Російсько-українська війна і зміна парадигми національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Російсько-українська війна і зміна парадигми національної безпеки

Вступ

Російсько-українська війна змушує переглянути існуючі уявлення щодо національної безпеки у трикутнику «держава громадянське суспільство збройні сили». До початку великого наступу російських збройних сил війна у гібридному форматі точилася вже вісім років, проте Україна, на нашу думку, виявилася фатально не готовою до подій, що почалися рано вранці 24 лютого 2022 р. Відповідальність за рівень готовності держави до масштабних бойових дій несе вище військово-політичне керівництво країни, але проблема, очевидно, є ширшою. Національна безпека потребує загальнонаціонального дискурсу, і не тільки на експертному рівні. Проблеми національної безпеки має обговорювати широке коло політиків, громадських діячів і усіх зацікавлених суб'єктів; власне, ця тема не має бути ані закритою, ані елітарною, ані другорядною. Трагедія окупації, масова втеча цивільного населення, руйнування міст і сіл, життя в умовах військового терору, жертви сил спротиву мають слугувати болісним уроком на тему, як не варто нехтувати національною безпекою в мирні часи.

Тематика національної безпеки, соціальної безпеки, безпеки життєдіяльності людини в останні роки активно обговорювалася в експертних колах. Не бракує відповідних публікацій у спеціалізованих виданнях [Курас, 2014; Франчук, 2016; Мотайло, 2019; Казакова, 2021; Дзьобань, 2021; Часник, 2022]. Існує низка державних документів, які визначають державну політику в галузі безпеки, і далі ми їх частково розглянемо. Проте цього виявилося замало для ефективної організації оборони країни, що, на нашу думку, не в останню чергу відбулося через обмеженість, з одного боку, методології і філософії національної безпеки, які можна об'єднати терміном «парадигма», з другого дефіциту поширеності безпекових ідей у масовій свідомості.

Мета публікації критика існуючої парадигми національної безпеки і постановка питання щодо нової парадигми, яка мусить замінити собою старе мислення й саме ставлення суспільства до власної безпеки.

Методологічні застереження

Сформулюємо наше уявлення щодо соціальної безпеки в цілому, бо цей термін, очевидно, є родовим по відношенню до поняття національної безпеки. На початку відкинемо розуміння стану безпеки як відсутність загроз і ризиків. А таке іноді можна прочитати й почути в безпекових дискурсах. Наприклад, О. І. Косілова пише: «Зміст поняття '“безпека" згідно з етимологією цього слова означає “відсутність загрози", тобто відсутність загрози для особистості, суспільства і держави в цілому» [Косілова, 2011]. О. Бригінець щодо цього зауважує: «Розуміння безпеки як відсутності небезпек не підтверджується реальністю. Завжди присутнє щось загрозливе нормальному функціонуванню» [Бригінець, 2019].

Дійсно, етимологія не є надійною підставою для наукової дефініції, бо може бути архаїчною, випадковою і далекою від реального змісту категорії. Безпека, на нашу думку, є фундаментальною властивістю будь-яких соціальних систем, важливою умовою їх існування в контексті загроз і ризиків, які завжди супроводжують індивідуальне й колективне життя людей. Ми не знаємо соціальних організмів, історичних епох, політичних кейсів, де б існуванню соціальних систем зовсім нічого не загрожувало. Якщо мінімізовано зовнішні загрози, то невпинно актуалізуються внутрішні ризики. Радянський Союз здавався багатьом чимось на кшталт золотого стандарту у сфері могутності і стабільності. Але в умовах миру й розрядки міжнародної напруженості вистачило кілька років на девальвацію підвалин найбільшої імперії епохи модерну.

Теорія соціальної безпеки може бути сконструйованою як у категоріях структурного функціоналізму, так і в контексті поведінкової соціології. Соціальна безпека, з одного боку, є притаманною системі якістю і функцією, з другого є ознакою готовності індивідів, груп, інституцій активно боронити цілісність і майбутнє соціального організму. Система, яка не спромоглася забезпечити мінімально потрібний рівень безпеки, перестає існувати, її знищують або вона розпадається, трансформується в якісно новий стан. У певні моменти існування системи, коли її життєздатність підважується і тестується на витривалість, безпекова функція може вийти на перший план, стати домінуючим чинником, перетворитися на системний стрижень, довкола якого групуються інші функції. Національну безпеку з соціологічного погляду варто розглядати в межах концепції соцієтальної системи згідно з уявленнями Т. Парсонса щодо автономних організмів. Національна безпека соцієтальна якість, показник спроможності суспільства існувати автономно, здійснювати державну політику, захищати, з одного боку, власні інтереси на міжнародній арені, а з другого життєдіяльність громадян і культурні цінності всередині системи. Специфіка національної безпеки полягає в тому, що вона ґрунтується на властивості соцієтальної системи мати політичний центр і використовувати державні інституції. Держава має унікальні можливості мобілізувати соціальні, інтелектуальні, економічні ресурси країни для здійснення безпекової функції.

Рівень соціальної безпеки перебуває у зворотній кореляційній залежності з вірогідністю настання негативних сценаріїв майбутнього, які можуть коливатися у широкому діапазоні від нештатних ситуацій, форс-мажору до соціальної катастрофи й припинення існування системи як такої. Отже, пониження рівня безпеки робить більш високою вірогідність настання негативних сценаріїв у близькому або віддаленому майбутньому. Якщо рівень безпеки котиться до умовного нуля, то вірогідність негативного сценарію стрімко наближається до одиниці, отже, страшне майбутнє перетворюється на реальність. Залежність можна прочитати й у зворотному порядку: якщо стався форс-мажор, то це означає занизький рівень безпеки системи. Треба негайно робити висновки й переглядати концептуальні основи безпекової діяльності.

Безпекова функція в соціальних системах не може існувати безособово, це окремий вид людської діяльності, який має внутрішню структуру, потребує фахівців, інтелектуальних зусиль, ресурсів, фінансування тощо. Діахронічна структура безпекової діяльності, на думку Ю. В. Бобир, охоплює такі етапи: 1) інформаційний, збір інформації щодо наявності загроз безпеці об'єкта; 2) аналітичний аналіз зібраної інформації; 3) організаційний, розробка й планування комплексу заходів (операцій), спрямованих на протидію загрозам; 4) оперативний, що передбачає безпосередню реалізацію комплексу заходів (операцій), спрямованих на протидію загрозам [Бобир, 2021]. Роль держави в реалізації зазначених функцій є визначальною, хоча й не вичерпною. Держава виступає корпоративним суб'єктом національної безпеки в суспільній моделі «нація держава». Власне, згідно з теорією суспільного договору, потреба в заснуванні держави була «подана» населенню саме як момент загальної безпеки. Безпекова функція держави не знижується, а посилюється в умовах суспільства ризику. Але нижче ми репрезентуємо власні критичні зауваження щодо суто етатистського розуміння національної безпеки.

Суб'єктність національної безпеки пов'язана з залученням до відповідної діяльності керівників держави, частини державного апарату чиновників, представників армійського командування, поліції, спецслужб, а за потреби експертів і фахівців цивільного сектору. Національна безпека посилюється (або послаблюється) через відповідну державну політику, якість якої є визначальним чинником успіху або неуспіху. Національна безпека має пріоритетне значення і має забезпечуватися усіма можливими чинниками. Генрі Кіссінджер зауважує, що політика національної безпеки охоплює всі дії, за допомогою яких те чи інше суспільство намагається забезпечити свою життєздатність, а також втілити свої завдання на міжнародній арені [Кіссинджер, 2020]. Поняття національної безпеки є базовим для низки категорій, що відображають безпековий стан окремих сфер і галузей суспільства військової, економічної, продовольчої, епідемічної, інформаційної, кібербезпеки. Делегування державі безпекової функції теоретично не означає відрізаність основної маси населення від безпекової проблематики на практичному рівні, а в окремих випадках і в рамках суспільного діалогу вищого рівня. Населення в демократичних країнах може виставити рахунок діючій владі в разі провалу безпекової політики. Антропоцентрична модель національної безпеки виводить інтереси людей, їх захищеність і законні права на перше місце. За влучним виразом У. Ліпмана, безпека це стан, коли не потрібно приносити в жертву інтереси народу з метою уникнути війни, і за потреби народ може захистити свої інтереси шляхом війни [Кобко, Даугулє, 2018]. Національна безпека є надто відповідальною і коштовною у всіх проявах річ, аби її довіряти вузькому колу чиновників і не мати важелів громадського контролю.

Національна безпека спирається на певне філософське підгрунтя і має існувати в головах суб'єктів безпекової діяльності як специфічна парадигма. Метафізика національної безпеки не є монополією філософів, а мусить бути результатом безпекового дискурсу, який ведеться в державі. Спрямованість і підсумки філософствування (у широкому сенсі цього слова) залежать від характеру й масштабу безпекового дискурсу. Якщо він ведеться келійно, виключно у коридорах влади, то зростає вірогідність помилкових суджень, і це ми бачимо на прикладі сучасної історії України. Розширення кола учасників обговорення проблем національної безпеки і політики держави в цій галузі, з одного боку, дає синергетичний ефект, а з другого робить відповідальними й дотичними до практичного втілення безпекових програм широке коло громадян, представників місцевого самоврядування, громадські структури. Інакше народжуються й множаться офіційні документи, які маловідомі громадськості і головне мають тенденцію залишатися паперами у шафах чиновників. Документи, концепції, стратегії, доктрини можуть бути і непоганими в принципі, але не реалізуються на практиці, бо «ідеї не оволоділи масами».

На нашу думку, завжди існує певна парадигма національної безпеки як інтелектуальної моделі, що достатньо поширена в суспільстві, зрозуміла й логічна по суті, аби бути керівною ідеологемою, засвоюватися і державними службовцями, і більш широкими масами громадян. Інтуїтивна парадигма існує завжди, а от ефективний інструмент безпеки не народиться сам по собі, якщо не почати широке обговорення її сутності й складових. Шлях до нової парадигми є відкритим, тим більше, що попередні уявлення про колективну безпеку українців були спростовані великою війною з Росією.

Зміна безпекового середовища у ХХІ ст.

Парадигма національної безпеки має включати відповіді на питання: що є об'єктом безпекових зусиль і безпекової діяльності, хто є їх суб'єктом, яким є зміст безпекової діяльності і в якому безпековому середовищі вона відбувається? Зосереджуючись на інтерпретації безпекового середовища України, необхідно розглядати його не тільки в локальних і регіональних аспектах, а й беручи до уваги весь комплекс соціокультурних змін, що відбуваються у ХХІ ст. у глобальному масштабі. Можна припустити, що російська воєнна агресія є не лише проявом споконвічної загарбницької суті російського імперіалізму. Вона, на нашу думку, детермінована також принциповими глобальними зрушеннями і низкою загрозливих трендів, які втягують сучасне людство в режим великої соціальнополітичної турбулентності.

Протягом другої половини ХХ ст., у період «холодної війни», питання світової національної безпеки розглядалися в концептуальних рамках біполярної моделі світового порядку, переважно в мілітарній площині, шляхом порівняння військових потенціалів, кількості і якості конвенційних, стратегічних і тактичних ядерних озброєнь двох супердержав. Наприкінці століття, з поразкою Радянського Союзу і колапсом соціалістичного табору, з виникненням монополярного світу і домінуванням Сполучених Штатів Америки, проблеми світової і національної безпеки стали сприйматися дещо поіншому. Такі вчені, як Френсіс Фукуямат і Джон Льюїс Геддіс [Fukuyama, 1992] оголосили початок нової епохи тріумфального поступу західної ліберальної демократії.

Проголошений Ф. Фукуямою концепт «кінця ідеології» був підхоплений багатьма політиками й експертами і головне джерело загроз, ризиків та небезпек стало вбачатися не у войовничому радянському комунізмі, а в самій біфуркаційній природі глобального монополярного світу. Але глобалізація виявилася не стільки плавним рухом до нових щаблів прогресу, скільки небезпечним ускладненням міжнародних відносин, яке породжує велику кількість нових викликів і не робить соціальне життя безпечнішим. Світ стає більш нестабільним, невизначеним, турбулентним. Показовою є оцінка нової реальності, яка належить експерту Європейського центру досліджень безпеки імені Джорджа С. Маршалла Ричарду Куглеру: «Чи через глобалізацію, чи всупереч їй, світ початку ХХІ ст. виявляється небезпечним місцем, сповненим таких загроз і небезпек нової ери, як глобальні терористичні мережі, жорстокі етнічні війни, занепади держав, регіональні хулігани, поширення зброї масового знищення (ЗМЗ) і геополітичне суперництво. Попередня віра в прогрес швидко замінюється занепокоєнням, що попереду може бути зіткнення культури з ісламським фундаменталізмом або інші подібні лиха. Дійсно, деякі аналітики починають називати ХХІ ст. новою «Столітньою війною» потворним часом хаосу, безладу та насильства в багатьох місцях. Можливо, ці песимісти надто похмурі, але вони є протиотрутою проти вчорашнього сліпого оптимізму» [Kugler, 2002].

Глобалізація зробила можливими величезні транскордонні потоки товарів, фінансів, робочої сили, технологій і комунікацій, зв'язала колись відокремлені регіони, створила складні мережі взаємних залежностей, породжує напруженості, пов'язані з жорсткою конкуренцією на глобальних ринках. Зменшення військової напруженості часів «холодної війни» змінилося зростанням широкого кола проблем, які загрожують безпеці багатьох держав сучасного глобального світу. Маємо на увазі поширення міжнародного тероризму, доступу до дешевої зброї масового ураження, виникнення парникового ефекту, виснаження природних ресурсів, вирубку лісів, нестачу енергії, їжі та чистої води, нові хвороби. Суттєвим викликом є масові міграційні потоки. Людство виявилося практично беззахисним перед пандемічними атаками, які можуть повторюватися й надалі, нести величезні загрози здоров'ю і життю мільярдів людей, способам їх життя.

Доступ до ядерної зброї поступово отримують країни, які демонструють агресивну зовнішню політику, останнім часом у медіапросторі активно обговорюється й транслюється питання припустимості застосування ядерної зброї. Табуйована свого часу тема третьої світової ядерної війни стає звичним сюжетом як у експертному середовищі, так і у засобах масової інформації. Поріг імовірності ядерного зіткнення значно знизився в риториці політичних еліт і в громадській думці.

Війна РФ проти України оголила слабкість і недієздатність міжнародних безпекових інституцій, Організації Об'єднаних Націй, ОБСЄ, МАГАТЕ, НАТО та інших, які демонструють неспроможність знаходити шляхи розв'язання конфліктів і засоби нормалізації геополітичних напруженостей. Не роблять свого позитивного внеску в посилення міжнародної безпеки і світові церкви, голос яких або дуже слабкий, або дисонує зі здоровою логікою.

Актуалізація питань національної безпеки зумовлена також стрімкою експансією цифрових технологій практично в усі сфери соціального життя, що відкриває нечувані раніше можливості цілеспрямованого інформаційно-психологічного впливу на свідомість і підсвідомість практично кожної людини, спрощує вторгнення в чужі інформаційні простори. Важко не погодися із твердженням, що світ ХХІ ст. став набагато більш нестабільним і загрозливим через перелічені тенденції, які є більш широкими, ніж колишнє протистояння двох полярних світових систем. Безумовно, подолання цих викликів потребує нового розуміння національної безпеки, яке виходить за рамки традиційних військових і дипломатичних підходів, поширюється на енергетичні, екологічні, економічні, кримінальні, інформаційно-психологічні та інші аспекти світового порядку.

У тлумаченні світового безпекового середовища останнім часом переважає концепція, згідно з якою безпекові загрози, які продукувалися біполярним світовим устроєм і відповідним глобальним протистоянням, втратили своє значення, а головним їх джерелом нині є сам нестабільний, турбулентний стан глобального суспільного життя. До цього варто додати зміни геополітичного ландшафту. Поразка Радянського Союзу у «холодній війні» на певний час зумовила одноосібне домінування на світовій арені Сполучених Штатів, що дало підстави військовим і міжнародним аналітикам говорити про те, що біполярність пішла в історію, водночас безпекові проблеми слід трактувати як такі, що породжені хаосом нового глобалізованого монополярного світу, передусім у проблемних регіонах. Проте період відносної міжнародної безпекової стабільності, що розпочався після колапсу Радянського Союзу, підійшов до свого завершення. Чітко вимальовуються контури нового біполярного глобального протистояння, нової або другої «холодної війни». Вторгнення РФ у Грузію, анексія нею Криму, окупація Донбасу і повномасштабна кривава війна проти України є знаковими подіями, що засвідчують початок другої «холодної війни» і повернення до нового глобального біполярного протистояння з новою конфігурацією його учасників. В основі цього протистояння лежить фундаментальний ціннісний конфлікт боротьба демократії й авторитаризму, боротьба двох протилежних цивілізаційних кодів.

Стають все більш помітними ознаки розколу глобального світу за ставленням країн до прав і свобод своїх громадян: велика частина країн живе і прагне жити на цивілізаційних засадах демократії, свободи, поваги до прав і свобод людини, розвиває людиноцентричну цивілізаційну модель. Це, умовно кажучи, суспільства «колективного Заходу», до яких належать і країни, що не є західними географічно, але сповідують демократичні цінності й відповідні форми соціальної організації (наприклад, Японія, Південна Корея). Паралельно спостерігається консолідація в певну цілісність країн, які сповідують антидемократичні та антиліберальні принципи, етатистську державоцентристську модель соціального устрою, в якій людина, індивід, особистість мають бути розчинені в тотальному цілому. Друге угруповання країн можна віднести, знову ж таки без строгої прив'язки до географічного розташування, до «колективного Сходу».

Геополітичним центром «колективного Заходу» є Сполучені Штати Америки. «Колективний Схід» консолідується довкола КНР і РФ. Ми бачимо, що конфронтація двох новітніх систем зумовлена не лише економічними, енергетичними, ресурсними факторами, а й глибокою антагоністичною розбіжністю ідеологій і базових цінностей. Почалася битва між демократіями і автократіями, про яку Дж. Байден у свій промові у Варшаві 26 березня 2022 р. сказав так: «Ми знову увійшли у велику битву за свободу: битву між демократією і автократією, між свободою і репресіями, між порядком, заснованим на правилах, і порядком, керованим грубою силою. У цій битві нам потрібне ясне бачення. Цю битву також неможливо виграти за дні чи місяці. Нам потрібно набратися сили для довгої боротьби» [Байден, 2022].

Отже, неквапливо, але незворотно і у Вашингтоні, і у Лондоні, і в Берліні, і в Парижі формується думка, що старий світовий порядок фактично зруйновано, настають нові доволі лихі часи глобальної турбулентності і західний світ мусить боротися зі світовою коаліцією автократичних режимів. Стисло й точно цей висновок висловив держсекретар США Ентоні Блінкен, він дав такий коментар у Твіттері: «Те, що ми переживаємо зараз, більше, ніж просто випробування порядку, що склався після «холодної війни». Це його кінець. Десятиліття відносної геополітичної стабільності поступилися місцем загостренню конкуренції з авторитарними, ревізіоністськими державами» [Блінкен, 2023].

Сучасний геополітичний ландшафт відрізняється тим, що набирає сили й суттєво збільшив свій політичний і економічний потенціал так званий колективний, або «глобальний Південь», країни, які поки що не зробили свого цивілізаційного вибору, вичікують, балансують між протилежними геополітичними інтересами, віддають у якісь моменти певну перевагу позиціям Китаю, РФ, які експлуатують антиколоніальну риторику і грають на історичних образах народів, що належать до «глобального Півдня».

Агресія РФ проти України є першим відкритим збройним проявом глобального протистояння демократій і автократій, силовою спробою підняти акції світового авторитаризму, бо, за даними Ґетеборзького університету, 72% населення світу живе в автократичних режимах. РФ не наважилася б розв'язати цю війну, якби не відчувала себе частиною глобального авторитаризму й не бажала б відігравати в ньому роль лідера. І в цьому вона не помилилася, оскільки отримала й продовжує отримувати неприховану або приховану підтримку значної кількості авторитарних режимів. Передусім на боці РФ РБ, Іран, КНДР, Сирія, де існують одіозні автократичні режими.

Загальна характеристика сучасного світового безпекового середовища полягає в тому, що загрози й ризики нової «холодної війни» і нового біполярного протистояння синергетично доповнюються загрозами і ризиками, породженими глобалізацією та новітніми технологіями. Це змінює динаміку, гостроту, методи й інструменти протистояння глобальних геополітичних гравців. Попереднє біполярне протистояння спиралося передусім на кількість і якість стратегічного і ядерного озброєння, катастрофічна руйнівна міць якого була гарантом утримання від його використання.

Біполярне протистояння ХХІ ст. на додаток до ядерної зброї активно включає у свій арсенал космічні технології, високоточні гіперзвукові бойові системи, технології штучного інтелекту (ШІ), BigData, бойові біотехнології, безпілотні повітряні та підводні бойові апарати [Шарре, 2023]. Розробляються технології впливу на екосистеми противників, на довкілля. Системи національної безпеки мають враховувати практики потенційного й реального ворожого контролю над енергетичними ресурсами і сировиною, продовольством, торговельними шляхами, комунікаційними платформами і кіберпростором. Збільшується небезпека використання у глобальному протистоянні міграційних потоків.

Це означає, що глобальний роздвоєний сучасний світ вступиву складні часи великої геополітичної турбулентності. Тому гарантії надійної національної безпеки мають розглядатися як фундаментальна екзистенційна умова функціонування будь-якої автономної соціальної системи, що базується на принципах державної незалежності й суверенітету. Адекватна парадигма національної безпеки України має враховувати всі особливості загального безпекового середовища і водночас виходити з того, що Україна виявилася фронтирною державою, осередком довготривалого напруженого протистояння двох ідеологічно протилежних геополітичних систем, полігоном випробування методів, інструментів і технологій цього протистояння.

Умови й засоби національної безпеки України потребують вивчення, ідентифікації загальних для глобального людства загроз, пошуку ефективних відповідей на ці загрози, створення для цього необхідних науково-технічних, технологічних, фінансових, інституційних та інших ресурсів. Українське суспільство зовсім не убезпечено від загроз міжнародного тероризму, техногенних катастроф, екологічних, кліматичних та інших потрясінь і катаклізмів. У найближчому і віддаленому майбутньому Україні, як і іншим країнам, доведеться існувати в непередбачуваному глобальному суспільстві ризику, протидіяти всьому спектру подій і тенденцій, які ставлять під загрозу як безпеку людства, так і окремих країн. Вирішуючи ці проблеми, Україна має тісно співпрацювати й взаємодіяти з іншими країнами і міжнародними організаціями.

Водночас безпекова ситуація України є особливою і надзвичайно загостреною у зв'язку з тим, що вона виявилась ареною відкритого й жорстокого протистояння, полем бою двох антагоністичних геополітичних об'єднань демократичного й авторитарного спрямування. Витримати цей доленосний іспит, який, на превеликий жаль, не є тимчасовим і триватиме довгий історичний період, Україна може лише тоді, коли буде невід'ємною частиною консолідованих демократичних сил, захист і підтримка якої буде зумовлена не лише військово-стратегічними розрахунками, а й глибокими ціннісними підставами.

Для цього Україна має не лише декларувати свій демократичний цивілізаційний вибір, а й перетворюватися на справді демократичне суспільство, не формально, а по суті відповідати всім його складним критеріям. Бути країною, де верховенство закону, повага до прав і свобод громадян, свобода мислення і мовлення, неприпустимість корупції є не формальними і беззмістовними гаслами, а природними нормами життя еліти і простих людей.

Це означає, що активна й повноцінна демократизація внутрішньополітичного і внутрішньоекономічного життя, інформаційного й медіапростору є для сучасної України боротьбою за її національну безпеку. Національна безпека України має визначатисяі потужним військово-промисловим потенціалом, і добре підготовленими збройними силами, ефективною розвідкою та контррозвідкою, роботою спецслужб. Але за межами подібних інституцій завжди будуть народні маси, які мають нести і свою частку відповідальності за державні справи, і бути ідеологічно готовими до спротиву агресору. Проблема національної безпеки в цьому контексті набуває важливого ментального змісту. Війна, очевидно, стане переломним моментом і з точки зору єдності політичної нації, і самоідентифікації українців, і мотивації до захисту кордонів і цивілізаційного вибору. У структурі ментальних змін своє місце має посісти нова парадигма національної безпеки, яку ми ініціюємо до обговорення.

національна безпека

Еволюція парадигми національної безпеки

Інтелектуальна модель не може кардинально обігнати свою епоху і тип суспільства, в якому вона виникла. Проте за певних умов вона може стимулювати соціальні зміни, якщо в цій моделі відображені реалістичні тренди.

Традиційна парадигма національної безпеки полягала в релігійному трактуванні загроз і ризиків, відповідно і захист від злих сил люди мали шукати у потойбічному світі. Згідно з етимологічним дослідженням Василя Заплатинського, українське слово «безпека» буквально означає «без пекла» і його володаря Пека. Пекло населялося цілим сонмом поганих істот, що несуть людям нещастя, хвороби, смерть. Бути в безпеці відсторонити себе від сил пекла і знайти захист більш потужних антагоністів Пека. З цією метою використовувалися магічні обряди, існували різні заборони, що нагадували табу, а також віталося спілкування з позитивними вищими силами, які мали здатність захищати душі вірних. Сили світла і добра походили від міфічного Білобога [Заплатинський, 2014].

Релігійна парадигма безпеки була притаманна усім народам епохи традиційного суспільства. Вона є логічною і вичерпною з точки зору пояснення загроз і ризиків та формулювала правильну (з погляду людей традиційного суспільства) відповідь на виклики. Модель впроваджувала думку щодо вищої протекції, народу потрібно було знайти захист у вищих сил. Якщо вони виявлялися слабкими, то існувала теоретична можливість заміни богів і приєднання до релігійної традиції більш успішних народів. Саме це, як гіпотезу, можна угледіти в мотивах прийняття християнства та хрещення Русі. Дійсно, візантійці, Константинополь, грецька культура в цілому видавались більш успішним проєктом саме тому, що жителі Середземномор'я мали більш потужну протекцію. Традиційна модель передбачала постійний діалог з богами і парадигму обміну цінностями. Принесення пожертви, постійне перебування у стані моління, релігійний аскетизм було тим, що могли від себе запропонувати віруючі. У багатьох стародавніх народів практикувалися людські пожертви, бо тим самим півищувалася ціна обміну. На обмін люди благали захисту від голоду, хвороб і нападів злих сусідів. Коли у ХІІІ ст. Євразією зі сходу покотилися орди монголів, то їх охрестили «бич Божий» і вважали небесною карою за гріхи. Раніше це визначення застосовували щодо гунів Аттіли. Логічне й несуперечливе пояснення екзистенційної загрози.

Міфологія підтримувала ідею вищої протекції. Велике християнське свято Покрова Богородиці має відношення до воєнного кейсу, коли 910 р. (дата не є історичним фактом) сарацини оточили Константинополь (за українською версією, це були племена русів на чолі з Аскольдом). Люди палко молилися у храмі, де зберігалася риза Богородиці, і сталося чудо: Свята Діва з'явилася над людьми разом з ангелами і святими, молилася разом з віруючими і покрила їх своїм омофором. На якийсь час місто навіть зникло з очей нападників. Після такої події ворог був переможений, його кораблі затоплені. Українських воїнів, козаків завжди надихала ця історія, бо свідчила, що боротьба за правдиву справу має протекцію вищих сил. Традиційна парадигма не зводилася до релігійного підтексту, вона як само собою зрозумілу річ включала ідею військового спротиву і вимогу захисту власних земель. Боги могли вплинути на кінцевий результат, але вони підтримували сильних, рішучих і вольових воїнів. Це було вельми характерним для нормандської традиції, яка перейшла на Русь, а потім до козацьких формувань. Усі чоловіки і жінки мали брати участь у захисті поселень, стародавніх міст у разі чужинської навали, кожному знаходилося місце в загальному строю. Реалізувалася концепція «народ військо». Професійні воїни, тобто княжі дружини, в разі навали чужинців виконували функцію ядра сил спротиву, а основна маса захисників були ті, кого б тепер назвали ополченцями чи територіальними оборонцями.

Жодна з безпекових парадигм не минає повністю й продовжує існувати в колективній свідомості поряд з більш новими і досконалими моделями факультативно. Ми спостерігали 2022 р. в одному з міст України таку картину. Віруючі жінки відомої протестантської деномінації щодня о 9-й ранку приходили до молитовного будинку, який розташований у приватному секторі, для так званого молитовного стояння за мир в Україні. В їхній свідомості є переконлива картина того, що війну може зупинити лише Бог. Свою місію і аскезу жінки вбачали в тому, аби наполегливо, без пропуску днів, за будь-якої погоди збиратися разом і молитися. Хіба це не прояв традиційної парадигми національної безпеки?

В умовах побудови власної держави парадигма національної безпеки може набути моделі політичного протекціонізму. Це більш прагматичний і незаідеологізований шлях до безпечного існування. Українці доби пізнього середньовіччя шукали протекцію в трикутнику Варшава (Краків) Стамбул Москва. Богдан Хмельницький зробив необачний крок, уклавши Переяславську угоду зі східним деспотом саме з розрахунку на можливий захист національних інтересів. Іван Мазепа змінив політичний вектор на європейський, шукав протекцію у шведського короля. Потім на два століття протекціоністська парадигма втратила сенс, бо настали класичні колоніальні часи. У 1918 р., коли молода Українська Народна Республіка боролася за своє існування, модель політичного протекціонізму знову набула актуальності. Ставка на Німеччину і блок країн, який вона очолювала у Першу світову війну, міг теоретично бути рятівним колом і привести Україну до незалежності та європейського статусу, якби не фатальна доля протектора. Після драматичних подій 1917-1922 рр. почався неоколоніальний період, що тривав до 1991 р.

Колоніальна парадигма національної безпеки базується на неспроможності піднятися до рівня «нації-держави» і розвинути власні безпекові інституції. За безпеку відповідає метрополія, натомість країна-периферія не має повноцінного безпекового сектору. В провінції не обговорюються стратегічні питання і державна політика як така, безпековий дискурс ведеться в рамках політики центру. Колоніальне існування деморалізує інтелектуальний потенціал, породжує щось на кшталт психології політичного утриманства та мавпування метрополії. Це не сприяє швидкій перебудові колективного розуму в разі отримання незалежності. Суб'єктність у галузі національної безпеки не народжується автоматично й не сягає потрібного масштабу відразу після закінчення колоніального періоду. Ми це спостерігаємо на прикладі перших років української незалежності.

«Інфантилістська» модель національної безпеки, яка спостерігалася від 1991 р., мала перехідний характер, була примітною ейфорією від самого факту розпаду імперії і трохи несподіваної незалежності; відсутністю адекватного бачення геополітичних реалій; нерозумінням природи екзистенційної загрози зі сходу; оманливим відчуттям безпеки, породженим атмосферою 1990-х років. Модерна українська держава народилася в унікальних умовах, коли відбулося закінчення «холодної війни», світ нібито ставав безпечним, країни гальмували гонку озброєнь, скорочували чисельність збройних сил. Щоправда, американський професор С. Гантінгтон намагався попередити уряд США, що «кінець історії» може виявитися початком конфлікту цивілізацій і новим глобальним загостренням. До цього треба готуватися.

Але хто в Україні дослухається до американських або власних професорів? З іншого боку, в Україні існувало зачарування так званою новою РФ і демократами єльцинського призову. Українці не розуміли природи східного монстра і того факту, що підвалини московсько-ординської цивілізації не зруйновані і що дуже швидко РФ може оговтатися від «єресі демократії» і стати тим, чим була 700 років поспіль.

Інфантилізм суб'єктів національної безпеки проявлявся у довірливості до міжнародних партнерів, як це властиво дітям по відношенню до дорослих, аж до того моменту, коли вони отримують жорстокий урок. У результаті Україна фактично задарма віддала ядерну зброю, не отримавши взамін посилення безпеки у без'ядерному статусі. А це можна було ставити як мету на переговорах з відмови від володіння ядерною зброєю. У переговорному трикутнику: «США Росія Україна» перші дві країни чітко розуміли і мали за мету свої національні інтереси. Що ставили на меті українські переговорники не зрозуміло. РФ цікавила передусім тактична ядерна зброя, і Україна поквапилася передати їй заряди (2500 одиниць) ще до того, як були демонтовані стратегічні ракети. Чи застосовувала РФ корупційну тактику, як вона це робить у подібних ситуаціях, ми не знаємо, але Україна відразу на порядок понизила свою національну безпеку, отже, за нашою логікою, значно наблизила день «Д», коли країна буде атакована зі Сходу.

Американського президента тактична ядерна зброя цікавила в останню чергу, він домігся головної мети Україна позбулася стратегічних ядерних ракет, націлених на США. Українські президенти в пориві «небувалої щедрості» також віддали стратегічні бомбардувальники й ракети, які запускаються з їх бортів. Тепер вони базуються в м. Енгельсі й використовуються для обстрілу української території. Ганебний договір, за яким Україна передала РФ вісім важких бомбардувальників Ту-160, три Ту-95, 575 крилатих ракет Х-55, було укладено 1999 р.; його підписали В. Путін і В. Пустовойтенко як прем'єри двох країн. Тепер ці ракети летять у бік України, це неспростовно доведено українськими розслідувачами, які порівняли номери ракет з тими, що фігурували у додатку до договору [«Схеми», 2023]. Тоді фактично було скоєно злочин проти національної безпеки України. Чи розуміли В. Пустовойтенко (і Л. Кучма, який стояв за оборудкою) мотив російської сторони? Чому сусіди хочуть монополізувати в регіоні володіння крилатими ракетами? Відповідь є очевидною сусіди мали імперські інтереси й фактично вже готувалися до майбутньої війни. Отже, це був повний інфантилізм у безпеці. РФ крок за кроком послаблювала обороноздатність України, що тривало до 2014 р.

У середині червня 1992 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, яким визначалися максимальні рівні озброєння і військової техніки для України. На той час необхідно було скорочувати наявну кількість танків на 5300 одиниць, бойових броньованих машин на 2400 одиниць, бойових літаків на 477 одиниць [Рябих, 2023]. До цього договору, який уклав ще СРСР, Україна могла б і не приєднуватися, або виконувати зобов'язання творчо. Проте українська влада виявила зацікавленість у цьому питанні, бо за ширмою зовнішніх зобов'язань почалася вакханалія розпродажу за копійки з «відкатами» і «розпилами» радянської військової техніки. Ми стикаємося з небувалим в історії фактом, коли держава і ціла зграя безхребетниківі зрадників, що групувалися довкола державних інституцій, системно підривали національну безпеку великої європейської країни. У Кремлі за цим спостерігали з великим інтересом і ентузіазмом, бо в підсумку Україна у військовому відношенні опустила себе до рівня найбідніших африканських країн.

Ось цитата зі Звіту Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України для проведення розслідування відомостей щодо фактів розкрадання у Збройних Силах України та підриву обороноздатності держави у період з 2004 по 2017 рр.: «з огляду на стан ЗСУ зразка 1991 р., які вважалися однією з кращих армій у світі, інформація про те, що на початку 2014 р. боєздатність ЗСУ обмежувалася лише вісьмома батальйонами, трьома авіаційними ескадрильями і вісьмома кораблями, загальною чисельністю близько 5 тис. військовослужбовців, свідчить про катастрофічне зниження рівня обороноздатності України за 23 роки її незалежності» [Звіт слідчої комісії ч.1, 2019]. То чому б і не почати війну проти країни, де не опікуються власною безпекою і самим фактом існування на політичній мапі світу?

«Інфантилістська» модель базувалася на хибних ідеях, що епоха воєн позаду, Україну оточують дружні країни, панує міжнародне право, армію можна скорочувати, а озброєння відповідно продавати у країни третього світу. Українській політичній еліті було не до питань національної безпеки. Настала епоха великої корупції, політичні кола вразила лихоманка збагачення за будьяку ціну, про національну безпеку фактично не дбали, військовий сектор не розвивався, на зброї заробляли нечесні ділки. За перші п'ять років незалежності було звільнено 410 тис. військовослужбовців, розформовано 3500 військових структур [Дібров, 2009: с. 57]. У РФ стару радянську зброю притримали і з 2014 р. нею воюють проти України.

Проте з перших днів існування самостійної Української держави робилися певні кроки для створення сектору національної безпеки, були підпорядковані більшість радянських збройних формувань, які розташовувалися на території України. Але останнє не поширювалося на Чорноморський флот, що було великим мінусом у національній безпеці і міною сповільненої дії. Були сформовані Рада оборони України та Рада національної безпеки України, які працювали у період з 1991 до 1996 р., а потім їх реорганізовано в сучасний вищий безпековий орган РНБО. Саме на початку 1990-х з'являється в нашому обігу сам термін «національна безпека». На законодавчому рівні це відбулося у 1992 р. з прийняттям концепції «Основи державної політики» [Корж, 2012]. Урешті-решт, у цей період з'явилася перша оборонна доктрина, яка була схвалена Постановою Верховної Ради України № 3529-XII 19 жовтня 1993 р.

Цей документ частково є наслідком інфантилістського туману в головах українських політиків. Він містить тези про нейтралітет і позаблоковий статус України, нібито хтось у світі його визнавав і гарантував нам безпеку. І головне ядерне роззброєння в майбутньому. Щоправда, містилося й зауваження: «Україна пов'язує скорочення та знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, з адекватними діями інших ядерних держав та наданням ними і світовим співтовариством надійних гарантій її безпеки» [Воєнна доктрина України, 1993]. У результаті жодних «адекватних» дій інших держав не відбулося, ніхто реально не надав гарантій (гарантіями могло слугувати лише прийняття до НАТО), а ядерної зброї, літаків і ракет ми позбулися. Тим самим на порядок відбулося послаблення національної безпеки і максимально був наближений день нападу з боку РФ.

Проте нас цікавить загальний стан колективної свідомості й поширені настрої та думки в колах політичної еліти. У цілому в 1990-х роках домінували хуторянство, самовпевненість і безвідповідальність. Еліти переймалися грошовими розрахунками і їх мало цікавила безпека країни, якщо вона не мала корупційної складової. Натомість згодом пролунало два тривожні сигнали, які змусили вдумливу частину українського соціуму по-іншому поглянути на міжнародне становище країни. Перший це так звана «мєшковщина» в Криму (1994 р.), від якої тхнуло сепаратизмом і іредентизмом; другий події довкола коси Тузла (2003 р.).

За нашими оцінками, саме з другого кейсу почалася неоголошена латентна гібридна війна проти України [Рущенко, 2020: с. 297-303]. Загрози підштовхнули розвиток парадигми національної безпеки, тут була присутня і звичайна бюрократична логіка, коли державна функція костеніє у вигляді інституцій, різних структур і бюрократичного апарату. До речі, у випадку Тузли Україна намагалася поставити питання в межах Будапештського меморандуму, але отримала відмову. Путін зрозумів, що Україна немає міжнародної протекції через втрату ядерного статусу. Як і варто було очікувати, Україна спробувала розіграти карту з парадигмою політичного протекціонізму. Були спроби вступити до Північноатлантичного альянсу, але ці намагання нейтралізував Путін, зокрема, у 2008 р., коли він особисто тиснув на французького президента і канцлера Німеччини, аби Україні було відмовлено у наданні так званого ПДЧ. Протекціоністська модель не спрацювала. Україна залишилася наодинці з країною-агресоркою.

Державницька парадигма полягала в тому, аби власними силами, як важливу функцію держави, зміцнити підвалини національної безпеки. Не можна стверджувати, що за останні двадцять років у цьому відношенні нічого не робилося. Навпаки, спостерігалася доволі висока бюрократична активність. По-перше, нарешті була розроблена і прийнята, за каденції В. Ющенка, стратегія національної безпеки. Кожний наступний президент коригував стратегію відповідно до внутрішньої і зовнішньої ситуації. За В. Януковича зі стратегії (2012 р.) й інших державних документів були прибрані згадки про НАТО; стратегія 2015 р. відбивала факт гібридної агресії РФ. Чинна Стратегія національної безпеки України «Безпека людини безпека країни» затверджена Указом Президента України від 14 вересня 2020 р. № 392/2020 [Указ, 2020]. Останні два документи свідчать про розвиток державницького мислення в галузі національної безпеки в умовах безпрецедентного зовнішнього тиску.

Виникла певна ієрархія державних документів. Стратегія національної безпеки дороговказ, основа для розробки низки стратегічних документів у різних галузях: військовій, стосовно економіки, окремо для інформаційної і кібербезпеки. Так, Міноборони розробило Стратегію воєнної безпеки України. 25 березня 2021 р. Президент України своїм Указом № 121/2021 затвердив рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про Стратегію воєнної безпеки України». А вже на основі цього документа військові підготували Стратегічний оборонний бюлетень України (СОБ), програмні документи з питань оборони та розвитку сил оборони, розвитку озброєння й військової техніки, а також план оборони України і план застосування сил оборони [Рік діяльності Уряду, 2020].

У цьому процесі ми бачимо, по-перше, звичайне намагання державного апарату діяти системно і спиратися на керівні документи. По-друге, у довоєнні роки розгорнуто мережу безпекових інституцій (сектор безпеки і оборони) на чолі з РНБО. До цього сектору входять: Міністерство оборони України, Збройні Сили України, Державна спеціальна служба транспорту, Міністерство внутрішніх справ України, Національна гвардія України, Національна поліція України, Державна прикордонна служба України, Державна міграційна служба України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України, Управління державної охорони України, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, розвідувальні органи України, центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізацію державної військово-промислової політики.

По-третє, розгортання мережі безпекових інституцій потребувало кадрової роботи, здійснювалися пошук і підготовка фахівців, що є улюбленою бюрократичною справою (добір і розстановка кадрів), перебудовувалася система відповідних закладів вищої освіти. Таким чином, бюрократичний бік справи виглядав пристойно. Державницька парадигма набирала сили. Усе зазначене так чи інакше робилося. Як завжди декларації, документи, добрі наміри випереджали наявні ресурси й обсяги бюджетного фінансування. А це, не в останню чергу, залежить від психологічних чинників, відчуття небезпеки, спроможності уявити критичні сценарії майбутнього, здатності тверезо аналізувати загрози та ризики. Наприклад, є альтернатива: хороші дороги чи ракетний щит? Вибір не простий, залежить від суб'єктивного чинника, особливо в ситуації, коли безпека є виключною функцією держави і відповідні питання розв'язуються бюрократичним шляхом.

Україна на шляху розбудови державної політики у сфері національної безпеки залучала світовий досвід, передусім американський підхід. Сам термін «національна безпека» вперше вжив Теодор Рузвельт 1904 р. вполітичній заяві Конгресу. Нормативне закріплення поняття відбулося у 1947 р. з прийняттям закону США «Про національну безпеку» (англ. The National Security Act). Американська модель національної безпеки базується, зокрема, на ідеях американського політолога Г. Моргентау, який національну безпеку розумів як безпеку громадян, суспільства і держави [Павлютін, 2020]. Рада національної безпеки і оборони України, як провідна інституція в галузі національної безпеки, є також наслідуванням американського досвіду. Американська Рада національної безпеки створена 1947 р. на основі Закону «Про національну безпеку». Її структура, повноваження, персональний склад, очевидно, бралися за основу при розробці положення щодо РНБО України [Аналітична доповідь, 2015]. У ХХ ст. до теоретичних і практичних питань безпеки США долучилися такі відомі особистості, як З. Бжезинський, Г. Кіссінджер, Р. Макнамара, У. Перрі, С. Телбот, Ф. Фукуяма, С. Гантінгтон. Безпека країни є абсолютним пріоритетом для американських політиків, вони також були свідомі власної історичної місії захист демократії, прав людини, свободи в усьому світі.

А що є стрижнем безпекової свідомості українських державних діячів? Частина з них, як відомо, активно працювала на інтереси РФ і зараз переховується на території країни-агресора. Ми пам'ятаємо, що за часів правління В. Януковича більшість у Верховній Раді не була обтяженою патріотизмом, чого тільки варті харківські угоди 2010 р. з фактичної здачі Криму Росії (у Кремлі договір щодо долі Чорноморського флоту саме так і трактувався). І, безумовно, корупція вбиває усі хороші починання і робить політичний клас уразливим перед пропозиціями агентів ззовні. Не випадково адміністрація американського президента саме корупцію розглядає як пріоритетну загрозу економічній і національній безпеці: «Ми проголошуємо окремою метою протистояння корупції, яка роз'їдає демократію зсередини й дедалі більше береться на озброєння авторитарними державами, щоб підірвати демократичні інститути...», зазначається в заяві американської амбасади в Києві з приводу роз'яснення курсу Вашингтона [Інформаційний аркуш, 2021].

Парадигму національної безпеки ми бачимо передусім не як формалізовані державні документи, а як спосіб мислення, що лежить в основі практичної діяльності. Якщо частина суспільства не цінує країну і не збирається її боронити, то державницька парадигма стає вихолощеною: нібито коліщата державної машини провертаються у потрібному напрямі, проте за цим не стоять щирі переконання і воля до захисту країни. І результат не той, що очікувався. І копіювання чужих інституцій не дає належного ефекту.

Зміцненню державницької парадигми в Україні сприяла не тільки бюрократична логіка, а й міжнародна ситуація, яка не складалася на користь України. Після 2014 р. стає остаточно зрозумілим: Будапештський протокол не працює, Україна не буде внайближчій перспективі членом НАТО, потрібно шукати власні можливості для оборони. Які козирі та можливості залишилися у країни, що легко позбулася своїх стратегічних переваг? Не так вже і багато.

У середовищі українських військових почали обговорюватися різні оборонні стратегії, а Ю. Даник (Національний університет оборони України) свого часу пропонував концепцію превентивної оборони [Даник, 2010]. Ідея стримування агресора стає домінуючою в оборонних документах. Урешті-решт, в умовах екзистенційної загрози з боку РФ зійшлися на ідеї «тотальної оборони». Такий підхід є доволі поширеним устратегії невеликих держав. Нейтральні Швеція і Фінляндія застосовують принцип «національна безпека всією громадою». Члени НАТО Норвегія і Естонія залучають для оборони країни кожного громадянина та всі державні й недержавні структури. Останнім часом питання всеохопної (тотальної) оборони активно ставиться в Польщі та Грузії [Стратегія, 2021].

До офіційних документів термін «тотальна оборона» не потрапив, воєнна стратегія іменується «всеохопна оборона». На нашу думку, в умовах, коли літаки, танки, гармати бездарно розтринькали, а ракетний щит не було створено, головною новацією виявилася розробка системи територіальної оборони як «ідеології захисту своєї землі», тобто ідея полягала в тому, аби роздати місцевим патріотам зброю, гранати і гранатомети радянського виробництва і таким чином допомогти війську стримати «другу армію світу».

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, за рік до початку масштабної агресії з боку РФ, зробив критичний аналіз нової воєнної доктрини (стратегія воєнної безпеки України) і дійшов таких висновків: 1) воєнна стратегія залишається занадто поміркованою та спрямованою на якесь надзвичайно віддалене майбутнє. Команда Зеленського не вірить у застосування Кремлем саме воєнного важеля; 2) відсутність непублічних фахових обговорень документа на етапі його формування, як і відсутність публічного представлення цього документа суспільству, з відповідними поясненнями та аргументами; 3) нова доктрина, серед іншого, вказує, що «самооборона від агресії не має на меті досягнення воєнного паритету з РФ, що призвело б до надмірної мілітаризації держави. Це справедливо лише наполовину, виглядає дещо інфантильно (виділено авторами) і свідчить про неготовність військово-політичного керівництва будувати справді сучасну систему оборони» [Бадрак, 2021].