Семантика та функціонування фразеологізмів з компонентом "власне ім’я"

Дипломна робота

Семантика та функціонування фразеологізмів з компонентом “власне ім'я”

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І. Антропоніми як образно-смислові центри фразеологічних одиниць

1.1 Ономастичний компонент біблійного та міфологічного походження

1.2 Фразеологія власних назв народно-розмовного різновиду української мови

Розділ ІІ. Відономастичні значення топонімів-компонентів фразеологічних одиниць

2.1 Міфологічні, біблійні та культурно-історичні конототивні значення топонімів

2.2 Конотативні значення власне українських топонімів - компонентів народно-розмовних фразеологізмів

ВИСНОВКИ

УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ ЛЕКСИКОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ

БІБЛІОГРАФІЯ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Фразеологізми, у складі яких виділяються власні назви, становлять значний шар фразеологічного фонду сучасної української мови. Ці мовні одиниці відзначаються різноманітністю структурних і семантичних типів, мають різні експресивно - емоційні та оцінні значення, провідну роль у формуванні яких відіграє саме власне ім'я. завдяки його наявності фразеологізми є національно самобутніми, повідомляють через колоритні імена про своєрідні звичаї народу, спосіб його мислення, міфологію, історію, літературу.

Фразеологізми з компонентом “власне ім'я” здавна привертали увагу мовознавців. Великий інтерес учених завжди викликало питання про причини введення до складу фразеологічних одиниць власних імен. На думку Б.М. Ажнюка, компонент “власне ім'я” виконує граматичну функцію або функцію формального суб'єкта чи об'єкта предикації [2 , 63]. Ф.І. Буслаєв підкреслював ритмоутворюючу роль власних імен у фразеології. На початку ХХ століття Д.К. Зеленін, а також сучасні дослідники Т.М. Кондратьєва, В.М. Мокієнко, Є.С. Отін, Л.Г. Скрипник, Н.Д. Бабич визначили й інші фактори залучення онімів у фразеологічну тканину, серед який головними є такі: різноманітні побутові ситуації, визначена раніше характеристика, обігрування етимологічного значення власного імені і т.д. Більшість дослідників обстоює думку про те, що в складі фразеологізмів власні імена розвивають відономастичні значення, набувають експресії, виступають з експресивно - характеризуючими функціями.

Фразеологізми з ономастичним компонентом як лінгвокультурно марковані одиниці є багатим матеріалом для сучасних досліджень національної специфіки мов. Розробки ономастичної фразеології в цьому аспекті представлені на матеріалі української (Ф. Медведєв, Л. Скрипник, А. Коваль та ін.), російської (В. Д.Бояркін, В.М. Макієнко, Т.М. Кондратьєва, К.М. бетєхтіна), польської (А.М. Кравчук, Я. Лагінович), чеської (Л.І. Степанкова, Л.І. Даниленко), англійської (Г.П. Манушкіна, О.В. Сафронова, Б.М. Ажнюк ), німецької (Р.І. Охштат, Н.П. Щербань) мов.

У сучасній українській мові фразеологізми з власними іменами описано за джерелами походження (Л.Г. Скрипник, О.Ф. Кудріна), характером компонента “власне ім'я” (М.С. Разумейко, Є.С. Регушевський Н.А. Москаленко), з погляду його семантичних видозмін (М.Ф. Алефіренко, Є.С. Отін, В.Д. Познанська), розглянуто структурно організацію цих фразеологізмів (Л.Г. Скрипник), здійснено їх семантичну систематизацію (Н.М. Пасік).

В основі внутрішньої форми української фраземи лежить образне світосприймання, що ґрунтується на метафоризованому осмисленні буття, традиції, звичаїв, обрядів, вірувань з урахуванням психоповедінкових архетипів, емоційно-почуттєвої цілісності “української душі” (М. Шлемкевич). із часом фразема зазнає більших чи менших зрушень, семантичних змін, трансформацій, що позначаються передусім на її метафоричній, образній першооснові. Метафоричність, що лежить в основі усталених зворотів стає фактором появи “певної образно-семантичної моделі” [3 , 83]

Хоча внутрішній зміст їх, структура для кожного народу, в тому числі українського, є унікальним, таким, що виявляє етнічне у мовній картині світу.

Отже, актуальність теми дипломної роботи визначається кількома чинниками: по-перше, необхідним є вивчення фразеологізмів із компонентом “власне ім'я” за джерелами й генетичним критерієм, вивчення конотативного компонента, семантики власного імені, визначення структурно-семантичних типів ономастичних фразеологізмів; по-друге, актуальним є погляд на функціонування українського власного імені у фразеологічному звороті як вияв етнічного, специфічно національного.

Мета роботи: комплексний опис семантичних та структурних особливостей українських фразеологізмів з компонентом “власне ім'я”, виявлення основних від ономастичних значень власних імен у фразеології.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

зробити вибірку відономастичних фразеологічних одиниць із лексикографічних і фольклорних джерел;

визначити генетичні типи та джерела походження фразеологізмів з власними іменами;

виявити відономастичні значення антропонімів у складі запозичених і розмовних українських фраземах;

виявити відономастичні значення топонімів у складі запозичених і розмовних українських фраземах;

описати структурно-семантичні типи фразеологізмів з компонентом “власне ім'я”

Об'єктом дослідження є українські фразеологічні одиниці з компонентом “власне ім'я”.

Предмет дослідження - семантика та функціонування фразеологізмів з компонентом “власне ім'я”.

Матеріалом для дослідження стали фразеологізми з ономастичним компонентом, вилучені з фразеологічних словників, словників крилатих висловів, збірок народних паремій.

У роботі приймається широке розуміння фразеології, тому до аналізу залучаються не тільки ідіоми, фразеологічні сполучення, порівняльні звороти, а й прислів'я, приказки, крилаті вислови, тобто всі стійкі відтворювані словесні комплекси (крім термінологічних), які містять у своїй структурі оніми.

Методи дослідження. Як основний у роботі використовується описовий метод та його прийоми, які дозволяють здійснити комплексний аналіз фраз, одиниць.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в досить значному обсязі проаналізовано фразеологізми книжного і народно розмовного характеру; здійснено структурно-семантичний аналіз цих одиниць.

Практичне значення. Одержані результати і матеріали роботи можна використати на семінарських заняттях з української фразеології, під час педагогічної практики студентів у школі.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, бібліографічних скорочень використаних джерел.

Розділ І. Антропоніми як образно-смислові центри фразеологічних одиниць

1.1 Ономастичний компонент біблійного та міфологічного походження

Антропоніми як образно-смислові центри фразеологічних одиниць ввібрали в себе образи їхніх первинних носіїв і стали символами в результаті частого і тривалого вживання. Структурним компонентом фразеологізмів найчастіше виступають особові імена. На основі значної кількості їх у національній свідомості виникли стійкі образ-архетипи [24, 14], що здобули поширення в культурі однієї або кількох націй. Ці архетипи та супровідні конотативні нашарування відіграють вирішальну роль у формуванні фразеологічної семантики.

Символічне значення антропоніма Адам розвивається в цілому ряді фразем. Усі асоціації, уявлення, пов'язані з ним, зводяться до гіпотетичного детоната біблійного героя та зумовленого його образом значення:

від Адама з сл. починати. Дуже здалека, з самого початку [ФСУМ, 1, 13];

скинути з себе ветхого Адама. Відмовлятися від старих традицій, звичок, поглядів [ФСУМ, 2, 815];

Адамової сльози, адамові слізки . жарт. Горілчані напої [ФСУМ, 1, 250];

Адамові діти, заст. Люди [ФУСМ, 1, 250];

Адамове ребро. жарт. 1. Жінка. адамові реберця. 2. Спільне джерело, спільна основа чого-небудь [ФСУМ, 2, 734]

Фразеологічні одиниці з онімом Адам ввійшли й до 11-томного словника української мови;

Адамова голова, ент. - великий нічний метелик з родини сфінксів

Адамове яблуко, анат. - вигнута хрящова частина гортані;

Адамове ребро (реберце), заст., жарт. - про жінку;

Адамові слізки, жарт. - про горілку [СУМ, 1, 19].

За біблійною легендою, Адам - перша людина на землі, створена Богом у шостий день творення. На шостий день творення Бог сказав: “Нехай видасть земля живу душу за родом її, худобу й плазуюче, і земну звірину за родом її” [Бут.: 1:24]. У цей же день Бог вирішив: “Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, над птаством небесним, і над худобою, і над усім плазуючим, що плазує на землі. І Бог на свій образ людину створив…” [Бут.: 1:26-27]. Ім'я першої людини - Адам. Саме з ім'ям першої людини пов'язане значення фраземи адамові діти (нащадки першого чоловіка) і від Адама (дуже давно) А.П.Коваль пов'язує виникнення вислову адамові діти з творчістю Т.Г.Шевченка, вказуючи на поему “Сон” як джерело:

Усі на сім світі -

І царята і старчата -

Адамові діти [19, 12]

Створивши Едем (рай), Бог сказав: “Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього” [Бут.: 2:18]. Вислів адамове реберце - жінка - виникло від біблійної історії про створення жінки: “І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, - і заснув він. І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама. І промовив Адам: “Оце тепер вона - кість від костей моїх, і тіло від тіла мого” [Бут.: 2:21-23].

Ім'я Адам давньою єврейською мовою означає “людина”. Це ім'я дав йому Бог, а от жінці ім'я дав Адам: “І назвав Адам ім'я своїй жінці: Єва, бо вона була мати всього живого” [Бут: 3:20]. Ім'я Єва по-давньоєврейськи - “життя, жива”.

Адам для людей був завжди чимось дуже далеким, таким, що до нього ледве сягала людська уява. Вже за часів апостола Павла Адам був “ветхим” - старим [19, 19]. Вислів “ветхий Адам” походить із Послань апостола Павла до римлян (6:6), ефесян (4:22), колосян (3:9). Там цим словам надається значення “грішна людина” [, 20]. Отже, звідси походить вислів “скинути з себе ветхого Адама” - духовно оновитися, звільнившись від старих звичок, поглядів.

Навколо імені Єви також утворилося кілька виловів. “Праматір Єва” або просто “Єва” говорять тоді, коли якісь риси характеру чи поведінки є типовими, властивими усім жінкам: “Ой ви, Єви! Ой ви, спокусительки! Це не Діана, - це фурія, аспид, василіск!..” (І. Нечуй-Левицький) [19, 20].

Народний фразеологізм адамова голова має цілу низку омонімічних значень. Так називався українців переносний освітлювач, виліплений з глини і випалений у печі, що мав форму людської голови великих розмірів [19, 20]. Близьким у генетичному плані є метафоричне найменування горщика елементом Адам у загадках [34, 22].

У словнику Б.Грінченка зареєстровано чотири інші значення фразеологізму адамова голова:

малюнок людського черепа під зображенням хреста в поминальних гаматках, на хрестах;

рід павуків;

великий нічний метелик з родини сфінксів;

назва рослини Eryngium campestral [Грінч., 1, 4].

У Б.Грінченка знаходимо вислови адамові вівці, що вживається для позначення верблюдів та степового міражу [Грінч., 1, 4] та адамові слізки:

Адамові слізки - Водка [Грінч., 1, 4]

Адамові вівці - 1) Верблюди [Грінч., 1, 4].

Метафоризована стійка одиниця адамове яблуко має значення “вигнута хрящова частина гортані” [СУМ, 1, 19].

М. Фасмер зауважує, що цей анатомічний термін відомий у польській, чеській, латинській, норвезькій, датській, німецькій, французькій та англійській мовах і заснований на повір'ї, що частина забороненого плоду, вкушеного Адамом застрягла у нього в горлі [ЕСФ, 1, 62].

Як бачимо, вагомим у семантичній структурі компонента Адам є символічне значення “перший”, яке мотивує вживання названого оніма на позначення місяця в замовляннях: Адам або Адам'євич (перекручена назва від Адам). Це прізвисько підкреслює первісність місяця у світобудові й особливо виразно сприймається на тлі асоціацій з відомим у багатьох народів міфом про тіні перших людей землі - прабатьків людського роду - на місяці. За висловом М. Новикової, імена такого типу є “скам'янілими атрибутами” [33, 180].

Символічне значення фразеологізму з власною назвою Лазар безпосередньо пов'язане з біблійною легендою. Притчу про бідного Лазаря співали старці в супроводі ліри, кобзи, бандури або й без музичного супроводу - на базарах, ярмарках, викликаючи співчуття, а то й сльози у слухачів; звідси - “співати Лазаря”, а ще “бідний Лазар”, “скорчити Лазаря”.

Співати Лазаря 1. заст. Просити милостиню, жебракувати; 2. прикидаючись нещасним, скаржитись на життя [ФСУМ, ІІ, 848-849]

Скорчити Лазаря Прикинутися безталанним, нещасним [ФСУМ, ІІ, 819]

У тлумачному словнику ім'я Лазар пояснюється як “жебрак” з ремаркою заст. [СУМ, 4, 436]. Зафіксовано також вислів “співати лазаря” - скаржитися, прикидатися нещасним, обійденим долею [СУМ, 4, 436].

Сама притча має такий зміст: “Один чоловік був багатий і зодягався в Порфиру і щоденно розкішно бенкетував. Був і вбогий один, на ім'я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси же приходили і лизали рани йому… Та ось сталося, що вбогий умер, - і на Авраамове лоно віднесли його Анголи. Умер же і багатий, - і його поховали. І, терплячи муки в Аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. І він закричав: “Змилуйся, отче, Аврааме надо мною, і пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучаюсь в полум'ї цім !..” Авраам же промовить: “Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само - лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся” [Лука: 16:19-31].

Отже, фразеологічне значення виникло і на основі самої притчі (бідний, нещасний Лазар, що просив крихти зі столу багача), і від традиції виконання притчі на ярмарках - “співати Лазаря”. Із цієї ж притчі походить інший вислів - “лоно Авраамове”, “на лоні Авраама” - “рай”, “потойбічний світ”: “Насамперед треба всіх тиранів послати на лоно Авраама і Ісаака, - говорив Комар з п'яним запалом, - а тоді вже й полегшає” (О.Маковей) [19, 249-250].

Негативну оцінну характеристику людини або якоїсь справи несе фразема каїнове діло, каїнова душа, каїнова печать:

Каїнове діло. Зрада, убивства, жорстокі вчинки [ФСУМ, 1, 246]

Каїнова печать. Тавро зради, злочину [ФСУМ, 2, 625]

Каїнова душа. заст. зневажл. Сухий, бездушний працівник, бюрократ [ФСУМ, 1, 28].

Ім'я Каїн у СУМі пов'язується зі значенням “братовбивець, зрадник, злочинець” [СУМ, 4, 72].

Каїнове діло чинити - зраджувати, вбивати [СУМ, 2, 304].

Джерелом виникнення негативно-оцінного значення фразеологізмів є біблійне оповідання про Каїна й Авеля. У ньому говориться, що Каїн був старшим сином Адама і Єви, Авель - молодшим. “Був Авель пастух отари, а Каїн був рільник” [Бут.: 4:2]. Далі розповідається, як “приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель - він також приніс від своїх первородних з отари та від їхнього лою”. Бог прийняв жертву Авеля і не прийняв жертви Каїна. Каїн, побачивши, що він не прощений Богом, похилив голову. “І сказав Господь Каїнові: “Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає” [Бут.: 4:6-7]. Брати посварилися - “і сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, - і вбив його” [Бут.: 4:8].

Господь тяжко покарав Каїна за братовбивство - безсмертям. І “вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожен, хто стріне його” [Бут.: 4:15].

Позначаючи негативні й морально-етичні характеристики людини, її вчинків, народ створив фраземи, джерелом виникнення яких також стала біблійна історія про зраду. Ім'я Юди стало позначати ім'я зрадника, лицеміра, людини продажної душі (воно виступає і як власна, так і загальна назва). Описано зраду в Євангеліях лаконічно: “Тоді один з дванадцятьох, названий Юдою Іскаріотом, подався до первосвященників, і сказав: “Що хочете дати мені, - і я вам Його видам?” І вони йому виплатили тридцять срібняків. І він відтоді шукав слушного часу, щоб видати Його” [Матв.: 26:14-16].

Звідси:

Юдині (Іудині) срібняки (срібники). Винагорода за зраду [ФУСМ, 2, 855]

Юдине (Іудине) плем'я (поріддя, коріння) зневажл., лайл. Зрадник [ФСУМ, 2, 645]

Йдучи зі сторожею в Гетсиманський сад, у якому перебував Ісус, він сказав: “Кого я поцілую, то він - беріть його і обережно ведіть” [Марк.: 14:44].

Із ремарками “зневажл., лайл.” увійшли вислови Іудине плем'я, Іудин поцілунок до СУМу [СУМ, 4, 58]

Ім'я іншого негативного персонажа біблійних оповідань - Ірода - стало синонімом слів “мучитель”, “тиран”:

Я шукаю Наталочку

Та сина Івана.

Дочку свою Наталоньку…

Та шукаю пана,

Того Ірода, що, знаєш...? (Т.Шевченко) [19, 157]

З негативною морально-етичною оцінкою зареєстровано вислови з компонентом Ірод СУМу:

Ірод лайл. Дуже жорстока, люта людина

Іродів лайл. Поганий, лихий, проклятий [СУМ, 4, 47]

В українській мові це ім'я вживається як лайка, коли йдеться про жорстоку, нелюдську поведінку когось: “…А Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дівчат по селу. А я за цього Ірода гній вергаю, аж хребет тріщить” (Г.Тютюнник)

З негативним емоційно-оцінним значенням ввійшов вираз із онімом Ірод у словник фразем:

Іродів син. лайл. Уживається для вираження незадоволення, обурення ким-небудь [ФСУМ, 2, 805]

Негативна символіка імені походить від вчинку, який зробив Ірод: він наказав убити у Вифлеємі та околицях усіх дітей віком від двох років і менше, боячись новонародженого Ісуса.

Серед фразеологізмів із компонентом “власне ім'я людини” біблійного походження фразеологічним словником зареєстровано вислови “валаамова ослиця”, “Хома невірний” , “служити Богові і мамоні”, “служити мамоні”.

Вислів “валаамова ослиця” має значення “покірлива, мовчазна людина, що несподівано висловлює протести” [ФСУМ, 2, 590]. Воно пов'язане з іменем пророка і цілителя Валаама, який мав іти в чужу землю “проклясти народ” царства Моав. Уночі Бог каже Валааму: “Якщо ці люди прийшли покликати тебе, - устань, іди з ними. Але тільки те, що промовлятиму до тебе, - те ти зробиш” [Мойс.: 22:20]. Хоч Бог і дозволив Валаамові йти в чужу землю, та “запалився гнів Божий, що він іде” [Мойс.: 22:22]. Валаам пересувається верхи на своїй ослиці і нічого не бачить, крім дороги. А ослиця раптом побачила перед собою на дорозі ангела з мечем - і звертає з дороги в поле. Валаам ударив ослицю і повернув її на дорогу. Вдруге став Ангел на стежці між виноградниками: стіна з одного боку і стіна з другого. ослиця, щоб оминути Ангела, притислася до стіни і боляче притисла ногу Валаамові. І знову пророк бив її. Втретє Ангел став на шляху в такому місці, де не було куди звернути. Ослиця побачила це - і лягла на землю з Валаамом. Той дуже розгнівався і почав бити ослицю києм. Тоді ослиця раптом заговорила: “Що я зробила тобі, що ти оце тричі вдарив мене?”. Валаам виказав своє незадоволення. І тут Господь відкрив йому очі, і він побачив, якої небезпеки уникнув завдяки ослиці.

Вислови “Валаамова ослиця”, “Валаамова ослиця заговорила” вживаються іронічно, коли говорять про людей мовчазних і покірних, які терплять знущання:

Мудрий муж був, хоч ніхто

В велелюдській тій столиці

Се не знав, чи був свояк він

Валаамовій ослиці (І.Франко) [19, 76]

Вислів “Хома невірний (невірячий)” у словнику зареєстрований зі значенням “людина, що сумнівається, не вірить у що-небудь” [ФСУМ, 2, 934].

Серед апостолів, що були учнями Христа, був і Фома (Хома). Апостоли звали його Близнюк, але нам він відомий як Хома Невірний (Невіруючий).

У Євангелії від Івана розповідається, що Хоми не було серед апостолів, коли до них приходив воскреслий Христос. Тому він не вірив у його воскресіння. Хома казав: “Коли на руках Його знаку відцвяшного не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і руки своєї не вкладу до боку Його, - не ввірую” [Іван: 20:25]. Через вісім днів Ісус увійшов до оселі, де його побачив Хома. Христос сказав до учня: “Простягни свого пальця сюди, та на Мої руки подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий”. І тільки тоді Хома повірив. На що Ісус промовив: “Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували” [Іван: 20:27-29].

Хомою невірним (невіруючим) у сучасній мові називають людину, яка не вірить очевидним фактам, сумнівається в тому, що є істиною для інших: “Мало у нас уяви, ми, як невірний Хома, віримо тільки в ті рани, в які вкладаємо наші персти” (Леся Українка) [, 177].

Вислів “бог Мамона обплутав ( поплутав) кого” в українській мові має значення “хто-небудь захопився справами власної вигоди, наживи” [ФСУМ, 1, 39]

Вислів “служити мамоні”, як і вислови “служити двом панам”, “служити Богові і мамоні”, походить з Нагірної проповіді: “Ніхто двом панам служити не може, - бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматися одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні” [Матв.: 6:24].

Мамона - сірійський бог багатства. Звідси “мамона” - синонім багатства.

У мові художніх творі вислів вживається у значенні “прагнути збагатитися, дбати лише про матеріальні цінності”:

Не довго жив я ще, лиш сорок літ,

І сил не тратив на пусту мамону (І.Франко)

Часом “мамона” - це ще й примхи багатих:

- У панів така мамона, що коли смачне, то вони й жабу з'їдять (О.Стороженко)

Інколи “мамона” - символ духовної розпусти, пустки в душі: “Чи не можна дивуватись, що на цій вічній канві виростали й падали святині, а на місці їх організовувались осередки Мамони і Бахура, школи безбожності, вакханалії блюзнірства - і ширшали зони духовного спустошення” (Є.Сверстюк).

Низка фразеологічних зворотів має у своєму складі компонент-власне ім'я Христос:

Мати Христа в душі (серці) заст. Бути справедливим, милосердним, порядним і т.д. [ФСУМ, 1, 477];

Як у Бога (Христа) за пазухою зі сл. жити, сидіти. Безтурботно, привільно, дуже добре, в найкращих умовах [ФСУМ, 1, 42];

Христом-Богом благати (молити). Настійно просити когось, домагаючись чого-небудь [ФСУМ, 1, 34];

Христова невістка. Черниця, монахиня [ФСУМ, 2, 539].

У СУМі зареєстровано також вислів Христова сестра - черниця [СУМ, 11, 148].

Найпопулярнішими біблійними іменами, що ввійшли до складу українських фразем, є Ісус Христос, Адам, Єва, Каїн, Хома. Вони стали основою багатьох народно розмовних фразеологізмів:

“Адам з'їв кисличку, а у нас оскома на зубах ” [Номис, 43]

“Чому Бог не сотворив Єви з ноги Адама? щоб жінка по корчмах не бігала; чому не з руки? щоб мужа за лоб не дерла; чому не з голови? щоб не була розумнійша за мужа, - але з ребра, щоб ёго пильнувала и ёму вірно служила” [Номис, 401]

“Не утнеш, Аврааме, Исаака, бо порох замок” [Номис, 260]

“Не утнеш Каїн Авеля, бо тупая шабля” [Номис, 260]

“Казав Хома - чого нема” [Номис, 108]

“Умер Хома - й добра нема” [Номис, 147]

“Христос воскрес, рад мир увесь” [Номис, 55]

“Дай вам, Боже, легко лежати і Христа в очі видати” [Номис, 55]

То такий дерун, що з Христа зняв би [Номис, 206]

Досить значний масив фразеологічних одиниць утворився за допомогою символічного значення імені міфологічного походження. Характер символічного значення визначається як самим антропонімом, так і його контекстом (вузьким або широким). З одного боку, антропоніми реалізують своє символічне значення в сполученнях з певним колом слів, з іншого - саме символічне значення формується в складі стійкого звороту або стійкої фрази. У результаті антропонім-символ як елемент складного знаку номінації-характеристики стає його образно-смисловим центром [53, 238-239].

Наявність в українській мові великої кількості фразеологізмів з власною назвою в ролі опорного компоненту пояснюється тим, що “онім поєднує в собі риси максимально абстрактного з максимально конкретним” [33, 33].

Наприклад, з онімом Ахіллес у нашій свідомості пов'язано уявлення про конкретного героя давньогрецької міфології та гомерівської “Іліади”.

За міфологічною історією Ахіллес - один із героїв Троянської війни, син Пелея та Фетіди. Прагнучи зробити сина непереможним, невразливим і таким чином дати йому безсмертя. Фетіда вночі гартувала його вогнем, а вдень натирала його амброзією. За іншою версією, Фетіда купала сина у водах підземної ріки Стікс, тримаючи його за п'яту, яка, таким чином, залишилась вразливою - єдиним слабким місцем [26, 75-76].

Звідси у мові з'явилося стійке словосполучення Ахіллесова п'ята - книжн. Дошкульне місце, вразлива сторона у кого-небудь [Олійник, 12]. Саме з таким значенням функціонує цей вираз в українській мові: “Вона хотіла… відчути його тим особливим жіночим чуттям, що швидко знаходить ахіллесову п'яту в найнеприступнішій людині”

Аріаднина нитка - популярний образний вислів, що вживається у багатьох літературних мовах світу у значенні “те, що дає правильний напрямок, допомагає знайти правильний шлях за будь-яких обставин” [ФСУМ, 2, 549].

Згідно з давньогрецьким міфом Мінос був царем Криту за двісті років до початку Троянської війни, яка, як засвідчують давньогрецькі джерела, тривала з 1194 по 1184 рр. до н.е. На початку його царювання з'явилася страшна потвора - Мінотавр (Міносів бик), з тілом людини і головою бика. Мінотавр перебував у побудованому для нього лабіринті, з якого ніхто і ніколи не виходив. Окрім злочинців, яких кидали Мінотаврові в їжу, за наказом Міноса через кожні десять років залежні афіняни мусили давати цьому страховиську по сім юнаків і дівчат. На оборону нещасних став Тезей - один із героїв давньогрецької міфології, що своєю силою і хоробрістю був подібний до Геракла. Він з'явився на острові серед жертв, призначених Мінотавру. У нього закохалася донька крітського царя Аріадна. Вона дала йому гострий меч і клубок ниток. Коли Тезея та інших приречених привели до лабіринту, то він, прив'язавши кінець рятувальної нитки при вході і розмотуючи клубок, пішов заплутаними ходами та переходами, знайшов чудовисько і вивів звідти нещасних [26, 59].

Отже, значення фраземи походить від міфологічної історії, сконденсувавши в семантиці два її чинники: небезпеку, обставин крайньої складності і рятувальну нитку - вихід з цих обставин, вирішення складної і заплутаної проблеми.

Фразему Авгійові стайні (конюшні) зареєстровано зі значенням “щось дуже занедбане, повне безладдя, хаосу” [ФСУМ, 2, 858].

Значення фразеологізму походить із давньогрецького міфу. Цар Еліди Авгіт, що був сином царя Геліоса, мав дуже багато худоби. Величезні стайні, в яких перебували тварини, не чистилися тридцять років. Це завдання було покладено на могутнього Геркулеса (Геракла), Зевсового сина, героя давньогрецьких міфів, який був наділений величезною силою і кмітливістю.

За умовою, якщо Геракл впорається з цим завданням за один день, він мав отримати за цю роботу від Авгіт десяту частину його худоби. Цар був упевнений, що Геркулес не зможе виконати умову. Однак герой з успіхом виконав свою роботу, спрямувавши на стайні бурхливі води річок Алфей і Пеней. Це був сьомий з дванадцяти Гераклових подвигів [26, 10].

Власна назва набуває функції символу, оскільки, за міфом, стайні Авгія були занедбані, брудні.

Від зображення міфологічного бога Амура (Амур - в римській, Ерот - в грецькій міфології - бог кохання [26, 39]) з луком і стрілами походить вираз стріла Амура (Купідона).

Амурова стріла. Символ кохання [ФСУМ, 2, 867].

Вирази “Дамоклів меч”, “висіти дамокловим мечем ” уживається в українській мові зі значеннями:

Дамоклів меч (рідко меч Дамокла) книжн. Небезпека або неприємність, що постійно загрожує кому-небудь [ФСУМ, 1, 485];

Висіти дамоклевим мечем над ким-небудь. Постійно загрожувати кому-, чому-небудь [ФСУМ, 1, 103]:

“Небезпека бути викритим через отой вірш “дамокловим мечем” висіла над ним” (А.Головко); “Вже не один рік дамокловим мечем над деякими країнами висять два слова - валютна криза” (із газети).

Походження цього вислову пов'язане з іменем Дамокла, близької особи, прибічника в придворного улюбленця сіракузького тирана Діонісія Старшого. Зазначимо, що місто Сіракузи - одна з перших колоній Давньої Греції на східному березі острова Сицилія - саме за диктатури Діонісія досягло високого рівня розквіту, могутності й слави.

Одного разу під час обіду Дамокл дуже вихваляв Діонісія Старшого, з неприхованою заздрістю говорив про нього, як про найщасливішу людину у світі. У відповідь на це, бажаючи провчити заздрісника, Діонісій поступився своїм щастям і передав у розпорядження Дамокла свій розкішний палац. Якийсь час Дамокл, розкошуючи, почувався як у раю. Але одного разу на гучному бенкеті (за іншими даними - у спальні) він раптом побачив, як над його головою повис із стелі на кінській волосині гострий меч. Діонісій пояснив, що це емблема небезпеки, яка завжди загрожує смертю тим, хто має безмежну владу [26, 104]. Цей крилатий вислів є трансформацією давньогрецької легенди, що знайшла своє відображення у творі блискучого оратора і письменника Цицерона “Тускуліанські розмови”.

Зі значенням “небезпека, неприємність, що постійно загрожує” фразема вживається в українській мові: “… Що ж зроблю, коли я, як і всі ми, живу під павутиною, я думаю, під Дамокловим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почуває, а тут часом сам собі злиденною мухою здаєшся…” (Леся Українка) [19, 111].

Негативну морально-етичну оцінку містить у своєму значенні вислів дволикий Янус - підступна людина, дворушник [Олійник, 45].

У міфології, звідки він походить, цей вислів має цілком протилежне значення. Згідно з давньогрецьким міфом, Янус був спочатку царем країни латинян. Це божество, одержавши від бога часу, посівів і покровителя родючості Сатурна чудовий дар бачити все, що було в минулому і що буде в майбутньому, бачити будь-який вхід і вихід (janua - двері), мало своєрідний зовнішній вигляд, який у скульптурних творах мало таке зображення: два чоловічих обличчя, з яких одне - старе, спрямоване своїм поглядом назад, у минуле, у глибину віків; друге, навпаки, молоде, впевнено дивилось уперед, у невідоме й загадкове для всіх смертних майбутнє. У пісні саліїв Янус називався “богом богів” і “добрим творцем”. Потім трактувався як “мир”, оскільки двері храму Януса в давньому Римі відчинялися на початку війни, а зачинялися після укладення миру. Отже, храм Януса був своєрідним показником стану війни та миру [26, 649].

Очевидно, іншого, негативного, значення вислів набув унаслідок метафоричного перенесення зображення бога - два обличчя - у моральний план: дволикість.

Езопівська мова - вираз, що означає “замаскований спосіб висловлення думки з натяками і недомовками” [ФСУМ, 1, 499]. Його виникнення пов'язане з творчою діяльністю легендарного давньогрецького поета-байкаря Езопа, що жив у 6 ст. до н.е. Езоп був рабом і не міг вільно і відверто висловлювати свої думки, погляди на тогочасне життя. Він мусив удаватися до такого поетичного жанру, як байка. Отже, в його творах дійовими особами були тварини, істоти, предмети, діяльність яких в алегоричній формі передавали те, що повною мірою стосувалося людей, розкривало стосунки між ними, звичаї, мораль [18, 108-109].

Звертання Езопа до алегоричної форми, до висловлювання натяками, замовчуваннями зумовили значення вислову: “Крім того, жорстокі умови фашистської цензури примушували його користуватися езопівською мовою, а також не могло не шкодити художності і реалістичній ясності твору” (П.Козланюк).

Вислів прокрустове ложе має значення “те, що виступає мірилом, під яке штучно, насильно, підганяють що-небудь, пристосовуються з його допомогою до чогось” [ФСУМ, 1, 444]. Походить із давньогрецького міфу про Прокруста - розбійника. За легендою Прокруст вкладав своїх гостей або спійманих ним мандрівників на своє ліжко. Тим, для кого ліжко було коротке, він витягав ноги, і, навпаки, тим, кому воно було задовгим, відрубував їх [25, 178].

Вживаючись у переносному значенні, цей вираз характеризує надумане мірило упередженої людини, яка підганяє під нього факти дійсності: “Віками літературна мова наповнювалась з народних джерел, а дехто хоче втиснути її в прокрустове ложе одного “зеленого” словника” (А.Малишко).

Сізіфова праця - вислів, який в українській мові вживається зі значенням “надзвичайні зусилля, спрямовані на досягнення чого-небудь непосильного, які не дають бажаних результатів, є безплідними” [ФСУМ, 2, 688]: “… Благородна праця винахідників пеніциліну і стрептоміцину може стати сізіфовою працею” (із газети).

Джерелом виникнення значення вислову є міф про корінфського царя Сізіфа, сина бога вітрів Еола. Він був втіленням мудрості, винахідливості й хитрості. Зевс, розгнівавшись на Сізіфа, послав до нього смерть, але Сізіфові пощастило не тільки ошукати її, але й закути в міцні ланцюги. Тоді люди перестали вмирати і не більше приносили жертви богам підземного царства. Але Аїд (бог підземного світу, володар царства тіней померлих) звільняє смерть від ланцюгів, і незабаром Сізіф помирає. Волею богів його було відправлено у царство померлих, а за образу богів тяжко покарано: він повинен був вічно підіймати на гору камінь, який з вершини постійно подав униз. Ця безплідна і безпредметна праця повторювалась безконечно [25, 184]. Безплідність вічної праці лягла в основу значення фраземи, онім Сізіф виступає символом такої роботи.

Муки Тантала; танталові муки - вислів, що має значення “страждання, спричинені великим прагненням до чого-небудь” [ФУСМ, 1, 512]: “А тим часом так хочеться писати - і навіть маю що писати. В голові повно, а на папері пусто. Жаліюсь вам через те, що й Ви тепер не в кращому стані і Вам зрозумілі муки Тантала ” (М.Коцюбинський).

Вираз походить з давньогрецького міфу, згідно якого Тантал був сином Зевса і німфи Плуто. Користуючись доброзичливістю олімпійських богів, він брав участь у їхніх бенкетах, за що відплатив невдячністю: за різними версіями, Тантал розповідав людям таємниці богів і роздавав своїм близьким вкрадені у них нектар і амброзію. Образившись, боги кинули його у царство тіней, вічних грішників, тяжко покаравши його нестерпними муками голоду і спраги. Стоячи по горло у воді прозорого озера, він не може напитися, бо вода постійно відступає. Так само не може зірвати плодів з дерев, що ростуть навколо, бо, коли простягав до них руку, їх гілки піднімалися догори [26, 530]. Ці нестерпні муки стали основою для утворення образного вислову.

Вираз Гордіїв вузол вживається на позначення складних обставин, заплутаного питання [Олійник, 40].

Розрубати Гордіїв вузол. Просто, рішуче, сміливо розв'язати складне питання [ФСУМ, 2, 258].

В українській мові існує варіант - тимофіїв вузол: “Але молодиці проворливіші за мене і гордіїв, чи тимофіїв вузол рубають влучними словами. Показалося все дуже просто” (Г.Хоткевич)

За давньогрецькою легендою, про яку згадує у своїх творах видатний письменник-мораліст та історик Плутарх, у фрігійців, що ще до нашої ери заселяли західну половину Малої Азії, першим царем був простий селянин. Це сталося тому, що оракул порадив обрати царем першого, хто зустрінеться їм з возом біля храму Зевса.

Щастя випало на долю небагатого хлібороба Гордія, що мав тільки двох волів. Гордій, зворушений несподіваним щастям, поставив на пам'ять про цю подію в його житті свій віз у Зевсовому храмі, прив'язавши ярмо надзвичайно заплутаним вузлом, якого ніхто не міг розв'язати. Згідно з пророцтвом оракула, той, хто розв'яже Гордіїв вузол, стане володарем усієї Азії. Олександр Македонський, дізнавшись про це віщування оракула, вирішив проблему просто: розрубав вузол мечем [25, 101].

Негативне емоційно-цінне значення має вираз Геростратова слава. Ганебна слава, здобута будь-яким шляхом аж до злочину - руйнування культурних цінностей [Олійник, 37]. В українській мові цей вислів функціонує в іншому варіанті:

Лаври Герострата, геростратові лаври. Слава, пов'язана зі злочином; ганебна, сумна слава [ФСУМ, 1, 408]

Походження цього вислову сягає глибин історії. Герострат - грек, що походив із міста Ефеса (Мала Азія). Бажаючи хоч чимось прославитися і увічнити своє ім'я, він спалив 356 року до н.е. у рідному місті чудовий витвір античного мистецтва - храм Артеміди. Як відомо з уривків праць видатного грецького історика та оратора Феопомпа, за цей зухвалий і нечуваний злочин суд засудив Герострата до смертної кари, а жителям міста заборонили вимовляти його ім'я [25, 98].

Книжного походження є вираз, який вживається в мові багатьох народів зі значенням “душа людини, яка відгукується на всі події життя.” [Олійник, 54] - Еолова арфа: “Пролітав буйний вітер край вежі, що стояла самотньо на кручі. Там знайшов він Еолову арфу” (Леся Українка).

За давньогрецьким міфом, що його зафіксував Гомер в “Одісеї”, Еол - самостійний і необмежений володар, господар і повелитель усіх вітрів. Еол дає Одіссею мішок з вітрами. Супутники Одіссея розв'язали мішок і спричинили страшну бурю, яка прибила корабель Одіссея до берегів Еолії [26, 637].

Еол мав музичний інструмент - арфу, струни якої бриніли від подиху повітря. Еолова арфа утворює дуже гармонійне співзвуччя. Ця музика набуває інтимного, ліричного, ніжного та поетично-таємничого характеру. Саме за ці свої прекрасні властивості дістав інструмент свою назву від міфічного бога повітряної стихії Еола [25, 110]. Як бачимо, вислів зазнав значних смислових змін.

Услід за В.Жуковим, під смисловим центром фразеологізму розуміємо “такий повнозначний компонент, який виконує в складі фразеологізму смислоутворюючу функцію” [16, 91].

Так, у фразеологічних одиницях Валаамова ослиця, Дамоклів меч, ветхий Адам, Адамові діти, Каїнове діло чинити образно-смисловими центрами є оніми Валаамова, Дамоклів, Адам, Адамові, Каїнове. Всі вони відповідно співвідносяться з системою значень (у даному випадку - з інформативно-образною значущістю) їх у вільному використанні.

Антропоніми як образно-смислові центри фразеологічних одиниць характеризуються тим, що вони ввібрали в себе образи їхніх первинних носіїв і стали символами в результаті частого і тривалого вживання: Прокрустове ложе, Сізіфова праця, Хома невірний.

Власна назва, поряд із функцією позначення конкретного індивідуума, набуває функції символізації цього індивідуума, що забезпечує власній назві можливість самостійного існування як узагальненої характеристики. Наприклад, словом Отелло ми називаємо ревнивця (тому що герой трагедії Шекспіра - венеціанський мавр, людина гаряча, пристрасна і безмірно чесна, повіривши наклепам, у засліпленні ревнощами, душить свою дружину); ім'я Яго - уособлення негідника-наклепника; Каїн - братовбивці, злочинця; Іуда - зрадника; Іуда - тирана; Нарцис - самозакоханого красеня; Ромео і Джульєтта - глибоке і самовіддане кохання, сильніше за смерть (вони обоє вибрали смерть, а не розлуку); Монтеккі і Капулетті - прізвища ворогуючих родин; Дон Кіхот - мрійника-фантазера, далекого від реального життя; Дон Жуан - спокусника.

Необхідно зазначити, що в одних випадках антропоніми входять як опорний компонент до складу фразеологічних одиниць сформованими мовними символами (Ромео і Джульєтта, Нарцис, Дон Кіхот та ін.); в інших - символічне значення слів-антропонімів сформувалося на базі вузького контексту, тобто на основі словосполучень або речень з постійним компонентним складом (Гордіїв вузол, Прокрустове ложе, Еолова арфа, Езопівська мова та ін.).

Отже, характер символічного значення визначається як самим антропонімом, так і його контекстом (вузьким або широким). З одного боку, антропоніми реалізують своє символічне значення в сполученнях із певним колом слів, з іншого - саме символічне значення формується в складі стійкого звороту або стійкої фрази. У результаті антропонім - символ як елемент складного знаку номінації стає його образно-смисловим центром.

Усталений образ-символ із закріпленим контекстом, в якому він проявляється, створює можливість варіювання фразеологічних одиниць, які формуються на його основі як у межах однієї мови, так і в межах різних мовних систем: Адамове ребро - Адамові реберця - ребро Адама; Каїнова печать - печать Каїна; Іудин поцілунок - поцілунок Іуди.

1.2 Фразеологія власних назв народно-розмовного різновиду української мови

Наявність у кожного народу фразеологічного фонду - явище універсальне. І пропріальна лексика в складі прислів'їв та приказок - також спостерігається у всіх етносів. Це ґрунтується, насамперед, на тому, що оніми - частина словника будь-якої мови [11 , 53]. Ще Ф. Буслаєв наголошував на пластичній, виражальній підставі вживання онімів як компонентів паремій, за якою “живіше і наочніше” використати, наприклад, назви особи замість “людини взагалі”. У процесі творення фразеологізованих висловів з антропонімічними компонентами мовна традиція спиралася на їх не дуже чітке, загальне значення: Іван, Петро - чоловічі імена, Настя, Ганна - жіночі. Адже “безвідносно до якогось конкретного чоловіка чи жінки ім'я завжди позначало певну абстрактну особу чоловічої або жіночої статі” [34 , 25]. На думку Ф. Буслаєва, “слова “людина”, “люди” виражають абстрактні поняття: прислів'я любить обходитися без них, замінюючи їх іменами більш приватного, відчутного значення, якими є “кум”, “кума”, “сват”, або ж власними іменами, які в цьому випадку можуть запропонувати найкращий приклад синекдохи у вживанні власної назви замість загальної” [34 , 28].

За своїм походженням власна назва називаючи, виділяє, ідентифікує певний об'єкт - один із багатьох, які входять до ряду подібних і мають спільну назву “людина”, “місто”, “річка”, “собака” тощо. проте поза ситуацією онім не має прямої поняттєвої співвіднесеності з конкретним об'єктом. Оскільки денотативна основа, скажімо, антропоніма, відсутня, “конкретного господаря імені тут немає, з'являється велика свобода його вживання. Ним можна назвати будь-яку людину, імені якої не знають або з якоїсь причини не хочуть назвати” [33 , 179]. Як стверджує В.Бокотов, “з більшим чи меншим ступенем вірогідності ми можемо співвіднести його (антропонім) з поняттям людина завдяки традиції та частотності вживання в цій ролі” [, 336], причому про таку поняттєву співвіднесеність можна говорити лише в певній мовленнєвій ситуації. Тому внаслідок переваги абстрактного начала над конкретним власна назва виступає в ролі експресивного атрибута.

Як універсальне явище можна трактувати здатність власної назви перетворюватись у складі усталених мовленнєвих зворотів у котоніми. Стаючи змістовно-структурними компонентами фразеологізмів, ім'я набуває конотативності, яка виникає з численних асоціативних зв'язків, притаманних оному [2 , 61]. Саме тому до фразеологізмів потрапляють найтиповіші для певного етносу, найуживаніші в певній місцевості антропоніми або ж інші ономи, що перетворились в символ. Популярний в етносі антропонім може стати своєрідним ономастичним архетипом, у якому концентруються поняття “типового представника нації”, “певного соціуму”, “тих чи інших ознак” і т.д. Саме з таким символічним значенням ці фольклороніми (Н. Пастух), або мовно-естетичні знаки (С. Єрмоленко) входять у паремії.

Так, у складі української фразеології функціонує значна кількість фразем із онімом Іван:

Що вільно панові, то не вільно Іванові [Номис, 86];

Пан з паном, а Іван з Іваном [Номис, 87];

Не буде з Івана пана [Номис, 97];

Іван не пан, а сто золотих не гроші [Номис, 263];

Іван зробив, Іван з'їсть [Номис, 324];

Великий Іван, що з дуба впав [Номис, 585];

Пізній Іван [Номис, 602];

Я свою вину на Івана зверну [Номис, 602].

Антропонім Іван символічно пов'язується в українських пареміях з поняттям “бідний”, “виходець з нижчих соціальних верств”. В.Герасимчук називає це ім'я “селянським” [12 , 45]. Дослідниця вказує також на те, що крім традиційного сприйняття Івана як бідного незаможного чоловіка, існує думка про Івана як про хитрого, спритного хлопця (цю рису характеру Іванів блискуче відтворив у своїх гуморесках С.Руданський: “Іван і пан” та ін.).

Іван Франко занотував “діалог” з Івасем, що вписується в анекдотичну серію про “національну рису” - постійне бажання українця “надкушувати всі яблука або дивитись, “як у сусіда хата горить”: “- Івасю, куди йдеш? - Болото палити. - - Дурню, мокре не буде горіти. - Аби пакість зробити”.

З певного періоду нашої історії народна фразеологія зарясніла образами Іванів з прикладками: Безрідний, Непам'ятущий, Безпам'ятний. Цей тип “вихоплений” з реального життя - так називали безпаспортних заробітчан, які змушені були тікати від панів і тому приховували свої справжні імена.

Серед історичних фразеологізмів із онімом Іван зустрічаємо:

Від Богдана до Івана не було гетьмана [Номис, 68] - фразема, в якій віддавалося належне державному розмаху діяльності опального гетьмана Івана Мазепи;

Служив Москві, Іване, а вона його гане [Номис, 71] - відверте співчуття Мазепі

Поодинокі паремії, маючи конкретне підґрунтя, згодом почали втрачати з ним зв'язок і, зрештою, набували самостійного значення, наприклад: “Настя носить булаву, а Іван плахту”. Неважко здогадатися, що тут йдеться про слабохарактерного чоловіка, який усі свої клопоти перекладає на жіночі плечі, хоча йдеться про “труди і дні” державного мужа - гетьмана Івана Скоропадського та його честолюбної дружини Насті.

Потрапляючи в конкретний контекст, онім набуває конкретного змісту, насиченого емоційно-оцінними або власне емоційними ознаками. Скажімо, в семантиці паремій актуалізуються певні соціально-оцінні конотації власно іменного компонента:

Бас гуде, скрипка грає, Іван мовчить, та все знає [Номис, 364] - “розумна, досвідчена, знаюча людина”;

Нашому Івану нема талану [Номис, 79] - “безталанний, невезучий”;

Кажу Іванові: бери на сухо, а він заїхав на бухо [Номис, 265] - “неслухняний”, “впертий”;

Кобилка біжить, Ванько лежить [Номис, 89] - “ледачий”;

Мудрий Іван по шкоді: коні вкрали, тоді він стайню зачинив [Номис, 78] - “недотепа, дурень”.

У протиставному каламбурі “Я говорю про Івана, а ти - про болвана” ономастичний компонент вступає в бінарну опозицію з семою “нерозумний”, таким чином, компонент Іван конотує значення “розумний, мудрий” і позначає загальне поняття “щось одне на противагу іншому”.

Отже, онім є дуже популярним в українській фразеології. Н.Пастух вказує на те, що “зафіксовано понад вісімдесят прикладі (без урахування варіантів) уживання даного антропоніма як компонента фразеологічних та пареміологічних одиниць. Науковець пояснює продуктивність використання оніма побутовою популярністю: “У церковному календарі східних слов'ян нараховується 162 свята, присвячених Іванові, це найчастотніше чоловіче ім'я в минулому України, про що свідчить сама паремія: на собаку кинь, а Івана піймаєш. Поширенню його сприяли не тільки екстралінгвістичні, а й мовні фактори: цей онім досить милозвучний, оскільки до його фонетичної структури входять лише голосні та сонанти. Від іменної основи легко утворюються різні деривати суб'єктивно-оцінного значення - зменшено-пестливі, зневажливі, принизливі, згрубілі та ін.” [34 , 28].

У фразеологічному фонді українського народу є “позитивні” та “негативні” імена. Л.Скрипник відзначає: “вже здавна на Україні невдах називають Хомою чи Химкою, некультурних, “неотесаних”, недоумкуватих - Гапкою, Феською, Хіврею, дурнів - Стецьком, неуважних, неспритних - Солохою, Солопієм тощо” [19 , 113]. Свою негативну оцінку онім виявляє, як правило, у контексті, традиції вживання. Наприклад, з он імами Марко, Хома:

Як Марко (Хома) на вовні заробити. Абсолютно нічого [ФСУМ, 1, 464];

“Божевільний Марку, ходиш по ярмарку: ні купуєш, ні торгуєш, тілько робиш сварку” [Номис, 301];

Ой гур, Марку, по ярмарку (на дурне слово, або дурне діло) [Номис, 570];

Як Марко з пасльону. Раптом, несподівано [ФСУМ, 1, 464];

Як Марко (Сивко) у пеклі (по пеклу) товктися. ірон. Невпинно, безугавно, без потреби [ФСУМ, 1, 464];

Наче Марко проклятий у пеклі - так само.

Синонімічні значення мають фраземи, у структурі яких виступають оніми Пилип, Мартин, Кіндрат, Кузьма:

Вискочити як Пилип з конопель (як Кузьма з конопель, як козак з маку). Недоречно, недоладно або невчасно сказати про що-небудь чи виступити з чимось [ФСУМ, 1, 104];

Як Мартин мила, зі сл. набратися, налигатися. зневажл. Без почуття міри, дуже багато, більше, ніж треба [ФСУМ, 1, 465];

З Кіндратиком в голові. Хто-небудь психічно хворий [ФСУМ, 1, 375]

Сербай, Мартине, мати ще підкине [Номис, 527]. Про ненажеру;

Мартин - головою об тин [Номис, 615]. Про недоумкуватого

Кіндрат - свині брат, кобилі дядько, а собаці сват [Номис, 556];

Нічого не роби, тільки Пилипа жени [Номис, 153]. Про ледачого

Хоминий чай. Фальшивий [Номис, 168];

На безлюдді й Хома чоловік [Номис, 463];

Виграв, як Хома на булках [Номис, 468]. Без вигоди, зиску;

Як Хома на вовні. Безрезультатно, даремно [ФСУМ, 2, 934].

На образно-метафоричні трансформації, що їх зазнають стійкі звороти, опосередковано впливають фраземні компоненти - переосмислені узагальнені антропоніми, уведення яких створює неповторний абрис фраземи [20 , 25]. Наприклад, фраземи вискочити із своїх конопель [ФСУМ, 1, 104] і вискочити як Пилип з конопель [ФСУМ, 1, 104] мають спільне значення “з'явитись зненацька, недоречно” . У першій фраземі, де не зазначена дійова особа, йдеться лише про несподівану, невчасну появу когось, що завадила, перелякала тощо. у другій фраземі антропонім Пилип не є назвою будь-якої узагальненої особи; він означає образ людини недалекої, невдахи (пор. прилип, як до Ганни Пилип). Створюється враження не лише про несподівану зустріч, а й про незграбність, недоречність поведінки. Паралельно вживаються звороти вискочив як Сень (Мартин, Терешко) з конопель, вискочив як Кузьма з маку, де імена мають також негативний зміст. У подібному контексті вискочити як козак з маку слово-образ козак має вже не негативний, а сміховий елемент.

З ім'ям Макар пов'язано кілька фразем із спільною семантикою:

Куди Макар телят не ганяв; де Макар телят пасе. ірон. Дуже далеко, там, де важкі умови життя, де перебувають переважно не з власного бажання [ФСУМ, 1, 460].

Кожна фразема виявляє відтінок значення у конкретному вживанні:

де Макар телят пасе (“Скільки-то люду через їх вивідування пішло на казенні хліба, а дехто подався аж туди, де Макар телят пасе” (Панас Мирний);

де Макар телят не пас (“Перелякані магнати стали задом рачкувати й опинились в грізний час, де Макар телят не пас” (В.Іванович);

куди Макар телят не ганяв (“Зрадив він вас, зажене туди, куди Макар телят не ганяв, клянусь, зажене” (І. Ле)

Саме такий вертикальний контекст стає важливим опорним тлом для адекватного сприйняття оніма Макар у поетичних рядках В.Шукайла: “Не набравсь ти розуму, Макаре, повернувшись з дальніх тих широт, бо чужі знов пасеш отари, у покорі затуливши рот… То якої ж треба ще покари, щоб згадав, що ти таки народ?”

У фразеологізмах, побудованих за моделлю “прикметник + іменник-власна назва”, оніми часто позбавлені виразного оцінного навантаження , усе смислове та емоційне навантаження падає на прикметник із яскраво вираженою семантикою:

кисла Оришка [Номис, 588] - тонкосльоза;

лепетливий Савочка [Номис, 201] - балакучий;

пізній Іван [Номис, 92] - на позначення поняття “запізно”.