Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури

Подiї лiта

Я переконаний, що найулюбленiша пора року майже кожної людини -- лiто. Лiто -- це тепле, лагiдне, яскраве сонечко, яке намагається всiх зiгрiти, попестити, загартувати. Та врештi-решт, це мої канiкули, це вiдпустка моїх батькiв, це нашi спiльнi подорожi i вiдпочинок. Але перш нiж перейти до вiдпочинку, я маю згадати чи не найважливiшу подiю, яка трапилася у моєму життi -- я став учнем коледжу внутрiшнiх справ. Моя мрiя збулася. Перемога!

Наш сiмейний вiдпочинок починається з вiдвiдування i гостин у бабусь i дiдусiв, iз зустрiчi з природою. Що може бути кращим за риболовлю! Ранесенько, коли ще сонечко ледь-ледь прокидається, ми з татком беремо рибальськi приладдя i прямуємо до озера. Навкруги така тиша, що боїшся її порушити, i тiльки у прибережних лозах час вiд часу вибивають своїми хвостами коропцi.

Провiдавши рiдних i близьких, ми йдемо шляхом вiдпочинку далi на пiвдень, до Криму. Багато чого цiкавого я побачив i почув про красу цього краю. На власнi очi побачив Ведмежу гору, Ластiв'яче гнiздо, вiдвiдав музей Айвазовського.

А яке прекрасне влiтку море! Незрадливi хвилi завжди з радiстю обнiмали мене, лоскотали.

Змiцнiлi, засмаглi, з новими силами, з радiстю i натхненням ми приїхали до Харкова, i кожен з нас узявся за свої справи.

Твiр-роздум. Моя сiм'я

Моя сiм'я -- це тато, мама, брат Андрiй i бабуся. Мама i тато багато працюють, i тому я дуже цiную години, коли ми буваємо разом. Вони намагаються видiлити час, щоб поспiлкуватися зi мною i Андрiєм. Тодi ми йдемо до лiсу або в парк, а влiтку -- до рiчки або водосховища. Найбiльш менi подобається, коли ми їдемо на кiлька днiв порибалити. Я, брат i тато рибалимо, а мама готує чудову юшку. Але рибу чистимо ми, бо справжнiй рибалка повинен сам приготувати рибу: тiльки тодi вона дуже смачна. Ще менi подобається допомагати татовi ремонтувати технiку. Здається, вiн усе вмiє робити своїми руками. I ми з братом залюбки допомагаємо йому i навчаємося того, що вмiє тато. Мама дуже радiє, коли нам з братом вдається щось вiдремонтувати своїми руками. Тодi її ласкавi очi стають радiсними, i вона, мабуть, нами пишається. Iнодi ми з братом змагаємося, хто краще зробить якусь рiч. Частенько такi змагання закiнчуються тусаниною, бо кожному з нас хочеться перемогти. Але я дуже радий, що в мене є брат. Вiн старший за мене, i коли у мене щось не виходить, брат допомагає. I взагалi без нього було б нудно. А ще з нами живе бабуся. Це вона пече нам смачнi пирiжки, це її невтомнi руки пришивають нам гудзики, лагодять одяг. Сiм'я у мене невелика, i всiх членiв своєї родини я дуже люблю.

Твiр за картиною. Який вiночок - такий голосочок

В Українi здавна iснував народний звичай: дiвчаткам, починаючи з трьох рокiв i до замiжжя, надiвали на голову вiнок, де кожна квiтка мала своє магiчне значення. Сюди належали безсмертник, мак, барвiнок, ромашка, квiти яблунi та iншi.

На картинi художника К. Трутовського "Надiвають вiнок" ми бачимо малу дiвчинку, вбранув святковий одяг i намисто. Старша сестра вбирає квiтами малу дiвчинку: вiдбувається гра в дорослу. Мала запишалася i засоромилася. За цим вбиранням спостерiгає хлопчик.

Вiд картини вiє теплом: посмiшка, лагiдна i щира, зiгрiває кожного, хто дивиться на цю картину. Художнику К. Трутовському вдалося передати той дивовижний свiт високої краси, в якому разом iз поетичною пiснею, серед вишивання, ткацтва, гончарства минало життя українського селянства.

Гарна дiвчина, гарний вiночок -- квiточка до квiточки. Мабуть, такий в неї й голосочок.

Картина зачаровує красою української природи, передає любов народу до квiтiв, до прекрасного.

Твiр-мiнiатюра. У бiблiотецi

Мабуть, важко знайти людину, яка не любила б книжки. Вони -- нашi друзi та порадники. Ми дiзнаємося з книжок дуже багато цiкавого про життя. Книжок iснує дуже багато, i вони такi рiзнi, що важко було б без бiблiотеки. Саме там ми можемо познайомитись i з пригодницьки ми романами, i з iсторичними, i з мудрими народними казками, а також i з класичними творами.

Кожна нова книжка -- це завжди таємниця i знайомство з цiкавими героями, що можуть стати твоїми друзями. З деякими навiть не хочеться розлучатися. Хочеться вчитися у них, наслiдувати їхнi вчинки. Але я знаю -- тут, у бiблiотецi за палiтурками книжок ховаються новi зустрiчi, й тому чекаю кожного разу на хвилину, коли можна зайти у її дверi та зазирнути у стелажi з книгами.

Та бiблiотека -- це не лише мiсце, де зберiгаються книжки. Якщо важко вибрати книжку самому, на допомогу прийде бiблiотекарка. Вона пiдкаже, що треба взяти, щоб пiдготуватись до урокiв, або просто що варто прочитати для себе корисного i цiкавого. Без такої допомоги легко розгубитись, бо книжок дуже багато. Навiть здається -- для того, щоб прочитати їх усi, може не вистачити цiлого життя. Тому треба шукати серед них найважливiшi.

За допомогою книжки я можу помандрувати по iнших країнах, чи навiть планетах, пережити разом iз героями безлiч пригод, порадiти чи посумувати з ними. А ще в бiблiотецi можна просто поспiлкуватись, подiлитися думками i враженнями з друзями.

Дуже добре, що в нашiй школi є це чудове мiсце -- бiблiотека!

Твiр-вiдгук на самостiйно прочитану книгу "Хiба хто вiдає, скiлькох людей вiн скривдив за своє життя..." (за оповiданням Карела Чапека "Замах на життя")

Це оповiдання вiдомого чеського прозаїка, драматурга, поета, сатирика Карела Чапека належить до збiрки "Оповiдання з однiєї кишенi", що побачила свiт 1929 року. Їх написано за враженнями журналiстсь кої практики письменника. За двадцять рокiв назбиралося багато матерiалу, за яким Чапек, як вiн сам стверджував, кожного дня мiг писати оповiдання. Нескладнi за сюжетами, зовнi простi i буденнi, вони, як i люди, що їх зображує письменник. Вони не втратили своєї гостроти i актуальностi й донинi, бо письменник розкриває "вiчнi" проблеми людського суспiльства -- поняття добра i зла, доброти i байдужостi, аморальностi i порядностi. Саме про цi вади i якостi йде мова в оповiданнi "Замах на життя".

Одного вечора хтось невiдомий стрiляє в радника Томсу -- непоказ ного, непримiтного начальника канцелярiї у якiйсь установi. Вчинено замах, почато розслiдування. Формальнi запитання полiцейського iнспектора, який веде справу, спонукають Томсу до роздумiв: хто мiг бути зацiкавленим у його смертi? Томса живе одинаком, вiдлюдно, не має нi з ким нiяких справ. Здається, така тиха i спокiйна людина не може образити навiть муху. Але все обертається iнакше, коли радник починає власне розслiдування над собою. Тодi i розкривається перед ним самим його власне неприглядне єство, байдужiсть, черствiсть, грубiть, бездушнiсть.

Перед ним проходять люди, кожен з яких має право вкоротити йому життя: Роубал, якому вiн безтактно натякнув на невiрнiсть його дружини; хворий на сухоти кравець, який благав про допомогу; старий кур'єр, якого вiн привселюдно вилаяв за дрiбницю; юнак-пiдлеглий, якого примусив пiдiбрати кинутий на пiдлогу папiр; колега Ванкл, обтяжений великою родиною, що хотiв посiсти його мiсце i вирiшити цим свої фiнансовi проблеми; офiцiант, якого хазяїн вигнав геть, бо вiн обрахував Томсу на кiлька крон. Так прикрий випадок примушує радника замислитись над своєю поведiнкою i дiйти висновку, що великих злочинiв не буває, i буденнi, звичнi стосунки часто не менш страшнi, нiж вбивство чи грабунок. Тому i просить iнспектора припинити карну справу, визнаючи винним перш за все себе.

Твiр-вiдгук на самостiйно прочитану книгу "Хiба хто вiдає, скiлькох людей вiн скривдив за своє життя..." (за оповiданням Карела Чапека "Замах на життя")

Це оповiдання вiдомого чеського прозаїка, драматурга, поета, сатирика Карела Чапека належить до збiрки "Оповiдання з однiєї кишенi", що побачила свiт 1929 року. Їх написано за враженнями журналiстсь кої практики письменника. За двадцять рокiв назбиралося багато матерiалу, за яким Чапек, як вiн сам стверджував, кожного дня мiг писати оповiдання. Нескладнi за сюжетами, зовнi простi i буденнi, вони, як i люди, що їх зображує письменник. Вони не втратили своєї гостроти i актуальностi й донинi, бо письменник розкриває "вiчнi" проблеми людського суспiльства -- поняття добра i зла, доброти i байдужостi, аморальностi i порядностi. Саме про цi вади i якостi йде мова в оповiданнi "Замах на життя".

Одного вечора хтось невiдомий стрiляє в радника Томсу -- непоказ ного, непримiтного начальника канцелярiї у якiйсь установi. Вчинено замах, почато розслiдування. Формальнi запитання полiцейського iнспектора, який веде справу, спонукають Томсу до роздумiв: хто мiг бути зацiкавленим у його смертi? Томса живе одинаком, вiдлюдно, не має нi з ким нiяких справ. Здається, така тиха i спокiйна людина не може образити навiть муху. Але все обертається iнакше, коли радник починає власне розслiдування над собою. Тодi i розкривається перед ним самим його власне неприглядне єство, байдужiсть, черствiсть, грубiть, бездушнiсть.

Перед ним проходять люди, кожен з яких має право вкоротити йому життя: Роубал, якому вiн безтактно натякнув на невiрнiсть його дружини; хворий на сухоти кравець, який благав про допомогу; старий кур'єр, якого вiн привселюдно вилаяв за дрiбницю; юнак-пiдлеглий, якого примусив пiдiбрати кинутий на пiдлогу папiр; колега Ванкл, обтяжений великою родиною, що хотiв посiсти його мiсце i вирiшити цим свої фiнансовi проблеми; офiцiант, якого хазяїн вигнав геть, бо вiн обрахував Томсу на кiлька крон. Так прикрий випадок примушує радника замислитись над своєю поведiнкою i дiйти висновку, що великих злочинiв не буває, i буденнi, звичнi стосунки часто не менш страшнi, нiж вбивство чи грабунок. Тому i просить iнспектора припинити карну справу, визнаючи винним перш за все себе.

Твiр-вiдгук на самостiйно прочитану книгу "Хiба хто вiдає, скiлькох людей вiн скривдив за своє життя..." (за оповiданням Карела Чапека "Замах на життя")

Це оповiдання вiдомого чеського прозаїка, драматурга, поета, сатирика Карела Чапека належить до збiрки "Оповiдання з однiєї кишенi", що побачила свiт 1929 року. Їх написано за враженнями журналiстсь кої практики письменника. За двадцять рокiв назбиралося багато матерiалу, за яким Чапек, як вiн сам стверджував, кожного дня мiг писати оповiдання. Нескладнi за сюжетами, зовнi простi i буденнi, вони, як i люди, що їх зображує письменник. Вони не втратили своєї гостроти i актуальностi й донинi, бо письменник розкриває "вiчнi" проблеми людського суспiльства -- поняття добра i зла, доброти i байдужостi, аморальностi i порядностi. Саме про цi вади i якостi йде мова в оповiданнi "Замах на життя".

Одного вечора хтось невiдомий стрiляє в радника Томсу -- непоказ ного, непримiтного начальника канцелярiї у якiйсь установi. Вчинено замах, почато розслiдування. Формальнi запитання полiцейського iнспектора, який веде справу, спонукають Томсу до роздумiв: хто мiг бути зацiкавленим у його смертi? Томса живе одинаком, вiдлюдно, не має нi з ким нiяких справ. Здається, така тиха i спокiйна людина не може образити навiть муху. Але все обертається iнакше, коли радник починає власне розслiдування над собою. Тодi i розкривається перед ним самим його власне неприглядне єство, байдужiсть, черствiсть, грубiть, бездушнiсть.

Перед ним проходять люди, кожен з яких має право вкоротити йому життя: Роубал, якому вiн безтактно натякнув на невiрнiсть його дружини; хворий на сухоти кравець, який благав про допомогу; старий кур'єр, якого вiн привселюдно вилаяв за дрiбницю; юнак-пiдлеглий, якого примусив пiдiбрати кинутий на пiдлогу папiр; колега Ванкл, обтяжений великою родиною, що хотiв посiсти його мiсце i вирiшити цим свої фiнансовi проблеми; офiцiант, якого хазяїн вигнав геть, бо вiн обрахував Томсу на кiлька крон. Так прикрий випадок примушує радника замислитись над своєю поведiнкою i дiйти висновку, що великих злочинiв не буває, i буденнi, звичнi стосунки часто не менш страшнi, нiж вбивство чи грабунок. Тому i просить iнспектора припинити карну справу, визнаючи винним перш за все себе.

Зрадник Ганелон - антипод Карла i Роланда у епосi "Пiсня про Роланда"

Рiзними художнiми засобами зображувалася в лiтературi боротьба добра та зла. Одним iз найдавнiших був засiб втiлення принципiв добра або зла в образах героїв. Яскраве вiдображення це знайшло у середньо вiчному епосi -- поемах про героїв-воїнiв, якi усоблювали собою певнi моральнi iдеали.

У "Пiснi про Роланда" носiями засад добра, iдеалiзованими героями, були Карл Великий i його лицар граф Роланд, їхнiм антиподом ("антигероєм") -- зрадник граф Ганелон.

Ще серед перелiку учасникiв ради iм'я останнього видiляється окремо:

Був Ганелон, якого дiлом зрада; Гей, почалася та злощасна рада!

"Злощасною" рада стає, як зрозумiло з розвитку сюжету, саме через присутнiсть Ганелона, якого роблять посланцем до Марсiля. Замiсть вiддано служити володаревi, Ганелон радить вороговi, як краще вбити Роланда:

А з ними буде двадцять тисяч франкiв, -- Пошли на них сто тисяч сарацинiв, Хай заведуть вiдразу бiйку з ними.

Роланд має "запрудку i загорду" вдачу, але вiн шляхетний, хоробрий, мужнiй та вiдданий, вiн турбується як про загальну справу, так i про людей ("хай Бог поб'є мене, як скривджу кров свою"). Доля спiввiтчизникiв нiчого не варта для Ганелона: "Взяв вiн за те незлiченнi багатства".

Пiд час нерiвної сутички "граф Роланд не криється за других", йому потрiбна не здобич, навiть у найтяжчi хвилини йому болить через загибель французьких лицарiв: коли вiн сурмить, "аж кров тече" з його уст. У цей час Ганелон намовляє Карла, що буцiмто той робить це через пиху: "було й зайцiв, ганяючи, сурмить", отже до користолюбства, заздрощiв i зради додається ще й звичайна брехливiсть як риса його характеру.

Але наступного дня все з'ясовується:

I не було такого, щоб не плакав, Такого, щоб Роландом не журивсь.

Карл також бере близько до серця загибель частини свого вiйська. Не стiльки через дрiбну поразку тужить вiн, скiльки саме через втрату, чим доводить свою турботу про пiдлеглих i вiдповiдальнiсть за них:

"I що я, Боже, варт? -- сказав король. -- Чому в цiй битвi не було мене?" Вiн з горя-туги бороду всю рве...

Карл помстився за загибель Роланда та iнших лицарiв, здобувши перемогу над ворогом ("Пiшли невiрнi врозтiч"), а Ганелона засудив на жорстоку страту. Зовсiм iншими словами, нiж коли йшлося про Роланда, змальовується смерть цiєї людини: нiхто й нiколи не спiвчував зрадникам:

Як кожний зрадник, Ганелон вмирає. Нехай вiн зради бiльш не похваляє!

Така розв'язка стає свого роду мораллю всього епосу. Герой, навiть загинувши, лишається улюбленцем народу й надихає своїми вчинками iнших, тодi як зрадник заслуговує лише на презирство i ганебну смерть.

Втiлення мрiї англiйського народу про захисника вiд несправедливостi (за фольклорними баладами про Робiна Гуда)

В усi часи люди мрiяли про краще життя. Поневоленi народи -- про волю. Тi, що потерпали вiд жорстокої влади, -- про справедливiсть. Мрiї простих людей вiдтворювалися у фольклорi. I не випадково у багатьох народiв є власнi легенди про шляхетних розбiйникiв. В Українi розповiда ли про Кармелюка та Довбуша, але iм'я легендарного англiйського розбiйника Робiна Гуда серед образiв борцiв проти несправедливостi, що допомагали простим людям i поставили себе поза законом, який захищав iнтереси владноможцiв, стало прозивним.

Ось що спiвали про нього в старовинних баладах:

Вiн за кращих друзiв мав Знедолених усiх, а багачiв насмерть лякав його мисливський рiг.



Iз цих самих легенд ми дiзнаємося, чому i як Роб iз Локслi обрав саме такий шлях. Ще змалку "найбiльшою радiстю для Роба було слухати батьковi розповiдi про хороброго Зеленого Вiллi-розбiйника", але не це було справжньою причиною. Сталося це тому, що за тодiшнiми законами звичайнiй людинi неможливо було знайти правди. Багатiї робили що їм заманеться. Через заздрощi та вороже ставлення з боку шерифа родину Роба "вигнали без попередження на вулицю, позбавив ши будь-яких прав на майно". Коли його батько намагався протестува ти, його заарештували навiть без конкретного звинувачення, i вiн помер у тюрмi, а матiр загинула з горя.

Роб був хоробрим i спритним юнаком, вiн не хотiв миритися з тим, що сталося. Вiн вбив головного лiсничого, що зайняв посаду його батька -- це була його особиста помста. Та потiм вiн довiдався, що не лише в нього були схожi проблеми. "Багатiї зовсiм розперезались, грабують бiдноту, як тiльки хочуть", -- казала йому одна стара жiнка. Роб познайомився з iншими людьми, яких з рiзних причин оголосили розбiйниками (наприклад, за те, що троє хлопцiв вбили оленя, коли не було чого їсти). Цi розбiйники шукали собi ватажка -- найспритнiшого i найрозумнiшого -- того, хто виграв би у змаганнi лучникiв у Ноттiнгемi. Це й зробив Роб.

Вiн одягнувся як жебрак у лахмiття, назвався Робом Мандрiвником i, вигравши, отримав винагороду -- золоту стрiлу, яку подарував своїй коханiй дiвчинi. Але попри те, що приз розбiйникам принести вiн не змiг, виявилось, що у перемоги був свiдок, тому його обрали-таки ватажком i назвали потiм Робiном Гудом. Тодi "всi урочисто поклялися в тому, що, забираючи грошi та речi в багатiїв, вони всiляко допомагати муть бiдним та знедоленим i нiколи не заподiють зла жiнцi".

Робiн Гуд i його друзi виконали цю обiтницю, тому й було складено про них безлiч пiсень i балад.

Люди завжди шанують тих, хто бореться за справедливiсть.



Пригодницькi iнтриги в романi Вальтера Скотта "Айвенго"

Вальтер Скотт був не лише письменником, а й видатним краєзнав цем, дослiдником iсторiї i культури Шотландiї та Англiї, що дiстало вiдображення у його iсторичних романах. До їх написання вiн опублiку вав кiлька збiрок народних балад i кiлька поем, присвячених iсторiї його рiдного краю -- Шотландiї, але поетичнi твори заважали йому вiльно втiлювати власнi задуми, висловлювати ставлення до тих або iнших iсторичних подiй або навiть просто широко охоплювати епоху, що зображується, тому письменник зрештою звернувся до прозаїчних форм.

Узятi в цiлому романи Вальтера Скотта змальовують надзвичайно широку панораму героїчної iсторiї Англiї i Шотландiї.

Одним iз найважливiших творiв з цього ряду є роман "Айвенго". Його дiя вiдбувається у XII сторiччi. Письменник по-своєму зображує легендарнi часи лицарiв: у нього вони постають як живi люди iз своїми пристрастями, рiзними характерами та цiлями, що при зiткненнi персонажiв i створює сюжет.

Iсторичнi обставини того часу були досить складними. Насамперед тодi мали мiсце нацiональнi суперечки мiж норманами й англосаксами та суперечки соцiального плану, через якi певнi люди шукали порятунку вiд пригноблення у лiсах, як Робiн Гуд. Була присутня i звичайна боротьба за владу всерединi самих норманiв -- доки легендарний король Рiчард Левине Серце знаходився у полонi, владу захопив принц Джон.

Звiсно, за таких обставин iнтриги та пригоди виникали у героїв роману цiлком природно, хоча у центрi сюжету опиняється кохання.

Шляхетний лицар Айвенго, що його зрiкся батько-саксонець через те, що вiн служив королю-норману, закохується у вихованку батька -- ледi Ровену, на яку покладаються надiї, що вона вiзьме династичний шлюб, чим дасть можливiсть англосаксам позмагатися за владу. Iнший лицар, вже з оточення принца Джона, давнiй суперник Айвенго Брiан де Буагiльбер, програвши на двобої, органiзовує викрадення Седрика Саксонсь кого, ледi Ровени та їхнiх супутникiв, серед яких опинився й важкопоранений Айвенго, й друга головна героїня роману -- єврейка Ребека, безнадiйно закохана у Айвенго. Колишнi слуги Седрика Саксонського та сам невпiзнаний король, що потай повернувся в Англiю, об'єднуються зi шляхетним розбiйником Робiном Гудом, щоб визволити заручникiв. Їм це вдається, але храмовник Брiан де Буагiльбер встигає вкрасти Ребеку, у яку закохався. Хоча для Айвенго вона лише жiнка, що допомогла йому одужати пiсля поранення, цей лицар, ще не вiдновивши до кiнця сили, знову викликає Брiана де Буагiльбера на двобiй, виграти який шансiв майже немає, але здiйснюється "божий суд" -- його супротив ник не витримує i помирає сам. Тим часом Седрик Саксонський, побачивши мужнiсть сина i кращi людськi якостi короля Рiчарда, погоджується на шлюб Айвенго i ледi Ровени, тим бiльше, що Ательстан вiдмовляється змагатися за трон. Такий сюжет роману.

Протистояння мiж героями твору не лише зовнiшнє -- це одвiчний бiй шляхетностi з пiдлiстю i ницiстю, носiями яких постають паралельно Айвенго i Брiан де Буагiльбер, Рiчард Левине Серце i принц Джон, Робiн Гуд i жорстокий пригноблювач Фрон де Беф. Саме тому протистояння стає ще цiкавiшим, i саме людськi якостi та шляхетнiсть мети дозволяє об'єднатися у боротьбi проти тих, що уособлюють втiлення зла настiльки рiзним особистостям, як Робiн Гуд i король Рiчард. Але усе ж таки письменник не iдеалiзує стосунки навiть мiж кращими героями роману. Наприклад, iсторiя з Ребекою не знаходить щасливої розв'язки -- хоча ця дiвчина надiлена автором найкращими якостями, прiрва мiж нею та Айвенго чи iншими лицарями залишається неподоланою. Це надає сумного присмаку святовi перемоги добра над злом, але з iншого боку надає роману бiльшої достовiрностi.

Таким змальовує Вальтер Скотт славнозвiснi давнi часи, сповненi таємниць i пригод, якi нiкого не залишать байдужими.



Запорозький козак Тарас Бульба

"Тарас Бульба". Саме так назвав Микола Гоголь свою героїчну повiсть, присвячену найяскравiшим сторiнкам iсторiї українського народу. Це ж вони, могутнi козаки Запорозької Сiчi, були справжнiми лицарями української землi, її славними синами-захисниками у тих далеких i жорстоких XVI--XVII сторiччях. А головний її герой, Тарас Бульба, став втiленням кращих рис характеру людини тiєї епохи.

Ось вiн, курiнний полковник, весь нiби створений для подвигiв i слави. Кремезна постать, мужнє обличчя, вiдкритий смiливий погляд, козацькi вуса та люлька, з якою Тарас нiколи не розлучався. Таким постає вiн перед нами зi сторiнок повiстi. Вiн любить просте козацьке життя. Добрий кiнь та чисте поле -- ось i все, що йому наймилiше. Та ще Україна. Вiльна, незалежна. Тому й проводить своє життя Тарас Бульба в Запорозькiй Сiчi, бо вважає себе захисником рiдної землi, православ'я та предковiчних законiв.

Такими хоче бачити i своїх синiв. Радiє батькiвське серце, коли стоять вони перед ним на рiдному подвiр'ї молодi, сильнi. Та ще бiльше пишається вiн синами, спостерiгаючи, як нищать вони ворога праворуч i лiворуч у першiй битвi.

Сам Тарас усе своє життя брав участь у битвах з поляками, турками, татарами. "Немає жодного козака, рiвного йому в доблестi". Це мудрий, з великим життєвим досвiдом козак. Тому саме його обирають запорожцi своїм отаманом. У боях пiд Дубно гарячi слова Тараса Бульби про святi узи козацького братства надають сил запорожцям у боротьбi з ворогом. Тарас -- досвiдчений полководець. Вiн завжди в центрi битви. Пiдбадьорює козакiв, дає їм поради. То тут, то там чути його голос: "А що, панове?… Є ще порох в порохiвницях? Чи не ослабла козацька сила? Не гнуться козаки?" Гине кращий квiт козацького вiйська, гинуть рiднi йому по духу люди. Тому так приголомшений був Тарас, коли побачив, як його рiдний син Андрiй убиває козакiв-запо рожцiв. Вiн вiдчуває свою величезну провину перед ними, перед бать-кiвщиною. I нiяка сила батькiвської любовi не стане на перешкодi страшенному батькiвському присуду: "Я тебе породив, я тебе й уб'ю!"

Помертвiла батькiвська душа вiд подвiйного удару: загибелi двох синiв. Пiд час страти Остапа, який потрапив у полон, вiн був поруч iз сином, пiдтримуючи його в останнi хвилини життя. Тарас, життєлюб, веселий, дотепний козак, стає жорстоким месником. Пiсля смертi Остапа "тiльки вогонь та шибеницю бачила його бiла голова, i поради його загалом були спрямованi тiльки на знищення ворогiв".

Незабутнi, трагiчнi останнi сторiнки повiстi. Горить, палає над рiкою дерево, до якого прикутий поляками Тарас Бульба, та душа його з козаками, до них зверненi його останнi слова. Загинув Тарас Бульба, та незламними залишились його воля, любов до товаришiв i рiдної України.

Запорозька Сiч у зображеннi Миколи Гоголя

Запорозька Сiч! Ось вона, вольниця української землi! Розмiстилась вона всього на декiлькох островах Днiпра, а знали її в усiй Європi. Це була порiвняно невелика кiлькiсть вiдчайдушно смiливих людей, безумовно кращих людей свого часу, що змогли не тiльки вiдстояти незалежнiсть України в XVI й XVII сторiччях, але й надiйно захистити Європу вiд схiдних ворогiв. Яскраво, виразно, правдиво зумiв описати Запорозьку Сiч у повiстi "Тарас Бульба" Микола Гоголь. Перед очима головних героїв цього твору Тараса Бульби та його синiв, Остапа i Андрiя, вiдкрилась прекрасна смiлива картина, коли вони пiд'їжджали до славного гнiзда запорозького козацтва. Дзвiн ковальських молотiв, дужi козацькi голоси, веселий смiх життєрадiсних запорожцiв, музики, серед яких витанцьовував козак -- так зустрiла їх Сiч. Живописна постать козака, який, наче лев, розкинувся на дорозi, а закинутий гордо його чуб сягав аж на пiв-аршина землi вразила героїв; не менше враження справили на них i закони, за якими жили цi дiти вольницi. На перший погляд суворi, навiть жорстокi, вони у своїй сутностi були справедливi.

Запорозька Сiч! Славне козацьке братство! "Немає зв'язкiв святiших за братерство", -- так вважає курiнний отаман полковник Тарас Бульба. Так вважає кожний простий запорожець. Смертельно поранений пiд Дубно, дякує боговi Кукубенко, що довелось йому помирати "на очах ваших, товаришi". А ось уже вогонь охоплює ноги Тараса Бульби i спинається по дереву, до якого прив'язано запорозького богатиря! Та останнi слова його зверненi до друзiв, що пливуть на човнах рiкою: "До берега! До берега, хлопцi! Спускайтесь стежкою попiд горою, лiворуч!… Прощайте, товаришi!" -- Останнiй подих, остання порада, останнє слово їм, братам по духу. Бо таке братство дорожче для нього "кровного родства".

А ще вмiли запорожцi славно воювати, захищали матiнку-Україну. Ось Кукубенко, побачивши, що немає вже половини Незайманiвського полку в страшенному гнiвi рубає ворогiв праворуч i лiворуч: сiмох порубав, дев'ятьох списом заколов, а вже скiлькох кулею дiстав, не порахуєш. Де пройшли незайманiвцi -- там i вулиця, де повернулись -- там завулок. Надзвичайним умiнням воювати вiдзначились Шило i Бовдюг, Наливайко i Метелиця. Iноземний iнженер, який керував захистом Дубно вiд запорожцiв, вигукнув, спостерiгаючи за козаками: "Ось як треба битись й iншим у чужих землях!"

Умiли козаки воювати, умiли вони й достойно помирати за рiдну землю. "Не жаль помирати! Аби вiчно красувалась земля Руська!" I вiдлетiла душа козака. "Так любити рiдну землю, не те, щоб душею, розумом, а всiм, чим Бог дав, так любити нiхто не може", -- пише про своїх славних землякiв Микола Гоголь.

Запорозька Сiч у зображеннi Миколи Гоголя

Запорозька Сiч! Ось вона, вольниця української землi! Розмiстилась вона всього на декiлькох островах Днiпра, а знали її в усiй Європi. Це була порiвняно невелика кiлькiсть вiдчайдушно смiливих людей, безумовно кращих людей свого часу, що змогли не тiльки вiдстояти незалежнiсть України в XVI й XVII сторiччях, але й надiйно захистити Європу вiд схiдних ворогiв. Яскраво, виразно, правдиво зумiв описати Запорозьку Сiч у повiстi "Тарас Бульба" Микола Гоголь. Перед очима головних героїв цього твору Тараса Бульби та його синiв, Остапа i Андрiя, вiдкрилась прекрасна смiлива картина, коли вони пiд'їжджали до славного гнiзда запорозького козацтва. Дзвiн ковальських молотiв, дужi козацькi голоси, веселий смiх життєрадiсних запорожцiв, музики, серед яких витанцьовував козак -- так зустрiла їх Сiч. Живописна постать козака, який, наче лев, розкинувся на дорозi, а закинутий гордо його чуб сягав аж на пiв-аршина землi вразила героїв; не менше враження справили на них i закони, за якими жили цi дiти вольницi. На перший погляд суворi, навiть жорстокi, вони у своїй сутностi були справедливi.

Запорозька Сiч! Славне козацьке братство! "Немає зв'язкiв святiших за братерство", -- так вважає курiнний отаман полковник Тарас Бульба. Так вважає кожний простий запорожець. Смертельно поранений пiд Дубно, дякує боговi Кукубенко, що довелось йому помирати "на очах ваших, товаришi". А ось уже вогонь охоплює ноги Тараса Бульби i спинається по дереву, до якого прив'язано запорозького богатиря! Та останнi слова його зверненi до друзiв, що пливуть на човнах рiкою: "До берега! До берега, хлопцi! Спускайтесь стежкою попiд горою, лiворуч!… Прощайте, товаришi!" -- Останнiй подих, остання порада, останнє слово їм, братам по духу. Бо таке братство дорожче для нього "кровного родства".

А ще вмiли запорожцi славно воювати, захищали матiнку-Україну. Ось Кукубенко, побачивши, що немає вже половини Незайманiвського полку в страшенному гнiвi рубає ворогiв праворуч i лiворуч: сiмох порубав, дев'ятьох списом заколов, а вже скiлькох кулею дiстав, не порахуєш. Де пройшли незайманiвцi -- там i вулиця, де повернулись -- там завулок. Надзвичайним умiнням воювати вiдзначились Шило i Бовдюг, Наливайко i Метелиця. Iноземний iнженер, який керував захистом Дубно вiд запорожцiв, вигукнув, спостерiгаючи за козаками: "Ось як треба битись й iншим у чужих землях!"

Умiли козаки воювати, умiли вони й достойно помирати за рiдну землю. "Не жаль помирати! Аби вiчно красувалась земля Руська!" I вiдлетiла душа козака. "Так любити рiдну землю, не те, щоб душею, розумом, а всiм, чим Бог дав, так любити нiхто не може", -- пише про своїх славних землякiв Микола Гоголь.

Омелян Пугачов у зображеннi Олександра Пушкiна

Загальновiдомо, що Олександр Сергiйович Пушкiн завжди цiкавився iсторiєю свого народу, а в останнi роки життя вiн написав декiлька прозових творiв на iсторичнi теми. Один iз них -- повiсть "Капiтанська донька", в якiй зображено повстання росiйських, башкирських селян та уральських козакiв наприкiнцi ХVII сторiччя пiд керiвництвом Омеляна Пугачова.

Прагнучи правдиво вiдтворити подiї тих часiв, поет побував у Оренбурзi, де познайомився з iсторичними документами, зустрiвся з учасниками повстання. I в його творчiй уявi оживає визначна, складна, яскрава i трагiчна постать Омеляна Пугачова.

Петро Гриньов, один iз головних героїв повiстi i оповiдач, уперше зустрiвся з Пугачовим, їдучи до Бiлогорської фортецi. Це був чоловiк десь бiля сорока рокiв, худорлявий, широкоплечий, з живими, розумними очима. Вiн прекрасно орiєнтувався на мiсцевостi i, визначивши за запахом диму, де знаходиться житло, допомiг Гриньову доїхати до заїжджого двору.

Яким же було здивування молодого офiцера Гриньова, коли пiд час облоги Бiлогорської фортецi пугачовцями серед повсталих вiн побачив свого випадкового знайомого. Саме вiн очолював вороже вiйсько i був тим Пугачовим, звiстка про якого давно вже лякала бiлогорський гарнiзон i викликала радiснi сподiвання простого люду. Тепер на ньому був червоний козацький кафтан, обшитий галунами, та висока шапка. Очi його горiли. Це був той самозванець-розбiйник, що називав себе Петром III i захоплював фортецю за фортецею. Пiдкоривши Бiлогорську фортецю, вiн холодно-кровно вiддає накази, i на перекладинах шибеницi одним за другим з'являються трупи: порядного, мужнього коменданта фортецi, його вiрної дружини, доброго Iвана Гнатовича. Лаконiчно, дуже стримано описує цi подiї Пушкiн. Здається письменниковi бракує слiв, для того щоб передати весь жах i несправедливiсть того, що вiдбувається.

Та зовсiм iншим постає Пугачов перед нами у своїх стосунках з Гриньовим. Незважаючи на свою ненависть до дворян, "залiзних дзьобiв", вiн сприймає Петра не лише як офiцера-дворянина, а як добру людину. I, маючи широку, щедру натуру, вiддячує йому за подарова ний заячий кожух i наказує залишити живим Гриньова. Пугачов високо цiнує вiйськову вiдвагу молодого офiцера та його вмiння дорожити офiцерською честю. На добро Пугачов вiдповiдає добром. Карати -- так карати, а милувати -- так милувати. Така вiн людина. I, кинувши всi свої справи, поспiшає визволяти сироту, яку ображає Швабрiн, поєднує закоханих, ставши посаженим батьком на їхньому весiллi.

Складна i трагiчна доля у О. Пугачова. Вiн вiдчував, що повстання зазнає поразки, а товаришiв його легко можна пiдкупити. Романтич ним i поетичним звучанням наповнюється цей образ, коли вiн спiває сумну бурлацьку пiсню про шибеницю. Грiзнi обличчя, злагодженi голоси цих людей, якi були приреченi, викликають захоплення. Пугачов порiвнює себе з орлом, що живе недовго i лише на волi. Заради неї вiдмовляється вiд довгого життя.

Повiсть "Капiтанська донька" стала своєрiдним заповiтом Пушкiна. У неї вiн вiдкрив читачевi свою вистраждану правду про долю ро-сiйського народу, про росiйськi бунти. Як великий гуманiст, вiн вбачав у них нацiональну трагедiю. Тому й народного ватажка Омеляна Пугачова зобразив перш за все як постать трагiчну. З одного боку вiн -- справедливий месник, з iншого -- жорстокий розбiйник.



Зображення селян у збiрцi Iвана Тургенєва "Записки мисливця"

Збiрка нарисiв "Записки мисливця", завдяки якiй iм'я I.С. Тургенєва стало широко вiдомим у лiтературних колах, вийшла 1852 року. Книга викликала широкий суспiльний резонанс: гнiвний осуд з боку прибiчникiв крiпосництва i схвалення передовими колами росiйської iнтелiгенцiї.

О. Герцен з приводу книги писав: "Нiколи ще внутрiшнє життя помiщицького будинку не виставлялось на загальне висмiювання, ненависть i зневагу". Цi слова найбiльшою мiрою стосуються оповiдань "Бурмiстр" та "Два помiщики".

Iз великою прихильнiстю i доброзичливiстю письменник змальовує непересiчнi типи селян у нарисi "Хорь i Калинич".

Чудовий твiр "Бiжин луг" захоплює колоритними постатями дiтей. Письменник передає мовою хлопчикiв яскравi фольклорнi оповiдi, показує, як у селянському середовищi мiфологiчне мислення витiсняєть ся елементами реалiстичного свiтосприйняття.

Поетичне вiдтворення мандрiвного паломництва як втечу вiд крiпацтва зображує Тургенєв у нарисi "Касян з Красивої Мечi".

Письменник змальовує селян не тiльки як покiрливих рабiв. У нарисi "Вiдлюдник" Тургенєв вiдтворює зростання незадоволення селян своїм злиденним становищем. Голод, безправнiсть, злиднi, побори були оприлюдненi як факти реальної дiйсностi, що змушували селян прагнути знищення крiпацтва.

Нарис "Живi мощi" був уперше надрукований у збiрцi "Складчина" на користь потерпiлих вiд голоду селян Самарської губернiї. Письмен ник показує мученицьке життя жiнки-калiки, здатнiсть її з християнсь кою покiрнiстю i терпiнням приймати тяжку долю i нести свiй хрест.

Тургенєв уперше в росiйськiй лiтературi з великою художньою правдивiстю показав багатство народної душi, талановитiсть простого народу, мужнi характери людей, здатних зберегти почуття власної гiдностi, прагнення розвиватися, вiру в краще життя. Читача приваблює широко вiдтворене життя суспiльства, яскрава галерея чоловiчих, жiночих та дитячих образiв.

Письменник зображує "почуття природи", сприйняття її людьми неписьменними i виявляє, що почуття у них таке ж сильне й красиве, як i у освiчених людей, до яких належить оповiдач. "Записки мисливця" -- книга, яка приваблює читача вишуканiстю мови -- живопис ною i музичною.

Народнiсть поезiї Роберта Бернса

Поезiя Роберта Бернса зачаровує читача простотою й витонченiстю. Його поетична спадщина дуже багата й рiзноманiтна. Вона складається з пiсень, вiршiв, поем та епiграм.

Надзвичайно велика популярнiсть творiв Бернса на Батькiвщинi була зумовлена єднiстю творчостi поета з народнопiсенними традицiями Шотландiї.

Пiснi предкiв спiвали майбутньому поетовi, коли вiн був ще в колисцi. Хлопчиком вiн рiс серед них, вiдчуваючи високу досконалiсть народнопiсенних образiв. Саме в народнiй творчостi вiн знайшов ту живу основу, спираючись на яку мiг iти далi.

Роберт Бернс став визначним поетом, його пiснi вiдразу знаходили слухачiв серед народу, якi всiєю душею сприймали його поезiю. Цi пiснi звучали йому назустрiч iз вуст женцiв, в'язальниць снопiв, пастухiв.

Народнiсть поезiї Бернса справдi має глибокi коренi. Так, в основу вiрша "Джон Ячмiнь" покладено народне вiрування про духiв, що живуть у хлiбних зернах. Духи залишають зерна пiд час молотьби, зимують у засiках, а весною повертаються в поле, щоб удихнути життя в зерно, що проростає. Поет переосмислює це вiрування, створює пiсню про невмирущiсть духу народа-хлiбороба. Палким заздравним закликом звучать слова:



Хай родить рiд твiй задля всiх Потомних поколiнь.

Вiршi поета про кохання сповненi грайливої лiричностi й нiжностi. Простi й звичайнi почуття закоханих передаються через образи народнопiсенної поетики, їх поет проголошує найбiльшою життєвою цiннiстю.

Навiть твори соцiально-полiтичного характеру у Роберта Бернса позначенi надзвичайною легкiстю, дотепнiстю й витонченiстю. Така художня манера робила їх надзвичайно популярними. Такою є пiсня "Чесна бiднiсть". Недаремно в ХIХ столiттi її називали "англiйською Марсельєзою".

Любов до рiдної землi була тiєю життєдайною силою, яка постiйно надихала поета. Краса його творiв -- у природному й щирому ставленнi до того темного народного життя, що було предметом натхнення поета i джерелом великих його страждань.

Втiлення духу свободи в поемi Михайла Лермонтова "Мцирi"

Уславлення духу свободи є наскрiзною темою творчостi М.Ю. Лермонтова. Кавказький народ, що боровся за свою незалежнiсть, уособлював в уявi поета вiдвагу, честь, благородство i прагнення до волi. Кавказький кинджал у багатьох його поезiях постає символом гордої вольностi.

Кавказький горець -- головний персонаж романтичної поеми Лермонтова "Мцирi".

Мцирi зображений автором як полонений. Вiн знає лише одну пристрасть: прагнення свободи. Вiн хоче повернутися в рiднi гори, де воюють його спiввiтчизники. Мцирi бажає дiзнатися "для волi чи тюрми" прийшов вiн у цей свiт. I тюрма, за думкою Лермонтова, не тiльки монастир, в якому перебуває Мцирi, тюрма уособлює собою суспiльний лад, нестерпний лад життя в iмперiї Миколи I.

Це не просто твiр про заточеного в монастирi юнака. "Мцирi" -- поема про полоненого горця, який загине, але не скориться росiйсько му самодержцю.

Сюжет твору -- трагiчний. Юнак, позбавлений волi, гине далеко вiд Вiтчизни.

Гноблення росiйського самодержавства спрямоване не тiльки на кавказькi народи, воно торкається всiх сфер життя iмперiї.

Це твiр про сучасника Лермонтова, про його однолiтка, про долю кращих людей того часу. Адже й самого поета було позбавлено волi i вiн був змушений брати участь у братовбивчiй вiйнi на Кавказi

Поет змальовує не абстрактну схiдну країну з екзотичною природою. За кожним рядком у поемi постає Грузiя. Поет змальовує середньо -вiчнi храми, гробницi, дивну красу природи цього краю, у творi знаходять вiдображення грузинськi легенди, пiснi й перекази.

Все це засвiдчує велику повагу митця до культури iншої країни, пiдкреслює спiвчуття Лермонтова вiльнолюбним прагненням поневоле них Росiйською iмперiєю народiв.

Поема "Мцирi" належить до низки кращих зразкiв свiтової культури.

Музика поеми Михайла Лермонтова "Мцирi"

Коли дивишся на далекi льодянi вершини Кавказьких гiр, здається, що вони сяють у промiннi сонця. Як менi сподобались твої гори, Кавказе! Твої бурi, твої громи в горах! На пологому схилi самотнє дерево, вiтром, дощем схилене, таємничi мiжгiр'я, де шумить гiрська рiка. Усе так прекрасно в цьому краю! Ось старий, напiврозвалений монастир… I згадується поема М.Ю. Лермонтова "Мцирi". А в серцi починає звучати музика. Серйозна, сумна музика у виконаннi симфонiчного оркестру. Красива мелодiя-розповiдь про гiрськi вершини, мiжгiр'я, Арагву, Куру, фантастичнi блискавки вночi i галявини, освiтленi мiсячним сяйвом:



Немного лет тому назад, Там, где, сливаяся, шумят, Обнявшись, будто две сестры, Струи Арагвы и Куры, Был монастырь.

Та час вiд часу у цьому чудовому музичному багатоголоссi звучать трагiчнi ноти. Вони звучать все частiше й частiше, i ось сумний, сповнений почуттям глибокої печалi голос флейти продовжує розповiдь:

Я вырос в сумрачных стенах Душой -- дитя, судьбой -- монах. Я никому не мог сказать Священных слов "отец" и "мать".

Серце стискається вiд почуття самотностi й невимовної туги. Ця туга душi живої, трепетної, сильної, вiльної. I не збагнеш, чи це тужливi трагiчнi звуки ллються одним за одним, як сльоза, чи це сльози, що скочуються по щоцi, одна за одною, як звук за звуком.

Та раптом розкотистi акорди рояля розривають цю сумну мелодiю флейти. Ударив грiм, сяйнули блискавки! Вони освiтили темряву, порушили тишу ночi. I враз виникли фантастичнi обриси гiр, а на їхньому тлi струнка постать юнака, який, простягнувши руки назустрiч блискавкам, здавалось, вiтає громи, вiтри, гори.

О, я как брат Обняться с бурей был бы рад! Глазами тучи я следил, Рукою молнии ловил…

Менi хочеться саме тут, на цих акордах зупинити музику. Бо далi… Далi буде багато мелодiй-подiй. А останньою буде мелодiя смертi. Смерть юнака, який так i не змiг вирватись на волю, у казковий свiт рiдних гiр. Та я не можу примиритись iз таким кiнцем, бо сприймаю Мцирi вiчно живим i вiльним, як вiчно живi i вiльнi Кавказькi гори, громи, блискавки i музика.



Таємничий i пригодницький свiт новел Едгара По

Едгар Алан По -- вiдомий американський письменник та критик. Саме вiн ще у ХIХ сторiччi започаткував детективний жанр i створив передумови виникнення ще двох жанрiв -- психологiчного оповiдання та наукової фантастики.

На початку своєї творчої дiяльностi Едгар По прославився як поет, але i в його прозаїчних творах є багато поетичного, а саме -- їхня психологiчнiсть та емоцiйнiсть, у тi часи не дуже характернi для прози. Iншою важливою ознакою його новел є надзвичайно правдоподiбна розробка неправдоподiбних сюжетiв, яка досягалася через вiдтворення дуже точних деталей, як зовнiшнього плану, так i подробиць психологiчних реакцiй героїв, а також логiчнiсть їх побудови.

Письменник змушує нiби на власнi очi бачити то страхiтливий напiвзруйнований будинок iз трiщиною на фасадi ("Падiння дому Ашерiв"), то маятник, що повiльно спускається зi стелi ("Колодязь i маятник"). Вiн здатен примусити читача подивитися на довколишнiй свiт короткозорими очима героя "Окулярiв", вiдчути себе iграшкою безжальних мiстичних сил разом iз героєм новели "Чорний кiт", або вiдтворити сходинки логiчної побудови розмiрковувань Леграна ("Золотий жук") чи Дюпена ("Вбивство на вулицi Морг", "Таємниця Марi Роже" та "Вкрадений лист"). До речi, у "Таємницi Марi Роже", на вiдмiну вiд багатьох iнших творiв, немає нiчого вигаданого: Едгар По детально вiдтворює обставини реально скоєного гучного злочину i за допомогою логiчного аналiзу пропонує власну доволi ймовiрну версiю подiй. Але твори, присвяченi науковим вiдкриттям i близькi жанрово до сучасної наукової фантастики -- "Незвичайнi пригоди деякого Ганса Пфааля" або "Щоденник Джулiуса Родмена" -- здаються не менш достовiрними.

Та все ж у бiльшостi його новел переважають емоцiї жаху, беззахис ностi людини перед свiтом, якими автор "заражає" читача до замиран ня серця i затамування подиху.

"Жах i рок крокували свiтом в усi часи" -- цими словами Едгар По починає свого "Метценгерштейна", i от вже мiстичний вершник сходить з гобелену, перетворюючи реальне життя на страхiття. Саме цей рядок змiг би стати початком i багатьох iнших новел. "Серце моє наповнив моторошний холод, мучила туга, думка цiпенiла, i даремно уява намагалася її пiдстьобнути..." -- зустрiчаємо ми на початку "Падiння дому Ашерiв", i читаємо далi слова самого Родерiка Ашера: "Так, мене лякає зовсiм не сама небезпека, а те, що вона тягне за собою: почуття жаху. Ось що заздалегiдь вiдбирає у мене сили i гiднiсть, я знаю -- рано чи пiзно прийде час, коли я разом позбавлюсь i свiдомостi й життя у двобої з цим похмурим привидом -- страхом".

Але жах у Едгара По не завжди тотжний безнадiйностi. Початок падiння у Мальстрем (в одноiменному оповiданнi) теж супроводжуєть ся схожими емоцiями, але потiм вони замiнюються на дещо iнше: страх спочатку змiшується iз почуттям захоплення величчю природних стихiй, а далi свiдомiсть i воля людини виявляються сильнiшими. Схожий емоцiйний перехiд вiд жаху приреченостi до надiї i врятування можна побачити i в "Колодязi i маятнику".

Можна навiть зробити висновок -- трагiчно закiнчуються саме тi новели й оповiдання Едгара По, де людина виявляється заслабкою, щоб зберегти власну свiдомiсть.

Взагалi письменник неодноразово звертався до теми божевiлля. Навiть зруйнований будинок Ашерiв насправдi символiзує зруйновану душу його господаря. Роздвоєння особистостi, точнiше розпад її, що супроводжується вбивством однiєї "частини" героя другим, гiршим "Я", дослiджується автором у визнаному шедеврi "Вiльям Вiльсон" (хоча не можна цiлком виключити i символiчне тлумачення -- вбивство Вiльяма Вiльсона Вiльямом Вiльсоном виявляється вбивством людиною власної совiстi -- як на божевiльного герой налагоджений надто прагматично -- що, однак, веде до загибелi душi).

Не випадково найбiльш життєствердними постають саме тi твори, де замiсть теми душевного розладу автор зображує його протилежнiсть -- силу людського розуму, здатну i врятувати героя у скрутний момент, i розкрити злочин, i навiть отримати нагороду -- вiдшукати пiратський клад ("Золотий жук").

Звiсно, це не стосується бiльш алегоричних творiв на зразок "Маски Червоної Смертi" чи то "Короля Чуми". Тут дiють iншi "правила гри", якi читач може розгадати чи розрахувати через розумiння закодованих письменником символiв, що й зумовлюють розвиток чи то страхiтливих, чи комiчних подiй.

Загалом, жанрове рiзноманiття новел Едгара По просто вражає. Коли береш його збiрки уперше, кожен новий твiр здаватиметься несподiванкою, сюрпризом. Пiсля моторошної готики майже вiдразу можна зустрiти, наприклад, пригодницьку морську подорож, потiм -- романтичне i трагiчне кохання ("Морелла", "Лiгейя"), далi -- дiстати можливiсть посмiхнутися над сатиричним зображенням мiстечка Школькофремен ("Чорт на дзвiницi"), розгадати таємницю вбивства на вулицi Морг i знову поринути у страхiття потойбiчного та мiстичного.

Таким чином, крiм пригод i таємниць, що мiстяться безпосередньо в новелах цього виданого американського письменника, до них нiби додається ще одна -- пригода читання його книжок.

Романтичнi герої Едгара По

Едгар По -- надзвичайно яскрава постать у свiтовiй лiтературi. Його поезiя мала значний вплив на творчiсть поетiв рiзних народiв, але на батькiвщинi, в Америцi, його вiршi довго не розумiли i не визнавали. Прозовi твори Едгара По стали пiд?рунтям нових жанрiв, детективного i науково -фантастичного, тому Ж. Верн i Г. Уеллс вважали його своїм учителем. Його психологiчнi новели заклали пiдвалини психологiчної прози. Критичнi працi сприяли формуванню американської нацiональної лiтератури.

Дуже велику увагу письменник придiляв художнiй майстерностi твору i розробив свою теорiю про завдання творчого процесу, його особливостi. Вiн першим у лiтературi усвiдомив емоцiйну силу слова i прагнув так будувати свої твори, щоб досягти найбiльшого впливу на читача. У цьому полягає найяскравiша особливiсть романтизму Едгара По.

Його поезiя розкриває iдеали прекрасного, що створюються в уявi поета. Мета його творчостi -- створити особливий стан емоцiйного пiднесен ня, в якому можливе миттєве прозрiння прекрасного. Так, наприклад, побудовано вiрш "Крук", в якому читач разом iз лiричним героєм переживає прекраснi i трагiчнi почуття. Е. По точно розрахував побудову вiрша, його ритмiчнi змiни, навiть почуття, що викликають тi чи iншi слова.

А в прозових творах своєрiднiсть романтизму американського письменника виявилась ще яскравiшою. Е. По вiддавав перевагу невеликим за розмiрами жанрам -- новелi й оповiданню. Вiн вважав, що великий твiр, який не можна прочитати вiдразу, не з такою силою впливає на читача, тому що цiлiснiсть твору порушується. У прозi вiн поставив проблему зiткнення свiдомостi людини з реальнiстю.

Письменник вiрив у розум! Вiн вважав, що тiльки розум може вивес-ти людину з трагiчних суперечностей сучасностi. В цьому полягає своєрiднiсть його романтизму, недаремно його називали рацiоналiстом у романтизмi.

В оповiданнi "Маятник i провалля" По дослiджує почуття жаху, що охопило душу героя, i здатнiсть розуму мислити, дивлячись в обличчя смертi. Душа героя жахнулась вiд сутички зi свiтом, в якому для неї, душi, немає мiсця, але розум наполегливо шукає вихiд навiть iз явно без-надiйного становища. Людина може мислити й мусить це робити. Щасливий кiнець цього оповiдання -- це нагорода розуму людини. Героя врятували вiд смертi i катувань iнквiзицiї французькi вiйська, що увiйшли в мiсто. Але якби не його здатнiсть рацiонально мислити, то вiн загинув би вiд катувань або вiд страшного маятника, або впав у провалля.

Рацiоналiстичне спрямування романтизму По ще яскравiше виявилося в "логiчних оповiданнях", що започаткували детективний жанр. В оповiданнi "Золотий жук" розповiдь ведеться вiд першої особи, iм'я якої автор не називає, тому що оповiдач уособлює типове мислення. Головний герой -- Вiльям Легран -- мислить незашорено, автор надiляє його видатними логiчними здiбностями. Автора цiкавить людина, процес її мислення, можливостi розуму. Оповiдач i Легран стали свiдками однiєї i тiєї самої подiї. Але оповiдач не звернув увагу на деякi дрiбницi, що допомогли Леграну розкрити таємницю пiратського скарбу.

Таким чином, своєрiднiсть романтизму Е. По полягає в усвiдомленнi сили емоцiйного впливу слова, художнього твору на читача. Усвi-домивши це, По прагне пiдкорити цю силу, розрахувати її, спрямувати її засобами художньої виразностi. Романтичнi герої Е. По живуть у реальному, сучасному авторовi свiтi. Їх винятковiсть прихована в їхньому внутрiшньому свiтi, у можливостях вiдчувати i мислити.

Залiзна логiка головного героя та простота його дедуктивного методу (за оповiданнями Артура Конана Дойля)

Упереше в лiтературi твори, центром яких стає процес логiчного розгадування таємниць, з'явилися у Едгара Аллана По, проте створювачем детективного жанру цiлком справедливо визнано англiйського письменника Артура Конана Дойля, що написав цiлий цикл оповiдань i повiстей про приватного детектива Шерлока Холмса.

Загадки i таємницi завжди приваблюють, але розкриття їх може бути рiзним. Зазвичай лiтературнi герої дiзнавалися про приховане, безпосе редньо беручи участь у подiях, або з розповiдей, але герой творiв Конана переконливо довiв, що розумна i спостережлива людина може, зiставляю чи факти i створюючи логiчнi побудови, розгадати будь-яку загадку, вiдтворити перебiг будь-яких так, нiбито бачила їх на власнi очi.

Коли Шерлок Холмс уперше побачивши людину, розповiдає купу подробиць з її життя, зовнi це скидається на фокус. Навiть вiчний супутник славетного нишпорки доктор Ватсон, вже знайомий з методом свого ?енiального друга, кожного разу дивується. Наприклад, у "Спiлцi рудих" тiльки-но з'являється клiєнт, який, на думку Ватсона, не має нiчого особливого, крiм кольору волосся, Шерлок Холмс стверджує, що "мiстер Вiлсон колись заробляв рукомеслом, належить до масонiв, був у Китаї, нюхає тютюн i нещодавно багато писав". Все це виявляєть ся слушним. Але нiякого фокусу немає: кожен висновок має чiткi пiдстави. Про те, що вiн працює фiзично, свiдчить кращий розвиток м'язiв на правiй руцi, про перебування в Китаї -- татуювання, про те, що Вiлсон багато писав -- лиснючий рукав, а з одягу виглядає масонська шпилька. тобто, все дуже просто, достатньо мати спостережливiсть i вмiння робити висновки з побаченого.