Дуалістична єдність стійкості та безпеки держави, підходи щодо її дослідження та врахування при формуванні та функціонуванні системи публічного управління

Размещено на http://allbest.ru

Національна академія державного управління при Президентові України

Дуалістична єдність стійкості та безпеки держави, підходи щодо її дослідження та врахування при формуванні та функціонуванні системи публічного управління

Орел М.Г. кандидат наук з державного управління,

докторант кафедри глобалістики,

євроінтеграції та управління національною безпекою

Вступ

Постановка проблеми та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Виконаний нами аналіз наукових публікацій та аналітичних оглядів дає всі підстави стверджувати, що останнім часом актуалізувалась необхідність концептуального осмислення та вирішення комплексної проблеми забезпечення стійкості держави, як базового інструмента реалізації національних інтересів у контексті її спроможності до ефективного виконання функціональних завдань, які покладаються на неї у сфері національної безпеки.

Основними причинами такої постановки питання є динамічний характер розвитку, невизначеність, взаємозалежність факторів, які визначають детермінанти розвитку сучасних держав та системність компонентів, які зумовлюють тенденції формування безпекового середовище їх функціонування.

Однією із передумов вирішення проблеми забезпечення стійкості держави є обґрунтування концептуальних підходів щодо її дослідження. Водночас, ці підходи є також визначальною гносеологічною складовою теоретичних засад підвищення ефективності систем управління у сфері національної безпеки - ще однієї проблеми, яка має вирішуватися у проблемному полі наукової галузі знань “Публічне управління та адміністрування”.

Проте до цього часу дуалістична єдність стійкості та безпеки держави, підходи щодо її дослідження та необхідність врахування при формуванні та функціонуванні системи публічного управління не була об'єктом самостійних наукових досліджень.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сьогодні поняття “стійкість держави” часто використовуються політиками, науковцями, експертами при оцінюванні стану справ у різних сферах її життєдіяльності. Проте, як на наш погляд, широке використання цього поняття більшою мірою свідчить не стільки про його універсальність, як про відсутність релевантної інформації, яка б дозволяла зменшити рівень невизначеності при прийняття тих чи інших стратегічних управлінських рішень.

В свою чергу відсутність вказаної інформації є наслідком недостатнього наукового опрацювання аксеологічних аспектів, концептуальних підходів щодо визначення параметрів та характеристик, які б дозволяли оцінювати динаміку розвитку явищ, які інтерпретують поняттям “стійкість держави”. Певною мірою те ж саме можна стверджувати й про поняття “безпека держави”.

Разом з тим різні аспекти проблеми забезпечення стійкості держави та безпеки суспільного розвитку вивчали: Аристотель [1], Г.Гегель [2], Н.Макіавеллі [3], Т.Гоббс [4], Дж.Локк [5], А.Тойнбі [6;7], С. Хантінгтон [7;8], З.Бауман [9], У.Бек [10], Ж.Бодрійяр [11], Л.Гумільов [12], В.Петров та С.Селіванов [13], В.Левашов [14], Чаплигін [15], О.Райков 16], Ю.Оборотов [17], М.Мартін [18], Г.Ситник [19-21], О.Станкевич [22], В.Маньков [23], С.Курін, В.Воробьев [24], Ю.Волков [25] та ін.

Отримані ними та іншими дослідниками результати дозволяють дійти висновку, що стійкість держави та її безпека залежать від багатьох чинників, передусім тих, які визначають якість управління та виконання функціональних завдань щодо забезпечення безпеки індивіду та соціуму.

Водночас дуалістичній єдності стійкості та безпеки держави, визначенню концептуальних підходів щодо її дослідження, обґрунтуванню необхідності її врахування при формуванні та функціонуванні системи публічного управління до цього часу науковці не приділяли належної уваги.

Про це свідчать і результати аналізу керівних документів стратегічного рівня управління, де вирішення проблеми забезпечення стійкості держави, чітко не визначено, як пріоритет суб'єктів публічного управління та адміністрування.

Це свідчить про актуальність дослідження дуалістичній єдності стійкості та безпеки держави, визначення когнітивних ознак, які б дозволяли виокремлювати комплексну інформацію про перелік параметрів, що адекватно відображають “стійкість” держави у контексті виконання суб'єктами публічного управління функціональних завдань у безпековій сфері і на цій основі обґрунтування підходів щодо дослідження вказаної стійкості.

Метою статті є системний аналіз дуалістичної єдності стійкості та безпеки держави, концептуалізація підходів щодо її дослідження та обґрунтування доцільності їх врахування при формуванні та функціонуванні системи публічного управління.

Виклад основного матеріалу

У дискурсах, які стосуються проблематики забезпечення національної безпеки, як правило, виділяють три групи національних цінностей та взаємопов'язаних з ними національних інтересів, які визначаються у контексті таких соціальних концептів як: “безпека”, “добробут”, “справедливість”, та базові умови стійкого розвитку держави: збереження державного суверенітету, територіальної цілісності та гарантування недоторканості її кордонів [26-30].

Захист національних цінностей та створення цих умов значною мірою залежить від функціональної спроможності політичних, безпекових, економічних та інших інститутів, систем та суб'єктів держави, які уособлюють носіїв соціальної влади забезпечувати безпеку держави, соціуму та індивідів у процесі їх життєдіяльності. Ефективність їх діяльності вирішальною мірою визначає і ступінь (міру) стійкості держави у процесі її взаємодії із середовищем свого існування, оскільки свідчить про їх реальну спроможність виконувати функції держави, які визначаються з огляду на її місію (роль) у суспільстві та головну мету (ціль) діяльності, яка в кінцевому підсумку зумовлює сенс її існування (головна ціль завжди є основним структуроутворюючим фактором будь-якої системи).

Існує думка, з якою ми погоджуємося, що “структура будь- якого організму є результатом історії взаємного структурного сполучення організму і середовища, а динаміка організму у кожний певний момент є когнітивна структура, описом якої виступає та або інша дія, яка інтерпретується спостерігачем” [31, 99 с.]. У такому випадку та чи інша модель діяльності організаційних структур держави та суб'єктів, які уособлюють носіїв влади у суспільстві та на які покладаються функціональні завдання щодо практичного виконання місії держави та досягнення нею її головної мети, є когнітивною структурою та атрибутом, тобто невід'ємною властивістю, яка забезпечує цілісність держави, як передумову її стійкості. Це означає, що на кожному етапі розвитку держави вказана когнітивна структура визначає динаміку та особливості взаємодії державного утворення, як структурно-детермінованої системи із внутрішнім та зовнішнім середовищем. Тому під когнітивною структурою стійкості держави, як соціальної системи, ми розуміємо модель дій, яка лежить в основі її поведінки (вона визначається взаємодією її організаційних структур та суб'єктів) і є її атрибутом, як структурно-детермінованої системи. У процесі розвитку держави когнітивна структура визначає динаміку її взаємодії із внутрішнім та зовнішнім середовищем і є теоретичним соціальним конструктом, породженням конкретної культури (суспільства), який існує виключно в силу того, що люди, жителі тієї чи іншої країни, згодні діяти згідно тих чи інших правил, тобто це опис (інтерпретація) певної реляційної області взаємовідносин держави із середовищем свого розвитку. Таким чином, побудова когнітивної структури стійкості держави, з огляду на те, що вказана структура є соціальним конструктом, зумовлює необхідність визначення переліку параметрів та характеристик, що адекватно відображають сутність стійкості держави при виконанні завдань у сфері безпеки, що є досить складною проблемою в силу різних причин.

По-перше, традиційно, під стійкістю систем розуміють її здатність повертатися в стан рівноваги після того, як вона була з нього виведена під впливом збурень з боку середовища, яке постійно змінюється у зв'язку з безперервним потоком різних подій, явищ та процесів. При цьому розрізняють здатність системи повертатися у початковий стан після виходу із рівноваги (статична рівновага), та її здатність здійснювати перехід у новий рівноважний стан (динамічна рівновага), які обумовлюються статикою явищ і динамікою процесів, що відбуваються в складних системах. Держава є системою з активними елементами. В таких системах згідно загальновідомого закону необхідної різноманітності, сформульованого У.Ешбі, різноманітність впливаючих на неї збурень передбачає адекватне різноманіття її можливих станів, а відтак вимагає управління, якому самому притаманна адекватна різноманітність. Обмеження різноманітності в поведінці об'єкта управління (у даному випадку - суспільства) досягається за рахунок збільшення різноманітності рішень суб'єкта управління (системи публічного управління та адміністрування). Для цього суб'єкт управління повинен бути здатним до вироблення певного мінімуму рішень, як передумову забезпечення досягнення мінімуму різноманітності вихідних реакцій системи. Тому із збільшенням складності об'єкта управління (керованої системи) складність суб'єкта управління також повинна підвищуватися, а процес управління в кінцевому підсумку зводиться до зменшення різноманітності станів об'єкта управління, тобто до зменшення його невизначеності. При цьому, відсутність необхідної різноманітності суб'єкта управління свідчить про необхідність вдосконалення його організаційно-функціональної структури, наприклад, шляхом передачі прийняття певних рішень на нижні рівні. Таким чином для адекватного реагування на зміни середовища складність та оперативність прийняття управлінських рішень в державі має відповідати складності та швидкості змін зовнішнього середовища.

Не менш важливою для оптимізації системи управління є також її властивість, яку називають емерджентні™, а саме: чим більше розходження в розмірах між елементами (частинами) і цілим (системою), тим вище ймовірність того, що властивості утвореної системи можуть відрізнятися від властивостей її елементів. Наслідком цього є можлива розбіжність (розбалансування) цілей елементів системи та її мети (загальної цілі), що може стати важливим чинником дестабілізації у системі, і як наслідок - втрати її стійкості. Тому для забезпечення досягнення мети системи необхідно приймати рішення, які б дозволила узгодити цілі елементів системи та її головну мету.

Таким чином, доходимо висновку, що з'ясування сутності явища, яке позначають поняттям “стійкість держави” передбачає обов'язкове врахування того, що: стійкість держави є змінною величиною, яка характеризує ту чи іншу ступінь її відхилення, зумовленого впливом внутрішніх та зовнішніх збурень, від стану рівноваги; існує певна межа відхилення від стану рівноваги, перевищення якої зумовлює перехід в інший рівноважний стан; для адекватного реагування на зміни середовища функціонування держави, складність та оперативність прийняття управлінських рішень системою публічного управління та адміністрування має відповідати складності та швидкості змін середовища, а сам процес управління зводиться до зменшення різноманітності станів об'єкта управління (суспільства), тобто до зменшення його невизначеності, як передумову забезпечення стійкості держави; забезпечення стійкості держави передбачає певну інваріантність, яка полягає в тому, що деякі її властивості залишаються незмінними досить тривалий час (наприклад, це можуть бути ті чи інші політичні інститути); організаційно- функціональна структура системи публічного управління, яка неадекватна змінам зовнішнього середовища, є дестабілізуючим фактором для держави, тобто вона має змінюватися або радикально або шляхом реформування тих чи інших її елементів; більш швидке реагування держави на зміни зовнішнього середовища, а отже і її стійкість забезпечують більш гнучкі структури системи публічного управління.

Таким чином під стійкістю держави ми розуміємо її певний рівноважний стан, за якого вона, незважаючи на збурення, зумовлені змінами внутрішнього та зовнішнього середовища, завдяки ефективному функціонуванню системи публічного управління та адміністрування здатна впродовж відносно тривалого часу зберігати та відновлювати свої основні параметри, певні структурні елементи та взаємозв'язки між ними, які визначають її основні характеристики функціонування та спроможність виконання завдань у сфері безпеки. У контексті такого розуміння сутності стійкістю держави під її стабільністю варто розуміти її здатність впродовж відносно тривалого часу зберігати свої основні параметри, які визначають її основні характеристики функціонування незважаючи на зовнішні та внутрішні впливи.

По-друге, досить важко уникнути суб'єктивізму при визначенні переліку параметрів, які є головними (визначальними) для стійкості тієї чи іншої держави у контексті виконання нею функціональних завдань у сфері безпеки на тому чи іншому етапі її розвитку. Науковий доробок інших дослідників, які розглядали різні аспекти забезпечення стійкості держави дозволяє стверджувати, що вони, як правило, акцентують увагу на тих, які, на їх думку є визначальними з огляду на власні наукові уподобання та уявлення щодо стійкості держави як соціальної цінності, а також наукових завдань, які перед ними ставилися. Тому один дослідник може вважати визначальними чинниками забезпечення стійкості держави збереження та відновлення параметрів, від яких залежить якість життя та безпека соціуму, а інший буде їх розглядати, наприклад, виключно у контексті того, як вони здійснюють вплив на стійкість політичного режиму ігноруючи навіть можливе настання глибокої соціальної кризи, якщо її вплив на його думку, на режим незначний. Тому вибір основних параметрів стійкості держави принципово залежить від обраного “суб'єкта стійкості”, який на думку дослідника, є визначальним у контексті мети та завдань його дослідження. Це стосується й щодо функціональної здатності держави виконувати завдання у сфері безпеки.

По-третє, у науковому середовищі досі точаться дискусії щодо трактування сутності феномену явища, яке інтерпретують поняттям “безпека” та оптимального переліку завдань сучасної держави у безпековій сфері. Так, прихильники ліберальних підходів намагаються максимально обмежити ці завдання, а політичного реалізму, тобто послідовники Н.Макіавеллі, Т.Гоббса та Г.Моргентау, схильні до максимального їх розширення у сфері безпеки. Разом з тим, як правило, безпека часто інтерпретується як комплексна характеристика взаємовідносин між елементами соціальної системи або як об'єктивно-суб'єктивна оцінка умов, які формують середовище її функціонування і в тих чи інших уявленнях про неї, може акцентуватися увага на стані захищеності системи, на результатах діяльності інститутів, які забезпечують її життєздатність, на чинниках, від яких залежить безпека держави та ін. [23; 26-28]. При цьому стверджується про важливість адекватного реагування на загрози зниження ефективності взаємодії суб'єктів забезпечення національної безпеки, з огляду на те, що вони здійснюють суттєвий вплив на стійкість функціонування держави [20; 21; 26; 27; 29]. Тому є всі підстави стверджувати, що якщо сутність феномену “безпека” розглядати у контексті аналізу стійкості держави, то вона є характеристикою умов та тенденцій її еволюційного розвитку, за яких забезпечується функціонування держави, яке відповідає її природі, та певна захищеність від небезпек, які генеруються у процесі взаємодії її із внутрішнім та зовнішнім середовищем. Це означає, що рішення щодо рівня безпеки держави необхідно приймати з огляду на результати аналізу динаміки її функціонування, яку можна охарактеризувати за допомогою параметрів, вихід яких за деякі допустимі межі, призводить до невиконання функцій держави у сфері безпеки, а в критичних ситуаціях навіть до втрати її стійкості і, як наслідок, до руйнування. Серед цих функцій, зокрема, визначення пріоритетів у сфері безпеки, координація зусиль суб'єктів державної влади при забезпеченні національної безпеки, сприяння соціальним перетворенням, що забезпечують стабільний рівень безпеки в суспільстві. український держава національний безпека

По-четверте, Держава продовжує залишатися визначальним суб'єктом у всіх сферах життєдіяльності. Тому навіть у провідних країнах світу активізувалися спроби модернізації організаційних структур держави за допомогою яких людство навчилося забезпечувати консолідацію, управляти суспільним розвитком, стимулювати його до безпечної діяльності. Передусім йдеться про підвищення ефективності систем публічного управління та адміністрування при вирішенні завдань держави у безпековій сфері шляхом оптимізації організаційно- функціональної структури бюрократичного апарату цих систем. Разом з тим, висловлюються думки, з якими неоднозначно можна погодитись. Так, П.Щедровицький, стверджує, що держава є персонаж історичного процесу, який відходить у минуле [32], а на думку Ю.Хабермаса, творця теорії комунікативної дії, якого називають спадкоємцем І.Канта, національна держава для багатьох груп населення стає хибним видом єдності не здатним ефективно діяти в сучасних умовах [33]. Досить скептичною щодо ролі сучасної держави у безпековій сфері є також думка

Ж.Бодрійяра, який стверджує, що сучасна епоха є ерою гіперреальності, коли надбудова визначає базис, коли з одного боку, суспільні інститути, в тому числі й держава, зорієнтовані на захист громадян від збитків, нещасних випадків, безробіття тощо, тобто спектр гарантій індивідуальної безпеки максимально розширюється, але водночас розширюється і сфера контролю та можливостей влади, внаслідок чого така “турбота” державної влади щодо безпеки громадян може стати загрозою для них самих [11]. Викладене вище зумовлює необхідність комплексного розгляду безпеки та держави як суспільних цінностей.

Як на нашу думку, на вітчизняних теренах вперше системне дослідження ролі та місця національних цінностей у формуванні та функціонуванні держави і системи державного управління у сфері національної безпеки, їх взаємозв'язок з національними інтересами та цілями, а також обґрунтування принципових засад механізму формування та взаємоузгодження інтересів особи, суспільства і держави у контексті забезпечення їх безпеки, виконав Г.Ситник [27, С.85-149]. Він же дійшов висновку, з яким важко не погодитися, що усвідомлення безпеки як суспільної цінності має визначати зміст діяльності сучасних держав пріоритетами якої, зокрема, є створення умов, сприятливих для збереження національних цінностей, врахування еволюційних законів суспільного розвитку, вибір національних стратегій, які дозволяють гармонізувати його соціальні, економічні, політичні та гуманітарні аспекти, а також суперечливість та взаємозалежність національних, групових та особистісних інтересів [20].

Щодо аксіологічних аспектів дослідження сутності держави, то першим, хто на вітчизняних теренах, запропонував розглядати її як перманентну та абсолютну цінність був В.Липинский [34]. Другий напрям досліджень ціннісних характеристик держави започаткував П.Рабінович, який є прихильником ідеї відносної цінності держави і пов'язує її із соціальною сутністю [35]. На наш погляд, другий напрям досліджень ціннісних характеристик держави значно звужує сферу її діяльності, оскільки не дозволяє системно розглядати її ціннісні характеристики в інших сферах діяльності та певною мірою ігнорує значення стійкості держави, як суспільної цінності. Крім того, при всій очевидній важливості проблемних питань розбудови демократичної та соціальної держави, насправді базовою передумовою їх вирішення є забезпечення стійкості держави, тобто її здатності до виживання в сучасних умовах, при здійсненні внутрішніх перетворень, модернізації систем управління та змінах політичного керівництва. Тому ми більшою мірою прихильники ідеї В.Липинского, тобто схильні розглядати національну державу як абсолютну цінність, що, очевидно, зумовлює необхідність здійснення відповідних заходів щодо забезпечення її стійкості. У контексті сказаного заслуговують на увагу роботи Н.Алексеєва, який розглядаючи ціннісні характеристики держави виокремлював [36, С.583-602]: природні фактори (географічне розташування держави, менталітет народу, ступінь володарювання, утворення провладної еліти); особливості провладної еліти (її природа, єдність, принцип суспільної самоорганізації); специфіку державного устрою (організуючі начала, які поєднують нормативну та атрибутивну сфери державного життя; організуючий порядок, як єдність статичного (ідеології), динамічного (функцій і режимів держави) та інституціонального (конституція і конституційна законність, ступінь поєднання одноосібності з колегіальністю, узгодження місцевого і регіонального із загальнодержавним у діяльності державного апарату).

По-п'ятє, незважаючи на те, що у наукові літературі можна знайти досить широкий спектр ідей, підходів, висновків та рекомендацій щодо різних аспектів вирішення проблеми забезпечення стійкості держави, ця проблема з урахуванням виконання державою функціональних завдань щодо забезпечення національної безпеки, до цього часу не привертала увагу науковців. Як наслідок, навіть підходи щодо визначення переліку параметрів та характеристик, які дозволяють оцінювати стійкість держави у контексті виконанні цих завдань, залишаються не обґрунтованими. Очевидно, що однією із передумов, визначення цих підходів є аналіз уявлень мислителів та результатів досліджень науковців, які у різні часи та епохи розглядали різні чинники стійкості держави, її безпеки та безпеки індивіду та соціуму.

Так, Гегель, ґрунтуючись на цілісному розумінні державно- політичного устрою та правових засад сутності безпеки, розглянув низку питань від яких, на його думку, залежить стійкість функціонування держави. Він, зокрема, акцентує увагу на: необхідності підпорядкування частини державного організму цілому (сюзерену); особливостях взаємовідносин держави та релігії; співвідношенні моралі та політики; пріоритеті в забезпеченні безпеки держави, як передумови гарантування безпеки індивіда [2], а на думку, Т.Гоббса, який був переконаний, що найбільш небезпечними для суспільства та держави є чинники, які є наслідком недосконалості конституювання державної влади, які, зокрема, можуть призвести до вимушеної відмови короля від всієї повноти влади, необхідної для захисту безпеки держави, а також що особиста безпека досягається тільки у сфері соціального загального, владою і силою абсолютного суверена, що лише тією мірою, якою він забезпечує своїм підданим життя і безпеку, можна розраховувати на той чи інший рівень досягнутого при його правлінні добробуту, а відтак забезпечення безпечних умов розвитку суспільства зумовлює місію держави та сенс (мету) державної влади (влади сюзерена) [4].

Цікавими є думки Дж.Локка, який вважав, що коли держава перестає гарантувати безпеку громадян або сама стає джерелом небезпеки для них, вони повинні мати право і можливість забезпечити свій захист від її дій, гарантуючи собі таким чином найважливіші права, і, як логічний висновок: народ має право відібрати владу у тих, хто буде нехтувати його інтересами та вручити її гідним довіри [5]. Варто зазначити, що незважаючи на очевидний парадокс: народ, який має право скасовувати владу, якщо вона нехтує інтересами його безпеки, може здійснити це право, але це повертає суспільство до стану “війни всіх проти всіх”, тобто стану, який характеризується абсолютною відсутністю безпеки його уявлення про безпеку індивіда та держави знайшла подальше обґрунтування в ліберальних теоріях.

Досить цікавим та ґрунтовним є дослідження В.Петрова та С.Селіванов, які застосовуючи системний підхід виокремили три типи стійкості держави: статичну, функціональну та динамічну та розробили математичну модель перехідних процесів нестійких однокомпонентних державних утворень і у цьому контексті проаналізували дію закону геополітичного аттрактора та інших політологічних законів [13]. На їх думку, стійкість держави - це передбачуваність її поведінки, яка залежить від зовнішнього середовища, внутрішніх змін у державі та управління, тобто її характеристики визначаються особливістю середовища, держави та характеристиками систем управління нею, що дозволяє або забезпечити стійкість процесів, об'єктивно не стійких без управління або може викликати втрату стійкості об'єктивно стійких процесів через неспроможність управління [13, с.475-476]. Вони ж акцентують увагу на тому, що характеристики типів стійкості держави: статистичної, з якою пов'язують стан рівноваги (покою) її структур, функціональної, коли здійснювані функції держави та параметри, не виходять за свої межі під впливом зовнішніх збурень, динамічної, коли без суттєвих збоїв має місце поліпшення виконання функцій та структур держави, є важливими при аналізі етапів життєвого циклу держав: зародження, інтенсивного розвитку, стагнації (застою), деградації та загибелі [13, с.269].

В.Левашов розглядаючи чинники, від яких залежить соціально-політична стійкість суспільства акцентує увагу на зростанні ролі зовнішніх процесів і умов у його розвитку та зазначає, що поняття “стійкість” держави існує у діалектичній єдності з поняттям “нестійкість”, екстремумом якої є криза суспільства аж до його розпаду, що, виходячи із структури сфер суспільного життя, соціальна стійкість складається із соціально- економічної, соціально-політичної, соціально-ідеологічної та соціально-психологічної стійкості, а також здійснює порівняння динаміки соціально-політичної та соціально-економічної стійкості [14]. На думку Н.Чаплигіна сьогодні можна вести мову тільки про початковий етап розробки проблеми забезпечення стійкості держави, а вибудовування системи забезпечення стійкості держави не може відбуватися тільки в рамках формально-юридичного підходу, що поняття “стійкість”, “стабільність”, “безпека” тісно пов'язані, але нетотожні [15]. Він також, пропонує розглядати чотири підходи щодо дослідження стійкості держави, які називає рівнями. Перший рівень передбачає виокремлення як основного “суб'єкта стійкості” політичного лідера або керівної еліти, другий - специфічний тип політичної системи, третій - держави, як територіальної спільноти з проживаючим в ній народом і четвертий - мікросоціальну спільноту з характерним культурним кодом, яка об'єднана, наприклад, в імперію [15, с.111-112].

А.Станкевича, у своєму дослідженні розкриває основні фактори стійкого розвитку систем та стверджує, що велика кількість культур, релігій, особливості менталітету населення, рівень освіти та розвитку є визначальними факторами соціальної стійкості [22], а О.Райков стверджуючи, що поняття “стійке державне управління” є метафоричним, вважає, що його можна розглядати синонімічним до поняття “безпечний розвиток” та робить висновок про доцільність екстенціонального виділення фактору розвитку інформаційної сфери, як одного із основних індикаторів, через який визначається і вербально представляється стан стійкого державного управління та безпеки розвитку суспільства і стверджує, що велике значення для стійкості управління соціальними системами мають, зокрема, такі фактори як: рівень та швидкість наведення інформаційного порядку в об'єктах управління та число, розмір, організованість та смислова значимість керованих компонентів об'єктів [16].

Досить ґрунтовно розглянувши проблематику аксіосфери держави Ю.Оборотов стверджує, що в авторитарній державі ціннісний сенс полягає в тому, що вона визначає обсяг свободи особистості, а в демократичній ціннісний сенс в тому, що держава забезпечує свободу особистості та акцентує увагу на тому, що проблематика стійкості держав тісно пов'язана зі спробами класифікувати держави в залежності від ефективності на сильні, слабкі та такі, які розпалися та розпадаються [17, С.225], а на думку М. Малека, держави, які розпадаються, як правило, не володіють необхідною стійкістю за такими критеріями як легітимність влади, ефективність інститутів та інші, які досить важко оцінити, оскільки вони значною мірою залежать від національного менталітету та традицій [18].

Ґрунтовними є дослідження С.Куріна та В.Воробьева, які використовуючи системний підхід та метод діагностики “хвороб”, який вони вперше застосували до системи управління державою, визначили еталони її успішного функціонування та чинники, які зумовлюють виникнення криз та конфліктів у державі та у її взаємодії з оточуючим середовищем [24], а також Ю.Волкова, який ґрунтовно проаналізував наукові аспекти реалізації ідеї “хвороб” та “смерті” держави в історії філософсько-соціологічної думки [25].

Аристотель, також розглянув низку питань про утворення держави, види і форми державного устрою, інституції та основний зміст їхньої діяльності та запропонував три рівні стійкості держави: збереження при владі правителя, незмінність політичної системи та виживання держави влади [1], а Е.Еллінек, вважав, що вимоги обмежити публічну владу правом, які знаходять своє втілення в конституційній державі, створюють ситуації, коли навіть державні перевороти не знищують правопорядок, а лише порушують якусь його частину, зважаючи на що держава змінює правопорядок, але не ліквідує його повністю [37].

Таким чином, системне врахування наведених вище чинників та розгляд стійкості держави і безпеки, як суспільних цінностей, які утворюють дуалістичну єдність першооснов буття держави: її місії (ролі) та сенсу (мети) дозволяють виокремити у проблемному полі дослідження стійкості держави три концептуальні підходи щодо вибору параметрів її стійкості, які, з огляду на характер розвитку, невизначеність, взаємозалежність факторів, які визначають політичні, економічні та інші детермінанти розвитку сучасних держав та системність компонентів, які зумовлюють тенденції формування безпекового середовище їх функціонування, можуть бути досить продуктивними при проведенні наукових досліджень та здійснення організаційних, політичних та інших заходів щодо забезпечення стійкості держави.

Перший підхід, пропонується називати класичним, оскільки він передбачає відносно традиційний набір та аналіз параметрів і характеристик стійкості держави, дослідження яких дозволяє отримати комплексну оцінку щодо спроможності перебування при владі Глави держави та провладної еліти в межах існуючої політичної системи, сформованої специфічними політичними інститутами, механізмами їх взаємодії з державними інститутами, політичними і правовими нормами. При цьому однією із визначальних передумов перебування їх при владі розглядається ефективне виконання ними основних функцій, пов'язаних із забезпеченням прийнятного для соціуму (громадян) рівня безпеки. В таких державах правителі та владні еліти можуть змінюватися, але принципи, мотиви, методи прийняття політичних рішень залишаються незмінними, навіть у разі державного перевороту чи повного усування від влади керівної еліти. Тому в межах цього підходу головною метою дослідників має бути визначення низки передумов (у тому числі безпекового характеру) та характеристик політичної системи, наявність яких гарантує реалізацію бажання цих суб'єктів залишитися при владі в деякій історичній перспективі.

Другий підхід, пропонується називати інституційним, оскільки в ньому робиться акцент як на територіальній спільноті, об'єднаній в межах досить великої держави або імперії, з характерними для неї усталеними формами поведінки, так і політичних інститутах, які можуть виступати суб'єктами політики та в яких матеріалізується влада. Тому цей підхід передбачає розширення переліку параметрів та характеристик стійкості держави. У даному випадку, окрім параметрів та характеристик, які дозволяють оцінити ймовірність спроможності подальшого перебування при владі Глави держави та керівної еліти в межах існуючої політичної системи (за умови гарантування виконання ними основних функцій держави у сфері безпеки), мають бути виявлені та досліджені параметри, які дозволяють оцінити (за тих чи інших умов) ступінь та ймовірність впливу на стійкість держави вказаної територіальної спільноти, яка у даному випадку розглядається як визначальний суб'єкт стійкості. Очевидно, що цей підхід зумовлює перехід на більш високий рівень наукового аналізу стійкості держави, оскільки значно розширює коло параметрів, дослідження яких дозволяє визначити низку взаємопов'язаних та взаємозумовлених передумов та характеристик держави, які гарантують як відносну єдність територіальної спільноти, так і належне функціонування політичних інститутів, які забезпечують прийнятний для неї рівень безпеки. При цьому, у випадку, коли перебування при владі Глави держави (президента, монарха тощо) стає неможливим, основні суб'єкти політики (політичні лідери, партії, фінансові-промислові групи та ін.), які зацікавлені у збереженні свого статусу, будуть розглядати як головну передумову збереження стійкості держави недопущення зміни політичного режиму. У випадку ж, коли зберегти існуючу політичну систему не уявляється можливим, переважаюча частина територіальної спільноти і, як правило, деякі політичні актори будуть вважати передумовою збереження стійкості держави навіть зміну форми правління та діючої політичної еліти. Це означає, що недотримання передумов стійкості держави на більш низькому рівні не обов'язково порушує основи вказаної стійкості на більш високому рівні.

В кінцевому підсумку, результати системного аналізу стійкості держави, отримані в межах інституційного підходу можуть дати підстави дійти висновку, що навіть зміна радикальним (революційним) шляхом форми правління, типу режиму, правлячої еліти, методів управління, хоча й може призвести до нестабільності та хаосу у всіх сферах суспільного життя, але стійкість держави зберігається. Історичний досвід розвитку багатьох держав підтверджує такий висновок. Так, наприклад, було під час Англійської революції в процесі якої відбувався перехід від абсолютної монархії до республіканської форми правління у 1640-1660 рр. та під час Великої французької революції у 1789-1799 рр. Як на наш погляд, фундаментальною причиною стійкості держави у даному випадку є інстинкт виживання соціуму, тобто його бажання недопущення ситуації, яку, умовно кажучи, можна охарактеризувати “війна всіх проти всіх”, а без ефективно функціонуючих державних інститутів її не уникнути.

Третій підхід, пропонується називати цивілізаційним. Він передбачає виявлення та дослідження параметрів та характеристик стійкості держави, від яких залежить її стійкість, у контексті дуалістичної єдності процесів формування та функціонування соціальних інститутів, які можуть виступати суб'єктами політики та в яких матеріалізується влада, та основних концептів і характеристик розвитку цивілізацій. Цей підхід передбачає подальше розширення кола параметрів і характеристик стійкості держави. У даному випадку, окрім параметрів та характеристик, які дозволяють оцінити ймовірність спроможності подальшого перебування при владі Глави держави та керівної еліти в межах існуючої політичної системи (за умови гарантування виконання ними основних функцій держави у сфері безпеки), мають бути виявлені та досліджені ті, які дозволяють оцінити ступінь та ймовірність впливу на стійкість держави проживаючого на її території народу, який розглядається як макросоціальна спільнота, яка вирізняється від інших культурним кодом, специфічними соціальними інститутами та механізмами взаємодії, сформованими в процесі історичного розвитку під впливом природних, економічних, релігійних та інших чинників, які й визначають ті чи інші усталені форми соціальних взаємодій та ставлення до зовнішнього середовища. Таким чином при цивілізаційному підході макросоціальна спільнота з сформованим характерним культурним кодом, розглядається як визначальний суб'єкт забезпечення стійкості держави. Тому цей підхід є переходом на більш високий рівень наукового аналізу стійкості держави. Він передбачає вибір більшого переліку параметрів, дослідження яких дозволяє визначити низку взаємопов'язаних та взаємозумовлених передумов та характеристик держави, які гарантують прийнятний рівень її стійкості. При цьому, системний аналіз результатів дослідження стабільності держави, отриманих в межах цивілізаційного підходу може дати підстави стверджувати, що навіть повна втрата державного суверенітету в історичній перспективі ще не означає безповоротну втрату стійкості держави (її загибель), оскільки при певних умовах державність досить швидко відновлюється. Це, наприклад, неодноразово відбувалося у Китаї. Так, у ХІІІ ст. на його територію вторглися монголи, які знищили Сунську імперію і Китай втратив суверенітет аж до середини XIV ст., коли він знову став незалежною країною. У 1683 р. вже маньчжури захопили Китай, який став невід'ємною частиною маньчжурської імперії Цін аж до 1911 року, коли він знову став незалежною країною. Цікавою у цьому контексті є й історія Польщі, яка після розділу її території між Пруссією, Австрією та Росією в 1772-1795 рр. припинала своє існування, але у 1918 р. знову відродилась як суверенна держава.

Певною мірою саме у межах такого підходу, наприклад, розглядаються різні аспекти проблеми стійкості держави і цивілізацій, а також безпеки у роботах А.Тойнбі [6;7], С. Хантінгтона [7;8], Л.Гумільова [12], З.Баумана [9], У.Бека [10], Ж.Бодрійяра [11], Г.Ситника [20]. При цьому, як нам уявляється, досить важливими при цивілізаційному підході є вибір параметрів, які дозволяють оцінювати ступінь суспільної злагоди щодо вирішення принципових питань суспільного розвитку, наприклад, пріоритетів політичних чи економічних реформ. Це обумовлено тим, що їх проведення, як зазначає Г.Ситник, часто супроводжується руйнацією традиційних ідеологічно- світоглядних уявлень про безпеку життєдіяльності як на рівні індивіда, так і суспільства, а принципова важливість досягнення суспільної злагоди, в свою чергу, обумовлена тим, що ці уявлення проявляють себе на рівні соціальних взаємодій елементів соціальної системи [20; 26; 27].

Таким чином, врахування у запропонованих підходах щодо дослідження стійкості держави дуалістичної єдності першооснов буття держави, а саме: її ролі та мети, яка лежить у площині її спроможності виконувати завдання щодо забезпечення безпеки, підвищують якість обґрунтування пропозицій суб'єктам публічного управління щодо політичних, правових, економічних та інших заходів, метою яких є зміцнення стійкості держави. Очевидно також, що ці заходи одночасно сприяють реалізації завдань у безпековій сфері і, навпаки. При цьому у складних взаємодіях подій, явищ, суперечливих та неоднозначних за своїми наслідками процесів, які здійснюють вплив на стійкість держави та ефективність виконання нею завдань у сфері безпеки, ту чи іншу роль можуть відігравати різні “суб'єкти стійкості”. Це означає, що між класичним, інституційним та цивілізаційним підходами можуть бути проміжні, коли при неможливості вирішити завдання у межах обраного підходу необхідно буде корегувати набір параметрів і характеристик стійкості у контексті концептів іншого підходу. Іншими словами, існує низка варіантів збереження держави, її територіальної цілісності та функціональності системи публічного управління, навіть коли відбувається крах режиму, зміна політичної еліти, кардинальне реформування організаційних та функціональних інститутів держави. Наприклад, у разі неможливості збереження існуючої політичної системи переважна частина населення буде вважати визначальною ознакою стійкості збереження держави, ігноруючи долю тих чи інших політичних лідерів і навіть може підтримати радикальну зміну політичного режиму чи форми правління. Тому скоріш всього в сучасних умовах формування глобального постіндустріального (інформаційного) суспільства найбільш адекватним при дослідженні стійкості конкретної держави буде комплексний підхід, який дозволить запропонувати низку заходів, реалізація яких дозволить забезпечити її здатність виконувати функціональні завдання у безпековій сфері навіть в умовах суспільно-політичних та соціально-економічних криз.

Очевидно, що можливості сучасної віртуальної мережевої структури суспільства не тільки забезпечують миттєве обговорення будь-якої події або ініціативи (влади, громадськості) та можуть консолідувати різні думки щодо неї, а й, як показує досвід багатьох країн, особливо тих, в яких були реалізовані технології так званих “кольорових революцій”, породжують суттєві загрози стабільності держави, її національній безпеці, що спонукає науковців, аналітиків та управлінців до пошуку відповіді на низку принципових питань. Передусім необхідно мати чіткі уявлення щодо того як оперативно виявляти, адекватно інтерпретувати та оцінювати трансформації у політичній, соціальній, економічній та гуманітарній сферах життєдіяльності суспільства, які в кінцевому підсумку є чинниками дестабілізації та призводять до втрати стійкості держави та її спроможності виконувати завдання у сфері безпеки. Це означає, що в державі має бути сформована ефективна система виявлення та моніторингу загроз стійкості держави на стадії їх зародження, в основі функціонування якої мають бути покладені науково- обґрунтовані переліки параметрів та характеристик перебігу вказаних трансформацій та методика їх системного аналізу. Очевидно, передумовою її формування є розробка методологічних основ прогнозування розвитку тенденцій, які призводять до дестабілізації держави та вирішення низки питань щодо вибору методів і технологій публічного управління, ефективних на тих чи інших стадіях розвитку дестабілізаційних процесів, їх організаційно-правове забезпечення та опанування ними представниками владних структур у процесі своєї поточної діяльності. Вирішення цих питань дозволить значною мірою знизити ризики негативних наслідків вказаних процесів, які призводять до втрати стійкості держави, а відтак і до зниження рівня національної безпеки, більш якісно оцінювати ті чи інші процеси і трансформації у суспільстві у контексті зміни середовищі її функціонування. Разом з тим, це далеко не всі питання, які належать до предметного поля проблеми забезпечення стійкості держави.

І, насамкінець, варто зазначити, що в сучасних умовах зважаючи на динамічну зміну параметрів та характеристик внутрішнього та зовнішнього середовища існування держав, вони досить часто опиняються у точці біфуркації, тобто на розвилці траєкторій свого суспільно-політичного та соціально- економічного розвитку, яких може бути досить багато. Вони утворюють певну інваріантну множину (аттрактор) сенсів, напрямків та пріоритетів розвитку держави, межі якої визначаються екстремумами можливого характеру взаємовідносин у координатах “суспільство-держава”.

Перший (умовно правий) екстремум траєкторії розвитку держави зумовлений можливою абсолютною концентрацією влади та наявних суспільних ресурсів (матеріальних, фінансових та ін.) в руках корпоративної меншості, яка зможе тотально контролювати всі соціальні інститути та використовувати їх на власний розсуд, у тому числі в особистих цілях, що, безумовно, буде мати наслідком деградацію та зубожіння соціуму в політичному, економічному та культурному вимірах. Це буде проявлятися в спорадичних кризах суспільно-політичних та соціально-економічних відносин різної інтенсивності, які, як свідчить накопичений світовий історичний досвід, з великою ймовірністю досить швидко можуть призвести до руйнації соціальних інститутів, розриву взаємозв'язків між суб'єктами політичної системи, розпаду їх на окремі частини і, як наслідок, навіть до розпаду держави.

Другий екстремум (умовно лівий) зумовлений ситуацією, коли інструменти державної влади використовують вкрай неефективно, а обмежені суспільні ресурси розпорошені, наприклад, на проведення необґрунтованих і суперечливих реформ, які не адекватні потребам збереження та розвитку національних цінностей, а отже і національним інтересам. В такому випадку неминучими стануть хаос і втрата керованості, як це, наприклад, було перед розпадом колишнього СРСР. Таким чином, вказані “екстремальні” траєкторії розвитку держави містять реальні загрози її безпеці, а відсутність адекватного реагування на них можуть бути вкрай негативними у контексті самого існування держави.

Висновки

1. Під стійкістю держави доцільно розуміти її стан, за якого вона, незважаючи на збурення, зумовлені змінами середовища свого існування, завдяки ефективному публічному управлінню здатна впродовж тривалого часу зберігати та відновлювати свої основні параметри, певні структурні елементи та взаємозв'язки між ними, які визначають її основні характеристики та спроможність виконувати завдання у сфері безпеки.

2. Концепт “стійкість держави” існує у діалектичній єдності з концептом “нестійкість держави”, екстремумом якої є криза суспільства, а їх співвідношення та характеристики залежить від зовнішнього середовища, внутрішніх змін у державі та якості публічного управління, яке дозволяє або забезпечити стійкість процесів, об'єктивно не стійких без управління або викликати втрату стійкості об'єктивно стійких процесів через неспроможність управління.

Тому забезпечення стійкості держави має визначати зміст діяльності суб'єктів публічного управління пріоритетами якої, зокрема, є створення умов, сприятливих для збереження національних цінностей та вибір стратегій, які дозволяють гармонізувати взаємозалежність державних, групових та особистісних інтересів.

3. Дослідження стійкості держави у контексті її спроможності до виконання завдань у безпековій сфері доцільно здійснювати у межах: класичного підходу, який передбачає виявлення параметрів і характеристик стійкості з огляду на здатність перебування при владі Глави держави та керівної провладної еліти в межах існуючої політичної системи; інституційного підходу, коли головним “суб'єктом стійкості” розглядається територіальна спільнота, об'єднана у великій державі або імперії, з характерними для неї усталеними формами поведінки; цивілізаційного підходу, який передбачає головним “суб'єктом стійкості” макросоціальну спільноту, яка вирізняється від інших своїм культурним кодом, соціальними інститутами та інституціями, сформованими в процесі історичного розвитку.

4. Зважаючи на динамічну зміну параметрів та характеристик середовища існування держав вони часто опиняються на розвилці траєкторій цивілізаційного розвитку, які утворюють інваріантну множину сенсів, напрямків та пріоритетів вказаного розвитку, межі якої визначаються екстремумами характеру взаємовідносин у координатах “суспільство-держава”, які містять загрози розпаду соціальних інститутів та відносин, тому відсутність адекватного реагування на них можуть бути вкрай негативними у контексті існування держави.

5. Стійкість України знаходиться під впливом значного числа загроз, рівень яких постійно зростає, тому практична реалізація тези щодо необхідності зменшення ролі держави у всіх сферах суспільного життя, яка сьогодні часто звучить у промовах публічних політиків та знаходить відображення у наукових роботах є вкрай шкідливою, якщо розглядати її у контексті забезпечення національної безпеки.

6. Системний аналіз дуалістичної єдності стійкості та безпеки держави, обґрунтування підходів та методів щодо її дослідження та врахування вказаної єдності при формуванні та функціонуванні системи публічного управління має бути об'єктом самостійних наукових досліджень у проблемному полі наукової галузі знань “Публічне управління та адміністрування”.

Перспективи подальших досліджень полягають у пошуку закономірностей, які лежать в основі дуалістичної єдності стійкості та безпеки держави та врахування їх при формуванні та функціонуванні системи публічного управління.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О.Кислюка. - К.: Основи. - 2000. - 239 с.

2. Гегель Г. Основи філософії права, або природне право і державознавство: пер. з нім. / Г.Гегель; Пер. Р. Осадчук, Микола Кушнір. - Київ: Юніверс, 2000 . - 329 с.

3. Макиавелли Н. Государь. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия / Н.Макиавелли. - К.: Издатель Корбуш, 2013. - 640 с.

4. Гоббс Т. Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковного і цивільного. твори: У 2 т. Т.2 . - М.: Наука, 1991 . - 736 с.

5. Локк Дж. Твори: У 3 т. Т. 3 .- М.: Наука, 1988 -с. 137-405.

6. Тойнби А. Исследование истории: возникновение, рост и распад цивилизаций. Том 1.- М.: АСТ, АСТ Москва. - 2009. - 355 с. ^

7. Тойнби А., Хантингтон С. Вызовы и ответы. Как гибнут цивилизации (сборник) /. А.Тойнби, С. Хантингтон - М.: Изд.ТД Алгоритм - 2016. - 128 с.

8. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон; Пер. с англ. Т. Велимеева. Ю. Новикова. -- М: ООО “Издательство АСТ”, 2003. - 603 с.

9. Бауман З. Текучая современность /Пер. с англ. под ред. Ю.В.Асочакова. - СПб.: Питер, 2008. - 240 с.

10. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / Пер. с нем. В.Седельникова и Н.Федоровой; Послесл.

А.Филиппова. - М.: Прогресс - Традиции, 2000. - 384 с.

11. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть / Ж. Бодрийяр - М: Добросвет, 2000 - 387 с.

12. Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. М.:Изд-во Эксмо, 2006.- 1050 с.

13. Петров В. К. Устойчивость государства / В.К. Петров, С.Г. Селиванов; [науч. ред. А.И. Селиванов]. - науч.изд. - М.: Экономика, 2005. - 496 с.

14. Левашов В.К. Социально-политическая устойчивость общества [Електронний ресурс] Сайт “Аналитик”. - Режим доступу: http ://rc-analitik.ru/proekty_1/ustoj chivost_gosudarstv_mezhdisciplinarnyj_p odhod_k_probleme/viktor_levashov_socialnopoliticheskaya_ustojchi vost_obschestva/. - Назва з екрана.

15. Чаплыгин Н.Ю. О соотношении понятий “устойчивость”, “стабильность”, “безопасность” в контексте исследования устойчивости государства // Вестник международного юридического института. - № 1 (60), 2017. - С.108-116.

16. Райков А.Н. Устойчивость государственного управления и открытость информационной сферы // Информационное общество, Вып. 6. - 1996. - С.3-13.

17. Оборотов Ю.Н. Содержание аксиосферы государства // Актуальні проблеми держави і права [збірн.наук.праць], вип.40. - 2008. - С.223-230.