Романтичний епос. Ефект романтизму і українська література

РОМАНТИЧНИЙ ЕПОС

ЕФЕКТ РОМАНТИЗМУ І УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

1. Фольклорні джерела романтичного типу мислення

«Дуже я остерігаюся цього слова -- романтика; цей термін видається мені не зовсім точним, радше -- в нього часто вкладають різний зміст. І якщо мені все ж доводиться оперувати цим терміном, то... я кожного разу підкреслюю, що визнаю лише ту романтику, яка природно виростає з реалізму, на реалістичному ґрунті» (О. Гончар)

«Мене він (Довженко. -- М. Н.) прив'язав до себе... талановитістю конкретної романтики... В його картині діють люди -- такі простецькі, живі люди» (Ю. Яновський)

Ці зізнання самих митців із романтичним світобаченням якнайкраще відповідають на питання: чому лірико-романтична стильова течія є такою живучою й органічною в українській літературі сучасності, зокрема -- в жанрі прози. Основа її -- «простецькі живі люди», побачені очима й душею романтика.

Чому ж тоді О. Гончар вважав за потрібне наголосити, що остерігається слова «романтика»? Підстав для цього не бракувало. Історія літератури -- то не лише фарватер, не лише безсумнівні художні цінності. На обочинах фарватеру в усі епохи знаходили собі місце і явища другого чи третього плану. В оцінках такої ситуації резонним видається зауваження, що «літературу рухають не всі разом, а хтось перший, хтось другий... «

І хоча між цими «першими» й «другими» в різні часи межі пересуваються, але вони існують завжди. Зокрема й у розвитку романтичного стилю авторами прозового жанру. Є тут (і були в минулому) постаті першої мистецької величини, а є й «сірі», котрі словом «романтика» намагалися й намагаються виправдати беззмістовність своїх витворів, обтяженість їх безпредметною риторикою, пишномовністю, псевдосхвильованою декламацією. Саме таку «романтику» мав на увазі О. Гончар, бо для нього вона є «бурхливим вираженням, художнім синтезом того високого, що є в житті»

Інакше, але про це ж говорив і Ю. Яновський. «Навіть якби мене доля позбавила не половини шлунка, а руки, я й тоді писав би, як пишу. Співав би», -- наголошував він у листі до О. Довженка

Його думку ніби продовжував К. Паустовський: «Я відійшов від екзотики, але не відійшов від романтики... від її очищаючого вогню, поривання до людяності й душевної щедрості, від постійного її неспокою... В романтиці таїться облагороджуюча сила. Немає ніяких підстав відмовлятися від неї в нашій боротьбі за майбутнє і навіть у нашому повсякденному трудовому житті»

Хоча ці думки митців є тільки самоозначенням, образною характеристикою їхніх естетичних позицій, але від них пролягає пряма дорога і до наукового розуміння затверджуваного ними романтичного стилю. Йшлося, по суті, про право письменника на «суб'єктивну» творчість, на розвиток у літературі лірико-романтичного начала, котре догматичним соцреалізмом усіляко витіснялося з мистецтва, а самі письменники-романтики опинялися ніби на задвірках творчості.

Свого часу Б. Сучков, розвиваючи думку Т. Манна про можливість народження в сучасній літературі «суб'єктивної епопеї», стверджував, що передбачення це почало збуватися разом зі спалахом саме ліризму в багатьох літературах ХХ століття

Подібні думки висловлювали Ю. Кузьменко, А. Ельяшевич. А. Бучіс, В. Ковський та інші дослідники. Наводячи їхні висловлювання, А. Погрібний не погодився тільки в одному: всі вчені стверджували, що ліризм приглушує епічне звучання прози. Навпаки, твердить А. Погрібний, ліризм нашого часу «перевершив себе» і повернув прозі дуже суттєві мистецькі цінності, насамперед -- головну з них, котра стала визначальною рисою сучасної літератури, -- епічність художнього мислення. Різко зросло в ліричній прозі філософське навантаження, активізувалися її «виходи» на глобальні питання буття, поглибилося дихання часу, історії». На це вказували також Д.Затонський і В. Кисельов, простеживши типологічні сходження у романах «Твоя зоря» О. Гончара, «Короткий лист до довгого прощання» П. Хандке та «Монток» М. Фріша. Всі ці твори (українця, австрійця і швейцарця) дають підстави говорити про відчутне перебування їх під «творчим впливом Гоголя», а його романтизм, як відомо, це завжди бурхлива стихія ліризму. Отже, ліричні струмені можуть бути характерними для творчості представників найрізноманітніших стильових уподобань. Згадаймо у зв'язку з цим, зокрема, потужність лірико-романтичних течій у новочасних польській і словацькій літературах, відчутне романтичне начало в недавніх романах Б. Маламуда «Життя Дубіна» й австралійської письменниці К. Маккалоу «Спів у тернику»; романтичні пасажі в так званій новореалістичній літературі США (Т. Вулф), чи в романах У. Фолкнера; «ліричне обличчя» міфологічної прози 70-х років -- від творів Ч. Айтматова, романістики колумбійця Г. Маркеса аж до одного з найсвоєрідніших творів цієї художньої гілки в літературі -- роману угорця Л. Мештерхазі «Загадка Прометея». Важливо підкреслити, що спостережений «ліричний бунт», який завжди був однією з важливих рис романтизму, є явищем не випадковим, а закономірним у літературній ситуації кінця ХХ століття. «Наш час -- час дій, час рішень, криз, розв'язок, відповідей, -- писав В. Днєпров. -- У такі часи великого значення набуває суб'єктивний фактор історії...». Не реагувати на цей суб'єктивний фактор мистецтво не може, а художники романтичного типу творчості в подібних ситуаціях виявляються особливо активними. Так було в усі напружені епохи, таке спостерігалося й в останній чверті ХХ століття, коли з падінням однієї з найбільших імперій зла -- СРСР, фактично завершувалася головна криза ХХ століття -- розпад імперій, до чого романтизм виявив таку ж свою готовність, як і в часи відходу в небуття (рубіж ХVIII-ХІХ століть) абсолютистських монархій та інших тогочасних державотворень.

На той час романтизм об'єднав у собі всі риси і «східного», і «грецького», і «середньовічного» романтизмів і постав у мистецтві як «абсолютно нове ціле». Так, принаймні, вважав В. Бєлінський, визнаючи, отже, існування загальноісторичного романтизму, котрий ми називатимемо «романтичною тональністю» («мотивом», «інтонуванням») і на основі якого й народилося оте «абсолютно нове ціле». Коротко кажучи, є підстави доводити, що три значення категорії романтичного, про які йшлося у вступі, диктуються реальною потребою пояснити всі відтінки романтизму і на всіх етапах розвитку мистецького процесу. Тим більше, що стає дедалі стійкішою тенденція називати романтичними «і світовий фольклор, і образи Данте, Шекспіра, Руссо, авторів вед, «Слова о полку Ігоровім», і Шлегелів, Байрона, Пушкіна, і минулу та сучасну творчість українських, грузинських та вірменських письменників і багато чого іншого в літературі». Безперечно, духовно-стильова орієнтація тут ніби аналогічна, як говорить той же В. Гусєв, але не ідентична. Шлегель і Байрон -- так, це романтизм. І за стилем, і за напрямом; у багатьох авторів рубежу ХІХ-ХХ століть та в небагатьох пізнішого часу -- це романтичний стиль, а в усіх інших -- тільки романтична тональність, яка існувала й існує поряд з багатьма іншими тональностями в усіх стилях і напрямах...

2. Романтичні тональності і тенденції в античній літературі

Творити людина почала відтоді, коли усвідомила себе особистістю в природі. Будучи залежною від її (природи) примх, вона постійно шукала засобів для підтримки своєї матеріальної та духовної самостійності. На певному етапі як надійний засіб підтримки духовного вогню в людині утверджується заснована на образному мисленні усна художня творчість, Протягом багатьох століть (чи й тисячоліть) вона «була єдиним організатором їхнього (людського. -- М. Н. ) досвіду, втіленням ідей в образах і збудником трудової енергії колективу». В епоху, коли чуттєве й раціональне в свідомості людини не диференціювалося, фольклорні твори виражали все: «і безпосереднє життя з його повсякденними турботами, і прагнення пізнати навколишній світ, і бажання повідомити одноплемінникам найважливіші відомості про нього, і чітко виражене прагнення одержати необхідний емоційний заряд для наступної трудової, бойової й мисливської діяльності тощо». Згодом душевний світ людини «відокремлюється» від раціонального і відтак починають народжуватися пісні, легенди, перекази та інші форми фольклору, в яких переважав суто чуттєвий елемент і які й стали пракоренем мистецтва в сучасному розумінні. Поетика найдавнішого фольклору не відзначається багатством барв, образних прийомів, однак незмінними, обов'язковими у ньому є такі елементи, як спроби аналітизму (оповіді, перекази) і поетизація певних життєвих явищ та станів людської душі (міф, легенда, казка). Поетизувалося насамперед світле, життєтворче начало в людині -- взаємопотяг чоловіка й жінки, сміливі вчинки, взаємовиручка, власне все те, що пізніше було віднесене до романтики. У міфах давнього Сходу й античності така романтика є фактично головним структурним компонентом їх як художнього цілого, але не менш важливі функції вона виконує також у біблійних оповідях чи притчах давніх народів американського континенту, у наших казках і легендах, пізніших билинах і думах. Романтизація світлого й людяного в них забезпечила їм духовно-стильову самобутність і довічне життя в свідомості читачів.

Вияви романтичної тональності в міфах і фольклорних творах різних народів мають суто своє естетичне й етнографічне обличчя: їхній художній мові властиве буяння фантазії, прагнення символізації, а в основі їх лежить такий троп, як гіпербола. Перебільшення людських можливостей ми знайдемо і в українських космогонічних легендах та казках про Котигорошка чи Кирила Кожум'яку, і в грецьких міфах про численних богів та земних героїв. Як художній засіб, гіперболізація займе важливе місце і в мистецтві професійному, але особливо в тому, що буде назване власне романтичним. «У плані інтересів і завдань літератури, та й усіх інших мистецтв, -- міф і казка говорять нам про право й корисність перебільшувати створене реальне з метою досягнення ідеального, бажаного...».

Вищою формою фольклорної творчості є народний епос, у якому романтизація елементів дійсності виступає не лише образно-виражальним засобом, а й основою композиції, сюжету твору, однією з визначальних рис характеру його героя тощо. Найдавніший епос народів Європи -- «Іліада» й «Одіссея» -- сприймається насамперед як поетичне звеличення героїчного, прогресивного в житті, відбитого раніше в окремих піснях і бувальщинах так званої мікенської чи давньоахейської епохи, а тепер систематизованих, зібраних в одному творі. Це ж можна сказати про епос скандинавських чи тюркських народів, давньоруські билини чи українські думи. Важливо, що в народному епосі, як і в ранньому фольклорі, серцевиною, «душевною основою» романтичної тональності виступає теж гіпербола. «В епічному світі все набуває особливих, грандіозних розмірів, перебільшених властивостей і якостей... Гіпербола, зміщення звичайних пропорцій, загострення -- не просто стійкі художні принципи героїчного епосу -- вони є характерним для епічної творчості способом осмислення дійсності, життєвих конфліктів, відносин людей, людських можливостей».

Народний епос прийнято називати поетичною правдою про минуле життя, проспіваною історією людства. Ступінь правдивості епічних творів різних народів, щоправда, не однаковий. Анд. Білецький у зв'язку з цим наголошує, що «на відміну від двірських чи придворних складачів і виконавців епічних творів -- грецьких аойдів і рапсодів, кельтських бардів, скандинавських скальдів, пізніших західноєвропейських трубадурів, труверів, менестрелів, -- наші... українські кобзарі та руські сказителі билин, акини (киргизів і казахів), ашуги чи ашики (колишні гусани і озани вірменів та азербайджанців) були справді народними поетами». Співаючи славу героям минулого, вони орієнтувалися на народні художні смаки, на народне уявлення про добро і зло, про щастя та інші « кристали» духовно-морального світу людини. Так, герої українських дум «Козак Голота», «Іван Богуславець», «Самійло Кішка», «Козак Нетяга Фесько Ганджа Андибер», «Івась Удовиченко» та ін. -- це поетичне узагальнення боротьби народу проти соціального й національного гніту, уособлення народної честі й справедливості. Вони є синами низового селянства, ніколи не зазіхають на чуже добро й чужі землі, перемагають тільки кривдників-завойовників, щоб визволити з неволі себе і своїх єдинокровних братів-невільників.

У народному епосі глибше й тонше, як у ранньому фольклорі, поетизується найсильніше людське почуття -- почуття любові. Особливо помітно це в епосі грецькому, де любов виявляється не просто природним даром людини, а чуттєвим устремлінням, просвітленим і одухотвореним ідеєю краси.

Мотив боротьби героя за красу любові, вершина якої бачиться в одруженні з обраницею серця, проходить через епос майже всіх народів. Різні форми його виявляються в «Пісні про Нібелунгів», в «Алпамиші», «Манасі», «Давиді Сасунському», в давньоруських билинах про Добриню Микитича й Альошу Поповича та ін. Одруження богатиря постає в епосі «як особливий подвиг, що вимагає від героя повного напруження всіх його сил, віднайдення багатьох прихованих можливостей і якостей, подолання надважких перепон і проходження через складні випробування. Водночас це подвиг, сповнений особливою поетичністю, красою, романтичними поривами й справжнім драматизмом. Сюжетна ускладненість і багатство вимислу, емоційна напруженість описів, передача піднесених почуттів, якими живуть герої, -- все це робить сказання про героїчне одруження чудесними створіннями народної поезії».

В українських народних думах почуття кохання, краса його займають порівняно незначне місце. Пояснень тут може бути кілька, але найвірогідніше те, що пов'язується з соціально-історичними причинами. Гомерівські поеми й епос багатьох інших народів творилися за відносно мирних умов, а події того епосу тримала лише пам'ять народна. Тим часом доба інтенсивного творення українських дум (ХV-XVII ст,) являє собою смугу війн, набігів та повстань, і героїка участі в них народу мимоволі заступила тему кохання. Однак «білої плями» в українському епосі у зв'язку з цим усе ж не виникло. Її заповнили малі епічні форми (казка) і ліричні пісні. В народних казках (переважно з героєм -- Іваном-селянським сином), у піснях безіменних авторів чи в циклі тих, що приписуються легендарній поетесі Марусі Чурай, красу кохання піднесено до висот найбільшого людського щастя, звеличено його як незрівнянну душевну насолоду, як найурочистіше свято серця. В казці «Як Іван ходив до Сонця» почуття любові героя до нареченої порівнюється з любов'ю до денного світила, а в піснях, приписуваних Марусі Чурай, зраду коханого оспівано як найбільшу життєву трагедію, бо той коханий теж був Сонцем у житті дівчини:

Нема мого миленького, нема мого Сонця,

Ні з ким мені розмовляти, сидя у віконця;

Нема мого миленького, що карії очі, -

Ні з ким мені розмовляти, сидя до півночі.

Поетизація героїки й любові в народному епосі, як правило, не має ознак, у яких пізнавалося б прагнення творців його проникнути в характер, джерела їх. Подвиг героя, як і кохання, -- явища для них природні, як перекати грому чи цвітіння польової квітки. Розгадати першопричину їх узялося мистецтво професійне й зокрема -- література, яка чи не першою акцентувала на незбагненності людської душі, здатної і на великі подвиги, і на велику любов. «Дивних багато в світі див, Найдивніше із них -- людина», -- читаємо в «Антігоні» Софокла (V ст. до н. е. )25, і вся подальша історія літератури спрямовувала свої зусилля, власне. на розгадку цієї дивини. Однак у розвитку своєму на шляху дослідження людини вона ніколи не забувала про свій першокорінь, про фольклор, постійно черпаючи з нього і теми, й образні прийоми, і духовний заряд загалом. «Фольклор є одним із постійних джерел збагачення літератури на всіх етапах її розвитку», а особливий інтерес до нього виявили саме романтики рубежу ХVIII-ХІХ століть. Ця традиція залишалась живучою і в неоромантизмі кінця ХІХ -- початку ХХ століть, і в творчості романтиків пізнішого часу. Є в О. Довженка натхненний гімн українській пісні («Українська пісня -- це геніальна поетична біографія українського народу...»)27, але це, водночас, і гімн усій фольклорній творчості, і по-своєму повторюють його також усі інші художники романтичного крила в літературі: якщо не публіцистичним словом, то конкретною мистецькою діяльністю. Ю. Яновський розділи свого роману «Чотири шаблі» назвав «піснями», одна його драма має назву «дума» («Дума про Британку»), а в романах І. Багряного чи О. Гончара народнопісенна стихія органічно присутня в більшості створених ними характерів, Пісня, яку склала героїня О. Гончара в романі «Берег любові», іменується як «Дума степам»; із фольклорних мотивів зіткано дитинство й життєтворчі пориви Ярослави («Циклон»), Заболотного («Твоя зоря») та ін. Твори О. Довженка сприймаються як легенди, а роман І. Багряного «Сад гетсиманський» своєю назвою пов'язувався з біблійними мотивами, але змістом закорінений у поетику народної творчості, зокрема в пісню «Ой було в матері три сини...»

Твердження про найтісніші зв'язки античної літератури з давньогрецьким фольклором, зокрема з міфологією і гомерівським епосом, стали вже загальним місцем у всіх дослідженнях про давнє мистецтво. «З «Іліади» й «Одіссеї» починається давньогрецька література... Автор трагедій Есхіл сказав про свої твори, що вони є лише крихтами з розкішного столу Гомера. Ці епічні поеми стали для греків скарбницею поезії, джерелами давньої історії і взагалі найвищої мудрості». Для нас важливо простежити, як література античного світу піднімала на вищий щабель романтичну тональність, котра з настрою поступово перетворювалась у творчий прийом художників-професіоналів.

Найпоетичнішими (найромантичнішими) митцями Греції були Гесіод та Еврипід. Перший стояв біля колиски античної поезії, а другому судилося бути останнім великим драматургом Еллади. Ми ж спинимося на романтичному інтонуванні у зв'язку з твором Есхіла «Прометей закутий». Такий вибір зумовлений, з одного боку, тим, що Есхіл -- родоначальник вершинної мистецької форми -- трагедії («В Есхіла грецька трагедія здобуває свою цілком закінчену форму, яка стає потім класичною і зберігається протягом усієї подальшої історії античного світу»), а з іншого -- вічною популярністю створеного в трагедії героя-богоборця як постаті виняткової.

Аристотель звертав увагу на те, що його сучасники підходять до зображення людей неоднаково, оскільки й самі люди в житті бувають дуже різними. «Щодо характеру, -- писав він, -- люди відрізняються між собою або вадами, або чеснотами, Отже й зображати треба або кращих за нас, або гірших, або таких, як ми... Гомер змальовував людей кращими, ніж вони є... «30. Гадаємо, що цим виразом («кращими, ніж вони є») певною мірою й означено те, що ми називаємо романтичною тональністю в античній літературі. Гомерові герої були кращими, «романтичнішими», бо він підніс їх над буденністю і змусив їх шукати чогось більшого в житті, ніж воно пропонувало. Але чого саме? Ні «Іліада», ні «Одіссея» чіткої відповіді на це питання не давали, хоч у цих поемах і зроблено відчутну спробу «зрівняти» людей з богами, а богів «опустити» до рівня людей. Але загалом герої Гомера все ще діяли згідно з волею богів, тобто вищих, незбагненних для людини сил.

Інше бачимо в «Прометеї закутому» Есхіла. Герой трагедії Прометей «кращий за нас» тому, що зважився на протест проти богів, зважився довести, що людина могутня і здатна творити дива. Саме в спрямуванні художнього вогню на звеличення людини, здатної протестувати й творити, і полягала змістова новизна Есхілової романтичної тональності. Незважаючи на трагічні мотиви в її підтексті (нездоланний Прометей усе ж розіп'ятий з волі богів на скелі і приречений на довічні муки), вона була сповнена оптимізму, випромінювала віру в торжество добра на землі. Про риси загальнолюдського ідеалу (жадання якого стане змістовою домінантою творчості саме романтиків) у цій тональності не можна говорити з усією категоричністю лише тому, що «форма» Прометея була ще не «людською», а «олімпійською».

У перекладі з грецької слово «прометей» означає «провидець», «далекоглядний». У фіналі Есхілової трагедії головний герой проголошує:

В вировому коловерті далі нехай

Закинуть в Тартара чорну глибінь

Моє знесилене тіло -- на смерть

Ніколи мене не вбити!

Ці слова не лише виражали дух непокори, не лише «підсумовували» зміст уроку мужності Прометея, а й справді віщували його безсмертя. І першими звернули увагу на те безсмертя -- романтики. Спочатку до образу Прометея звертаються поети «бурі й натиску» (Гердер, Гете й ін. ), згодом він надихнув Байрона, Шеллі, Рилєєва, Шевченка... Прометеїв вогонь оспівав також І. Франко («правдива іскра Прометея» у нього -- це «вогонь в одежі слова»); «дочкою Прометея» справедливо називали Лесю Українку, яка устами неофіта-раба проголосила: «... я честь віддам титану Прометею»; дух прометеїзму зажив новим життям у Довженкових образах Тимоша й Івана Орлюка, в незламному листоноші з «Вершників» Ю. Яновського, в героях роману І. Багряного «Сад Гетсиманський». До сьогоднішнього дня Прометей не перестає хвилювати серця художників, явивши зовсім недавні твори М. Каріма («Не кидай вогню, Прометею!»), Л. Мештерхазі («Загадка Прометея»), Ю. Марцинкявічюса («Поема Прометея»), А. Малишка («Прометей»). Хоча треба сказати, що і в романтиків ХVIII-ХІХ століть і тим більше в художників нашої доби Прометей і прометеїзм суттєво відрізняються від їхнього античного прародича. Образ цього героя з символу людини загалом виростає в конкретний людський тип, заряджений ідеями нашої сучасної історії. Не обходилось і без спекуляцій у дусі комуністичної ідеології, коли Прометей уявлявся як «ленінець духом», або коли висловлювалися докори «буржуазним літературам», у яких, нібито, образ Прометея «огортався пеленою песимізму... шаблонізувався, втрачав свій революційний зміст». Все це відходить у минуле разом із загибеллю ідеології, що спонукала до подібних спекуляцій, натомість справжній Прометей постійно оновлюється в художній свідомості нових і нових поколінь письменників як велич людського розуму, романтичної мужності й непокори.

3. Середньовічний романтизм: світло і тіні

«Мистецтво не завжди послідовне, -- писав Д. Лихачов. -- Це не логіка й не математика. Сам рух мистецтва, його розвиток часто приводять нас до спантеличення, він демонструє дивовижні явища, зіштовхує нас із несподіванками». Однією з таких несподіванок можна вважати середньовічне мистецтво, яке прийшло на зміну античному. Між згадкою романтиків про те, що Прометей -- безсмертний, і часом створення цього образу в трагедії Есхіла пролягає відстань у два тисячоліття. Значна частина цього часу -- середньовіччя, в якому поряд із багатьма іншими несподіванками в мистецтві несподіваних форм набула й романтична тональність. Прометеївський романтизм у греків був похмурим, бо сповнений мук боротьби з караючими богами Олімпу. Таким же був романтизм Тантала, смисл буття якого зводиться до постійного відчуття спраги, чи романтизм Сізіфа, що приречений протягом усього життя підіймати на гору важкий камінь. Кінцева мета цих фізичних і духовних страждань усе ж світла, бо передбачає в наслідку покращення людського буття. Середньовічний романтизм, заснований на єдинобожжі, такого світла не передбачав; усе фізичне в ньому було зневажене в ім'я внутрішнього духу; світ відтак розколюється на нікчемність земного існування і високість буття в потойбічності, яка поставала тільки в уяві і була наслідком абстрактної фантазії. У роки радянської псевдоестетики ця романтика вважалася цілковитим безумством, яке не могло народити в житті нічого прогресивного чи позитивного. Такий погляд базувався, нібито, на філософії ренесансних гуманістів, які «бачили в середніх віках час темноти й невігластва», з якого, на їхню думку, могло вивести людство лише звернення до світлосяйної «давнини». В останню третину ХХ століття цей погляд зазнав деякої корекції, зокрема в працях Н. Конрада. Він писав: ми не можемо «не бачити в приході середніх віків кроку вперед, а не назад. Парфенон, храми Еллори й Аджанти -- великі творіння людського генія, але не меншими творіннями людського генія є й Міланський собор Альгамбра, храм Хорюдзі в Японії». Для нашої історії середньовіччя стало кроком уперед ще й тому, що саме в ту епоху склалася п е р ш а українська держава -- Київська Русь-Україна і сформувалося та набуло високого розвитку вітчизняне професійне мистецтво.

Становлення культури Київської Русі-України, живленої, звичайно ж, духом згаданого середньовічного романтизму, відбувалося не без впливу культур сусідніх країн (Візантії, Болгарії, Македонії, Сербії, Чехії, Польщі, Німеччини, Скандинавії та ін. ); відомі були давнім руським художникам і мислителям також твори Гомера, Платона, Арістотеля (про що свідчить, зокрема, спадщина Климентія Смолятина), але відчутним сектором у їхній творчості були й традиції місцевого фольклору. Зв'язок із ним був настільки очевидним, що значна частина давньоруських творів і тоді й пізніше сприймалася як твори саме фольклорного типу, а в героях їхніх під оболонкою нафантазованої «святості», в багатьох випадках угадувалися звичайні, земні люди. «Незважаючи на те, що ми знаємо багатьох давньоруських письменників поіменно, особливо тих, що писали в «високих» жанрах, -- творчість у Давній Русі мала не дуже «особистісний» характер, поєднуючи в собі деякі спільні риси з фольклорною творчістю». Навіть наймонументальніший історико-художній твір літописного типу «Повість минулих літ» (написаний, як вважають, лиш почасти Нестором) має дуже багато суто фольклорних рис.

Цей твір стоїть на межі історії й літератури, і тому підходити до аналізу його якостей з мірками суто літературними не можна. Але й полишати їх без розгляду теж не можна, оскільки «значна частина розповідного матеріалу літопису більшою або меншою мірою має всі ознаки поетичного (тобто, літературного. -- М. Н. ) викладу. Художня цінність цього матеріалу іноді дуже велика». Художня романтичність, мистецька животрепетність з'являються в «Повісті... « здебільшого тоді, коли автор викладає якісь напівлегендарні події (легенда про засновників Києва -- Кия, Щека й Хорива), чи зображує вчинки конкретних осіб, у яких бачаться добрі начала в їх загальнолюдському уявленні (забудова міста Києва, боротьба русичів із нападниками та ін. ). Тоді перо літописця ставало таким же поетичним, як у творців народного епосу. Фольклорну основу «Повісті... « мають і наявні в ній елементи обрядовості, так звані загальні місця та спроби автора користуватися словами й зворотами суто народної лексики , які відзначаються соковитістю барв та ємкістю змісту («мертві сорому не мають», «стріли, як дощ», «військо стоїть, як ліси», «лукавий», «сварити» тощо). Але «Повість... « несе в собі й дух такої романтизації, яка була справді новаторською і з якою в суто фольклорних творах літописець не міг стрітися. Йдеться про романтичну тональність у поетизації державності, якою пройнятий увесь твір. Високий дух цієї Несторової романтизації геніально відчув у роки минулої війни О. Довженко. В історії літератури було вже немало прикладів використання мотивів літопису Нестора для написання художніх творів (від пушкінської «Пісні про віщого Олега» до найновіших творів В. Малика «Князь Кий», В. Коломійця «Камінь Русина», Р. Іванченко «Гнів Перуна» й ін.), але О. Довженко звернувся до найголовнішого в літописі -- до ідейно-художньої вершини його. Він створив сучасну «Повість минулих літ», назвавши її «Повість полум'яних літ» і опоетизувавши в ній найсвятіше почуття людське, яке особливо загострюється в годину іноземного нашестя -- почуття державності, почуття Батьківщини.

Є щось знаменне в тому, що майже одночасно з О. Довженком мотив монументального патріотизму давньоруської літератури відтворив інший митець романтичного світовідчуття -- О. Гончар (трилогія «Прапороносці»). Але він надихався при цьому поезією пізнішої пам'ятки Київської Русі-України -- величного «Слова о полку Ігоревім». Звернення О. Довженка та О. Гончара до мотивів давньоруської літератури зумовлене багатьма факторами, найголовніші з яких -- перегук історичних епох і спільність кореня, з якого виростав романтичний стиль обох художників.

Жанрово-стильові характеристики «Слова... « в загальноприйнятну формулу досі ще не викристалізувалися. Наприклад, І. Єрьомін називає твір «пам'яткою урочистого красномовства», Д. Лихачов схильний зближувати «Слово... « з жанром «пісень про подвиги»; з деякими уточненнями до думки Д. Лихачова пристає і О. Творогов, зазначаючи, зокрема, таке: «На перший погляд, зближення «Слова... « з chansons de geste (піснями про подвиги. -- М. Н. ) дуже загальне, але всі спроби визначити жанр «Слова... « інакше неминуче призводили до ще відчутніших натяжок (отже, й «пісня про подвиг» -- теж натяжка. -- М. Н. ) та спотворень стилістичної, образної і композиційної структури пам'ятки».

Глибше втручання в цю проблему можливе тільки в спеціальному дослідженні; ми ж звертаємося до неї лише у зв'язку з одним питанням -- характером романтизації в «Слові... «, яка, на наш погляд, має безпосередній стосунок і до жанрово-стильового визначення його. Гадаємо, що вбачати в «Слові... « тільки «урочисте красномовство» чи «пісню про подвиг» не можна не лише тому, що ці визначення дуже загальні. Принциповим видається те, що вони «підсікають» професійно-мистецький корінь поеми. Акцент на красномовстві неминуче відтягує його в ряд ораторської прози, а зв'язок з «піснями про подвиги» ставить у ряд фольклорних творів на зразок «Пісні про Нібелунгів», «Давида Сасунського», «Пісні про Роланда» тощо. І те й те, звичайно, «почесне», але ж цілком очевидно, що з ораторством «Слово... « має такий же зв'язок, як майже кожен твір художньої прози, котра виростала з ораторства і зобов'язана ораторському мистецтву «майже всією своєю красою, величезним запасом фразеології в найрізноманітніших зворотах, концептах, порівняннях, що передаються у спадок з часів сивої давнини до сьогоднішнього дня». Так само фольклорний елемент присутній у «Слові... « не набагато більшою мірою, ніж, скажімо, в будь-якому професійному творі пізніших часів, але ніхто не зважується відносити їх до фольклорних.

Жанрово-стильову характеристику «Слова... « треба виводити насамперед із особливостей творення професійної, суто художньої літератури. З поправкою лише на специфіку, пов'язану з традицією давньоруського мистецтва, у якій, проте, з'явився новий елемент, що поривав з тією традицією. Своєрідно про цю особливість «Слова... « сказав Д. Лихачов: «Перед нами твір, у якому фольклор вривається в літературу і вихоплює його з системи літературних жанрів, але й не вводить у систему жанрів фольклору». Виникає питання: то куди ж усе-таки стати «Слову... «, якщо немає йому місця ні там, ні там? Щоправда, в іншому місці Д. Лихачов поставив цей твір у ряд фольклорних («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда» й ін. ). Воістину, як сказав сам дослідник, «мистецтво не завжди послідовне»

Гадаємо, плутанина виникає тому, що не враховується, зокрема, зв'язок «Слова... « з історичним часом і простором. У жодному з творів героїчного епосу часів високого Середньовіччя ми не знайдемо ні реального часу, ні реального простору. Там реальна історія проявляється непослідовно і тільки в жанрах пізнішого, перехідного типу (на зразок українських дум про Богдана Хмельницького, про Богуна тощо), а просторові картини в народно-епічних творах «звичайно умовні, фантастично гіперболізовані і позбавлені індивідуальних прикмет». У «Слові... « ж маємо і конкретну історичну подію (похід князя Ігоря на половців у 1185 р. ), і конкретні просторові картини (країни, міста, місцевості, річки тощо). Більше того, історична достовірність подій твору узгоджується і з поетичною достовірністю його, яка виявляється в зображенні епохи через почуття, але узагальнених за законами «романтичної типізації» героїв (Ігоря, Святослава, Ярославни й ін. ). Внаслідок цього «автор «Слова... « ніби піднімається над дійсністю, забуває про чвари князів, про їхній феодальний егоцентризм, очищаючи їх від цієї скверни знаменням «землі Руської». Не історична достовірність у дрібницях, а щось більше й значніше: усвідомлення необхідності єднання, спільних дій проти половців, заклик до воскресіння старих ідеалів «братолюбства» -- ось що перебуває в центрі уваги автора».

Як же тоді назвати твір таких художніх узагальнень і такої структури?

Існує чимало досліджень з питань Східного Відродження. Ряд авторів обґрунтували свої погляди на риси Відродження в Китаї (В. Семенов), в Узбекистані (В. Жирмунський), у Вірменії (В. Чалоян), у Грузії (Ш. Нуцубідзе) та інших країнах Сходу. Аналізуючи ці погляди, дещо уточнюючи й заперечуючи в них, О. Лосєв наголошує: «Відродженцями стали називати себе самі ж італійці епохи Ренесансу, які нічого не знали про подібні епохи в інших країнах, дуже перебільшували рамки середньовіччя і були засліплені його попередником -- античною культурою. Всупереч цьому треба сказати, що Ренесанс, виявляється, був абсолютно скрізь, у різні епохи, з різним змістом, хоч далеко не завжди перевершував своєю культурою культури Середньовіччя і ренесансної Італії». А якщо «абсолютно скрізь», то чому не припустити, що вияв його є і в «Слові о полку Ігоровім»?

Про деякі відродженські риси в давньоруській літературі мова виникає не вперше. Д. Лихачов у запропонованій ним періодизації давньої літератури другий період називає періодом Передвідродження. Але хронологічно в цей період... «Слово... « не потрапляє, бо він починається (за Д. Лихачовим) з ХІV ст. Шкода, бо якщо не до «чистого» Відродження, то до Передвідродження «Слово... « усе ж віднести можна. На зародження ренесансних рис у давньоруській літературі вказувала, зокрема, І.Неупокоєва. Та й сам Д. Лихачов в іншому місці цитованої книги зауважив: «Східне слов'янство, вступивши на спільний для людства шлях у Х й ХІ століттях... неминуче повинне було разом з Візантією і південним слов'янством прийти до Передвідродження». А якщо «повинне було», то чому не погодитися, що сталося це вже в «Слові о полку Ігоревім» -- у найбільшому досягненні східнослов'янських літератур ХП століття. Адже твір цей цілком вписується в соціально-історичні умови відтворюваної епохи (одна з головних ознак Ренесансу), є в ньому елементи саме антропоцентричного гуманізму, сповнений він дуже очевидної антихристиянської опозиції («Лише за двома-трьома деталями можна здогадатися, що дія відбувається в християнську епоху») і, нарешті, сама романтична тональність набула в «Слові... « нового естетичного змісту. Досягнуто цього передусім завдяки тому, що в новій якості виступив у «Слові... « художній образ як головна одиниця мовлення в мистецтві, за змістом якої тільки й визначається прогрес у художній творчості загалом. Образ у «Слові... « двоєдиний; він «має реально-історичний смисл, але одночасно він і знак», у котрому цільність та об'ємність змісту зумовлюється багатством чуттєвих і мислительних асоціацій, чого в середньовічному мистецтві з його звуженою, переважно простолінійною вражальністю і внутрішнім догматизмом щодо «цього» й «того» світу, не було зовсім. Художні образи на зразок «напитися шоломом з Дону», «не осоромимо землю Руську», «упала хула на хвалу», «чорна земля кістьми засіяна», «укріпити ум силою своєю» та ін. -- це могутня сконденсованість почуття й думки, якої професійне мистецтво Європи сягне тільки в епоху Ренесансу. Зустрічаються в «Слові... « й чимало образних структур, які стануть цілковитою «власністю» ще пізнішої художньої доби -- доби романтизму. Серед них, зокрема, незвичайного розмаху гіперболи й символи (Всеволод Волгу веслами розкропив; Всеслав за одну ніч долав відстань від Києва до Тмуторокані; Осмомисл вергав епохи -- «времени» -- через хмари; Святослав притоптав горби і яруги, висушив потоки і болота тощо), в яких багатство змісту рівносильне такому ж багатству емоційності. Особливої уваги у зв'язку з цим заслуговують також образи «моря» та «дунаю», які за утвердженою пізніше романтиками традицією символізують незнану, далеку і загадкову стихію. У поемі образ «моря» ( саме образ, бо натуральному морю в сюжеті твору немає де взятися) зустрічається (за підрахунками Д. Лихачова) тринадцять разів, а «дунаю» -- вісім разів. Таким чином, образність «Слова... « віщувала вже наближення нових етапів художнього освоєння дійсності і демонструвала появу нових рис в естетичній свідомості людини. Є підстави гадати, що коли б не навала на Русь Батиєвих орд, то «Слово... « виконало б у східних слов'ян таку історико-естетичну місію, яка випала в західноєвропейському мистецтві на твори останнього поета Середньовіччя і першого поета Відродження -- Данте. Хронологічно ці явища розділяють щонайбільше сто років. У типологічному розумінні така відстань видається дуже незначною, особливо, коли врахувати, що східний Ренесанс почався загалом раніше, ніж західний.

Художні традиції «Слова о полку Ігоровім» у давній східнослов'янській культурі розвивалися (через занепад духовного життя після Батиєвого нашестя) не дуже активно. Більш-менш відчутними вони виявилися в «Задонщині» -- повісті рубежу ХІV-ХV століть, в «Історії Русів» (кінець ХVIII ст. ), зате бурхливим життям судилося зажити йому в період утвердження власне романтизму, коли в 1800 році з'явилася перша публікація твору друкарським способом. «Слово... « почали вивчати, перекладати й переспівувати; героїчний дух його захоплював О. Пушкіна, М. Гоголя, Т. Шевченка й інших митців першої половини ХІХ століття, а під кінець його, в період неоромантичної хвилі, за мотивами поеми О. Бородін створює романтичну оперу «Князь Ігор». У цьому завжди виявлялася незвичайна й загадкова живучість видатної пам'ятки нашої давньої літератури.

В наш час інтерес до «Слова... « не зникає, а посилюється. З'являються нові переклади й переспіви його, учених і митців дедалі більше зацікавлює проблема авторства твору, але особливо значним актом, пов'язаним зі «Словом... «, стало художнє використання й переосмислення героїчного мотиву його в згадуваному романі О. Гончара «Прапороносці» (1946-1948). Цей мотив письменник назвав «душею подій» твору. «Нас вабила передусім героїка, епічний розмах боротьби народу проти завойовників, високий злет людського духу, -- писав він, осмислюючи шлях творення «Прапороносців». -- Дріб'язкові люди, як і в повсякденному житті, вони, звісно, траплялися нерідко й на фронті, та чи їх слід ставити в центр подій... Адже був Гоголь з його могутнім «Тарасом Бульбою», був Толстой з «Війною і миром», Шолохов з «Тихим Доном», -- хіба не вони є гідним зразком? Серед учасників походу князя Ігоря Святославовича також, певно, були дрібнодухі, нехарактерні, одначе автор «Слова о полку Ігоревім» побачив головне, суттєве, розкрив д у ш у п о д і й -- саме тим він великий».

У цьому висловлюванні трохи несподіваним може видатися названий письменником ряд творів («Слово... «, «Тарас Бульба», «Війна і мир», «Тихий Дон»), які ніби різняться між собою і стилем, і напрямом. Та спільне в них усе-таки є -- романтичні вкраплення, закоріненість мислення письменників у народно-епічний грунт, прагнення проникнути в суть героїки життя і довести, що тільки в єдності поривів до свободи запорука ідеальності людського існування. Професійна література східного слов'янства вперше торкнулася цих питань саме в «Слові о полку Ігоревім». Через те йому тісно в Середньовіччі, і воно своєю ідейно-естетичною вершиною торкається нової художньої епохи -- епохи Ренесансу.

4. Епоха ренесансу як феномен синкретизму в художньому мисленні

Радянське літературознавство твердило, що мистецтво Ренесансу було в основі своїй реалістичним. Насправді слід говорити про цілком очевидний синкретизм у тодішньому мисленні художників. Відповідно й поетизація зображуваних явищ мала в ньому багатоаспектний вияв. Непоодинокими в художній сфері були відверті спроби пориватися в своїй творчості не до «форм дійсності», а до перетворення її з допомогою умовних і навіть фантастичних образів, що спостерігається в кожну переломну епоху.

Відродження було переломною епохою з різних точок зору -- і соціально-економічної, і духовно-естетичної. Духовно-естетичний стрибок тієї пори став можливим завдяки тому, що силою освіти й науки значно послаблено було християнське уявлення про презренне земне «тут» і таємничо-божественне «там». Для цього потрібні були титани прометеївського типу, й епоха Ренесансу їх народила. Хоч вони й не могли остаточно порвати з християнською філософією (у цьому одна з суперечностей епохи), але зуміли перенести центр усього життя (зокрема -- художньо-естетичної думки) з нафантазованого потойбіччя -- ближче до реально існуючої людини.

Еталоном для митців Ренесансу була культура античності, однак сприймали вони її не догматично. Проникаючи в глибини душі й характеру людини, вони йшли значно далі своїх античних учителів. У їхніх творах «з'являються яскраві живописні барви й тілесна опуклість зображень, яка то змушує зір спостерігача завмерти в непорушному спогляданні, то кличе в безмежні простори, не відомі ніякій антично-середньовічній естетиці; тут закладені і класична рівновага і неспокійний романтичний політ у безмежжя (підкреслення наше. -- М. Н. ), і, з іншого боку, висування на перший план принципу насолоди як основного для естетики відверто наявні тут, в епосі Відродження, хоча в розвинутому вигляді це стане набутком лише наступних епох».

Елементи «романтичних польотів у безмежжя» виявлялися саме в літературних творах Ренесансу. Лірика Данте й Петрарки, проза Рабле й Сервантеса, драматургія Лопе де Веги й Шекспіра дали світові дивовижні зразки поетично піднесеного відтворення переживань людини, утвердження самоцінності людської особистості. Важливо тут мати на увазі ту нову якість романтичної тональності, котра стала можливою у зв'язку з новим розумінням у добу Ренесансу самого поняття «людина». Фольклор, як відомо, був заселений антропоморфними героями, античність теж зросла на увазі саме до людини, а в добу Середньовіччя основою і науки, і творчості було вчення про боголюдину як духовний вінець природи. Тим часом доба Відродження висунула своє трактування людської особистості -- як єдності (гармонійності) духовного й матеріального світу. Через це й романтична тональність набувала особливої виразності в художніх творах тих митців Ренесансу, які відтворювали всілякі порушення цієї єдності. Художня самобутність залежала при цьому від жанрової специфіки та індивідуально-естетичного мислення різних авторів. У романі «Гаргантюа й Пантагрюель», наприклад, Ф. Рабле вдався до фантастики міфу, до гіперболізму й підкресленої умовності письма, щоб довести й опоетизувати гармонійність людської особистості, яка в кінцевому підсумку все ж розбивається об мур властолюбства й жорстокості реально існуючих тоді обставин. Елементи фантастичного наявні і в романтизації дій шукача істини Дон Кіхота з однойменного роману М. Сервантеса. Але тут широко використані й засоби побутової оповіді, іронічно трансформованої поетики лицарських романів тощо. Як наслідок, автор «Дон Кіхота» виявився значно точнішим за Ф. Рабле у соціальній характеристиці свого часу ; аналіз людських стосунків у нього багатший, витоки трагічної несумісності гуманістичного ідеалу з повсякденністю (тобто, порушення єдності духовного й матеріального в тогочасному людському світі. -- М. Н. ) розкриті глибше, оскільки в роздумах над суттю суперечностей свого часу художник спирався на розум народу, опоетизованого ним в образі Панси». Ще більшою мірою ці якості властиві художньому світові В. Шекспіра, який зайняв найвищий щабель у літературі європейського Ренесансу. Його романтизація як засіб не містила (маються на увазі трагедії) в собі нічого фантастичного чи підкреслено умовного (за винятком, звичайно, історичності фабульних вузлів, які в Шекспіра залишалися умовними, бо брав він їх здебільшого з фольклорних і літературних джерел), а базувалися вони на відтворенні цілком можливих людських пристрастей і переживань. Так, у трагедії «Ромео і Джульєтта» «той чар молодості і свіжості, те поетичне сяєво, яким обласкані всі фігури» твору, видобуті письменником із перипетій реальної і водночас романтичної любові двох сердець, які не змогли поєднатися тільки тому, що їхнє биття заглушила антигуманність матеріальних відносин, У «Гамлеті» й «Отелло» іскри романтичності виникли з розладу, дисгармонії між людською чистотою й чесністю з одного боку і підлістю та підступним злом -- з іншого. Показуючи велич людини в її боротьбі з цими людськими вадами, в боротьбі за єдність матеріального й духовного в ній, В. Шекспір водночас показав, що в його добу ця боротьба могла закінчитися тільки трагічно. І в цьому ще раз виявилася геніальність драматурга, бо він розкрив причину обмеженості ренесансного трактування людини. Суть тієї обмеженості полягала в суб'єктивістському розумінні митцями Відродження внутрішніх сил особистості. «У своєму захопленні радощами суб'єктивістського самоутвердження ренесансна людина чітко не усвідомлювала обмеженості окремої й ізольованої особистості. Посіяний нею суб'єктивізм буде вільно й безтурботно утверджувати себе принаймні ще два чи три століття аж поки в кінці ХVIII і на початку ХІХ століття романтизм не підірве це буржуазне благоденство з середини».

Як уже говорилося, тієї висоти, що сягнуло Відродження в Західній Європі, східнослов'янське мистецтво в ХІV -- XVII століттях не знало. Не розвинувшись після появи «Слова о полку Ігоревім» через навалу Батиєвих орд, деякі риси його, проте, мали місце в пізніший час і в українській, і в сусідніх літературах. За термінологією Д. Лихачова, цей період прийнято називати Передвідродженням. У працях інших дослідників окремі мистецькі явища цього часу іменуються просто «ренесансними». Б. Сучков, наприклад, розглядаючи «Трійцю» Рубльова, говорить про неї як про «велике творіння раннього російського Ренесансу». Г. Макогоненко наголошує, що період ХІV-XVII століть умовно можна назвати російським Відродженням («Ист. русск. л-ры»: В 4-х т. -- Т. 1. -- С. 474), а мистецтвознавець Д. Степовик схильний вважати, що в українській графіці рубежу ХVІ-XVII століть, коли в цьому виді творчості виступав і автор «Лексикону славенороського» П.Беринда, панівним був «стиль українського Ренесансу». Ренесанс цей був, проте, особливим. За змістом (хоч у живописних портретів і з'явився рум'янець, а в літературі -- світська тема) тогочасні твори стояли ще значно далі від власне Ренесансу, ніж давніше «Слово о полку Ігоревім». Як підкреслює Д. Чижевський, вся українська література часів Ренесансу (ХVІ ст. ) має в собі мало помітні елементи ренесансу та реформації; вона є в цілому незначна, хоча в окремих зразках її з'являються елементи чутливості, «еротична» тематика та ін. 60.

Значно цікавішою була наступна за власне ренесансною епохою -- епоха пізнього Ренесансу. В соціально-політичному плані вона ознаменована в історії східного слов'янства сформуванням української нації і визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького (1648--1654),яка завершилася звільненням України від польського панування, але з'єднанням із північним сусідом -- Московською державою. Богдан Хмельницький багатогранністю й рішучістю дій та обдаровань був людиною справді ренесансного типу. Піднявши запорізьке козацтво проти польської експансії, він надав українцям статусу народу, відродив українську державність і хоча не уник політичних при цьому помилок (ініційоване ним з'єднання з Росією стало фатальним приєднанням до неї), значно оздоровив націю як державотворчий чинник. Ці події відбилися в духовно-культурному житті всього східного слов'янства, зокрема і в формах відтворення життя засобами мистецтва.

Уже під кінець ХІV століття в усьому давньоруському мистецтві намітилися зрушення в бік дальшої секуляризації його. «В живопис і скульптуру широко проникають теми особистих страждань, інтерес до людської психології, розвивається родинна тема. Зображення Христа, богоматері і святих набувають дедалі помітніших людських рис. «Мистецтво спускається з сфери чистих ідей у сферу почуттів; поволі воно перестає бути служанкою теології», -- підкреслює один із найбільших дослідників мистецтва середньовіччя Еміль Маль.

Ще виразнішим стає цей процес у наступні століття, коли «натуральний» життєвий фон стає домінуючим навіть у творах суто релігійних жанрів. Так, у «Посланнях» І. Вишенського (кінець ХV -- початок ХVІ століть) абстрактна християнська доктрина, як зазначав І. Франко, була тільки приводом, зовнішньою оболонкою, а зміст «Послань» складали могутній вогонь, сміливі, гарячі слова на захист поневоленого й занедбаного люду. І. Вишенський «перший у нашім краї різко та сміло підніс голос в обороні того бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик -- їх брат, а не просто робоча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік». Посилюється в ХV -- ХVІ століттях інтерес в Україні-Русі до культурно-мистецького життя Південної і Західної Європи, виникає книгодрукування, у Києві формується перший осередок вищої освіти східних слов'ян -- Києво-Могилянська академія, намічається яскраво виражена тенденція звернення до «вітчизняної античності», тобто до мистецтва Київської Русі-України. Діячі культури і народні маси починають дедалі глибше усвідомлювати і цінність окремої особистості в суспільстві, і цінність загальнолюдської історичної свідомості. За зразками давньоруських літописів створюються літописи нового часу. На Україні особливо значними стали так звані козацькі літописи (авторів -- Самовидця, Григорія Граб'янки та Самійла Величка), у яких відбито події визвольної війни 1648-1654 рр. та частково події рубежу XVII--ХVIII століть, Як історичні документи, вони являють собою надзвичайну цінність. Самійло Величко, наприклад, «вперше в українській літературі та історії визначає поняття «Україна» і «український народ», подаючи ці категорії як територіально й національно усталені. Він визначає народ як єдине суспільство з його класами і станами, а в боротьбі за волю основне місце відводить простому люду». Художній пафос у літописі найбільш очевидно проступає у змалюванні Величком переможних битв українського війська з польською шляхтою, у творенні портретів окремих учасників цих битв. Є в літописі чимало місць, де автор з сумлінного реєстратора виростає на справжнього співця, натхненного поета, котрий захоплено, з широким використанням фольклорної образності звеличує подвиг повсталого проти польських загарбників народу, лицарську доблесть козацьких ватажків.