання. Жорсткий звукопис у тексті формує настрій тривоги і навіть розпачу, які переходять межу між самобичуванням і голосінням. Державницьке мислення козацького ватажка і сердечна чуйність людини на невеличкій текстуальній території поетичного роману увиразнили постать сильну і небуденну, якій випало пережити трагедійні для Вітчизни екстремальні ситуації. Ліризація світу Богданових переживань досягає найвищої температури у його монологах, звернених до Гелени. Чи він горює, чи клене невірну шляхтянку, - за всім тим гірко просвічується неймовірна пристрасть однолюба. Діапазон переживань - від любові до ненависті - увібрав усі нюанси цього людського перехрестя.

Потужність почувань сильної натури однаковою мірою визначається реакцією на красу і потворність. Може, цей маятниковий простір між полярними станами душі визначає емоційну дієвість опозиції "любов - ненависть", котра вибудовує нові сфери для спогадів, в який душа шукає порятунку через почуття приязні, любові, обов'язку, співчуття. І найголовніше - вини. Вини, котра продиктована найінтимнішими порухами душі - до сина, до матері-батька, і так само сильними стражданнями звинуваченого собою і всіма щодо долі народу й України.

Українська звичаєвість у тексті художнього простору мистецьки маніфестується Ліною Костенко локально і багатоаспектно водночас: від вірності загальнонаціональним ритуалам до укоріненості в родинній традиції кожної особистості. Гуманістичне начало визначає поведінку в кожному зигзагові долі Богдана Хмельницького - від викупу юної полонянки, співпереживання батьківським тривогам Шрамка до глибокого суму з приводу трагедії цілого народу.

Гіркий самоаналіз одночасно представлений поетесою як підґрунтя майбутньої стратегії. Трагічний досвід помилок має забезпечити майбутні перемоги.

Емоційні полюси у спогадах Хмельницького за динамікою сюжетних ходів мають різнобіжні вектори внутрішньої рефлексії, проте у проясненому фокусі відрефлексованих трагедійних подій вони набувають центробіжного руху до перемоги над власними сумнівами і безнадією. Субстрат об'єктивних і суб'єктивних причин всенародної драми породжує глибинну печаль, яка й межує з розпачем.

Проблема взаємин народу і вождя на тлі болю від зради окреслюється виразніше і рельєфніше. Розуміння трагізму ситуації і власної безпомічності народжує роздум такої емоційної напруженості, що в ньому здатна згоріти благородна душа. Визначаючи основний мотив поведінки Богдана Хмельницького, жорстокий аргумент його внутрішньої муки, скористаємося категорією "відповідальність". Розмежування етичних понять "жити для себе" і "жити для всіх" у гетьмана випробуване найдраматичнішими ситуаціями спільної з народом долі.

Великий Богдан у “Берестечкові” залишається стоїчним, бо він має нездоланну внутрішню силу, силу великого духу, силу, що генетично пульсує в його сповненому любові серці. Історія давно потвердила незаперечну істину: віра - це найпотужніший імператив життєтворення. Вона не дає збитись на манівці. Вона має магнетичну іскру об'єднувати спільним знаком свободи. Цей оптимістичний мотив у романі забезпечено фактором “гідного духонаповнення” часопростору минулих віків - така екстраполяція в позачасовий контекст представлена авторкою “Берестечка”.

1.5. “Етична проекція історичних аналогій (“Дума про братів неазовських”). Традиція і модерн”. Взаємодифузія минулого й сучасного, оприявлення темпоральних і просторових ритмів національного буття у перетіканні трьох його вимірів - минулого, сучасного, майбутнього, людина у ситуації остаточного вибору, психологія особистості у межовій площині, здатність індивідуума на вчинок - ці аспекти історіософського мислення Ліни Костенко визначили характер нашого аналізу названої драматичної поеми.

Емоційна і мислиннєва густота поетичного рядка “Думи…” досягла надконцентрації і ще раз потвердила істину: історія була і залишається тим простором, де суверенна особистість забезпечується можливістю реалізації власного життєвого вибору. Етичне забезпечення права на вчинок у традиційній межовій ситуації лежить у параметрах національної традиції героїчного. Безальтернативні голоси із вічності реконструюють історичний час через опредмечений світ героїзму попередників. Симультанний характер художнього простору, з'єднуючи сферу особистісного відчуття обов'язку, екстраполює мотив тяглості духовних змагань у контексті національного буття (Наливайко, Сулима - Павлюк, Томиленко, Сахно Черняк ).

Згущене художнє письмо драматичної поеми динамізується за рахунок інтертекстуальних часових нашарувань. Опозиція до фольклорного пратексту демонструє можливість перепрочитання історії від супротивного (лейтмотив “Думи про втечу трьох братів з города Азова”), потверджуючи, що класичний текст володіє можливістю зчитування несподіваних проекцій у контексті нових часів.

Розділ другий “Філософія природи в художній концепції Ліни Костенко” складається з дев'ятьох підрозділів. 2.1. “Принципи внутрішньої організації поетичного пейзажу”. Екологізований тип духовності як основа самовизначення людини у сучасному світі означає прийняття людиною відповідальності за буття як своєї онтологічно зумовленої місії. Цей тип духовності передбачає розширення людського "Я" до глобальних масштабів, подолання замкненості на самому собі, залучення до вищої, надлюдської реальності, через відношення до якої набуває смислевизначення й людське існування. Духовність як спосіб буття та світовідношення виводить людину за межі конечного, тимчасового, залучає її до абсолютного, вічного.

Світ рідної природи, як один із найпотужніших каталізаторів духовних глибин особистості, в українській словесності, як і в музиці, чи в живописові, завжди формував ту сферу, в котрій національний менталітет оприявлювався якнайповніше. Якби довелося артикулювати основну його рису, ми визначили б її як ліричне світосприймання української душі. Не тільки світосприймання, а й світомислення і світоословлення. Маніфестація відвічної єдності духу людського з духом довкілля в етиці українців - основоположна.

Пейзажна лірика Ліни Костенко - це своєрідна мистецька концепція українського пантеїзму. Художниця-поетеса створює свій світ гармонійних взаємин усього живого з усім, налагоджує емоційний контакт з навколишнім. Слово поетеси пронизане непозірною турботою про долю всього живого, активним творчим прагненням захистити й зберегти духовні цінності, котрі роблять людину людиною. Шлях наближення до істини через спілкування з природою допомагає авторці мобілізувати власне аналітичне мислення до такої густоти, що естетична сутність природи визначає етичний тембр її творчості.

Авторське бачення стосунків людини з природою лягло в основу концепції духовного образу живого світу Ліни Костенко як енергетичного центру світомислення сучасної людини, який забезпечує щирий контакт зі сферою сакрального. Зв'язок із природою рідного краю у поетеси багатоаспектний, розгалужений спорідненими мотивами "людина - час", "людина - природа - духовність", "дух - матерія". Поетеса стверджує своїм словом, що буття індивіда в просторі цивілізаційних деформацій загрожене відсутністю етичної основи модерного діалогу, котрий вона намагається відлагодити власним мистецтвом, створюючи гармонію неперебутнього.

Поетичні тексти Ліни Костенко розгортають часопростір у напрямку духовного досвіду народу, до котрого належить поетеса. Перейнятість поетеси загрозою моральних деструкцій не випадкова і не одномоментна. Вона лежить у площині її духовних пошуків. Довкілля для Ліни Костенко, будучи суб'єктом і об'єктом одночасно, залишається чи не єдиною константою, у просторі котрої вона має можливість бути сама собою.

2.2. “Часопросторова модель пейзажу Ліни Костенко: процесуальність і подійність”. Універсальність окремих образів природи - степу, води, неба, дороги - в мистецькому оприявленні безнастанно нарощує свою значимість від фольклорних інтерпретацій до авторських моделей світобудови. Образи позначені особливою органічністю буття в українському поетичному світі завдяки сталій архетипічній основі й здатності модифікуватися в нових контекстах.

Сталість семантичного ядра цих постійних образів, здатність абсорбувати безконечний спектр емоцій і повертати їх життєтворчою енергією осягнення національного світопочування, можливість ставати простором для самоаналізу у художньому континуумі проявлені у їх потенційній перспективності. Сублімований словом чуттєво-зримий світ проявляється у впізнаваності його природних реалій уїх, володіє притягальною силою, бентежить тисячолітніми таємницями взаємозв'язку усього з усім.

У поезії Ліни Костенко буття природи у свідомих формах звучить як поетична констатація абсолютної достовірності самого факту існування цілісного світу. Вже емоційно-психологічні імпульси її ранньої лірики мали філософське осердя: ядро емоцій моментально формувало тужаву напруженість думки. Сила пружності її одразу тяжіла до формули.

Шлях засвоєння поезією таємничих сигналів всесвіту, фіксованих у шифрованих письменах природи, пролягає через сприйняття натури як трансцендентної субстанції, як символу досконалості. Пейзажна лірика Ліни Костенко - це пейзаж душі, за яким проглядається складний процес взаємодифузії двох енергій - людської і природної, акт гармонізації. Урівноваження двох начал шляхом взаємопроникнення, взаємовдивляння. Етичний аспект образного живописання Ліни Костенко визначається в параметрах національного світопочування, залишаючись постійною величиною її лірики.

Поезія “Шипшина важко віддає плоди” - щільне переплетіння етичного мотиву з естетичним, чуттєвий простір шляхами персоніфікації осягає таємницю найвищого співпереживання між людським світом і світом природи, маніфестується мотив тривоги за гармонію співіснування всього живого. Л.Костенко вдається знайти “духовні потенції життя” (М.Ільницький), осягнути філософію гуманістичного діалогу між субстанційованими світами.

Абсолютне знання таємниць природи, вихід за рамки емпіричного світу у сферу неосяжного й недосяжного зафіксовано у поезії “Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить”. Чутливість до вібрацій живого світу, що проникають у душу з глибин світобудови, вміння слухати серце природи, відкрите високому духові, співзвучність з навколишнім - це постійні принципи світомислення автора. Думка, почуття, благородні поривання трансформуються у таку саму реальність, як довкілля, а енергія поетичного світу стає спонукою до дії або й самою дією.

Спостерігаємо, що парадокс, часом зафіксований словом Ліни Костенко, криється в тому, що активно мисляча сутність стає пріоритетом сил природи, й ініціатива трансформувати спосіб спілкування з людиною із суб'єктно-об'єктного в суб'єктно-суб'єктний перебирає на себе саме природа. Показати згубність людської зверхності для самої ж людини - такий мотив звучить у поезії Ліни Костенко “Ліс” як надзавдання. Живописний простір осягається за принципом статичності. Забезпечує цілісність здатність поетеси простежити процес абсорбції зовнішнього світу внутрішнім, відчути ефект емоційної реакції в момент їх психологічних трансформацій в естетику буття як взаємної автономії. Культура чуттєвості - глибоко особистісна, пронизана розумінням усього живого й співчуттям до нього. В такому разі пейзаж стає призмою для самохарактеристики авторки як репрезентанта свого суспільства, свого часу. Філософсько-естетична рефлексія на оточення вербалізована прозоро і впізнавано.