Безпосередній об’єкт злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником

Размещено на http://www.allbest.ru/

Безпосередній об'єкт злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником

Вікторія Ботякова,

аспірант кафедри кримінального права, кримінології, цивільного та господарського права ВНЗ «Національна академія управління»

Стаття присвячена з'ясуванню питання щодо визначення безпосереднього об'єкта злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником. Досліджено загальнотеоретичні положення щодо основного і додаткового безпосереднього об'єктів злочину, структуру цих суспільних відносин, наявні точки зору науковців стосовно безпосереднього об'єкта вказаного злочину, а також чинне законодавство і судову практику.

Моментом початку життя людини слід вважати вигнання дитини з організму матері шляхом фізіологічних пологів або вилучення дитини з утроби матері у результаті кесаревого розтину, а також наявність у дитини самостійного дихання або таких ознак життя, як серцебиття, рухи скелетних м'язів чи пульсація пуповини, у термін після повних 22 тижнів вагітності.

Сформульоване авторське визначення поняття «життя», а саме: це - період існування людського організму, який розпочинається моментом вигнання дитини з організму матері шляхом фізіологічних пологів або вилучення дитини з утроби матері у результаті кесаревого розтину, а також наявність у дитини самостійного дихання або таких ознак життя, як серцебиття, рухи скелетних м'язів чи пульсація пуповини, у термін після повних 22 тижнів вагітності та закінчується моментом настання незворотної смерті шляхом смерті мозку або настання біологічної смерті людини, що пов'язано із розвитком незворотного процесу розпаду клітин центральної нервової системи. медичний працівник хворий злочин

Запропоновано авторське визначення поняття «пацієнт», зокрема це -фізична особа, якій надається медична допомога або медична послуга, чи особа, яка звернулась у державний, комунальний, приватний медичний заклад або до фізичної особи-підприємця, що зареєстрована та отримала ліцензію на провадження господарської діяльності із медичної практики в установленому законом порядку, за медичною допомогою або медичною послугою, незалежно від стану її здоров'я (наприклад, хвора особа, породілля, вагітна жінка, новонароджений, донор, реципієнт, інші особи, які не мають захворювань), щодо реалізації свого права на охорону здоров'я та медичну допомогу, а також особа, яка добровільно надала згоду на здійснення медико-біологічного експерименту.

Ключові слова: суспільні відносини, структура об'єкта, ненадання допомоги хворому, медичний працівник, пацієнт, життя, здоров'я, початок життя, кінець життя.

The article addresses the issue of identifying the direct object of the crime offailure to render assistance to a sick person by a medical professional. The general theoretical provisions concerning the main and additional direct objects of crime, the structure of these social relations, the available scientific perspectives regarding the direct object of the specified crime, as well as the current legislation and judicial practice are investigated.

Author defines the definition of the main direct object of the crime of failure to render assistance to a sick person by a medical professional which should be understood as the social relations arising from the conditions for providing, in accordance with the current legislation, the provision of medical care to the person in need by exercising the right to health care and medical assistance by a physician or other health care professional in public, communal, private health care institutions or a person who is registered and licensed on economic activities of medical practice, as well as the additional direct object of the crime under Art. 139 of the Criminal Code of Ukraine is defined as public relations arising from the provision of conditions for the proper protection of life and health of the individual.

The beginning of a person's life should be considered as the expulsion of the baby from the mother's body by physiological delivery or removal of the baby from the womb as a result of caesarean section, as well as the child's self-breathing or such signs of life as heartbeat, skeletal muscle movements or cord pulsations need to be observed in the period after the full 22 weeks of pregnancy.

The endpoint of a person's life should be considered as the moment of the onset of irreversible death by brain death or the onset of biological death of a person, which is connected with the development of the irreversible process of cell breakdown of the central nervous system.

The formulated definition of the term “life” is given by the author as the period of existence of the human body, which begins with the moment of expulsion of the child from the mother's body by physiological childbirth or removal of the baby from the womb as a result of caesarean section, as well as the child's selfbreathing or such signs of life as heartbeat, movement skeletal muscle or umbilical cord pulsation need to be observed after 22 weeks of gestation and ends with the onset of irreversible death by brain death or biological death which is connected with the development of an irreversible process of disintegration of the cells of the central nervous system.

The author defines the term “patient” as a person who is being provided by medical care or medical service or a person who has applied to a state, municipal, private medical institution or to an individual entrepreneur who is registered and licensed to carry on business activities with medical practice in accordance with the procedure established by law for medical assistance or medical service, regardless of their health status (for example: sick person, parturient woman, pregnant woman, newborn, donor, recipient, others people with no illness) about exercising their right to health and medical care, as well as the person who voluntarily consented to the biomedical experiment.

A proposal for a replacement in the title and disposition of Art. 139 of the Criminal Code of Ukraine the term “patient” for “sick person” in the corresponding case and number is given.

Key words: social relations, object structure, failure to render assistance to a sick person, healthcare provider, patient, life, health, beginning of life, end of life.

Постановка проблеми

Істотним та нагальним для кримінально-правової доктрини, а також практики застосування ст. 139 КК України є визначення суті безпосереднього об'єкта вказаного злочину.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Проблемі з'ясування суті безпосереднього об'єкта злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником приділяли певну увагу такі науковці, як: Н.Г. Александрова, В.В. Балабко, О.Г. Берило, В.О. Глушков, І.В. Івшин, Т.О. Кірова, О.І. Кулькін, В.Г. Куранов, Я.О. Миц, Л.М. Назмутдинова, Т.М. Петрова, С.Л. Старовойтова, Л.О. Семи- кіна, Г.В. Чеботарьова, Н.В. Щетініна та інші.

Мета статті полягає у визначенні безпосереднього об'єкта злочину, передбаченого ст. 139 КК України.

Основні результати дослідження

Безпосередній об'єкт конкретного складу злочину (зокрема, у нашому випадку злочину, передбаченого ст. 139 КК України) має надзвичайно вагоме значення для правотвор- чої і правозастосовної діяльності. У теорії кримінального права загальновизнаним є твердження про те, що під безпосереднім об'єктом злочину необхідно розуміти ті охо- ронювані законом конкретні суспільні відносини, яким заподіюється істотна шкода суспільно небезпечним діянням, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину [1, с. 60; 2, с. 88; 3, с. 111; 4, с. 62]. На якому б рівні узагальнення не розглядався би об'єкт злочину, ним завжди є охоронювані КК України суспільні відносини [1, с. 60]. Зокрема, слід зазначити, що деякі злочини одночасно завдають шкоди двом та більше суспільним відносинам (наприклад, злочин, передбачений ст. 139 КК України). Враховуючи вказаний факт, у теорії кримінального права наявна не лише класифікація об'єктів «по вертикалі», але й зокрема класифікація об'єктів «по горизонталі» [5, с. 193], відповідно до якої на рівні безпосереднього об'єкта розрізняють основний та додатковий об'єкти [5, с. 201].

У злочинах, що містять більше ніж один безпосередній об'єкт (зокрема, це стосується діяння, передбаченого ст. 139 КК України), законодавець виділяє чи зміст статті вказує на один об'єкт, найбільш важливий, на який відповідно і спрямоване злочинне посягання, той, що й визначає саму суспільну небезпеку конкретного злочину, а також структуру його складу та його місце в системі Особливої частини КК України [1, с. 60]. У доктрині кримінального права вказаний об'єкт традиційно називають основним безпосереднім об'єктом, натомість об'єкт злочину, якому заподіюється істотна шкода разом з основним безпосереднім об'єктом, є додатковим безпосереднім об'єктом [1, с. 60-61].

Отже, під основним безпосереднім об'єктом будь-якого злочину слід розуміти ті конкретні суспільні відносини, які насамперед та головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи КК України [1, с. 60; 3, с. 113]. Основний безпосередній об'єкт відображає основний зміст того або іншого злочину, а також його антисоціальну спрямованість, зокрема, також визначає ступінь суспільної небезпечності скоєного злочину та тяжкість наслідків, які настали чи могли настати [3, с. 113]. Під додатковим безпосереднім об'єктом потрібно розуміти лише ті суспільні відносини, яким завжди заподіюється або щодо яких виникає загроза заподіяння істотної шкоди [2, с. 100-101].

З огляду на вищевказане, можна стверджувати, що місце певної кримінально-правової норми (зокрема, і ст. 139 КК України) у кримінальному законодавстві встановлюється, враховуючи захист не лише родового, але й основного безпосереднього об'єкта складу злочину, який досліджується.

Варто звернути увагу на те, що наукові публікації не завжди містять чітке визначення безпосереднього об'єкта злочину, передбаченого ст. 139 КК України. С.Л. Старовойтова, Л.О. Семикіна [6, с. 103], В.В. Балабко [7, с. 71], Т.М. Петрова [8, с. 82] зазначають, що основним безпосереднім об'єктом злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником є життя та здоров'я особи. Н.Г. Александрова вказує, що об'єктом такого злочину є відносини, які забезпечують зі сторони медичних та фармацевтичних працівників безпеку життя і здоров'я людини, яка перебуває у небезпечному для життя стані [9, с. 91]. Я.О. Миц розглядає під безпосереднім об'єктом такого злочину суспільні відносини, які забезпечують безпеку життя і здоров'я осіб, що перебувають у безпорадному стані та не мають можливості вжити заходів щодо самозбереження [10, с. 118]. Г.В. Чеботарьова наголошує, що безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 139 КК України, є порядок суспільних відносин у сфері медичної діяльності у частині забезпечення своєчасного надання медичної допомоги особам, життю або здоров'ю яких загрожує небезпека від хвороб чи інших патологічних станів [11, с. 110]. Л.М. Назмут- динова підкреслює, що суспільні відносини, які гарантують зі сторони медичних працівників безпеку життя і здоров'я осіб, що перебувають у небезпечному для життя і здоров'я стані (у стані хвороби) та не мають можливості вжити заходів щодо самозбереження, є безпосереднім об'єктом такого злочину [12, с. 85]. Російський науковець О.І. Куль- кін стверджує, що безпосереднім об'єктом вказаного злочину є суспільні відносини, які забезпечують здоров'я іншої людини як певний фізіологічний стан організму, що є найважливішою передумовою для участі у суспільних відносинах (ч. 1 і ч. 2 ст. 124 КК РФ «Неоказание помощи больному») або життя (ч. 2 ст. 124 КК РФ) [13, с. 83]. В.О. Глушков вказує, що безпосереднім об'єктом злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником є суспільні відносини, які забезпечують реалізацію права громадян на охорону здоров'я у сфері охорони здоров'я згідно з принципами кваліфікова- ності, обов'язковості та повсюдності надання медичної допомоги [14, с. 17]. Т.О. Кірова та В.Г. Куранов визначають основним безпосереднім об'єктом суспільні відносини, які пов'язані з повним, своєчасним та якісним виконанням суб'єктом такого злочину своїх професійних обов'язків, оскільки саме їх невиконання запускає механізм злочинної поведінки та зумовлює заподіяння шкоди життю чи здоров'ю потерпілого [15, с. 238]. Н.В. Щетініна вважає, що безпосереднім об'єктом вказаного злочину виступають суспільні відносини, які забезпечують реалізацію людиною її природного права на життя та здоров'я [16, с. 144]. О.Г. Берило класифікував визначення безпосереднього об'єкта відповідно до розглянутих позицій науковців на кілька груп: 1) суспільні відносини у сфері охорони життя і здоров'я особи (обґрунтовується тим, що норма знаходиться у розділі ІІ Особливої частини «Злочини проти життя та здоров'я особи»); 2) суспільні відносини у сфері охорони здоров'я іншої людини (стан її здоров'я в момент посягання на неї, вік, стать та інші індивідуальні біологічні якості значення не мають); 3) суспільні відносини, які забезпечують безпеку здоров'я або безпеку загалом (у разі ненадання допомоги хворому медичним працівником загроза існує не безпосередньо для життя і здоров'я цієї особи, а для її безпеки, оскільки реальне настання шкоди відбувається не в результаті прямого посягання);4) суспільні відносини щодо забезпечення реалізації права громадян на охорону здоров'я у системі охорони здоров'я відповідно до обов'язковості надання медичної допомоги; 5) життя чи здоров'я і відповідний порядок реалізації професійних обов'язків медичним працівником; 6) суспільні відносини, що пов'язані з повним, своєчасним і якісним виконанням суб'єктом зазначеного злочину своїх професійних обов'язків, оскільки саме їх невиконання запускає механізм злочинної поведінки і зумовлює заподіяння шкоди життю чи здоров'ю потерпілого, не лише життю особи, а й її здоров'ю [17, с. 104]. Науковець підкреслює, що безпосереднім об'єктом злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником, на його думку, є суспільні відносини у сфері охорони життя і здоров'я особи, а також забезпечення реалізації права громадян на надання медичної допомоги [17, с. 106].

Ми не можемо погодитися із думкою науковців, які розглядають під безпосереднім об'єктом такого злочину життя та здоров'я особи [6, с. 103; 7, с. 71; 8, с. 82], адже це твердження суперечить концепції об'єкта злочину як суспільних відносин, які охороняються ст. 139 КК України.

З огляду на вказане вище, вважаємо, що під основним безпосереднім об'єктом злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником слід розглядати суспільні відносини, які виникають з приводу умов із забезпечення у відповідності до чинного законодавства надання медичної допомоги особі, яка її потребує, шляхом реалізації права на охорону здоров'я та медичну допомогу лікарем або іншим медичним працівником у державних, комунальних, приватних медичних закладах чи фізичною особою-під- приємцем, яка зареєстрована та отримала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики.

Не лише основний безпосередній об'єкт злочину, але й зокрема додатковий безпосередній об'єкт має вагоме значення щодо встановлення соціальної сутності скоєного злочину, а також визначення тяжкості наслідків, які настали чи могли настати. В юридичній літературі наявні різні думки щодо визначення додаткового безпосереднього об'єкта злочину, передбаченого ст. 139 КК України. Зокрема, на думку Я.О. Миц [10, с. 120-121] та Л.М. Назмутдинової [18, с. 215-216], окрім «основної» шкоди у вигляді порушення обов'язку щодо надання допомоги хворому, суб'єкт досліджуваного злочину порушує й порядок здійснення медичного обслуговування та надання медичної допомоги, який виступає додатковим безпосереднім об'єктом вказаного злочину. С.Л. Старовойтова, Л.О. Семикіна [6, с. 103], В.В. Балабко [7, с. 71], І.В. Івшин [19, с. 97] вказують, що додатковим безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 139 КК України, є встановлений порядок надання медичної допомоги. О.І. Кулькін зауважує, що додатковим об'єктом виступає порядок здійснення медичного обслуговування і надання медичної допомоги [13, с. 83]. Т.О. Кірова та В.Г. Куранов стверджують, що додатковим безпосереднім об'єктом такого злочину є життя чи здоров'я людини, зважаючи на те, яка саме частина аналізованої статті розглядається під час кваліфікації [15, с. 238]. О.Г. Берило розглядає під додатковим об'єктом злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником суспільні відносини щодо порядку надання медичної допомоги [17, с. 106-107]. Н.Г. Александрова зазначає, що додатковим об'єктом вказаного злочину потрібно вважати безпеку життя та здоров'я людини, яка не має можливості подбати про себе самостійно і вжити заходів щодо самозбереження, опинившись у небезпечному для життя й здоров'я стані; або інакше - безпеку у сфері нормального існування особи як учасника суспільних відносин [9, с. 58].

Відповідно до п. а ч. 1 ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» медичні працівники зобов'язані сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, а також запобіганню і лікуванню захворювань, зокрема, надавати своєчасну і кваліфіковану медичну й лікарську допомогу [20]. Отже, не надаючи допомогу хворому, медичний працівник порушує суспільні відносини, які виникають з приводу умов із забезпечення надання медичної допомоги особі, яка її потребує, шляхом реалізації права на охорону здоров'я та медичну допомогу, а також покладені на нього професійні обов'язки, зокрема й порядок надання медичної допомоги.

Враховуючи зазначене вище, вважаємо за потрібне під додатковим безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 139 КК України, розглядати суспільні відносини, які виникають з приводу забезпечення умов з належної охорони життя та здоров'я особи.

З метою правильного визначення безпосереднього об'єкта злочину, передбаченого ст. 139 КК України «Ненадання допомоги хворому медичним працівником», потрібно розглянути етимологію понять «життя», «здоров'я», «охорона здоров'я». Наведемо тлумачення зазначених термінів, що дає «Великий тлумачний словник сучасної української мови» В.Т. Бусела: термін «життя» визначається як вища форма існування матерії, найхарактернішими рисами якої є обмін речовин, самооновлення, самовідтворення; стан живого організму в стадії розвитку, зросту; період існування кого-небудь; спосіб існування кого-небудь; прояв фізичних і духовних сил живих істот; пожвавлення, рух, посилення діяльності живих істот; сукупність явищ, що характеризують існування, визначають розвиток чого-небудь [21, с. 369]; термін «здоров'я» - це «стан організму, за якого нормально функціонують усі його органи» [21, с. 455]; поняття «охорона здоров'я» містить таке тлумачення: «система заходів, спрямованих на збереження і підвищення рівня здоров'я кожної окремої людини і населення в цілому» [21, с. 870].

Відповідно до ст. 27 Конституції України проголошено невід'ємне право на життя кожної людини, зокрема, жодна людина не може бути свавільно позбавлена життя,

а також одним із основних обов'язків держави є захист життя людини [22]. Ф. Енгельс визначив поняття «життя» як: спосіб існування білкових тіл, який полягає у безперервному самооновленні їх хімічних складових частин [23, с. 82], зокрема, істотним моментом якого є неперервний обмін речовин із навколишнім природним середовищем, адже з припиненням такого обміну речовин припиняється і життя, що спричинює розкладання білка [23, с. 616]. Поняття «життя» розглядають як динамічний стан організму людини, що полягає у постійному процесі обміну між матерією й енергією із навколишнім природним середовищем, зокрема, основними проявами життя є: дихання, рух, збудливість, харчування, мислення та спілкування, виділення, ріст, розмноження тощо [24, с. 105]. Я.О. Триньова під поняттям «життя» визначає період існування людини як білкового організму, початком якого є фізіологічні пологи, зокрема відзначається комплексним природним (біологічним), а також соціопсихічним функціонуванням та закінчується біологічною смертю [25, с. 6, 8].

А.В. Савченко та Ю.Л. Шуляк зазначають, що життям особи є особливою формою існування людського організму, яка відзначається цілісністю та спроможністю до самоорганізації; це найбільш важливе благо, яке у разі смерті людської істоти не може бути відновлене [26, с. 172]. Автори наголошують, що «життя людини полягає в активному, поєднаному з витратою отриманої ззовні енергії, підтриманні та самовідтворенні специфічної структури, при цьому характеризується реактивністю, диханням, мисленням, чутливістю, баченням, спілкуванням, харчуванням, ростом, рухом, обміном речовинами, розмноженням тощо» [26, с. 172]. Г.Б. Борзенков, розглядаючи життя як об'єкт злочину, вказує, що, з одного боку, життя потрібно розглядати як природний фізіологічний процес, а з іншого - як гарантовану законом можливість існування особистості у суспільстві [27, с. 19]. В.В. Марєєв, розглядаючи поняття «життя» як об'єкт кримінально-правової охорони, стверджує, що це певні людські цінності, які існують щодо охорони біологічної основи життя та є благом як окремої людини, так і суспільства загалом, зокрема охороню- ване кримінальним законом від злочинних посягань саме не життя людини як поняття біологічне, яке цілком підпорядковане закономірностям природи, а як потрібна передумова для формування, існування, а також розвитку суспільних відносин [28, с. 244]. А.М. Зайцева вказує, що життя людини містить трискладову структуру: 1) життя фізичне, тобто функціонування людського організму; 2) життя соціальне визначається як сукупність суспільних відносин, в які вступає людина як представник певних соціальних спільнот (зокрема, родина, професійний колектив, держава тощо);3) життя внутрішнє, зокрема внутрішній світ людини як прояв діяльності свідомості й несвідомого у людині [29, с. 8]. Враховуючи зазначене вище, правом на життя є складне явище, структурними елементами якого є три права: право на фізичне існування людини, право на гідний рівень життя та право на вільний духовний розвиток [29, с. 8].

У теорії кримінального права одним із найбільш складних та дискусійних питань є визначення моменту початку життя людини. Комплексний аналіз літературних джерел дає змогу виділити три позиції щодо визначення початку життя людини, відповідно до яких право на життя у людини виникає: 1) з народження; 2) із моменту зачаття; 3) в різні терміни внутрішньоутробного розвитку [30, с. 218].

І.Я Фойницький визначав початком життя людини момент, коли дитина відділилася від організму матері і почала самостійно дихати [31, с. 18]. Відповідно до п. 2.5 Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29.03.2006 року № 179 та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України від 12 квітня 2006 року за № 427/12301, новонародженим визначається живонароджена дитина, яка народилася або вилучена з організму матері після повного 22-го тижня вагітності, зокрема п. 1.2 цього документа вказує, що живонародження - це вигнання чи вилучення з організму матері плода, який після вигнання/вилучення (незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина та чи відшарувалась плацента) дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи скелетних м'язів [32]. Натомість В.Д. Набоков стверджує, що моментом початку життя потрібно вважати початок пологів, зокрема не у розумінні фізіологічного початку, а коли будь-яка частина дитини з'являється назовні [33, с. 5]. Т.Н. Нуркаєва підкреслює, що допоки дитина не подає ознак життя, які б свідчили про можливість її самостійного існування поза утробою матері, не можна однозначно сказати, що дитина, яка народжується, є живою [34, с. 24]. С.Г. Стеценко [30, с. 222] та М.Н. Малеіна [35, с. 103] впевнені, що найбільш слушною виглядає позиція щодо виникнення права на життя людини із моменту народження, адже це право, як

і будь-які інші права, може виникати лише у реально існуючої людини. Д.І. Мейер вважає, що народження - це акт відокремлення немовля від утроби матері, що є вихідним пунктом, від якого починається фізична особа, початок самостійного існування людини, а також початковий момент його юридичного життя [36, с. 84].

Сучасні наукові дослідження вказують, що впродовж усього внутрішньоутробного розвитку плід не може вважатися частиною тіла матері, його не можна ототожнювати з органом або частиною органу організму матері, адже через декілька днів після зачаття у плода формуються дихальна, нервова і травна система, а також внутрішні органи [37, с. 78]. О.Н. Попов наголошує, що кримінально-правова охорона життя має здійснюватися з моменту зачаття до самої смерті людини, зокрема, на думку автора, слід захищати життя кримінально-правовими засобами не лише після пологів, але і під час вагітності та пологів [37, с. 84]. На думку А.І. Ковлера, «життя людини починається із запліднення яйцеклітини» [38, с. 428]. Зокрема, відповідно до п. 1 ст. 15 Конституції Словацької Республіки життя людини гідне охорони вже до народження [39].

М.А. Коротаєва впевнена, що початком кримінально-правової охорони життя новонародженого слід вважати початок життя, початок автономного існування організму поза утробою матері, що являє собою нормальне функціонування всіх органів та систем, а не початок або певні етапи родової діяльності [40, с. 5]. Р.Д. Шарапов визначає, що початок життя людини слід пов'язувати із появою оформлених мас мозкових клітин (народження головного мозку), що роблять плід життєздатним, а саме із повними 22 тижнями внутрішньоутробного розвитку плода [41, с. 14, 330]. Інші науковці також вважають, що початком життя потрібно вважати саме формування нервової системи у той момент, коли починає працювати мозок [42, с. 339; 43, с. 237-242], а саме з початку функціонування кори головного мозку (24-28 тижнів) [44, с. 177-178] або із завершальним етапом формування структур кори головного мозку (30-35 тижнів) [45, с. 23-24]. С.І. Михайличенко вказує, що людина, яка народилася живою, вважається правоздатною із 22 тижня гестації [46, с. 83].

Є інша позиція щодо моменту початку життя людини, відповідно до якої ним визначається початок фізіологічних пологів, а саме початок родового процесу. Так, наприклад, Н.К. Семернева зазначає, що лікарі розглядають пологи як процес, що починається з прорізування головки плода і вигнання з організму матері плода та закінчується відокремленням дитини від тіла матері, а також першим самостійним вдихом, з огляду на це життя починається з моменту початку процесу народження [47, с. 61]. А.М. Орлеан звертає увагу на те, що життя людини може початися не тільки в результаті фізіологічних пологів, а зокрема, й за допомогою штучного вилучення живого життєздатного плоду з організму матері (кесаревого розтину), з огляду на це новонароджена дитина у такий спосіб водночас із вилученням з організму матері також отримує повноцінну кримінально-правову охорону [48, с. 304]. Ш.С. Рашковська також стверджує, що початком життя людини слід вважати сам процес народження, тобто поступовий процес появи дитини на світ [49, с. 8].

Отже, моментом початку життя людини, на нашу думку, слід вважати вигнання дитини з організму матері шляхом фізіологічних пологів або вилучення дитини з утроби матері у результаті кесаревого розтину, а також наявність у дитини самостійного дихання або таких ознак життя, як серцебиття, рухи скелетних м'язів чи пульсація пуповини, у термін після повних 22 тижнів вагітності. Адже відповідно до п. 1.5 Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29.03.2006 року № 179 та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України від 12 квітня 2006 року за № 427/12301, народження плода до повного 22-го тижня вагітності вважається викиднем [32].

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-ІІІ встановлено, що «кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я» [50]. Ч. 1 ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року гарантує охоронюване законом право кожної людини на життя [51]. Зокрема, А.В. Соловйов вказує, що право людини на життя - гарантована нормами міжнародно-правових актів, а також внутрішнього законодавства можливість певної поведінки людини, яка орієнтована на забезпечення недоторканності свого життя з боку інших осіб і свободи розпорядження ним [52, с. 9]. О.І. Мацегорін стверджує, що правом на життя є особисте немайнове право будь-якої людини на власне життя, що виникає з моменту народження, натомість активним життям людини слід вважати період між народженням та смертю з урахуванням реалізації людиною своїх прав і обов'язків [53, с. 102-103]. А.М. Зайцева, розглядаючи право на життя як позитивне право, визначає його визнаним та гарантованим державою суб'єктивним природним правом людини як біосоціодуховної істоти на самореалізацію [29, с. 8]. Л.О. Красавчикова зазначає, що право на життя в об'єктивному сенсі є сукупністю цивільно-правових норм, які спрямовані на охорону життя людини та встановлюють неприпустимість свавільного позбавлення життя людини і заборону активної евтаназії, а також дозвіл на штучне запліднення й імплантацію ембріона, самостійне вирішення питання жінкою як щодо материнства, так і про штучне переривання вагітності [54, с. 114]. С.Г. Стеценко розглядає право на життя як сукупність таких прав: 1) право на збереження життя;

2) право вимагати від держави здійснення заходів, спрямованих на підтримку життя;

3) право на розпорядження життям; 4) право на охорону здоров'я та медичну допомогу [30, с. 222-223].

Вважаємо за потрібне дослідити також проблему визначення кінця життя. У теорії кримінального права кінцевим моментом життя людини визначається час настання незворотної смерті, зокрема це пов'язано із початком незворотного розпаду клітин вищої нервової системи і як наслідок - припинення функціонування головного мозку [24, с. 105]. Наведемо тлумачення поняття «смерть», що дає «Велика медична енциклопедія»: незворотне припинення життєдіяльності організму, неминучий природний кінець існування будь-якої живої істоти; зокрема розрізняють два основні етапи смерті: 1) клінічна смерть та 2) біологічна смерть [55, с. 448]. Клінічна смерть є зворотним етапом вмирання, що триває кілька хвилин після припинення кровообігу та дихання, зокрема зворотність такого етапу залежить від ступеня гіпоксичних змін у нейроцитах головного мозку, а також тривалість перебування людини у стані клінічної смерті в умовах нормотермії не перевищує 8 хвилин, натомість в умовах гіпотермії час перебування у такому стані може збільшуватися [55, с. 448]. Біологічна смерть - це незворотне припинення фізіологічних процесів у клітинах і тканинах, під час якого реанімаційні заходи є безуспішними [55, с. 448]. Відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» зазначено, що «моментом незворотної смерті людини є момент смерті її головного мозку або її біологічна смерть», зокрема, ч. 3 ст. 52 цього документа вказує, що смерть мозку констатується у разі повного та незворотного припинення всіх його функцій, які реєструються за працюючого серця, а також штучної вентиляції легень, натомість відповідно до ч. 4 ст. 52 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» медичні працівники на підставі діагностичних критеріїв біологічної смерті людини, таких як: незворотне припинення кровообігу і дихальних функцій, наявність ранніх та/або пізніх трупних змін, встановлюють біологічну смерть [20]. Смерть мозку - це патологічний стан, який пов'язаний із тотальним некрозом головного мозку, а також перших шийних сегментів спинного мозку, під час якого серцева діяльність та газообмін підтримується за допомогою безперервної штучної вентиляції легень, зокрема такий стан є результатом зупинки кровообігу у головному мозку, що відбувається за рахунок різкого збільшення внутрішньочерепного тиску та зрівняння його із системним артеріальним тиском [55, с. 453].

Отже, момент смерті головного мозку людини прирівнюють до її біологічної смерті. Потрібно звернути увагу на те, що смерть мозку може розвинутись внаслідок його первинного ушкодження за рахунок таких факторів, як: різке підвищення внутрішньочерепного тиску, яке зумовлює зупинку мозкового кровообігу в результаті тяжкої черепно-мозкової травми, а також спонтанного та/або іншого (травматичного) внутрішньочерепного крововиливу; інфаркту головного мозку; пухлини головного мозку; закритої гострої гідроцефалії; відкритої черепно-мозкової травми, яка супроводжується механічним ушкодженням мозкової тканини; внутрішньочерепних оперативних втручань на головному мозку; а також вторинного ушкодження мозку, що є результатом гіпоксій різного ґенезу, яке також характеризується зупинкою серцевої діяльності, припиненням чи різким погіршенням системного кровообігу внаслідок тривалого шоку [56]. Відповідно до Наказу МОЗ України «Про встановлення діагностичних критеріїв смерті мозку та процедури констатації моменту смерті людини» від 23 вересня 2013 року № 821, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 14 жовтня 2013 року за № 1757/24289, вказано, що «смерть мозку може бути встановлена за результатами проведеної процедури діагностики смерті мозку на підставі тільки клінічних діагностичних критеріїв або на підставі клінічних діагностичних критеріїв, доповнених одним із підтверджувальних (інструментальних) діагностичних критеріїв» [56]. До клінічних діагностичних критеріїв смерті мозку належать: повна

і стійка відсутність свідомості (кома); атонія всіх груп м'язів; відсутність реакції на великі больові подразнення у зоні тригемі- нальних точок і будь-яких інших рефлексів, які замикаються вище шийного відділу спинного мозку; відсутність реакції зіниць на пряме яскраве світло, зокрема має бути відомо, що не застосовувалися препарати, які розширюють зіниці; нерухомість очних яблук (очі ляльки); відсутність корнеаль- них рефлексів; відсутність окуловестибу- лярних рефлексів, зокрема для викликання вказаного рефлексу слід провести двосторонню калоричну пробу (перед її початком потрібно переконатися, що у барабанній перетинці відсутні перфорації), яка починається з нахилу голови хворого на 30° вище від горизонтального рівня, далі вводиться катетер малих розмірів у зовнішній слуховий прохід та упродовж 10 секунд зрошують холодною водою об'ємом у 100 мл і за температури води 20°С, як наслідок, через 20-25 секунд у разі наявності збереження функції стовбура головного мозку можна спостерігати ністагм чи відхилення ока у бік повільного компонента ністагму, натомість відсутність вказаних ознак (ністагм чи відхилення очних яблук) під час калоричної проби, яка проведена з обох боків, є свідченням відсутності окуловестибулярних рефлексів; відсутність окулоцефалічних рефлексів, зокрема для перевірки такого рефлексу лікар займає положення біля ліжка хворого так, щоб підтримувати долонями голову хворого, а великими пальцями піднімати повіки, натомість голову потрібно повернути на 90° спочатку в один бік і тримати її в такому положенні 3-4 сек., далі повернути голову у протилежний бік також на той же самий час та якщо під час повертання голови очі не рухаються й стійко займають середнє положення - окулоце- фалічні рефлекси відсутні; відсутність тра- хеальних і фарингальних рефлексів, що досліджуються за допомогою руху ендотра- хеальної трубки у трахеї і верхніх дихальних шляхах та під час просування катетера у бронхах з метою аспірації секрету; відсутність самостійного дихання [56].

Отже, потрібно відрізняти клінічну смерть від біологічної смерті, адже під час клінічної смерті, попри зупинку дихання та кровообігу, життєдіяльність організму не припиняється протягом короткого часу життя та життєво важливі функції організму можуть бути відновлені шляхом реанімаційних заходів. Зокрема, на нашу думку, кінцевим моментом життя людини потрібно вважати саме момент настання незворотної смерті шляхом смерті мозку або настання біологічної смерті людини, що пов'язано із розвитком незворотного процесу розпаду клітин центральної нервової системи.

З огляду на зазначене вище, вважаємо за потрібне вказати, що життя - це період існування людського організму, який розпочинається моментом вигнання дитини з організму матері шляхом фізіологічних пологів або вилучення дитини з утроби матері у результаті кесаревого розтину, а також наявність у дитини самостійного дихання або таких ознак життя, як серцебиття, рухи скелетних м'язів чи пульсація пуповини, у термін після повних 22 тижнів вагітності та закінчується моментом настання незворотної смерті шляхом смерті мозку або настання біологічної смерті людини, що пов'язано з розвитком незворотного процесу розпаду клітин центральної нервової системи.

У наукових джерелах наявна безліч підходів до розуміння такого поняття, як «здоров'я». Зокрема, відповідно до преамбули Статуту (Конституції) Всесвітньої організації охорони здоров'я термін «здоров'я» визначено як: «стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб та фізичних вад», а також зазначається, що максимально досяжний рівень здоров'я є одним з основних прав кожної людини, незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального стану, зокрема здоров'я всіх народів є основним фактором щодо досягнення миру та безпеки [57]. У абз. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» вказано, що «здоров'я - стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад» [20].

В.В. Глуховський та О.В. Ангелов зазначають, що термін «здоров'я» є благом, ресурсом для повсякденного життя, а не метою існування;це позитивна концепція, в якій за основу беруться соціальні, особис- тісні, а також фізичні можливості людини [58, с. 42]. Науковці визначають під поняттям «психічне здоров'я» - стан, що характеризується динамічним процесом психічної діяльності, якому властиві детермінованість психічних явищ, гармонійний взаємозв'язок між відображенням обставин дійсності і ставлення індивіда до неї, адекватність реакції організму на соціальні, психологічні, фізичні (зокрема, й біологічні) умови життєдіяльності завдяки здатності особистості контролювати свою поведінку, планувати і здійснювати свій життєвий шлях у мікро- та макросоціальному середовищі; під «фізичним здоров'ям» - стан, що характеризується рівнем фізичного розвитку, фізичних можливостей і адаптаційних здібностей окремих індивідів, груп людей і суспільства загалом, який забезпечує досягнення якості життя, добробуту суспільства й збереження, а також зміцнення громадського здоров'я [58, с. 42]. На думку С.В. Антонова, поняття «здоров'я» слід розглядати як «особливий, відносно стабільний стан задовільного самопочуття людини, який характеризується відсутністю фізичного болю, травм, порушень діяльності окремих органів або їх систем, інших проявів хвороб, психічних або інших розладів, що можуть порушити її життєдіяльність, фізіологічні функції або зменшити працездатність» [59, с. 45]. К. Херцліх розробила три моделі розуміння здоров'я:

1) здоров'я у вакуумі - відсутність хвороб;

2) резерви здоров'я - органічно-біологічні ресурси, а також капітал імунітету і вітальної енергії, що може зменшуватись чи зникати відповідно до способу життя людини;

3) здоров'я - це стан рівноваги, тобто уміння людини підтримувати життєву рівновагу, а також почуття спроможності здійснити бажане [60, с. 11-13; 61, с. 34]. Е.Н. Вайнер також визначає здоров'я як: стан рівноваги між адаптаційними можливостями організму (потенціалом людини) та умовами середовища, що постійно змінюються [62, с. 7]. І.Я. Сенюта під терміном «здоров'я» розуміє «максимально досяжний та оптимальний фізичний і психічний стан людського організму, який є необхідним для забезпечення біологічного існування, здатності до тривалого активного життя і відтворення здорового покоління» [63, с. 32]. Е.Ф. Побе- гайло стверджує, що під терміном «здоров'я» потрібно розуміти природний стан організму, який характеризується відсутністю будь- яких хворобливих змін [64, с. 42]. В.В. Ста- шис та В.І. Борисов під поняттям «здоров'я» розуміють «нормальне функціонування тканин і органів тіла людини» [65, с. 55]. Є.В. Безручко зазначає, що здоров'я є певним фізичним станом організму, який забезпечує фізичну і соціальну повноцінність людини, а також надає можливість брати участь у соціальних зв'язках суспільства, користуватися всіма благами життя [66, с. 7-8]. В.П. Казначеєв та Є.А. Спірін підкреслюють, що здоров'я необхідно розглядати не лише на індивідуальному, а й на популяційному рівні, з огляду на це потрібно розрізняти такі поняття, як здоров'я окремої людини та здоров'я популяції [67, с. 226]. Науковці стверджують, що здоров'я індивіда - це динамічний процес збереження і розвитку його соціально-природних (біологічних, фізіологічних та психічних) функцій, соціально-трудової, соціально-культурної, а також творчої активності за максимальної тривалості життєвого циклу, зокрема здоров'я популяції, на відміну від цього, є процесом довготривалого соціально-природного, соціально-історичного, соціально-культурного розвитку життєдіяльності й працездатності людського колективу багатьох поколінь [67, с. 226].

Закон рівною мірою охороняє здоров'я кожної людини, незважаючи на фактичний стан її здоров'я (здоров'я людини з бездоганним станом здоров'я;здоров'я хворого, божевільного; здоров'я людини, що перебуває у безнадійному стані в результаті травм чи хвороби тощо), зокрема не враховуючи моральні якості, вік (немовля, особа похилого віку), службове становище такої особи тощо [65, с. 55]. Відповідно до абз. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» під поняттям «охорона здоров'я» слід розуміти систему «заходів, що здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, закладами охорони здоров'я, фізичними особами- підприємцями, які зареєстровані в установленому законом порядку та одержали ліцензію на право провадження господарської діяльності з медичної практики, медичними та фармацевтичними працівниками, громадськими об'єднаннями і громадянами з метою збереження та відновлення фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини за максимальної біологічно можливої індивідуальної тривалості її життя» [20]. О.М. Голя- ченко розглядає під поняттям «охорона здоров'я» систему державних, громадських та індивідуальних заходів і засобів, що сприяють поліпшенню здоров'я, запобіганню захворюванням та передчасній смерті, забезпеченню активної життєдіяльності та працездатності людини [68, с. 64]. І.Я. Сенюта вказує, що під поняттям «охорона здоров'я» слід розглядати систему засобів, які орієнтовані на збереження, розвиток та зміцнення, у разі наявності порушень на відновлення максимально можливого рівня фізичного та психічного стану людського організму, що мають вживатися органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, будь-якою людиною як в інтересах усього суспільства, так і кожної окремої фізичної особи [63, с. 35].

У преамбулі Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» вказано, що «кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я» [20]. Право на охорону здоров'я важливо сприймати як окремий випадок відповідальності держави перед

людиною та прояв соціальної функції держави, зокрема наявний як власне медичний компонент - існування та функціонування лікувально-профілактичних установ, так і більш глобальний - створення в межах держави умов щодо забезпечення захисту здоров'я людини, її права на охорону здоров'я найбільшою мірою [30, с. 235]. С.Г. Стеценко стверджує, що «право на охорону здоров'я» слід розуміти як конституційно закріплене право будь-якої людини на створення державою умов щодо максимально можливої реалізації соціальних та економічних прав, юридичних гарантій у сфері охорони здоров'я, отримання безкоштовної медико- соціальної допомоги у державних та муніципальних закладах охорони здоров'я, зокрема інших факторів, що сприятимуть зміцненню та охороні здоров'я кожної людини [30, с. 237]. І.Я. Сенюта, розглядаючи загаль- носоціальне (природне) право людини на охорону здоров'я, визначає його можливістю людини користуватися всіма соціальними, передусім державними, засобами, які орієнтовані на збереження, зміцнення та розвиток, у разі порушення - відновлення максимально можливого рівня фізичного, а також психічного стану її організму [63, с. 35].

Варто зазначити, що вказане вище відповідно до проведеного аналізуще не дає нам можливості надати вичерпну відповідь щодо безпосереднього об'єкта злочину, передбаченого ст. 139 КК України. З огляду на це, вважаємо за потрібне проаналізувати структурні елементи таких суспільних відносин. Зокрема, безперечним є те, що винний під час скоєння такого злочину впливає саме на предмет відносин, а також своїми діями порушує чи намагається порушити охороню- вані кримінальним законом суспільні відносини, тобто заподіює чи ставить під загрозу виникнення заподіяння істотної шкоди суспільним відносинам.

Задля реалізації вказаного нами вище підходу слід скористатися загальновизнаною в теорії кримінального права структурою суспільних відносин: 1) предмет, щодо якого існують відносини (зокрема, це те, щодо чого існують такі відносини); 2) їх учасники (суб'єкти (носії) відносин); 3) соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність), що становить зміст відносин [1, с. 59; 3, с. 102]. Сприймаючи за основу зазначені вище теоретичні положення, слід продовжити аналіз безпосереднього об'єкта злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Враховуючи той факт, що у юридичній літературі увага стосовно питання, хто має бути суб'єктом суспільних відносин у сфері кримінально-правової охорони аналізованих відносин, приділялась не досить, слід зазначити, що суб'єкти суспільних відносин як один зі структурних елементів об'єкта такого злочину (ст. 139 КК України) не підлягали дослідженню. Зокрема, на нашу думку, він істотно впливає саме на з'ясування питання стосовно того, що потрібно розглядати під безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 139 КК України. Визначення суб'єктів таких суспільних відносин, зокрема їх соціальних функцій у вказаних відносинах, дасть нам змогу визначити ті конкретні суспільні відносини, що виступають об'єктом вказаного складу злочину [3, с. 102]. Вказану властивість суб'єктів у суспільних відносинах застосовує подеколи законодавець не лише щодо встановлення меж дії кримінального закону, але й щодо визначення тих суспільних відносин, які є об'єктом певного злочину (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником). Такий підхід до злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником був використаний законодавцем лише частково, зокрема, цей факт не завадив нам у проведенні аналізу вказаної проблеми та у застосуванні такої статті (ст. 139 КК України) правоохоронними органами та судами у своїй практичній діяльності. Дослідження кримінальних справ цієї категорії, зокрема 33 кримінальних справ (кримінальних проваджень) у період із 2012 по 2019 роки, які були порушені (розпочаті) за ст. 139 КК України, вказує на те, що як окремі фізичні особи, так і юридичні особи відповідно до чинного законодавства є учасниками таких відносин, що виникають з приводу умов із забезпечення надання медичної допомоги особі, яка її потребує, шляхом реалізації права на охорону здоров'я та медичну допомогу. Відповідно, суб'єктами чи учасниками таких суспільних відносин, що виникають з приводу умов із забезпечення надання медичної допомоги, регламентованої законами, а також нормативно-правовими актами України, особі, яка її потребує, шляхом реалізації права на охорону здоров'я та медичну допомогу, можуть бути фізичні та юридичні особи. Зокрема, досліджуючи кримінальні справи такої категорії, нами було встановлено, що одним із суб'єктів суспільних відносин була фізична особа (людина) у 100% справ.

Задля забезпечення умов із надання медичної допомоги, регламентованої законами, а також нормативно-правовими актами України, особі, яка її потребує, шляхом реалізації права на охорону здоров'я та медичну допомогу потрібно не лише виявляти осіб, що вчинили такий злочин, а також притягувати їх до кримінальної відповідальності,

але и захищати позитивні відносини, де саме життя і здоров'я визначаються як найвища соціальна цінність.

Задля визначення другої сторони суб'єктного складу суспільних відносин, які ми досліджуємо, ми розглянули не лише законодавчі й підзаконні акти, але й звернулись до слідчої і судової практики. Отже, дослідження законодавчих і підзаконних актів з метою виявлення наявності відносин, що виникають з приводу умов із забезпечення надання медичної допомоги особі, яка її потребує, шляхом реалізації права на охорону здоров'я та медичну допомогу засвідчило, що іншою стороною суб'єктного складу вказаних відносин, що є структурним елементом об'єкта злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником, є фізичні та юридичні особи, згідно з чинним законодавством України і судовою практикою [20; 22; 50; 51; 69; 70; 71; 72]. Зокрема, суб'єктами суспільних відносин у сфері медичної діяльності є медичний заклад (установа), медичний працівник та пацієнт [73, с. 108]. Враховуючи особливості медичної діяльності, вважаємо доцільною думку