Визначення проблем розвитку конституційних принципів складових системи забезпечення національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський інститут Національної гвардії України

Національний університет оборони України

Визначення проблем розвитку конституційних принципів складових системи забезпечення національної безпеки

Бейкун А.Л., кандидат юридичних наук, доцент

Матвієць С.Я., Чухрай І.Ю., Баланда О.М.

Київ

Резюме

національний безпека конституційний оборона

У статті розглядаються правові питання, пов'язані з ефективністю діяльності силових структур у секторі безпеки і оборони з точки зору необхідності дотримання конституційних принципів у їхній діяльності. Система забезпечення національної безпеки Української держави має утворювати єдиний державно-правовий механізм з чітко визначеними безпековими елементами, який має вирішувати та виконувати свої функції в межах повноважень, визначених чинним законодавством, та з метою захисту життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства. Обгрунтована необхідність розроблення нових законів та удосконалення чинних актів законодавства й інших нормативно-правових документів, які регулюють відносини у сфері державної безпеки, що, безумовно, потребує нового праворозуміння, яке має бути застосоване у правотворчому та правозастосовному процесах.

Ключові слова: питання сил безпеки; сектор безпеки і оборони; конституційні засади діяльності; загрози і небезпеки; національна безпека.

Annotation

Determination of the development problems of the constitutional principles of the components of the national security system

The relevance of the work lies in the fact that the development of the Ukrainian State is, first of all, the result of the Ukrainian society's constant orientation towards the principles of humanism and justice and democratic development in the context of external threats and dangers having increased to a critical level, in particular in the context of repelling the armed aggression of the Russian Federation against Ukraine. In searching for ways of further development, it is necessary to realise the actual use of the basic principles of legal regulation of the national security system, to fill it with real democratic content and, accordingly, to seek a harmonious balance of the effectiveness of the national security system.

The purpose of the article is to provide a theoretical outline of the problems of regulation and legal support of state security, functioning of the security and defence sector actors in the context of the need to comply with the principles of constitutional activity, and to improve the legal framework for interaction between civil society and the components of the security and defence sector.

In the context of martial law in Ukraine, the following issues need to be addressed: improving the existing legal framework to effectively repel military aggression by the Russian Federation; creating conditions to facilitate the reconstruction of the state; restoring various sectors of the economy and industry; creating comprehensive mechanisms for social support for citizens affected by military aggression and providing them with adequate social assistance.

As the quintessence of these efforts, a systematic, logical and coherent legal framework in the field of national (state) security should be developed. In addition, the legal framework for national security in other countries and the possibility of borrowing the most constructive and adapted elements of the legal framework in the field of national security of other countries should be analysed.

Keywords: issues of security forces; security and defence sector; constitutional principles of activity; threats and dangers; national security.

Постановка проблеми

Актуальність роботи полягає в тому, що розвиток Української держави є, насамперед, результатом постійної орієнтації українського суспільства на принципи гуманізму і справедливості та демократичного розвитку в умовах, коли зовнішні загрози і небезпеки зросли до критичного рівня, зокрема в контексті відбиття збройної агресії Російської Федерації проти України. У пошуку шляхів подальшого розвитку необхідно усвідомити реальне використання основних принципів правового регулювання системи забезпечення національної безпеки, наповнити його реальним демократичним змістом і, відповідно, шукати гармонійний баланс ефективності системи забезпечення національної безпеки. Крім того, оскільки сектор безпеки і оборони є головною складовою системи забезпечення національної безпеки і, по суті, визначає її зміст, важливим є з'ясування засад, на яких цей сектор має формуватися і функціонувати, тобто змісту принципів правового регулювання його організації та діяльності.

Таким чином, базове положення полягає в тому, що захист національної безпеки є як загальнонаціональним, так і суспільно-політичним питанням. Тому, правове регулювання національної безпеки не може досягти бажаних результатів без виваженої державної політики, спрямованої на захист основ демократичного устрою держави, а отже, і національної безпеки.

Відповідно, актуальною проблематикою є необхідність взаємоузгодження конституційних принципів функціонування державних інститутів, насамперед, суб'єктів сектору безпеки і оборони України з чинним національно-безпековим законодавством, у якому не повною мірою враховані або розкриті відповідні, зазначені вище принципи.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблемні питання взаємоузгодження конституційних принципів функціонування суб'єктів сектору безпеки і оборони та ефективності їх діяльності піднімало чимало науковців -правників та безпекознавців [1-12].

Означена проблематика недостатньо висвітлена у публікаціях, або фрагментарно В. Ю. Богдановичем, Г. В. Новицьким, М. М. Прохоренком, Ф. В. Саганюком, Г. П. Ситником, М. І. Шпурою та іншими. а лише комплексно піднімалась: М. М. Лобком, В. Й. Пашинським, І. В. Романовим, М. В. Сіцінською, О. В. Устименком,

Метою статті є теоретичне окреслення проблем регулювання та правового забезпечення державної безпеки, функціонування суб'єктів сектору безпеки і оборони в контексті необхідності дотримання принципів конституційної діяльності, а також вдосконалення правового підгрунтя взаємодії між громадянським суспільством і складовими сектору безпеки і оборони.

Виклад основного матеріалу

Згідно з загальноприйнятою науковою думкою, національна безпека означає захист важливих життєвих інтересів громадян, суспільства та держави [13]. Це включає в себе забезпечення стійкого розвитку суспільства, вчасне виявлення, запобігання та усунення реальних і можливих загроз національним інтересам у різних сферах, таких як: правоохоронна митна політика, торгівля та підприємницька діяльність, боротьба з корупцією, безпека державного кордону, оборона, міграційна політика, охорона здоров'я, освіта, наука, технологічний та інноваційний розвиток, культурна політика, свобода слова та інформаційна безпека, кібербезпека, соціальна політика, пенсійне забезпечення, житлово-комунальне господарство, фінансові послуги, права власності, фондові ринки, податкова та діяльність, банківські послуги, інвестиційна політика, ревізійна діяльність, грошова та валютна політика, захист інформації, видобуток природних ресурсів, екологічний та природний захист та інші сфери функціонування держави та державного управління в умовах можливих негативних тенденцій, що створюють потенційні чи реальні загрози національним інтересам.

Як відомо, основою нормативно - правового забезпечення національної безпеки є створення та підтримання в актуальному стані нормативно-правової бази як правового інструменту забезпечення реального порядку в системі національної безпеки [14].

На думку багатьох провідних дослідників у сфері національної безпеки, нормативно-правова база - це виражений у правових нормах організаційно-функціональний образ системи національної безпеки, що відповідає її призначенню. До того ж, правові норми гарантують моделювання самої системи національної безпеки та її підсистем, упорядкування та формалізацію її функціональної, організаційної та інформаційної структури, а також виконують інформаційну функцію [15-17].

Державна політика у сфері національної безпеки і оборони спрямована на захист людини і громадянина - їх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності; території та довкілля - від надзвичайних ситуацій.

Як відомо, основними принципами, що регулюють процедури формування державної політики у сфері національної безпеки і оборони, є:

дотримання принципів верховенства права, підзвітності, законності, прозорості та демократичного цивільного контролю за функціонуванням сектору безпеки і оборони та застосуванням сили;

дотримання норм міжнародного права та участь в інтересах України в міжнародних зусиллях з підтримання миру і безпеки, міждержавному устрої та міжнародних механізмах колективної безпеки;

розвиток сектору безпеки і оборони як основного інструменту реалізації державної політики у сфері національної безпеки і оборони;

пріоритет прав і свобод людини і громадянина, верховенства права та договірних (мирних) засобів врегулювання конфліктів;

своєчасність та адекватність заходів із захисту національних інтересів від реальних і потенційних загроз;

чітке розмежування ролей та взаємодії органів державної влади у забезпеченні національної безпеки;

демократичний цивільний контроль над сектором безпеки і оборони та іншими структурами системи забезпечення національної безпеки.

Відповідно до зазначеного, можна окреслити такі основні національні інтереси України:

суверенітет і територіальна цілісність держави, демократичний конституційний лад і невтручання у внутрішні справи України;

сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави з метою підвищення рівня та якості життя населення;

інтеграція України у європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору (НАТО), розвиток рівноправних і взаємовигідних відносин з іншими державами [18].

Як вбачається з загальновідомих положень, загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сфері національної безпеки і оборони визначаються у: Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України та інших програмних документах у сфері національної безпеки і оборони. Вони затверджуються рішеннями Ради національної безпеки і оборони України та указами Президента України.

Таким чином, національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технічній, розвідувальній та інших сферах згідно з прийнятими в установленому порядку доктринами, концепціями, стратегіями і програмами.

Система національної безпеки є матеріальним утворенням, яке існує в реальності та складається з відносно самостійних і, в певних аспектах, взаємозалежних підсистем (суб'єктів). Слід зазначити, що такими “підсистемами” можуть бути лише суб'єкти, які мають значний ступінь самостійності, але, разом з тим, утворюють означену вище певну цілісну систему та виконують у ній чітко визначені функції.

Ураховуючи ієрархічний характер побудови та функціонування вказаної соціальної системи, можна побачити, що система національної безпеки Української держави є надзвичайно складною,

інтегрованою, багаторівневою, соціальною відкритою системою, яка формується та функціонує під впливом багатьох факторів внутрішнього та зовнішнього середовища. Система національної безпеки України - це діалектичне поєднання певної кількості підсистем та елементів, що визначається об'єктивними законами розвитку людини, суспільства і держави та розглядається як відкрита динамічна система в усіх її найважливіших внутрішніх і зовнішніх зв'язках [19].

Закони у сфері державної безпеки і оборони за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою посідають особливе місце поряд з Конституцією, органічно розвивають її та випливають з неї. Ці закони відіграють дуже важливу роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відносин, що складаються в процесі захисту національних інтересів та охорони особи, суспільства і держави Україна від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Такі закони безпосередньо включені до конституційної системи України. Їх політико-правовий зміст визначається, насамперед, Конституцією України, яка є найважливішим політико-правовим документом України. Саме Конституція визначає, які закони у сфері національної безпеки і оборони мають бути прийняті та відповідно до яких статей Конституції вони мають бути сформульовані. Однак Конституція, на відміну від закону, охоплює своїм регулятивним впливом не весь спектр конституційних питань, а лише окремі, найбільш важливі напрями, а їх важливість, особливо з точки зору суспільних відносин у сфері національної безпеки і національної оборони, потребує законодавчого визначення у формі відповідних конституційних положень [15].

На думку А. В. Янчука [20], завданнями створення сучасної нормативно-правової бази та належного правового забезпечення державної безпеки є:

юридичне визначення та закріплення існуючих відносин у сфері забезпечення національної безпеки;

визначення засад правового

регулювання цих відносин;

встановлення нових відносин, які не врегульовані чинним законодавством, але є вкрай необхідними в умовах сьогодення;

усунення відносин і ситуацій, які застаріли і гальмують розвиток системи забезпечення національної безпеки.

Аналізуючи найважливіші особливості правової природи законів у сфері національної безпеки і оборони як конституційної основи, слід звернути увагу на такі аспекти:

означені закони мають особливий статус, який за своїм суспільно -політичним значенням поступається лише Конституції, і становлять відносно самостійний юридичний ряд взаємопов'язаних законів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки і оборони;

закони у сфері національної безпеки і оборони мають вищу юридичну силу порівняно зі звичайними законами;

закони в оборонно-безпековому секторі мають чітко визначену сферу регулювання;

закони у сфері національної безпеки і оборони є комплексними та мають значну сферу застосування, що зумовлено їхнім змістом та функціональним призначенням;

указані нормативно-правові акти мають високий ступінь стабільності та відповідний термін дії;

закони в означеній сфері характеризуються певним регулятивним впливом, тобто застосуванням норм у правовідносинах у секторі державної безпеки і оборони [17].

Декларування в Конституції положення, що Україна є правовою, соціальною, демократичною державою, підтверджує необхідність розвитку та подальшого вдосконалення законодавства у сфері національної безпеки. У зв'язку з цим абсолютною аксіомою вважається твердження В. І. Абрамова про те, що необхідність унормування та правового регулювання захисту національних інтересів значною мірою залежить від вибору інструментарію розуміння національних інтересів та механізмів їх реалізації [21].

Аналізуючи правові засади системи забезпечення національної безпеки, слід зазначити, що більшість з цих законів не мають механізмів їх реалізації, контролю за їх виконанням, або, навіть, передбаченої законом відповідальності за порушення вимог чинного законодавства з питань національної безпеки.

З урахуванням означеного, можна вказати на такі основні недоліки законодавства у сфері національної безпеки:

у змісті “безпекового” законодавства спостерігається певна абстрактність - законодавчі акти, як правило, мають суто декларативний характер, а певні теоретикосистемні конструкції, хоча і є логічно обґрунтованими, але далекими від практичних реалій суспільно-політичного життя і, навіть, державотворення;

динаміка суспільних відносин часто не враховується при розробці, прийнятті чи зміні чинних “безпекових” законів - ці закони часто поєднуються з матеріальними та загальними ознаками, які закріплюють певний де-факто статус, а тому не регулюють відповідні відносини щодо чітко визначених стратегічних пріоритетів та орієнтирів розвитку держави;

швидкі зміни політичної ситуації практично виключили можливість прогнозованого розвитку законодавства у сфері безпеки і оборони для реалізації найважливіших пріоритетів у сферах державного будівництва, розвитку та реформування сектору безпеки і оборони, зовнішньої політики, економіки, екології та інформаційної безпеки;

значна кількість стратегій, концепцій та програм розвитку напрямів і сфер сектору безпеки і оборони мають суто декларативний характер і суттєво не пов'язані з чинним галузевим законодавством (хоча, як правило, на нього декларативно посилаються), не ґрунтуються на алгоритмах нейтралізації кризових явищ, загроз і небезпек, на конкретних механізмах підтримки та втілення прийнятих рішень та усталених алгоритмах прийняття певних рішень, не пропонують покрокових заходів щодо розвитку окремих сегментів забезпечення національної безпеки, зокрема, організаційних структур;

відсутній чіткий нормативний алгоритм взаємодії вищих органів влади та “силового блоку” сектору безпеки і оборони у разі виникнення та розвитку внутрішніх і зовнішніх кризових явищ;

відсутність професійно виваженого підходу при формуванні робочих груп з розробки законопроєктів у сфері безпеки і оборони; недостатній рівень інформаційної підтримки парламентаріїв та законопроєктного сегменту забезпечуючих структур Верховної Ради України.

Водночас, ще в аналітичній доповіді Національного інституту стратегічних досліджень до позачергового послання Президента України до Верховної Ради України у 2014 році “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у сфері національної безпеки” (майже десять років тому) передбачалися актуальні й досі і прагматичні кроки щодо ефективного реформування законодавства у сфері безпеки і оборони та системи забезпечення національної безпеки в цілому [22]. Зокрема, передбачалось:

реорганізація сектору безпеки і оборони відповідно до європейських стандартів, запровадження принципів народовладдя, патріотизму, компетентності, цивілізованості, координації, ефективної взаємодії, чіткого розподілу завдань та усунення дублювання функцій;

збереження індивідуального підходу до особового складу та високого професійного потенціалу Збройних Сил України, інших збройних формувань, правоохоронних,

розвідувальних, судових і спеціальних органів без послаблення їхньої боєздатності та компетентності;

започаткування принципово нових цивільно-військових відносин;

врахування змін у суспільстві, особливо динамічних і таких, що швидко розвиваються, при радикальному оновленні законодавства з питань національної безпеки;