Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Ефективність цивільного судочинства належить до кола найбільш проблемних питань правової системи України. Цивільне судочинство покликане забезпечити розгляд і вирішення спорів та інших справ з метою захисту порушених і оспорюваних прав фізичних та юридичних осіб. Без судового втручання значна кількість правових питань залишиться неврегульованою. Вирішення цивільних справ створює останній етап в застосуванні норм матеріального права, адже в судовому рішенні знаходить свій прояв владна оцінка відповідності праву поведінки суб'єктів. Тому справедливість і ефективність цивільного судочинства - характеристиками, що поширюють свій вплив не лише на окремо взяту галузь цивільного процесуального права, але й на всі сфери громадського життя, спори в яких віднесені до юрисдикції цивільного суду.

Конституційний Суд України зазначив, що правосуддя визнається таким, тільки якщо воно забезпечує ефективне відновлення в правах. Ефективність цивільного судочинства - це не бажаний ідеальний стан, а нагальна необхідність сьогоднішнього дня. Ефективність цивільного судочинства є найважливішою характеристикою, що відображає його функціональність, затребуваність, здатність досягати тих цілей і завдань, для вирішення яких воно діє.

Цивільне судочинство є видом державно-владної діяльності. Для відправлення правосуддя у цивільних справах створюється розгалужена судово-правова система, функціонує численний апарат. Утримання судово-правової системи тяжким тягарем лягає на платників податків. На жаль, все частіше створюється враження про те, що система не забезпечує правосудного вирішення спорів, проте вимагає значних фінансових і часових витрат. Судові рішення у багатьох випадках залишаються декларативними, фізичні і юридичні особи не знаходять реального захисту своїх прав. Правосуддя стає випадковим і украй дорогим результатом судочинства. Така ситуація неприпустима в демократичному суспільстві, що дотримується пріоритету прав людини.

Тому ефективність цивільного судочинства знаходиться в центрі уваги законодавця, юристів-практиків і вчених. На підвищення ефективності цивільного судочинства спрямована постійна нормотворча робота. Зокрема, найважливіше значення має прийняття в 2017 році змін до Цивільного процесуального кодексу України. Значна кількість його новел безпосередньо має у своїй основі прагнення підвищити ефективність цивільного судочинства.

Водночас, досягнення поставленої мети вимагає створення глибокої науково і практично обґрунтованої доктрини ефективності. Тому проблема ефективності цивільного судочинства викликає значний інтерес в науці цивільного процесу.

Проблема ефективності цивільного судочинства безпосередньо досліджувалась у працях С. О. Короєда, А.В. Цихоцького, М.А. Плюхіної. Крім того, окремі аспекти ефективності цивільного судочинства були предметом уваги таких вчених як В.Д. Андрійцьо, І.В. Андронов, Ю.В. Білоусов, В.І. Бобрик, С.С. Бичкова, М.Б. Гарієвська, О.В. Гетманцев, К.В. Гусаров, С.Ф. Демченко, І.О. Ізарова, О.О. Кармаза, В.В. Комаров, В.А. Кройтор, М.П. Курило, Ю.В. Навроцька, Н.Ю. Сакара, А.Л. Паскар, Ю.Д. Притика, В.І. Тертишніков, Г.П. Тимченко, Г.В. Фазикош, С.Я. Фурса, М.Й. Штефан, О.В. Шутенко, М.М. Ясинок та багатьох інших. Однак, тема ефективності цивільного судочинства є вельми об'ємною, і багато її аспектів залишаються недостатньо з'ясованими. Наявні напрацювання вимагають систематизації, узгодження і впорядковування в єдиному підході, розробки практичних аспектів їх реалізації. Крім того, реформа цивільного процесуального законодавства також додає нові акценти в наукових дослідженнях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках планових тем відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Актуальні проблеми права власності і цивільних правовідносин в сучасній Україні» (номер державної реєстрації 0112U007721), «Проблеми гармонізації цивільного законодавства України із законодавством Європейського Союзу» (номер державної реєстрації 0115U002136).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є створення концепції ефективності цивільного судочинства. Реалізація мети відбувається через ряд завдань:

- визначення поняття і суті ефективності цивільного судочинства;

- виявлення основних властивостей і характеристик ефективності судочинства;

- визначення елементів, що формують ефективність судочинства;

- встановлення критеріїв оцінки ефективності судочинства;

- з'ясування зв'язку між типом цивільного судочинства та його ефективністю;

- розгляд ефективності системи цивільного судочинства;

- формування умов ефективності початкових стадій цивільного судочинства;

- визначення ефективності розгляду справи по суті;

- з'ясування ролі судових актів в забезпеченні ефективності цивільного судочинства;

- встановлення правил спрощеного провадження в контексті його потенційної ефективності;

- виявлення проблем та перешкод ефективності цивільного судочинства в законодавстві та практичній діяльності;

- формування пропозицій щодо вдосконалення чинного цивільного процесуального законодавства для підвищення його ефективності.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Предметом дослідження є теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства.

Методи дослідження. Методологічну основу цього дослідження складають сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових принципів і підходів та спеціально-наукових методів пізнання правових явищ.

Системно структурний метод став основою виявлення змісту поняття ефективності, встановлення основних елементів її формування. За допомогою історичного методу досліджувалися закономірності розвитку використання категорії ефективності в цивільному судочинстві України і зарубіжних держав. Використання порівняльно-правового методу дозволило виявити позитивні риси і недоліки законодавства і судової практики в аспекті ефективності цивільного судочинства. На підставі діалектичного методу встановлені характеристики, співвідношення яких формує характеристику ефективності, їх зміст і структуру. Методом абстрагування в роботі отримані визначення ряду основних понять і категорій. Формально-логічний і аналітико-синтетичний методи використовувалися для аналізу нормативної бази і судової практики, вироблення пропозицій, для їх удосконалення. У роботі також були використані інші загальнотеоретичні і спеціальні наукові методи юридичного пізнання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація вирішує важливу теоретичну та практичну проблему ефективності цивільного судочинства.

Наукову новизну дисертації складають такі основні положення, висновки і рекомендації:

Вперше:

1) створено концепцію ефективності цивільного судочинства як систему положень щодо її сутності, поняття, елементів та критеріїв визначення, чинників детермінації, механізму реалізації. Доктринальний рівень розбудови концепції передбачає визначення місця поняття «ефективність» в системі понять і категорій цивільного судочинства; аналіз виникнення поняття «ефективність», історії його формування та традицій застосування; з'ясування істотних рис його змісту, особливостей застосування цієї загальної характеристики до специфіки цивільної процесуальної діяльності; виокремлення елементів, порівняння яких дозволить встановити ефективність цивільного судочинства; виявлення та систематизацію критеріїв ефективності цивільного судочинства. Практичний рівень включає в себе оцінку діючого законодавства та практики його застосування в контексті дотримання критеріїв ефективності, виявлення проблем і перешкод ефективному судочинству, вироблення пропозицій щодо їх усунення;

2) запропоновано визначення ефективності цивільного судочинства: ефективність цивільного судочинства - характеристика цивільної процесуальної діяльності, що відображає відповідність отриманих результатів поставленим цілям і завданням за умови дотримання належної процедури з мінімальними витратами засобів;

3) виявлено передумови сприйняття юридичною наукою категорії ефективності: унікальні сутнісні властивості цієї категорії, котрі полягають в спрямованості на відображення критичного сприйняття певної діяльності крізь призму «вартісного», прагматичного, утилітарного підходу, та формування її характеристики з огляду на динаміку перетворення залучених до неї цінностей; відсутність в юриспруденції категорії подібного функціонального призначення, наряду з практичною необхідністю в її застосуванні, що отримувала спочатку лише фрагментарне доктринальне оформлення; розвиток теорії пізнання, науки взагалі та юриспруденції зокрема, взаємне зближення та проникнення окремих сфер знань, диференціація методів дослідження різних типів суспільних відносин;

4) доведено, що вплив предмета і мети дослідження ефективності цивільного судочинства обумовлює пріоритет наступних чинників формування методології ефективності цивільного судочинства: звернення окрім нормативних також і до природноправових, соціологічних, психологічних контекстів праворозуміння; використання системно-динамічного підходу в дослідженні судочинства; використання функціонально-цільового підходу в дослідженні сутнісної детермінації процесуальних феноменів; використання математичних, економічних, гуманітарно-духовних понять та відповідних закономірностей при дослідженні судочинства; використання методів прогнозування і моделювання для вирішення завдань практичного характеру;

5) доведено, що ефективність цивільного судочинства передбачає, що пасивне становище суду врівноважується наявністю правотворчих повноважень. У свою чергу, пасивність суду в процесі без нормотворчих повноважень істотно послабляє статус суду в системі соціального регулювання, знижує ефективність судового впливу на суспільні відносини, дестабілізує структуру соціально-правового регулювання в контексті статусу державних органів;

6) обґрунтовано алгоритм формування характеристики ефективності цивільного судочинства. Запропоновано вважати основним критерієм ефективності відповідність отриманих результатів меті цивільного судочинства. Другий етап встановлення ефективності цивільного судочинства пов'язаний із оцінкою витрачених засобів - коштів і часу. Критеріями ефективності в даному випадку є тривалість провадження та розмір судових витрат. Третій етап охоплює оцінку розгляду і вирішення справи в контексті дотримання належної судової процедури.

7) доведено потенційну неефективність правил спрощеного провадження, закріплених в главі 10 ЦПК з огляду на наявність таких проблем: незбалансоване визначення сфери застосування спрощеного провадження, яка включає деякі справи, що за своєю природою явно не відносяться до категорій нескладних і малозначних; відсутність дійсного спрощення в громіздкому і тривалому обміні змагальними паперами; знецінення стадії підготовки справи до розгляду через виключення підготовчого засідання, що робить неможливою дієву взаємодію сторін і суду, позбавляє сторін можливості звернутися до примирної процедури, знижує можливості суду створювати умови для захисту прав і інтересів сторін; наявність у суду права розглянути і вирішити справу, не надавши сторонам жодного шансу взяти участь в усній змагальній процедурі; неконкретність умов розгляду справи без проведення судового засідання; незбалансованість правил переходу від спрощеного провадження до загального позовного порядку;

8) запропоновано зміни в законодавство, спрямовані на вдосконалення спрощеного провадження, а саме: встановлення адекватного і недвозначного тлумачення поняття малозначної справи; виключення справ, що виникають з трудових відносин, зі сфери виключного застосування спрощеного провадження; затвердження детальних стандартних бланків змагальних паперів, шо підлягають використанню у спрощеному провадженні; скорочення об'єму обміну змагальними паперами; проведення підготовчого судового засідання, що передбачає можливість застосування примирної процедури і негайного переходу до розгляду справи по суті; встановлення чіткого зв'язку між особливостями доказування у справі і необхідністю проведення судового засідання незалежно від ціни позову і характеру суперечки; регламентацію умов і порядку переходу від спрощеного провадження до загального позовного порядку після початку розгляду справи по суті, зокрема, у разі виникнення необхідності призначення експертизи;

Удосконалено:

9) діяльнісну концепцію цивільного процесу в аспекті дослідження взаємодії нормативної основи (цивільного процесуального права) та практичної діяльності по її реалізації (цивільне судочинство), що стало підставою для висновку про те, що передумовою застосування характеристики ефективності в царині цивільного процесу є достатнє відображення при формуванні понятійно-категоріального апарату цивільного процесу як уявлень про ідеал (стандарт, модель) судової діяльності, так і реальної фактичної поведінки учасників судового розгляду;

10) співвідношення понять «правосуддя» і «судочинство» як ідеальних уявлень і фактичної діяльності у сфері цивільного процесу та виявлено місце категорії «ефективність» в системі понятійно-категоріального апарату цивільного процесу як характеристики, призначеної для оцінки судочинства з позицій того, чи відбулось реальне відправлення правосуддя;

11) положення про те, що основою розмежування цивільної юрисдикції й інших видів судових юрисдикцій має бути правова природа справи, а саме належність спору до категорії господарських або публічно-правових. Зокрема, доведено, що суб'єктний і предметний критерій розмежування судових юрисдикцій в практичній своїй площині не протиставляються, а спрямовані на досягнення однієї і тієї же меті - встановлення правової природи справи. Аргументовано, що при вирішенні проблеми розмежування судових юрисдикцій слід брати до уваги причини формування спеціалізованих судів і диференціації судочинства на види. З огляду на те, що адміністративне судочинство - найбільш пільговий і доступний порядок з трьох наявних, а господарське - найбільш суворий і витратний, юрисдикція адміністративного суду повинна тлумачитися розширено, а господарського - обмежено;

12) вчення про вплив строків судового розгляду на ефективність цивільного судочинства та запропоновано систему заходів, спрямованих забезпечення оптимальних строків судового розгляду: закріплення в цивільному процесуальному законодавстві збалансованих, науково і практично обґрунтованих розмірів конкретних процесуальних строків; послідовне втілення відповідних результатів в системі норм, що передбачають не лише встановлення процесуальних строків, але і гарантій їх дотримання; узгодження з іншими елементами як цивільного процесуального законодавства, так і правової системи в цілому;

13) правила використання відеоконференцзв'язку в цивільному судочинстві, шляхом обґрунтування необхідності вирішення таких проблем: конкретизація правил участі особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції (зокрема, встановлення підстав для задоволення заяви (клопотання) про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції і підстав для відмови в задоволенні відповідної заяви (клопотання); регламентація статусу суду, що виконує визначення про відеоконференцію; вирішення проблем електронного обміну документами, якості відеоконференцзв'язку, спеціальних технічних можливостей для дослідження речових, письмових і електронних доказів тощо;

14) положення про судові акти в контексті їх впливу на ефективність цивільного судочинства та виявлення проблем, що створюють перешкоди на шляху досягнення ефективності цивільного судочинства: впорядковування термінології (застосування понять «судове рішення», «рішення суду», «постанова», «судовий акт» тощо); конкретизація змісту принципу верховенства права стосовно вимог до судового рішення; регламентація застосування судами висновків, що містяться в постановах Верховного Суду; реалізація вимоги вмотивованості судових рішень; деталізація умов і порядку винесення часткової ухвали; запровадження інституту проміжних рішень; регламентація в законодавстві випадків, за яких постановлення ухвали суду у вигляді окремого документу є обов'язковим; кваліфікація судового наказу в якості особливого виду рішення суду;

Дістало подальшого розвитку:

15) вчення про цілі цивільного судочинства, а саме: додатково аргументована необхідність закріплення в законодавстві та реалізації на практиці не тільки індивідуальної, але і загальної мети цивільного судочинства з огляду на те, що значну кількість процесуальних положень складно пояснити без визнання значущості соціальних цілей цивільного судочинства (єдність судової практики, процесуальні презумпції, принцип правової визначеності тощо); конкретизовано пріоритети формування загальної мети цивільного судочинства: забезпечення стабільності цивільно-правового обороту; підтримка соціально пріоритетних інтересів, зміцнення приватноправових стосунків; зниження рівня конфліктів в суспільстві, розвиток добросовісного партнерства і ділової співпраці, поширення соціального компромісу і згоди, підвищення авторитету права як регулятора суспільних відносин; додатково аргументовано тезу про те, що індивідуальною метою цивільного судочинства є правосудний розгляд і вирішення цивільних справ, з огляду на те, що таке визначення мети повністю відповідає функціональному призначенню цивільного судочинства в механізмі надання державного захисту порушених або оспорюваних прав (інтересів), котре полягає в застосуванні від імені держави абстрактних правових норм до конкретних життєвих обставин, індивідуалізації нормативних приписів і вирішенні конфліктів, перебуває у сфері регулювання цивільного процесу;

16) вчення про результати цивільного судочинства за рахунок обґрунтування таких положень: цивільне судочинство створює вплив на правову реальність, що відображається в системі безпосередніх та опосередкованих результатів; безпосередніми результатами розгляду і вирішення цивільної справи, котрі реалізуються на індивідуальному рівні, є втілені в системі судових актів кінцеві та проміжні висновки суду з приводу встановлення фактів, застосування права до конкретної життєвої ситуації, вирішення конфлікту правових позицій; загальним результатом цивільного судочинства, котрий реалізується в масштабі усієї правової системи, є завершення процесу правового регулювання приватно-правових відносин;

17) положення про питання вручення судової кореспонденції, в результаті чого запропоновано підхід до оптимізації практики вручення копії позовної заяви відповідачеві і іншим учасникам справи, заснований на використанні процесуальної зацікавленості суб'єктів цивільного судочинства та посиленні їх процесуальної відповідальності, елементами якого є: встановлення правил, за якими в разі, якщо копія позовної заяви фактично не вручена відповідачеві (в тому числі і у випадку застосування фікції належного повідомлення), справа повинна розглядатися за правилами заочного провадження, а ухвалене в ній рішення підлягати скасуванню за заявою відповідача, який не отримав і не міг отримати копію позовної заяви; встановлення обов'язку відповідача та інших учасників справи вжити необхідних заходів до отримання копії позовної заяви у разі отримання інформації про існування цивільної справи з будь-якого джерела; встановлення обов'язку суду вжити усі необхідні заходи для вручення учасникам справи копій позовної заяви, а у разі неможливості вручити копію позовної заяви - для повідомлення про наявність у провадженні суду відповідної справи поряд з істотним обмеженням можливості використання правил, за якими особа вважається повідомленою про час і місце розгляду справи; використання електронної пошти як додаткового і допоміжного засобу комунікації між судом і учасниками справи на протязі перехідного періоду поряд із використанням особистого і поштового вручення як основних способів; участь судових виконавців і співробітників Національної поліції в процедурах вручення судової кореспонденції;

18) положення щодо залучення до участі в справі осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення шляхом внесення ряду змін в законодавство: встановити обов'язок учасників справи повідомити суд про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, відповідно у позовній заяві і відзиві на позовну заяву; передбачити несприятливі наслідки приховування інформації про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, у вигляді заборони для сторін притягувати за своєю ініціативою таку особу після проведення попереднього судового засідання, а також заборони сторонам після винесення судової ухвали пред'являти регресний позов до особи, про яку не було повідомлено суд; конкретизувати механізм повідомлення судом за своєю ініціативою осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, з роз'ясненням їх права вступити в справу; розповсюдити преюдиціальну силу судового рішення на усіх осіб, яких суд повідомив про можливість взяти участь, незалежно від їх фактичного вступу в справу;

19) положення щодо встановлення позиції відповідача з приводу заявленого позову в частині аргументації висновку про те, що реалізований в чинному законодавстві підхід до забезпечення обов'язку відповідача надати відзив за рахунок штрафних санкцій не може вважатися успішним, оскільки природі цивільних процесуальних відносин більше відповідають заходи, що реалізуються в площині спірних стосунків між сторонами. Запропоновано оцінювати непредставлення відповідачем відзиву на позов в якості визнання відповідачем позову.

Практичне значення отриманих результатів визначається актуальністю вибраної теми, новизною положень і висновків. Викладені теоретичні положення, висновки, пропозиції і рекомендації можуть бути використані: у науково-дослідницькій сфері - для подальших досліджень актуальних проблем науки цивільного процесуального права, а також для продовження наукової розробки доктрини ефективності цивільного судочинства; у законопроектній роботі - при складанні нових процесуальних кодексів, внесенні змін і доповнень у діючий Цивільний процесуальний кодекс України; у правозастосувальній практиці - для використання судом при трактуванні цивільних процесуальних норм або при обґрунтуванні судових рішень; у навчальному процесі - в ході викладання учбових дисциплін «Цивільний процес», при підготовці навчальної літератури і учбово-методичних матеріалів до семінарів і практичних занять з указаної дисципліни.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки і рекомендації доповідались автором у виступах (доповідях, повідомленнях, обговореннях) на наукових конференціях, зокрема: Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Актуальні питання права в контексті законодавчих реформ» (м. Тернопіль, 25 лютого 2015 р.), Міжнародній юридичній науково-практичній інтернет-конференції «Актуальна юриспруденція» (м. Київ, 3 березня 2015 р.), Міжнародній економіко-практичній інтернет-конференції «Шості економіко-правові дискусії», (м. Львів, 3 березня 2015 р.), V Всеукраїнській з міжнародною участю науково-практичній заочній конференції «Наукова дискусія: теорія, практика, інновації», (м. Київ, 27-28 березня 2015 р.), Международной научно-практической конференции, посвященной 92-летию со дня рождения общенационального лидера азербайджанского народа Гейдара Алиева, на тему: «Роль Гейдара Алиева в развитии юридической науки и образования Азербайджанской Республики, (г. Баку, 5 мая 2015), Міжнародній юридичній науково-практичній Інтернет-конференції «Актуальна юриспруденція», (м. Київ, 17 вересня 2015), Міжнародній науково-практичній інтернет конференції «Концепція розвитку правової держави в Україні», (м. Тернопіль, 29 вересня 2016), Міжнародній економіко-практичній інтернет-конференції «Чотирнадцяті економіко-правові дискусії», (м. Львів, 5 жовтня 2016), Міжнародній юридичній науково-практичній конференції «Актуальна юриспруденція» (м. Київ, 6 жовтня 2016), Міжнародній економіко-практичній інтернет-конференції «Вісімнадцяті економіко-правові дискусії», (м. Львів, 30 травня 2017 р.), Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Проблеми законотворчості у світлі сучасних реформаційних процесів», (Тернопіль, 2017), Міжнародній економіко-практичній інтернет-конференції «Двадцяті економіко-правові дискусії», (м. Львів, 29 вересня 2017 р.).

Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції, що сформульовано в дисертації відображено у 37 наукових публікаціях, серед яких одна індивідуальна монографія, 20 статті, опубліковані у наукових фахових виданнях України з юридичних наук, 4 статті - у наукових періодичних виданнях інших держав, 12 праць апробаційного характеру.

1. Концептуальні проблеми доктрини ефективності цивільного судочинства

В підрозділі 1.1. «Основні поняття і категорії ефективності цивільного судочинства» дисертант звертається до вихідних положень цивільного судочинства з огляду на необхідність формування погляду на найбільш вагомі доктринальні проблеми та закономірності цивільної процесуальної системи, котрі є визначальними чинниками наукового дослідження з метою розбудови концепції ефективності цивільного судочинства, заснованої на сталих, узгоджених та послідовних засадах.

Автор обґрунтовує значення основних понять і категорій, їх співвідношення та взаємодії для розвитку як доктрини, так і практики цивільного судочинства. Особлива увага приділяється таким концептам як «правосуддя», «судочинство», «судова влада» з огляду на їх системотворчу, засадничу роль. Доводиться, що «правосуддя» є базисною категорією цивільного процесу і через це виступає основою формування його понятійного ряду. Аналіз наукових підходів до розуміння поняття «правосуддя» дозволяє обґрунтувати висновок про те, що це правове явище поєднує аспекти тлумачення норм, адаптації абстрактних правил до конкретних життєвих обставин, заповнення прогалин у правових нормах, коригування приписів закону в контексті відповідності моралі і справедливості тощо. Автор доводить, що поняттям правосуддя охоплюється належна діяльність щодо розгляду і вирішення цивільних справ та такий її результат, котрий відповідає критеріям і вимогам, що склалися в суспільстві.

У свою чергу категорія «судочинство» покликана охопити процесуальну діяльність у максимальному обсязі її фактичної різноманітності. Порівняно із правосуддям судочинство, насамперед, технічна, суто процесуальна категорія, позбавлена ідеологічного навантаження. Судочинство має місце завжди, коли відбувається процесуальна діяльність. А правосуддя - лише в тому випадку, коли ця діяльність (тобто судочинство) володіє ознакою правильності, правосудності.

Відповідно, об'єктом по відношенню до якого встановлюється наявність чи відсутність ефективності, є саме цивільне судочинство, оскільки правосуддя по своїй природі завжди є ефективним.

В підрозділі 1.2. «Ефективність як характеристика процесуальної діяльності» автор розглядає історію становлення цього поняття, визначає його сутнісні ознаки, з'ясовує фактори, які обумовлюють потенціал і перспективу його використання, виявляє найбільш доцільні напрями наукового пошуку для одержання практично корисних результатів з метою визначення правил застосування категорії ефективності в цивільному процесі.

В роботі підкреслюється, що для використання поняття «ефективність» в цивільному судочинстві важливо те, що ефективність являє собою характеристику запозичену і тому початково для юриспруденції невластиву. Застосування поняття «ефективність» не тільки в юриспруденції, але і в інших сферах (політика, мораль, освіта, виховання тощо) відбувається з причин, які безпосередньо пов'язані із унікальною здатністю цього поняття відобразити інтенсивність динаміки залучених до певної діяльності цінностей (благ, ресурсів, потреб). Важливість даного показника для будь-якої сфери відносин зумовлює становлення категорії ефективності як універсальної. Разом з тим, особливості сфери реалізації наповнюють поняття ефективності галузевими рисами, створюючи своєрідну за змістом галузеву категорію.

Дисертант акцентує увагу на тому, що використання категорії ефективності відбувається з урахуванням певних загальних засад. Ефективність придатна для характеристики динамічних об'єктів, тобто діяльності. З урахуванням складної структури цивільної процесуальної системи обґрунтовується можливість оцінки значної кількості діяльнісних процесів різного рівня узагальнення в контексті їх ефективності. Автором доводиться, що розвиток теорії ефективності в цивільному процесі доцільний в якості системи доктринальних положень, структурованих на різних рівнях, котрі виділяються відповідно до загальної структури цивільного процесу.

У підрозділі 1.3. «Методологія дослідження проблем ефективності цивільного судочинства» автор звертається до основ наукового дослідження ефективності цивільного судочинства та формування його методології.

Дисертант виходить з того, що сутність методології значною мірою розкривається через її функціональне призначення, а методологія науки цивільного процесу існує у вигляді структури наукового знання, що забезпечує його організацію й розвиток.

В роботі виявлено елементи впливу належності цивільного судочинства до соціальної сфери на формування методології його дослідження: можливість повного пізнання фактів соціальної реальності, зокрема, й обставин, пов'язаних з історією виникнення і становлення суспільних інституцій; підвищене значення причин появи, динаміки та зміни правових феноменів як джерела пояснення їх сутності; вагома роль поряд з об'єктивними обставинами також і суб'єктивних факторів.

Дисертант підкреслює, що ідентифікація і сприйняття об'єкта дослідження безпосередньо залежить від певних світоглядних установок дослідника, які у праві охоплюються категорією праворозуміння. Методологічне значення певного типу праворозуміння виявляється, насамперед, у визначенні понять, установленні обсягу і співвідношення категорій. Взаємозв'язок предмета, цілей дослідження і його методології опосередковується творчим сприйняттям і тлумаченням дослідником особливостей і властивостей об'єкта.

В роботі висвітлюються переваги діяльнісного підходу в дослідженні цивільного судочинства, котрий, зокрема, дозволяє виділити елементи процесуальної діяльності, пояснити функціональні зв'язки між ними, застосувати певні аналогії з механічним рухом як моделлю, прототипом рухомої системи. Водночас особливістю процесуальної діяльності є її складний характер, що проявляється у залученні багатьох суб'єктів із різноманітним статусом, наявністю диференційованих цілей і форм участі суб'єктів, відмінністю процесуальних алгоритмів тощо. Цивільне судочинство є координованою системою діяльнісних елементів. Тому автор вбачає перспективу у використання системно-динамічного методологічного підходу при дослідженні ефективності цивільного судочинства.

В результаті проведеного дослідження автором виділяється ряд факторів формування методології ефективності цивільного судочинства.

Підрозділ 1.4. «Типологія сучасного цивільного процесу в контексті дослідження його ефективності» охоплює порівняльне дослідження особливостей ефективності романо-германського та англосаксонського типів судочинства.

Дисертант виходить з того, що істотною рисою європейської традиції (як континентальної, так і англійської) є визнання права цінністю, основним соціальним регулятором. Однак, це загальне для англосаксонського і романо-германського типу призначення доповнюється в англосаксонській моделі потужною функцією правотворчості.

Головною рисою англійського правопорядку є прецедентний тип правового регулювання, якому притаманні наступні риси: орган, котрий вирішує спір, створює правило поведінки, яке в цьому випадку має ретроспективну дію і стає обов'язковим; правила поведінки формуються казуально відповідно до виникнення спірних ситуацій і їх передачі на розгляд суду; результат вирішення справи, і, відповідно, зміст правової норми безпосередньо залежить від активності, здібностей і можливостей сторін. Широке використання присяжних і мирових суддів в англійському процесі зумовлює обумовлює появу ретельного, розгорнутого, аргументованого й переконливого доказування, сприяє розвитку зваженої й чутливої системи оцінки доказів. Реалізація за допомогою цивільного судочинства не тільки правозастосочних, але й правотворчих функцій визначає примат процесуального права в англосаксонській правовій системі.

Дисертант доводить, що на протязі історичного розвитку фактор ефективності, хоча і не виділявся в окреме поняття, але був реальною рушійною причиною розвитку цивільного судочинства незалежно від його типу.

Особливе значення надається автором розвитку ідеї співвідношення активності сторін і суду у процесі. Доводиться, що відсутність активності суду у процесі безпосередньо пов'язана із правотворчими його повноваженнями, що в сукупності формує цілісний і органічний статус суду. Нормотворча роль суду вимагає його пасивності у процесі. На противагу цьому, пасивність суду у процесі без нормотворчих повноважень суттєво послаблює статус суду в системі соціального регулювання, знижує ефективність впливу на суспільні відносини, дестабілізує структуру соціально-правового регулювання в контексті статусу державних органів.

В результаті проведеного порівняльного аналізу автором аргументовано думку про те, що підвищення якості застосування процесуальних норм залежить насамперед від суддів, і є потенційно наймогутнішим фактором ефективності цивільного судочинства в Україні, здатним суттєво згладити недоліки правових норм і забезпечити своєчасний розвиток права.

Підрозділ 1.5. «Нарис становлення й розвитку цивільного судочинства в Україні» присвячено дослідженню історичного аспекту розвитку ефективності цивільного судочинства в Україні.

Автор розглядає найбільш визначні етапи розвитку судочинства в контексті його ефективності, спираючись на загальноприйнятну періодизацію історії держави і права України.

Дисертант підтримує думку про те, що основи вітчизняної правової системи закладені за часів Київської Русі. Початкові етапи становлення цивільного судочинства України розвивалися в типовому для континентальної Європи руслі, що обумовлено функціонуванням Київської Русі в загальноєвропейському правовому просторі, тісними зв'язками з іншими державами і правовими порядками. На досліджуваному етапі судочинство Київської Русі демонструє риси, властиві раннім етапам розвитку процесуальних систем, які належать до романо-германського типу: поєднання судової влади з адміністративною, відсутність поділу на кримінальне й цивільне судочинство, подібність доказів, активна участь сторін спору тощо.

Вказані риси зберегли своє значення і в часи перебування українських земель у складі Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського й Речі Посполитої.

Подальший розвиток цивільного судочинства був обумовлений українським національно-визвольним рухом, у результаті якого сформувалася Гетьманщина. Фрагментарність, суперечливість, непослідовність правових норм не відповідала соціокультурному рівню розвитку суспільства, що зумовило неефективність правового регулювання взагалі й судочинства зокрема. Судочинство вимагало уніфікації правил, деталізації процедури (зокрема, поділу цивільного і кримінального процесу). Умовою ефективного правового регулювання в суспільстві було упорядкування норм і процедур, однак із цим завданням не могли впоратися суди, тому що судова влада в Гетьманщині як така не склалася. Судова діяльність виявилася недостатньо ефективною в питанні уніфікації й відновлення права.

Зміни в цивільному судочинстві були здійснені з ініціативи і за правилами імперського уряду Росії. Політична ситуація, що змінилася, абсолютизація царської влади, особистісні якості Петра І як тоталітарного владного монарха призвели до інтенсивної політики поширення російського правового поля. З реформами Петра І можна обґрунтовано пов'язувати оформлення цивільного процесу як галузі права і цивільного судочинства як самостійної сфери діяльності.

На українських землях, що перебували в складі Російської імперії, у другій половині ХІХ століття було проведено докорінну реформу цивільного процесу на підставі прийнятого у 1864 р. Статуту цивільного судочинства. Формування моделі судочинства не було запозиченням того або іншого правового порядку, однак істотний вплив європейського законодавства і правової думки був достатньо обґрунтованим через його більш прогресивний характер. На фоні позитивної оцінки реформи 1864 р. вбачається суттєвим недоліком слабка позиція суду у структурі суспільного регулювання через відсутність у нього правотворчих функцій.

Окремої уваги заслуговує цивільний процес Австро-Угорщини, у складі якої перебували Галичина й Буковина. ЦПК Австро-Угорщини 1895 р. втілював правила цивільного судочинства романо-германського типу. Розвиток правових систем в другій половині ХІХ ст. дозволяє говорити про усвідомлення значення процесуальної форми як найважливішої правової цінності, інструменту соціального регулювання. Паралельно приходить розуміння того, що суд є однією з інституційно-правових основ державності.

Революційні події початку ХХ століття об'єднали значну частину України у складі СРСР, залучивши її до орбіти впливу радянського права. Дисертант погоджується з тим, що очевидною ознакою цивільного судочинства радянського періоду є ідеологічний фактор. Партійний ценз, спосіб формування судового корпусу, контроль і нагляд за законністю судочинства, дисциплінарна відповідальність суддів - ці й багато інших чинників робили проголошувану незалежність суду лише декларативною. Функціонування радянського цивільного судочинства багато в чому було засновано на використанні значної кількості традиційних механізмів, які склалися у процесі становлення цивільного процесу в руслі романо-германського типу, однак в умовах домінування соціалістичної ідеології вони набували достатньо своєрідного змістового наповнення.

В результаті дослідження історії становлення цивільного судочинства в Україні, автор приходить до висновку, що вітчизняне судочинство за всіх часів стикається із проблемами відсутності традицій суду, судової культури й авторитету, низької якості правозастосування, відсутності ініціативи і професійного росту суддівського середовища, відсталості судового корпусу. Важливим завданням соціокультурного контексту сучасної України є становлення й зміцнення суду як правового, соціального, культурного інституту. Нормативна складова вирішення окресленої проблеми актуалізує питання судової компетенції і, насамперед, суддівської активності та правотворчих повноважень.

2. Теоретичні засади дослідження ефективності цивільного судочинства

У підрозділі 2.1. «Поняття ефективності: загальнонаукові підходи й доктрини» автором проводиться дослідження різних поглядів на категорію ефективності, що склалися в науці цивільного процесуального права, та обґрунтовується власне розуміння ефективності цивільного судочинства.

Дисертант виходить із тлумачення ефективності цивільного судочинства як показника, що відображає характеристику процесуальної діяльності з позиції інтенсивності динаміки залучених до неї цінностей (благ, ресурсів, потреб).

Дослідження запропонованих у науці моделей ефективності цивільного судочинства показує, що першочергового значення набуває визначення основних елементів процесуальної діяльності з розгляду й вирішення цивільних справ. Автором доводиться, що для відображення структури процесуальної діяльності необхідно й достатньо чотирьох елементів: мета, результат, засоби і процес, тому що саме ці категорії, характеризуючи власне діяльність, відображають її якісно диференційовані елементи.

Важливими факторами послідовності розбудови концепції ефективності цивільного судочинства є функціонування цивільного процесуального права як соціального регулятора, тлумачення механізму процесуально-правового регулювання і взаємодії нормативно-правової сфери із правореалізаційною. Крім того, мають місце проблеми поєднання загального й індивідуального в цивільному процесі, співвідношення публічних і приватних інтересів, взаємодії імперативного й диспозитивного регулювання, що втілюються у формуванні загальної та індивідуальної площини процесуальної діяльності, кожна з яких може бути оцінена з позиції ефективності

За результатами проведеного аналізу автором запропоноване наступне визначення поняття ефективності цивільного судочинства: ефективність цивільного судочинства - характеристика цивільної процесуальної діяльності, що відображає відповідність отриманих результатів поставленим цілям і завданням за умови дотримання належної процедури з мінімальними витратами засобів.

Підрозділ 2.2. «Цілі цивільного судочинства в контексті ефективності» містить в собі аналіз ціннісних установок цивільного судочинства та їх ролі у формуванні ефективності.

В роботі аргументована необхідність визначення не тільки індивідуальних, але і загальних цілей цивільного судочинства у доктрині та в нормативних актах. Саме загальні цілі цивільного судочинства пояснюють цілу низку правових позицій, що мають процесуальну природу і значення: єдність судової практики, процесуальні презумпції, принцип правової визначеності (res judicata) тощо. Загальні цілі цивільного судочинства повинні відповідати сфері застосування, засобам і способам правового впливу.

Виходячи із правових традицій та цінностей, що переважають у сучасному суспільстві, з урахуванням сфери і засобів реалізації, автор вважає, що загальною метою цивільного судочинства в Україні є досягнення за допомогою процесуальних засобів стабільності цивільно-правового обороту, підтримки соціально пріоритетних інтересів (сім'ї, неповнолітніх дітей), зміцнення приватноправових відносин, зниження рівня конфліктів у суспільстві, розвитку сумлінного партнерства і ділової співпраці, поширення соціального компромісу і згоди, підвищення авторитету права як регулятора суспільних відносин.

Автор поділяє думку про те, що захист порушеного або оспорюваного права (інтересу) в повному обсязі не може бути здійснений судовою владою, тому що судова влада не має необхідних і достатніх засобів для його забезпечення в усіх випадках. За рівнем цілей і завдань, за колом суб'єктів, відповідальних за надання захисту, за необхідними засобами, за характером механізму реалізації - захист є явищем комплексним, що належить до більш високого рівня організації правової системи, порівняно з окремою взятою процесуальною галуззю права. Тому в роботі заперечується визначення захисту порушеного або оспорюваного права (інтересу) як індивідуальної мети цивільного судочинства. Натомість дисертантом доводиться, що індивідуальною метою цивільного судочинства є правосудний розгляд і вирішення цивільних справ.

Підрозділ 2.3. «Результати судочинства як об'єкт визначення ефективності» охоплює дослідження такої складової процесуальної діяльності як результат.

Дисертант виходить з того, що результатами судочинства є втілення його закономірних наслідків, що настають як необхідний підсумок процесуальної діяльності. Результати цивільного судочинства мають індивідуальний та загальний рівні.

Автором доводиться, що загальним результатом цивільного судочинства є завершення процесу правового регулювання. Адже суд, керуючись установленими правилами, вирішує низку спірних правових питань, безпосередньо пов'язаних із визначенням змісту правової норми, сфери її застосування, тлумаченням обставин справи, з'ясуванням обґрунтованості і правомірності вимог, визначенням прав і обов'язків тощо. Відбувається застосування права до конкретної життєвої ситуації, вирішується конфлікт правових позицій, формулюється відповідь на питання про те, що ж є право в тому або іншому випадку. Враховуючи, що суду підвідомчі всі спори і конфлікти в цивільно-правовій сфері, саме цивільним судочинством опосередковується завершальний етап правового регулювання.

На думку автора, індивідуальний результат судочинства в цивільній справі полягає в розгляді й вирішенні цивільної справи, що опосередковують індивідуальне застосування норм матеріального права до конкретної життєвої ситуації і оформлюються системою судових актів. Судові акти акумулюють у собі характеристики, властивості, дефекти процесу розгляду й вирішення конкретної цивільної справи. Тому судові акти одержують оцінку в контексті умов їх ухвалення, а підставами для їхнього скасування є обставини, пов'язані не тільки із самим актом, але й з діяльністю, що передує постановленню акта (наприклад, визначення підсудності справи, залучення всіх зацікавлених осіб, повідомлення учасників процесу про судові засідання тощо). Відповідно, для цивільного судочинства характерним є своєрідний процесуальний результат-діяльність, втілений у системі проміжних і підсумкових судових актів.

У підрозділі 2.4 «Ресурси у структурі ефективності процесуальної діяльності» аналізується роль ресурсів, необхідних для цивільного судочинства, у формуванні його ефективності.

Дисертантом запропоновано розглядати як ресурси цивільного судочинства строки розгляду справи та матеріальні засоби (гроші), необхідні для судового розгляду, з огляду на те, що ці засоби являють собою зовнішні для цивільного судочинства цінності, які проявляються в процесі розгляду і вирішення цивільної справи, забезпечуючи можливість його розвитку.

Автор досліджує структуру матеріальних витрат, пов'язаних із цивільним процесом, та проводить їх поділ на витрати держави щодо забезпечення судочинства і витрати учасників справи. В роботі доводиться, що оптимізація витрат по забезпеченню судочинства відбувається через їх мінімізацію і розподіл між державою та учасниками справи. Запорукою мінімізації судових витрат є визначення необхідного і достатнього процесуального алгоритму досягнення поставлених цілей. У розподілі витрат на здійснення правосуддя між усім суспільством (в особі держави) і конкретними його користувачами (учасниками справи) мають значення як вартісно-компенсаційні моменти, так і специфічні регулювальні властивості інституту судових витрат. Автором розкривається потенціал впливу судових витрат на ефективність судочинства.

Дисертант доводить, що критерієм своєчасності, а через неї й ефективності цивільного судочинства є оптимальний строк судового розгляду - необхідний і достатній проміжок часу для судового розгляду справи (її частини). Визначення конкретної тривалості оптимального строку судового розгляду залежить від низки факторів: стану економіки, розвитку судової системи, рівня правової культури, навантаження на суди, категорії справи тощо.

Оцінюючи роль тривалості судового розгляду в ефективності цивільного судочинства, автор доходить висновку, згідно з яким перевищення розумного строку судочинства зумовлює його неефективність, а невідповідність оптимальному строку судового розгляду призводить до зниження ефективності.

3. Проблеми ефективності судових процедур у цивільному судочинстві

У підрозділі 3.1. «Справедливість судового розгляду та належна судова процедура як орієнтири розвитку цивільного судочинства» йдеться про обґрунтування стандартів процесуальної діяльності та формування критеріїв її ефективності, а також про визначення прикладних характеристик, за якими можна зробити висновок про те, чи здійснилося правосуддя в тій або іншій справі.

Автор підтримує думку про те, у процесуальній формі знаходять відображення загальнолюдські цінності, уявлення суспільства про належну процедуру розгляду справи та правильне її вирішення. Правосуддя є глибоко багатогранним поняттям, лише деякі аспекти якого безпосередньо формуються цивільним процесуальним правом і цивільним судочинством. В процесуальних аспектах змісту поняття «правосуддя» закладені ознаки, які визначають ефективність цивільного судочинства.

Дисертантом підкреслюється, що важливим орієнтиром у з'ясуванні ознак правосуддя є ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у якій зроблено спробу передати уявлення сучасного суспільства про роль і значення правосуддя, а також відображені найбільш істотні вимоги до судочинства. Дослідження практики Європейського суду з прав людини і доктрини цивільного процесу дозволяє зробити висновок, згідно з яким необхідно розмежувати поняття права на справедливий суд і власне справедливість судочинства (судової процедури). У той час як право на справедливий суд має широкий обсяг і реалізується в масштабах усієї правової системи, про справедливість судової процедури цілком можна говорити в межах окремої галузі процесуального права. На думку автора, основними ознаками судочинства, що характеризують його в контексті відповідності правосуддю, є: публічність, розумний строк, неупередженість і незалежність суду, справедливість процедури (належна процедура), правосудність рішення.

В роботі обґрунтовується прикладний характер поняття «належна правова процедура» щодо цивільного судочинства. Ця категорія, розвинута в доктрині країн прецедентного права, формується каузально, окремими положеннями, що містять характеристику того або іншого аспекту судочинства. Як елементи належної процедури (справедливого судочинства) в цивільному процесі сформувалися й одержали визнання положення змагальності, рівності можливостей сторін, мотивованості судових рішень, права на свій суд (раціональності судової юрисдикції) тощо. Узагальнюючи їх, автор доходить висновку, що в найбільш загальному виді належна судова процедура передбачає, що кожний із учасників судочинства не опиняється в ситуації, яка суттєво обмежує його права або інтереси, а суд виконує свої обов'язки з вирішення й розгляду справ максимально сумлінно.

У підрозділі 3.2. «Проблеми формування раціональної юрисдикції в Україні» автор звертається до аналізу структури справ, підвідомчих судовій цивільній юрисдикції.

Ефективність цивільного судочинства безпосередньо залежить від того, наскільки вдало визначено, який конкретно судовий орган повинен розглянути справу.

Автором обґрунтовано розуміння терміну «юрисдикція» як передбаченого у правових нормах взаємного правового зв'язку компетенції владного органу (суду) і кола підвідомчих йому правових питань, що визначає предмет і межі участі владного органу в механізмі індивідуально-правового регулювання.

Мета забезпечення ефективності цивільного судочинства при визначенні структури цивільної юрисдикції обумовлює спрямованість на досягнення цілей правового регулювання з мінімальними витратами. Тому раціональність цивільної юрисдикції безпосередньо пов'язана з реалізацією наступних завдань: забезпечення рівного доступу до суду для користувачів судової системи; простота і зручність у застосуванні для користувачів і правозастосовувачів; дотримання традицій національної правової системи; реалізація принципу правової визначеності; зниження потенційного розміру обсягу часових і матеріальних ресурсів; об'єктивні і суб'єктивні гарантії правил неупередженості суду.