Верховенство права в практиці Європейського суду з прав людини: проблеми осмислення і еволюції поглядів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сумський національний аграрний університет

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА В ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ: ПРОБЛЕМИ ОСМИСЛЕННЯ І ЕВОЛЮЦІЇ ПОГЛЯДІВ

Оксана Юріївна Соп'яненко,

аспірант юридичного факультету

суддя Господарського суду Сумської області

Постановка проблеми

Нині одним із можливих численних методологічних інструментаріїв і засобів пізнання сутності верховенства права є осмислення практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Значення правозастосовної і правороз'яснювальної діяльності вищої європейської судової інституції настільки велике, що вона стає для багатьох країн орієнтиром необхідних перетворень цивільного судочинства, формує основні підходи і уявлення про належну реалізацію ідеї справедливого судового розгляду.

Для України вирішення внутрішніх накопичених проблем судової влади і судочинства крізь призму практики Європейського суду з прав людини стає все більш знаковим явищем. По суті, йдеться про вплив глобальних тенденцій фундаменталізації основних прав і свобод людини на цивільне судочинство, і як наслідок, все більше сприйняття концептів верховенства права в законотворчій і судовій діяльності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Досліджувана проблематика розглядалась у працях багатьох теоретиків і практиків процесуального права. До вітчизняних науковців слід віднести К.В. Гусарова, О.В. Дем'янову, В.В. Комарова, М.П. Курила, Н.Ю. Сакару, Г.П. Тимченка, О.С. Ткачука, С.Я. Фурсу, Т.А. Цувіну та ін. У цілому, враховуючи важливість забезпечення верховенства права, тема продовжує залишатись актуальною.

Формулювання мети статті

Метою цього дослідження є аналіз верховенства права в прецедентній практиці ЄСПЛ, визначення основних проблем у розумінні справедливості судового розгляду та врахування Україною міжнародних стандартів здійснення правосуддя.

Виклад основного матеріалу

Вимога забезпечення верховенства права та справедливості судового розгляду має стати визначальним напрямом розвитку цивільного процесуального законодавства. Практика ЄСПЛ, виступаючи емпіричною базою на шляху необхідних реформ, сприяє виявленню недоліків існуючої системи правосуддя і дає приклади їх можливого вирішення. Поки що Україна далека від ефективної системи розгляду правових спорів і конфліктів. Про це красномовно свідчать щорічні статистичні дані про подані скарги українських громадян до ЄСПЛ. Для багатьох наших громадян - це остання надія на відновлення справедливості й захист свого права. Причини, які спонукають до звернення, звичайно, можуть різнитися в силу тих чи інших обставин, але в цілому їх слід об'єднати під однією загальною назвою - порушення права на справедливий суд.

Для нашої держави актуальним залишається питання відновлення втраченої довіри громадян до вітчизняної судової системи і судових рішень, прийнятих національними судами. Певні кроки в цьому напрямі вже зроблені. Можна згадати прийняті в 2014 і 2015 рр. Закони України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» та «Про забезпечення права на справедливий суд», які кардинально змінили порядок формування суддівського корпусу.

При цьому для європейських суддів і правничої спільноти залишається незмінною теза про значення права на справедливий суд як основної правової цінності, яка не підлягає обмежувальному тлумаченню. В іншому випадку це йшло б абсолютно врозріз з метою і призначенням конвенціальних положень. В основу ст. 6 покладені ідеї верховенства права як ключові характеристики забезпечення справедливості судового розгляду¹.

У цивілістичній процесуальній доктрині звертають найпильнішу увагу на зміст права на справедливий суд. Пояснення цьому С.Ф. Афанасьєв бачить у тому, що в разі, якщо держава через створені нею установи не забезпечує справжній захист названих прав і свобод, то вони, як свідчить весь історичний досвід, перетворюються на нездійсненну обіцянку, декларацію про наміри. Ця очевидна обставина змушує багато країн, які дотримуються демократичних принципів і засад, звертати увагу на матеріальні, інституційні, процесуальні та інші гарантії реалізації національних, а також міжнародних правових настанов. У цьому аспекті, на думку цитованого автора, основну роль відведено праву на справедливий судовий розгляд, який конструюється з чотирьох елементів: інституційного, органічного, процесуального та спеціального.

Інституційний елемент права на справедливий судовий розгляд охоплює критерії, яким повинен відповідати суд загальної юрисдикції з тим, щоб у ньому можна було вбачати компетентний орган з розгляду і вирішення цивільних справ. У системі цих критеріїв незалежність і неупередженість суду є цілісним правовим утворенням, оскільки неупередженість належить до змістовної сторони незалежності. При цьому об'єктивний аспект неупередженості включає правові засоби процедурно-процесуального характеру, спрямовані на виключення сумнівів в упередженості суду; суб'єктивний - стосується особистості судді, його поведінки в рамках цивільного судочинства і за його межами. Саме суб'єктивний аспект неупередженості найтісніше пов'язаний із дотриманням цивільної процесуальної форми.

Органічний елемент права на справедливий судовий розгляд у рамках складного цивільного процесуального правовідношення виявляється через діалектичну єдність права на доступ до правосуддя і суворо регламентованої діяльності та правовідносин учасників судочинства, що мають місце у зв'язку з розглядом та вирішенням цивільних справ.

Процесуальний елемент права на справедливий суд, як зазначає вчений, у цей час не набув завершеного вигляду, він перебуває в стадії формування за допомогою прецедентної практики Європейського суду з прав людини, з урахуванням якої до мінімального набору обов'язкових процесуальних гарантій, що реалізуються судом першої інстанції, слід віднести: публічний судовий розгляд; судовий розгляд упродовж розумного строку; рівні процесуальні можливості сторін в умовах дії принципу змагальності; отримання мотивованого судового рішення; виконання судового рішення, яке набрало чинності².

Схожі за своєю суттю класифікаційні критерії права на справедливий суд пропонують інші дослідники. Вони вважають, що природа права на справедливий суд настільки складна, що дає змогу говорити про нього як про комплексне правове явище, в якому тісно переплетені органічні, інституційні, процесуальні та спеціальні елементи. При цьому ці елементи охоплюють і порядок формування суду, доступність правосуддя і можливість втілення судових рішень, а також базові характеристики судового процесу, зокрема, розумний термін судового розгляду, змагальну форму процесу і рівність прав його учасників та інші гарантії належного здійснення судочинства³.

На думку Т.А. Цувіної, фундаментальне значення принципу верховенства права в контексті тлумачення конвенційних положень фактично дозволяє використовувати верховенство права при тлумаченні всіх інших статей ЄКПЛ. При цьому, зважаючи на те значення, яке надається праву на судовий захист у механізмі захисту прав та свобод людини, а також у реалізації принципу верховенства права у демократичному суспільстві, умовно групу процесуальних гарантій можна розподілити на два види: по-перше, загальні процесуальні гарантії, з якими ЄСПЛ прямо пов'язує реалізацію принципу верховенства права, по-друге, спеціальні гарантії для кримінального провадження.

Гарантії першого виду включають у себе такі елементи права на справедливий судовий розгляд, як доступ до суду; незалежність та неупередженість суду; заборона втручання законодавця у процес відправлення правосуддя; принцип res judicata; виконання судових рішень. Що стосується другої групи гарантій, які застосовуються у кримінальних провадженнях, то тут слід виокремити такі гарантії, як презумпція невинуватості; принципи nullum crimen sine lege та nullum poene sine lege; заборона катування; наявність ефективних заходів із розслідування справи у випадках, коли особа загинула внаслідок застосування смертельної зброї⁴.

О.Б. Прокопенко поняття «справедливий суд» розглядає в єдності двох аспектів: матеріальної (змістовної) справедливості, яка міститься у змісті судового рішення та процесуальної (процедурної) справедливості, яка передбачає розгляд справи відповідно до визначених законом судових процедур та обґрунтовує, що справедливість є важливим критерієм оцінки ефективності й легітимності діяльності судової влади, а також невід'ємним елементом змісту судового рішення, в якому відображається результат діяльності суду з розгляду правових спорів.

Зміст права на справедливий суд автор розкриває через аналіз його елементів, які виступають у тісному взаємозв'язку, сукупність яких у різних країнах різниться, що зумовлено як особливостями історичних передумов його становлення, так і сутнісними характеристиками правових систем і представляє систему організаційно-правових гарантій права на справедливий суд, які поділяються на інституціональні (незалежність та неупередженість суду, утворення суду на підставі закону, компетентність суддів) та процесуальні (розумний строк розгляду справи, наявність системи альтернативних інститутів вирішення правових спорів, виконання судових рішень)⁵.

Представлені позиції свідчать про важливість продовження формування належного методологічного фундаменту осмислення категорії права на справедливий суд. Так, як базисну сформулюємо тезу про те, що поняття справедливості судового розгляду в контексті ст. 6 Конвенції ще не отримало свого остаточного концептуального оформлення. Водночас правомірною буде вказівка на те, що одним із основних елементів справедливого судового розгляду є право на доступність суду або доступ до правосуддя.

Ця категорія вже тривалий час є предметом постійної уваги процесуалістів. Як слушно зазначав І.А. Приходько, що доступність правосуддя - принцип, який пронизує всю матерію процесуальних відносин. Це один із принципів цивільного процесу, що полягає у відсутності надмірних перешкод у зверненні до суду і отриманні судового захисту⁶.

На думку М.С. Шакарян, доступність правосуддя повинна бути забезпечена належною законодавчою базою, тобто необхідно мати відповідні потребам суспільних відносин внутрішньо узгоджене процесуальне і пов'язане з ним матеріальне законодавство. Продовжуючи міркування, вчена наголошувала, що доступність правосуддя визначається наявністю наступних умов: гарантоване право на звернення до суду в установленому порядку, що не допускає суб'єктивізму при застосуванні закону; близькість суду до населення; розумні судові витрати з правом незаможного бути звільненим від них; розумні терміни розгляду і вирішення цивільних справ; науково обґрунтовані нормативи навантаження суддів; простота і ясність процедури розгляду справи; гарантія юридичної допомоги, нужденним - безкоштовно⁷.

На думку В.В. Яркова, до числа основних факторів, що визначають доступ до правосуддя, належать: тривалість судових процесів; подорожчання всієї юридичної інфраструктури, включаючи сферу представництва; зміна економічних умов діяльності адвокатури та нотаріату; ускладнення організації судової системи та правил судового процесу; нерозвиненість суспільних інститутів, що забезпечують юридичний захист різних груп населення⁸.

Н.Ю. Сакара здійснила науковий аналіз доступності як стандарту правосуддя, інтерпретацію процесуальних інститутів та процедур, що сприяють реалізації права на звернення до суду за захистом порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів в умовах демократичного суспільства з урахуванням сучасних уявлень про право на справедливий судовий розгляд та правосуддя. Вчена розглянула проблему доступності правосуддя в аспекті розвитку концепції основних прав і свобод людини і довела, що право на доступ до правосуддя є позитивним процесуальним правом у системі прав людини, відповідно до якого кожна особа повинна мати можливість ініціювати судовий розгляд справи щодо своїх цивільних прав і свобод та отримати ефективний захист, а держава зобов'язана створити відповідні умови для реалізації цієї можливості. Виходячи з цього, виокремлено такі складові елементи структурної характеристики доступності правосуддя: раціональна юрисдикція суду; право громадського інтересу; належна судова процедура, розумні строки судового розгляду, право бідності та надання правової допомоги особам, які цього потребують, за допомогою спеціальних процесуальних механізмів⁹.

С.Ф. Афанасьєв, обґрунтовуючи діалектичну єдність доступу до правосуддя, цивільної процесуальної діяльності і відносин, пов'язаних із розглядом та вирішенням по суті цивільних справ, право на доступ до правосуддя розглядає як частковий вияв права на суд. З'ясування його суті, як правило, відбувається через опис стадії досудового провадження. З огляду на те, що ст. 6 Конвенції нічого не повідомляє про право на доступ до правосуддя та його кореляції з цивільним судочинством, Європейський суд за допомогою свого тлумачення резюмував наступне: якщо в особи відсутній реальний доступ до правосуддя та ініціювання судової процедури в цивільних справах, право на справедливий судовий розгляд перетворюється на фікцію, звідси держави, що входять до Ради Європи, несуть перед своїми громадянами і організаціями зобов'язання щодо забезпечення такого доступу, зокрема, нечинення перешкод суб'єктам, які бажають скористатися судовим захистом їхніх прав і законних інтересів та створення особливих умов доступу до правосуддя¹⁰.

Як бачимо, доступність правосуддя - складна правова категорія, що зумовлена багатьма чинниками, більшість з яких пов'язана власне зі сферою процесуального законодавства. Зокрема, це питання формування юрисдикційних повноважень, встановлення реальних термінів судового розгляду, належні судові процедури, можливості інстанційного перегляду судових рішень і т. д. Водночас не можна не звертати увагу і на чинники, що лежать поза правовим регулюванням і мають економічну природу. Йдеться насамперед про концептуальне осмислення значення судових витрат, надання інших процесуальних гарантій, спрямованих на створення рівних правових можливостей учасників судового процесу.

Це ще раз наголошує на важливості комплексного вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням доступності правосуддя і права на справедливий суд. По суті, це давня проблема усунення наявної процесуальної надмірності або недостатності, яка може проявлятися в перешкодах на шляху отримання судового захисту. У рішенні ЄСПЛ «Фаєд проти Сполученого Королівства» від 21 вересня 1994 р. зазначається, що «несумісною була б ситуація, коли Держава могла би вилучати з юрисдикції судів цілу низку позовів про захист цивільних прав та надавати імунітет від притягнення до цивільної відповідальності великим групам чи категоріям осіб». А тому право на доступ до суду можливо реалізувати за наявності двох умов: відсутності матеріальних та процесуальних перепон, які не передбачені в законі та наявність ефективного механізму його реального забезпечення¹¹.

Право на доступ до суду має двояку правову природу, адже, окрім права на судовий розгляд, в особи автоматично передбачається і право на винесення судом рішення у справі. У справі «Ранцев проти Росії та Кіпру» Суд нагадав, що мета його рішень, окрім вирішення конкретної справи, полягає в роз'ясненні, утвердженні та розвитку правил, встановлених Конвенцією для підвищення загальних стандартів захисту прав людини та поширення практики поваги до прав людини в державах-учасницях¹².

У справі «Балкунас проти Литви», яка стосувалася відмови Верховного суду частково звільнити заявника від сплати судового збору за подання касаційної скарги у цивільному провадженні чи надати дозвіл на відстрочку сплати цих сум, ЄСПЛ констатував порушення права на справедливий суд. ЄСПЛ погодився, що, як зазначив Уряд, сума судового збору не була надмірною сама собою. Проте в цій справі важливим було не те, чи розмір судового збору був надмірним, а те, чи міг його сплатити заявник. На всіх етапах національного провадження заявник клопотав про часткове звільнення від сплати судового збору з вагомих підстав. Як наслідок, ЄСПЛ не може виключити можливості, що Верховний суд може дійти іншого висновку, аніж суди попередніх інстанцій, щодо звільнення від сплати судового збору. Проте у цій справі ані Верховний суд у своїх рішеннях, ані Уряд у своїх запереченнях не навели жодних причин, які могли б виправдовувати різну оцінку фінансової ситуації заявника Верховним судом та судами попередніх інстанцій. Отже, на думку ЄСПЛ, Верховний суд належно не обґрунтував причини відмови у задоволенні клопотання заявника про часткове звільнення від сплати судового збору чи її відстрочку¹³.

Одним із елементів права на справедливий суд є мотивація прийнятих судових рішень. Судове рішення повинно бути не тільки законним і обґрунтованим, а й бути досить мотивованим. Це положення вже стало хрестоматійним. Необхідно дати відповідь на кожну заявлену вимогу сторін, за допомогою мотивації вказати на алгоритм прийнятого судового рішення. Правомірно, на нашу думку, ставити питання про мотивацію як основоположну характеристику судової справедливої діяльності, яка зумовлює, в тому числі, сприйняття й довіру до прийнятих судових рішень.

На обов'язковість мотивування судового рішення вказує і практика ЄСПЛ. Так, у справі «Хаджианас- тасіу проти Греції» Суд зауважив, що договірні держави користуються повною свободою у виборі належних засобів для забезпечення відповідності їхніх судових систем вимогам ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Національні суди повинні, однак, наводити з достатньою чіткістю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення¹⁴.

Положення конвенції в частині мотивованості судових рішень були предметом неодноразових роз'яснень європейських суддів. Так, С.Ф. Афанасьєв зазначає, що у зв'язку з тим, що ст. 6 Європейської Конвенції прямо не вказує державам у результаті врегулювання цивільних справ завжди виносити мотивовані рішення, страсбурзьким суддям неодноразово доводилося давати офіційне роз'яснення з цієї тематики. Коротко воно полягає в тому, що норми міжнародного права зобов'язують суди цивільної юрисдикції мотивувати рішення, але не наказують їм давати докладну відповідь на кожен аргумент осіб, які беруть участь у справі («Г арсіа Руїз проти Іспанії»).