Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури

"Ознайомлюючись з будь-якою справою, я звичайно з кiлькох по-дробиць угадую подальший хiд подiй, бо подiї тi подiбнi до тисячi iнших випадкiв, що вiдразу спливає у моїй пам'ятi", -- пояснює головний принцип свого дедуктивного методу Шерлок Холмс ("Спiлка рудих"). Добре знання життя та вiдомостей про схожi подiї дозволяють Холмсовi робити "дива". Кожна деталь, кожна подробиця стає пiдставою для логiчного узагальнення. Екзотичнi тварини в саду дає змогу Холмсу думати, що загадкова загибель дiвчини сталася через участь iншої тварини, використаної, як знаряддя вбивства. Намертво закрiплене лiжко, вентиляцiя, що не вентилює, та шнур дзвiнка, що не дзвонить, узятi разом, вказують йому на змiю, яку потiм детектив змушує накинутися на самого вбивцю ("Пiстрява стрiчка"). Таким чином Шерлок Холмс дiє й в усiх iнших творах.

Можливостi розуму майже не мають обмежень -- ось що доводить автор. Достатньо навчитися ними користуватися. I хоча Шерлок Холмс -- приватний детектив, вiн сам каже про себе, що вiн насамперед науковець, дослiдник. Цi методи у буденному життi найчастiше застосовують саме вченi. Розслiдування злочинiв -- лише граничний випадок, при якому ефективнiсть застосування логiчного пiдходу постає наочнiшою та виразнiшою. Володiння дедукцiєю, вмiння логiчно мислити можуть знадобити ся будь-кому. А навчитися перетворювати власний розум на потужну зброю можна у Шерлока Холмса. Тому й досi цiкаво читати твори А.К. Дойла з цього циклу.

Дитячий дивосвiт в оповiданнi Герберта Веллса "Чарiвна крамниця"

На свiтi iснує чимало чудес i див -- Фароський маяк, Александр iй-ська бiблiотека, сади Семiрамiди та iнше. Нам здається, що до цих споруд, уславлених у давнину, можна додати дитину -- адже її дивосвiт, уявлення про реальний свiт є неповторними i унiкальними. I шкода, що з плином часу, стаючи дорослими, ми втрачаємо цей дар, сприймаючи життя у сiрих фарбах.

Саме про цей урок сприйняття життя як чарiвного свята, який маленький хлопчик дає своєму батьковi, i йде мова в оповiданнi "Чарiвна крамниця". Бо, як нам здається, iнколи i дiти можуть дечого навчити своїх батькiв. Вже саме мiсцезнаходження магазину є загадковим -- щось у ньому є невловиме, схоже на мiраж. Такими видаються й iграшки, що продаються там: "Зникаюче яйце", "Маля, яке плаче, мов живе", "Купи i дивуй друзiв". Так само й увiйти до крамницi можуть тiльки добрi, вихованi, чемнi малюки. Для вередунiв вхiд туди заборонено.

Для дiтей, якi вiрять у диво, воно вiдбувається на кожному кроцi: з го-лови продавця вилiтають склянi кульки i опиняються в кишенi, продавець перетворюється на кролика, олов'янi солдатики оживають, чарiвний щит, чоботи-скороходи i шапка-невидимка мають свою реальну цiну. Батько до всiх чудес ставиться iз дорослим скепсисом i певною недовiрою, малий Джип повнiстю включається у цю гру, не дивуючись i не лякаючись.

Покинувши чарiвну крамницю, батько аналiзує, як сприйняв цю пригоду син. Виявилося, що вiн був цiлим i неушкодженим, не злякався i не засмутився. Вiн сприйняв чари як щось природне, i був задоволений цим днем. Подарунки Джиповi виявилися звичайними. Жваве веселе кошенятко, олов'янi солдатики, на думку Джипа, живi i стiйкi. Прочитавши це чудове оповiдання, хочеться сказати: "Дорослi, не забувайте, що ви теж колись були дiтьми!"

Краса врятує свiт, якщо свiт врятує красу (за новелою Рея Бредберi "Посмiшка")

Є вiчнi шедеври образотворчого мистецтва, над якими не владний час, метушня полiтикiв, коли "минає славне i гучне". До таких творiв належить неперевершена "Джоконда" Леонардо да Вiнчi, незрiвнянне втiлення гуманiстичного iдеалу жiночої краси.

Жодна картина свiту не зазнала такої кiлькостi пiдробок, нападiв: її заливали фарбою, намагалися пошматувати, старанно замальовували куточки вуст, щоб убити незбагненну усмiшку, таємницю якої уже кiлька столiть даремно намагаються розгадати мистецтвознавцi. Саме усмiшка Джоконди i стає "героєм" новели Рея Бредберi. Восени 2061 року уцiлiлi пiсля атомних бомбардувань жителi великого мiста вiдзначають свято -- досить дивним, на наш погляд, способом: ламають i трощать усе, що чудом збереглося пiсля катастрофи.

У цих "святкових" подiях бере участь, принаймi як свiдок, хлопчик Том. Саме безпосередня, безхитрiсна дитина i вiдчує у новелi недолiки i недоречностi свiту дорослих, бо сама вона -- символ майбутнього, змiни поколiнь.

Том стає у чергу -- властi дозволили кожному бажаючому плюнути на... картину Леонардо да Вiнчi "Джоконда". Нам може видатися, що це абсурд, перебiльшення навiть для фантаста. Та давайте згадаємо потрощенi стiльцi у нинiшнiх кiнотеатрах, поламанi лiфти, спаленi поштовi скриньки. I це роблять нашi ровесники -- такi, як Том у новелi "Усмiшка". Натовп шматує картину на клаптi, втоптує у багнюку, ламає раму. Жахливе i страшне видовище. Та письменник лишає нам промiнчик надiї -- саме до рук Тома потрапляє шматочок полотна з усмiшкою Джоконди.

Є знаменитим вираз: "Краса врятує свiт". Але для початку треба, щоб свiт врятував красу. I, як нам здається, символiчним є те, що до рук Тома потрапляє саме шматочок iз Усмiшкою, а не губами, небом чи руками Джоконди. До речi, слово "усмiшка" написано з великої лiтери, що перетворює її на образ-символ Мистецтва, Краси, Духовностi: "...Свiт став, осяяний мiсяцем. А на його долонi лежала Усмiшка". Отже, ми маємо зрозумiти, що свiт врятував красу. Тепер краса має врятувати свiт.

Вiра у силу надiї та справжнього кохання у повiстi-казцi Олександра Грiна "Пурпуровi вiтрила"

Бiльшiсть письменникiв у творах спираються на власний життєвий досвiд, що зумовлює їхнє свiтосприйняття. З огляду на бiографiю письменника Олександра Грiна, сповнену поневiрянь i бiдностi, його творчiсть здається чимось дивним. Загадковим, романтичним i чарiвним постає в його зображеннi свiт. Тяжка дiйснiсть не вбила мрiї про свiтле i прекрасне. Грiн завжди сподiвався, що несподiване щастя прийде попри всi негаразди. Пiсля тяжкої хвороби, не маючи анi грошей, нi власної домiвки, вiн написав чарiвну повiсть-казку "Пурпуровi вiтрила", сповнену любов'ю до життя, вiрою в людей i всепереможну силу надiї, здатної творити дива.

Пiднесенiсть над буденним, мрiя, надiя i кохання -- ось провiднi теми його повiстi. Нiбито у головної героїнi повiстi-казки не було пiдстав сподiватися на краще: у Ассолi матiр померла вiд злиднiв; батько був змушений пiти зi служби через те, що покарав мерзотника Меннерса, i заробляти виготовленням iграшок. Але на шляху дiвчинки зустрiвся старий збирач легенд i казок та подарував їй мрiю про казкового принца, що приїде за нею на кораблi з пурпуровими вiтрилами, i вiзьме "назавжди у блискучу країну, де сходить сонце i де зiрки зiйдуть з неба, щоб привiтати тебе з прибуттям". Вразлива дiвчинка повiрила у цю обiцянку з такою силою, що врештi-решт ця мрiя перетворилася на дiйснiсть, хоча бiльшiсть мешканцiв Каперна вважали її напiвбожевiльною. В Ассолi наче жили двi особистостi: "Одна була -- донька матроса, ремiсника, що майструвала iграшки", друга -- живий вiрш, з усiма дивами його спiвзвуччя та образiв, з таємницею сусiдства слiв, в усiй взаємностi їх тiней i свiтла, що падають одне на одне". Вона жила не буденнiстю, а мрiєю про кохання, "нам нелегко так зануритись у казку, їй було б не легше вийти з пiд її влади та привабливостi" , -- пише про Ассоль Грiн.

Така вiдданiсть надiї знайшла нарештi розумiння, i, хоча нiби нiчого казкового не було в тому, що закоханий романтик Грей, дiзнавшись про мрiї дiвчини, що справила на нього сильне враження своєю чистотою, гармонiйнiстю та схожiстю на "чарiвне художнє полоно", купив пурпурову тканину для вiтрил. Сама ситуацiя здiснення мрiї є незвичайною та чарiвною, але не нереальною: якщо одна людина кохає iншу, то в її змозi перетворити життя на казку, а таке бажання виникає лише тодi, коли кохання є справжнiм, тим, що дарує, а не забирає усе собi. Та й Ассоль своєю вiдданiстю, вiрним чеканням, заслуговувала на кохання.

Якщо не втрачати надiї, будь-яка мрiя може з часом здiйснитися -- стверджує нам своєю поетичною казкою письменник. Але для цього почуття мають бути глибокими, чистими i справжнiми.

Усе можливе в цьому свiтi. Головне -- вiрити...

Смiшне i страшне в оповiданнi Антона Чехова "Хамелеон"

Смiшне починається у цьому оповiданнi вiдразу: серед лiта, у спеку, полiцейський наглядач Очумєлов крокує серед мiста, базаром, у шинелi, за ним -- городовий з решетом конфiскованого агрусу. Все це викликає у нас зримi образи: безлюдне мiсто, що вимерло вiд спеки, пустi магазини, дверi яких схожi на "голоднi пащi".

Пожвавлення настає з появою ще однiєї дiйової особи -- з'являється майстер Хрюкiн у ситцевiй накрохмаленiй сорочцi та розстебнутiй жилетцi. Так одяг вiдразу "говорить" про своїх господарiв -- шинель одягнуто у спеку, дешева сорочка з ситцю, але накрохмалена, щоб "показать" себе.

Його кусає собака, i Хрюкiн радiє можливостi отримати з невiдомого власника компенсацiю. Особливий гумористичний ефект викликає суперечнiсть у мовi Хрюкiна: то вiн стверджує, що "нинi всi рiвнi", але тут же, буквально не переводячи подиху, з погрозою повiдомляє: "у мене у самого брат у жандармах". Те, що вiдбувається на площi, є випробуван ням для Очумєлова: треба прийняти рiшення про собаку, який покусав Хрюкiна. А вiн до такого "екзамену" не готовий, все залежить вiд того, чий цей собака. Вiд цього залежить його мова i навiть самопочуття: йому то холодно, то жарко. Чехов iз гумором пiдкреслює це епiзодами з шинеллю: саме вiд її надягання чи скидання залежать черговi змiни настрою та поведiнки. До того ж, вiн не сам надягає чи знiмає свою шинель, а з допомогою городового. Очумєлов постає перед нами як якийсь монумент, а його шинель -- як мантiя у царя, яку придворнi то знiмають, то надягають. То вiн грiзно кричить на собаку, який викликає у нас жаль. Але ситуацiя змiнюється, коли стає вiдомо, хто є хазяїном собаки. Дiзнавшись, що вiн (пес) є генеральським, Очумєлов на очах у всiх присутнiх наче зменшується на зрiст, а обличчя "заливається усмiшкою нiжностi". Нам i смiшно, i страшно , бо Очумєлов вiдчуває себе переможцем, йому вдалося викрутитися. Та й натовп смiється над Хрюкiним, над постражда лим, якого зробили винним, а не над представником влади, хамелеоном. Це символ цiлої епохи, позначеної рисами зрадництва, брехнi, двоєдушностi. Отже, хамелеонами у цьому оповiданнi виявляються всi персонажi.

Гумор та людянiсть творiв О. Генрi

Американський новелiст О. Генрi написав майже 400 оповiдань i один роман "Королi та капуста". Критики нерiдко називають О. Генрi "великим утiшником" i розважальним письменником. Так, в його оповiдан нях є щось райдужне i казкове. Його герої типовi маленькi люди -- часто зазнають поразки своїх iлюзiй. Нерiдко їм на допомогу О. Генрi закликає його величнiсть Добрий Випадок, який забезпечує щасливу кiнцiвку подiй, та iдеали вiрностi, дружби, любовi перемагають. Здається, нiби письменник просто задовольняв смак своїх читачiв, здебiльшого представникiв середнiх класiв. Але таке пояснення було б надто спрощеним. Навпаки, вiн бачив їх надто гостро (принаймi його блукання свiтом i в'язниця навчили цього). Причину "казковостi" естетики О. Генрi, як i схильностi до щасливих кiнцiвок, швидше слiд шукати в гуманiстичнiй спрямованостi й демократизмi його творчостi. Вiн завжди щиро вiрив у можливiсть щасливого життя тих пересiчних американцiв, яких iз такою любов'ю i симпатiєю зображує на сторiнках своїх книг. Вiн прагнув подарувати простим людям велике свято Рiздва.

Цiкаво, що О. Генрi увiйшов у свiтову лiтературу саме як гуморист. Хоча сатиричних творiв у його творчостi не так багато. Найвiдомiшою його спробою в цьому жанрi є пародiйно-гумористичний роман "Королi та капуста". На думку самого письменника, вiн створив "трагiчний водевiль", "комедiю, пошиту зi строкатих клаптикiв". Цей перший i єдиний роман (а точнiше, низка самостiйних новел) стосується теми вiдносин мiж США i Латинською Америкою. Дiя вiдбувається у вигаданiй центральноамериканськiй країнi Анчурiї. Проте i в цьому, суто сатиричному творi, О. Генрi був швидше письменником гумористично -лiричного плану, нiж соцiальним сатириком.

У творах О. Генрi нас вражає безлiч глибоких думок i влучних спостережень. Та й не всi його новели такi безхмарно свiтлi i веселi, як, наприклад, "Вождь червоношкiрих". Є серед них чимало сумних ("Дари волхвiв", "Останнiй листок") або трагiчних ("Мiсто без подiй"). Гостро в його творах вiдчувається самотнiсть людини, а також жорстокiсть i байдужiсть сучасного свiту. З погляду письменника, життя -- не комедiя i не трагедiя, а примхливе поєднання i того, i другого. Новели О. Генрi -- тiсне спiвiснування смiшного i сумного, кумедного i драматичного.

Наприклад, у новелi "Дари волхвiв" бiдне подружжя -- Джим i Делла напередоднi Рiздва роблять подарунки одне одному, жертвуючи найдорожчим iз того, що в них є. Вiн дарує Деллi набiр черепахових гребенiв для її розкiшного волосся, але вона постригла i продала його перукаревi, щоб купити платиновий ланцюг для годинника Джима, якого той продав, щоб купити гребенi.

Новела дотепна, майже анекдотична, але навряд чи можна назвати її смiшною або веселою. Але, з iншого боку, ця кумедна невдача з подарунками -- справжня казкова рiздвяна подiя: вона виявляє найкращi якостi пересiчних людей: самовiдданiсть їхнього кохання, жертовнiсть, душевну щедрiсть. Новела випромiнює свiтло надiї, як випромiнює його зоря Рiздва, за якою прямували волхви майже два тисячолiття тому.

У новелi "Санаторiй на ранчо" в гумористичнiй формi автор розробляє одну з найпопулярнiших тем американської лiтератури -- зiткнення природної людини i цивiлiзованої людини в зонi фронтиру. Хворий на туберкульоз колишнiй боксер Мак-Гайр опинився в техаськiй провiнцiї, де його бере до себе ковбой Рейдлер, який лiкував таких хворих. Одужання Мак-Гайра -- типова анекдотична ситуацiя: лiкар, якого запросив Рейдлер, помилився, сплутав Мак-Гайра з якимось мексiканцем й оголосив його здоровим; Рейдлер вирiшив, що Мак-Гайр -- симулянт i вiдправляє його в степ таврувати худобу; спочатку Мак-Гайр ледь не помер, а потiм важка праця i свiже повiтря вилiкували його. Автор захоплюється силою характеру Рейдлера, щирiстю почуттiв, його чулiстю -- одне слово, тими якостями, якi в Мак-Гайрi знищила цивiлiзацiя.

Новели О. Генрi закiнчуються несподiвано. Завдяки цьому його оповi-дання читають з непослабленим iнтересом. Приваблює читачiв i чарiвнiсть гумору, i серйознi думки, добродушний смiх автора. I задоволення читач дiстає подвiйне: ми навчаємося цiнувати тонку майстернiсть, з якою письменник вмiє на кiлькох сторiнках показати комiчнi випадки, та натякнути на драми життя, i вiдчуваємо потаємну мрiю автора про те, щоб життя стало кращим.

Незвичайнi комiчнi ситуацiї в оповiданнi О Генрi "Вождь червоношкiрих"

Добрим гумором i тонким знанням психологiї вирiзняються твори американського письменника-новелiста О Генрi. Часом вони лiричнi, але iнколи -- просто кумеднi, хоча завжди за сюжетом стоїть певне життєве спостереження. У життi багато кумедного, треба лише вмiти його бачити. О Генрi робив це з великою майстернiстю.

Узяти, наприклад, стосунки батькiв iз дiтьми: не завжди трапляється порозумiння мiж поколiннями. Ця тема може бути навiть трагiчною, але О Генрi зосереджує свою увагу на зовсiм iнших рисах, i от перед нами постають неслухняний хлопчисько, викрадачi-невдахи та батько. До речi, останнiй лише згадується в оповiданнi, з'являючись лише у фiналi, та про родиннi стосунки мiж ним i сином яскраво свiдчить написаний ним лист, де Ебензер Дорсет висуває викрадачам ори?iнальнi зустрiчнi вимоги: "Ви приводите Джоннi додому i сплачуєте менi двiстi п'ятдесят доларiв, а я погоджуюся взяти його у вас геть з рук". Хiба таку ситуацiю можна назвати звичайною? Викрадачi, що платять грошi -- це вже кумедно.

То що ж це за хлоп'я, якого рiдний батько готовий забрати лише за грошi, а злочинцi -- заплатити, аби тiльки звiльнитись вiд його присутностi?

Усi дiти час вiд часу бешкетують, та мало хто доходить до таких крайнощiв, як малий Джоннi Дорсет. Йому десять рокiв, але у нахабствi та капосництвi його перевершити важко. Зустрiч Джоннi з Бiлом починається з того, що хлопчина зацiдив злочинцевi уламком цеглини в око (хоча ще не знає, що перед ним викрадач -- таке "спiлкування" з людьми для нього є нормою). Опинившись у лiсi, малий теж не губиться, а починає гру в iндiанцiв. "Жити в печерi йому сподобалося, вiн i думати забув, що вiн сам бранець". Спливає трохи часу, i викрадачi вже не знають, куди вiд нього подiтися: то "вождь червоношкiрих" намагається зняти з Бiла скальп, то влаштовує пастки, або робить якiсь iншi кумеднi капостi. Нiчого дивного, що й повернути сина Ебенезер Дорсет радить уночi, бо не хоче вiдповiдати за те, що сусiди "зроблять з людиною, яка приведе Джоннi додому". Мабуть, їм усiм довелося натерпiтися вiд знайомства iз цим хлопцем.

При цiлковитiй невихованостi та некерованостi, характер Джоннi слабким не назвеш. Мабуть, тому перед ним усi капiтулюють i дозволяють рости таким от живим стихiйним лихом. Але, якщо зважити на ситуацiю, виходить кумедно: дорослi злочинцi не знають як протистояти нахабству малого хлоп'яти, вiн робить iз ними все, що заманеться.

"Ще одна нiч iз цим хлопчиськом, -- i доведеться мене вiддати до божевiльнi", -- каже Бiл. Не те, що отримати грошi -- вiддати останнє готовi викрадачi, щоб тiльки позбавитися вiд знущань. Тож, усе виходить навпаки: вимагачi i жертва мiняються ролями, грошi отримує той, хто за звичайних обставин мав би платити, а читачевi лишається тiльки смiятися, дiзнаючись, як тiкали Бiлл та його спiльник, поки батько тримав свого малого бешкетника.

Звiсно, в оповiданнi є над чим серйозно замислитися, але саме гумор допомагає визначити проблему: не треба занедбувати виховання, бо iнакше дитина стане страшнiшою вiд злочинця.

Возвеличення духовних цiнностей у новелi О Генрi "Останнiй листок"

О Генрi -- один iз найпопулярнiших американських новелiстiв початку XX столiття. Вiн створив власний романтичний мiф про "маленького американця". Письменник у своїх коротких динамiчних новелах дарує людям вiру в любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повiтрi.

"Останнiй листок" О Генрi -- одна з найкращих i найвiдомiших новел нью-йоркського циклу. Це зворушлива iсторiя самовiдданої дружби i самопожертви. Новела є взiрцем майстерної композицiї та вирiзняється динамiчним сюжетом. У нiй автор використовує такий прийом, як несподiвана кiнцiвка (до речi, це його улюблений прийом побудови сюжету). По сутi, новела є прикладом "подвiйної розв'язки", тобто тут наявнi двi сюжетнi лiнiї: хвороба Джонсi i шедевр Бермана. Формально основною сюжетною лiнiєю є хвороба Джонсi, але тiльки формально. Насправдi головною подiєю у творi є самовiдданiсть Бермана. Обидвi лiнiї набувають остаточної несподiваної розв'язки тiльки наприкiнцi новели, коли Сью розкриває правду подрузi. Завдяки такому прийому О Генрi тримає читача у станi напруження до самого завершення новели. Але цей прийом виконує ще одну функцiю -- за його допомогою старий Берман в одну мить морально виростає у наших очах i перетворюється на символ самопожертви.

Це сумна i майже трагiчна iсторiя, сповнена глибокого переживан ня за долю героїв, двох бiдних дiвчат -- художниць Сью i Джонсi, що приїхали до Нью-Йорка iз провiнцiї. Вони мешкають у районi "дахiв XVIII столiття, голландських мансард i дешевої квартирної плати". Всього майна в них -- "декiлька олов'яних кухлiв i одна-двi жаровнi". Приблизно на такому самому рiвнi iснує старий Берман. Проте жалюгiднi життєвi умови героїв -- лише тло, на якому найповнiше розквiтає краса їхнiх душ.

Психологiчно найскладнiшим образом у новелi є старий Берман. Автор iронiзує з його кумедної зовнiшностi ("Борода Мойсея Мiкеланджело... спускалась у нього з голови сатира... на тiло гнома"), з його постiйних розмов про шедевр, який вiн коли-небудь залишить свiтовi. До того ж, Берман п'є запоєм, у нього характер сварливого старого, який знущається з будь-якої сентиментальностi. Але саме вiн виявляється спроможним на великий акт самопожертви: цiною власного життя пiдтримує дух Джонсi i рятує її вiд смертi. Цей старий невдаха i пияк постає взiрцем тiєї дiєвої любовi, яка без жодного слова кидається на допомогу iншим. Образ Бермана набуває справжньої духовної величi, а смерть його викликає у нас такий самий бiль, якби iз життя пiшла близька для нас людина.

"Останнiй листок" -- одна з найкращих новел в усiй свiтовiй лiтературi, яка розкриває тему вiдданої любовi людини до людини.