"Malleus Maleficarum" сучасного суспільства: передумови і поширеність тортур у ХХІ столітті та політика протидії тортурам

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Malleus Maleficarum» сучасного суспільства: передумови і поширеність тортур у ХХІ столітті та політика протидії тортурам

Ягунов Д.В., Заслужений юрист України, к. н. держ. упр., MSSc in Criminal Justice, доцент Донецького національного університету імені Василя Стуса

Стаття присвячена дослідженню феномену тортур у ХХІ столітті. Головна теза, яка пояснює не лише відновлення тортур як феномену у ХХ столітті, проте й на додаток поширення цього феномену у новому тисячолітті, пов'язана з категорією «убезпечення». Так, для цілей пояснення феномену тортур у ХХІ столітті особливого значення набуває концепція розкидування мереж соціального контролю та, як наслідок, збільшення класів, типів та видів девіантів, яких потрібно контролювати для цілей «убезпечення». З одного боку, національні системи кримінальної юстиції не можуть впоратися з таким завданням - поводитися з девіантами у рамках формальних процедур, закріплених у національному законодавстві.

З іншого боку, самі громадяни, народжені у часи III та, що є більш важливим, IV модуляції соціально-контрольних практик, в обмін на свою споживацьку свободу вимагають більшого «убезпечення», де вже не мають значення шляхи та методи досягнення відповідної «концентрації безпеки». Підтвердженням цього є дані численних досліджень та опитувань населення країн Європи та Північної Америки, де від третини до половини громадян допускають застосування тортур до терористів з метою того самого «убезпечення». Причому це все відбувається на фоні тотального соціального контролю за простором і думками.

Практична можливість застосування тортур до «терористів» відкриває «скриньку Пандори», де відкривається широка перспектива застосування катувань проти інших «небезпечних злочинців» - колаборантів, sex-offenders, членів організованих злочинних угруповань тощо. Причому цей список має небезпеку піддаватися розширенню. Можна зробити висновок, що «боротьба з катуванням» у ХХІ столітті - це відображення дуалістичного процесу: спроба ще більшого «убезпечення суспільства» з одночасним фіаско такого «убезпечення». Застосування тортур до підозрюваних, на жаль, є поширеною практикою навіть у західних демократіях, але розгалужена система правових гарантій, створена у другій половині ХХ століття, допомогла зробити застосування катувань та нелюдського поводження максимально рідким явищем, наскільки це можливо, у чому на регіональному рівні це - велика заслуга Ради Європи, КЗК та ЄСПЛ.

Ключові слова: катування, нелюдське поводження, Європейський суд з прав людини, Конвенція про захист прав людини, Комітет запобігання катувань, Рада Європи, «посиленні методи допиту», запобігання катуванням, розслідування катувань, передумови катувань у ХХІ столітті.

«Malleus Maleficarum» of modern society: preconditions and prevalence of torture in XXI century and the policy of combating torture

Yagunov D.

The main idea of this paper refers to the resumption of torture as a phenomenon in ХХ century and also the spread of this undoubtedly disgusting phenomenon in the new Millennium. It is it linked to the category of «security», which has become a pagan cult of modern society.

We believe that the views of Michel Foucault and Stanley Cohen on «net widening» can explain expansion of the phenomenon of torture in the XXI century through increased variations of classes and types of deviants for the aims of «security».

On the one hand, national criminal justice systems cannot cope with dealing with numerous deviants within the framework of formal national legal procedures.

On the other hand, citizens born at the time of III and, more importantly, IV modulation of social control demand more «security», so the ways and methods of achieving the appropriate level of security do not longer matter. This is confirmed by numerous sociological studies and surveys in Europe and North America showing that one third to one half of citizens allow the use of torture against terrorists for the sake of «security». All this happens in a context of total social control over space and thoughts.

However, the main danger is that the practical possibility of torturing «terrorists» opens a «Pandora's box» to a wide prospect of torture against other «dangerous criminals» - sex offenders, members of organized crime groups, etc. And this list tends to be expanded.

It can be concluded that the «fight against torture» in XXI century is a reflection of a dualistic process: an attempt to develop «secure society» with a simultaneous fiasco of the nature of such «security».

The use of torture on suspects is unfortunately happens even in Western democracies, but the extensive system of legal safeguards established in the second half of XX century has helped to make the use of torture and inhuman treatment as rare as possible. It becomes possible due to activities of the Council of Europe, the CPT and the ECtHR (including through the expansion of the concepts of «torture» and «inhuman treatment»).

It is worth emphasizing that torture is not a legal category, but primarily a political and economic one. Analysis of the phenomenon of torture within the formal framework of national criminal justice systems only is dangerous given also the highly questionable effectiveness and efficiency of torture.

Recalling E. Durkheim and R. Merton on indicators of deviance and crime, which indicate the state of anomie in society of the XXI century, it should be emphasized that the state of anomie largely depends on the saturation of the political body of modern society with the phenomenon of torture. In case of other types of crimes, the state tries to reduce the appropriate level of crime to a certain normal rate, influencing relevant individuals. However, in case of torture, we must point out that torture itself is one of the most dangerous forms of crime, committed mostly by agents of a state, on behalf of a state, using the powers granted by a state to achieve what they claim is in the public interest. That is why the fight against torture is often when, unfortunately, «the snake bites itself on the tail». And this is quite important problem for future researches. Therefore, the fight against torture should not be narrowly linked to policemen, prosecutors, judges or punishments. The fight against torture is not also linked to crime detection rates. This should be considered, first of all, in a context of anti-discrimination, human rights, protection of social diversity and the rights of relevant social groups, migration and social policy, transparency of public administration and accountability of law enforcement agencies, fair redistribution of income in society, state support for victims of violent crimes.

Today it is a common view that «torture is committed in an atmosphere of secrecy and does not like light». Therefore, prevention of torture starts with the policy of maximum openness of law enforcement agencies and complete, comprehensive, constantly updated state statistics on torture (unfortunately, it is almost non-existent in Ukraine). It is no coincidence that the European Parliament's resolution on torture by the CIA in Europe placed special emphasis on accountability: «Accountability for extraordinary renditions, abductions, illegal secret detentions and torture is essential in order to protect and promote human rights effectively, and to ensure legitimate and effective security policies based on the rule of law». In addition, zero tolerance for torture culture and careful selection of law enforcement officers should be paramount, where moral categories need to be an important part of professional compliance. Moreover, «moral» must be supported by message that torture does not work for the purpose of investigating crimes and also has great negative psychological effect, both for victims of torture and for state agents who open this «Pandora's box». Numerous studies show that only moral arguments are effective in motivating people to resist torture.

An important question must be put: can torture be considered necessary to perform any of the tasks facing modern states to protect societies?

Given the moral and ethical issues, we can express a strong negative answer. Given the more pragmatic arguments put forward by proponents of so called «enhanced interrogation techniques», it should be emphasized that even the alleged pragmatism is broken down into facts that indicate that information obtained under torture is often not, in fact, reliable information, and the price of such information will be too high both for the perpetrators themselves and for the taxpayers who internally support torture. Keywords: torture, ill-treatment, European Court of Human Rights, European Convention on Human Rights, Committee for the Prevention of Torture, Council of Europe, enhanced techniques of interrogation, prevention of torture, investigation of torture, preconditions for torture in the XXI century.

Вступ

Проблема, що аналізується у цій статті, пов'язана з феноменом тортур, політичними та соціально-економічними передумовами поширення цього феномену у ХХІ столітті.

Різні суспільства у рамках відповідних правових систем упродовж історичного розвитку широко застосовували катування. Навіть сьогодні без сумніву огидне явище катування є надзвичайно поширеним. Більше того, саме ХХІ століття ще більше актуалізувало проблематику катування та інших форм нелюдського поводження навіть у демократичних країнах: «Нам дали чітко дали зрозуміти, що катування є розповсюдженим серед нас. ... Незважаючи на Конвенцію ООН проти катувань (1984), тортури практикується широким колом державних та кримінальних акторів з садистичних, інструментальних та інших причин» [1, с.7].

Хоча агенти демократичних держав застосовують практику катування та нелюдського поводження проти власних громадян та іноземців набагато рідше, ніж інші держави, демократія сама по собі не виключає свавільного застосування катувань щодо окремих категорій осіб, що, зазвичай, «обгортається» у «боротьбу з тероризмом», «захист від майбутніх терористичних атак» та «боротьбу з організованою злочинністю».

Крім того, навіть у демократичних країнах нерідко поліція монополізує право на незаконне насильство для стверджуваного «підтримання порядку» та залякування маргіналізованих груп населення.

Тортури: короткий екскурс до історії питання

Катування в усьому світі застосовувалися із самого початку людської цивілізації, особливо як форма покарання злочинців, після перемоги у війні з метою залякування покореного населення та фізичного знищення осіб, які можуть являти небезпеку у майбутньому для завойовників та їх режиму. В Європі тортури часто використовували як інструмент допиту, особливо стосовно звинувачень у державних та статевих злочинах, єресі та чаклунстві [2, с. 7-37]. Незважаючи на те, що суперечливі переваги та відповідне моральне обґрунтування тортур як інструменту допиту обговорювались ще з часів античності, тортури офіційно були скасовані, наприклад, в Англії лише у середині XVII століття, а в континентальній Європі лише двома століття пізніше.

Частково ми досліджували цю проблему раніше - в аспекті трансформації модуляцій соціального контролю, де за класифікацією Мішеля Фуко перша модуляція соціального контролю - «бінарний код законності» - супроводжувалася традиційними як на той час покараннями у вигляді смертної кари, вигнання, тілесних покарань або штрафу [3]. Ця модуляція, дещо «розбавлена» певною кількістю страт та видів покарань, спрямованих переважно на тіло злочинця, характеризувала європейську пенальність до кінця XVIII століття. Причому майже п'ять століть - з середини XIII століття до середини XVIII століття - тортури лежали в основі континентального кримінального процесу [4, с. 3].

Тортури були буденним явищем для інквізиції, суддів, шерифів, жандармів та взагалі для середньовічного європейського суспільства: «Катування було законним, морально прийнятим і звичним явищем у більшості давніх, середньовічних та ранніх сучасних суспільств» [5, с. 104]. Як підкреслює Е. Стенлі, «з ХІІ століття катування стали невід'ємною частиною поліцейської та юридичної процедури, оскільки підозрюваних із самого початку вважали винними, а роль судді лише полягала у доведенні винуватості шляхом отримання зізнання» [6].

У відомому творі Генріха Крамера та Якоба Шпренгера «Malleus Maleficarum» («Молот відьом») 1486 року головною настановою було таке: «Нехай суддя не поспішає з тортурами. Йому належить удаватися до них лише тоді, коли йдеться про злочин, який карається смертною карою». «Коли суддя вирішує вдатися до тортур обвинуваченої, він постановляє наступний вирок: «Ми, суддя і засідателі, беручи до уваги результати процесу, відомого проти тебе, такого-то, з такого-то міста, такої-то єпархії, дійшли висновку, після ретельного дослідження всіх пунктів, що ти в своїх свідченнях суперечиш сам собі... [На додаток], в наявності є інші докази. Їх достатньо для того, щоб піддати тебе допиту під тортурами. Тому ми оголошуємо і постановляємо, що ти повинен бути підданий тортурам сьогодні ж, у такій-то години. Рішення ухвалене».

Тортури у середньовічній Європі складали невід'ємну частину судової процедури та відповідних ритуалів. Можна згадати ту прискіпливість катування шотландського національного героя Вільяма Воллеса задля отримання зізнання у відомому фільмі «Хоробре серце», що також відображено у «Malleus Maleficarum»: «Якщо помірно катований продовжує чинити опір, то перед ним розкладаються інші знаряддя тортур, і він попереджається, що вони будуть застосовані до нього, якщо він не скаже правди. Якщо він і після цього не зізнається, то за його присутності оголошується вирок про продовження допиту під тортурами на 2-й або на 3-й день. Тут може йти мова тільки про продовження тортур, а не про повторення їх, оскільки катування не може повторюватися, якщо відсутні нові докази. Вирок про продовження допиту під тортурами звучить так: «Ми, вищевказані суддя, призначаємо для тебе, такого-то, на такий-то день, продовження допиту під тортурами, щоб правда була проголошена з твоїх власних вуст». Перебіг такого допиту записується нотаріусом до протоколу».

На особливу увагу заслуговують й вельми специфічні «інтереси правосуддя»: «Нехай суддя та інші до початку продовження тортур намагаються переконати обвинуваченого в необхідності сказати правду. Судді слід також подбати про те, щоб ув'язнений увесь час між тортурами був під наглядом вартових, адже диявол відвідає його і буде його спокушати вчинити самогубство». «Суддям та засідателям треба звернути увагу додатково на те, щоб відьма їх не торкалася... Для запобігання цьому належить носити на шиї сіль, освячену на вербну неділю, освячені трави, а також віск, адже відьма здатна навести порчу не тільки дотиком, а й поганим оком і словом. Під час допиту під тортурами вони особливо здатні до чаклування, як це видно з практики». «Нехай ніхто не вважатиме за марновірство те, що відьма заводиться до зали судового засідання задом наперед. Адже каноністи визнають допустимим протидіяти суєтності суєтними ж засобами».

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. ст., незважаючи на окремі яскраві спалахи, «похмуре каральне свято починає згасати» [7, с. 14]. Каральні практики поступово перестають бути театралізованим видовищем.

Публічні страти сприймаються як вогнище, де знову спалахує насильство. Проте, незважаючи на це, вони все одно спалахують.

Наближаючись до кінця Середньовіччя, каральні практики, за слушною думкою Фуко, стали «стриманими»: «Вся економія покарання в Європі та Північній Америці «була перетворена» [8, с. 13]. Починається зовнішнє зникнення тортур як засобу отримання доказів у кримінальному процесі.

Так, в Англії, хоча закон і забороняв катування, Privy Council продовжував видавати ордери на катування - до справи Джона Фелтона (вбивці герцога Бекінгема), відомого нам за романом Дюма про трьох мушкетерів. Влада була впевнена, що Фелтон діяв не один, і дуже хотіла отримати від нього імена співучасників. Privy Council намагався допитати Фелтона під тортурами, проте зустрів спротив судової влади. У 1640 році катування в Англії формально було скасовано [9]. У Шотландії катування було заборонено на підставі Treason Act 1708 [10].

Щодо континентальної Європи, то можна згадати відому публічну страту Робера-Франсуа Дам'єна через четвертування (2 березня 1757 року), яку згадує Фуко одразу ж на початку свого фундаментального дослідження «Наглядати й карати». Наголосимо, що четвертування не застосовувалося на той момент у Франції вже понад ста років, а тому відповідна процедура була спеціально відновлена катами з відомої катівської династії Сансонів за старовинними манускриптами. І все це - за декілька років до публікації у 1764 році Чезаре Беккаріа свого фундаментального твору «Dei delitti e dellepene» [11].

Причому в окремих країнах Європи спалахи легітимізованого катування продовжувалися навіть наприкінці XVIII століття. Як зазначають О. Сокальська і В. Кириченко, ідеї Просвітництва призвели до відміни тортур та покарань за чаклунство у Польщі лише у 1779 році [12, с. 123].

Щодо України, то зазначене питання було більш ніж ретельно досліджено у праці К. Диси, де, зокрема, окремий розділ присвячено використанню катувань для цілей отримання доказів у кримінальному процесі в українських] воєводствах Речі Посполитої у XVII - XVIII ст. ст.

Так, доводить К. Диса, катування як засіб отримання доказів з'явилося на українських землях відносно пізно, як порівняти із Західною Європою. Використання тортур та «послуг» катів мало відносно невелику історію - з другої половини XVII століття до першої половини XVIII століття [13, с. 39-49]. Причому, як зазначає К. Диса, серед українських міст лише три (Львів, Кам'янець і Кременець) утримували ката як постійну «виробничу одиницю». Навіть у Києві ката не було до кінця XVIII століття [13, с. 41].

Подібне насильство вже не сприймалося західним суспільством, яке вже з нетерпінням очікувало іншої вистави - вистави «гуманізації». Як приклад можна навести вирок декабристам у 1826 році, коли Верховний кримінальний суд замінив декабристам четвертування смертною карою у вигляді повішення, що було останнім вироком до четвертування в історії Російської імперії.

Згодом феномен катування був відроджений, як засвідчила історія, у колосальних масштабах тоталітарними режимами у середині ХХ століття та більш вибірково деякими ліберальними демократіями у глобальній «War on Terror» після подій 11 вересня 2001 року [14, с. 7-37].

Погляди на феномен зникнення формалізованих тортур

Виділяються три групи поглядів на причини зникнення формалізованих тортур як засобу доказування та виду покарання.

Перший підхід, який ми можемо визначити як «класично-філантропічний», наполягає, що від тортур відмовилися через підвищення культурного рівня європейського суспільства: «Зростаюча зневага до катувань у цей період може бути пов'язана з переходом до цивілізаційної та гуманітарної практики, підсиленої працями Беккаріа, Вольтера та інших [гуманістів]» [6, с. 23].

У рамках цього ж підходу береться до уваги не лише культурний, проте йрелігійний фактор, пов'язаний із секуляритивними тенденціями європейського суспільства наприкінці XVIII століття. З цього приводу Л. Сільверман слушно наголошує, що в Середньовіччі і період Нового часу біль вважався цінністю, оскільки саме фізичний біль сприяв духовному просвітленню. Варто нагадати, що самобичування було невід'ємною складовою багатьох релігійних практик, а відтак відстань між тортурами та самобичуванням була майже непомітною. Відтак, у суспільстві, яке вважало біль духовною цінністю, катування вважалося не лише засобом примусу до зізнання, але й способом досягнення покаяння та духовного оновлення у злочинців [15]. Проте бурхливий розвиток біології та медицини призвів до розумінні фізичного болю як негативної категорії, що також не могло не вплинути на зменшення та подальше зникнення формально дозволених тортур.

З позиції другого підходу, який ми визначаємо як «прагматичний», тортури були скасовані в XVII - XVIII ст. ст. внаслідок впливу юридичних та політичних змін, які надали прагматичні причини для зменшення кількості та «якості» тортур: зокрема, формування професійної судової влади, зміни в законодавстві про докази, де широко почали використовуватися саме непрямі докази. Оскільки стандарти доказування були послаблені, це дозволило засудження злочинців без показань очевидців або визнання вини. Ці зміни у процедурі доказування зробили зізнання підозрюваного непотрібним, а, отже, непотрібними й самі тортури.

Водночас, варто наголосити, зізнання було критично важливим не лише для церковних середньовічних інквізиторів, а пізніше - для комуністичних «інквізиторів», адже в обох випадках йшлося про підозрюваних у вчиненні ідеологічних злочинів [16, с. 15]. Якщо хтось порушує домінуючу ідеологію, єдиним способом повернутися до домінуючої соціальної групи є визнання своєї помилки та відмова від «єретичних поглядів». Механізм принципово однаковий в обох випадках: страх змушує погодитися на вимоги агентів «домінантів», які забезпечують існування ідеології тоталізованого суспільства. Саме це пояснює бурхливе збільшення практик тортур у тоталітарних суспільствах та зменшення практик тортур після лібералізації відповідних політичних режимів.

На додаток, реформатори обґрунтовано стверджували, що тортури були неефективними, оскільки невинні люди нерідко надавали неправдиві зізнання, щоб лише уникнути болю від тортур, тоді як загартовані злочинці, звичні до насильства та болю, більшою мірою могли протистояти болю від тортур й могли бути звільненими [5, с. 110].

Третій - «дисциплінарний» - підхід, який сформулювали Георг Руше, Отто Кіркхеймер та Мішель Фуко, і якого, власне, ми здебільшого дотримуємося у нашому дослідженні, пояснює зникнення тортур тим, що для цілей соціального контролю в умовах капіталізму, що народжувався та набирав обертів, методи «дисциплінування» та розкидування дисциплінарних мереж були набагато кращими та економічно більш вигідними, аніж жорсткі процедури проти тіла. Якщо у часи Середньовіччя саме катування та фізичні покарання, які часто здійснювались публічно, символізували і демонстрували владу государя, то з початку XVIII століття численні методи контроля та нагляду паноптичної природи витіснили жорстокі тілесні каральні практики [17, с. 240-249; 18, с. 34-50]. Все це знаменує остаточне завершення епохи панування модуляції бінарної законності. Саме цей період відповідає початку другої модуляції - модуляції дисципліни.

Фуко пояснює причини переходу від «законності» до «дисципліни» через те, що влада, для якої суверенітет був модальністю, виявилася недостатньою для управління економікою і політичними процесами в суспільстві, що переживало демографічний вибух та індустріалізацію. Наголосимо, що так само саме функціональність пояснює виникнення начебто «виправної» в'язниці як виду покарання та місця покарання: рубати злочинцям голови й карати їхні тіла припинили не тому, що це перестало вважатися гуманним, а лише тому, що це стало вкрай невигідно: «Homo penalis, тобто людина, яка карається законом і яка може бути покараною законом, цей homo penalis [насправді] ... є homo economicus» [19, с. 312].

Основні фази зміни сутності соціального контролю наведені у табл. 1 [3, с. 41]:

Таблиця 1. Форми та прояви соціального контролю за Стенлі Коеном

Проте, гадаємо, аналізувати феномен так званого «зникнення» тортур потрібно на підставі кумулятивного підходу, враховуючи усі три зазначених вище погляди, особливо беручи до уваги, що саме «зникнення» є вельми дискусійним поняттям.

Чи відбулося взагалі «зникнення» тортур у XVIII-XX ст. ст.

Претендуючи на повне та об'єктивне висвітлення проблематики тортур у країнах Європи, необхідно наголосити на важливому аспекті, який має безпосереднє відношення до питання «зникнення тортур» та «відновлення тортур» у ХХ - ХХІ ст. ст.

Справа у тому, що як «зникнення», так і «відновлення» тортур є умовними категоріями, буквальне розуміння та сприйняття яких суттєво шкодить аналізу поширення тортур у ХХІ столітті. Переконання сучасників у тому, що «ми», мовляв, на щастя, вже не є настільки жорстокими, якими були наші предки за часів Середньовіччя, - це свого роду дистанціювання від політичної реальності, частиною якої є насильство. Так само, використання фраз на кшталт «середньовічна жорстокість» з метою зробити наголос на чомусь безмежно жорстокому також є показником такого дистанціювання.

Безумовно, катування як політичне та економічне явище існувало у часи Середньовіччя, коли воно застосовувалося у більших обсягах, аніж потребували формальні процедури, які дозволяли катування.

Так само, катування існує сьогодні, коли воно повністю перебуває поза національним законом, а головне - поза універсальними та регіональними стандартами прав людини. Головним та принципово важливим тут є те, що відобразила Л. Трейсі: «Катування було симптомом нестабільності як у Середньовіччя, так і в ранній Новий час» [20, с. 249]. Відповідно, катування у ХХІ столітті - це свого роду подвійна політична нестабільність, або політична нестабільність, доведена до крайньої межі, що свідчить про більш, ніж серйозні проблеми сучасного суспільства.

Так, під час трансатлантичної работоргівлі у відповідних умовах, які, безумовно, мали форму катування, за різними підрахунками було переміщено 12 - 17 млн. осіб [21]. Причому смертність складала від 1,2 до 2,4 млн. осіб [22, с. 368]. За період 1807-1848 років з Африки було вивезено 3,9 млн. осіб чоловік, з них в дорозі загинуло 0,9 млн. (близько 23%). Обсяг вивезених з Африки рабів сягав 30 тис. на рік у 1690-х роках та 85 тис. на рік через століття [23].

Розподіл африканських рабів (1519-1867) по місцях призначення виглядав наступним чином (табл. 2):

Таблиця 2. Розподіл африканських рабів (1519-1867) по місцях призначення

Якщо говорити про початок начебто «гуманного» ХХ століття, то необхідно нагадати, що процес колонізації Африки у кінці XIX - на початку ХХ століття ознаменувався небаченими обсягами застосування тортур з боку начебто максимально «гуманних» та «цивілізованих» європейців. Як приклад, можна згадати бельгійську колонізацію Конго, внаслідок якої, за різниками підрахунками, загинуло до 1 0 млн. африканців, а сама політика отримала явні ознаки геноциду, за який багато активістів вимагають компенсації відповідних людських та матеріальних втрат [24]. Причому вимоги компенсації - дуже сильні, показником чого є демонтаж пам'ятника королю Бельгії Леопольду ІІ, який вважається безпосередньо дотичним до цього геноциду [25].

Саме тому нам здається надзвичайно слушною теза А. Верслюїса, що справа не в тому, що католицька інквізиція має ідеологічну причетність до сучасних форм тоталітаризму [16, с. 18]. Варто наголосити, що, дійсно, «інквізиція існувала. Вона не була підробкою, вона дійсно існувала» [26, с. 51-69]. Проте згодом інквізиція була перетворена на міф, парадигматичний символ нетерпимості. Сучасні форми тоталітаризму - особливо нацизм, фашизм та комунізм - взяли на озброєння кваліфікований, доведений до крайності образ інквізиції для цілей боротьби з ідеологічними злочинами. «Дух інквізиції», який не має нічого спільного з самою середньовічної інквізицією, заповнив глобальне політичне поле у ХХ столітті та продовжує таке наповнення у ХХІ столітті, сприяючи моральному виправданню практики катувань заради «глобального добра» та «глобальної безпеки».

Чому тортури були перманентним політичним та економічним явищем у країнах Європи та Північної Америки?

Перегортаючи сторінки проблематики трансформації модальностей соціального контролю упродовж XVIII - XIX ст. ст., варто поставити два запитання, які видаються нам принципово важливими.

По-перше, необхідно поставити на порядку денному питання: чому те, що упродовж всього Середньовіччя було законним й легітимним засобом отримання доказів у кримінальних провадженнях та не менш законним й легітимним видом кримінального покарання, на початку XVIII століття поступово стало незаконним й таким, що суперечить людській природі, а в ХХ столітті - на додаток ще й огидним?

По-друге, чому катування, яке сьогодні перебуває під категоричною забороною в оонівських та європейських стандартах прав людини, практиці ЄСПЛ та національному законодавстві, продовжує мати місце у практиці органів правопорядку та спецслужб навіть найбільш розвинутих й демократичних держав? Причому, потрібно наголосити, успіхи національних та загальноєвропейських політик у сфері запобігання та протидії катуванням іноді вельми непомітні.

Так дослідження, проведене Amnesty International у період 1997 - 2000 років, виявило, що у більш, ніж 150 країнах має місце практика катування, а у більш, ніж 70 країнах така практика є «розповсюдженою та постійною» [27, с. 589].

У 2003 році Amnesty International отримала повідомлення про катування та жорстоке поводження з 132 країн, включаючи США, Канаду, Японію, Францію, Італію, Іспанію та Німеччину [27, с. 589].

Спеціальний доповідач ООН з питань катувань зазначав у 2006 році, що «катування практикується у понад 90% усіх країн і є широко розповсюдженою практикою у понад 50% усіх країн» [14, с. 7-37].

Більше того, окремі науковців вказують на вельми суперечливий й такий, що потребує подальшого доведення факт, що запровадження міжнародних інструментів боротьби з катуваннями не справило той ефект, якій очікувався від них. Більше того, наприклад, А. Чілтон та М. Верстіг, посилаючись на численні дослідження, зазначають, що у США ратифікація Конвенції ООН проти тортур (UNCAT) супроводжувалася збільшенням кількості тортур (Hafner-Burton and Tsutsui, 2005; Hathaway, 2004; Hill, 2010; Hollyer and Rosendorff, 2011; Neumayer, 2005 ; Vreeland, 2008) або не вплинула на рівень катувань (Lupu, 2013; Powell and Staton, 2009) [28, с. 1-9].

К. Ейнолф ставить на порядку денному вельми слушну та важливу тезу: «Жодна з теорій, що пояснюють зменшення кількості катувань у XIX столітті, не може пояснити відродження феномену масових тортур у ХХ столітті» [5, с. 101].

Ми, у свою чергу, у цій статті спробуємо надати своє пояснення, здебільшого продовжуючи модулярну концепцію Фуко і Коена та використовуючи авторську концепцію переходу сучасних суспільств до IV модуляції - постсучасної модуляції паноптичного менеджменту ризиків [3, с. 146]. Саме «убезпечення суспільства» є ключовою тезою, яка береться нами на озброєння для пояснення поширення феномену тортур у ХХІ столітті на фоні задекларованої гуманізації соціальних відносин.

У цій статті, наслідуючи підхід Фуко і Коена до «поширення дисципліни» та «управління злочинністю» у капіталістичному суспільстві, наголошуючи, що тортури, власне, нікуди і не зникали, як це стверджується у рамках класичного підходу, ми говоримо про те, що вони були і залишаються сферою особливого управління, що надає підстави підтримати думку багатьох західних авторів про «managing torture».

Невидимість тортур не означає їх відсутність навіть в силу простого факту, що будь-який режим намагається контролювати населення, де тортури можна вважати свого роду «побічним продуктом» механізмів соціального контролю, таким собі «ексцесом виконавців нижчої ланки» соціально-контрольних імпульсів, у той час коли вищі ланки, як раз навпаки, активно займаються пошуком найкращих формальних методів протидії катуванням. Зовнішнім проявом «managing torture» є легітимізація тортур, яка сьогодні набуває форм тим чи інших enhanced interrogation techniques.

Або, навпаки, можна наголосити, що використання тих чи інших засобів приборкання, які застосовуються до ув'язнених у пенітенціарних установах, мають одну й ту ж саму об'єктивну сторону, що й тортури, де різниця, головним чином, полягає у суб'єктивному ставленні персоналу до таких засобів приборкання та меті їх застосування, остаточна оцінка чого, як свідчить принаймні досвід України, надається Європейським судом з прав людини у формі відповідних decisions або judgments.

З огляду на практику поширення феномену катувань у сучасному світі, дійсно, думка про «managing torture» заслуговує на велику увагу. У цьому ж контексті є цікавим наступне визначення: «Катування - це організація застосування (administration) сильного болю чи страждань фізичних чи психічних, з певною метою, наприклад, для отримання зізнання, здійснення контролю, нагнітання страху, покарання або з будь-якої іншої причини на підставі дискримінації будь-яких виду» [29, с. 12].

Тут ми ж хотіли наголосити на вельми важливому аспекті, який, як на нашу думку, має принципово важливе значення для цілей боротьби з катуванням як політичним та економічним явищем: існує надзвичайно небезпечний стереотип, що у ХХІ столітті, завдяки «гуманізації соціальних відносин» тортур стало менше.

Свого часу Фуко робив особливий наголос, що процес переходу від середньовічної кримінально-правової тілесної корпоральності до сучасної модуляції покарання «занадто поспішно і категорично пояснили процесом «гуманізації», відмахнувшись тим самим від необхідності подальшого аналізу». Так само аналіз сучасної кримінальної юстиції у категоріях більшої гуманізованості та прогресивності створює велику пастку та водночас небезпеку для справи попередження тортур, коли в основі діяльності з попередження тортур лежить міф гуманізації, який приховує справжні політичні та економічні передумови тортур як політичного та економічного явища.

Говорити про зникнення або навіть про зменшення обсягів застосування тортур у ХХІ столітті є не лише наївним, проте й небезпечним. Як слушно зазначає А. МакКой, можна побачити очевидну традиційність та послідовність у повторенні тих самих методів, які використовували органи безпеки США та інших країн у В'єтнамі упродовж 1960-х років, у Центральній Америці - в 1980-х роках, в Афганістані та Іраку - на початку ХХІ століття. На трьох континентах упродовж чотирьох десятиліть спостерігається схожість у застосуванні американських методів нелюдського поводження - від оригінального довідника ЦРУ 1963 року щодо допитів (KUBARK Counterintelligence Interrogation) до навчального посібника ЦРУ 1983 року, аж до наказу генерала Рікардо Санчеса 2003 року про техніку проведення допитів в Іраку. Як ми побачимо, ці ключові документи майже однакові як за концептуальним дизайном, так і за конкретними техніками» [30, с. 12].

К. Ейнольф слушно зазначає: «Якщо у часи Середньовіччя катування було формальною юридичною процедурою, яка здійснювалася суддями, підлягала детальній регламентації та проводилася публічно, то у ХХ - ХХІ ст. ст. катування здійснюються поза межами офіційних дозволів юридичною практикою, правоохоронцями та іншими урядовими агентами безпеки, без регулювання, а головне - таємно» [5, с. 109]. Від себе можемо додати: у ХХІ столітті, катування - окрім характеристики незаконності - додатково отримало тавро огидності.

Проте подана вище теза про «відсутність регулювання» є вельми дискусійної з огляду на детальну регламентацію застосування різних enhanced interrogation techniques, які у ХХ - ХХІ ст. ст. закріплювалися у спеціальних таємних інструкціях відповідних служб безпеки та органів поліції.

Варто нагадати, що таємний посібник KUBARK розпочинався зі вступу «Цей посібник не може навчити нікого, як зробити когось або стати самому добрим допитувачем. Він лише може допомогти читачам уникнути характерних помилок поганого допитувача» [31, с. 1].

Як зазначає А. МакКой, «посібник KUBARK не був мертвим документом. Він став основою великої навчальної програми, яка тривала близько 10 років» [32]. Причому ця «програма» мала явні ознаки того, що ЄСПЛ, не вагаючись, одразу ж визначив би як катування або нелюдське поводження: «Мета цієї частини довідника - подати основну інформацію про примусові прийоми, доступні для використання в ситуації допиту» [31, с. 82]. «Непримусові методи чи навряд матимуть успіх, якщо їх вибір та використання не зумовлені точною психологічною оцінкою. На відміну від цього, саме примусовий метод може досягти успіху щодо осіб, які дуже несхожі один на одного». «Марно витрачати час та сили, щоб поступово застосовувати сильний тиск, якщо [разове] натискання на психологічну яремну область призведе до результату». «Більшість людей, які піддаються примусовим процедурам, розмовлятимуть» [31, с. 83]. «Зазвичай власний одяг затриманого негайно забирають, оскільки знайомий одяг підсилює ідентичність і, отже, здатність до опору». «Ув'язненому не слід надавати можливість перебувати в рутині, до якої він може адаптуватися, щоб він не зміг відпочити та відчути власну особистість». «Основним ефектом арешту та ув'язнення, зокрема одиночного, є позбавлення суб'єкта багатьох або більшості візуалізацій, звуків, смаків, запахів й тактильності». «Загроза насильства зазвичай послаблює або знищує опір ефективніше, ніж саме насильство» [31, с. 86].

Тому можна зробити особливий наголос: не варто розглядати прискіпливу середньовічну процедуру допитів відьом за детально прописаними методиками XV століття у відриві від не менш детально прописаних enhanced interrogation techniques ХХ - ХХІ ст. ст., особливо в світлі негативно символічних фотографій іракців у в'язниці Абу-Грейв.

Якщо ми говоримо про небезпеку застосування тортур у ХХІ столітті у країнах, які декларуються як демократичні, то, звичайно, тортури в традиційному розумінні багато у чому відійшли у минуле. Гадаємо, інакше й бути не могло після появи масиву універсальних та регіональних стандартів прав людини, системної практики ЄСПЛ та Комітету із запобігання тортур (на прикладі країн-членів Ради Європи) щодо попередження тортур. Проте неналежне поводження у ХХІ столітті набуло й дедалі більше набуває прихованих ознак, коли тортури застосовуються у вигляді психологічного насильства, хоча це зовсім не виключає «особливої старанності» агентів держави у застосування насильства саме фізичного.

Ми невипадково згадали про посібник ЦРУ 1963 року, адже після кодифікації принципів примусового допиту у посібнику KUBARK ЦРУ наступні тридцять років поширювало ці методи допиту серед спецслужб США та аналогічних структур країн-союзників у холодній війні.

Так, саме після широкого застосування методів психологічного насильства, подібні практики «перекочували» до британських спецслужб. Після навчання британською розвідкою цій доктрині Royal Ulster Constabulary останній застосував ці методи у 1971 році в Белфасті до підозрюваних з числа Ірландської республіканської армії, використовуючи так звані «п'ять технік»: примусове стояння біля стіні, надягання капюшону чорного або темно-синього кольору, шумовий вплив, позбавлення сну та дієтичні маніпуляції. Згодом ЄСПЛ у відповідному рішенні «Ireland v. the UK» наголосив: «П'ять технік» були застосовані в поєднанні між собою, з попереднім наміром і впродовж багатьох годин поспіль; вони стали причиною якщо не фактичних тілесних ушкоджень, то принаймні сильного фізичного i душевного страждання осіб, до яких їх було застосовано, а також призвели до гострих психічних розладів під час допиту. Відповідно, вони потрапляють під категорію нелюдського поводження у значенні статті 3 Конвенції. Ці методи також є такими, що принижують гідність, оскільки вони викликали у своїх жертв почуття страху, страждання i неповноцінності, що могло призвести до образи i приниження їх i, можливо, до зламу їх фізичної i моральної стійкості («Ireland v. the UK», п. 167).

У посібнику Human Resources Exploitation Training Manual - 1983, підготовленому для військових Гондурасу, ЦРУ повторило два основні методи, подані в посібнику KUBARK - сенсорна дезорієнтація та завдання фізичного болю, які були «вдосконалені» з використанням більш жорстких методів, засвоєних за 20 років досвіду [33, с. 3]. Причому цікавим є те, що новий посібник, на відміну від видання 1963 року, розпочинався з посилання на те, що застосування тортур та надмірної сили заборонено як міжнародним правом, так і національним законом, а тому не дозволено і не може толеруватися. Було зроблено наголос, що застосування тортур та сили призведе до застосування формальних санкцій до відповідної особи.

Оригінальний текст Human Resources Exploitation Training Manual - 1983 містив чіткі інструкції використовувати жорсткі методи: «Хоча ми не наполягаємо на застосуванні примусових методів, ми хочемо повідомити вас про них та правильний спосіб їх використання». Але 1984 року цей текст був відредагований: «Хоча ми шкодуємо про використання примусових методів, ми хочемо повідомити вас про них, щоб ви могли їх уникнути».

Так само у першій редакції цього посібника 1983 року наголошувалося: «Сенсорна депривація викликає стрес й тривогу. Чим більш тривалою є сенсорна депривація, тим швидше й глибше вражається суб'єкт». У 1984 році інструкція була перероблена: «Екстремальна сенсорна депривація подразників викликає нестерпний стрес і тривогу та є формою тортур. Її використання є недоцільним, адже воно порушує політику».

Як зазначалося у посібнику, «рутинне застосування тортур применшує моральний калібр організації та корумпує тих, хто працює у ній». Відтак, «ми категорично не погоджуємо з таким підходом та наголошуємо на використанні психологічних технік, розроблених для переконання суб'єкта захотіти надати інформацію, яку ми бажаємо отримати». Водночас, посібник 1983 року не виключав застосування обох видів технік допиту - «coercive» та «non-coercive» [33, с. 7].

Так, пункт Е-25 посібника 1983 року наголошував, що «постачання тепла, повітря та освітлення у камері повинно контролюватися ззовні». Е-26 робив акцент: «Спальне місце повинно бути мінімалістичним - койка та ковдра: ідея полягає в унеможливленні отримання суб'єктом відпочинку та унеможливленні відновлення після отриманого шоку». Е-27 наголошував, що у камері не повинно бути стаціонарного туалету: суб'єкт кожного разу повинен просити дозволу на справляння потреб, після чого суб'єкту повинно надаватися відро або суб'єкт повинен конвоюватися до вигрібної ями, причому конвойний повинен постійно перебувати з суб'єктом навіть під час справляння останнім фізіологічних потреб [33, с. 40]. F-9 наголошував, що суб'єкт повинен доставлятися до місця ув'язнення із зав'язаними очима та у кайданках, причому у такому стані він повинен перебувати упродовж всього періоду доставлення до місця перебування. F-10 посібника вимагав кожного разу при виводі суб'єкта з камери зав'язавати йому очі, а F-14 - наявності двох осіб з числа конвойних під час приймання душу [33, с. 50]. F-15 вимагав забезпечення суб'єкта непридатним одягом, адже «зручний одяг підсилює ідентичність та, як наслідок, здатність до спротиву» [33, с. 50].

Відразу після свого звернення до розгубленої нації після подій 11 вересня 2001 року Президент США Джордж Буш видав таємний дозвіл на застосування тортур: «Мені байдуже, що говорять міжнародні юристи, ми маємо відреагувати». За таємною директивою від 17.09.2001 ЦРУ отримало обов'язок невпинно переслідувати «Аль-Каїду» по всьому світові та відповідні повноваження «затримувати терористів» і «створювати ізолятори за межами США» [32, с. 33].

У 2002 році ЦРУ отримало дозвіл на «посилені методи допиту», які акумулювали усі раніше вироблені у США методи нелюдського поводження, радянські методи допиту та «п'ять технік», які було застосовано у Північній Ірландії у 1971 році [32, с. 38].

Відповідно до standard interrogation techniques ЦРУ, виданих у січні 2003 року, ці «стандартні методи допиту» були визначені як методи, які «не включають значний фізичний або психологічний тиск». Перелік standard interrogation techniques у так званих Interrogation Guidelines 2003 не був вичерпним. Він лише визначав зазначені нижче сім методів як «стандартні»: 1) ізоляція; 2) депривація сну на період, що не перевищує 72 годин; 3) зменшене споживання калорій; 4) позбавлення матеріалу для читання; 5) гучна музика або білий шум (на рівні децибел, розрахованих на уникнення пошкодження слуху затриманого); 6) підгузки на обмежені періоди (зазвичай не більше 72 годин); 7) помірний психологічний тиск [34, с. 20].

Дослідження американського Senate Select Committee on Intelligence також виявило, що співробітники ЦРУ мати значну свободу розсуду в застосуванні, на додаток, інших «спеціальних методів».

Щодо саме «посилених методів допиту» (enhanced interrogation techniques), то вони були визначені як методи, які «включають значний фізичний або психологічний тиск, вищий за стандартні методи» [34, с. 22].

2003 року було затверджено наступні enhanced interrogation techniques:

- неочікуване застосування сили до затриманого у формі різкого смикання обома руками з метою привернення уваги на допитувача (attention grasp);

- штовхання затриманого спиною у гнучку стіну з одночасним застосуванням пристроїв, які одягаються на шию, що унеможливлюють завдання тілесних ушкоджень (walling technique);

- фіксація голови затриманого під час допиту, упродовж дізнавач тримає руки по різні боки від голови затриманого (facial hold);

- лицьовий або образливий ляпас злегка розведеними пальцями: рука допитувача контактує з ділянкою між кінчиком підборіддя затриманого і дном відповідної мочки вуха (facial or insult slap);

- поміщення затриманого до закритого простору, як правило, у малу або велику коробку, зазвичай без доступу світла: утримання у малому просторі триває не більше 2 годин, у більшому - до 18 годин (cramped confinement);

- поміщення затриманого до ящику з нешкідливими комахами (insects);

- під час стояння біля стіни затриманий може стояти на відстані приблизно 4 - 5 футів від стіни, розставивши ноги приблизно на ширину плечей. Руки витягнуті перед собою, а пальці спираються на стіну, щоб витримати всю вагу тіла; затриманому не дозволяється змінювати положення рук або ніг (wall standing);

- тримання затриманого на підлозі з витягнутими прямо ногами з піднятими руками над головою або тримання затриманого на колінах на підлозі з нахилом тулуба назад під кутом 45 градусів (stress positions);

- позбавлення сну на строк не більше 11 днів (sleep deprivation);

- прив'язування затриманого до лавки з піднятими ногами над головою. Голова затриманого знерухомлена. Дізнавач накладає тканину на рот і ніс затриманого, під час контрольованого виливання води на тканину. Потік повітря обмежений упродовж 20 - 40 секунд, і ця техніка допиту створює відчуття утоплення та задухи (waterboard technique) [1, c. 20].

Саме зазначені enhanced interrogation techniques стали предметом аналізу ЄСПЛ у справі «Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland», яка стосувалася дій ЦРУ у рамках «War on Terror», проголошеної у вересні 2001 року (див. пункт 52 зазначеного рішення ЄСПЛ) [35].

На практиці, як було встановлено Senate Select Committee on Intelligence, застосовувалися й інші enhanced interrogation techniques (допити упродовж 20 годин на день кожного дня, примусові обшуки (у тому числі за присутності іншої статі), примусове носіння жіночої білизни чоловіками (власне, те, що ще використовував Філіп Зімбардо у своєму відомому Стенфордському в'язничному експерименті) [36, с. 254-256].

Інструментарій ЦРУ, як було встановлено ЄСПЛ, включав різні категорії: detention conditions, conditioning techniques, corrective techniques та coercive techniques (див. пункт 65 зазначеного рішення ЄСПЛ) [35].

Detention conditions «не є методами допиту, але вони впливають на затриманого, якого допитують. Зокрема, суб'єкт піддається гучним звукам (не вище 79 децибел) та постійному освітленню під час допиту. Ці умови забезпечують додаткову оперативну безпеку: гучні звуки маскують розмови співробітників, унеможливлюють будь-які слухові підказки, стримують та нейтралізують потенційні зусилля суб'єкта щодо спілкування з іншими затриманими. Постійне освітлення забезпечує покращене середовище для цілей безпеки, медичного, психологічного персоналу та допитувачів».

Conditioning techniques стосуються наступного: «Суб'єкт вводиться до базового, залежного стану. Встановлення базового стану є важливим, щоб продемонструвати суб'єкту, що він не контролює основні людські потреби. Базовий стан також створює у суб'єкта ментальність, при якій він вчиться сприймати та цінувати свій особистий добробут, комфорт і безпосередні потреби більше, ніж інформацію, яку він захищає. Використання conditioning techniques, як правило, не приносить негайних результатів; скоріше, сукупний ефект цих методів, що використовуються з часом і в поєднанні з іншими методами допиту, забезпечує досягнення цілей допиту. Ці conditioning techniques практично не вимагають фізичної взаємодії між затриманим та допитуваним».

Конкретними conditioning techniques є:

a) перебування без одежі: суб'єкт залишається оголеним, поки дізнавач не надасть йому одяг;

b) позбавлення сну: суб'єкт розміщується у вертикальному положенні. Під час допитів можуть застосовуватися різні форми заковування в кайданки. На затриманого одягається підгузок в санітарних цілях, хоча підгузок не використовується постійно;

c) дієтичні маніпуляції: суб'єкт забезпечується мінімальним обсягом їжі через рівні проміжки часу. Суб'єкт отримує цільовий показник 1500 калорій на день» (див. пункт 65 зазначеного рішення ЄСПЛ) [35].