Семантика та функціонування фразеологізмів з компонентом "власне ім’я"

Іноді родова належність не має жодного значення, ономастичний компонент потрібен лише як експресивний, образний елемент конструкції парафрастичного характеру, як, скажімо, у фраземі швидка Настя - “пронос” (пор. паремію бігає, як Настя в конопельки) [Номис, 310].

Функції знімного компонента обмежуються в основному структурною завершеністю та експресивною додатковістю. Антропоніми Данило, Максим, Гаврило та ін. репрезентують осіб чоловічої статі, проте паремії з аналогічними компонентами можуть бути застосовані для характеристики осіб як чоловічої, так і жіночої статі:

На тобі Даниле, що мені немиле [Номис, 560]

Не вмер Данило - болячка вдавила [Номис, 361]

Не вмер Гаврило - галушка вдавила [Номис, 361]

Розпережися, Максиме, може ще поміститься [Номис, 562]

Особові імена мали в минулому досить виразну соціальну характеристику і зберегли її в складі фразеологізмів, набули статусу узуальних, максимально “соціологізованих” імен. Вони розвивають соціально-оцінні конотації, які за характером забарвлення є найчастіше негативно-оцінними, рідше позитивно-оцінними і нейтральними. Основою цих конотацій слугують фраземні значення імен. Крім проаналізованих вище чоловічих імен-характеристик: Хома - невдаха, Пилип - невдаха, недалека людина, Стецько, Кіндрат - недоумкуватий та ін. Є ще багато інших чоловічих та жіночих імен-характеристик. Однак “уживання власних назв-образів створює й додаткові потенції метафоричності”, можна вважати, що їх використання для характеристики людини, як правило, є дошкульнішим, вразливішим, ніж застосування невласних найменувань [20 , 26].

Так, жіночі імена у фраземах виступають засобом досить гострої, образливої характеристики, скажімо:

З Богом, Парасю. Уживається для вираження незадоволення, несхвалення і т.ін. [ФСУМ, 1, 42];

Язиката Хвеська [Номис, 57];

Заробила Гапка бісового батька [Номис, 610]. Про ліниву жінку;

Не велика Стеха пані, тим що сіла в панські сани [Номис, 617]. Яка вдає з себе велику пані;

То ще дурна Гапа [Номис, 79]. Дурна;

У лінивої Хими свято щоднини [Номис, 639]

Що Гапці на вухо, то й Векла знатиме [Номис, 549]. Язиката;

Зліпила Оришка: ні караван ні шишка [Номис, 612]. Про невмілу, неохайну жінку [Номис, 501]

Розводити Химині кури. Говорити про що-небудь пусте, не варте уваги [ФСУМ, 2, 746];

Баба Палажка і баба Параска. Язиката, чванлива пихата. Синонім: базарна баба [ФСУМ, 1, 16].

За спостереженням В.Виноградова, негативної конотації на східнослов'янському ґрунті набуває цілий ряд канонічних власних імен із звуком [ф] або його субститутами [10 , 15]. Отже, саме фонетичний фактор вплинув на семантику та експресивність фразем із домінантом зі звуком [ф] та його субститутами [х], [хв], [п] (велика Педора, та дурна; дурна Хвеська; язиката Хвеська; на безлюдді й Хома чоловік та ін.).

Великого значення в оцінній семантиці власної назви набуває її здатність римуватися або бути співзвучною з певною загальною назвою (кожна Тереса має свої інтереси; масти Федя медом, а Федь усе Федем; розказував Мирон рябої кобили сон), а також обігрування власної назви (Михайло-бурхайло вівці пасе, Оришка- безкишка їсти несе).

Зрідка введення власних імен-образів пом'якшує гостроту вислову, є засобом евфімізації. Завдяки цьому водночас створюється або підсилюється метафоричний план фраземної сполуки. Так, щодо виразу Не для Гриця паляниця Іван Франко писав: “Гриць уживається eo ipso назвою простого чоловіка, пролетарія, якому не слід від життя надіятись якихось особливих розкошів, навіть у формі паляниці” [34, 29]. Отже, ім'я Гриць усвідомлюється як узагальнена назва людини, що викликає співчуття, жаль з приводу її тяжкої долі; “врешті-решт римування не визначає залучення власної назви, а лише актуалізує її вживання” [20, 26].

Евфемістичні функції виконують сполуки:

Фільчина грамота. Документ, що не має юридичної сили; папірчик, що нічого не значить [ФСУМ, 1, 194]. Позначаючи конкретний предмет (документ, папірець), власне ім'я лише актуалізує значення фраземи, дає емоційну оцінку предмету.

Крути, Гаврило. Уживається як спонукання, заохочення до дії [ФСУМ, 1, 402].

Позитивно-оцінні конотації особові імена розвивають рідше, бо до позитивних явищ життя народ ставиться більш спокійно, це - норма, звичайний стан речей, на відміну від негативних конотацій, за допомогою яких жваво реагується на негативні сторони життя, негативні риси людей [28 , 89].

Основними і частотними конотаціями вживаються:

“гарний, коханий чоловік” - Хоть не Василій, а серцю милий [Номис, 197];

“гарна, вродлива жінка” - Того добра годинка, в кого жінка Маринка [Номис, 648];

“працьовита людина; гарний господар, господиня” - Гриць за волами, Гриць і за волами [Номис, 444]; Не беру тебе, Нацю, але твою працю [Номис, 79].

Нейтральні займенникові конотації є наслідком більш абстрагованої характеристики людини і зумовлені експресивними можливостями особових імен, уживання яких замість назв “чоловік”, “жінка” посилює експресію фразеологізму, робить фразеологічний образ живішим і наочнішим: Любили Якова, та не всякого (Яків - він, чоловік); Не кожна ж Ганна гарна (Ганна - вона, дівчина, жінка); Хто про Хому, а хто про Ярему (той - цей).

Важливим елементом, який дозволяє встановити характер конотацій в особових іменах, є лексичний склад фразеологізмів. На конотації вказують або “натякають” не ономастичні компоненти: Як нікудишній сам Микита, не поможе йому гарна свита [Номис, 420]; Розумна Парася на все здалася [Номис, 568].

Н.М. Пасік вказує на залежність конотації окремих фразем від фонетичного компоненту власної назви, яка входить до її складу: “Сприйняття всього семантичного комплексу ономастичного компонента нерідко визначається його фонетичним звучанням, яке виходить на перший план, заступаючи нечітко окреслене поняттєве ядро. Яскраво виражена сутність звучання стає тут основою конотативного значення. Співзвучні зі словами української мови власні назви, псевдоосмисловий бік яких, за народними поглядами, переважає над називною, власне онімічною, ще на лексичному рівні переосмислилися й зазнали щедрого каламбурного обігрування у фразеологічному звороті. Усі вони традиційно конотують чітко виражені негативні значення, семантично пов'язані зі значеннями патронімічних апелятивів” [, 30]. Л. Скрипник, Н. Дядківська відзначають хибне витлумачення імені Тихін (з грецької - “щасливий”, “щасливець”), яке сприймається народом за аналогією до слова тихий: Якби хто тепер народився, то Тимком назвали б [38, 103].

Придатний до народно-етимологічних асоціацій і смислових зв'язків із дієсловом варити псевдокорінь вар- в імені Варка: Варка варила вареники, Василь варив вареники, Василь Варку вареником!, Варвара Сава засолить, а Микола поставить кола [34, 30].

Унаслідок хибної аналогії під тиском уявної внутрішньої форми оніма утворена ідіома Никона ловити, де никони - третій день після свят [Грінч., 2, 564] (унаслідок вільних асоціацій зі словом никати - ходити, рухатися без діла, тинятися).

Ряд фразеологічних одиниць має у своєму складі вигаданий, штучно створений онім, псевловласну назву (Л. Скрипник). такі оніми мають прозору семантику, яка й визначає конотацію фраземи. Наприклад, того, хто забуває свою країну, називають Безрідним Іваном, Іваном Забудьком тощо; того, хто розминається з правдою, лукаво запитують: “Чи ти бува не з Брехунівки?”; про невиховану, грубу людину зневажливо кидають: “Видно, що з Хамівки” і под. [, 114].

Вигаданою є власна назва у фразеологічному звороті за царя Гороха - “дуже давно, у дуже далекому часі” [ФСУМ, 2, 939].

В. Нерасимчук пояснює: “В язичницькому уявленні кожного етносу існував період, що був першопочатком усього сущого. Цар Горох правив тоді, як “реальний цар” або як небожитель, найдавніший предок слов'янських богів, а тому й досі згадується в багатьох фольклорних сюжетах” [12, 44].

Цар Горох - це табуйована назва верховного слов'янського бога Перуна. В.І. Кононенко пов'язує ім'я Гороха з міфологічним богатирем Котигорохом, який, за легендою, народився з горошини, що її проковтнула цариця [12, 46]. Б.Рибаков, з огляду на значення слова, витворив свою концепцію щодо особи царя і періоду його царювання, прив'язавши все до конкретних подій і часів. У багатьох слов'янських казкових сюжетах орач протистоїть змієві, який викрадав молодих землеробів. Піший орач б'ється з кінним ворогом, якого уособлює змій. Так само протиставляються речі мідні і залізні: мідне - це старе, архаїчне, залізне - нове. З таких логічних побудов учений робить висновок: казкові сюжети з Горохом відбивають період конфліктів між орачами-праслов'янами і кінними кочівниками, що відбувалися на межі мідної та залізної епох. Тобто, часи царя Гороха - це період перших кіммерійських нападів на чорноморські племена. Царю Гороху, за версією В. Герасимчук, близько 3000 літ [12, 46]. Можна припустити, звичайно, вірогідність історичної прив'язки царя Гороха до певного періоду, але, швидше за все, це - міфонім, і всі вислови, пов'язані з цим іменем, мають не конкретно історичний, а світоглядний, міфологічний зміст. І формувався він переважно на ґрунті міфологічних уявлень слов'янських етносів про часопростір, першопочатком усього були чудові часи царя Гороха, які змінили інші часи, - вважає В. Герасимчук [, 44]. Цю думку підкріплюють і семантично близькі до “Горохових” фраземи:

За царя Панька, Тимка, Митрохи, Хмеля [ФСУМ, 2, 939]. Імена ці добиралися за єдиним принципом - римованістю. За допомогою рими розширюється вже існуюча мало компонентна одиниця.

За царя Гороха (Митрохи), коли людей було троха (трохи);

за царя Панька (Тимка), коли земля була тонка;

за царя Хмеля, як була людей жменя;

за царя Горошка, коли людей було трошки [ФСУМ, 2, 939].

Існували й довші, так звані не редуковані, “доточені” прислів'я (В. Герасимчук):

За царя Панька, як земля була тонка: як плугом поореш, той води в черевик набереш, а як пальцем проколеш, то волів було напоїш [Номис, 260].

Друга частина подібних примовок обов'язково вказує на давній міфологічний підтекст: земля тонка, людей трохи. Ці прислів'я відтворюють властиві давнім людям уявлення про першопочаток життя, зокрема про землю як про невеличкий шмат суші, що омивається зусібіч велетенським океаном.

За аналогією до розуміння часів царя Гороха як міфологічних можна згадати подібний мотив у “Слові о полку Ігоревім”: автор твору привертає увагу честолюбних князів до “славних часів Трояна”, коли все велося не так, як у них, а дуже мирно і гарно.

Позаяк фразеологічних варіацій на тему часів Гороха народ витворив чимало, світоглядний зв'язок з первісним змістом сюжету поступово втрачався. А відтак і тлумачення подібних висловів змінювалося. Деякі вчені вважають, що вислів “часи царя Гороха” за змістом - нісенітниця. Так, В.Ужченко, зокрема, пише: “Цар Горох - це щось на зразок снігу, який горів, а соломою гасили, а часи Гороха були тоді, як баба була дівкою, як свині з походу йшли” [45, 32].

Власні імена у фразеологізмах мають різноманітне смислове навантаження. Значний корпус народної фраземіки утворюють словосполучення “історичні”. Завдяки названих у них власним іменам можна “прочитати” сторінки з нашого минулого.

Історичні фразеологізми найколоритніше репрезентують ті, де згадуються конкретні історичні особи, чим, власне, ці вислови й цінні як фактичне джерело. Ще за часів Галицько-Волинського князівства виник вислів зле, Романе, робиш, що литвином ореш. Крім цього в українській мові існує ще декілька варіантів цієї фраземи:

Романе, Романе! нічим живеш - Литвою ореш;

Романе! Лихим живеш, Литвином ореш;

Зле, Романе, робиш, що Литвином ореш [Номис, 69].

Значення вислову відкриває історичний факт: великий князь Роман Ростиславович, перемігши литвинів (так називали білорусів у 1173), впрягав бранців до плуга і ними викорінював нові місця [Номис, 69].

Козацькі часи, насичені героїчними подіями, залишились у крилатих висловах і фраземах, які виявляють оцінне ставлення до тієї чи іншої історичної особи. Особливою прихильністю і повагою пройняті фрази, присвячені Богданові Хмельницькому:

Висипав Хміль із міха та показав ляхам лиха [Номис, 69];

За старого Хмеля (Богдана Хмельницького) людей була жменя [Номис, 69]

Як компоненти народної фразеології виступають й такі історичні імена:

Показав Богун панам дорогу, ледве вибрались здорові [Номис, 215];

Пане Вишневецький, а нулиш виведи танчик понімецьки [Номис, 69] (У Вишневецького, найлютішого ворога козаків, була поранена нога).

Прізвища і, рідше, прізвиська як компоненти народнорозмовних фразеологізмів називають багато імен відомих осіб України, Польщі, пов'язаних з подіями ХVІІ - ХVІІІ ст. (Мазепа, Кармалюк, Хмельницький, Вишневецький, Наливайко, Максим Залізняк), наприклад: Славний козак Максим Залізняк - славнійшеє Запорожжя [Номис, 267].

У свій час Іван Франко записав ряд сталих зворотів із іменем опришка Олекси Довбуша. До наших днів дійшло чимало прислів'їв та приказок про Кармалюка: Бідний - Кармалюкові брат рідний; Кармалюка не жалів на пана бука; Колись Юстим пускав з панів дим; Кармалюк чим може, тим поможе; Кармалюк що має, то бідному дає; Пана Стася взяла трясця, а панові гроші Юстим дав Явдосі.

Прізвища відомих в історії осіб розвивають історично-оцінні конотації. Їх основою слугує тісний зв'язок з детонатор імені, певна історична інформація про нього, а також народна оцінка. За характером оцінки ці конототивні значення найчастіше позитивно-оцінні, оскільки їх носіями є прізвища народних ватажків, героїв України (Довбуш, Кармалюк, Залізняк, Гонта), рідше негативно-оцінні (Піл судський, Денікін, Гітлер). Прізвища та прізвиська, які вже втратили зв'язок з реальною особою, набувають оцінних конотацій, змістом яких є характеристика людини за різними ознаками. Вони розвиваються у фразеологічному контексті, їх основою також можуть слугувати певні реалії, побутові ситуації, що колись мали місце: виграв як Костюк на вовні (невдаха) [Номис, 369]; Працюю як Озерний, будуть ниви в зернах (працьовитий чоловік) [Номис, 89].

Зоонімні компоненти фразеологізмів

Конотації зоонімних компонентів виникають на ґрунті їх загального онімічного значення. В українській мові існує низка фразем такого типу:

Тягти Сірка за хвіст. Не поспішати, зволікати з чим-небудь [ФСУМ, 2, 907];

Як Сірку на перелазі. Дуже погано [ФСУМ, 2, 840];

Потайний Сірко. лайл. Підступна людина [ФСУМ, 2, 838];

Як Сірко паскою зі сл. поживитися. заст. Уживається для вираження повного заперечення змісту слова поживитися; зовсім не поживитися. [ФСУМ, 2, 810];

Очей у Сірка (Рябка) позичати. Втратити почуття сорому, власної гідності [ФСУМ, 2, 662];

Як у Сірка із зубів зі сл. вирвати. Зовсім, ніяк [ФСУМ, 2, 810];

Як Сірко на прив'язі. 1. зі сл. набігатися, намотатися. Дуже, надзвичайно; 2. зі сл. нагулятися, погуляти і т.ін. ірон. Уживається для вираження повного заперечення змісту слів нагулятися, погуляти; зовсім не нагулятися, погуляти [ФСУМ, 2, 810];

Як Сірко в базар. зі сл. пропасти, зникнути. Безслідно [ФСУМ, 2, 810].

Сірко, Рябко - видові назви родового поняття “собака”, а вже сама лексема собака є метафоричною. Її різні переносні значення (додаткові й потенційні семи, що зайняли місце архісеми) актуалізуються у фраземному або пареміологічному контексті, визначаючи асоціативно-образну структуру його семантики, реалізуючи як узагальнено-вказівні, так і конотативно- образні значення. Наприклад:

Сірко

собака

святим хлібом тварин не годують, пор. поживиться, як Сірко паскою (повне заперечення змісту дієслова);

Сірко

собака

безсоромна, бо тварина, звідси: очей у Сірка позичати (втратити почуття сорому, власної гідності);

Сірко

собака

підступний, небезпечний, звідси: потайний Сірко (собака, яка тихо підкрадається і кусає)

підступна людина (метафоричне перенесення).

Сірко

собака

на прив'язі (обмежений в русі), багато бігає, крутиться на відстані, яку дозволяє довжина ланцюга, звідси:

як Сірко на прив'язі

намотатися, повне заперечення

набігатися дієслова “гуляти”, “погуляти”

Такий самий іронічний підтекст має фразема була в Сірка своя хата! (повне заперечення дієслова “мати” щось - хату, одяг, речі тощо); Сірко у приймах був, та й хвоста збув [Номис, 245].

Експресивні можливості фразем такого типу використовують письменники: “Пропали! Як сірко на базарі! Готовте шиї до ярма!” (І. Котляревський); “Не бракує теж і молодців-брехунців, що збрехати їм за превеликі ласощі, а забожитися - як Сірку муху з'їсти” (Марко Вовчок); “Сьогодні намотався за день, як Сірко на прив'язі, кості старечі щось ломить” (Ю. Збанацький).

Зустрічаються в оболонці фразеологічних одиниць ще деякі з поширених кличок на зразок: Працюй як коняка, а їж як Рябко; Не один пес Гривко; Хоч за миску, аби близько (вийти заміж) та ін. [39, 114].

Розділ ІІ. Відономастичні значення топонімів-компонентів фразеологічних одиниць

2.1 Міфологічні, біблійні та культурно-історичні конототивні значення топонімів

Топоніми в структурі усталених зворотів є яскравим свідченням того, що в явищі фразеологізації бере участь не сама власна назва, а символічне значення, яким наповнюється ономастична оболонка у процесі функціонування в мові [34, 30].

На здатність власного географічного ймення ставати символом упливають як мовні, так і екстралінгвальні чинники: ступінь відомості об'єкта, певні події, пов'язані з ним.

Біблійні та міфологічні топоніми включають загальнолюдські, загальновідомі образи, відомі користувачам усіх мов світу. Розглянемо деякі з них.

Вавілонське стовпотворіння. Повне безладдя, гармидер, нестримний галас, метушня [ФСУМ, 2, 863].

Значення фраземи походить від біблійної легенди про Вавилон, яка виникла, на думку вчених, задовго до появи самої Біблії. Існує думка, що легенда ця могла з'явитися на початку ІІ тисячоліття до н.е., тобто майже за тисячу років до появи найстарішого писемного тексту Біблії [19, 34]. Дослідники дійшли висновку, що в сучасному біблійному тексті зведено дві оповіді про стародавній Вавилон: одна - про побудову міста і змішування мов, друга - про побудову башти і розпорошення людей по всьому світі.

Легенда є однією з перших спроб пояснити появу багатьох мов і різних народів на землі. В основу конотативного значення лягло значення самого вислову “вавилонське стовпотворіння”, який перекладається з церковнослов'янської мови як “вавилонське творення (будування) стовпа (вежі)”. Цей вислі передає кульмінаційний момент легенди - ту хвилину, коли люди перестали розуміти один одного, проте все ще намагалися знайти щойно втрачену спільну мову: вони кричали, жестикулювали, метушилися [19, 40].

Назва міста Вавилон стала вживатися в переносному самостійному значенні, за яким закріпилась символічна семантика, зумовлена подіями легенди - як синонім великого міста, повного спокус і всілякого зла:

В тобі, проклятий Вавилоне,

В твоїй безодні осяйній

Ще не один на вік потоне,

Хто кинув море невгомонне

Свій дух палкий

(С.Черкасенко)

Топонімом користуються й на означення місця, де зібралося багато різних людей, де панують шум і безладдя: “Довбуш був би радий заткати вуха, сховатися, здиміти з цього гамірного Вавилона, але натовп уже рушив, зімкнувшися стінами, перемішався, став хвилею” (Р. Федорів).

Содом і Гоморра - 1. Велике безладдя, метушня, шум; 2. Крайня аморальність, розпуста, що панує де-небудь [ФСУМ, 2, 842].

За біблійною легендою міста Содом і Гоморра були розташовані там, “де нині море Солоне” [Бут.: 14:3]. Про ці міста в Біблії говориться, що “люди содомські були дуже злі і грішні перед Господом” [Бут.: 13:13]. Таких міст у долині Сіддім було п'ять - і всі вони відзначалися розбещеністю своїх жителів. Тому Бог вирішив знищити ці міста разом з їх жителями.

Авраам, великий праведник, заступився за жителів Содому перед Богом, бо там жив його племінник Лот - людина віруюча, праведна і безгрішна. Бог сказав Авраамові, що не знищить Содом, якщо там знайдеться хоча б десять праведників серед усіх жителів міста. Та, на жаль, крім Лота, таких не виявилось.

Два ангели йдуть до Содому, щоб виконати волю Божу, а водночас і попередити Лота про загибель міста. Лот зустрічає ангелів, визнає їх за паломників, запрошує до себе, пригощає. Жителі Содому, довідавшись про Лотових гостей, вимагають віддати їх на поталу юрби. Щоб їх утихомирити, ангели насилають на них сліпоту. Лот з родиною мають врятуватися.

Джерелом конотації вислову є безпосередньо сам опис знищення міст: “Господь послав на Содом і Гоморру дощ із сірки, огню, від Господа з неба. І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і рослинність землі” [Бут.: 19:24-25].

Содом і Гоморра стали символом розпусти, що випливає з опису міст як осередку розбещеності та гріховності, з іншого боку - символом хаосу, безладдя, які настали під час катастрофи: “Туга убогості, руйнації дихала в тісних, завалених сміттям і кінським послідом провулках, пишний патриціанський фасад раптом змінився брудною клоакою, і - о диво: навіть у цьому Содомі оптимістична й добра людська рука виліплювала то тут, то там для радості танцюючих амурчиків у вазах…” (Р.Іваничук).

Єгипетський полон, Єгипетська неволя. Важке, нужденне, підневільне життя [ФСУМ, 2, 670].

Джерелом значення фразеологічних зворотів є Друга книга Мойсеєва, в якій розповідається про підневільне, рабське становище юдеїв у Єгипті. Вони зі сльозами згадували свою батьківщину: “Над ріками Вавилонськими, - там ми сиділи й плакали, коли згадували про Сіона” (книга Псалмів, Псалом 136). Широко відомі у нас ці слова завдяки таким рядкам Т. Шевченка:

На ріках круг Вавилона

Під вербами у полі

Сиділи ми і плакали

В далекій неволі.

Так народився ще один вислів - “плач на ріках вавилонських” - туга, жаль за чимось, безповоротно втраченим.

Рабам у Єгипті доводилось виконувати важку, для багатьох непосильну роботу: під палаючим сонцем вони копали глину, місили, виробляли з неї цеглини, сушили їх на сонці, а готову цеглу носили до місця, де будувалися могутні мури і величезні палаци фараона. На цій основі виникли вислови “єгипетська неволя” і “єгипетська робота” як синоніми понять “тяжка підневільна праця”, “залежність”, “рабство”.

За те, що фараон не виконав бажання Господа і не випустив народу юдейського, Господь послав страшні кари. Одним із покарань була тьма, яка панувала в Єгипті три дні і три ночі. Звідси походить вираз “тьма єгипетська”, у переносному значенні - “безпросвітна темрява”. Став крилатим і вислів “кари єгипетські”, який означає “велике нещастя”.

Значення вислову як ієрихонська (єрихонська) труба - дуже гучний (про голос) [ФСУМ, 2, 500] - вмотивоване біблійною історією із Книги Ісуса Навина. Ісус Навин після смерті Мойсея веде свій народ у землю обітовану. На шляху до тої землі лежало місто Єрихон (Єрихон): “І Єрихон замкнувся, і був замкнений зо страху перед ізраїлевими синами, - ніхто не входив і не виходив” (5:16). Тоді Бог, через свого ангела-посланця наказує Ісусу Навину: “Ось я дав у твою руку Єрихон та царя його, сильних вояків. І обійдете навколо це місто, всі вояки - обхід навколо міста один раз. Так зробиш шість день. А сім священників будуть нести сім сурем із баранячих рогів перед ковчегом. А сьомого дня обійдете те місто сім раз, а священники засурмлять у роги. І станеться, коли засурмить баранячий ріг, коли ви почуєте голос тієї сурми, а весь народ крикне гучним криком, то мур цього міста впаде на своєму місці, а народ увійде кожен перед себе” [Іс.Нав.: 6: 1-4]. Звідси - значення виразу “ієрихонські труби” - потужний, оглушливий звук; гучний голос: “Взяли були в мене оце недавно квартирку отам за стіною два студенти! Та як почали співати вночі та ревти, неначе дві єрихонські труби, то я зараз таки їх попроганяла з двора…” (І. Нечуй-Левицький).

В українській мові і в мові літератури вживається ще один вислів, джерелом якого є біблійна історія - “ієрихонські мури (стіни)” - те, що має здатися, впасти, бути знищеним:

І німці є. Теж лицарі тевтонські.

Усе кричить, нуртується, гуде,

Звалити хочуть стіни єрихонські.

Нічого. Вал міцненький. Не впаде.

(Л. Костенко)

Вислів не потрапив у фразеологічні словники, проте зафіксований у словниках крилатих висловів (А. Коваль, Н.С. Ашукін, М.Г. Ашукіна).

Відтопонімічні прикметники як компоненти фразеологізмів характеризуються слабким зв'язком з географічним об'єктом, розвивають відтопонімічні значення, близькі до апелятивних: єгипетська робота - “тяжка підневільна”, кари єгипетські - “тяжка, невиносима”, ієрихонські труби - “голосно, пронизливо”.

У пареміях увічнені найменування центрів найпоширеніших релігій. Так, топонім Рим на основі конкретної характеристики має значення: а) релігійний центр, резиденція Папи; б) місце паломництва. Він набув символічного значення у виразах усі дороги ведуть до Риму; поки Рим раду радив, Сагунт здався; якщо попав до Риму, його законів дотримуйся.

Топонім Рим відобразився в українській народній фразеології: був у Римі та й Папи не бачив; в Римі бути й Папи не видіти [Номис, 307]. В українській мов топонім Рим набуває символічного значення - далекий світ, місце паломництва, подорожі, пригод. Подібне конотативне значення втілилося у вислові пройти Крим, Рим і мідні труби. ірон. Побувати всюди, надивитись всього, зазнати різних випробувань (перв. стосується осіб з поганою репутацією, низькою культурою поведінки) [ФСУМ, 2, 706].

Первинне значення зазнало семантичної трансформації, набувши іронічного забарвлення, негативної конотації: “- Беремо ж сюди (в спецшколу) найпрудкіших, тих, що вже пройшли Крим і Рим, - інший дорослий не бачив такого, що воно вже встигло пережити” (О. Гончар).

До фраземи з топонімічною назвою існує ряд синонімічних зворотів: пройти вогонь і воду; пройти крізь вушко голки; пройти крізь сито й решето.

Іронічного забарвлення набули в українській мові фразеологізми відкриття Америки; відкривати, відкрити Америку. ірон. Говорити про те, що всім давно відоме [ФСУМ, 1, 121, 122].

Материк, кий відкрив Христофор Колумб 12 жовтня 1492 року, носив назву Новий Світ. Як засвідчують писані джерела, уперше вжив цього поширеного вислову іспанський король Фердинанд V (1452-1516). Америкою континент назвали значно пізніше. В організації другої і особливо третьої Колумбової експедиції відіграв італієць Америго Віспуччі. Усе бачене ним у новому світі він майстерно описав у листах до знатних осіб, які були видані його друзями. У німецькому виданні Новий Світ уперше названо країною Америго - Америкою.

Отже, іронічна конотація виникла на основі того, що нову назву Америка отримав уже давно відкритий континент - це по-перше; по-друге, назва континенту виникла від імені мореплавця, який брав участь не в першій подорожі, а в наступних експедиціях.

Вислів китайський мур, китайська стіна у переносному значенні вживається у ряді мов світу. В українській мові вживається зі значенням “нездоланна перепона, великий бар'єр, що перешкоджає розвитку чого-небудь” [ФСУМ, 2, 862]: “Любовній історії свого героя Левка Горового А. Мороз також приділяє не більше уваги, ніж інші письменники. Тільки любов у нього не відгороджена китайським муром від громадської діяльності героя” (із журналу “Вітчизна”)

Цей образний вислів походить від назви великої кам'яної стіни. Щоб боронити внутрішній Китай від нападу кочових орд, зокрема захистити від них його центральні провінції, за велінням імператора Ши-гуанг-ти у ІІІ столітті до н.е. побудований у Північному Китаї великий мур. Довжина його майже 4000 км, висота - від 5 до 10 м, а ширина - 7 м. на той час це була велика споруда. У її будівництві, що тривало кілька століть, узяв участь кожен шостий житель Китаю [25, 128].

Явище символізації топонімічних компонентів знайшло відображення у зворотах:

китайські церемонії. ірон. Надмірний вияв ввічливості, зайві умовності у стосунках між людьми [ФСУМ, 2, 940];

китайська грамота. Що-небудь недоступне для розуміння, таке, в якому трудно розібратися [ФСУМ, 1, 194].

У висловах відприкметниковий топонім китайський символізує щось далеке, незрозуміле, загадкове.

Історичне походження має вислів аттічна сіль - витончений дотеп [ФСУМ, 2, 809]. Він походить від Марка Тулія Цицерона. Розповсюджуючи в Римі грецьку культуру, Цицерон відводив у своїх писаннях значне місце теорії ораторського мистецтва. Особливо він виділяв жителів Аттики, які були відомі своїм красномовством. Важливим є також те, що в Аттиці, як і в інших частинах Греції, що мали вихід до моря, сіль видобувалася не із соляних копалень, а способом випарювання на сонці і виварювання морської води, від чого аттична сіль була особливо тонкою та вишуканою [25, 19]. Метафоричне поєднання способу видобування і якості солі в Аттиці з високою майстерністю ораторів породило значення вислову.

Історичні події, пов'язані з іменем імператора Риму Юлія Цезаря, стали джерелом виникнення фразеологічного вислову перейти Рубікон. Юлій цезар усупереч волі сенату 49 року до н.е. перейшов зі своїми легіонами ріку Рубікон, що була кордоном між Імбрією (власне Італія) та Цізальнінською Галлією (тепер північна Італія). Після переходу військами ріки Юлій Цезар вигукнув свою історичну фразу: “Жереб кинуто” (або варіант - “Рубікон перейдено”) [25, 57]. Таким чином, вислів має значення “робити рішучий крок, приймаючи остаточне рішення” [ФСУМ, 2, 623]: “В ті часи перейти рубікон подекуди буквально означало: зректись революційної батьківщини, переметнутись - або лишитись тут, на рідній землі” (“Літературна Україна”) .

Негативну конотацію має вислів казанська сирота. розм., зневажл. Той, хто вдає з себе скривдженого, нещасного, ображеного з метою викликати до себе жалість, співчуття [ФСУМ, 2, 807].

Цей фразеологізм із таким значенням постав у Росії десь у другій половині ХVІ ст., коли казань увійшла до складу Росії (1552 рік).

За тих давніх часів казанськими сиротами називали татарських мірз (князьків), типовою рисою поведінки яких було будь-яким чином здобути собі матеріальні або політичні привілеї, або ті чи інші вигоди. Щоб досягти своєї мети, вони не гребували будь-якими засобами. Удавали з себе людей бідних, із тяжкою долею, канючили, просили, приймали чужу релігію тощо [25, 124]. З часом вираз набув загального негативно-оцінного значення.

Досить вагомим є корпус українських фразем, компонентом яких є топоніми міфологічного походження.

Так, скажімо, вислів летючий голландець [ФСУМ, 1, 181] ввібрав в себе легендарний образ капітана, приреченого на вічне плавання в морі, а також корабель цього капітана. Вираз походить з голландської легенди про моряка, який поклявся обійти на своєму кораблі мис, що перегороджував йому шлях, навіть якщо на це буде потрібна вічність. За свою відвагу і за виклик бурям легендарний капітан був приречений разом зі своїм кораблем і мертвою командою носитися по морю. Зустріч з “летючим голландцем”, за переказами, віщувала бурю, загибель корабля і людей. Це оповідання виникло, мабуть, в епоху великих відкриттів. Вислів використовується для характеристики непосидючих людей, а також людей, що постійно подорожують [36, 17].

Вислів канути в Лету (в забуття), що має значення “назавжди зникнути, піти в непам'ять, забутися” [Олійник, 83], походить із давньогрецького міфу. Словом Лета називається міфічна ріка, що знаходилася нібито у підземному царстві тіней, в Аїді. З грецької Лета означає “забуття”.

Темні води Лети, відділяючи світ живих від потойбічного світу, несли померлим забуття. Згідно з легендою, душі померлих, що перепливли Лету човном, прямуючи на “той світ”, випивали з неї по одному ковтку. Тому вони забували все своє минуле, у тому числі й перенесені ними земні муки і страждання [25, 126]. Саме ця обставина міфу є джерелом фразеологічного значення.

Популярний вислів “між Сціллою і Харибдою” поширений майже в усіх мовах світу і має значення “під обопільною нищівною загрозою” [ФСУМ, 2, 873]. У згоді з давньогрецькою міфологією дві страшні потвори Сцілла і Харибда пильно стерегли вузьку Мессінську протоку, що відділяла острів Сицилію від Апеннінського півострова. Вони знищували мореплавців, які пропливали протокою. За легендою, Сцілла займала високу, круту гостру скелю біля Апеннінського півострова. Цю скелю оточували чорні дощові хмари, її вічно покривала мряка. Щодо зовнішнього вигляду Сцілли, то вона була неймовірно страшна: дванадцять лап, шість ший, на яких стирчали огидні і паскудні голови. у пащі кожної з них були гострі великі зуби у три ряди, за допомогою яких вона один за одним разом хапала шість чоловік. Харибда, що була у сицилійській частині протоки, являла собою страшний морський вир, у якому невидима морська богиня поглинала і вивергала морську воду. Смерть від Харибди була неминучою [25, 140].

Фантастичний опис Мессінської протоки, поданий Гомером, є творчим домислом, фантазією.

Вислів “Троянський кінь” (про хитрі дії, підступні засоби боротьби) [Олійник, 206] став відомим завдяки Гомерові “Іліаді”. Під час Троянської війни греки дев'ять років тримали Трою в облозі, але троянці не склали зброю. На думку Одіссея, місто можна було взяти хитрістю, а не відвагою. Згідно з цією порадою, греки вдалися до хитрощів. Вони збудували величезного дерев'яного коня, всередині якого сховалася частина грецьких воїнів на чолі з Одіссеєм. Незважаючи на заперечення мудрого жерця Лаокоона, троянці втягли коня до міста. Уночі воїни, що були сховані в коні, знищили вартових, відкрили ворота для свого війська. Греки, таким чином, майже без втрат здобули Трою, перетворили її в руїни. Хитрість, вигадана греками, підступна і жорстока, лягла в основу фразеологічного значення.

2.2 Конотативні значення власне українських топонімів - компонентів народно розмовних фразеологізмів

До багатьох сталих словесних формул входять назви українських топонімів. Вони є маркерами національних реалій. Конотативні значення таких топонімів відзначаються більшою різноманітністю експресивних та смислових відтінків.

Серед топонімів до складу фразем входять відомі всім поширені назви, за якими закріплені певні традиції чи історичні уявлення народу. Наприклад:

Язик до Києва доведе. Питаючи, про все дізнаєшся [Олійник, 237];

У Києві не женись, а в Ромні кобил не міняй [Номис, 72] (у Ромнах було дуже багато циганів, які викрадали або продавали крадених коней; Київ тим, що жениться на захожому хіба що “нехляйка”. Пояснення Номиса);

Далеко п'яному до Києва [Номис, 260];

Київ не відразу збудований [Номис, 265];

Від Києва до Кракова - всюди біда однакова [Номис, 543];

На кого біда нападе, то до Києва дойде, а як біда минеться, то він з Броварів вернеться [Номис, 263].

Дурний і в Києві не купить розуму [Номис, 546];

За дурними нічого в Київ їхати, вони й тут є [Номис, 279];

Дурень до Києва, дурень і з Києва [Номис, 543];

На городі бузина, а в Києві дядько [Номис, 124].

Значення фраземи не пов'язане з конкретним географічним об'єктом, топонім тільки допомагає виявити семантику вислову, додає йому експресивності. Підтвердженням цьому є існування варіантів фразем, значення яких не змінюється через заміну топоніма:

Язик до Кракова доведе [Номис, 503], або без топонімічна конструкція: Язик на конець світа заведе [Номис, 503];

Од Чакова до Кракова - всюди біда однакова [Номис, 133];

Піди й за Карпати, то треба бідувати [Номис, 133];

Піди й за Бескіди - не збудешся біди [Номис, 133].

Львів

Львів не всякому здорів [Номис, 72];

Старий Галич відо Львова [Номис, 113];

У Львові не всі здорові [Номис, 64].

Місцеві топонімічні назви послужили матеріалом фразеотворення:

В Станіславі кождий на своїй справі [Номис, 72];

В Луцку се не полюдску: навколо вода, а в середині вода [Номис, 72];

Про Київ не жахайсь, Волиня пригортайсь, а Покутя тримайсь [Номис, 72];

Мстислав не одного стиснув [Номис, 72];

Золотокоша кругом хороша, а Лубні з лубків - гній возить [Номис, 73] (так дражнять лубенців);

В Хоролі всёго доволі [Номис, 73];

Коломия не помия, Коломия місто [Номис, 74];

Коломию гудьмо, а в Коломиї будьмо [Номис, 654].

У різних фольклорних джерелах зафіксовано ще:

Не один Гаврило, що в Полоцьку;

Золотоноша кругом хороша;

Од Прип'яті до Синюхи вславили себе Обухи;

А до Межибожа віз купувати!

У Вінницькій області можна почути, наприклад:

Як у Гайсині вмирають, то в Карбівці не ховають;

Купці з Бару - ні грошей, ні товару;

Станція Рахни - сядь і віддихни.

З уст жителів Чернівецької області записано:

Рівне (праве, просто), як дорога до Косова.

А на Донеччині подекуди, бажаючи підкреслити, що хтось уже далеко, промовляють:

Та він уже й Бахлиці минув [39, 112].

У складі фразеологізмів, пов'язаних з відомими історичними подіями, топоніми розвивають історично забарвлені конотації, локалізуючи події, стаючи відомим місцем завдяки певному історичному факту:

Добувсь як швед під Полтавою [Номис, 369];

Пропав як швед під Полтавою [Номис, 369] (історичний факт перемоги росіян над шведами);

Не забирайте колоски, бо підете в Соловки (місце ув'язнення невинних жертв, катувань, знущань).

Основою від топонімічних значень нерідко слугують певні географічні особливості місцевості, яка називається, наприклад, глибина річки, її чистота. Ці ознаки формують топонімічно-оцінні конотації:

Ворскла річка невеличка, а берег ламає (“річка, на якій часто бувають повені”);

У нашім короваю вода з Дунаю (“чиста, незабруднена вода”).

Особливою експресивністю відзначаються так звані “патріотичні” фразеологізми, в яких компонент-топонім є специфічною ментально-етнічною категорією, зміст якої зумовлюється ставленням народу до рідної країни:

На Вкраїні добре жити: мед і вино пити [Номис, 71];

Великая Руськая мати, земля Руська [Номис, 71];

Нема слободи, як на Україні [Номис, 71];

Збараж гудьмо, в Збаражі будьмо [Номис, 89].

Топоніми в складі фразеологізмів набувають і “характеризуючих” конотацій, основою яких є різні ознаки, пов'язані з діяльністю людини, з рівнем суспільного та соціального життя на певній місцевості:

В Городенці як пан, а поза Городенков як пес [Номис, 364] (місце, яке визначає соціальний стан людини);

Могильов на злиднях будований, та ще й злиднями годований [Номис, 194] (місце, де люди погано живуть);

У Кутині всі неначе поплутані [Номис, 94] (місце, де живуть люди, пов'язані спільними ознаками).

Топоніми нерідко розвивають у складі фразеологізмів значення, які загально вказують на місце (“тут”, “там”, “десь”, “скрізь”, “ніде”):

І в Юзівці, і в Ірміно панство було одно [Номис, 73];

Пани однакові, що в нас, що в Кракові [Номис, 169].

Отже, топоніми у складі фразеологізмів, які походять із біблійних, міфологічних джерел, вносять у значення фраземи, як правило, закріплені за ними конотативні оцінки. Конотації топонімів у складі фразеологізмів народно-розмовного характеру залежать від конкретних побутових чи історичних обставин; варіантність таких одиниць часто залежить від рими паремії. Фраземи книжного походження не мають варіантів.

ВИСНОВКИ

У фразеологічному фонді української мови виділяються фразеологізми з ономастичним компонентом книжного походження, які репрезентуються античними, біблійними, історико-культурними зворотами, і народнорозмовного походження.

Антична культура, Біблія та Євангеліє мали значний вплив на історичний розвиток усіх європейських культур, а також і української, тому фразеологізація власних імен античних міфі, біблійних та євангельських легенд зумовлена фактором екстралінгвістичним. До складу фразеологічних одиниць таким чином увійшов значний масив антропонімів (Адам, Єва, Каїн, Іуда, Ірод, Христос, Валаам, Ахіллес та ін.) та топонімів книжного походження (Вавило, Троя, Содом, Гоморра тощо). особові імена як компонент книжних фразеологізмів набувають різних експресивно-смислових та емоційних відтінків, що мотивуються певним джерелом. Ці значення є культурно-історичними, відзначаються певною оцінкою, що залежить від рис характеру, поведінки, дій, вчинків, історичних подій та їх наслідків, якими наділені персонажі античних міфів, біблійних та євангельських легенд, події історії (Йов багатостраждальний - “людина, яка зазнала багато горя”, Юдин поцілунок - “зрадник, лицемір”, Каїнова печать - “братовбивця, злочинець”, Троянський кінь - “підступне, хитре вирішення проблеми”, перейти Рубікон - “рішучий вчинок” та ін). позитивно-оцінні конотації розвивають оніми Ісус Христос (туди, де Христос не ходив - “шукач правди”, чесний як Христос - “бездоганно чесний чоловік”), позитивні і негативні, іронічні значення мають компоненти Адам, Єва (скинути ветхого Адама - “духовно оновитися, переродитися”, адамові слізки - “горілка”, адамове реберце - ірон. “жінка”), тільки негативні - Юда (“зрадник, підступна людина”), Ірод (“деспот”), Каїн (“убивця”), єгипетський полон (“тяжке підневільне становище”), єгипетська робота (“тяжка, підневільна праця”), між Сціллою і Харибдою (“безвихідне, небезпечне становище”) та ін.

Найбільшу здатність до фразеологізації виявляють звичні українські власні імена, які в минулому широко вживалися в середовищі нижчих соціальних верств: іван, Гриць, Микита, Панас, Федот, Ганна, Марина, Настя, Параска, Хима, Хвеська. Важливу роль у цьому процесі відіграють такі ознаки особових імен, як ступінь їх звичності, поширеності, популярності в народі, приналежність до певного соціального середовища. Фразеологізації особових імен сприяє відомість імені завдяки певній побутовій ситуації, яка відображається у фразеології: як в Архипа на городі; бігає як Гапка без солі; бігає як Настя в конопельки. Певні побутові ситуації сприяли фразеологізації топонімів: у Панівці хліб по копійці, а у перекопі - по копі; у Києві не женись, а в Ромні кобил не міняй; або певні географічні особливості місцевостей чи об'єкта, який називається: Ворскла річка невеличка, а берег ламає (“річка, на якій часто бувають повені”); у нашім караван вода з Дунаю (“чиста, незабруднена вода”).

Власні імена в складі народної фразеології найчастіше набувають семантичних та емоційно-експресивних відтінків, або конотації, які характеризують людину за різними її ознаками, рисами характеру. Основою цих конотацій слугують до фразеологічні значення імен: Хома - “невдаха”, “Солоха - неповоротка, неспритна жінка”, Пилип - “недотепа”, Мартин, Кіндрат, Стецько - “дурний”, Гапка - “лінива”, Хвеська - “язиката” та ін. частотність негативно забарвлених значень пояснюється закономірністю людського буття, а також здатністю мови жваво реагувати на негативні сторони суспільного життя. Серед негативно-оцінних конотацій виділяються “нерозумна людина” (Мала баба Василя, Василь дурний, як теля; то ще дурна Гапа; з Кіндратиком в голові; велика Педора, та дурна); “ледащо” (Суди тень, туди тень, та й пройшов Івану день; у лінивої Хими свято щоднини; гарно Гапка жито жне, що й серпа в руки не візьме); “невміла людина, недотепа” (Майстер Свиридко два рази уріже та ще й закоротке; удалося як тій Солосі; як Марко (Хома) на вовні заробити; виграв, як Хома на булках; зліпила Оришка: ні караван, ні шишка); “безталанний чоловік, невдаха” (нещасному Івану немає талану), “базікало” (говори, Гаврило, аби сі говорило; що Гапці на вухо, те й Векла знатиме) тощо. Негативно-оцінні конотації власних імен часто залежать від фонетичного фактору (імена зі звуком [ф] або його субститутами [х], [хв], [п] мають, як правило, негативну конотацію); здатності імен римуватися (кожна Тереса має свої інтереси; за царя Панька, Тимка, коли земля була тонка; за царя Хмеля, коли людей була жменя; не вмер Данило - болячка вдавила; на тобі, Даниле (Гавриле), що мені немиле).

Нерідко фразеологізми з компонентами “власне ім'я” виникають шляхом розширення вже існуючих мало компонентних одиниць (по Савці свитка; по Савці свитка, по пану рубашка; по Савці свитка, бо на Савку шита та ін.).

Позитивно-оцінні конотації особових імен у складі народнорозмовних фразеологізмів розвивається рідше, бо до позитивних явищ життя народна мова ставиться спокійніше в експресивному відношенні. Основними конотаціями вважаються: “гарний, коханий чоловік” (хоть не Василій, а серцю милий); “гарна, вродлива жінка” (того добра годинка, в кого жінка Маринка); “працьовита людина, гарний господар (господиня)” (Гриць за волами, Гриць і за дровами). Часто імена виступають поліконотативними, тобто розвивають по кілька конотацій: з богом, Парасю (негативна), розумна Парася на все здалася (позитивна).

Псевдовласні антропоніми своєю лексичною оболонкою сигналізують про певні риси людської вдачі: Іван Непам'ятний (“людина, що забуває свій рід”); день святого Нероба: хто робить, того заспіє хвороба; за часів царя Гороха; Мед Захарович; говорить як Павло німий; Ваня приморожений. Вигадані топонімічні компоненти найчастіше виступають структурним центром перифразу та евфемізмів: випровадити до Закопаного; дати місце в Могиловській губернії; на закудикіну гору гонять бабу Федору та ін.

Історично-оцінні конотації розвивають імена, прізвища та прізвиська історичних осіб у складі фразеологічних одиниць. Їх основою слугує тісний зв'язок з детонатор імені, певна історична інформація про нього, а також народна оцінка: позитивна (Довбуш, Кармалюк, Богун, Гонта, Хмельницький) - висипав Хміль із міха та показав ляхам лихо; показав Богун панам дорогу, ледве вибрались здорові та ін.; негативно-оцінні - пане Вишневецький, а нулиш виведи танець по-немецьки; зле, Романе, робиш, що Литвином ореш.

Конотативні значення топонімів-компонентів народнорозмовних фразеологізмів відзначаються різноманітністю експресивних та смислових відтінків. У складі фразеологізмів топоніми розвивають історично забарвлені конотації, які базуються на народній оцінці подій (добувся швед під Полтавою - “місто, в якому зазнали поразки шведи”; не збирайте колоски, бо підете в Соловки - “місце ув'язнення невинних жертв” та ін.). У так званих “патріотичних” фразеологізмах, в яких топонім є специфічною ментально-етнічною категорією, онімним компонентом виступає лексема Україна, Збараж та інші (на Вкраїні добре жити: мед і вино пити; Збараж гудьмо, в Збаражі будьмо тощо).

У сфері фразеології народнорозмовного походження поширена варіантність: варіанти імен (як Марко (Хома) на вовні заробити; вискочив як Пилип (Марко, Кузьма, Сень, козак) з конопель (маку); як Мартин (Кіндрат, дурень) до мила дорвався; за царя Гороха (Панька, Тимка, Хмеля, Митрохи); виграв як Хома (Мартин, Марко, Стецько) на вовні (на булках); як Сірко (Лиско, Рябко) на прив'язі; топонімів (язик до Києва (Кракова, Чакова) доведе; од Чакова до Кракова - всюди біда однакова; піди й за Карпати - то треба бідувати; не одразу Київ (Краків) будували (будувався)). Книжні фразеологізми характеризуються більшою прив'язаністю семантики з онімом, відсутністю варіантів. У складі книжних фразеологізмів власні імена виявляють сталі культурно-історичні конотації, джерелом яких виступають міфологічні, історичні, біблійні уявлення і оцінки, народнорозмовні одиниці нерідко є поліконотативними.

Власні імена виступають важливим структурним елементом фразеологічних одиниць, відіграють провідну роль у формуванні їх семантики, надають їм особливої експресивності та емоційно-оцінного забарвлення, складають важливий аспект національно-мовної свідомості народу.

БІБЛІОГРАФІЯ

Авксентьєв. Сучасна українська мова. - Харків: Вища школа, 1983. - 137с.

Ажнюк Б.М. Англійські фразеологізми з власноіменним компонентом // Мовознавство. - 1984. - №6. - С.61-65

Ажнюк Б.М. Національна фразеологія в іншомовному зіставленні // Українська мова і література в школі. - 1990. - №5. - С. 82-88

Алефіренко М.Ф. Теоретичні питання фразеології. - Харків: Вища школа, 1987. - 137с.

Баранник Д.Х. Особливості використання фразеології в усному монологічному мовленні // Усний монолог. - Дніпропетровськ, 1969.

Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового заповіту // Ukrainian Bible, 1995

Бояркин В.Д., Новиков А.Б. Субстантивные фразеологизме и перифразы с именами собственными Вестник Ленинградского университета. Серия: история, языкознание, литературоведение. - 1986. - В.4. - С.112-114

Васильев Л.М. Теория семантических полей // Вопросы языкознания. - 1971. - №5. - С.105-113

Виноградов В.В. Из истории русской лексики и фразеологии // Доклады и сообщения институиа языкознания АН СССР. - 1954. - №6. - С.15-16

Гаврилова Т. Ономастика фразеологізмів: універсальне та етнічне // Українська мова. - 2004. - №4. - С.52-63

Герасимчук В. Власні імена в українських фразеологізмах // Диво слово. - 2005. - №4.- С.43-47

Демський М.Т. Лексичні та граматичні особливості українських іменникових фразеологізмів // Мовознавство. - 1981. - №2. - С.35-41

Демський М.Т. Лексичні та граматичні особливості української дієслівної фразеології // Мовознавство. - 1987. - №2. - С.35-41

Дзендзелівський Й.О. Прономіналізація в українській мові // Українська мова і література в школі. - 1995. - №1. - С.17-21

Єрмолаєнко Я. Стилістика сучасної української мови в контексті слов'янських стилістик // Мовознавство. - 1998. - №2-3. - С.25-36

Жуков В.П. Семантика фразеологических оборотов. - М.: Просвещение, 1978. - 159с.

Карабута О. Специфіка багатозначних фразеологічних одиниць у художньому мовленні // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. - В.ХV.- Херсон: В-во ХДПУ, 2002. - С.94-96

Коваль А.П., Котілов В.В. 1000 крилатих виразів української літературної мови. - К.: Наукова думка, 1964. - 659

КовальА.П. Спочатку було слово. Крилаті вислови біблійного походження в українській мові. - К.: Либідь, 2001. - 309с.

Кононенко В.І. Українська народна фраземіка: Трансформації образу // Мовознавство. - 1993. - №5. - С.21-26

Кравчук А.М. Реалізація семантики власної назви в польській ономастичній фразеології // Мовознавство. - 2001. - №2. - С.26-34

Лисиченко Л.А. Лексикологія сучасної української мови: Семантична структура слова. - Харків, 1977. - 114с.

Лисиченко Л.А. До питання про місце фразеологічних одиниць комунікативного типу в фразеологічній системі // Питання фразеології східнослов'янських мов. - К.: Наукова думка, 1972. - С.44-45

Маслова В.А. Введение в лингвокультурологию. - М.: Academia, 1977.

Медведєв В.П. Українська фразеологія: Чому ми так говоримо. - Харків: Вища школа, 1977. - 230с.

Мифологический словарь / Гл.ред. Е.М.Мелетинский. - М.: Советская энциклопедия, 1991. - 736с.

Мойсеєнко А. Образний світ знімного слова // Диво слово. - 2006. - №4.

Мокренко В.М. Славянская фразеология. - М.: Высшая школа, 1989. - 287с.

Мороховська Е.Я. До типології універсальних ознак у природній мові // Мовознавство. - 1078. - №2. - С.54-60

Мусієнко В. Універсальне і етнічне у мові і мовознавстві // Мова у слов'янському культурному просторі. - Умань, 2002. - с.67-69

Остапович О.Я. Фразеологізовані образи-символи з українською семантикою у мовних взаємовиливах // Мовознавство. - 1996. - №6. - С.46-49

Отин Е.С. Из словаря коннотативных онимов и отконнотативных аппеллятивов // Онмастика и этимология. - К., 1997. - С.171-187

Охштат Р.И. Имя собственное как компонент фразеологической единицы и как самостоятельное слово // Труды Самаркандского государственного университета им. Алишера Навои. - Самарканд: Изд-во Самаркан. ГУ, 1972. - С. 179-180