Екосистемний підхід у міжнародному екологічному праві: від ідеї збереження природних екосистем до появи цілісної концепції

Досліджено історичні засади становлення та розвитку екосистемного підходу в міжнародному екологічному праві від ідеї збереження природних екосистем до появи цілісної концепції в рамках Конвенції про охорону біологічного різноманіття. На підставі ґрунтовного аналізу ключових міжнародно-правових актів екологічного спрямування зроблено висновок про їх вплив на процес формування екосистемного підходу на міжнародному рівні.

Ключові слова: міжнародне екологічне право; екосистема; збереження природних екосистем; екосистемне управління; екосистемний підхід.

Abstract

The article explores the historical foundations of the formation and development of the ecosystem approach in international environmental law from the idea of conservation of natural ecosystems to the emergence of a holistic concept within the framework of the Convention on Biological Diversity, which was adopted on June 5, 1992, and which considers the ecosystem approach as a strategy for the integrated management of land, water and living resources that promotes conservation and sustainable use in an equitable way.

Keywords: international environmental law; ecosystem; conservation of natural ecosystems; ecosystem management; ecosystem approach.

Основна частина

Фундаментальною основою сталого розвитку є екосистемний підхід, який як цілісна концепція розробляється в рамках Конвенції про охорону біологічного різноманіття від 05.06.1992 р. [1], прийнятої на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (м. Ріо-де-Жанейро, Бразилія, 03-14.06.1992 р.). Згідно зі ст. 1 Конвенції її цілями є збереження біорізноманіття, стале використання його компонентів та спільне одержання на справедливій і рівній основі вигод, пов'язаних з використанням генетичних ресурсів. У Конвенції міститься визначення екосистеми, яка являє собою динамічний комплекс угруповань рослин, тварин і мікроорганізмів, а також їх неживого навколишнього середовища, взаємодіючих як єдине функціональне ціле (ст. 2), та наводяться зобов'язання Сторін зі збереження екосистем, зокрема, сприяти їх захисту, приймати належні заходи з їх реабілітації та відновлення, запобігати впровадженню, контролювати або знищувати чужорідні види, які їм загрожують, тощо (пункти «d», «f» і «h» ст. 8).

Ключові положення екосистемного підходу закріплюються в рішеннях нарад керівного органу Конвенції - Конференцій Сторін. Так, на Першій нараді (м. Нассау, Багамські острови, 28.11-09.12.1994 р.) Сторони підтвердили залежність майбутнього людства від збереження різноманітності екосистем (п. 1 додатку до рішення I/8) [2], на Другій нараді (м. Джакарта, Індонезія, 06 - 17.11.1995 р.) екосистемний підхід було визнано головною основою для подальших дій у рамках Конвенції (рішення II/8) [3], тоді як на П'ятій нараді (м. Найробі, Кенія, 15-26.05.2000 р.) було затверджено опис екосистемного підходу, його принципи та практичні вказівки щодо його застосування (розділи «А», «В» і «С» додатку до рішення V/6) [4]. Відповідно до розділу «А» еко - системний підхід є стратегією комплексного управління земельними, водними та живими ресурсами, яка забезпечує їх збереження та стале використання на справедливій основі. Він засновується на науковій методології, яка охоплює всі рівні біологічної організації, включаючи основні структури, процеси, функції та взаємозв'язки між організмами та навколишнім середовищем, а також визнає, що люди з усім їхнім культурним різноманіттям є невід'ємною частиною багатьох екосистем.

Слід зауважити, що в еколого-правовій доктрині немає усталеного погляду на сутність екосистемного підходу, проте науковці наголошують, що передбачений у Конвенції про охорону біорізноманіття екосистемний підхід - це засіб, який дає можливість розглядати взаємозв'язки всередині екосистем з іншими системами та людьми, для яких екосистеми є місцем проживання та засобом для існування. Цей підхід покликаний забезпечити довгострокову стійкість біологічного різноманіття та суттєвий розвиток сучасного розуміння сталого природокористування [5, с. 39].

Переважно в такому контексті, започаткованому Конвенцією, екосистемний підхід розглядається багатьма вченими (Г. Хенне (G. Henne) [6], Р Д. Сміт (R.D. Smith), Е. Малтбі (E Maltby) [7], Е. Моргера (E. Morgera) [8] та ін.), у тому числі й автором цієї статті [9]. Та незважаючи на те, що, дійсно, як цілісна концепція цей підхід розробляється в рамках указаної Конвенції, певні його аспекти можна знайти в міжнародно-правових документах, ухвалених набагато раніше, та які, на наше переконання, теж потребують належної уваги, адже ж майже всі вони в різні часи були погоджені Верховною Радою України, отже, стали частиною національного законодавства.

Значний внесок у розроблення екосистемного підходу в міжнародному екологічному праві, зокрема у висвітлення його доконвенційних засад, зробили як вітчизняні, так і зарубіжні науковці, серед яких М.О. Медведєва (M.O. Medvedieva), яка склала перелік міжнародно-правових актів, де містяться посилання на елементи чи принципи екосистемного підходу [10], Ф.М. Пла - тюв (F.M. Platjouw), яка здійснила їх класифікацію [11], та В. Де Лусія (V. De Lucia), який навів стислу історичну довідку концепції екосистемного підходу [12]. В інших працях теж є посилання на історичні аспекти цього підходу, але він розглядається або щодо окремих сфер, таких як водотоки та водні ресурси, живі морські ресурси, управління рибальством, лісова політика тощо (О. Макінтайр (O. McIntyre) [13], М. Ердем (M. Erdem) [14], Д.Е.Ж. Каррі (D.E. J Currie) [15], С.Р. Енрайт (S.R. Enright), Б. Ботелер (B. Boteler) [16], В. Р Таррелл (W. R Turrell) [17], Д.К. Бекяшев (D.K. Bekjashev) [18], М.Л. Вілкі (M.L. Wilkie) та ін. [19]), або в межах певних міжнародних конвенцій (М.Н. Копилов (M.N. Kopylov), А.М. Солнцев (A.M. Solncev) [20], С. Редджвелл (C. Redgwell) [21], К.Т. Нгуєн (K.T. Nguen) [22], О.В. Руденко (O.V. Rudenko) [23] та ін.).

Виходячи з викладеного, стає очевидним, що історія формування екосистем - ного підходу потребує додаткового та комплексного дослідження, з урахуванням ґрунтовного аналізу міжнародних угод і поглядів учених. З огляду на це метою статті є окреслення історичних засад становлення та розвитку екосистемного підходу в міжнародному екологічному праві від зародження ідеї збереження природних екосистем до появи цілісної концепції в рамках Конвенції про охорону біологічного різноманіття.

Актуалізація питань збереження природних екосистем бере початок у 1960-1970-х рр., коли широка громадськість довідалася про ту загрозу, яка нависла над біосферою. Саме в цей час створюються міжурядові та міжнародні неурядові організації, що займаються питаннями охорони природи та раціонального використання її ресурсів (Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП, 1972 р.), Всесвітній фонд дикої природи (ВФДП, 1961 р.), Римський клуб (1968 р.), Ґрінпіс (1971 р.) та ін.), оприлюднюються численні літературні й наукові твори, де порушуються різні екологічні проблеми («Безмовна весна» (Р. Карсон, 1962 р.), «Коло, що замикається» (Б. Коммо - нер, 1971 р.), «Межі зростання» (перша доповідь Римського клубу, 1972 р.), «Тільки одна Земля» (Б. Уорд, 1973 р.) тощо), розробляються міжнародні програми («Людина і біосфера», 1971 р.) та скликаються міжнародні екологічні конгреси і конференції.

Першою спробою долучити світову громадськість і уряди країн світу до практичного розв'язання глобальних екологічних проблем стала Конференція ООН з проблем навколишнього середовища, проведена у м. Стокгольмі (Швеція) з 05 по 16.06.1972 р. (Стокгольмська конференція). У процесі її роботи було обговорено та прийнято низку взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих документів, центральне місце серед яких займає Декларація ООН з проблем оточуючого людину середовища (Стокгольмська декларація) [24], яка поділяється на дві частини. Перша містить сім тез, які проголошують і роз'яснюють відповідальність людини перед природою, усвідомлення особливої місії людства та необхідність вирішення накопичених проблем, зокрема, підкреслюється, що охорона і поліпшення навколишнього середовища є неодмінною умовою для життя людства. Друга частина передбачає 26 принципів, якими слід керуватися державам у вирішенні екологічних проблем і питань охорони довкілля. Принцип 1 встановлює зв'язок між обов'язком охорони довкілля та реалізацією основних прав і свобод людини. Принципи 2-7 присвячені проблемам використання природних ресурсів планети і збереженню видового різноманіття на Землі. Принципи 8-25 охоплюють заходи охорони та поліпшення умов навколишнього середовища. Останній принцип (26) присвячено наслідкам застосування ядерного озброєння та зброї масового ураження [25, с. 91].

Аналізуючи Стокгольмську декларацію, можна стверджувати, що, незважаючи на відсутність у неї обов'язкової юридичної сили та її антропоцентричний характер (необхідність охорони природи мотивується виключно інтересами людини, значенням природи як ресурсу й оточуючого людину середовища), вона мала доленосне значення не лише для розвитку міжнародного екологічного права, а й для становлення екосистемного підходу. Так, у деяких її принципах прямо наголошено на необхідності збереження екосистем. Указано, що «природні ресурси землі, включаючи повітря, воду, землю, флору і фауну, й особливо репрезентативні зразки природних екосистем, мають бути збережені на благо нинішнього і майбутніх поколінь шляхом ретельного планування й управління», а також те, що будь-який негативний вплив на довкілля має бути припинений, «щоб це не завдавало серйозної чи непоправної шкоди екосистемам» (Принципи 2 і 6).

В окремих принципах про збереження екосистем зазначається опосередковано шляхом визнання потреби у підтримці екосистемних функцій природних об'єктів. Приміром, у Принципі 3 йдеться про те, що «здатність землі виробляти життєво важливі поновлювані ресурси повинна підтримуватися, а там, де це практично бажано і здійснено, відновлюватися чи поліпшуватися». Є принципи, де закріплюються вимоги до справедливого використання природних ресурсів з тим, «щоб забезпечувався захист від виснаження цих ресурсів у майбутньому і щоб вигоди від їх розробки отримувало все людство» (Принцип 5), а також принципи, у яких визнається важливість раціонального планування як засобу «врегулювання будь-якої невідповідності між потребами розвитку та потребами охорони й поліпшення навколишнього середовища» та проведення науково-дослідної та інформаційної роботи «для розв'язання проблем навколишнього середовища на благо всього людства» (Принципи 13 і 14). Загалом, як указують фахівці з міжнародного публічного права, зокрема Г. Хандль (G. Handl), у цій Декларації на задньому плані явно простежується ідея сталого розвитку, незважаючи на те, що вона була сформульована в контексті Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку лише через кілька років після Стокгольмської конференції [26, с. 5].

Тож Декларація ООН з проблем навколишнього середовища, яка була схвалена на Конференції у Стокгольмі, стала своєрідним орієнтиром для становлення екосистемного підходу в міжнародному екологічному праві. Недарма через рік після проведення Конференції її Генеральний секретар М.Ф. Стронг (M.F. Strong) у своїй статті «Рік після Стокгольму» писав: «Уперше ми зрозуміли, що все людство пливе в одному човні - і світове співтовариство зіткнулося з дійсно глобальною і загальною проблемою. Вчені та поети давно намагалися нас попередити - у природі все міцно пов'язане одне з одним» [27, с. 691].

Запроваджена у Стокгольмській декларації екосистемна тенденція простежується у Всесвітній стратегії охорони природи (або Всесвітній стратегії збереження), підготовленій Міжнародним союзом охорони природи (МСОП) за співпрацею та фінансовою підтримкою ЮНЕП, ВФДП та інших міжнародних організацій та опублікованій 05.03.1980 р. [28]. У Передмові до неї зазначено, що люди, у своєму прагненні до економічного розвитку та користування багатствами природи, мають примиритися з реальністю обмеження ресурсів і ємністю екосистем та враховувати потреби майбутніх поколінь. Це послання збереження, адже якщо об'єктом розвитку є забезпечення соціального й економічного добробуту, то об'єктом збереження є забезпечення спроможності Землі підтримувати розвиток й усе життя.

Однією із цілей збереження Стратегія визнає забезпечення основних екологічних процесів (тих, які регулюються, підтримуються чи значно стримуються екосистемами та мають важливе значення для виробництва продуктів харчування, здоров'я та інших аспектів людського виживання і сталого розвитку), а також «систем життєзабезпечення», що є скороченням від основних екосистем, наприклад, вододільні ліси або прибережні водно-болотні угіддя. Підтримання цих процесів і систем є життєво важливим для всього суспільства незалежно від стадії його розвитку.

Чільне місце у Стратегії посідають питання збереження екосистем. Наголошується, що в першу чергу потрібно захищати унікальні екосистеми, а тому мають бути дозволені лише ті способи використання, які сумісні з їх збереженням. Екосистеми не повинні експлуатуватися так сильно, щоб вони знижувалися до рівнів та умов, за яких вони не можуть легко відновитися.

На відміну від Стокгольмської декларації, Всесвітня стратегія охорони природи мала чіткішу екосистемну спрямованість. Як наголошує І. В. Кряж (I.V. Krjazh), ця Стратегія спиралася на положення про обмеженість ресурсів Землі та несучої ємності екосистем як на реалії, з якими людство має узгоджувати своє прагнення економічного розвитку та використання природних багатств. Тому, з одного боку, вона підтримує курс на розвиток, позначений на Стокгольмській конференції, а з іншого - вводить поняття сталого розвитку, що враховує межі допустимого впливу на екосистеми [29, с. 94].

У контексті охорони та сталого використання екосистем на особливу увагу заслуговує Всесвітня хартія природи - міжнародний декларативний документ, схвалений та урочисто проголошений резолюцією 37/7 Генеральної Асамблеї ООН від 28.10.1982 р. [30]. У Преамбулі до неї проголошено, що: «Людство є частиною природи і життя залежить від безперервного функціонування природних систем, які є джерелом енергії та поживних речовин»; «людина може своїми діями або їх наслідками видозмінювати природу і вичерпати її ресурси, і тому вона має усвідомлювати нагальну необхідність збереження рівноваги і якості навколишнього середовища та природних ресурсів», оскільки «довгострокові вигоди, які можуть бути отримані від природи, залежать від збереження екологічних процесів і систем, важливих для підтримання життя», тоді як «деградація природних систем унаслідок надмірного споживання природних ресурсів і зловживання ними… веде до руйнування економічних, соціальних і політичних структур цивілізації». Також указується, що «людина має здобувати знання, необхідні для збереження та розширення її можливостей з використання природних ресурсів, зберігаючи при цьому види й екосистеми на благо нинішнього та майбутніх поколінь».

З аналізу наведених положень можна побачити, що Всесвітня хартія природи, хоч формально й підтримує антропоцентричні тенденції, закладені Стокгольмською декларацією, бо так само підтверджує важливість збереження видів і екосистем «на благо нинішнього та майбутніх поколінь», проте за своєю сутністю, як стверджує О.В. Медведєва (M.O. Medvedieva), є яскравим прикладом впровадження концепції екоцентризму в механізм міжнародно-правового регулювання, оскільки базується на визнанні необхідності поважати природу та забезпечувати її відтворення (і не тому, що це потрібно людині) [31, с. 69].

Із цією метою у Всесвітній хартії природи закріплено п'ять принципів, відповідно до яких має спрямовуватися й оцінюватися будь-яка діяльність людини щодо природи: 1) природу слід поважати і не порушувати її основні процеси;

2) генетична основа життя на землі не має піддаватися небезпеці; популяція кожної форми життя повинна зберігатися на рівні, достатньому для забезпечення її виживання; необхідні для цього середовища існування слід зберігати;

3) ці принципи збереження застосовуються до всіх частин земної поверхні, суші чи моря; особливий захист має надаватися унікальним районам, типовим представникам усіх видів екосистем і середовищ існування рідкісних чи зникаючих видів; 4) екосистеми й організми, які використовуються людиною, а також земні, морські та повітряні ресурси повинні управлятися таким чином, щоб можна було забезпечити їх оптимальну і постійну продуктивність без втрат для цілісності екосистем і видів, з якими вони існують; 5) природу потрібно захищати від розграбування в результаті війни чи інших ворожих дій. Досліджуючи принципи міжнародного права та посилаючись на 4-й принцип Всесвітньої хартії природи, К.В. Василенко (E.V. Vasilenko) небезпідставно стверджує, що вона містить у собі визначення поняття екосистемного підходу [32, с. 52].

Отже, проаналізовані документи мали надзвичайно важливе значення для становлення екосистемного підходу в міжнародному екологічному праві. Як зауважує Д.К. Бекяшев (D.K. Bekjashev), цитуючи А.Н. Вилегжанина (A.N. Vylegzhanin), «у цих документах немає визначення терміна «екосистема», не розкрито зміст екосистемного управління», але саме у Стокгольмській декларації 1972 р. і Всесвітній хартії природи 1982 р. були вперше закладені концептуально-правові основи екосистемного підходу [18, с. 183]. Схожу думку підтримує О.М. Спектор (O.M. Spektor), яка, посилаючись на Д. Фрістоуна (D. Freestone), наголошує, що концептуально-правові основи екосистемного підходу були закладені ще в текстах Стокгольмської декларації, Всесвітньої стратегії збереження і Всесвітньої хартії природи, хоч цей термін вони й не застосовують [33, с. 160]. Сам Д. Фрістоун щодо цього висловився так: «…визнання важливості управління самими екосистемами, а не просто їхніми компонентами, які можуть мати безпосереднє значення для людства, є відносно недавнім явищем. Найважливішими кроками в цьому розвитку були Стокгольмська декларація 1972 р. та Всесвітня стратегія збереження МСОП 1980 р., яка стала основою для Всесвітньої хартії природи Генеральної Асамблеї ООН 1982 р. та яка популяризувала концепцію, а також термін, «системи життєзабезпечення» та підкреслила їх взаємозв'язок з іншими екологічними процесами та генетичним різноманіттям» [34, с. 100]. Із цією тезою, безумовно, слід погодитись.

Тим часом, саме на початку 1970-х рр. на міжнародному рівні починають укладатись угоди екосистемного характеру, які спрямовані на охорону не тільки видів флори і фауни, а й середовищ їх існування як необхідної умови охорони таких видів.

Одним із яскравих прикладів міжнародних угод цього типу є Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів, прийнята в м. Рамсарі (Іран) 02.02.1971 р. (Рамсарська конвенція) [35] в цілях призупинення прогресую-

чого наступу людини на водно-болотні угіддя, визнання їх ресурсом вагомого економічного, культурного, наукового, рекреаційного значення, а також збереження цих угідь з їхньою флорою і фауною. На етапі розроблення Конвенції, як пишуть М.Н. Копилов і А.М. Солнцев (M.N. Kopylov and A.M. Solncev), вона була спрямована конкретно на охорону водоплавних птахів, але в процесі вдосконалення її тексту пріоритетним завданням стала охорона водно-болотних середовищ існування. Конвенція унікальна тим, що вона ґрунтується на екосистемному підході, адже спрямована не лише на збереження птахів, але й визнає водно-болотні угіддя екосистемами, які мають важливе значення для збереження біологічного різноманіття та добробуту людини [20]. На переконання фахівців, серед яких М.Н. Копилов, С.М. Копилов і С.А. Мохаммад (M.N. Kopylov, S.M. Kopylov and S.A. Mohammad), ця Конвенція стала першим міжнародним договором, який встановлює норми щодо збереження конкретного типу екосистем [36, с. 304]. Таку думку поділяє О.М. Спектор (O.M. Spektor), указуючи, що Рамсарську конвенцію в доктрині відносять до одного з перших договірних джерел міжнародного права, яке передбачає захист екосистем [37, с. 277]. Так, цілком очевидно, що ця Конвенція, хоч і не містить посилань на екосистемний підхід і взагалі не вживає слово «екосистема», належить саме до міжнародно-правових документів екосистемного характеру, передбачаючи охорону водоплавних птахів у нерозривному зв'язку із середовищем їхнього існування.

Певні екосистемні аспекти простежуються в Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, підписаній 03.03.1973 р. в м. Вашингтоні (округ Колумбія, США) (Вашингтонська конвенція) [38] з метою боротьби з нелегальним видобутком і незаконною торгівлею дикими тваринами і рослинами, у Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин, прийнятій 23.06.1979 р. в м. Бонні (Німеччина) (Боннська конвенція) [39], у якій визнано, що дикі тварини в усьому їхньому різноманітті є незмінною частиною природної системи Землі та мають бути збережені для блага всього людства, а також у Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі, ухваленій 19.09.1979 р. у м. Берні (Швейцарія) (Бернська конвенція) [40].

Так, у ч. 3 ст. 4 Вашингтонської конвенції наводяться застереження стосовно торгівлі зразками видів фауни і флори, занесених до Додатку II, тобто тих видів, які можуть опинитися під загрозою зникнення, якщо торгівля їхніми зразками не буде суворо врегульована для недопущення використання, несумісного з їхнім виживанням. Зокрема вказується, що Науковий орган кожної Сторони контролює дозволи на експорт зразків видів та їх фактичний експорт, і в разі, коли він визначить, що такий експорт має бути обмежений для підтримання виду в усьому його ареалі на рівні, що відповідає його ролі в екосистемі, він рекомендує відповідному Адміністративному органу вжити заходи, спрямовані на обмеження видачі дозволів на експорт зразків цього виду. За словами М.Н. Копилова та К.А. Меркулової (M.N. Kopylov and K.A. Merkulova), заборона і контроль полювання на диких тварин на рівні, який надає їм можливість відновлювати свої популяції, є загальновизнаним правилом у питанні збереження біоти, яке в сучасному міжнародному екологічному праві втілено в концепціях сталого розвитку та екосистемного управління [41, с. 291].

Згідно з Боннською конвенцією (п. «с» ст. 1) «статус збереження» мігруючого виду вважається «сприятливим», якщо: 1) такий вид залишається життєздатною частиною екосистем, до яких належить; 2) його ареал не скорочується і не скорочуватиметься в майбутньому; 3) є достатньо середовищ існування для збереження популяції такого виду; 4) його поширення та чисельність наближаються до таких рівнів, що склались історично, і в тій же мірі, в якій існують потенційно прийнятні екосистеми. Здійснивши аналіз положень цієї Конвенції, М.С. Циприс (M.S. Cipris), дійшла висновку, що вона враховує екосистеми й, отже, розглядає види в їх екосистемному контексті [42, с. 150].

У Преамбулі Бернської конвенції наголошується, що дика флора та фауна, яка відіграє виключно важливу роль у підтриманні біологічної рівноваги, є природною спадщиною непересічної естетичної, наукової, культурної, рекреаційної та економічної цінності, яку необхідно зберегти і передати прийдешнім поколінням, тоді як охорона природних середовищ існування є важливим елементом її захисту й охорони. Як підкреслюється в офіційних документах, ця Конвенція була першим міжнародним договором, у якому розглядались усі аспекти охорони природи, і тому вона не є спеціалізованою, як інші угоди в цій сфері, які спрямовані на певний тип середовища існування (наприклад, Рамсарська конвенція), групу видів (приміром, Боннська конвенція) чи конкретну проблему збереження (для прикладу, Вашингтонська конвенція). Берн - ська конвенція захищає як види, так і середовища існування, та об'єднує разом країни щоб вирішити, як діяти у сфері охорони природи та сприяти сталому розвитку. Ця Конвенція, як і Конвенція про охорону біорізноманіття, мала на меті розроблення загальної стратегії збереження та сталого використання дикої природи та біорізноманіття, й у цьому сенсі вона може вважатись прецедентом для останньої [43, с. 4].

Деякі вчені, серед яких О. Макінтайр і М. Ердем (O. McIntyre, M. Erdem) [13, с. 3; 14, с. 1364], досліджуючи появу екосистемного підходу в праві міжнародних водотоків, наполягають на тому, що однією з перших угод, які відображали концепцію цілісності екосистеми, була Угода про якість води Великих озер [44], підписана в м. Оттаві (Канада) 22.11.1978 р. між США та Канадою щодо «відновлення та підтримки хімічної, фізичної та біологічної цілісності вод екосистеми басейну Великих озер». В Угоді широко вживається термін «екосистема» та надається його визначення, зокрема вказується, що «екосистема басейну Великих озер» означає взаємодіючі компоненти повітря, землі, води та живих організмів, включаючи людину, в межах водозбірного басейну (ст. 1).

І хоча науковці надають вищевказаним документам «пальму першості» у питанні впровадження екосистемного підходу, у науковій літературі можна знайти інформацію щодо існування більш ранніх прикладів його міжнародно-правового визнання. Одним із них є підписана урядами Чилі, Еквадору та Перу 18.08.1952 р. Декларація про морську зону (Декларація Сантьяго) [45], яка являла собою недвозначне вираження прав на суверенітет над 200-мильною морською зоною і, крім того, стала наріжним каменем нового морського права [46, с. 9].

Як «принцип своєї міжнародної морської політики» зазначені держави проголосили, що кожна з них має «суверенітет і виключну юрисдикцію» над простором не менше 200 миль, включаючи відповідно поверхню морського дна та його надра. Це була перша спроба надання «міжнародного» характеру одностороннім акціям, спрямованим на перегляд чинного права. Вжиті дії країни пояснили обов'язком урядів зберегти та забезпечити для своїх народів природні багатства морських просторів, що примикають до їх берегів [47, с. 51].

Характеризуючи підстави прийняття Декларації Сантьяго, О.В. Овлащенко та І. Ф. Покровський (A.V. Ovlashhenko and I.F. Pokrovskij) наголошують, що латиноамериканськими фахівцями в галузі природничих наук та юристами пропонувалося вважати, що в зоні Перуанської течії в межах екосистеми знаходиться центральноперуанська біома, тепловодна біома Еквадору та холодноводна біома північночилійского району, середня ширина яких становить 200 миль. Саме такою, кількома словами, є концепція біологічної єдності, якою Перу, Чилі й Еквадор обґрунтовували переважні права прибережної держави, та відповідно до якої люди, які живуть на узбережжі, також складають частину біологічного ланцюга, що починається в морі. Під біомою в Перу спершу розумілася річ вельми прозаїчна, яку важко уявити основою подальшого «глобального» екосистемного підходу, а саме: біологічний ланцюг «анчоус - баклани - гуано» (гуано - екскременти морських птахів, які накопичуються в місцях їх гніздування та використовуються людиною як азотно-фосфорне добриво. Прим. наша - Є. С.). Скорочення запасів анчоуса внаслідок перелову призводило до скорочення стад птахів та до зменшення кількості гуано, що збирається у величезних кількостях на прибережних островах у Перу. Пізніше держави, обґрунтовуючи свої права на 200-мильну морську смугу, розширили поняття біоми, поширивши його на комплекс живих організмів окремих районів [48].

Запропонована в Декларації Сантьяго екосистемна модель, якою обґрунтовувалися претензії держав на поширення суверенітету на райони відкритого моря, спочатку не знайшла широкої підтримки. Як писав щодо цього в 1966 р. фахівець з міжнародного морського права О.О. Волков (A.A. Volkov): «Розуміючи нестабільність… обґрунтування будь-якого порушення міжнародно-правового принципу свободи відкритого моря, держави, які підписали Сантьягську декларацію 1952 року, також висували наукові аргументи для захисту своєї позиції. Для цього була використана концепція екосистеми». Але, як зазначав далі вчений, в обґрунтуванні теорії «біома» переважали аргументи, які мають переважно економічний характер і не мають нічого спільного з особливостями біології живих морських організмів, що живуть біля західного узбережжя Південної Америки. У той час застосування концепції екосистеми на практиці розділило б багато районів відкритого моря між різними державами. З цієї причини концепція екосистеми не знайшла підтримки у переважної більшості держав на Міжнародній технічній конференції зі збереження живих ресурсів моря (18.04 - 10.05.1955 р., м. Рим, Італія). Вона не була визнана за межами окремих країн Латинської Америки або пізніше. Концепція екосистеми викликала сильний протест за межами Південної Америки. «Практична реалізація концепції екосистеми країнами Латинської Америки», як наголошує О.О. Волков у висновку до своєї статті, «є грубим порушенням загальновизнаних принципів міжнародного права» [Цит. по: 48].

Інший видатний юрист-міжнародник М. І. Лазарєв (M.I. Lazarev) писав з цього приводу, що боротьбу за морську екологічну рівновагу повинні вести всі держави з усією впевненістю і за допомогою політичних, адміністративних, правових та інших заходів. Проте всі ці заходи жодним чином не означають, що екологія моря стає імперативом міжнародного морського права. І хоча питання навколишнього середовища та його захисту відіграють дуже важливу роль, ні кількісно, ні якісно правила, що стосуються захисту морського середовища, не матимуть переваги над правилами, що регулюють політичні відносини держав щодо використання морів і океанів. Пропозиція зробити «екологію моря основою морського права» є науково неспроможною. Вона намагається замінити політичну основу закону екологічною, що є абсолютно нереальним і має бути відхилено [Цит. по: 48].

Так, насправді, екосистемна модель регулювання міжнародних морських відносин тривалий час не визнавалась не тільки доктриною морського права, а й на рівні відповідних міжнародних документів. Приміром, у Женевських конвенціях (Про територіальне море та прилеглу зону [49], Про континентальний шельф [50], Про відкрите море [51], Про рибальство та охорону живих ресурсів відкритого моря [52]), які були підписані 29.04.1958 р. на Першій Конференції ООН з морського права (м. Женева, Швейцарія, 24.02-29.04.1958 р.), немає жодної статті, присвяченої збереженню та відновленню морських екосистем. Водночас зауважимо, що ситуація поступово зміниться й екологічна основа почне впливати на політичну, тоді як концепція екосистеми посяде важливе місце в правовому регулюванні міжнародних морських відносин.

Починаючи з 1980-х рр. основоположним міжнародним договором у морських відносинах є прийнята 10.12.1982 р. в рамках Третьої Конференції ООН з морського права (1973-1982 рр.) Конвенція ООН з морського права [53], яка встановила правовий режим і межі морських просторів, які входять до державної території та просторів, що утворюють зони функціональної юрисдикції держав, та забезпечила міжнародно-правову основу діяльності держав з дослідження та використання морів і океанів та їх ресурсів.

Вивчаючи цю Конвенцію в контексті практики екосистемного підходу до сталого використання моря і його ресурсів та посилаючись на її Преамбулу і деякі статті (зокрема 61 і 119), А. Луттенбергер (A. Luttenberger) указує, що вона забезпечує правову базу для впровадження екосистемного підходу до всіх видів діяльності, що проводяться в морських районах [54]. Аналогічну позицію висловлює Д.К. Бекяшев (D.K. Bekjashev), на думку якого у Конвенції хоч і немає поняття екосистемного підходу, проте наголошено на необхідності захисту вразливих екосистем та передбачено вимоги до держав-учасниць вживати належні заходи з метою збереження та захисту морського середовища і раціонального використання його ресурсів на основі взаємозалежності видів [18, с. 185].

Попри те що не всі науковці визнають екосистемний аспект Конвенції ООН з морського права (М.Ю. Бездєнєжна (M. Yu. Bezdieniezhna), наприклад, пише, що ця Конвенція не містить чітких зобов'язань з охорони морських екосистем та передбачає підхід, заснований на «максимально стійкому вилові», що побудований на принципі захисту тільки одного виду [55, с. 97], а П.А. Гудєв (P.A. Gudev) стверджує, що реалізація екосистемного підходу суперечить закладеному в Конвенції зональному підходу, що розділяє Світовий океан на різні просторові зони [56, с. 150]), потрібно мати на увазі, що поштовхом до скликання Третьої Конференції ООН з морського права була необхідність додаткової регламентації відносин на морських просторах [57, с. 5], тоді як основною метою прийнятої на ній Конвенції було розроблення нової просторово-правової ієрархії Світового океану, через що екосистемна складова в ній була відсунута на другий план і виражена лише в декількох статтях. Але, з іншого боку, порівнюючи цю Конвенцію з Женевськими конвенціями, можна простежити певний прогрес у цьому напрямі, тим більше, що згодом була укладена угода про виконання положень Конвенції, у якій визнана необхідність уникнення негативного впливу на морське середовище та підтримання цілісності морських екосистем [58].

Продовжуючи морську тематику та забігаючи наперед, зауважимо, що в цілях розвитку зміцнення й удосконалення правого режиму захисту морського середовища району Балтійського моря 09.04.1992 р. у м. Гельсінкі (Фінляндія) була прийнята Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря (Гельсінська конвенція) [59], а 21.04.1992 р. в м. Бухаресті (Румунія) була підписана Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестська конвенція) [60] з метою досягнення прогресу в захисті морського середовища Чорного моря та його живих ресурсів. Гельсінська конвенція зобов'язує Сторони застосовувати превентивні заходи у разі, коли є підстави вважати, що речовини або енергія, внесені в морське середовище, можуть створити небезпеку для здоров'я людини, завдати шкоди живим ресурсам і морським екосистемам (ч. 2 ст. 3), а вживати всіх відповідних заходів у районі Балтійського моря і прибережних екосистемах зі збереження природних середовищ існування біорізноманіття та захисту екологічних процесів (ст. 15). Схожі зобов'язання містить Бухарестська конвенція з метою запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища Чорного моря (ч. 2 ст. 5).

Оцінюючи Бухарестську конвенцію, В. Велікова, С. Виноградов і М. Гвилава (V. Velikova, S. Vinogradov and M. Gvilava) зазначають, що вона була розроблена приблизно в той самий час, як і деякі договори «другого покоління» в рамках регіональних морів (зокрема, Гельсінська конвенція), проте за змістом і концептуальним підходом нагадує договори інших регіональних морів раннього періоду, з практики «першого покоління». Положення цієї Конвенції є загальними та розпливчастими, у ній практично немає посилання на такі популярні принципи і поняття екологічного права, як принцип прийняття заходів перестороги, забруднювач платить, сталий розвиток, оцінки екологічних наслідків, інтегроване управління річкового і морського басейнів, екосистемний підхід та ін. Документ не можна назвати актуальним, адже основна його увага спрямована на запобігання та контроль забруднення, що не повною мірою відображає екологічні імперативи сьогодення, такі як комплексне управління морських і прибережних районів й охорона біорізноманіття. Деякі з очевидних прогалин та недоліків Бухарестської конвенції були вирішені шляхом прийняття у 2002 році Протоколу біорізноманіття [61, с. 1345, 1346], метою якого є підтримання екосистеми Чорного моря в доброму екологічному стані (ч. 1 ст. 1) [62].

Екосистемна тенденція простежується й у міжнародно-правових актах, присвячених охороні довкілля Арктики й Антарктики. Важливість захисту екосистеми Арктики згадується в Угоді про збереження білих ведмедів від 15.11.1973 р., яка була укладена країнами Арктичного басейну в м. Осло (Норвегія) [63]. Ця Угода зобов'язує кожну Сторону вживати відповідних заходів з метою захисту екосистем, частиною яких є білі ведмеді, приділяючи особливу увагу таким компонентам місць перебування, як барлоги, місця добування корму, а також характеру міграції, та регулювати використання популяції білого ведмедя відповідно до раціональної практики охорони, заснованої на новітніх наукових даних (ст. 2).

У 1989 р. представники арктичних країн зустрілися в м. Рованіемі (Фінляндія) для обговорення спільних заходів щодо захисту навколишнього середовища Арктики. У результаті численних наступних зустрічей та обговорень 14.06.1991 р. були офіційно прийняті Стратегія захисту навколишнього середовища Арктики та Декларація про захист навколишнього середовища Арктики, які повністю відповідають екосистемному підходу. Відповідно до Стратегією її головною метою є «захист екосистеми Арктики, включаючи людей», а серед принципів, згідно з якими передбачається впровадження Стратегії, є такі: i) діяльність з управління, планування та розвитку повинна передбачати збереження, стале використання та захист арктичних екосистем на благо нинішнім і майбутнім поколінням, включаючи корінні народи; ii) управління природними ресурсами має базуватися на підході, який враховує цінність та взаємозалежний характер компонентів екосистеми тощо.

Екосистемну складову має і Конвенція про збереження тюленів Антарктики прийнята 01.06.1972 р. з метою захисту, наукового вивчення і раціонального використання тюленів Антарктики та збереження задовільної рівноваги екологічної системи. У ній містяться зобов'язання щодо контролю за видобутком тюленів у разі, коли він завдає значної шкоди загальним запасам тюленів або екологічній системі у відповідному районі.

Та найбільш ґрунтовно екосистемний підхід було застосовано в Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики, прийнятій у м. Канберрі (Австралія) 20.05.1980 р. (Канберрська конвенція) [66] як частина Системи Договору про Антарктику [67]. Із самого початку вона мала чітко виражену екосистемну спрямованість, адже головну роль у її створенні зіграла стурбованість тим, що збільшення обсягу вилову криля в Південному океані може суттєво позначитися на популяціях криля та інших морських тварин, особливо птахів, тюленів і риб, для яких криль служить основним джерелом харчування [68]. На переконання І. П. Дудикіної (I.P. Dudykina), цю Конвенцію зарубіжні правознавці вважають «модельним» міжнародним договором, який передбачає екосистемний підхід до збереження живих природних ресурсів, зокрема, Д. Фрістоун кваліфікує встановлений нею режим морських біоресурсів як «модель екологічного (ecological) підходу» [69, с. 97].

Так, дійсно, у Преамбулі Канберрської конвенції визнається важливість «захисту цілісності екосистеми морів, що омивають Антарктиду», та необхідність розширення «знань про морську екосистему Антарктики». Поняття «морська екосистема Антарктики» згідно зі ст. 1 Конвенції означає комплекс взаємовідносин морських живих ресурсів (популяції плавникових риб, молюсків, ракоподібних та всіх інших видів живих організмів, включаючи птахів, які живуть на південь від Антарктичної конвергенції) один з одним та з їхнім навколишнім фізичним середовищем. За словами В.В. Голіцина та О.В. Овлащенка (V.V. Golicyn and A.V. Ovlashhenko), на землі немає, мабуть, більш крихкої та ранимої області відносно екологічної рівноваги, ніж Антарктика. Антарктична екосистема є особливо вразливою до змін в екологічних умовах або масштабів експлуатації ресурсів, адже дуже складно забезпечити видалення забруднювачів чи регенерацію організмів, яким завдано збитків. Стосовно до океанічних вод навколо Антарктичного континенту прогнозоване підвищення температури моря всього лише на 2-3 С протягом найближчих 100 років означатиме втрату значної кількості цінних видів морських біологічних ресурсів. Тому невипадково Канберрська конвенція стала «першопрохідцем» у справі застосування екосистемного підходу до збереження живих природних ресурсів [70, с. 221, 222].

У ч. 3 ст. 2 Конвенції визначено принципи збереження морських живих ресурсів, згідно з якими має здійснюватися промисел і пов'язана з ним діяльність: а) запобігання скороченню чисельності виловлюваної популяції до рівнів, нижчих від тих, які забезпечують її стійке поповнення; b) підтримання екологічних взаємозв'язків між виловлюваними, залежними від них та пов'язаними з ними популяціями морських живих ресурсів; c) запобігання змінам або зведення до мінімуму небезпеки змін у морській екосистемі. Як зазначили М.М. Кухарев, Ю.В. Корзун і М.М. Жук (N.N. Kuharev, Ju. V. Korzun and N.N. Zhuk), уся наведена стаття і Конвенція в цілому виявилися зорієнтованими на питання регулювання промислу з умовою максимального збереження екосистеми Антарктики. Така спрямованість уперше у світовій практиці регулювання промислу була проголошена екосистемним підходом до управління [71, с. 42].

Важливий екосистемний компонент Канберрської конвенції також висвітили В. Де Люсія (V. De Lucia) [72, с. 107 - 108] та С.Р. Енрайт і Б. Ботелер (S.R. Enright and B. Boteler), які послались на нього, вказуючи, що ця Конвенція є гарною ілюстрацією екосистемного підходу в дії завдяки включенню до неї основних принципів екосистемної екології, визнанню важливості екосистемних взаємозв'язків і зосередженості на різних компонентах морської екосистеми [16, с. 340].

На основі Канберрської конвенції була створена Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ), штаб-квартира якої знаходиться у м. Гобарті (Австралія) і діяльність якої полягає у збереженні антарктичних морських екосистем, використовуючи екосистемний підхід до управління ними. Таке управління не виключає можливості ведення науково-дослідного та комерційного промислу морських живих ресурсів, однак його регулювання здійснюється за умови, що промисел ведеться стало та враховує вплив лову на інші компоненти екосистеми.

Підтверджуючи тезу про те, що Канберрська конвенція стала першим міжнародним договором, який закріпив екосистемний підхід в управлінні рибальством, Д.К. Бекяшев (D.K. Bekjashev) наводить слова В.В. Голіцина (V.V. Golicyn) про те, що режим морських біоресурсів, установлений Конвенцією, є новою моделлю екологічного підходу, а також погляди інших дослідників, які пишуть, що Канберрська конвенція, на відміну від інших багатосторонніх угод з рибальства, не лише регулює рибний промисел, а й зберігає екосистеми. Такий «екосистемний підхід», що розглядає Південний океан як комплекс взаємопов'язаних екосистем, відрізняє цю Конвенцію від інших багатосторонніх угод з рибальства [18, с. 184]. Ці ж дослідники зазначають, що АНТКОМ була однією з перших у розробленні того, що пізніше стало відомо як «екосистемний підхід» до регулювання промислу. Цей підхід не концентрується виключно на видах, які є об'єктом промислу, але й шукає шляхи для уникнення ситуацій, коли промисел здійснює несприятливий вплив на «залежні від них і пов'язані з ними види», тобто тварин, з якими людина конкурує за харчові ресурси. Підхід АНТКОМу полягає в регулюванні людської діяльності (тобто промислу), так що можна уникнути шкідливих змін в екосистемі Антарктики [73, с. 11, 12].

Аналогічні формулювання містяться в публікації «АНТКОМ - управління Антарктикою», де наголошується, що зважаючи на комплексний характер еко - системного підходу недивно, що багатосторонні конвенції про рибальство та керуючі промислами значною мірою ігнорують цей підхід, концентруючись замість цього на регулюванні видів, які є об'єктами конкретних промислів. Екосистемний підхід АНТКОМу концентрується не тільки на регулюванні промислу окремих видів, а й також на тому, щоб промисел не чинив несприятливого впливу на інші види, які залежать або пов'язані з цільовими видами. Наприклад, хоча й ведеться безпосередній моніторинг і регулювання промислу криля, АНТКОМ також намагається вести моніторинг можливого впливу промислу на види, які харчуються крилем і пов'язані з ним. Таким чином, АНТКОМ намагається зберегти здорову екосистему шляхом встановлення запобіжних (тобто занижених) обмежень на вилов криля, що враховують потреби пов'язаних видів з тим, щоб забезпечити їхню екологічну стійкість [74, с. 7, 8].

Підсумовуючи тему охорони екосистеми Антарктики, зауважимо, що до Договору про Антарктику 04.10.1991 р. був прийнятий Протокол про охорону навколишнього середовища [75], який поклав на Сторони відповідальність за охорону довкілля Антарктики та екосистем, що залежать від неї та пов'язані з нею, а також визначив Антарктику як природний заповідник, призначений для миру і науки (ст. 2).

У 1980-х рр. тенденція до охорони видів флори і фауни та середовищ їх існування на засадах екосистемного підходу була продовжена. Так, у 1985 р. в м. Куала-Лумпурі (Малайзія) країни Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) уклали перший регіональний міжнародний договір - Угоду про збереження природи та природних ресурсів (не набула чинності), яка передбачила зобов'язання сторін вживати заходи щодо забезпечення стійкості підтримуючих життя систем, а також щодо збереження генетичного різноманіття і забезпечення сталого використання видобутих природних ресурсів, що знаходяться під їх юрисдикцією [76, с. 230]. Як зазначають К.Л. Кох та М. Іслам (K.L. Koh, M. Islam), головною метою цієї Угоди є збереження дикої флори, фауни та відновлюваних ресурсів, включаючи ґрунт, рослинність, рибальство, шляхом захисту екосистем, місць існування та видів, що знаходяться під загрозою зникнення, а також шляхом забезпечення сталого використання добутих видів [77, с. 3; 78, с. 45-46].

Характеризуючи Угоду (деякі автори йменують її Конвенцією), Н.А. Нгуєн і К.Т. Нгуєн (N.A. Nguen and K.T. Nguen) зауважують, що за експертними оцінками вона є прогресивною та видатною. Вона є хронологічно другим прикладом екосистемного управління, оскільки передбачає зобов'язання сторін «приймати в односторонньому порядку або, де це необхідно та доречно, за допомогою узгоджених дій, заходи із забезпечення стійкості підтримуючих життя систем, а також зі збереження генетичного різноманіття і забезпечення сталого використання природних ресурсів, які видобуваються, що знаходяться під їх юрисдикцією, відповідно до наукових принципів, для досягнення цілей сталого розвитку» (ст. 1). І хоча у цій Конвенції екосистемний підхід виражений у малопродуктивній загальній формі, зазначені вчені високо оцінюють її прогресивність та інноваційність [22; 79; 80].

Так само І. П. Дудикіна (I.P. Dudykina) стверджує, що Конвенція АСЕАН про збереження природи і природних ресурсів 1985 р. націлює на екосистемне управління, адже в ній визнана «взаємозалежність живих ресурсів та залежність між ними й іншими природними ресурсами, які складають частину однієї і тієї ж екосистеми» (ст. 1) та передбачено зобов'язання держав-учасників підтримувати, наскільки можливо, максимальне генетичне різноманіття та вживати належних заходів з тим, щоб зберегти «види рослин і тварин, як наземні, так і морські та прісноводні», а також місця «природного існування на суші, у морі, у прісних водоймах і прибережній зоні» (ст. 3) [69, с. 97, 98].

Наступним актом, який спрямовано на екосистемну охорону тварин і рослин, є Декларація про збереження флори, фауни та середовища їх мешкання, яка була прийнята 01.01.1988 р. рішенням Є (43) на 43-й сесії Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН у зв'язку з погіршенням стану живої природи Європейського регіону [81]. Згідно з її положеннями уряди країн-членів ЄЕК погодилися з тим, що успіх будь-якої політики в галузі збереження природи вимагає, щоб усі групи населення сприяли збереженню природи та відновленню порушених екосистем і визнали відповідальність за збереження екосистем та підтримання всіх екологічних процесів, необхідних для функціонування біосфери. У цьому документі окреслені конкретні цілі, першою з яких є збереження багатства живої природи в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь шляхом підтримання найважливіших екологічних процесів і систем, які забезпечують життєдіяльність збереження генетичної різноманітності та забезпечення сталого використання видів та екосистем. Оцінюючи зазначену Декларацію, В. І. Курило, І. В. Гиренко та В.В. Курзова (V.I. Kurylo, I.V. Hyrenko and V.V. Kurzova), пишуть, що в ній впроваджені принципи першої редакції Всесвітньої стратегії охорони природи 1980 р. [82, с. 101], яка, нагадаємо, має чітку екосистемну спрямованість.