Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті літературної доби

Світоглядна позиція поетеси окреслила її етичну концепцію світоперехресть живих просторів. Конкретика нині баченого у симбіозі з утриваленим у часі й вічності зробили мистецький світ Ліни Костенко глибинним етичним уроком і для сучасників, і для нащадків: не співчуваючи живому, не обороняючи його, самі себе прирікаємо на загибель. Перебрати на себе біль усього живого - етична програма Ліни Костенко, поетичне слово котрої екологічну проблему переводить у морально-етичну площину, в параметри світоглядні. Особистісна настанова поетеси, її творча спонука увібрати в себе всю багатоманітність природи в її цілісності й стати часткою її сутності стає і нашою програмою.

Спорідненість праоснов всього живого у поетичній сублімації впливає на нашу емоцію по-особливому, даючи зрозуміти, що лише енергетична взаємодифузія, не занедбані канали її взаємоперетікання забезпечують нам буття у Вічності. Філософічність поетичного мислення Ліни Костенко - особлива: найглобальніші проблеми вселюдського виживання конкретизуються у впізнаваному, близькому, природному світові людської екзистенції.

2. 3. “Взаємозбагачення і взаємодифузія як спосіб існування явищ у пейзажі Ліни Костенко”. У парадигмі живописного мислення Ліни Костенко ключове поняття "пантеїзму" набуває особливого тембру: сердечна прихильність поетеси до природи має за основу бачення її взірцем етично-естетичної міри, джерелом гуманістичного переживання і творчого поривання. Шлях образного пізнання природи на вищому рівні поетичної рефлексії, інтегральність цього явища як джерела дієвої сили на стику національних та універсальних естетичних переживань у просторі поетичного світопочування митця засвідчує факт абсолютно природного почування поетичної душі на перехресті із завжди великим і таємничим світом. Поетичний принцип пантеїстичного діалогу в Ліни Костенко передбачає абсолютне відчуття зворотного зв'язку, яке сконцентроване в рівноправному взаємопізнанні.

Інтелектуальне осягнення поетичним словом художнього простору як цілості розгортає енергію поетичного почування, в котрім через мобілізацію асоціативних фондів відбувається процес зрощення архетипічного знання із знанням, набутим кожним творчим індивідом, його народом і культурою. І тоді прадавній образ саду (поезія “Виходжу в сад, він чорний і худий…”) набуває своєї багатозначності, сублімованої енергією багатовікового пробування в міфологічному і літературному просторах. Візуальна пластика, пронизана любов'ю ліричної героїні (чи авторки), така рухлива, що її трансформація зберігає всі тонкощі архетипічного, знакового в артистичній єдності зовнішньої і внутрішньої сутностей світу. Етика Ліни Костенко динамічна, заряджена здатністю опановувати буттєвість стрімким рухом виваженої думки. Особливості хронотопу у просторі поетичного мислення Л.Костенко підкреслено впізнавані (поезія “Ожиново-пташиний ліс”). Запона ілюзорної простоти класично приховує філософію світовідкриття: йдеться про час і про факт проминання людини в часі.

Традиційні образи українського буттєвого світу в тексті Ліни Костенко набувають емблематичної семантики у сфері такого складного переживання, в котрім любов і радість пронизані пафосом застороги. Як фактор потужної емоційної дії, комплекс таких переживань у смисловому підтексті маніфестує духовні акти, спрямовані на збереження живого світу, як основи буття (“Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!”). Свідомість ліричного "Я" артикулюється як внутрішня матеріалізована сутність. А зовнішня реальність є формою, котра субстанціонує внутрішню духовність густим комплексом почувань, вражень, переживань, випромінюючи цю енергію довкола, як власну.

У поезії “Ті журавлі, і їх прощальні сурми…” всі вектори розвитку поетичної рефлексії центруються переважно навколо авторського "Я" ліричного суб'єкта, котрий сприймає імпульси довколишнього, трансформує їхню енергію через себе, посилюючи гіпотетичну сферу нової мистецької матерії як одухотвореної субстанції, особливий симбіоз знакового порядку, в котрім оприявлювався духовно-естетичний образ нації в контексті певного часопростору. Фіксуємо, як абсолютно прозорі буттєві картини проектуються у сферу вічності, утривалюючи факт неперебутності праукраїнських національних традицій, в котрих відчуття природи як живої субстанції.

Персональна причетність авторської ліричної свідомості, яка і вбирає імпульси світобуття, оприявлюючи їх у процесі власного переживання, визначає образ і характер світомислення Ліни Костенко-пейзажиста. Урівноваження всіх суверенних світів, котрі перебувають у межах авторської мистецької рефлексії, - це принцип організації ліричного сюжету, який сповідує Ліна Костенко у своїй малярській творчості.

2.4. “Пейзаж як сфера поетичного філософствування”. Моральні й психологічні аспекти взаємодії людського духу зі світом природи завжди лишалися дзеркалом становлення загальнолюдської гуманістичної свідомості. Шляхи образного пізнання природи на вищому рівні поетичної рефлексії, інтегральність цього явища як джерела дієвої сили на стику національних і універсальних естетичних переживань залишаються об'єктом нашого дослідження пейзажної лірики Ліни Костенко, оскільки взаємини між митцем і природою трансформуються в акції творення нової реальності - художньої. Цей процес зумовлює розвиток образів зі сфери природи в експлікації поетичної мови, набуття ними нових значень особистісних інтерпретацій. Трансформована через систему індивідуальних авторських дзеркал, природа помножує сугестивну потужність впливу на людську душу (“Вдень ще літо, а надвечір - осінь”). Графіка відчутого, оперта на пластику баченого, крізь магічний кристал уяви переводить читача із опозиції “яблуні - лосі” у сферу нової взаємодифузії: “Я - сад”. Фіксуємо найвищий рівень емпатії, вроджене вміння художниці проникати у світ почуттів живої природи, здатність співпереживати і відчувати чуже як своє. Процес очищення душі діє саме у світі високого слова.

Знак тривоги, поданий в контексті дискомфорту ошуканої людської особистості, розвивається в останній строфі названого ліричного етюду, де тривога із підтексту виринає й інтонується схвильованим монологом. Принцип антропоморфізму конструює художню логіку мислення з такою мірою послідовності, що фізичне відчуття реальності в тексті оприсутнюється на зрізі осягнення понять: тепло - холод, надія - розпач.

Логіка художнього мислення Ліни Костенко виводить нас із світу поетичних симбіозів у реальність громадянського мислення як мужнього вчинку (“Всі ми - яблуні, облиті купоросом”. Маємо складну діаграму цільності почування й думання, зафіксовану в одухотвореному словесному пейзажі. Ландшафт душі мислячої жінки, такий мінливий і різнотемпературний, тримає лінію постійності в одному: це світ вразливий і глибокий, багатошаровий і щедротонний. Він неоднозначний у своїй емоційній амплітуді.

Поетичний пейзаж як драматичне дійство у тексті Ліни Костенко має особливу тональність - лагідну, співчутливу, розуміючу (“Самі на себе дивляться ліси”). Це чисто жіноча мелодія, м'які обертони якої зрідні музичним - на рівні фоніки і живописним - на зрізі кольору. Кольоровий спектр щедро опромінює печальну мить надією. Відчуваємо, як ситуація катарсису викликає емпатію для оптимізації поетичного кадру. По кольоровому просторові надії з'являється смуток чорного, як неминучого знаку конечності у момент передчуття драми. Пронизлива печаль від споглядання й переживання традиційного осіннього дійства обумовлює потребу розгадувати трансформації власної сутності у площинах пори завмирання, запропоновану у щонайбуденніших акціях (поезія “Листопад”).

Жива стихія приводить людину у стан сум'яття, наділяє її особливим баченням абсолютно зримих процесів одухотворення кожної частки природи - дерева, саду, лісу, лося, озера. Поетеса вихоплює із життєвого хаосу мить первісної сутності природи. Пейзаж став тією сферою, в якій скоротилася дистанція між двома живими світами.

Імпульс трагічного в розумінні Ліни Костенко походить з таємничих глибин людської сутності, оприявленої тим моментом, коли людина втратила відчуття єдності з природою. Вражаюча сила розуміння цієї драми виникає тоді, коли людина опиняється наодинці з природою, коли природа демонструє глибину своєї всеприсутності в людському світі, коли аналогії виникають самі собою, коли нерв поезії болить необхідністю подолання абсурдного конфлікту людини з її оточенням (“Ой, осінь, осінь, барви чудотворні!”).

У печальній констатації Ліни Костенко (“Я на планеті дерево людське. / Мене весь час підрубують під корінь”) чітко окреслився дихотомічний образ людської природи, архетипічна основа котрого покликана опритомнювати людську душу в найгрізніших просторах цивілізації.

Поетичний живопис Ліни Костенко засвідчив: сокровенно-інтимне спілкування з природою сприяє духовно-моральному одужанню людини. Суть цього процесу не лише в осягненні себе часткою всезагального, а й у досягненні гармонії між внутрішнім, людським, і зовнішнім, природнім, у формуванні найдосконаліших взаємин із собі подібними.

2.5. “Моделі психологічних станів у малярській ліриці Ліни Костенко”. Художня реальність, створена великим майстром у просторі окремого тексту, упорядковується таким чином, що оприявнює у своєму мікросвіті образ великого макросвіту - цілісної художньої системи свого творця з усіма ознаками її мистецького буття. Саме цим спричинена потреба мікроаналізу як спроби оприявити цілісне бачення художнього континууму окремої поезії - мікроклітини концепції поетичного мислення відомої художниці.

Художній факт внутрішньої синхронності ритмів людського серця з ритмами буття одухотвореного живого світу визначає довірливу тональність уявного діалогу, трансльованого монологічною формою в поезії “Стояла груша, зеленів лісочок…”. Відчуття щонайпервіснішої онтологічної єдності всього живого, притаманне митцеві як ментальна ознака, уможливлює зміщення двох самодостатніх екзистенційних площин - світу людини і світу природи - у точці їх перетину, аби там відбувся акт відкриття ліричним “Я” простору мислячої природи.

Засіб персоніфікації - пріоритетний малярський принцип спілкування поетеси з природою. Особливість оприявленням словом авторської концепції діалогу “Я” - природа” полягає в тому, що обидва світи у поетичному просторі Ліни Костенко живуть за одними законами, мають спільні засади буття, почування й мислення. На цій основі сформувалася авторська конфігурація взаємодифузії “Я” - не “Я” не як традиційної опозиції, а як артикульованої адекватності двох сфер: “поетичний пейзаж” і “пейзаж душі”.

Характер духовного зв'язку двох суверенних суб'єктів зустрічі визначається інтенсивністю саморозбудови кожного за рахунок обміну досвідом, перебування у сфері нових, невідомих переживань, поглибленого відчуття часопростору, контурів власної вписаності в нього, законів взаємопорозуміння.

Категорія авторського “Я” визначає параметри моделі творчого світу Ліни Костенко як відкритої сфери спілкування всіх суб'єктів поетичного дійства. Всі вектори розвитку поетичної рефлексії об'єднуються авторським “Я” ліричного суб'єкта, котре сприймає імпульси навколишнього, перепускає їхню енергію через себе, посилюючи уявну сферу нової мистецької матерії як одухотвореної субстанції.

Гіпотетичний простір поетичного тексту має магічну здатність поєднувати у своїх параметрах явища будь-якого світу, маніфестуючи цим самим силу закону єдності всіх проявів космічного буття, котрі розгорнуті в земному. Зрівноваження усіх суверенних світів, котрі перебувають у межах авторської поетичної рефлексії - це принцип організації ліричного сюжету, який сповідує Ліна Костенко.

Містичне дійство у словесній всеоб'ємності відбувається як перехрестя кількох часопросторових площин, оцінок, вражень, переживань, від зближення яких народжується нова якість світу, котра проявляється як життєствердна енергія. Глибоко інтимізовані взаємоосягання транслюють етичний зріз співвіднесеності явищ, осіб, речей з довкіллям.

Модель художнього світу в межах тексту поезії “Стояла груша, зеленів лісочок…” перейнята сильним переживанням, котре пронизує кожен фрагмент освоєної реальності, ніби стягуючи емоційний спектр у єдиний цілісний образ світу, облагороджений приязню, довірою, любов'ю. Ілюзія співіснування двох свідомостей у площині мистецької реальності витримана у такому досконалому симбіозові, що абсолютно непомітною лишається грань творчих взаємотрансформацій.

Пантеїстична концепція Ліни Костенко виростає з прийняття цілісності (а значить, і довершеності) природного простору, котрий для неї - віща книга празнання, можливість глибинного осягнення філософських істин життя. Енергія поетичного переживання Ліни Костенко закорінена в рідному міфопоетичному світі, набуває особливої сили, спонукуючи людину до благородного прояву власної внутрішньої сутності.

2.6. “Філософія хронотопу у поезії “І засміялась провесінь…” Специфіка категорій часу й простору в творчому мисленні поетеси визначається внутрішніми вимірами реальності, об'єктивної дійсності, трансформованої у самобутніх обширах її духовно-мистецького буття. Досвід минулих поколінь, трансформований індивідуальною долею, акумулює потенцію енергії саморозвитку, стає кодом духовного руху нації, котрий визначає логіку її тривання у часі й просторі.

Часові й просторові координати у поезії “І засміялась провесінь: - Пора!” модифікуються відповідно до того, як вони психологічно сприймаються й моделюються у синкретичному потоці авторської свідомості, котра долає шлях від земного до трансцендентного, координуючись із космічним буттям. А воно маркується у самому текстові словом "вічність".

Оригінальність просторової структури поезії забезпечується незвичайною концентрацією дійства у сфері географічно позначених сегментів земного. Це, ймовірніше, проекція стану душі авторки на об'єктивний світ через образи-концепти, витворені особистісним чуттям, структуру котрого визначало колективне підсвідоме із контексту родового мислення, оперте на інтуїтивні передчуття, первісні знання.

Поетеса має дивовижний талант поселяти свою ліричну героїню в просторі, де несмертний дух ширяє понад ландшафтами й між епохами в неймовірній гармонії зі світом. Цей простір усвідомлений, маркований власними назвами, означений емоційно й возведений у ранг абсолютного. Ця сфера переживання, почування, усвідомлення здатна поєднати минуле із сучасним і майбутнім в образові абсолютного. Концептуальні образи Чорного Шляху і Великого Лугу окреслюють непроминальний знак розпростореної сили народу, котра до пори до часу захована й порятована лише у слові.

Об'єктивний часопростір ліричного сюжету поезії "І засміялась провесінь…" актуалізується кожною строфою і при цьому утворює цілість мистецької реальності особливого образного сплаву. Ліричний сюжет розгортається за авторською волею на основі взаємопроникнення у межах поетичного тексту законів циклічного та лінійного розвитку, переконливої взаємозумовленості часових і просторових означень.

Внутрішній вимір дійсності в поезії визначає параметри глобальної позачасовості, коли авторська свідомість сприймає лінійність, поступальність процесу "минуле - сучасне - майбутнє" в його логічних зв'язках із вертикальним рухом, а простір, позначений топосами, продовжує сам себе в позамежжі, в неозорості, фіксованій таким економним позначенням - "за". Корекція взаємин між фізичним та історичним часами у поезії здійснюється через одухотворення одвічної хліборобської праці як творчості.

Час і простір як фундаментальні категорії художнього освоєння дійсності в поезії розкрили свій естетично-філософський потенціал, котрий акумулював індивідуальне світобачення поетеси, увівши його в космогонічне мислення всесвітнього розуму, оптимізуючи цим буття особистості в реальному світі.

2.7. “Художня сублімація українського світомислення (“Люблю чернігівську дорогу”)”. Парадигма філософсько-поетичного мислення як акт особистісного хвилювання, мистецькі візії, котрі вимагають власного розв'язання й завершення, у просторі слова Ліни Костенко особливим чином сублімуються в образі навколишнього - рідного, впізнаваного і ніколи до кінця не розгаданого. Процес взаємного збагачення людського „Я" і довкілля має особливий ракурс: довкілля і „Я" - цілість, основа якої - спільна матерія, ушляхетнена Духом.

Індивідуально-стильовий поліваріантний пошук Ліни Костенко прилучає нас до її універсально-візійного синтезу образу українського світу. Його буттєва сутність в художньо-філософській палітрі поетеси набирає дивовижних рис одухотвореного українського континууму.

Образ дороги - особливий мистецький факт поліфонічного континууму художниці. Індивідуально-національна есхатологія, символічно втілена в архетипах дороги й дому, постає перед нами не як екзистенційна деталь, а як сфера подолання тимчасовості і минущості шляхом ініціаційної парадигми, тобто духовної трансценденції. Проблема пасивного життєсприйняття як стереотипу сьогоднішньої поведінки розгортається завдяки монологічно артикульованій активній позиції індивіда (художника), котрий намагається вивільнити віталістичну енергетику (особистісну й суспільну) в просторі національного макрокосмосу. Улагодити національний універсум - надзавдання, яке бере на себе поетеса.

Якісна трансформація переживання розгортається завдяки нашаруванню, поетапному нарощуванню емоції через зафіксований рух, трансцендентність котрого пропонує два вектори для мислячої субстанції: від нульової точки земного перебування і осягнення видимого, опредмеченого світу до його духовного продовження у слові.

Поезія Ліни Костенко фіксує процес енергетичного взаємоперетікання реального й символічного крізь амбівалентну сутність образу дороги на різних рівнях абстрагування - від позірної описовості, котра ховає за видимою простотою глибоку часопросторову характеристику буттєвих картин („Люблю чернігівську дорогу"), до найвищого ступеня символізації („Ой ні, ще рано думати про все", „Чоловіче мій").

Інтуїтивно-природна селянська філософія пронизує всю образність тексту, в котрому кожна деталь засвідчує епічне мислення авторки, яке забезпечує аргументованість зв'язку одномоментного з неперервним, безкінечним, вічним.

Увесь текст дихає повабом реалістичного живопису, повносилістю людського життя, транслює енергію злагодженої, надійної буттєвості. Дзвінкий, повнозвучний, опредмечено-кольоровий простір авторської рефлексії переводить горизонталь у стрімку вертикаль і набуває магічної сили „поглинати" саму авторську особистість, мистецьке „Я" котрої умисно не демонструє своєї споглядальної позиції (ракурс - „збоку" чи „над" не властивий поетесі), а освоює місце перебування „серед".

Образ дороги об'єднує в цілість художній простір поезії, будучи її віссю, організуючим началом буття. Поліфонія художнього образу дороги володіє магнетичною здатністю притягати у свій простір масу інших образів, розширюючи межі свого емоційного впливу. Автономне буття кожного живого фрагмента об'єднане в цілість настільки органічну, що творить ілюзію вічного протікання реального з безконечності і вростання у неї ж. Природний простір живого буття об'єднується з історичним часом культури. Завершальний акорд поезії містить у собі сутнісний знак розвитку поетичної ідеї дороги, як руху, як щастя зустрічей і їх обнадійливої неминучості.

2.8. “Символ дороги як сфера самопізнання”. У просторі тексту поезії “Старесенька, іде по тій дорозі” міфологема дороги проявляє свою потенцію бути метафорою життя в процесі подолання особистістю оприявленого хронотопу. При цьому темпоритм просування позначається вербальними структурами на ознаку чисто побутових дій.

Природнє і давнє, як світ, страждання люблячої душі, спричинене втратою рідної людини, творить для читача емоційне поле причетності, співпереживання, викликаючи необхідність співмірювати власні втрати із оприявленими в тексті чиїмись, які перестають бути чужими.

Зміщення часопросторових площин, трансформованих у сфері таємничого, ірреального й вічного проминання як повернення, збуджує у реципієнта потенцію комплексу відповідальності перед часом і людьми. Побутова сфера із прадавньою селянською роботою раптом міняє напрям до космічного, із простору якого й оглядає лірична героїня сферу рідного і впізнаваного.

Поезія “Чоловіче мій, запрягай коня!” оприлюднює межову ситуацію - передчуття радості гіпотетичної зустрічі з найближчими людьми затьмарене страхом зримих етичних деформацій, гарантія подолання яких закладена у неперервності процесу упорядкування хаосу. Аномалії стану хаосу (“Чом бур'ян пішов по городоньку?”) протиставляється моральна парадигма: діяти “тут-і-тепер”. Космічний часопростір розгортається у сферу, котру опановує сила любові і тривоги, відчуття безцінності традиції тривання ладу, забезпеченого колективною свідомістю. Рух у цій поезії - основа надії. Етичним законом надії виступає категорія пам'яті, яка абсорбує національну традицію, як єдино можливий спосіб забезпечення тривання народу у просторі й часі. Шлях особистості від народження до прощання уже в реальному контексті маркується у Ліни Костенко природовідповідними орієнтирами, котрі так само живуть у сфері пам'яті. Рух у просторі, твореному авторською фантазією, має в основі національне міфопоетичне мислення українців. Ретроспекція як один із компонентів часопросторової організації сюжету стає визначальним структурним принципом розгортання, розшифрування поетичної рефлексії. Незамкненість поетичного простору дозволяє розвинути ідею безперервного зв'язку часів. Саме тут образ дороги набуває універсального значення колективної долі, єднаючи видиме і таємниче, мотиву неповторності кожного окремого життя.

Архетип дороги своєю сутнісною поліфонічністю визначає спосіб поетичного освоєння категорії часу, вектор котрого природно прямує через сучасне у майбутнє. Одночасно - це ніби подорож у зворотному напрямкові від зовнішнього до внутрішнього стану ліричної героїні каналом родової генетичної пам'яті. Категорія часу при цьому шифрується вербально, як складне переплетіння міфологічного й реального часів. Національний імунітет забезпечується шляхетним болем, котрий має характер катарсису. Відкритий і пізнаваний світ буття і прощання, позначений повторюваністю в реальності, в поетичному мікросвіті береже логіку міжобразних зв'язків. Мотив руху нарощується і збагачується у процесі поступальної інтенції.

Дискретний промінь унікального враження, котре поетеса осмислює на грані буття й небуття, окреслив парадигму її філософсько-поетичного мислення як акту хвилювання, мистецької візії, котра вимагає власного розв'язання й завершення.

2.9. “Поетика духовних перехресть”. Прямування до істини в поезії Ліни Костенко має два вектори: вектор внутрішнього самоосмислення і той, що спроектований на освоєння об'єктивної реальності (“Ой ні, ще рано думати про все”). Об'єктивний час перебуває у складних взаєминах із суб'єктивним часом житєбуття митця. Драма особистості, котра випереджає час, трагічної невписаності самобутнього митця в сучасність. Основа конфлікту - морально-етична. Дорога - втеча й пошук одночасно. Втеча від небезпеки внутрішнього компромісу і пошук пиркладу в культурологічному просторі, пошук взірцевої особистості, котра уникнула названих небезпек.

Авторська морально-етична установка на гранично діяльнісну насиченість власного життя ("А поки що - ні просвітку, ні дня...") застерігає від соціальної деградації ("Жонглює будень святістю і свинством...") і перевіряється сумнівом у власній безкомпромісності (“Невже я з'їм те яблуко-гібрид?”). Дорога до ідеалу, до істини очищається самопізнанням ("Григорій Савич, тихо шепочу!..").

Процес накладання часів активізує інтелектуальне збагачення реципієнта. Цей момент взаємної потреби - явище найвищого духовного акту, над котрим не владний час. Це духовна перемога над жорсткими і жорстокими біологічними законами. Уявна мандрівка бачиться добровільною акцією. Часові простори долаються фактором духовного співпадання, котре є результатом неминучого співвіднесення як співставлення себе з іншими. Вибір супутника - це акт духовного пошуку, прагнення міряти свій шлях, свій день категоріями згущеного часу ("А де ж мій сад..?") Цей спільний гіпотетичний шлях вибудовано на межовому пограниччі. Ліні Костенко вдалося подолати українську поетичну традицію освоєння моделі дороги, в котрій превалював митець як самотній подорожній.

Подвоєння енергії потужних особистостей у межовій ситуації передбачає особливу форму організації простору, коли в структурі розгорнутої метафори тексту рівноправно співіснує візуальний шлях із реальним опредмеченим простором і духовна дорога, котра потребує надлюдської енергії поступу, аби подолати таємничі закони потойбіччя, котре нічого не повертає у світ білий із світу чорного, як позначив дві протилежні субстанції Леонід Кисельов.

Порив героїні до вічного мандрівника й генія - Григорія Сковороди - це стрімка висхідна, яка визначає інтелектуально-психологічний горизонт руху на грані буття-небуття: “Він кам'яний, а з ним іде жива!” Це вже - зріз вертикальний стосовно горизонталі потоку. В такій ситуації, як стверджують філософи, відбувається заокруглення, змикання початку з кінцем у золотій капсулі хронотопу. У світлі такого духовного симбіозу рух виявляє свою символічну сутність: спосіб уречевлення оточуючого світу, в котрому абстрактне увиразнюється предметним і навпаки, дозволяє задекларувати парадоксальний висновок як переконання: “ Ми є тому, що нас не може бути”.

Незамкненість простору дозволяє розвинути мотив часових зв'язків, делікатно обходячи момент долання рубікону. В цьому випадкові символ дороги набуває універсального значення спільного минулого, пронизаного духом народної пам'яті, ідеєю невмирущості духовних змагань. Цей образ - єднальний місток між видимим і прихованим, очевидним і таємничим. Унікальна властивість таланту Ліни Костенко, її художнього мислення - опановувати часопростір так доконечно, згущуючи на маленькій площі поетичного тексту філософію цілісного буття у проекції на вічність, одночасно творячи симбіоз почувань земної людини, жінки, із горінням несмертного духу, успадкованого від величних особистостей українського і світового культурологічного простору. Саме це й наділяє її героїню здатністю відчути золоте переплетіння мотивів внутрішніх борінь власного "Я" у його неперебутності з неповторним спектром земного буття й небесних його проекцій.

Третій розділ “Лірика кохання в етично-естетичній структурі поетичного самооприявлення Ліни Костенко”

3.1. “Українська мистецька традиція і сучасна інтерпретація проблеми кохання”. У неповторному просторі української лірики кохання поетичне слово Ліни Костенко береже найглибшу сутність української ментальності в її життєтворчих проявах, оскільки таїна присутності духу в ньому забезпечена великою справжністю найтонших поривів шляхетної жіночої душі. Світ різнобарвних інтимних переживань ліричної героїні окреслює натуру цілісну, цнотливу і строгу. Спектр суперечливих душевних станів перебуває у постійному мерехтінні живої енергії саморозвитку, щораз потверджуючи спостережене: “Кохання - це позачасове визначення сенсу життя, це символ минулого, теперішнього та майбутнього призначення людини" (М.Томенко).

Вивчення проблеми психологічного дискурсу любовної лірики Ліни Костенко, її аспектів, де об'єднуються найрізноманітніші мотиви буття людського духу, особливостей проекції інтимних візій у поетичному тексті, які визначають одну із домінантних граней авторської моделі художньої картини світу, - наше надзавдання у процесі дослідження творчого феномену геніального майстра слова.

На прикладі інтимної лірики Ліни Костенко, котра аналізується у руслі класичної української літературної традиції (Леся Українка, О.Олесь, П.Тичина, М.Рильський) та в новітньому поетичному контексті (поезія Є.Маланюка, Олени Теліги, Наталі Лівицької-Холодної, Д. Павличка, М. Вінграновського, Б.Олійника, І. Калинця), доводиться теза: в українській словесній культурі спектр людських переживань активно спроектований у світ природи і вимірюється мірками природної гармонії. Названий принцип однаковою мірою властивий і жіночій, і чоловічій ліриці.

Драматичний шлях людини до гармонії, стабільне артикулювання світом природи ідеї краси, потенціал компенсаторності краси людського почування і досконалості природи лірика кохання презентує по-особливому щемно і діткливо. У цій сфері народжується неповторний український пантеїзм, суть якого - в унікальному відчутті абсолютної рівноправності у взаєминах між природою і людиною.

3.2. “Модель стосунків у діалозі „він - вона”, сублімованому поетичним словом, у часових вимірах”. Інтровертний характер психіки Ліни Костенко дає нам можливість відчути всю неодновимірність внутрішнього буття її ліричної героїні. Сила любові і сила страждання, сила довір'я і біль розчарувань на терезах внутрішнього імперативу взаємоурівноважуються, переконливо доводячи амбівалентність чуттєвих вимірів.

Заключні рядки поезії “Покремсали життя моє на частки…” у гранично сконцентрованій категоричній формі засвідчують принципову строгість самооцінки, глибину авторського самоаналізу - “Я трохи звір. Я не люблю неволі. / Я вирвуся, хоч лапу відгризу”, - і набувають універсального значення у контексті художнього континууму Ліни Костенко, ословивши сутність вдачі ліричної героїні. Її чесність із собою і зі світом однаково випрозорюється і в плані соціальних пульсацій, і на зрізі найінтимніших почувань. Душа ліричної героїні часто перебуває у взаємозаперечувальних станах духу. З одного боку, вир дивовижно щирих, довірливих і бурхливих переживань, а з іншого, - розважливість і строгість здорового напередзнаття. Вони співіснують поряд, часто у просторі однієї поезії, вивершуючись у непідробний максималізм витонченого, незбагненно глибокого й жагучого єства (“Сахається розгублена душа…”).

Жіночий світ в інтимній ліриці Ліни Костенко позначений особливою вразливістю, чуттєвою густотою, між полюсами котрого дуже коротка відстань. Складний емоційний спектр ліричної героїні вбирає всю складність української екзистенції. Природа і побут, люди близькі і незнайомі - все сприймається і переживається через призму закоханої душі, яка поєднує в собі надію й безнадію, печаль і радість, віру і сумнів.

Простежується динаміка почуттєвої сфери лірики “кохання за серцем” (М.Томенко), характер інтимних переживань - темпоритм пристрасного самооприявлення ліричного “Я” (“Недумано, негадано…”) і стримана розважливість, за якими вічне жіноче бажання переконатися в тому, що власна беззастережність і відданість викликають абсолютно рівносилу реакцію (“Я хочу знати, любиш ти мене…”).

Згущене поетичне письмо Ліни Костенко переконує в тому, що у поетичному континуумі поетеси інтимне почуття часто стає емоційною віссю для єднання віддалених історичних пластів (“У присмеркові доброї дібровості…”). У книзі любовної лірики Ліни Костенко закохана українська душа, пізнаючи світ і себе у переживанні пронизливо-всеохопного почуття, сповнюється найвищої святості на своїх глибинних регістрах і знаходить свій чистий першообраз.

Кохання як філософська категорія, енергія любовних переживань і процес пошуку ідеалу - в основі типологічного порівняння художнього простору інтимної лірики Ліни Костенко і Дмитра Павличка.

Спостережено, що від лірики кохання ранніх “Вітрил” до “Неповторності” й “Вибраного” по висхідній мудрішає жіноча душа, глибшає драматизм світопочування й, відповідно, набуває чітко вираженої філософської підпорядкованості тон ліричної сповіді. Простежується поступове наростання конфлікту між омріяним ідеалом щасливого кохання й тією діткливою його сутністю, котру осягаємо по втратах, сумнівах і стражданнях. У “Вітрилах” діаграма виростання закоханої дівочої душі розпросторюється від імпульсивності й беззастережної відкритості своєму пориву ("Безоглядно іду стрічати”) до максималізму, що пом'якшується поважністю роздуму, виказуючи сильний характер як наслідок внутрішнього змужніння, ретельного самодослідження в напрямку становлення світобачення (“В недобру для серця пору я сказала комусь - “Люблю”).

Метафоричне оприлюднення філософії кохання як духовного руху крізь біль втрат до віднайдення себе у світі любові засвідчує факт опанування поетесою (ліричною героїнею) несприятливих обставин власної долі (поезія “Чуже весілля”).

Долання болісних моментів особистісної драми силою пережитого почуття творить атмосферу емоційно-філософського прориву до істини власного буття, основа якого - любов. Шляхетність почуття визначає міру шляхетного страждання, кохання набирає глибин невичерпності, сенсотворчої сили (“Я дуже тяжко Вами відболіла”).

Філософське заглиблення у золотий простір закоханої жіночої душі опановує час, протікає крізь нього, ніби перемагає його жорстку регламентацію й незворотність законів об'єктивного буття. Поетична рефлексія сублімує компенсаторну силу почуття закоханих як таку, що забезпечує безконечність тривання в любові (“І знову пролог”).

Ліричний герой Д. Павличка (збірка “Таємниця твого обличчя”) перебуває між красою і болем - у пошуках свого ідеалу, з надією видобути гармонію навіть із драматичних обставин власного життя. Любов до жінки для митця і ліричного героя його поезії - почуття глибинно-драматичне, але не самодостатнє. Розгорнута метафора тексту однієї з структурно найскладніших поезій Д. Павличка “Вночі ти входила в море” - одухотворене авторське художнє чуття прадавнього і вічно оновлюваного дуету, що живе у двох площинах: він і вона; вони і природа, світ, космос. Процес залучення людського “Я” у сферу космічної незнищенності неповторний у своїй художній результативності (“Ми вийшли між зорі”).

3.3. “Інтимне переживання світу в континуумі жіночої і чоловічої лірики”. Ліна Костенко і Дмитро Павличко належать до митців особливої внутрішньої організації, з високим інтелектом і тонкою аналітичною світоорієнтацією, що уможливлює осягнення ними поліфонічного і загадкового феномену національного світобуття, його універсальної сутності.

Збірка “Наперсток” Д. Павличка, поезії Л. Костенко “Спинюся я”, “Юдоль плачу, земля моя, планета…” - наскрізний мотив - почуття живої любові до українського світу, емблематичні знаки котрого живуть за своїм автономним і одночасно взаємодифузійним принципом, де кожна частка довкілля має право випромінювати власну енергію у цілісний і прекрасний світ, який зветься Україною. І якщо у Дмитра Павличка мотив ностальгії опановує і реально, і гіпотетично дистанцію між автором і Вітчизною, то компенсують його найближчі до людини образи - дерево, квітка з "підкиївського" простору його пам'яті.

У Ліни Костенко так само персоніфіковані серпень і Дніпро, степ і деревій; традиційні верба і ружа, що ними прощається поетеса чи з гарячим літом, чи із власним щастям, котре лишається жити в поетичному тексті.

Місткість художніх образів інтимної лірики Л. Костенко і Д. Павличка дивовижна. Вони одночасно можуть бути емоційним променем із минулого в сучасне й гранично чуттєвим прозиранням у майбутнє. Спостерігаємо особливе відчуття часу й простору як філософськи опанованих історичних сутностей, нестандартний ракурс історичного бачення. Тембр озвучення діткливих перехресть у Ліни Костенко має свою акустику ("Старесенька, іде по тій дорозі…"), яка в окремих нюансах співзвучна Павличковому переживанню (“Ябко”).

Розгляд заявленої у цьому підрозділі проблеми потверджує: лише в людині обґрунтовується процес пізнання будь-яких емпіричних сутностей, який і здійснюється через неї, оскільки саме в людині природний простір усього живого зв'язується з історичним часом культури.

У підрозділі 3.4. “Психологічні параметри здобутків і втрат у духовному контексті ліричного “Я”. розгорнуто спробу аналізу психологічних аспектів буття закоханої душі, що оприявлені у межах поезії Ліни Костенко “Любов Нансена”. Проблемою думання обрано динаміку пошуку ідеалу в українському морально-етичному континуумі. У сфері любовного почуття парадигма українського світопочування прояснює своєрідність векторів взаємопроникнення життєдайних енергій, на яких тримається духовний світ.

Поезія “Любов Нансена” - найпарадоксальніша річ у метатексті лірики кохання Ліни Костенко в аспекті мистецького оприявлення генних проблисків світопочування у випадкові, коли першопоштовхом для творення стає “сюжет” з інонаціональної історії.

У по-чоловічому виписаному поетесою спектрі любовного переживання сильного чоловіка, закоханого раз на все життя, зустрічаємо рідкісне поєднання високої жертовності з незглибимою ніжністю. Ліна Костенко творить у просторі Слова одвічну жіночу мрію - знайти свій ідеал - мужнього, сильного, надійного і єдиного чоловіка. Поклоніння й обожнювання, ніжність і прагнення захистити -цей комплекс шляхетного почування жіноче серце прагне сприйняти через слово-звертання, і вона виписує його для себе, відводячи обраному чоловікові роль транслятора. Постать мужнього норвежця у поезії “Любов Нансена” послужила благородній справі, озвучивши мотив вічного кохання так, як його хоче сприймати жінка.

Лірична тема розгортається стрімко, градація почуттєвих хвиль набирає сили з кожним рядком, як із новим музичним тактом. Звукопис ускладнюється від строфи до строфи все жорсткішою алітерацією, ніби матеріалізуючи образ суворої чоловічої справи мореплавця. Час, зафіксований двічі повтореним словом "вічність", набуває протяжності. Поетичний простір у тексті розгортається за рахунок творення ілюзії руху, так само фіксованого повтором ("Фрам" - "Вперед").

У межах вічної безмежності, оприявленої в тексті, Ліна Костенко позначає окремі часові відрізки конкретнішими маркерами - "тиждень", "роки". Але оте хистке й невизначене "потім" нейтралізує конкретику, й час ніби зависає, коливаючись між "тепер" ("Усе передумайте за ніч… і вранці скажете: "ні") і "вічністю", шлях до якої пролягає через неконкретизований часовий простір ("А якщо доведеться чекати мене роки?"). І ця хронотопна невизначеність ховає в тумані непевності оте загадкове ілюзорне "воно" (кохання).

Болючий сумнів, народжений у контексті проблеми вибору, що постала перед ліричним героєм з усією неухильною невідворотністю, синтаксично фіксується сіткою питальних речень, за кожним із них - істинна тривога, можливість драми, розпач сильної особистості в межовій ситуації, коли вирішується проблема всього життя - бути чи не бути щастю.

Ліна Костенко у схвильованому монолозі ословлює устами чоловіка ідеал спілкування закоханих, у котрім мужність і ніжність - у парі, де звертання на "Ви" ушляхетнює світ. В опозиції "Ваші теплі долоні" - "мої відморожені руки" закладена потужна енергія довіри, бо фраза "сумна рука" може належати винятково чутливому, незвичайному чоловікові, гідному справжнього щастя. І увесь комплекс його сумнівів - то пошук єдиного рішення.

Поезія “Любов Нансена” засвідчила властивість її авторки кожен емоційний порив контролювати розумом. Тому "раціо" й "емоціо" тут перебувають у стані перманентної опозиції. Динаміка живого почуття визначає рух ліричного сюжету. Спалах, котрий провокує потужну духовну напругу, прагне психологічної розв'язки. Кохання крізь біль, жагу, сумнів, розпач прокладає шлях до надії. У діалозі двох покордоння дійсної та поетичної реальностей особливим чином драматизує дійство.

Симбіоз ніжності й рішучості, лагідності й категоричності у монолозі незвичайної жінки виказує характер авторки - особистості сильної й безкомпромісної, чия енергія спроможна подвигати мужчин на подвиги - і в ситуаціях надзвичайних, і в щоденних, коли "цивільна мужність"(О. Теліга) стає рушієм цивілізації.

В аналізованій поезії кохання маніфестується як духовний абсолют. Місткість двічі трансльованого в ній звертання “Моя Пісне Пісень!”, що належить обом закоханим, підключає енергетику тексту Ліни Костенко до поля біблійного сюжету. Така образна зорієнтованість на етику Вічної книги виконує функцію моральної самохарактеристики закоханого ліричного героя і набуває фундаментальності у жіночих устах: сад - образ роду й ладу - вічний в жіночій концепції кохання.

Розгорнуте у формі пристрасного і шляхетного діалогу двох закоханих драматичне дійство “Любові Нансена” озвучує неповторну хвилину їх щасливого взаємовіднайдення. Тендітна і жертовна сутність жіночої душі просвітлює мужність чоловічої. Праісторичне українське всезнання, сублімоване в категорії любові, демонструє незнищенність і життєтворчу силу незбагненного почуття, ім'я якому - Кохання.

У підрозділі 3.5. “Духовна субстанція ліричної героїні Ліни Костенко в параметрах української ментальності” на основі мікроаналізу текстів поезій “Чуже весілля” та ”Лейтмотив щастя” простежується чуттєва діаграма закоханої жінки у найширшому спектрі її світопочування. Мотив “Чужого весілля” розгортається в умовах рідного життєвого континууму за принципом семантичної опозиції, яка енергетично наснажує антиномію психологічних рефлексій ліричної героїні. На обмеженій площі тексту Ліна Костенко створила саме український простір завдяки архетипним образам: гай, крутояри, гора, зорі, земля, тополі. Цей простір розширено питомими словами зі сфери усталеної національної звичаєвості: дружки, бояри, тулумбас - і переконливо закріплено усно-розмовною синтаксичною структурою - “А це ж далеко, верст, мабуть, із п'ять”. Інформаційна густота поетичного рядка Ліни Костенко вражає і точністю спостережень над традиційними картинами з виразним упізнаваним ситуаційним колоритом ("П'яні гості ломлять перелаз"). Задавнена біда ліричної героїні представлена парадоксальною конструкцією - “У нас з тобою не було весілля. / А, втім, було. Давно. І не у нас”, - де за прозорою констатацією вгадується стиснутий у чітку фразу факт розтривоженої особистої драми. Емоційно-смислова матерія епітета “чужа” - “чуже”, забезпечуючи шорсткий звукопис письма, насичує жорсткою енергією пережитої ліричною героїнею біди усю поезію.

Спостережено: діткливість і ранимість жіночої душі визначають стриманість і певну закритість поетичної інтонації авторки “Чужого весілля”, де думка цілком опанувала почуття, увівши його у строгі береги ще не згаслого спогаду. Аскетизм особистого одкровення у ”Чужому весіллі” забезпечений печальним життєвим досвідом автора поезії. Час і простір мистецького дійства у Ліни Костенко позначений тільки їй властивими маркерами, від чого часопросторовий плин наповнюється багатошаровістю (“…у проминулому, у промайнулому, де ще тебе у мене не було”).

Драматичні пульсації емоційних станів поезії “Лейтмотив щастя” творять зриму синусоїду: щастя - страх утрати - відлуння самотності - омріяна любовна тривога - прагнення утримати кохання в неперебутності. Сильна і стримана натура ліричної героїні Ліни Костенко відважно кидається в обійми щастю, переживаючи класичний для української жіночої душі екстрем - “Жити чи вмерти - мені все одно!”. Парадоксальність почуттєвих станів розгортається у контексті буйних язичницьких стихій.

Рельєф часу в інтимному світопочуванні поетеси має виразні позначки: хвилини, дні, тижні, роки, ціле життя, вічність. Найважливіші знаки - в часі теперішньому, котрий одномоментно розгорнуто у минуле й майбутнє. Цей часоплин умонтовано у простір розлогої метафори незвичайної досконалості (“Нещасть моїх золоті обжинки”). Почуттєвий простір “Лейтмотиву щастя” розбудовується за рахунок інтертекстуальності. Українська філософія вітальності набула потужної матеріалізації. Ліна Костенко, опозиціюючись до класичного геттівського “Мить - ти прекрасна…”, долає безжальність часу неперебутньою вірою у його відносність, у його індивідуальні виміри: “…Хвилюй і тривож!” - до останнього подиху. Український традиційний мистецький принцип інакомовлення трансформується знаковою ситуацією національного ритуалу зустрічі людини з вічністю.

У художньому світі Ліни Костенко оприявнено багатоаспектний простір інтимних переживань ліричної героїні, енергія якого окреслює іпостась кохання як абсолют, надію на духовне безсмертя. У стані закоханості людина найближче підступає до себе самої - істинної, до найглибшої суті власного “Я”, виявляючи при цьому й по-особливому довірливе ставлення до світу, прориваючись у сферу природи і пристрасним зізнанням, і болючим сумнівом.

У підрозділі 3.6. “Психологічні аспекти лірики кохання” наголошено, що в інтимній ліриці Ліни Костенко повносило реалізувався духовний аристократизм жінки-українки, артикульований глибоко психологізованим словом. Темпоритм стану закоханості її ліричної героїні позначений переконливо оприявленою глибинною силою почування натури ніжної і пристрасної, сильної і стриманої водночас. Вічні почуття - приязнь, кохання, вірність живуть у просторі її душі на тонкій межі радості і смутку, надії і сумніву, журби й віри. Експресія жінки-спартанки стримана й ошляхетнена, чуттєвість найчастіше перебуває в полоні відважного самоконтролю.

Божественна краса і святість кохання у героїні Ліни Костенко така всеохопна, що в її силовому полі сходяться найрізноманітніші мотиви - любові до рідного краю, поваги до української звичаєвості, вірності в дружбі, громадянської небайдужості. Інтимна лірика Ліни Костенко художньо матеріалізує реальний світ, творячи модель життя глибоко особистісно, часом до наївності прозоро, іноді неймовірно ускладнено. Поетичний синтез в її образному світі сприймається легко, природно, хоч іноді вибудовується на парадоксальних художніх ситуаціях. Лірична героїня поетеси часто живе у взаємозаперечувальних станах духу. Вона то радісна, то печальна, то палка, то стримана. Світ її переживань найчастіше драматичний. Її образ сприймається як цілісний, хоча й дуже різноплановий, багатоаспектний.

Пошук призначеної Богом рідної душі триває постійно, містичне відчуття сердечної єдності на відстані, таємничі сигнали Космосу про необхідність пошуку жіночою сутністю свого доповнення сприяє відновленню цілісної індивідуальності в просторі духовного самовіднайдення. Спектр найкращих рис жінки-українки концентрується у промені моральності й духовності переживання, що заповідано сучасниці національною традицією.

Естетизація глибокого зворушення жіночого серця в поезії Ліни Костенко -основоположний принцип осмислення тонкої матерії почуттів. На рівні проблеми їх амбівалентності тексти поетеси містять простір для осягнення дивовижного взаємопроникнення чуттєвого, емоційного, первісного з мислительним, розумовим, раціональним (“Не говори печальними очима…”).

Поезія “Недумано, негадано…” - одна з найяскравіших ілюстрацій до так званої “межової ситуації” внутрішнього стану ліричної героїні - це грань загостреного, вершинного почуття, духовної напруги, що передбачає дві можливі розв'язки - взаємне щастя або загибель надії. Особистість виходить за межі власного “Я”, певною мірою міняючи характер всесвітніх ритмів. Шляхетна душа шляхетно переживає зворушення й потрясіння. Поезія Ліни Костенко - це пошук шляхів зцілення жіночої душі у процесі віднайдення себе та в акті єднання з природою.

Підтекстово впізнаваний образ дороги у вірші “Спини мене, отямся і отям…” нетрадиційно для Ліни Костенко позбавлений філософської рівноваги і темпу розмислу. Вектор руху у межовій ситуації загрожує варіантом вибору на користь фатального. Час міняє конфігурацію жіночого кохання, але саме страждання і любов забезпечують найприродніше відчуття співпричетності особистості до світу космічного. Через категорію кохання індивідуальність у всій повноті й неповторності демонструє невичерпність власних духовних глибин.

Для закоханої ліричної героїні Ліни Костенко надійний шлях до порятунку - самоіронія. Прискіпливий самоаналіз у поезії “Ідол” вибудуваний на тонкому взаємоперетіканні двох смислових шарів: алегоричного, зовнішнього, і психологічного - внутрішнього. У контексті історичних реалій закладено вічну проблему жіночого вибору і вірності обранцеві. Засвідчено: егоїзм і жертовність, як дві полярні сили, урівноважуються тільки любов'ю. У “Сумній колумбіані”, що так само сповнена самоіронії, спектр почування ліричної героїні - наскрізь драматичний. Категоричність формулювань власного небажання піддаватися новим спокусам пошуку має парадоксальний фінал: всупереч імперативу на неприйняття власного пориву пробивається непідвладна логіці надія - “за Добрим Мисом Доброї Надії”. Кохання поважне, як смерть, маніфестується у поезії “Моя любове! Я перед тобою”. Сила духу ліричної героїні Ліни Костенко визначає спорідненість її інтимної лірики з поезіями Лесі Українки, Олени Теліги, Наталі Лівицької-Холодної.

У підрозділі 3.7. “Етичні проекції інтимної лірики в українському поетичному контексті” на основі узагальнення про те, що інтимна лірика Ліни Костенко -незвичайний симбіоз мислительної і почуттєвої енергії, який живиться традиційним у сфері національного світопочування кордоцентризмом, доводиться думка: істинна любов - це “форма продуктивної діяльності” (Е.Фромм).

Філософська глибина поетичного слова Ліни Костенко так само, як і Євгена Маланюка, Олени Теліги, забезпечується проривами до абсолюту. В такій подійності простежуємо тяглість української традиції, яку можна означити у проекції: космос - людина - космос. Почуття вартісності й цілісності в поетичному тексті артикулює ідею існування гіпотетичного простору буття душі, який панує над часом і над відстанями. Мистецтво любити відкриває закоханій людині шлях до своєрідного спектрального аналізу досвіду попереднього і передбачення того, який має розгорнутися завтра в її житті. Одкровення абсолютного відкривають перспективи до набуття мудрості і відчуття сутності світу і своєї власної. Відбувається неухильне розгортання меж духовного світоосягнення. А органічне співпадання особистісних сердечних вібрацій з космічними маніфестується словом-зізнанням: “благословляю” “у Всесвіті - людину! / І Всесвіт цей - акваріум планет”.

Ритм взаємопроникнення земного й космічного начал має різні емоційно-образні частоти: від глобальних до найінтимніших. У душі він оприявнюється об'ємністю і впізнаваністю рідних смислових знаків, генетика котрих - із фондів нашої етнічної пам'яті. Поетичне слово такого масштабу і такої емоційної температури дозволяє нашому "Я" осягнути вічність і відчути себе захищеним у позачассі. Неперебутність як надія - один із основних постулатів української любовної лірики, у просторі котрої тендітне і вразливе почуття кохання, не обминаючи екзистенційних знаків, кодується саме архетипічною символікою.

Власний досвід митця, помножений на архетипічне всезнання, почуттєвим простором транслюється пронизливо і відкрито, коли раціональні моменти майже всуціль поборюються емоційними. І хоча звично рівень достовірності самооприявлення вимірюємо категоріями зі сфери реального, проте життєтворче начало нашого буття, що із правіків фіксується поетичним словом, місткість якого зумовлена "органічним сприйняттям національної духовної традиції на рівні підсвідомості, архетипу" (М. Ільницький), починається сердечними хвилями.