Європеїзація та рекодифікація. Узуфрукт

The peculiarities of usufruct in some countries of Romano-Germanic law, particularly in Germany, France, Poland, the Netherlands, Switzerland, Georgia, Moldova and Russia are studied.

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. В Україні на доктринальному та нормо- творчому рівнях обговорюється питання щодо впровадження невідомого національному праву інституту узуфрукта. Європеїзація [1, с. 39-54] та проведення рекодифікації цивільного законодавства України [2, с. 128] зумовлює додаткову актуальність вивчення кращої європейської практики з метою визначення оптимальних умов імплементації правової конструкції узуфрукта.

Історичне коріння узуфрукта бере свій початок у речовому праві римського права класичного періоду. Узуфрукт і схожі з ним правові конструкції (у Дигестах Юстиніана всі вони класифіковані як особисті сервітути) відрізняє серед спеціальних речових прав їхній суворо персональний характер [3, с. 416].

Правова конструкція узуфрукта була рецепійована з римського права в середньовічне континентальне право і на сьогодні вважається традиційним видом обмежених речових прав багатьох правопорядків континентальної Європи (Німеччина, Франція, Угорщина, Італія, Швейцарія), поряд із сервітутним правом і правом на забудову (емфітевзисом).

Право України речовими правами на чуже майно визнає право володіння, право користування чужим майном (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфіте- взис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395 Цивільного кодексу України), а також право господарського відання і право оперативного управління (ст. 136, 137 Господарського кодексу України). Узуфрукт правом України не передбачений, незважаючи на існування схожих на узуфрукт правових конструкцій.

Під час прийняття чинної редакції ЦК України в інституті узуфрукта не було гострої необхідності у зв'язку з відсутністю розвиненого ринку землі. Сучасному цивільному законодавству України в умовах розширення сфери дії права приватної власності виникла необхідність у розробленні і впровадженні в ЦК України загальноприйнятого у світовій практиці інституту узуфрукта.

Аналіз останніх досліджень і публікацій із цієї теми, виокремлення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття. У сучасній вітчизняній цивілістичній доктрині обговорюється ідея провадження у право України інституту узуфрукта, що знайшло відображення в окремих наукових працях [4, с. 20-32; 5, с. 74-79; 6, с. 82-87] і в положеннях Концепції оновлення Цивільного кодексу України (Концепція рекодифікації), розробленої відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про утворення робочої групи щодо рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства України" від 17 липня 2019 р. № 650 [7, с. 74-79].

Право України не передбачає інституту узуфрукта і регулює відносини тривалого користування чужою нерухомістю за допомогою кількох обмежених речових прав (емфітевзис, суперфіцій, право господарського відання, право оперативного управління) і зобов'язальних правових конструкцій (оренда землі тощо). Узуфрукт є гнучким і загальновизнаним у праві країн Західної Європи правовим інструментом, покликаним забезпечити за допомогою обмеженого речового права тривалого користування чужою нерухомістю, відсутність якого в національному праві стримує усталений розвиток ринку нерухомості, невиправдано обмежує перелік адекватних замін права господарського відання та права оперативного управління в умовах рекодифікації цивільного законодавства.

Цим зумовлена актуальність виявлення кращої практики й умов імплементації узуфрукта у право України. У цьому дослідженні висвітлено особливості узуфрукта у країнах романо-германського права та умови імплементації узуфрукта у право України з урахуванням кращої європейської практики.

Формування цілей статті (постановка завдання). Мета цього дослідження полягає у висвітленні особливостей узуфрукта у країнах романо-германського права й умов його імплементації у право України з урахуванням кращого європейського досвіду.

Матеріали і методи. Стаття заснована на положеннях цивільного законодавства, судової практики і правової доктрини країн романо-германського права. Дослідження ґрунтується на діалектичному, формально- логічному методах, методах синтезу й аналізу, порівняльно-правовому методу і методу моделювання.

ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ ДОСЛІДЖЕННЯ З ПОВНИМ ОБҐРУНТУВАННЯМ ОТРИМАНИХ НАУКОВИХ РЕЗУЛЬТАТІВ

1. Узуфрукт у приватному праві Стародавнього Риму

Поняття узуфрукта

Найважливіший особистий сервітут - узуфрукт ("usus" - користування, "fructus" - плод, приріст, дохід) визначається в Дигестах Юстиніана таким чином: "Ususfructus est ius alienis rebus utendi fruendi salva rei substantia" (D.7.1.1); у перекладі з латини узуфрукт є правом користуватися чужою річчю і вилучати від неї плоди зі збереженням у цілісності субстанції (сутності речі)" [8, с. 107].

Елементи узуфрукта

У приватному праві Стародавнього Риму узуфрукт був правом на тілесну річ, і його об'єктом виступали неспоживні у їхньому господарському використанні речі, які повинні приносити плоди (прибуток, дохід) їхньому володільцеві. Об'єктами узуфрукта ставали також маєтки, частина (кімната) житлового будинку. Визначення об'єкта узуфрукта мало істотне значення у разі вирішення питання про суб'єкта права, уповноваженого вилучати плоди з використовуваної речі, а також про їхній розподіл.

За загальним правилом усі плоди речі належали узуфруктуарію. Якщо на підставі легату надавався узуфрукт на нерухоме майно, як, наприклад, на будівлі, то узуфруктуарію належали всі доходи, орендна плата за будівлі, подвір'я тощо, які відносяться до будівлі. Плоди від користування річчю переходили у власність узуфру- ктуарія з моменту одностороннього заволодіння плодами. Він мав можливість розпорядитися ними, оскільки вони ставали його власністю.

Право користування житловими приміщеннями полягало у проживанні у житловому приміщенні. Зміст прав користувача визначався характером і призначенням житлових приміщень. Залежно від підстави виникнення права на проживання в певному житловому приміщенні в користуванні суб'єкта могло бути як все житлове приміщення, так і його обмежена та відокремлена частина. Управомоченій особі належало також право користування не лише житловою площею, але й місцями спільного користування у квартирі і багатоквартирному будинку, користування підсобними приміщеннями, частиною спільної земельної ділянки.

2. Особливості узуфрукта у країнах романо-германського права

Поняття узуфрукта

Узуфрукт (фр. - I'usufruit; нім. - Niessbrauch; рос. - право пользовладения) є речовим правом особистого володіння для користування. У цивільних кодексах багатьох європейських країн континентального права визнається самостійним речовим правом на чуже майно (Франція, Італія, Іспанія, Грузія, Молдова) або різновидом сервітуту (Німеччина, Австрія). На відміну від країн Західної Європи, у більшості країн колишнього Радянського Союзу узуфрукт відсутній (зокрема, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Узбекистан, Україна).

Узуфрукт є речовим правом на чуже майно особистого характеру, згідно з яким особа володіє і користується річчю відповідно до її призначення. Узуфрукт надається власником нерухомої або рухомої речі іншій особі - фізичній або юридичній особі (узуфруктуарію, володільцю для користування).

Згідно з § 1030 Німецького цивільного уложення (НЦУ) річ може бути обтяжена таким чином, щоб особа, на користь якої встановлено обтяження, мала право вилучати вигоду від користування річчю (узуфрукт) [9, с. 339].

Цивільний кодекс Франції (ФЦК) розглядає узуфрукт як право користування речами, що належать на праві власності іншій особі, таким самим чином, як і сам власник, але лише з обов'язком зберігати їхню сутність (ст. 578 ФЦК) [10, с. 203].

Цивільний кодекс Молдови (ЦК Молдови) узуфруктом визнає право володіння і користування однією особою (узуфруктуарієм) протягом визначеного або такого, який можна визначити, періоду часу річчю іншої особи (номінального власника), отримання її плодів на тих самих умовах, що й власник, але з обов'язком збереження сутності речі. Узуфруктуарій має право володіння річчю, але не може провести її відчуження (ч. 1 ст. 604 ЦК Молдови) [11].

Принциповою відмінністю узуфрукта від права забудови (суперфіцію) є збереження економічної сутності речі й неможливість, за загальним правилом, її зміни узуфруктуарієм [12].

Отже, сутність узуфрукта як речового права полягає в тому, що його суб'єкт (узуфруктуарій) набуває можливість користуватися обтяженою річчю і вилучати з неї плоди і доходи за умови забезпечення її цілісності і схоронності.

Об'єкт узуфрукта

Об'єктом (предметом) узуфрукта можуть бути будь- яке неспоживне майно, з якого можливо вилучати корисні властивості (плоди і доходи): речі - рухомі й нерухомі, майнові права, майнові комплекси, які перебувають у цивільному обороті.

Річ, яка надана в узуфрукт, може використовуватися як у підприємницькій, так і в непідприємницькій діяльності. Узуфрукт поширюється на всі приналежності речі, наданої в узуфрукт, а також на все, що приєднується до неї або включається до її складу.

Звужувати коло можливих об'єктів узуфрукта лише нерухомими речами, як і не допускати використання речі, наданої в узуфрукт, у підприємницькій діяльності, недоцільно. В іншому випадку це означатиме, що з переліку речей, здатних слугувати об'єктом узуфрукта, буде виключено рухоме майно і майно, яке призначене для здійснення підприємницької діяльності, наприклад, єдині майнові комплекси підприємств, інвестиційні фонди.

Поряд із перерахованими видами майна об'єктом узуфрукта може бути також частка у праві спільної власності, що означає можливість установлення узуфрукта на речове право (конструкція "право на право") [13; 9].

Як відомо, у римському праві, у межах якого узуфрукт уперше виник, вважалося, що його об'єктом може слугувати будь-яке майно, яке здатне приносити плоди, продукцію і доходи. Саме цей принцип покладено в основу німецького і французького законодавства, де, поряд із конструкцією "узуфрукт щодо речей", передбачено конструкцію "узуфрукт на права".

Зауважимо, що у французькому законодавстві конструкція "право на право" має ширшу сферу застосування, оскільки в ньому об'єктом передачі та відчуження можуть слугувати також речові права. Це підтверджується тим, що французький законодавець визнає нерухомим майном окремі речові права, зокрема, узуфрукт і сервітут, які встановлені на нерухому річ (ст. 526 ФЦК).

Відповідно до ст. 581 ФЦК узуфрукт може бути встановлено на будь-які види рухомого або нерухомого майна.

Це означає, що з погляду логіки французького законодавця, узуфрукт може встановлюватися на узуфрукт. Наприклад, узуфрукт, який входить до складу спадкового майна дітей, може бути обтяжений унаслідок закону іншим узуфруктом на користь батьків (ст. 382 і 387 ФЦК).

Німецький підхід щодо цього питання інший: об'єктом узуфрукта можуть слугувати лише права вимоги за зобов'язаннями. Причому в Німеччині встановлення узуфрукта на узуфрукт прямо заборонено (§ 1059b НЦУ).

Види узуфрукта

Поряд із класичним римським узуфруктом, об'єктом якого виступали лише індивідуально визначені, неспо- живні речі, європейські правопорядки сприйняли з римського права конструкцію так званого квазіузуфрукта ("quasi usufructus"), згідно з яким споживні речі переходили не у володіння і користування (як у разі узуфрукта), а у власність уповноваженої особи. У сучасній європейській правозастосовній практиці квазіузуфрукт реалізується у випадках установлення узуфрукта на:

1) майнові комплекси, до складу яких входять споживні речі; 2) права вимоги із зобов'язань, об'єктом яких є споживні речі [13; 9].

Так, ФЦК і НЦУ передбачають, поряд із класичним узуфруктом, об'єктом якого виступають лише індивіду- ально-визначені, неспоживні речі, конструкцію квазіу- зуфрукта (quasi ususfructus), який установлюється щодо споживних речей. Так, згідно зі ст. 587 ФЦК у випадку узуфрукта на споживні речі останні переходять у власність узуфруктуарія з обов'язком після закінчення узуфрукта повернути первинному власнику речі того самого роду і якості або відшкодувати їхню вартість за ціною, яка визначається на день повернення.

Основна відмінність між німецьким квазіузуфруктом і його французьким аналогом полягає в тому, що за німецьким правом узуфруктуарій взамін отриманих у власність споживаних речей зобов'язаний після закінчення узуфрукта відшкодувати особі, яка встановила узуфрукт, їхню вартість. Згідно з французьким правом, узуфруктуарій наділений правом вибору між двома варіантами дій: він може або повернути власнику рівну кількість отриманих ним речей того самого роду і якості, або відшкодувати їхню вартість. Причому, якщо за французьким законодавством, з метою відшкодування вартості споживаних речей використовується ціна, яка за порівнюваних обставин зазвичай стягується за аналогічні речі на момент закінчення узуфрукта, то за німецьким законодавством застосовується ціна, яка існувала на момент установлення узуфрукта [14, с. 197].

Особливий порядок діє у випадках, коли узуфрукт установлюється на майновий комплекс, зокрема на підприємство.

У цивільному праві Німеччини вважається, що речове право не може мати об'єктом будь-яку сукупність (множинність) речей, наприклад, майно підприємства, яке включає речі, права й інші майнові цінності (клієнтуру, товарні знаки тощо), оскільки в цьому випадку власність у розумінні § 903 НЦУ може стосуватися лише окремих речей, які належать до зазначених сукупностей [15, с. 221].

Відповідно до зазначеного підходу узуфрукт на майно встановлюється таким чином, що узуфруктуарій набуває узуфрукт на кожен предмет, який входить до складу цього майна (§ 1085 НЦУ).

Французький законодавець, навпаки, оголошує підприємство єдиним об'єктом узуфрукта, однак з одним лише застереженням: якщо до його складу входять споживні речі, то на них поширюється квазіузуфрукт.

В окремих правопорядках різновидом узуфрукта визнається соціальний узуфрукт. Так, згідно із Законо- проєктом РФ № 47538-6 від 27.04.2012 р. про внесення змін до Цивільного кодексу Російської Федерації соціальним узуфруктом є узуфрукт, що виникає на підставі закону або судового рішення (п. 1, 3 ст. 302.6 Законо- проєкту РФ) [16; 17, с. 58-65].

Суб'єкти узуфрукта

У відносинах щодо встановлення узуфрукта беруть участь два суб'єкти: уповноважена особа, яка називається узуфруктуарієм, і зобов'язана особа, якою зазвичай є власник обтяженого майна. Заслуговує на увагу те, що в Німеччині особою, яка встановлює узуфрукт, поряд із власником може виступати і законний володілець речі.

Однак в інтересах узуфруктуарія презюмується, що особа, яка встановлює узуфрукт, є власником речі, за винятком випадків, коли узуфруктуарій знав, що ця особа не є власником.

У французькому та німецькому праві узуфрукт може встановлюватися як на користь фізичних осіб, так і на користь будь-яких юридичних осіб незалежно від цілей їх діяльності [17 с. 61].

Згідно з російським правом узуфруктуарієм може виступати лише громадянин і некомерційні організації (п. 11 Законопроєкту РФ). Із цього приводу в Концепції розвитку цивільного законодавства Російської Федерації зазначалося, що узуфрукт установлюється виключно в некомерційних цілях і надається й організаціям, і громадянам [18].

У зв'язку із цим не до кінця зрозуміла позиція розробників Законопроєкту Російської Федерації щодо вирішення питання про надання узуфрукта некомерційним організаціям. Очевидно, що єдиною метою встановлення узуфрукта на користь некомерційних організацій можна вважати надання житлових приміщень цим особам під використання як офіси. Причому слід мати на увазі, що строк дії узуфрукта некомерційних організацій не може перевищувати 21 рік [19; 17; 61].

Строк узуфрукта

Унаслідок особистого характеру узуфрукт може встановлюватися на строк, не більший ніж до смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, на користь якої встановлено узуфрукт, якщо менший строк не встановлено законом або договором (ч. 1 ст. 606 ЦК Молдови).

Єдиним обмеженням, яке застосовується щодо кола суб'єктів узуфрукта, стосується максимального строку надання узуфрукта юридичним особам. Так, ФЦК і ЦК Молдови передбачається можливість надання узуфрукта юридичній особі на строк, який не перевищує 30 років (ст. 619 ФЦК, ч. 2 ст. 606 ЦК Молдови).

Строк дії узуфрукта у французькому праві сторонами може бути поставлено в залежність від досягнення третьою особою певного віку (ст. 620 ФЦК). У Німеччині таке обмеження не передбачене, тому узуфрукт, який установлено на користь юридичної особи, діє аж до її ліквідації або до моменту відчуження узуфрукта іншій особі [17, с. 61].

Відповідно до ч. 3 ст. 606 ЦК Молдови будь-який договір, який установлює безстроковий і такий, що підлягає передачі у випадку смерті або ліквідації узуфрукту- арія узуфрукт, є нікчемним.

Підстави виникнення узуфрукта. Каузальна і речова моделі встановлення

Законодавство європейських країн, які передбачають інститут узуфрукта, допускають різні підстави виникнення права особистого права користування: на підставі договору про встановлення узуфрукта, унаслідок легату (заповідального відказу), унаслідок закону або рішення суду тощо [20, с. 551; 21, с. 372; 22, с. 1101; 23, с. 201-236].

У ч. 1 ст. 302.2 Законопроєкту РФ передбачено дві підстави виникнення права особистого користування, а саме: за договором (купівля-продаж, міна, дарування тощо), у порядку спадкування на підставі заповіту власника нерухомої речі. У першому випадку встановлюється письмова форма договору шляхом складення єдиного документа, підписаного сторонами, як обов'язкова вимога дійсності встановлення права особистого права користування. Оскільки право особистого користування може бути оплатним і безоплатним, договір про встановлення цього права повинен містити розмір плати за право користування або зазначення на безоплатність. Якщо встановлюється право користування на оплатній основі, то проєкт передбачає зміну за угодою сторін розміру плати за право користування не частіше, ніж раз у сім років, а при недосягненні угоди - за рішенням суду. Згідно із ч. 3 ст. 302.2 Законопроєкту РФ передбачено правило, що в єдиний державний реєстр підприємств вносяться відомості про об'єкт права особистого користування, строк, плату за користування і про обов'язки власника речі за утриманням цієї речі.

Законопроєктом РФ передбачено встановлення соціального узуфрукта, який виникає на підставі закону або рішення суду. За набором кваліфікуючих ознак соціальний узуфрукт визнається окремим видом узуфрукта (п. 302.6 Законопроєкту РФ).

Право України дотримується властивої для країн романського права каузальної моделі (традиційної моделі) передачі правового титулу (Франція, Іспанія тощо), згідно з якою підставою переходу речового права на майно за договором є зобов'язальний договір, який породжує зобов'язання і речове право у набувача. Речове право переходить до набувача з моменту його фактичної передачі, якщо інше не передбачено договором. ЦК України не передбачена конструкція речового договору. Договір про встановлення узуфрукта за своєю правовою природою має зобов'язальний характер, що породжує речове право і зобов'язання. Для встановлення узуфрукта відсутня потреба в укладенні речового договору, який не породжує зобов'язань.

У зв'язку із цим у літературі зазначено, що такий підхід спонукає до роздумів над пов'язаною із цим проблемою конкуренції позовів, оскільки договір про встановлення узуфрукта породжує не лише речове право, але й зобов'язання. Зазначене питання вирішується залежно від того, якої моделі переходу правового титулу дотримується право відповідної країни.

У країнах, які дотримуються абстрактної моделі передачі правового титулу, підставою передачі речового титулу є речовий договір, що не породжує зобов'язання. Тому передача речового права відбувається на підставі речового договору, Так, у німецькому праві встановлення узуфрукта передбачає необхідність укладення речового договору, що не породжує зобов'язання [24, с. 360], яким є договір про встановлення узуфрукта.

Так, якщо об'єктом узуфрукта є земельна ділянка, то відповідно до § 873 нЦу власник та узуфруктуарій спочатку повинні укласти речовий договір про встановлення узуфрукта, потім зареєструвати його в поземельній книзі. Отже, узуфрукт щодо земельної ділянки виникає на підставі конкретного юридичного складу, що включає в себе два елементи - речовий договір і реєстрацію в поземельній книзі [24, с. 360].

У випадках, коли йдеться про встановлення узуфрукта на рухому річ, необхідно, щоб власник і майбутній узуфруктуарій уклали речовий договір і здійснили передачу речі (§ 929 НЦУ).

Однак закон передбачає певні винятки із цього правила. По-перше, якщо узуфруктуарій уже володіє об'єктом узуфрукта, то для встановлення останнього достатньо укладення одного речового договору (§ 929 НЦУ). По-друге, якщо річчю володіє власник, то її фактична передача може бути замінена угодою сторін (власника й особи, яка набуває узуфрукт) про встановлення так званого володільницького конституту (Besitzkonstitut). Згідно з володільницьким конститутом особа, на користь якої встановлюється узуфрукт, стає опосередкованим володільцем речі (§ 930 НЦУ).

У цьому випадку речовий договір включає умову про вступ у володіння річчю через безпосереднього воло- дільця-власника і до моменту передачі речі майбутньому узуфруктуарію має особливе юридичне значення: по суті означає встановлення узуфрукта [24, с. 362]. Нарешті, по-третє, якщо річчю володіє третя особа, то її передача може бути замінена речовим договором, згідно з яким власник здійснює відступлення на користь особи, яка набуває узуфрукт, права вимоги на видачу речі (§ 931 НЦУ) [17, с. 62].

Установлення узуфрукта на права здійснюється відповідно до положень закону про відступлення права (§ 1069 НЦУ). Причому законодавець звертає увагу на те, що не допускається встановлення узуфрукта на право, яке не підлягає передачі (п. 2 § 1069 НЦУ).

Згідно зі ст. 579 ФЦК узуфрукт може бути встановлено на підставі закону або правочину (зобов'язального договору або заповіту).

Характерно, що ФЦК, подібно до римського права, передбачає дві можливі конструкції узуфрукта, який виникає внаслідок закону. У першому випадку йдеться про constitution directe par d'alienation, згідно з якою власник речі надає узуфрукт іншій особі, зберігаючи при цьому свій титул, а в другому випадку - про constitution par voie de retention, відповідно до якої первинний власник передає річ у власність іншій особі, вчиняючи застереження про встановлення узуфрукта на свою користь або в інтересах іншої особи (ст. 580 ФЦК) [25, с. 57].

Constitution directe par d'alienation використовується у випадку, коли узуфрукт установлюється на підставі самостійного договору про узуфрукт, який ґрунтується на оплатних засадах, а constitution par voie de retention зазвичай застосовується в межах договору купівлі- продажу або дарування. У ст. 949 ФЦК прямо зазначено, що дарувальник управі залишити за собою або передати іншій особі право користування або узуфрукт на подароване рухоме або нерухоме майно.

Підстави припинення узуфрукта

У цивільно-правовій доктрині підстави припинення речових прав на чуже майно традиційно ділять на дві групи: загальні та спеціальні. У свою чергу, німецька доктрина права і законодавство передбачають поділ підстав припинення речових прав на дві групи залежно від об'єкта узуфрукта: припинення узуфрукта, який установлено щодо речей, та узуфрукта на право (§ 1061-1074 НЦУ).

У французькому праві до загальних підстав припинення узуфрукта належать: 1) cмерть узуфруктуарія;

2) відмова узуфруктуарія від свого права; 3) загибель обтяженого майна; 4) закінчення строку, на який він був встановлений; 5) злиття в одній особі якостей узуфруктуарія і власника; 6) невикористання узуфрукта протягом 30 років. Як спеціальні підстави припинення узуфрукта французький законодавець виокремлює зловживання узуфруктуарієм своїм правом, а також погіршення стану обтяженого майна, унаслідок чого воно стає непридатним для використання за призначенням (ст. 618 ЦК Франції).

У німецькому праві узуфрукт, який встановлено щодо речей, припиняється у разі смерті узуфруктуарія, ліквідації юридичної особи або правоздатного товариства² (§ 1061 НЦУ), співпадіння в одній особі власника та узуфруктуарія (§ 1063 НЦУ), відмови узуфруктуарія від свого права (скасування узуфрукта) (§ 1064 нЦу). Узуфрукт на право, поряд із підставами, передбаченими § 1963, 1074 НЦУ, припиняється, коли право, обтяжене узуфруктом, не є правом на рухому річ (§ 1072 НЦУ).

У Законопроєкті РФ до загальних підстав припинення узуфрукта необхідно віднести: загибель (знищення) об- тяженої узуфруктом речі, смерть узуфруктуарія, ліквідацію або реорганізацію некомерційної організації-узуфрук- туарія, закінчення обумовленого сторонами строку, односторонню відмову узуфруктуарія від свого права (п. 1, 3 ст. 302.5 Законопроєкту РФ). Причому Законопроєкт РФ допускає можливість односторонньої відмови від узуфрукта лише в тому випадку, якщо він має безоплатний характер (абз. 2 п. 3 ст. 302.5 Законопроєкту РФ).

Крім того, у Законопроєкті РФ передбачено, що узуфрукт можна припинити на підставі угоди між власником нерухомої речі й узуфруктуарієм або в судовому порядку за обставин, передбачених ст. 451 ЦК Рф (п. 2, 3 ст. 302.5 Законопроєкту РФ). Із цього приводу в літературі звертаємо увагу на те, що зазначені обставини швидше є підставами для зміни або розірвання договору про встановлення узуфрукта, ніж підставами припинення узуфрукта як речового права [17, с. 63].

До спеціальних підстав припинення узуфрукта можна віднести такі: систематичне невнесення узуфруктуа- рієм плати за узуфрукт, неналежне використання узуф- руктуарієм обтяженої речі або систематичне невиконання ним обов'язків з утримання речі, а також неодноразове або грубе порушення встановлених відповідно до закону правил користування річчю (п. 2 ст. 302.5 Законопроєкту РФ).

Заслуговує на увагу положення Законопроєкту РФ щодо підстав припинення соціального узуфрукта. Відповідно до п. 1 ст. 302.8 Законопроєкту РФ соціальний узуфрукт, який встановлено на користь осіб, що проживають спільно з власником житлового приміщення і мають відповідно до сімейного законодавства право вимагати від цього власника сплати аліментів, діє на строк існування обов'язку власника нерухомої речі надати утримання таким особам. Так, припинення відповідного обов'язку автоматично тягне за собою припинення соціального узуфрукта. Соціальний узуфрукт, який встановлено на користь осіб, що проживають спільно з власником житлового приміщення і перебувають на утриманні останнього, діє довічно, якщо інший строк не встановлено рішенням суду (п. 2 ст. 302.8 Законопроєкту РФ).

Отже, підставами припинення такого соціального узуфрукта є смерть уповноваженої особи і закінчення строку його дії [17, с. 62-63].

Відповідно до ч. 1 ст. 302.5 Законопроєкту РФ, право особистого користування припиняється зі смертю користувача. Звідси можна дійти висновку про те, що користувач не може розпорядитися належним йому правом, зокрема і передати його в порядку спадкування. Аналіз цивільного законодавства інших держав свідчить про неоднозначний підхід до цього питання. Зокрема, у таких країнах, як Німеччина (§ 1059 НЦУ), Польща (ст. 254 ЦК Польщі), Нідерланди (ст. 203 книги 3 ЦК Нідерландів), Швейцарія (ст. 758 Швейцарського цивільного уложення) й інші, право особистого користування не передається в порядку спадкування. Заборона

² Відповідно до п. 2 § 1059а НЦУ правоздатне товариство прирівнюється до юридичної особи.

на передачу права особистого користування в порядку спадкування є характерною особливістю в законодавстві країн континентальної системи права. Однак у ст. 595 ЦК Франції, навпаки, допускається вільна передача цього права в порядку спадкування [26, с. 41-45].

Припинення узуфрукта тягне за собою певні правові наслідки. Відповідно до ст. 634 ЦК Молдови, після припинення узуфрукта узуфруктуарій зобов'язаний повернути власнику майно, яким він володіє внаслідок свого права узуфрукта, у тому стані, в якому воно перебуває. У випадку загибелі або пошкодження майна з вини узуфруктуарія останній зобов'язаний відшкодувати власнику завдані у зв'язку із цим збитки. У випадку, якщо узуфрукт зареєстровано у публічному реєстрі, припинений узуфрукт має бути виключений із нього.

Здійснення і захист узуфрукта

Ще із часів римського права здійснення узуфрукта (exercitium juris) розглядається як особливе, відокремлене від нього право, яке може бути передане третім особам на підставі оплатних або безоплатних правочи- нів. Специфіка самого узуфрукта полягає в тому, що він унаслідок свого суто особистого характеру є непе- редаваним і невідчужуваним суб'єктивним цивільним правом. Це відображено в законодавстві різних країн.

Так, відповідно до законодавства РФ узуфрукт можна передати іншій особі, зокрема і в порядку універсального правонаступництва або на підставі правочину. Водночас, автори Законопроєкту РФ залишають не вирішеним питання про те, чи вправі узуфруктуарій передати третім особам право здійснення узуфрукта.

Згідно з НЦУ і ФЦК об'єктом передачі й відчуження може бути як сам узуфрукт, так і право його здійснення. Водночас у літературі зазначається непослідовність німецького законодавства у розв'язанні питання щодо можливості передачі узуфрукта третім особам. З огляду на логіку німецького законодавця випливає, що узуфрукт може бути переданий іншим особам лише у випадках, коли він установлений на користь юридичних осіб. На підставі прямої вказівки закону узуфрукт, який наданий фізичним особам, визнається непередаваним. Такі особи вправі передати іншим особам лише право здійснення узуфрукта (1059 НЦУ).

У французькому праві, за загальним правилом, передача або відчуження здійснюється за згодою власника обтяженого майна. Винятком із цього правила є випадки, коли об'єктом узуфрукта виступає земельна ділянка, призначена для ведення сільського господарства, або нерухоме майно комерційного, виробничого або ремісничого призначення. За відсутності відповідної згоди узуфруктуарій управі укласти такий договір на підставі судового рішення, якщо доведе в суді, що цим він не завдає шкоду інтересам власника (ст. 595 ФЦК). Реальну проблему на практиці становить питання про те, як має визначатися ціна узуфрукта. За загальним правилом, передбаченим ст. 621 ФЦК, у випадку одночасної купівлі-продажу узуфрукта і права власності без права користування³, ціна розподіляється між узуфруктом і цим правом пропорційно відповідній вартості кожного із цих прав, якщо лише сторони не погодяться включити узуфрукт у ціну.

Разом із тим Касаційний суд Франції у своєму рішенні зазначив, що сторони можуть використати отриману від продажу узуфрукта і права власності суму на придбання нового майна і таким чином "відновити" свої права на це майно [17, с. 64]. По суті, у таких ситуаціях відбувається

³ Ідеться про "голу власність" (nue ргоргіеїе), тобто, коли внаслідок обтяження майна узуфруктом за власником зберігаються лише його титул і повноваження розпорядження.

заміна предмета узуфрукта. Поряд із цим варто зазначити, що, оскільки узуфруктуарій і "голий" власник володіють повністю самостійними одне від одного речовими правами, вони можуть відчужувати своє право тому самому набувачеві, у такому випадку право власності в особі останнього знову стає повним, нічим не обмеженим, а узуфрукт, навпаки, припиняється [17, с. 64].

Узуфрукт захищається за допомогою загальних і спеціальних способів захисту цього виду речових прав.

Заслуговує на увагу правозастосовна практика встановлення для узуфрукта єдиного універсального способу речово-правового захисту, яким, зокрема, є конфесорний позов, що широко застосовується в країнах романського права. Предметом конфесорного позову є такі вимоги: 1) визнання права узуфрукта і відновлення володіння відповідним обмеженим речовим правом через витребування обтяженої речі у третьої особи, у тому числі у власника, який заперечує факт існування права узуфрукта; 2) усунення перешкод (дій фактичного характеру у здійсненні права узуфрукта), не пов'язаних із позбавленням узуфруктуарія володіння правом узуфрукта [17, с. 12].

3. Імплементація узуфрукта у право України

Схожі з узуфруктом юридичні конструкції у праві України

Право України не передбачає інститут узуфрукта і закріплює ряд речових прав, які за своїм характером і змістом є досить схожими з узуфруктом.

До таких прав, перш за все, належать права членів сім'ї власника житлового приміщення (ст. 405 ЦК України), право відказоотримувача (легатарія) користуватися житловим приміщенням спадкодавця (ст. 1238 ЦК України) та право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, або емфітевзис (ст. 407-412 ЦК України).

Речовим правом, схожим до узуфрукта, є емфітевзис, який передбачено в ЦК України (ст. 407-412) - право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Зміст узуфрукта й емфітевзиса становлять право володіння і користування чужою земельною ділянкою, зазначені речові права можуть відчужуватися, якщо інше не передбачено законом. На відміну від емфітевзиса, який виникає на підставі договору, узуфрукт установлюється на підставі договору, заповіту та рішення суду. Узуфрукт є особистим правом, яке не може передаватися в порядку спадкування. Емфітевзис може передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених законом. Емфітевзис та узуфрукт відрізняються також за своїм предметом. Емфітевзис установлюється щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Предмет узуфрукта може бути ширшим - зазвичай будь-яке нерухоме і рухоме майно, якщо інше не передбачено законом.

Схожим речовим правом, яке передбачено в Земельному кодексі України, є право постійного користування земельними ділянками, що передбачає право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку (ст. 92 Земельного кодексу України). Зазначене право виникає з моменту видачі та реєстрації відповідного державного акта (ст. 125, 126 Земельного кодексу України). Суб'єктами права постійного користування можуть бути лише юридичні особи, засновані на державній або комунальній власності та громадські організації інвалідів України, їхні підприємства (об'єднання), установи й організації (ст. 92 Земельного кодексу України) [27, с. 155]. На думку окремих авторів, існування права постійного користування з обмеженим суб'єктним складом суперечить зобов'язанням України щодо адаптації українського законодавства до законодавства ЄС. Зокрема, з погляду законодавства ЄС про конкуренцію (ст. 86.1 Угоди про заснування ЄС) надання права постійного користування може розглядатися як державна допомога. Така допомога допускається, але в обмежених випадках і для певної виправданої мети [28, с. 69].

Законодавство України протягом нетривалого часу (у 1990-1992 рр.) передбачало існування специфічного речового права на земельну ділянку - "права довічного успадковуваного володіння". Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 р. (у первісній редакції) "[у] довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для", зокрема, "ведення селянського (фермерського) господарства". Це положення продубльовано у ч. 1 ст. 50 кодексу.

Надалі у викладенні кодексу в новій редакції Законом України від 13.03.1992 р. № 2196-ХІІ згадка про право довічного успадковуваного володіння з кодексу була виключена. Утім, виключення з кодексу правил про право довічного успадковування володіння не означало припинення цього права. Як суб'єктивне право, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, що виникло свого часу відповідно до закону, могло бути припинене лише з підстав, передбачених законом, а в законі таких підстав наведено не було.

Навпаки, п. 8 Постанови Верховної Ради України № 2200-ХІІ від 13.03.1992 р. "Про прискорення земельної реформи та приватизацію земель" передбачено, що "громадяни, ..., яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване володіння . , зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України".

В юридичній літературі зазначено, що і без цієї вказівки відповідні права зберігалися б. Причому наголошено, що правила про припинення певних різновидів права користування землею у разі його "непереоформ- лення" у певні строки, передбачені п. 6 Постанови Верховної Ради України від 18.12.1990 р. "Про земельну реформу", а також п. 6 розд. Х Земельного кодексу України від 25.10.2001 р., не поширювалися на право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками - вони стосувалися у першому випадку прав, що виникли до набрання чинності Земельним кодексом Української РСР, а у другому випадку - права постійного користування. До того ж, обидва названі положення були згодом визнані неконституційними (рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 р. № 5-рп/2005 у так званій справі про постійне користування земельними ділянками) [29].

Загалом, та обставина, що суб'єкт, який набув право довічного успадковуваного володіння, з утратою чинності правилами, на підставі яких це право виникло, продовжував мати це право, під сумнів не ставиться ні у правовій доктрині, ні у правозастосовній практиці. У свою чергу, з висновку про "збереження" права довічного успадковуваного володіння з необхідністю випливає, що обсяг цього права за відсутності будь-якої вказівки на це в законі також не був звужений.

Відповідний титул ("право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками") відрізнявся від іншого титулу - права постійного користування. Ці титули були згадані у Земельному кодексі Української РСР від 18.12.1990 р. (у первісній редакції) як різні явища одного порядку (окремі титули) - порівняйте ст. 6 "Володіння землею" та ст. 7 "Користування землею". Постійне користування не було поняттям загальним щодо права довічного успадковуваного володіння, ішлося про різні правові конструкції, різні речові права. Тому вважається, що застосовувати правила про постійне користування до відносин щодо права довічного успадковуваного володіння землею жодних підстав немає.

З огляду на те, що втрата чинності законодавством про право довічного успадковуваного володіння землею не призвела ні до втрати, ні до звуження обсягу цього права, його зміст та обсяг мають визначатися законодавством, що діяло на момент його виникнення.

Із самої назви відповідного титулу ("право довічного успадковуваного володіння") випливало те, що це право могло бути успадковане. Можливість спадкування також була передбачена ст. 55 кодексу, відповідно до

ч.1 якої "[у] разі смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців". Вилучення відповідних положень із законодавства не вплинуло на природу, зміст та обсяг прав, що вже виникли [30].

За своїм змістом довічне успадковуване володіння і постійне користування багато в чому збігаються. Суб'єкти цих речових прав на чуже майно здійснюють щодо обтяженої земельної ділянки як володіння, так і користування. Право постійного користування земельною ділянкою не передбачає права на його успадкування земельною ділянкою, на відміну від довічного успадковуваного володіння останньою. Вони відрізняються, перш за все, за суб'єктним складом, і, крім того, за підставами виникнення [31, с. 229]. У зв'язку із цим постійне користування і довічне успадковуване володіння за своїм змістом органічно вписуються в конструкцію особистого володіння для користування (узуфрукт) і можуть розглядатися як окремі його різновиди, що встановлюються виключно щодо земельних ділянок, які перебувають у державній і комунальній власності [17, с. 58-65].

Схожими з узуфруктом є передбачені Господарським кодексом України (ст. 136, 137) право господарського відання і право оперативного управління, які є обмеженими речовими правами суб'єкта підприємництва або іншого суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами.

На праві господарського відання чи праві оперативного управління закріплюється майно державного унітарного підприємства, яке перебуває у державній власності. Державне унітарне підприємство є юридичною особою, що утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності і входить до сфери його управління. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному у статуті підприємства. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням і збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпоряджатися ним у межах своїх повноважень (ст. 77 Господарського кодексу України).

Право господарського відання і право оперативного управління є невідомими європейським країнам "опуб- лічненими" речовими правами.

Від передбачених законодавством України прав господарського відання й оперативного управління доцільно відмовитися, оскільки вони не відповідають поняттю речових прав і по суті ґрунтуються на ідеї здійснення адміністративної влади власника [держави, територіальної громади] над майном, яке закріплене за суб'єктом господарювання на "опублічнених" речових правах, які сформовані в системі соціалістичного права і залишаються невідомими західній традиції права.