Право на зміну по батькові: практика ЄСПЛ та досвід України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет державної фіскальної служби України

ПРАВО НА ЗМІНУ ПО БАТЬКОВІ: ПРАКТИКА ЄСПЛ ТА ДОСВІД УКРАЇНИ

Тітко Е.В., доктор юридичних наук, професор

кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства

Божук І.І., студентка IV курсу

Анотація

У статті досліджено право фізичної особи на зміну по батькові в Україні. Зосереджено увагу на необхідності глибшого дослідження даної теми сучасними науковцями. Досліджено юридичну природу права на ім'я, а також зосереджено увагу на тому, що право на «по батькові» є його елементом. Висвітлено сукупність науково-теоретичних поглядів дослідників щодо сутності та змісту права на ім'я. Встановлено, що у вітчизняній правовій науці відсутній єдиний підхід до визначення змісту права на ім'я. Вказано, що право на ім'я є цінністю для кожної особи, адже забезпечує можливість індивідуалізації у суспільстві та становить невід'ємну частину її приватного життя. Проаналізовано конституційне закріплення цього особистого немайнового права на рівні зарубіжних держав. У дослідженні висвітлено авторське розуміння сутності поняття «ім'я». У статті охарактеризовано основні положення універсальних та регіональних міжнародно- правових актів, які закріплюються право фізичної особи на ім'я. Проаналізовано практику Європейського суду із прав людини в контексті застосування ним ст. 8 Європейської конвенції із прав людиниу справах, пов'язаних із правом на ім'я. Викладено основні положення чинного законодавства України у сфері реалізації права на ім'я. Охарактеризовано проблему недосконалості українських правових механізмів щодо реалізації права на ім'я. У статті висвітлено рішення та обставини справи «Garnaga v. Ukraine» (2013 р.) як приклад неспроможності практичної реалізації особою матеріального права на зміну по батькові. Також зазначено про позитивні зрушення в регулюванні цих правовідносин з урахуванням законопроєкту від 15 листопада 2019 року № 2450. Зосереджено увагу на основних новелах даного законопроєкту та вказано на його недоліки. У статті висвітлено авторські пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного механізму реалізації права особи на зміну по батькові. ім'я право зміна батько

Ключові слова: право на ім'я, право на зміну по батькові, особисті немайнові права, практика ЄСПЛ, право РЄ, справа «Garnaga v. Ukraine».

Annotation

THE RIGHT TO CHANGE A PATRONYMIC: THE PRACTICE OF THE ECHR AND UKRAINE'S EXPERIENCE

The article explores the right of a person to change a patronymic in Ukraine. Attention is focused on the necessity for a deeper study of this topic by modern scholars. The legal nature of the right to a name is explored, and attention is paid to the fact that the right to change a patronymic is an element of it. The set of scientific and theoretical views of researchers on the nature and content of the right to a name is highlighted. It has been established that there is no single approach to determining the content of the right to a name in domestic legal science. It is defined that the right to a name is a value for every person because it provides for the possibility of individualization in society and is an integral part of private life. The constitutional consolidation of this personal non-property right of different foreign states is analyzed. The study highlights the author's understanding of the concept of “name”. This article describes the basic positions of universal and regional international legal acts, which enshrines the right of a name. The case-law of the European Court of Human Rights in the context of the application of Art. 8 of the European Convention on Human Rights in cases relating to the right to a name are analyzed. The main provisions of the current legislation of Ukraine in the field of realization of the right to a name are outlined. The problem ofthe imperfection of the Ukrainian legal mechanisms concerning the exercise of the right to a name is characterized. The article highlights the decisions and circumstances case of Garnaga v. Ukraine (2013), as an example of the inability of a person to exercise a substantive right to change a patronymic. There were also noted positive developments in the regulation of these legal relationships, taking into account the Bill No. 2450 November 15, 2019. The article deals with the author's proposals for the improvement of the domestic mechanism of realization of the right to change a patronymic.

Key words: the right to a name, the right to change a patronymic, personal non-property rights, ECHR practice, Council of Europe law, Case of Garnaga v.Ukraine.

Постановка проблеми

Україна як правова держава закріпила засаду поваги і непорушності прав та законних інтересів людини, забезпечення та реалізація яких є основним обов'язком держави. Конституційні засади демократичної держави зобов'язують її утримуватися від обмеження загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина (ст. 1, ч. 2 ст. 3, ст. ст. 21, 22, 64 Конституції України).

Разом із тим закріплені принципи забезпечують встановлення правопорядку, який гарантує кожній особі утвердження і забезпечення її законних прав і свобод.

Прогресивна глобалізація у світі змушує людей встановлювати чіткі межі особистого приватного життя та не допускати незаконне їх порушення. Заборона втручання у приватне життя та забезпечення належного рівня охорони законних інтересів, прав та свобод громадянина є завданням держави. Тому слід підкреслити, що ст. 3 Конституції України закріплює людиноцентриську спрямованість діяльності держави, тобто визначає людину найвищою її соціальною цінністю.

Право на ім'я складає цінність для кожної особи, адже забезпечує можливість індивідуалізації в суспільстві та становить невід'ємну частину її приватного життя. Крім того, право на ім'я гарантується конституціями багатьох держав світу, зокрема такими положеннями: ст. 10 (Республіка Австрія), ст. 36 (Федеративна Демократична Республіка Ефіопія), ст. 40 (Республіка Ірландія), ст. 22 (Італійська Республіка), § 6 (Королівство Норвегія), ст. 26 (Португальська Республіка) та ін.

Проте правові механізми реалізації права на ім'я в Україні є недосконалими через прогалини, колізії та застаріле законодавство, яке не зовсім відповідає реаліям сучасного життя. З огляду на це виникла проблема практичної реалізації зміни по батькові як частини права на ім'я людини. Право на по батькові можна вважати недо- слідженою темою у правовому полі, оскільки їй тільки частково приділена увага у працях деяких вчених.

Проблема зміни по батькові в Україні потребує детального дослідження, оскільки, як показує практика, матеріальне існування такого права не гарантує його практичну реалізацію наявними юридичними механізмами: громадяни України, звернувшись до судів усіх інстанцій, змушені захищати свої права у Європейському суді із прав людини (далі - ЄСПЛ).

Право на зміну по батькові є невідчужуваним правом особи, яке неможливо відділити від самого носія, проте дефіцит спеціальних досліджень сучасного стану проблеми здійснення цього права та його захисту зумовлюють актуальність обраної теми дослідження.

Стан опрацювання

Серед вітчизняних вчених, які займалися дослідженням механізмів захисту прав людини в контексті ст. 8 Європейської конвенції з прав людини (далі - ЄКПЛ), можна виділити С.П. Головатого, О.З. Панкевича, Д.М. Супруна, С.М. Тимченка, ГО. Христову тощо. Проте варто зазначити, що обрана тема все ж залишається недостатньо дослідженою, а отже, потребує уваги дослідників. Неможна не звернути увагу на дослідження РЮ. Молчанова, який частково приділив увагу даній темі у своїй праці «Здійснення та цивільно-правовий захист особистого немайнового права на ім'я».

Метою статті є дослідження юридичної природи права на зміну по батькові, висвітлення науково-теоретичних поглядів дослідників, аналіз чинного законодавства України, що регулює такі правовідносини, а також практики ЄСПЛ із питань зміни по батькові.

Виклад основного матеріалу

Право на ім'я є цінністю для кожної особи, адже забезпечує можливість індивідуалізації в суспільстві та становить невід'ємну частину її приватного життя. Так, слід звернути увагу на думку Р.Ю. Молчанова, який зазначає, що ім'я - це спосіб позначення людини, засіб формальної індивідуалізації особистості, атрибут. Це благо забезпечує можливість участі особи в соціально-економічних зв'язках, набуваючи при цьому індивідуальності. Ім'я містить у собі суб'єктивну та об'єктивну суспільну корисність як для носія, так і для інших осіб [1, с. 170].

Ім'я особи є найдавнішим засобом індивідуалізації в суспільстві та відноситься до особистих немайнових прав людини. Правове закріплення права на ім'я у світовому законодавстві дещо різниться, що безпосередньо пов'язано з історичною ретроспективою кожного народу. У багатьох країнах світу відсутнє по батькові у традиційному для України розумінні, також може мати різні альтернативи, або ж бути відсутнє взагалі.

Виходячи з недосконалого нормативного закріплення особистих немайнових прав у радянський період, інституту права на ім'я фізичної особи приділялося недостатньо уваги. Тож очевидним після набуття незалежності став крок українського нормотворця до юридичного закріплення цього права в Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) [1, с. 156].

Разом із тим слід звернути увагу на слушну думку М.М. Агаркова, який зазначав, що серед ознак, що слугують офіційним засобом індивідуалізації громадянина, ім'я, безумовно, займає перше місце. Вказуючи на соціальну природу імені, важливо зауважити, що воно має суттєве правове значення для кожної людини. Будучи особистим немайновим благом, ім'я носить цивільно- правову природу та дає змогу фізичній особі набувати цивільні права та обов'язки, а також здійснювати їх саме під власним ім'ям. Вищезгаданий автор влучно вказав, що поняття «ім'я» є широким та має «тричленну» структуру, адже включає в себе прізвище (родове ім'я), ім'я (особисте ім'я) та по батькові (патріархального імені), із чим ми і погоджуємося [2, с. 74].

Водночас слід розуміти, що у вітчизняній правовій науці відсутній єдиний підхід до визначення змісту права на ім'я. У цьому контексті доречно згадати позицію О.А. Красавчикова, який вважає, що право на ім'я складається із: 1) права вимагати від інших осіб, щоб до володільця цього блага зверталися та називали його у всіх формальних відносинах відповідно до імені, яке є об'єктом права, що аналізується; 2) права змінювати прізвище, ім'я та по батькові [3, с. 83].

З урахуванням вищевикладеного аналізу тлумачення права на ім'я науковцями існує необхідність викладення авторського розуміння імені, а саме ім'я - це особиста назва людини, надана їй після народження, що в майбутньому дає змогу визначити її приналежність до етносу, роду та родини. Саме воно допомагає в майбутньому персоніфікувати особистість, простежити певні родинні зв'язки через прізвище та сімейні відносини завдяки по батькові.

Досліджуючи правові елементи права на ім'я, не можна не згадати тезу С.І. Чорнооченка, який визначає, що право вимоги до інших осіб стосовно утримання від порушення права на ім'я є елементом змісту такого права [3, с. 84].

У цьому контексті варто зазначити, що під іменем у правовому розумінні мається на увазі і по батькові, що є важливими аспектом під час аналізу даної теми. Хибною вважається думка, що лише особисте (перше) ім'я є цінністю для людини під час здійсненні її цивільних прав та обов'язків.

Аналізуючи право на ім'я, необхідно звернутися до його витоку - народження дитини. Факт народження дитини дає це особисте право, яке передбачено рядом міжнародних договорів, що стають правовою гарантією для людини, а також передбачають певні міжнародно-правові механізми як на універсальному, так і на регіональному рівнях.

Основи широкого розвитку співробітництва держав у галузі особистих немайнових прав, у т. ч. і права на ім'я, заклав Статут ООН від 1945 року [4]. У рамках цієї міжнародної організації було створено ряд документів, які стосуються закріплення правових зобов'язань держав щодо охорони та забезпечення основних прав і свобод людини відповідно до Статуту ООН.

Важливо звернути увагу на положення Декларації прав дитини від 1959 року, відповідно до якого «дитині має належати від народження право на ім'я і громадянство» [5].

Разом із тим Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 1966 року містить положення про те, що «кожна дитина повинна бути зареєстрована негайно після її народження і повинна мати ім'я» [6].

Варто зазначити, що згідно з Конвенцією про права дитини від 1989 року «дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше». Необхідно підкреслити, що ст. 7 Конвенції про права дитини передбачається обов'язок її реєстрації в передбаченому законом порядку та приналежність дитині прав на ім'я та набуття громадянства [7].

Досліджуючи міжнародно-правові механізми, потрібно підкреслити, що ЄКПЛ є «конституційним інструментом європейського громадського порядку» у сфері прав людини, як про це було зазначено у справі «Bosphorus Hava Yollari Turizm ve Ticaret Anonim Sirketi v. Ireland»(2005 р.) [8], іншими словами, вона покликана забезпечити реалізацію такого права та запобігти його порушенню, адже воно потребує чітких критеріїв правового регулювання реєстрації імені, прізвища та по батькові дитини.

Поняття «приватне життя», передбачене ст. 8 ЄКПЛ у практиці ЄСПЛ, також не є чітко визначеним, і охоплює дуже широкий спектр питань. Тому у сферу дії цієї статті відносять питання, які пов'язані з вибором імені чи персональними даними особи, її реєстрацією та паспортизацією, возз'єднання сім'ї тощо. Межа між легітимним і нелегітимним втручанням органів публічної влади у приватне і сімейне життя є дуже крихкою і аргументується переважно «легітимним інтересом» людини.

Право особи на власне ім'я передбачене і в сенсі статті 8 ЄКПЛ, хоча саме формулювання положення ст. 8 ЄКПЛ не конкретизує цього, а лише закріплює, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Практика ЄСПЛ свідчить, що сфера дії ст. 8 ЄКПЛ розповсюджується також і на питання, пов'язані з реєстрацією та зміною імені ( в тому числі по батькові) та прізвища [9].

Зокрема, в рішенні ЄСПЛ по справах «Burghartz v. Swizerland»(l994 р.) [10], «Stjema v. Finland»(1994 р.) [11] та «Guillot v. France» (1993 р.) [12] зазначав, що ст. 8 Конвенції прямо не передбачає жодних положень щодо ім'я, проте саме воно покликане ідентифікувати особу в сім'ї та соціумі, тобто прямо пов'язане з особистим життям.

Слід зазначити, що ЄСПЛ під час вирішення питання щодо наявності факту втручання у право особи на приватне життя відповідно до ст. 8 ЄКПЛ бере до уваги те, що людина опиняється в некомфортній ситуації, що пригнічує її внаслідок відмови у зміні її імені. ЄСПЛ враховує, чи виявилася ця відмова надмірним тягарем та обмеженням для людини. Така практика висвітлена в рішеннях ЄСПЛ «Stjema v. Finland» (1994 р.) [11] та «Guillot v. France»(1993 р.) [12].

Крім того, ЄСПЛ визнає, що такі елементи, як ген- дерна ідентифікація, ім'я та інтимне життя є важливими елементами приватної сфери, захищеної ст. 8 ЄКПЛ, та зазначає про це в рішеннях у справах «Burghartzv. Swizerland» (1994 р.) [10]; «Dudgeon v. The United Kingdom» (1981 р.) [13]; «Laskey, Jaggard and Brown v. The United Kingdom» (1997 р.) [14]; «P.G. and J.H v. The United Kingdom» (2001 р.) [15] тощо. Зазначається, що в ряді випадків ЄСПЛ відносить право на ім'я до сфери застосування ст. 8 ЄКПЛ, про що вказується в рішенні у справі «Znamenskaya v. Russia» (2005 р.) [16].

Українське національне законодавство закріплює право особи на ім'я та на його зміну в передбачених законом випадках, при цьому вбачає під поняттям «ім'я» не лише особисте ім'я особи, а й прізвище та по батькові. Зазначимо, що право на ім'я як особисте немайнове право, яке забезпечує соціальне буття фізичної особи, вперше було закріплене у ст. 294 ЦК України [17]. Важливість цього блага обґрунтовується об'єктом, який опосередковується правом на ім'я та його змістом - наданням фізичній особі можливості персоналізації.

Важливим аспектом під час розглядуц цього питання є положення ст. 147 Сімейного кодексу України (далі - СК України), а саме, що по батькові дитини визначається за іменем батька. Якщо дитину народжено жінкою, яка не перебуває у шлюбі, то по батькові та батьківство встановлюється за словами матері [18]. Тобто після народження особі присвоюється по батькові як факт юридичного зв'язку дитини із батьком. Тож по батькові, як складова частина усього імені, забезпечує важливий зв'язок дитини з батьком та відображає національну традицію.

Разом із тим ст. 295 ЦК України забезпечується право особи на зміну імені, зокрема ч. 3 ст. 295 ЦК України дозволяє зміну по батькові особи в разі зміни її батьком свого власного імені або виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про її народження, а також таке право надається внаслідок усиновлення дитини [17].

Детальніше процедуру зміни по батькові регламентує Постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2007 року № 915 «Про затвердження Порядку розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імен, по батькові) фізичної особи» (далі - Порядок). Цей Порядок визначає механізм прийняття та розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) громадян України [19]. Разом із тим передбачається, що змінити по батькові може особа, яка досягла чотирнадцятирічного віку за письмовою згодою батьків (одного з батьків у передбачених законодавством випадках) або піклувальників. Відділи державної реєстрації актів цивільного стану здійснюють реалізацію цього права та вносять такі зміни.

Виходячи з вищевказаного, вітчизняне законодавство не передбачає право особи змінювати на власний розсуд своє по батькові без наявності закріплених причин такої зміни, що можна вважати порушенням норм Конституції України.

Право на використання імені, визначене ст. 296 ЦК України, визначає його цінність для будь-якої особи та характеризується наданням кожному права користуватися іменем в усіх суспільних відносинах, наприклад, під час здійснення правочинів, посвідчувати особу власним ім'ям в усіх документах, договорах тощо [17].

Аналіз чинного законодавства вказує на те, що право на ім'я фізичної особи як особисте немайнове право передбачає певний обсяг законних повноважень, а саме тріаду правомочностей щодо свого імені, право вимоги щодо третіх осіб на звернення до себе по імені, право на використання псевдоніму, право вимоги негайного зупинення незаконного використання свого імені, а також щодо будь-яких інших порушень.

Практичне здійснення прав забезпечується систематичною організаторською діяльністю держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій зі створення сприятливих умов для реального використання фізичними особами своїх імен.

У правовому суспільстві набувають чималого значення організаційно-правові гарантії щодо здійснення права на ім'я, а тому розвиваються їхні форми та методи. Сьогодні зобов'язання щодо здійснення права на ім'я фізичної особи покладені на різні державні органи та громадські організації. В Україні систему організаційно-правових гарантій становлять: сама держава, органи державної влади, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування тощо [3]. Важливе місце в системі гарантій права на ім'я належить органам реєстрації актів цивільного стану, які здійснюють реєстрацію імені, його зміну та інше.

Слід звернути увагу на позицію Р.О. Стефанчука, який зазначає, що право на захист імені - це охоронюване суб'єктивне право, яке є самостійним і виникає з моменту порушення регулятивного суб'єктивного права на ім'я чи його оспорювання. Класично для суб'єктивного права, право на захист включає в себе сукупність дій управомоченої особи та можливість вимоги певної поведінки від зобов'язаної особи. Таке право виникає внаслідок існування ризиків порушення первинного права на ім'я [3].