Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури
Культура народу в усній народній творчості. Вiдображення героїчної боротьби запорозького козацтва за волю. Протистояння добра i зла, честi й безчестя в творах письменників. Iдеал лiричного героя в українській поезiї. Твори-відгуки на прочитані книги.
| Рубрика | Литература |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 16.11.2009 |
| Размер файла | 87,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури
Наша дума, наша пiсня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава Слава України! /Т. Шевченко/
Усна народна творчість -- це основа нашої безмежно багатої культури. Це наш дух, наша душа, наша пiсня, якiй свiт дав найвищу оцінку. Використання вікового досвіду народу завжди допомагало нашим письменникам. Починаючи вiд Котляревського, ми можемо побачити в їхнiх творах яскравi зразки народної мудростi, цього невичерпного й справдi цiлющого для художника джерела.
Фольклор бере свiй початок ще з тих часiв, коли не було нi писемної лiтератури, нi письма взагалi. Усна народна творчiсть слугувала народу для власних потреб, як-то: колисковi, казки, загадки, примовки. Вони мали прищепити дитинi любов до народної творчостi, надати їм зразки моральної норми поведiнки, сформувати естетичнi смаки.
Протягом столiть напруженої боротьби за нацiональне i соцiальне визволення український народ творив сувору, мужню й водночас лiричну поезiю -- думи та пiснi. Цi перлини народної творчостi не втратили i нiколи не втратять свого наукового та культурного значення, адже в них вiдбито свiтогляд народу на кожному етапi його iсторичного розвитку, його морально-етичнi погляди, естетичнi смаки.
Основний пафос дум -- оспiвування ратних подвигiв українського народу, проповiдування здорової суспiльної та сiмейної моралi. Герої таких дум, як "Втеча трьох братiв iз города Озова", "Отаман Максим Старий", "Iван Богун", "Хмельницький та Барабаш", "Олекса Попович", стали вже загальновiдомими символами боротьби за краще майбутнє українського народу. Кобзарi спiвали цi думи в українських мiстах та селах, несучи людям звiстку про подвиги, вiщуючи про новi битви та подiї визвольної боротьби.
Iсторична пiсня, як i дума, збагачувалась кращими надбаннями близьких їй жанрiв народнопоетичної творчостi, хоч завжди була цiлком самостiйним жанром. Iсторичнi пiснi були покликанi зобразити страждання людей, коли палали мiста та села України, коли молодих людей забирали в полон, а старих -- нищили. Про це йдеться у таких вiдомих iсторичних пiснях, як "Зажурилась Україна, бо нiчим прожити", "За рiчкою вогнi горять", "В Цариградi на риночку".
Сюжети нашої минувшини, оспiванi в народних пiснях та думах, невмирущi, вони -- вiчнi. Саме тому українськi письменники намагалися використати їх для створення не тiльки iсторичних, але й художнiх творiв. Завдяки їм вiковий досвiд народу й досi передається з уст в уста наступним поколiнням.
Вiдображення героїчної боротьби запорозького козацтва за волю в народних пiснях та думах
Святими лицарями в боротьбi за священну волю свого народу стали запорозькi козаки. Їхнi подвиги оспiванi в народних пiснях та думах.
У XV--XVII ст. турецько-татарськi орди нападали на українськi землi, забирали молодих людей в рабство, старих та малих знищували. У пiснях та думах того часу зображена та жахлива доба. В них високо звучала iдея патрiотизму.
Яскравим пiсенним образом є козак Байда -- мужнiй, смiливий захисник народу, який не погоджується стати зятем турецького царя:
Твоя дочка поганая, Твоя вiра проклятая!
Навiть зносячи тяжкi муки, Байда бореться з ворогом. У пiснях та думах змальовано козацькi походи в Крим i Туреччину, вiрне побратимство, яке допомагало долати i бурю на Чорному морi, i турецьку сторожу на кораблях, i степовi тернистi шляхи. У поезiї нiжно i лiрично оспiвано, як проводжають козака у бiй. Журбою та жалем сповненi слова пiснi "В чистiм полi возик бiжить":
В чистiм полi возик бiжить мальований, На возику козак лежить зарубаний. В правiй руцi шабля стремить, А по шаблi рiчка бiжить Кровавая.
Через окремi деталi: возик, козак, його руки, шабля, кров, вимальовується мужнiй воїн, що не випустив iз рук зброї. Але герой не може залишатися самотнiм умирати в степу -- бiля нього з'являється постать матерi.
Природа в народнiй пiснi жива, чутлива до людського горя i радощiв. Українськi пiснi та думи захоплюють своїм реалiзмом, правдивiстю почуттiв.
Протистояння добра i зла, честi й безчестя у повiстi Iвана Франка "Захар Беркут"
Славна iсторiя України завжди хвилювала письменникiв. Їхнi твори викликали гордiсть українцiв за своє минуле, вчили народнiй мудростi. Одним iз таких творiв є iсторична повiсть Iвана Франка "Захар Беркут", в якiй змальована боротьба українського народу проти монголо-татарських загарбникiв.
Герої повiстi нiби подiленi на два табори: в однiм -- мирнi жителi села Тухля, а в другому -- ворожi загарбники, туркомани. Захищати рiдну землю тухольськiй громадi допомагала правда, любов, Бог, навiть природа. А чужинцiв-воякiв несла на цю землю жорстока сила i бажання володiти Україною.
Головний герой цiєї повiстi -- найстарiший i найдосвiдченiший чоловiк Тухлi Захар Беркут. Навiть його прiзвище -- це назва гордого, сильного, волелюбного i мудрого птаха. Таким є i характер цього героя. Вiн гаряче любить свою землю, свiй народ. I оскiльки вiн старiший вiд усiх односельцiв, то вiдчуває власну вiдповiдальнiсть за їх долю i за долю сусiдiв. Його мудрiсть допомогла врятуватися тухольцям. А коли йому запропонували подарувати життя синовi за рахунок життя ворогiв, то Захар вiдповiв: "Беркути нiколи не сплямують нi своїх рук, нi свого серця!"
У повiстi Франко змальовує ще одного українця, що був, напротивагу Захаров i Беркуту, не гiдним своєї землi. Це -- боярин Тугар Вовк. Пiдступний зрадник має одне бажання: володiти землями Тухольщини i поневолити її людей. Вiн продав свою совiсть туркоманам, об'єднався з ними, аби досягти своєї мети. Навiть рiдна дочка вiдмовляється вiд нього, а рiдна земля стала йому могилою. I якщо Захар Беркут викликає у мене захоплення i повагу, то Тугар Вовк -- тiльки гнiв i презирство.
Поряд iз Тугаром Вовком можна поставити монгольського воєначаль ника Бурунду. Вiн такий же жорстокий та лютий. Менi здається, що в ньому немає нiчого людського; його не хвилює нi життя мирних селян, нi життя своїх воїнiв. Вiн керується однiєю метою -- володарюва ти! А просуватися до цiєї мети вiн може i по трупах. Так, вiн розумний, хоробрий, сильний. Але все це нацiлене проти людей, i тому Бог йому цього не вибачає. Нi йому, нi iншим загарбникам -- тiй злiй силi, що пiшла супроти миру i злагоди, краси й любовi.
Не дивно, що ця руйнiвна сила, це зло були знищенi силою любовi до рiдної землi, мудрiстю i народною єднiстю. Все це -- тi риси характеру української нацiї, що допомогли їй вистояти у найстрашнiшi часи випробувань i лихолiть. Цi моральнi святинi пронесли українцi до сьогоднiшнього дня. I менi здається, що саме до нас промовляє Захар Беркут: "Доки будете жити в громадськiм порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас".
"На правдi й честi земля держиться" (моя оцiнка головних героїв повiстi Iвана Франка "Захар Беркут")
Iван Франко у своїй iсторичнiй повiстi "Захар Беркут" змалював життя руського суспiльства ХIII столiття. Жителi карпатського села Тухля повстали проти боярського поневолення, коли князь Данило Галицький подарував землi Тухольщини бояриновi Тугару Вовку. З такою ж вiдвагою вони розгромили татаро-монгольських завойовникiв. У цiй повiстi Франко показав, що саме простий народ був рушiйною силою iсторiї.
На фонi боротьби громади села Тухлi з боярином Тугаром Вовком i монгольською ордою змальованi головнi герої повiстi. Захар Беркут, його син Максим, Мирослава надiленi iдеальними, найкращими рисами характеру. Вони постають перед нами чесними, вольовими, вiдданими iнтересам рiдного краю. I тому вони протиставленi зарозумiлому бояриновi Тугару Вовку -- експлуататору i зраднику, жорстокiй монгольськiй ордi на чолi з ватажком Бурундою.
Головний герой повiстi -- Захар Беркут. Йому притаманна народна мудрiсть, висока моральнiсть, велич, сила. Вiн справжнiй патрiот свого краю, людина мудра, розважлива, з великим життєвим досвiдом, для якої громадськi iнтереси над усе. Його люблять i шанують люди, та й доля до нього прихильна.
Зовсiм протилежним йому I. Франко змалював боярина Тугара Вовка з його дiйсно вовчою натурою. Цей деспотичний зрадник -- дуже хижа й пихата людина. Саме цi риси характеру призвели його до вiдступництва, а зрадника завжди чекає ганебний кiнець. Тугар Вовк загинув разом з монголами в тухольськiй долинi.
Жорстокою руйнiвною силою виступає в повiстi монгольська орда, а на її чолi -- Бурунда. Вiн, як i Вовк, прагне володiти українськими землями та народом. Цей образ наче налитий люттю i заплямований кров'ю, його не можна сприймати без жаху i здригання. I якщо у зрадника Тугара Вовка ще є щось людське (його ставлення до дочки), то Бурунда -- це звiр. З особливою виразнiстю цей звiрячий характер вия-вився пiд час загибелi його воякiв.
Повiсть "Захар Беркут" вiдкрила менi захоплюючу сторiнку iсторiї мого народу. А ще -- познайомила з мудрою i прекрасною людиною -- Захаром Беркутом, який став моїм улюбленим героєм. Усi його дiї були спрямованi на добро в громадi, а його мудрiсть ще довго буде слугувати багатьом поколiнням: "Доки будете жити в громадському порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас".
Засудження крiпаччини i безправ'я у повiстi Iвана Нечуя-Левицького "Микола Джеря"
Україна за всю свою iсторiю зазнала немало тяжких часiв i випробувань. Одним iз таких перiодiв був для неї скрутний час крiпацтва, коли пiдневiльний народ, увiнчаний своїм славним минулим, страждав вiд нестерпного крiпосницького гноблення i знущань. Важка праця на панщинi, жорстокi покарання, обкладання численними непомiрними податками виснажували життя крiпакiв, примушували або миритися з таким злиденним iснуванням, або шукати якогось виходу.
Кращi письменники того часу у своїх творах, змальовуючи страждання спiввiтчизникiв, гаряче вболiвали за них i спiвчували. Наприкiнцi ХIХ сторiччя почали друкуватися видатнi твори, де поряд iз засуджен ням крiпацтва стверджувався тип нової людини, здатної до боротьби проти нього. Одним iз таких творiв є повiсть I. С. Нечуя-Левицького "Микола Джеря", що була написана 1876 року.
Автор розкриває перед нами образ головного героя -- Миколи Джерi, що як бунтар, протестант висловлює настрої селянства. Змальовуючи його життя вiд юнацьких лiт до сивої старостi, письменник не лише засуджує крiпаччину i безправ'я, але й замислюється над можливiстю змiн та шляхами їх здiйснення.
Iз перших сторiнок повiстi ми переймаємося любов'ю до Миколи Джерi, що постає перед нами як правдива, порядна i горда людина. Це вiн у своїй першiй сутичцi з осавулою вiдстоює справедливiсть i захищає крiпакiв. Джеря усвiдомлює нерiвнiсть сил, проте вступає у вiдкритий конфлiкт iз паном i осавулою: "Як же його не зачiпать, коли вiн нiби знущається над нами", -- вiдповiдає вiн на застереження матерi. Навiть церковна проповiдь рабської покори, всетерпiння не можуть зупинити Миколу.
Пан Бжозовський погрожує Миколi i його спiльникам за їх непокору солдатчиною, що було майже рiвноцiнно смертi. Разом зi своїми односельчанами Микола тiкає з села, але не дарує пановi своїх кривд: йдучи шукати бурлацької долi, вiн iз товаришами мстить пановi.
Та не краща доля чекає втiкачiв i на сахарнях. Безправ'я i злиденне становище заробiтчан посилюють бунтарський опiр Миколи. Ми бачимо його таким же непримиренним у конфлiктi з посесором: "Хiба ми не знаємо, як ви недодаєте грошей, годуєте нас собачим м'ясом або ж дохлятиною та пацюками?" Вiн закликає бурлакiв протестувати проти нелюдських умов життя.
Лихо знов жене Джерю з товаришами у вiльнi степи, потiм до Бессарабiї. I скрiзь, стикаючись iз безправ'ям, вiн нiкому не дає себе кривдити: у конфлiктi з Iваном Ковбаненком у риболовецькiй ватазi, в сутичках iз полiцiєю, судом, церквою.
Тiльки через 20 рокiв повертається Джеря у село, яке пiсля скасування крiпацтва опинилося пiд новою панщиною. Громада, хоч i мала права, але головою був обраний заможний селянин, який разом iз писарем обкрадав її. I Микола пiдмовляє громаду обрати головою чередника, не платити за "лисi гори" "скаженi грошi", не брати того поля, не сiяти на ньому хлiб. Таким залишається Микола до кiнця свого життя: чесним i непримиренним.
Його образ глибоко западає в душу, примушує замислитись над його долею, бо в ньому втiленi великi духовнi сили українського народу, його незламнiсть у найтяжчi часи, прагнення до волi, гiднiсть i самоповага.
Iдеал лiричного героя поезiї Павла Грабовського
Творчiсть Павла Арсеновича Грабовського є яскравою сторiнкою українського лiтературного процесу кiнця XIX столiття. Коли знайомишся з його творчою спадщиною, перед нами постає поет великої громадянської наснаги, поет-борець, поет-громадянин, тонкий i проникливий лiрик iз вразливим серцем, яке невимовно страждало на чужинi вiд вимушеної розлуки з рiдним краєм. Мабуть, саме це страждання i надавало яскравої виразностi поетичним шедеврам Грабовського: вони вражають красою українських краєвидiв, глибоким проникненням у свiт народного життя, силою емоцiйних переживань автора.
Доля вiдмiряла Павлу Арсеновичу тридцять вiсiм рокiв, якi вiн присвятив вiрному служiнню народу, наслiдуючи революцiйнi iдеали. Тому в iсторiю України Грабовський увiйшов як революцiонер-професiонал, пропаган дист революцiйних iдей. Його зброєю було полум'яне слово, в яке вiн вкладав весь запал щирого серця i чистих iдеалiв; пристрасна поезiя Грабовського стала складовою частиною його революцiйного подвигу.
Уперше по-справжньому поет вiдчув себе українським лiтератором в Iркутськiй тюрмi, коли разом з тяжким сумом за Україною зрозумiв, що єдиним i влучним засобом його боротьби за iдеали є слово. Вiн усвiдомив, що тiльки так з далекого краю неволi вiн зможе допомагати рiднiй землi. Важкi випробування не знесилили голосу митця, його слово нiколи не ридало, не стогнало, а навпаки, своїм оптимiзмом i мужнiстю надавало сил iншим однодумцям, спiввiтчизникам:
Уперед, хто не хоче конати, Статись трупом гнилим живучи! Смiле слово -- то нашi гармати, Свiтлi вчинки -- то нашi мечi. Уперед до завзятого бою За громадськi та власнi права, Коли бути бажаєм собою, Коли серце позор вiдчува!
Такою ж пристрастю сповненi його поезiї "Не раз ми ходили в дорогу", "Мало нас, та це дарма". За їх рядками ми вiдчуваємо пристрасть революцiонера-поета, тому рiшучий тон, вiдшлiфована досконалiсть думки, енергiйний ритм нагадують собою пристраснi гасла:
Гей, до купи, певнi дiти! Всiх веде мета одна: Шлях любовi та освiти Нас навiки поєдна! ("До українцiв")
У Грабовського слова нiколи не розходилися з дiлом: вiн був щирий у закликах i такий же щирий у революцiйних справах, був "справжнiм героєм", як i лiричнi персонажi його вiршiв ("До Б. С-го", "Справжнi герої", "Трудiвниця").
У багатьох поезiях лiричний герой Грабовського по-фiлософськи осмислює категорiї добра i зла, по-апостольськи закликає людство подолати в собi черствiсть i жорстокiсть ("Кругом недоля, гаснуть очi", "Виклик"). Цi вiршi, написанi майже сто рокiв тому, не втратили своєї актуальностi й сьогоднi, коли Україна, виборовши сувереннiсть, стала на шлях незалежностi. I ми прислуховуємося до поетового слова знову i знову.
Лiричний герой Грабовського постає перед нами не лише як поет-патрiот, полум'яний революцiонер. Їх мало, цих сповнених iнтимної лiрики вiршiв, але в них так зримо i зворушливо змальовано трепетне почуття поета, який молився до образу жiнки-борця, що була йому i коханою, i подругою, i супутницею на важких невiльничих шляхах (нею стала Надiя Сигеда, яка стрiлась поетовi у пересильнiй московськiй тюрмi). Смерть тiєї, що була для поета "сестронька кохана", перелила ся у рядки, сповненi ненавистi до катiв ("Тужба", "Над могилою", "Тяжкий звiт", "В далечiнь", "Квiтка (До Н. К. С.)" та iн.)
На мою думку, кожен вiрш Грабовського знайде своє мiсце i свiй вiдгук у серцi сучасного читача, бо не може жива й пристрасна мова не зворушити свiдомостi мого небайдужого спiввiтчизника.
Розумiння Павлом Грабовським ролi поета i поезiї в суспiльствi
Iм'я Павла Арсеновича Грабовського посiдає почесне мiсце серед таких велетнiв української культури, як Iван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Доля поета, який став символом совiстi i страдницької долi української iнтелi?енцiї, пiдтверджує трагiчну закономiрнiсть, що тривала вiками: митець i подвижник в Українi був приречений на муку, жертовну працю i посмертну славу. Йому було вiдмiряно 38 рокiв життя, двадцять з яких митець провiв у в'язницях та засланнях i до кiнця життя перебував за межами своєї улюбленої України, з її iм'ям вiн i помер на чужинi:
Сиджу я в неволi та марю тихенько: Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, Чи знов рiдну землю в сльозах поцiлую, Чи вiк протиняюсь отут по Вiллюю?
Царський уряд не мiг пробачити Грабовському людської гiдностi, бажання визволити Україну з-пiд нацiонального та соцiального гнiту i тому, урiвнявши його iз злочинцями, першого з українських письменникiв заслав у край неволi -- Сибiр. Скiльки наруги i приниження за своє переконання, за те, що не мирився з неправдою i соцiальним злом, довелося вiдчути поету iз шляхетною натурою!
Та й у немилосердних умовах життя Грабовський не втратив духу борця, своїм щирим i полум'яним словом очищав душi вiд байдужостi й духовного занепаду, закликав до синовнього служiння Українi та її народовi:
Мiцно, браття, стисним руки, Обiймiмось гаряче: Вкупi рушмо проти муки, Що вражає боляче!
Щирим, самозреченим i непоступливим був Грабовський у своїй творчостi. Найвищою метою мистецтва є для нього служiння справi народу, бути, як сказав сам поет, "засобом боротьби зi свiтовою неправдою, смiливим голосом за всiх пригноблених i окривджених". На той час, коли творив Павло Арсенович, була досить модною i поширеною теорiя "мистецтва для мистецтва". "Де плачуть -- там немає вже краси", -- заперечував поет, не погоджуючись iз думкою, що справжнє мистецтво має бути незалежним вiд суспiльного життя, вiльним вiд полiтики i служiння народовi, позбавле ним будь-якого практичного iнтересу. Вiн висуває свої погляди на завдання поета й поезiї у вiршах "Я не спiвець чудовної природи", "До парнасцiв", "З думок сучасних", "Поетам-українцям", якi переконують нас, читачiв, у безпомилковостi непохитного кредо Грабовського-поета:
... З ума не йдуть знедоленi народи, -- Їм я вiддав усi чуття мої. Серед ясних, золочених просторiв Я бачу люд без житнього шматка... Блакить ... пташки ... з-пiд соловйових хорiв, Мов нiж, вража скрiзь стогiн мужика.
Взiрцем поета-громадянина, поета-борця Грабовський вважає Тараса Шевченка, поезiя якого, за словами Павла Арсеновича, "перейнята свiтлими iдеалами правди i братерства". На пiдтвердження своєї митецької позицiї Грабовський пише у статтi "Дещо про творчiсть поетичну": спiвець мусить бути "свiдомий своєї високої задачi не триндикати без пуття -- а робити гуртову суспiльну роботу, вживаючи своєї кебети та знання, бо в противнiм разi на якого гаспiда вiн потрiбний?"
Лiтературне сьогодення пропонує нам, сучасним читачам, позна-йомитися з новими поетами -- модернiстами, що випробовують себе у словесному штукарствi та вiдстоюють принцип вiдокремлення поезiї вiд народних iнтересiв, полiтики, вiд суспiльних потреб. На мою думку, їм просто бракує усвiдомлення того, що в серцi лише справжнього письменника "озветься свiт з турботами всiма".
Лiрика Павла Грабовського - це щось особливе
Небагато прожив вiдомий український поет-борець, але став широко знаний у письменницьких колах i в народi. Вiдiрваний вiд рiдної землi, в якутськiй тундрi вiн зберiг свою любов до милої України. Протягом життя, незважаючи на дiйсно страдницький земний шлях, П. Грабовсь кий створив багато громадянських, iнтимних поезiй. Розглядаючи вiршi цього поета, розумiєш, що вiн мав велике серце, в яке намагався вмiстити горе iнших людей i разом з ними пережити скрутнi для них часи.
Саме таким нещасним, знедоленим людям присвячено поезiю "Швачка". Хоч вiрш невеликий, але вiн має потужний антигнобительський пафос.
У центрi твору швачка -- жiнка, яка неймовiрно важкою працею день i нiч заробляє копiйки для себе. Цiй наймичцi
Кров висисає оте остогиджене, Прокляте нишком шиття…,
бо розумiє, що нiчого не заробить на цiй рабськiй роботi, i до того ж нiхто з панiв не оцiнить її працю. А скорiше за все
…паненя, вередливе, зманiжене, Вишвирне геть на смiття.
Сидить швачка день i нiч за роботою, вiддаючи свої сили i саме життя неробам. Може, у швачки своя сiм'я, свої дiти, але чи цi помiщики-нероби розумiють усi думи i переживання приниженої жiнки?
Бiльшiсть свiдомого життя П. Грабовський провiв у тюрмах Росiй-ської iмперiї як полiтичний в'язень. Багато рокiв просидiв поет у в'язницях Схiдного Сибiру. Житель благодатної України, П. Грабовський тяжко потерпав вiд суворого клiмату Сибiру та вiдiрваностi вiд рiдних йому людей. Залишилися тiльки сни, в яких поет мiг полинути до улюбленого краю i знайомих. Цьому i присвячена поезiя П. Грабовського "Сон". Однiєї ночi поету наснився рiдний край:
Зелений гай, пахуче поле В тюрмi приснилися менi, I луг широкий, наче море, I тихий сум по кружинi.
Вiн любовно обдивляється мiсця, де жив довгi роки. Бачить свою оселю, -- аж там матiр i сестра, якi вже мiсяцями чекають на повернення поета. Вони наче двоє сирiт, якi втратили захисника. Вiд цього емоцiйного сплеску лiричний герой прокидається. I знову треба день i нiч, дорогоцiннi години свого життя марнувати в цьому суворому непривiтному краї.
Там же, в Сибiру, П. Грабовський i помирає. Ховають його в Тобольську поруч з могилами росiйських декабристiв.
За те, що П. Грабовський активно вiдстоював служiння мистецтва благороднiй справi визволення людини, поет залишився в серцях рiдних йому людей, в спогадах сучасникiв i нащадкiв символом незламностi людського духу i боротьби за кращу долю народу.
Син України Богдан Лепкий
Широкому загалу України вiдома пiсня "Чуєш, брате мiй". Написана вона на слова поета Богдана Лепкого. У цьому вiршi лише кiлька строф. Та яка гама переживань мiститься у такому маленькому творi! Вiдлiт журавлiв на зимiвлю в чужi краї є яскравим поетичним символом. Тяжка подорож лету над морем нагадує про поневiряння сотень тисяч захiдних українцiв, якi вiк тому змушенi були полишити рiдну землю в пошуках кращої долi за океаном. Вiдлiт птахiв осiнньої пори може також сприйма тися як прощання з теплою порою року, кращим перiодом життя.
Елегiйний настрiй у поезiї Б. Лепкого не мiстить трагiчних нот. Вiн просвiтлений. Це своєрiдна гонитва за незнаною чи навiть недосяжною красою життя. В одному з вiршiв поет заклинає:
Неси в душi своїй найкращу думу…
Богдан Лепкий прославив землю, де народився: Колисав мою колиску Вiтер рiдного Подiлля.
Поряд iз тим цiла низка творiв поета за своїм змiстом набув всеукраї нського i свiтового звучання. Вiн роздумує над постаттю великого Тараса Шевченка, запевняє, що того не забудуть не лише реальнi люди, але й безсмертнi герої творiв. Богдан Лепкий присвячує цикл поезiй видатним дiячам української лiтератури та культури: Iвану Франку, Павлу Грабовському, Миколi Лисенку, Соломiї Крушельницькiй та iншим. У вiршi "На Голгофу" аналiзується поведiнка натовпу при розп'яттi Iсуса Христа. Поет iз жалем констатує той сумний факт, що людська слiпота й обмеженiсть виднокругу не дають можливостi зрозумiти суть великих божих заповiдей, пройнятися глибокою вiрою в Христове вчення.
Основнi поетичнi твори Б. Лепкий написав на початку ХХ столiття. Водночас вiн виступає й у жанрi прози. Бiльшiсть оповiдань стосується селянського життя. Його герої живуть патрiархальним укладом. Правда, трапляються й сильнi натури. Вони здатнi сприйняти новi погляди, вiдстоювати свою гiднiсть, жертвувати своїми уподобаннями задля блага рiдних чи близьких. Цi твори, як правило, оповитi сумовитим лiричним серпанком.
Серед повiстей i романiв вирiзняється трилогiя, пов'язана з образом такої протирiчної iсторичної фiгури, як гетьман Мазепа. Письменник змальо-вує цього керiвника України з повною симпатiєю. Детально i переконливо пояснює, чому гетьман вимушений був вийти з-пiд влади росiйського царя i стати на бiк шведiв. Петро I повiв наступ на козацькi привiлеї, а росiйськi можновладцi й солдати поводили себе в Українi, як окупанти.
Розвiнчує Б. Лепкий i мiф про добровiльну страту Мазепою свого сподвижника i батька його хрещеної Кочубея. Як повiдомляє письмен ник, спираючись на видатних українських iсторикiв, Кочубей написав донос на українського гетьмана, пiдбурюваний заздрiстю i жадiбною дружиною...
Багато зробив Б. Лепкий i для ознайомлення зарубiжного читача з кращими творами давньоруської та української лiтератури. Зокрема, вiн перекладав польською мово "Слово о полку Iгоревiм".
Пiсля довгого i несправедливого замовчування Богдан Лепкий повертається в Україну...
Дитинство Михайлика (за творами Михайла Стельмаха)
"Гуси-лебедi летять…" i "Щедрий вечiр" -- це двi повiстi, в яких Михайло Панасович Стельмах описав своє дитинство, шкiльнi роки. Цi твори письменник присвятив своїм батькам -- Ганнi Iванiвнi та Панасу Дем'яновичу.
Книги написанi, коли письменниковi було вже п'ятдесят чотири роки. З любов'ю i зажурою згадує вiн своє життя, дитинство, батькiв, односельчан, рiдне село. Розповiдь ведеться вiд першої особи -- це наближає читача до автора.
Михайлик, головний герой творiв -- звичайний сiльский хлопчик. Вiн жив у бiдняцькiй сiм'ї, не мав змоги ходити до школи -- не було у що взутися. Але його батьки дуже хотiли, щоб вiн вивчився, став людиною. Батько носив його до школи на руках.
I Михайлик порадував батькiв: його прийняли вiдразу до другого класу, бо хлопчик сам вже навчився читати. Та й у другому класi вiн довго не засидiвся…
"Щедрий вечiр" -- це опис життя Михайлика, учня четвертого класу.
Вiн дуже любив книги. Разом з дядьком Себастiяном їздив до сусiднього села в бiблiотеку. Там учитель Дмитро Онисимович вибрав йому двi найтовщi книги. Одна з них -- п'єси Шекспiра.
Iз книжок Михайлик дiзнався багато цiкавого. I з'явилась у нього мрiя -- написати таку п'єсу, таку книжку, щоб там були i дядько Себастiян, i дядько Микола, й iншi односельцi. Хотiв вiн, щоб його п'єси ставили в театрi…
Першу п'єсу написав у четвертому класi… А потiм -- ще багато-багато книжок.
Мрiя здiйснилась -- його п'єси ставлять в театрi.
Стародавнi уявлення i вiрування нашого народу у повiстi Михайла Стельмаха "Гуси-лебедi летять..."
Чарiвною казкою дитинства здається нам повiсть М. Стельмаха "Гуси-лебедi летять...", неначе вона народилася з народних оповiдань, повних чаклунства i дива. Письменник в образi Михайлика показав себе, власнi дитячi роки, враження, вiдкриття i витоки свого мистець кого натхнення.
Вiн знайомить нас з багатьма чудовими героями, але, на мiй погляд, головним героєм є дивний свiт природи, тi "гуси-лебедi" душi, якi вона вклала у серце майбутнього письменника. Красi i владi природи пiдкоренi всi у повiстi: i дiд Дем'ян, який навчає, що лебедi принесли на крилах весну i життя, що сонце скоро вiдiмкне своїми золотими ключами землю; i мати, яка довiряє землi свої болi i радощi, прохаючи, щоб вона родила для всякого, а насiння в її вустах було святим словом; i Люба, ця маленька лiсова царiвна, яка знає багато таємниць природи.
Вся повiсть пронизана мудрiстю природи, що злилась iз мудрiстю народною. Ще з перших сторiнок повiстi ми потрапляємо у свiт народних казок, стикаємося з образами мiстичних легенд, "щедрiвок, якi взимку виспiвувалися пiд вiкнами", з оспiваними явищами природи. Вiдчувається, що письменник глибоко шанує народнi обряди, звичаї i традицiї. I вишиванi рушники, i калина, i свята повага до хлiба -- все це душа народу. У повiстi Стельмаха вiдображено святе ставлення до землi, оранки, сiвби, насiння, до дерев, з якими герої розмовляють, як iз живими. Навiть показ процесу працi нагадує народний ритуал, набутий вiковим досвiдом. Все це мало величезний вплив на самовиховання Михайлика, на талант майбутнього митця.
Мене дуже вразила повiсть "Гуси-лебедi летять..." своїм казковим, мiстичним свiтом, багато чого вперше я вiдкрила для себе i мусила замислитися. Вiд неї вливається в душу такий струмiнь добра i нiжностi, що хочеться самому бути кращим, добрiшим, чеснiшим. Переймаю чись настроєм повiстi, серцем вклоняєшся письменнику за його слово, його науку i любов до нашої матiнки-землi.
Твiр-випадок iз життя. Тарас i Малюк
Якось моєму друговi Тарасу татусь подарував песика. Вiн був такий кумедний, маленький i беззахисний. Назвали песика Малюк.
Коли я приїхав вiд бабусi, де був на лiтнiх канiкулах, i прийшов до Тараса додому, то був дуже вражений. Тарас посмiхався, а я ледь не впав вiд несподiванки: Малюк за два мiсяцi перетворився на досить великого собаку. "Так це ж сенбернар!" -- сказав менi мiй друг.
Малюка любили всi мешканцi висотного будинку, у якому вiн жив. А вiн, у свою чергу, дуже доброзичливо ставився до них: iз ним не страшно було їхати у лiфтi. Малюк нiкого не чiпав, нi на кого не гарчав. Люди, побачивши величезного , рудого, з бiлими плямами собаку, посмiхалися: Малюк пiшов. А хлопцi вважали за щастя погуляти з ним.
Одного разу на галявинi, де Тарас гуляв зi своїм четвероногим другом, з'явились четверо молодикiв напiдпитку. Вони почали чiплятись до Тараса, погрожувати. Малюк у цей час лежав на травi, вiдпочивав. Коли ху-лiгани почали голосно лаятись, собака встав i так гаркнув на них, що … через хвилину на галявинi нiкого не було, крiм Тараса i Малюка.
Твiр з народознавства. Толока
Толока -- то одна з найдавнiших форм колективної взаємодопомо ги. Коли треба зробити велику за обсягом роботу, скликають родичiв, сусiдiв, товаришiв. Люди разом працюють, їдять, п'ють, спiвають, веселяться.
Наприклад, у моєму селищi колективно працюють, коли чистять колодязь. Вода у нас глибоко -- 30 метрiв. Тому вичистити колодязь однiй людинi важко. Адже треба спочатку вибрати воду. От i стають сусiди ланцюжком, виливають воду. А потiм, коли вже вся робота виконана, збираються на левадi -- ось тут i вiдпочивають. I обов'язково лунає пiсня.
А ще, коли треба допомогти нову хату помазати чи поновити -- теж збираються сусiди. Це здружує людей: сьогоднi ти допоможеш, завтра допоможуть тобi.
Твiр-розповiдь. Як я вiдпочивав улiтку
Цього лiта менi пощастило побувати бiля моря -- їздив туди разом з бабусею.
Невелике приморське мiстечко Скадовськ зустрiло нас привiтно. Я приїхав сюди вперше, а бабуся була у Скадовську не раз, бо родом iз Херсонської областi. Тому вона й була моїм ?iдом: розповiдала, показувала, згадувала.
Треба було бачити, як зрадiла бабуся, коли ми пiдiйшли до моря! Вона аж руки пiдняла, наче хотiла полетiти разом з чайками... Я зрозумiв: бабуся вiдчуває себе тут такою ж молодою, як була колись.
Незабутньою лишиться для мене подорож на острiв Джарилгач, куди ми дiсталися катером. Яке повiтря! Настояне на травах, воно переповнює груди, i дихається тут легко-легко.
Чебрець, ковила, польовi квiти -- такого рiзнотрав'я я ще не бачив. Щоб знайти притулок вiд вiтру, ми зробили курiнь iз сухих водоростей. Купалися, загоряли. А ввечерi знову-таки катером повернулись до мiста.
А ще ми їздили автобусом у славнозвiсний заповiдник, про який ранiше я тiльки читав. Асканiя-Нова -- унiкальний куточок планети, гордiсть нашої України. Вiн займає тридцять три тисячi гектарiв степу i включений до мiжнародної мережi бiосферних заповiдникiв.
Чудовий ботанiчний сад i унiкальний зоопарк, якого немає бiльше нiде: тут таке рiзноманiття рослинного та тваринного свiту! Антилопи, зебри, оленi гуляють на степових просторах Асканiї-Нової.
Спасибi, бабусю, за чудове лiто!
Пейзажний етюд. Про що шумить осiннiй лiс
Вiдцвiло веселе лiто, i на землю ступила осiнь. Вона пофарбувала в яскравi барви листя на деревах, а землю покрила золотавим килимом. Виблискує красуня своїми кольорами, i на душi стає святково i радiсно.
Чудовий лiс восени! Вiн ще здалеку манить нас своєю неповторною красою. Аж ось ми в лiсi. Як тут все змiнилося останнiм часом!
Землю вкриває м'який жовтий килим опалого листя. Тихо стоять замрiянi дерева, тiльки про щось гомонять двi берiзки: мати i донька. Мати каже: "Подивись, доню, якою красивою стала бiлочка. Смух подовшав, а на вухах з'явилися довгi волосянi китички. Бiля свого дупла бiлочка повiсила сушити гриби. Це вона так готується до зими.
Донька в свою чергу запитала: "Мамо, а чому дуб стоїть зелений?" Стара береза вiдповiла: "Осiнь ще не встигла пошити золотого кожуха".
Довго ще можна було слухати, про що гомонять берези, та час рушати додому. Ми прощаємося з лiсом i збудженi повертаємось до мiста.
Пiсня моя - радiсть моя
У напiвтемнiй залi застигла напружена тиша. Погляди всiх глядачiв спрямованi на яскраво освiтлену сцену. I ось завiса розсунулась, вiдкривши глядачам спiвачку, одягнену в українське нацiональне вбрання. Iз насолодою слухаю чарiвну українську мелодiю. А вона дзвенить, переливається срiбними, тремтливими звуками цимбал, пробуджує у серцi нiжним голосом сопiлки солодкий смуток.
Чомусь спало на думку, що без музики, без пiснi не змогли б iснувати нi радiсть, нi кохання; люди не були б щасливими, добрими, нiжними.
Я не уявляю свого життя без пiснi. Вона завжди зi мною, я всюди чую її легкий подих. I де б я не була, що б не робила, завжди в моєму серцi -- пiсня. Iнодi вона мрiйлива, iнодi весела, i навiть тодi, коли душу огортає смуток, зi мною пiсня.
Коли я чую голос Нiни Матвiєнко по радiо, зупиняюсь i слухаю пiсню. Цей голос заворожує мене. Здається, що потрапляєш у чарiвний свiт, створений спiвачкою. Вона спiває часто без музичного акомпане менту. На мою думку, це i робить її дуже близькою слухачам. Її пiсня, нiби розповiдь… Особливо менi подобається пiсня про диких гусей, котрi летiли через гай. Довiрливо звучить голос спiвачки.
Її слухаєш -- i їй вiриш. I милуєшся чарiвним голосом.
Дивлюсь на обличчя слухачiв, що поруч зi мною. На губах у всiх грає усмiшка -- музика зблизила людей. Пiсня полонила їх. Вона ж справжнiсiнька чарiвниця. Пiсня -- то наша радiсть, наше натхнення.
Твiр з народознавства. Весiльний коровай
Одним iз найпоширенiших весiльних обрядiв, який символiзує освячення громадою новоствореної родини, є випiкання короваю. Коровай виготовляли, дотримуючись певного сценарiю. Випiкали його у п'ятницю або в суботу у домi молодої (у схiдних районах), у родичiв (на Подiллi чи на Волинi) або ж в обох молодих. Нерiдко у цьому ритуалi брали участь родичi з обох бокiв, символiзуючи порiднення сiмей. Спiльнiсть дiй пiд час випiкання короваю мала символiзувати єднiсть майбутньої сiм'ї. Для цього коровайниць зав'язували рушником i вони мусили все робити разом: мiсити тiсто, вилiплювати оздобу, обмивати руки. Iснувало повiр'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, трiснутий -- розлучення, а покручений -- злу долю.
Коровай завжди був окрасою весiльного столу.
Українська народна картина "Козак Мамай"
Козак Мамай -- це улюблений герой українського фольклору, в образi якого знайшли втiлення всi кращi риси, притаманнi козацтву: козак не тiльки смiливий i безстрашний воїн, вiн ще й "характерник" -- вмiє вiдвертати кулi, грає на бандурi, у нього нiжна i мрiйлива душа. Його зображення стало найпопулярнiшим сюжетом української народної картини, поширеної у XVIII -- першiй половинi XIX ст.
Козак-бандурист, або ж "Козак Мамай", був популярним i в побутi козацької верхiвки, i серед простого народу. Його малювали на полотнi, стiнах, вiконницях, скринях, вуликах. У панських маєтках, у заможних i бiдняцьких хатах можна було побачити веселого козака з бандурою. Типаж i принципи композицiйної побудови цiєї народної картини склалися в живописi в кiнцi XVII ст. Бiля самотнього дуба сидить, пiдiбгав ши ноги, козак i задумливо перебирає струни бандури. Поруч, прив'язаний до списа, чорний баский кiнь -- вiрний друг козака, його бойовий товариш. Тут i зброя козака: бiля дерева лежить рушниця, крива шабля пiдвiшена на деревi. Тут же, поряд, його друзi-козаки варять у казанi кулiш. У козака кругла поголена голова з хвацько закрученим за вухо оселедцем, довгi вуса, чорнi брови, карi очi, тонкий нiс, червонi губи i щоки -- справжнiй взiрець краси парубка-козака, що склався в народнiй уявi. Змiст сюжетiв (а козак, бувало, сумував, його обсiдали й невеселi думки) пояснювали пiдписи пiд картинами. Хто малював цi картини -- тепер невiдомо. Ймовiрно , що їх у кiнцi XVII--XVIII ст. виконували художники-професiонали, що писали портрети, iкони -- майстри Лавр-ської школи або Київської Академiї, а вже потiм їх копiювали народнi майстри.
Твiр-опис картини Семена Прохорова "Українська дiвчина"
Учень I. Рєпiна по Петербурзькiй Академiї мистецтв Семен Прохоров у 1920-тi роки зазнав впливу захоплення народною творчiстю. Це знайшло вiдображення у таких його полотнах, як "Жнецi", "Степан Разiн". Створена 1925 року картина "Українська дiвчина" також належить до цього циклу робiт. Саме краса народного вбрання безпосередньо стає об'єктом його уваги. Своє захоплення ним вiн виявляє притаманними його творчому методу реалiстичними засобами. Вiд народної творчостi Прохоров запозичує увесь антураж i манеру картинно-урочистої побудови композицiї. Молода дiвчина зображена на тлi золотаво-вохряного з рожевими квiтами килима. Iз цим тлом гармонiйно узгоджено колiр обличчя i рук. Дiвчина в задумi трохи схилила голову, її спокiйнi карi очi лагiдно дивляться на глядача. М'який жест рук свiдомо має дещо манiрний характер -- художник тим самим нiби привертає увагу до їхньої краси, до принади перев'яза ної стрiчкою коси. Червона хустка на головi, такого ж кольору кайма разом iз чорною плямою керсетки утворюють нiби основний колiрний стрижень, бiля якого ритмiчно лягають кольори бiлої сорочки i зеленої запаски. Полотно приваблює добротним академiчним способом виконання. У ньому виразно звучить замилування красою молодостi, висловлене художником зi зворушливою безпосереднiстю.
Твiр з народознавства. Український рушник
Вишитий рушник... Вiн стає першою сходинкою до щастя молодих, ним зустрiчають гостей i прикрашають оселi. З давнiх-давен це незмiнний елемент побуту українського народу. Рушник оспiвано в пiснях, думах, баладах.
Здавалося, ми все про нього знаємо. Та нi. Тiльки тепер, вивчаючи свою спадщину, дiзнаємося, що рiзне призначення давало рушникам рiзнi назви: божник (для образiв), подарунковий (для подарунка), утирач (для рук i обличчя).
Часто у вишивцi використовували рослиннi мотиви -- дубове листя, виноградне ?роно, а також зображення соловейка, голуба, пiвня, зозулi. Нитки брали невибiленi, пiзнiше почали фарбувати їх корою, листям, ягодами, травами. Для закрiплення барв нитки запiкали в житньому тiстi, i вони не втрачали кольору протягом десятилiть. Люди вiрили, що орнаменти на народному одязi оберiгають їх вiд злої сили, грiзних духiв.
Зимовий краєвид
Завiтала! Прийшла! Довгождана вимрiяна срiбляста зима нарештi завiтала до мене. I там, де ти пройшла цiєї ночi, лягло на дерева, на землю, на почорнiлi кущi пухнасте срiбло.
Доброго ранку, чарiвна зимова казко!
Вийшла я ранком iз будинку на порiг та й застигла вiд подиву. Дерева в садку стояли "по колiна в снiгу", надiвши на себе бiлi кожухи, вгинаючи пiд срiбним хутром "охололi плечi".
Все було запорошено безлiччю снiжинок, i ще нiхто не пройшов по тих килимах. Тiльки червоногрудi снiгурi лiтали з дерева на дерево, збиваючи з гiлочок срiбний пил.
Я вся у полонi незвичайного зимового пейзажу, голубих, блакитних вiдтiнкiв. Щось незвичайне i потаємне є в чарах природи. Краса зими виткана не з буйного зеленого листу, не з осiннiх щедрот дозрiвання. Нi! Вона створена з води, що перетворилась на чарiвнi снiжинки, якi пiд сонцем заграли холодним кришталем.
Зима! Це -- диво!
Ми - дiти свiту
У всьому свiтi майже в кожнiй сiм'ї ростуть дiти. I вiд того, якими вони стануть, залежить майбутнє Землi. Дiти будуватимуть мiста i заводи, новi магiстралi, вирощуватимуть урожай, розвиватимуть культуру. Як все це робитимуть сьогоднiшнi дiти, а в майбутньому будiвники суспiльства, залежить вiд батькiв, вiд сiм'ї, в якiй вони живуть, вiд дорослих людей, що їх оточують.
Треба, щоб батьки i всi дорослi бачили в кожнiй дитинi людину майбутнього. А для цього вони мусять у першу чергу поважати дитину, турбуватися про її здоров'я, освiту, особистим прикладом виховува ти в дитинi чеснiсть i справедливiсть.
Дiтям необхiдно добре знати iсторiю своєї Батькiвщини, сiм'ї, щоб пишатися успiхами i не повторювати помилок. Дiти мають берегти те, що створено й створюється людьми старшого поколiння, поважати їх.
Розумiючи свою роль у життi всiєї землi, дiти повиннi добре навчатися, постiйно дбати про своє здоров'я, пiдвищувати загальну культуру, тому що тiльки здоровi i освiченi люди зможуть будувати чудове мирне життя для себе i своїх дiтей.
Твiр з народознавства. Покров Пресвятої Богородицi
Цей день є одним iз величних свят. Головний мотив, який спричинив встановлення свята, -- видiння святого Андрiя Юродивого. Царгород, столицю Вiзантiї, облягали араби. У храмi Пресвятої Богородицi на Влахернах, де переховувалася її риза, правилася всенощна. Серед парафiян ревно молився за охорону мiста святий Андрiй Юродивий зi своїм учнем Єпiфаном. Служба скiнчилася, i святий Андрiй побачив, як вiд царевих дверей iде свiтлом осяяна Пресвята Богородиця у супроводi Iвана Хрестителя та Iвана Богослова при спiвi великого хору святих. Божа Мати пiдiйшла до престолу, довго молилась i вмивалася сльозами. Встала, здiйняла зi своєї голови преясну хустку -- покров-омофор i широко простерла її над народом у церквi. Видiння зникло, i святий Андрiй та Єпiфан зрозумiли, що Пресвята Богородиця прийшла, аби врятувати мiсто. Сталося диво -- вороги вiдступили... Вiд цiєї хустки-покрову i дiстало назву свято, а покров з тих пiр став символом опiки i заступництва Пречистої Дiви Марiї.
Розповiдають, що на ревну молитву монахiв i вiрних Пресвята Богородиця з'явилася над Почаївським монастирем перед турецькою облогою i своїм омофором заслонила монастир.
На Русi Покров святкували на честь закiнчення польових робiт. А Богородицю вважали покровителькою землеробства. За звичаєм в цей день обов'язковим було вшановувати пожинальний снiп.
Для цього прибирали свiтлицю, прикрашали її квiтами i рушника ми. Проводили ярмарки i веселi забави, на якi збирали всi дари осенi.
"Покров землю покрив: де снiжком, де листком", -- каже народна мудрiсть. Покров -- це i пора весiль. У цей день найкраще брати шлюби, бо бере пiд опiку молоду сiм'ю сама Дiва Марiя. Iз звичаєм покривати голову нареченої хусткою пов'язане ще одне тлумачення назви свята. "Батечку Покров, покрий сиру землю i мене молоду!" -- приговорювали колись дiвчата i гадали: "Бiлий снiг землю покриває, чи ж мене молоду замiж споряджає?"
У цей день треба спостерiгати за погодою. Ось декiлька народних прикмет: який Покров, така й зима (випаде снiг -- до снiжної зими, вiтер зi сходу -- до холодної). Якщо журавлi вiдлетiли до Покрову -- буде холодна i рання зима.
Твiр-опис народного звичаю. Дiвочi стрiчки
В українського народу є таке повiр'я: вiд батькiв, якi не дотримують ся звичаїв i традицiй свого народу, родяться дiти, що стають вовкулака ми. Вовкулака -- завжди похмурий, чимось невдоволений чоловiк, вiн до церкви не ходить, з людьми не вiтається i звичаїв людських не знає.
Це лише повiр'я, та щоб ми не росли вовкулаками, не були "Iванами-Безрiдними" без роду-племенi, ми повиннi вивчати i знати рiднi звичаї та обряди. Українськi звичаї напрочуд красивi, барвистi, цiкавi та дотепнi. Мене, наприклад, зацiкавило, як вбиралися на Українi дiвчата, чим прикрашали себе. I от що розповiла менi моя бабуся. Вона вже не одягала нацiональний одяг, не прикрашала себе вiнком iз пишних квiтiв, але на все життя запам'ятала розповiдi своєї мами та бабусi.
Виявляється, є такий звичай -- вдягати на свята квiтучий вiночок, в'язати до нього i носити рiзнобарвнi стрiчки. Сором був дiвчинi, якщо стрiчки були зав'язанi недбайливо, не як годиться. Кожна дiвчина мала вмiти в'язати стрiчки i знати їх символи.
Першою, посерединi, в'язали свiтло-коричневу стрiчку. Вона символiзувала землю-годувальницю.
Пообiч неї в'язали жовтi стрiчки, якi символiзували сонце.
Потiм йшли свiтло-зеленi -- це краса i молодiсть.
За ними в'язали блакитнi -- це колiр неба i води, символ сили i здоров'я.
Жовтогаряча стрiчка символiзувала хлiб, фiолетова -- мудрiсть, а малинова -- душевну щирiсть. Передостанньою була рожева, що символiзувала достаток. Найчастiше рожева стрiчка була заключною, бо бiлу стрiчку на кiнцях зав'язувала не кожна дiвчина. Кiнцi бiлої стрiчки мали бути розшитими срiблом i золотом, а це могла собi дозволити тiльки заможна дiвчина. На кiнцi лiвої бiлої стрiчки вишивали сонце золотом, на кiнцi правої -- срiбний мiсяць. Якщо бiлi стрiчки не були розшитi, їх не можна було чiпляти. А символiзували вони пам'ять про померлих. Я неодмiнно виготовлю собi такий чудовий вiночок i розповiм про нього своїм дiтям.
Казка про Прислiвник
Жив на одному далекому болотi болотяний цар Прислiвник. I був у нього єдиний син -- наслiдний принц. Навпаки. Ох, i мороки було царевi з сином! Бо принц, виправдовуючи своє iм'я, все робив i говорив навпаки.
Але -- все по порядку.
Служили Прислiвниковi його пiдданi: Мокро, Сиро, Гидко, Брудно, Здуру, Зозла, Абияк, Грязно, Топко, Хлипко та iншi.
А на краю болота жив Злий Дух Негеразд i була в нього красуня-донька Навмисне -- теж не подарунок для рiдного батька, а однi лише клопоти Негаразду. Жили вони, не тужили.
Аж ось одного разу заявилася до Прислiвника вiдьма Сяк-Так:
-- Бiда, царю, велика бiда нам! Люди вирiшили осушити наше болото! Де жити будемо? Що робити, Великий Прислiвнику?!
-- Заспокойся, Вiдьмо! Знайдемо вихiд, щось придумаємо!
I вирiшив Прислiвник послати до людей свого сина, щоб домовився з ними i захистив рiдне болото.
-- Збирайся, синку, у далеку дорогу,-- напучував цар, будь уважним, як зустрiнеш якого звiра -- побажай щасливого полювання, пiде дощ -- заховайся, зустрiнеш вогонь -- залий його водою. Як вийдеш до людей -- вiтайся чемно, а головне -- нехай не чiпають наше болото…
-- Добре, тату,-- сказав принц Навпаки i вирушив у дорогу.
Але, залишаючись сам собою, почав з того, що пiшов не в той бiк, в який радили, довго блукав, а на бiду ще й зустрiв Старого Лиса, якому замiсть побажати доброго полювання, побажав добре виспатися… За це Лис, хоч i був старим, гнав принца лiсом кiлометрiв зо три.
Дощу, на його щастя, не було, але, доблукавши нарештi до села, побачив принц багаття пастухiв, що пекли собi на вечерю картоплю, i залив його водою з рiчки, що текла неподалiк…
Люди в селi дивувались i потiшались з кумедного, скуйовдженого, дивно вдягнутого хлопця. Але вислухали його уважно i вирiшили не губити природи i допомогти Навпаки i його народовi.
Радий та гордий повернувся принц додому. I було велике свято у болотяному царствi Прислiвника, яке закiнчилось весiллям принца Навпаки i красунi Навмисне. I я там був, i все те бачив, i вам розповiв.
Лист до Машi, героїнi повiстi Олександра Пушкiна "Капiтанська дочка"
Доброго дня, Машо!
Пишу тобi цього листа, бо, прочитавши повiсть О.С. Пушкiна "Капiтанська дочка", менi захотiлось поспiлкуватися з тобою. У повiстi багато цiкавих героїв. Але ти така добра, проста i водночас рiшуча, мужня, що не звернути на тебе уваги не можна. До того ж ти багато страждала, i я, читаючи повiсть, вiд усього серця спiвчувала тобi. Як страшно було менi, коли пугачовцi стратили твого батька та матiр. Розумiю, як самотньо i тяжко було тобi залишатись однiй у захопленiй повстанцями фортецi. Розлучена з Петром Гриньовим, осиротiла, ти все ж знайшла в собi сили вiдмовити домаганням Швабрiна одружитися з тобою. Молодець!
Але я не завжди тебе розумiла. Пам'ятаєш, коли Андрiй Петрович Гриньов заборонив Петру Гриньову одружитися з тобою, ти згодилась з батьком коханого? Спочатку я не могла збагнути: невже ти не любиш цього молодого, гарного офiцера? А потiм зрозумiла твiй вчинок. Ось як, виходить, ти кохала Гриньова! Його спокiй, хорошi стосунки з батьками для тебе дорожчi за твоє щастя! Це справжнє кохання. I я вiдкрила в тобi таку глибину почуттiв, таку красиву душу!
Ти вiриш Петровi Гриньову бiльше, нiж будь-хто. Коли навiть батько його, Андрiй Петрович, зневiрився в синовi i змирився з долею, саме ти стала на захист коханого. Дiйшла до самої iмператрицi i довела, що Петро не зрадник, що вiн не став на бiк Пугачова. Ти захистила правду.
Менi завжди подобались героїнi пушкiнських повiстей: "Дубровський", "Метелиця", "Станцiйний наглядач". Всi вони прекраснi. Та ти одна з-помiж них, хто зумiла вiдстояти своє щастя. Маша Троєкурова так i не наважилась одружитись з тим, кого гаряче кохала. Дуня, хоч i спробувала змiнити свою долю i бути поруч iз коханим, пожертвувала задля цього своїм батьком. Ти ж зумiла стати щасливою, заради цього часто смiливо йшла супроти долi, але нiколи нiкому не зробила боляче. Навпаки, як добрий генiй, сама стаючи щасливою, робила щасливими iнших.
До побачення.
Учениця 8-го класу Колесник Оля.
Прогулянка рiдним мiстом
Я дуже люблю своє мiсто.
А особливо люблю блукати старими вулицями центру. Окраїннi мiсця схожi мiж собою i з районами iнших мiст. А на стареньких вуличках, у старовинних будинках -- краса i неповторнiсть рiдного мiста. Тут забувається метушливiсть, плин часу i незгоди, а вiдчуваєш лише спокiй, рiвновагу, мир i радiсть у душi. Милуєшся найстарiшим у Харковi величним Покровським собором, або Успенською дзвiнницею, що й понинi вiдлiчує години мелодiйним дзвоном, старими красенями-будинками на Унiверси тетськiй гiрцi чи вулицi Короленка, -- i зростає в тобi гордiсть за рiдне мiсто, за тих, хто його будував, вкладаючи в кожний камiнець любов i частинку своєї душi. Менi подобається, що на вулицях мiста багато дерев, є сквери та парки. Весело спостерiгати, як шелестить-грається листям вiтер, як бавляться у вiтах забiяки-горобцi, виспiвують жвавi синички, поважно розгулюють вулицями галки й голуби.
А ще я люблю гуляти понад рiчками i годувати нових мешканцiв мiста -- качок. У Харковi двi рiчки -- Харкiв i Лопань, i обидвi вони заселенi дикими качками.
Я люблю прогулюватись мiстом узимку, коли вулицi, а особливо парки вкритi пухким бiлим снiгом; люблю спостерiгати, як весною мiсто нiби прокидається i вмивається дощами пiсля довгого сну; люблю восени шурхотiти опалим рiзнокольоровим листям.
Стало звичаєм просиджувати вечорами бiля телевiзорiв та комп'ютерiв. А я запрошую усiх прогулятись зi мною рiдним мiстом.
Подобные документы
Вивчення психологічних особливостей літератури XIX століття, який був заснований на народній творчості і містив проблеми життя народу, його мови, історії, культури, національно-визвольної боротьби. Психологізм в оповіданні А. Катренка "Омелько щеня".
реферат [17,9 K], добавлен 03.01.2011Розвиток лiтератури XV—XVI ст, ренесансної прози. Значення дiяльностi П. Скарги. Осторг-центр полiмiчної лiтератури. Проза К. Ставровецького, полемiчнi твори I. Вишенського. Друкарська діяльність в Україні, досягнення книжно-української ренесансної прози.
реферат [24,5 K], добавлен 16.08.2010Побутування жанру балади в усній народній творчості та українській літературі. Аналіз основної сюжетної лінії твору. Розкриття образів головних героїв повісті О. Кобилянської. Використання легендарно-міфологічного матеріалу з гуцульських повір’їв.
курсовая работа [64,9 K], добавлен 30.11.2015Викриття жорстокості Другої світової війни у творчості зарубіжних письменників. Дослідження теми людської пам’яті в оповіданнях Г. Белля. Викриття теми голокосту у поезії Пауля Целана. Зображення трагедії українського народу в кіноповісті О. Довженка.
курсовая работа [51,7 K], добавлен 24.11.2019Початок поетичної творчості Шевченка та перші його літературні спроби. Історичні поеми, відтворення героїчної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів. Аналіз драматичних творів, проблема ворожості кріпосницького суспільства мистецтву.
реферат [59,2 K], добавлен 19.10.2010Змалювання персонажа Дон Жуана в багатьох художніх творах як вічного героя-коханця та найвідомішого підкорювача жіночих сердець. Перші згадки про існування реального історичного прототипу героя. Різні інтерпретації образу у творах письменників та поетів.
творческая работа [16,5 K], добавлен 28.12.2010Фольклор як художньо-словесна творчість народу, його розвиток на Русi та вплив язичництва. Роди та жанри фольклору: народний епос, народна лірика, народна драма. Опис деяких його видів: легенди, народні прикмети, байки, гуморески, прислів’я та приказки.
реферат [10,2 K], добавлен 20.11.2010Проблеми та психологічні особливості вивчення творів фольклору в середній школі. Усна народна творчість: поняття, сутність, види. Методична література про специфіку вивчення з огляду на жанрову специфіку. Специфіка вивчення ліричних та епічних творів.
курсовая работа [42,2 K], добавлен 22.04.2009Аналіз творчості Тараса Шевченка як вищого етапу у розвитку української культури. Жіночі образи у творах. Моральне падіння чи моральна велич жінки за поемою "Катерина". Розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер.
курсовая работа [65,7 K], добавлен 13.05.2014Змалювання теми кохання у творах німецьких письменників кінця ХІХ-середини XX ст. Кохання в англійській літературі та особливості літературної манери Р. Кіплінга. Тема кохання в російській літературі. О. Купрін–яскравий представник російської літератури.
дипломная работа [150,6 K], добавлен 01.11.2010
