Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

В роботі запропоновано наступні напрями оптимізації судової юрисдикції: забезпечення дії принципу предметної спеціалізації між гілками судової системи, що сприяє професіоналізму суддів, напрацюванню однакової судової практики; підвищення потенційної ефективності доказової діяльності через територіальну близькість суду до «епіцентру» спірних відносин; скорочення обсягу залучених ресурсів внаслідок оптимізації місця розгляду спору і скорочення транспортних витрат; позитивного впливу на строки розгляду й вирішення справи і вчинення окремих процесуальних дій; забезпечення повноцінної дії принципу правової визначеності за допомогою чіткої й недвозначної вказівки на орган, компетентний розглядати й вирішувати спір, а також установлення зрозумілого, доступного і необтяжливого способу вирішення можливих колізій юрисдикцій; забезпечення дії об'єктивних і суб'єктивних гарантій неупередженості суду і як наслідок - зниження недовіри до суду, зменшення кількості приводів для оскарження судових актів, зміцнення передумов для розвитку процесуальної співпраці сторін і суду.

Дисертант підтримує думку про те, що об'єктивна різноманітність правовідносин свідчить, що будь-яка якість процесуального регулювання судових юрисдикцій не дозволить повністю усунути спори в питанні їх розмежування. Тому цивільне процесуальне законодавство потребує закріплення спеціальної процедури, предметом якої буде вирішення питання про непідвідомчість справи суду цивільної юрисдикції. В роботі запропоновано процесуальний алгоритм дій суду першої інстанції під час виникнення питання про те, що справа є непідвідомчою суду цивільної юрисдикції.

Підрозділ 3.3. «Підсудність: поняття, види, нормативне регулювання» містить дослідження правил визначення підсудності цивільних справ з огляду на їх вплив на ефективність цивільного судочинства.

Автор пропонує розглядати підсудність як елемент формування галузевої структури судової юрисдикції, покликаний відобразити правила визначення кола правових питань, які належать до відання того або іншого суду в межах судової системи. Підсудність охоплює низку взаємозалежних аспектів: коло справ, які належать до відання певного суду; компетенцію певного суду щодо розгляду й вирішення тих або інших питань; розподіл усього різноманіття судових функцій, що мають місце в ході провадження у справі, між судами різних інстанцій; визначення відповідності між правовим питанням і судом, уповноваженим його вирішувати; організацію роботи судової системи; формування територіальних судових округів тощо.

Дисертантом обґрунтована позиція доцільності виділення наступних видів підсудності: територіальної, функціональної й родової. В сучасному вітчизняному законодавстві актуальні такі види як територіальна і функціональна підсудність. Правила ж родової підсудності максимально спрощені та об'єднані з функціональною підсудністю, що робить їх практично незатребуваними на даному етапі розвитку вітчизняного цивільного процесуального права. Автор підкреслює, що сфера застосування поняття «підсудність» не обмежується судами першої інстанції, використання цієї категорії доцільно і для визначення кола правових питань, які належать до відання судів різного рівня, тому що необхідність у цьому існує.

В роботі здійснюється детальний аналіз правил територіальної підсудності, встановлених чинним ЦПК України після викладення його норм в новій редакції у 2017 р. Автор виходить з того, що територіальна підсудність цивільних справ являє собою систему правил, що розкривається через види підсудності, до яких слід віднести загальну підсудність, альтернативну підсудність, виключну підсудність, договірну підсудність, підсудність за зв'язком вимог і підсудність за визначенням суду.

Розгляд і вирішення справ, у яких учасники справи належать до території функціонування різних судів, пов'язано зі збільшенням витрат як судової системи, так і учасників справи. Тому пропонується ширше використовувати можливості, які б зменшили обсяг ресурсів сторони, необхідних для ведення процесу за межами її місця проживання (перебування, реєстрації), а саме можливість брати участь у засіданні за допомогою відеоконференцзв'язку, одержувати і передавати інформацію через мережу «Інтернет», удосконалення правового механізму стягнення судових витрат тощо.

Дисертантом доводиться доцільність нормативного відокремлення такого виду територіальної підсудності як підсудність за зв'язком вимог. При цьому на особливу увагу заслуговує регулювання правил визначення підсудності зустрічного позову, яка, на думку автора, повинна визначатися підсудністю первісного позову, навіть у тому випадку, якщо предмет зустрічного позову становить вимогу, для якої в законі встановлена виключна підсудність.

Автором наводяться аргументи на користь розширення сфери застосування договірної підсудності. З метою уникнення можливих зловживань слід установити заборону на зміну правил родової і виключної підсудності, підсудності за зв'язком справ, а також підсудності справ у відносинах за участю споживачів. Також дисертант пропонує встановити правило, за яким сторони мають право за домовленістю визначати підсудність тільки тих справ, у яких судом уже відкрито провадження.

Обґрунтовано ряд змін до чинного цивільного процесуального законодавства.

4. Проблеми ефективності підготовки цивільних справ до судового розгляду

У підрозділі 4.1. «Підготовка цивільних справ до судового розгляду: загальні положення» автор аналізує сутність та значення підготовчого провадження, з'ясовує його істотні риси та досліджує проблеми підвищення його ефективності.

Дисертант виходить з того, що стадія підготовки цивільної справи до судового розгляду має особливе значення для ефективності цивільного судочинства через те, що основним її призначенням є створення умов для наступного судового розгляду, досягнення цілей судочинства з мінімальними витратами часу й засобів. Відокремлення стадії підготовки справи до розгляду у процесі еволюції цивільного процесу зумовлено прагненням до підвищення ефективності судочинства.

В результаті проведеного дослідження доведена неконструктивність широкого тлумачення цілей стадії підготовки цивільної справи до судового розгляду через декларативні, аморфні і неконкретні положення, виконання або невиконання яких не можна ні перевірити, ні оцінити. Дисертант вважає, що ефективності цивільного судочинства буде сприяти формування й закріплення в законодавстві досяжних, реальних і конкретних цілей, що відповідають попередньо-забезпечувальному призначенню розглянутої стадії. На думку автор цілями стадії підготовки є: залучення до участі у справі всіх зацікавлених осіб; з'ясування позиції відповідача та інших учасників справи; вирішення клопотань учасників справи, пов'язаних з доказуванням: витребування доказів, призначення експертизи, огляд доказів тощо.

Позиціонування зазначених вище положень як цілей підготовки справи до судового розгляду не виключає вирішення універсальних завдань судочинства, до яких належать сприяння примиренню сторін, створення умов для реалізації розпорядчих прав сторін, забезпечення позову тощо.

Підрозділ 4.2. «Проблеми вручення позовної заяви» присвячено розгляду окремих аспектів процедури обміну змагальними паперами в контексті їх впливу на ефективність підготовчого провадження та цивільного судочинства загалом.

Дисертант вважає, що правова природа одержання копії позовної заяви відрізняється від повідомлення про час і місце проведення судового засідання, що зумовлює необхідність ураховувати цю специфіку в законодавчій регламентації.

У чинному законодавстві передбачена система правил вручення судових викликів і повідомлень. Більшість із них можуть застосовуватися і до вручення копії позовної заяви. Водночас викликає сумнів можливість такого вручення за допомогою телеграми, факсу або за допомогою інших засобів зв'язку, які придатні лише для виклику або повідомлення.

Дисертант виходить з того, що здебільшого проблема вручення документів зумовлена несумлінною поведінкою сторін. Тому в роботі доводиться, що законодавство повинно більш ефективно використовувати резерви процесуальної зацікавленості суб'єктів цивільного судочинства для вдосконалення правового регулювання вручення копії позовної заяви відповідачеві й іншим учасникам справи.

По-перше, слід підвищити зацікавлення позивача в тому, щоб відповідачеві була дійсно вручена копія позовної заяви, для чого передбачити особливі правила скасування рішення за заявою відповідача (учасника справи), який не одержав і не міг одержати копію позовної заяви. По-друге, слід підвищити зацікавленість відповідача й інших учасників справи в одержанні копії позовної заяви, для чого встановити обов'язок вжити необхідних заходів до одержання копії позовної заяви у випадку одержання інформації про існування цивільної справи з будь-якого джерела. По-третє, слід установити більш суворі правила для суду, запровадивши обов'язок вживати всі необхідні заходи для вручення учасникам справи копій позовної заяви, а у випадку неможливості вручити копію позовної заяви - для повідомлення про наявність у провадженні суду відповідної справи. Також вимагає істотного обмеження можливість використання правил, через які особа вважається поінформованою про час і місце розгляду справи.

На думку автора, підхід, запропонований у ЦПК у редакції 2017 р., відповідно до якого електронна пошта позиціонується як основний канал зв'язку, є передчасним і не відповідає реальному рівню розвитку суспільства. Використання електронної пошти як засобу комунікації між судом і учасниками справи повинне протягом тривалого перехідного періоду залишатися лише додатковим і допоміжним способом поряд із використанням особистого й поштового вручення як основних способів. При цьому слід розглянути можливість участі судових виконавців і співробітників Національної поліції в процедурах вручення судової кореспонденції. Автором запропоновано викладення ряду норм ЦПК в новій редакції.

У підрозділі 4.3 «Вступ у справу третіх осіб як одна з умов ефективності стадії підготовки» з'ясовуються питання ефективного формування складу учасників справи.

Автор виходить з того, що ефективне судочинство - це судочинство, у якому беруть участь усі особи, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення. Тому персональний склад таких осіб повинен бути з усією повнотою виявлений судом на стадії підготовки справи до судового розгляду. Формування суб'єктного складу цивільної справи на стадії підготовки охоплює досить широке коло питань, проте найбільш важливою проблемою є залучення до участі у справі третіх осіб. Участь у справі третіх осіб повинна сприяти досягненню цілей цивільного процесу при скороченні витрат, тобто підвищенню ефективності цивільного судочинства.

Дисертант пропонує встановити обов'язок суду повідомляти потенційних третіх осіб про цивільну справу, що перебуває у провадженні суду, на стадії підготовки справи до розгляду. Також доцільно встановити строк, протягом якого потенційна третя особа повинна подати позов у випадку, якщо вона бажає вступити в справу. Своєчасному виявленню третіх осіб сприятиме конкретизація умов виконання сторонами обов'язку повідомити суд про осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, відповідно, в позовній заяві і відзиві на позовну заяву.

На думку дисертанта вимагає конкретизації механізм повідомлення судом за своєю ініціативою осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, з роз'ясненням їх права вступити у справу. У свою чергу, активізації інтересу осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, до участі у справі, буде сприяти поширення преюдиційної сили судового рішення на всіх осіб, яких суд повідомив про можливість взяти участь у справі, незалежно від їхнього фактичного вступу у справу.

Доктринальні висновки отримали відображення в ряді пропозицій про внесення змін до ЦПК.

У підрозділі 4.4. «Відзив відповідача на позовну заяву у структурі підготовки справи до розгляду по суті» йдеться про такий елемент процедури обміну змагальними паперами як надання відповідачем відзиву на позов.

Автор підтримує думку про те, що повноцінна підготовка справи до розгляду, що є істотною умовою ефективності цивільного судочинства, вимагає встановлення в законодавстві та реалізації на практиці заходів, спрямованих на своєчасне визначення позиції відповідача із приводу заявленого позову. Тому запроваджене у ЦПК у редакції 2017 р. поняття відзиву на позовну заяву є вагомим кроком до впровадження сучасних стандартів справедливості і ефективності цивільного судочинства.

Встановлюючи обов'язок відповідача надати відзив на позовну заяву, законодавець забезпечує його виконання штрафними санкціями, що не може бути оцінено позитивно. На думку дисертанта, накладення штрафів, тим більше таких, які мають настільки широку сферу застосування як то передбачено ЦПК у редакції 2017 р., являє собою істотну загрозу принципу диспозитивності, оскільки містить у собі можливість викривлення рушійних мотивів поведінки учасників судочинства. Природі цивільних процесуальних відносин більше відповідають заходи, що реалізуються у площині спірних відносин між сторонами. Тому автор вважає більш відповідним правило, за яким неподання відповідачем відзиву на позовну заяву оцінюється судом як визнання відповідачем позову.

Автор зауважує, що обов'язок подання відзиву не повинен бути занадто обтяжливим, що має забезпечуватися вільними вимогами до форми й змісту відзиву, достатніми строками для його підготовки, правом відповідача клопотати щодо продовження строку для подання відзиву за наявності обставин, що заслуговують на увагу, а також обмеженням застосування наслідків неподання відзиву відповідачем у випадках, якщо виклик відповідача здійснюється через засоби масової інформації.

5. Проблеми ефективності розгляду справи по суті в цивільному судочинстві

У підрозділі 5.1. «Стадія судового розгляду цивільних справ» йдеться про сутність стадії судового розгляду, її місце в структурі цивільного судочинства, роль та значення для його ефективності.

Значення стадії розгляду справи по суті передбачає особливу увагу законодавця до таких положень, як завдання цієї стадії, строки розгляду справи, основи процесуальної форми судового розгляду, принципи судового розгляду. У зв'язку з викладом ЦПК у новій редакції в законодавстві були реалізовані зміни, спрямовані на оптимізацію структури норм, що регулюють розгляд справи по суті. Зокрема, більш чітко виокремлені норми, що мають загальний характер, а сама глава, присвячена безпосередньо розгляду справи по суті, поділена на глави. Подібна організація нормативного матеріалу, без сумніву, буде сприяти підвищенню ефективності судочинства, однак не всі ідеї одержали повноцінне завершення.

Дисертант дійшов висновку, що формулювання завдань стадії розгляду справи по суті в новій редакції ЦПК не в повній мірі спрямоване на забезпечення ефективності цивільного судочинства. Більш відповідним вбачається формулювання завдань стадії розгляду справи по суті як правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи на підставі досліджених у судовому засіданні доказів з урахуванням позицій учасників справи, що містяться в змагальних паперах.

Автор виходить з того, що судове засідання являє собою основну процесуальну форму розгляду справи по суті, інші процесуальні форми мають допоміжний характер і обмежену сферу застосування. На думку автора, в ЦПК слід конкретизувати можливість проведення виїзного судового засідання поза приміщенням суду для огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження. Крім того, пропонується закріпити норму, згідно з якою розгляд усіх питань, що стосуються суті цивільної справи, і прийняття судом по них процесуальних рішень повинно відбуватися в судовому засіданні, якщо законом не передбачена інша форма їх розгляду, а також упорядкувати регулювання розгляду справи по суті в декількох судових засіданнях.

Одним із способів підвищення ефективності цивільного судочинства через здатність вплинути на зниження витрат, скорочення строків розгляду справи є можливість для учасників справи приймати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. На підставі аналізу новел цивільного процесуального законодавства зроблено висновок про існування двох видів участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції - поза приміщенням суду та у приміщенні суду. Автор вважає, що підстави, умови й порядок постановлення судом ухвали про участь особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції вимагають деталізації, зокрема, слід установити в законі підстави для участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції і підстави для відмови у відповідній заяві (клопотанні); можливість учасникам справи висловити свою думку із приводу заяви (клопотання); регламентувати статус суду, який виконує ухвалу про відеоконференцію тощо.

Автором доводиться, що редакція законодавства в частині регулювання безпосередності судового розгляду не є досконалою. Пропонується закріпити в законі правило щодо переваги первинних доказів перед похідними, а також порядок дії принципу безпосередності в умовах реалізації елементів електронного правосуддя. Пропонується ряд інших змін до цивільного процесуального законодавства.

Підрозділ 5.2. «Судові акти в контексті ефективності цивільного судочинства» охоплює дослідження ролі судових актів в цивільному судочинстві, їх видів, вимог до судових актів, а також взаємозв'язку з іншими елементами процесуальної діяльності.

Автор виходить з того, що судові акти втілюють у собі результат процесуальної діяльності, тому ефективність цивільного судочинства досягається лише в тих випадках, коли судові акти реалізують у собі цілі цивільного судочинства з мінімальними витратами. Запорукою цього є регламентація в законі збалансованої системи судових актів і встановлення оптимальних вимог до судових актів.

Дослідження доводить значне покращення якості законодавства, що регулює судові акти, у зв'язку із прийняттям ЦПК у новій редакції. Серед позитивних моментів найбільш показовими є такі: деталізація вимог до судових рішень, згадування верховенства права і завдань цивільного судочинства в контексті вимог до судових рішень; регламентація часткових рішень; регламентація законної сили ухвал суду; кваліфікація як постанов судових актів, що завершують перегляд справ в апеляційному й касаційному порядку.

Водночас дисертант вважає, що чимало проблем потребують вирішення. Зокрема, йдеться про упорядкування використовуваної термінології; конкретизацію змісту принципу верховенства права щодо вимог до судового рішення; регламентацію застосування судами висновків, що містяться в постановах Верховного Суду України, а також роз'яснень, що містяться в Постановах Пленуму Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ; закріплення в законі вимоги вмотивованості судових рішень; деталізацію умов і порядку ухвалення часткового рішення; запровадження інституту проміжних рішень; регламентацію в законодавстві випадків, у яких постановлення ухвали суду у вигляді окремого документа є обов'язковим; кваліфікацію судового наказу як особливого виду рішення суду тощо.

В роботі досліджується конструкція часткового рішення, запропонована в ЦПК. Автором пропонується власне визначення поняття часткового рішення в цивільному судочинстві України: часткове рішення - рішення суду, ухвалене за клопотанням кого-небудь із учасників справи, що задовольняє одну з декількох позовних вимог, які розглядаються в одному провадженні, у випадку визнання цієї вимоги особою, до якої вона звернена.

Підрозділ 5.3. «Спрощене провадження - проблеми ефективності» присвячено аналізу новели ЦПК - спрощеного провадження - в контексті його впливу на ефективність цивільного судочинства в Україні.

На думку автора важливим аспектом спрощення позовного провадження є визначення сегменту, у якому таке спрощення допустиме, можливе і потенційно ефективне. На виконання цього завдання у чинному законодавстві передбачені категорії справ для обов'язкового застосування спрощеного провадження; справи, що не допускають його застосування, і сфера можливого його застосування.

У світовій практиці використання спрощеного провадження найбільш поширену категорію справ складають малозначні справи. Таким шляхом пішов і український законодавець. Втім, в роботі доводиться, що сума, визначена законодавцем як поріг малозначності позову, є об'єктивно занадто високою та запропоновано обґрунтування необхідності її зменшення.

Висловлені сумніви в доцільності віднесення усіх трудових спорів до сфери застосування спрощеного провадження, оскільки спосіб спрощення, реалізований у ЦПК, не повністю враховує характер справ, що виникають із трудових правовідносин. На думку автора, більш правильно було б не виділяти трудові спори в окрему категорію справ, які підлягають розгляду у спрощеному провадженні в імперативному порядку, вирішуючи це питання на загальних підставах.

В роботі проводиться аналіз обміну змагальними паперами в спрощеному провадженні та обґрунтовується висновок про те, що істотного скорочення строків обміну змагальними паперами за діючими правилами не передбачається. Не погоджуючись з таким підходом, дисертант доводить, що скорочення процедури обміну змагальними паперами поряд з їх стандартизацією являє собою потенційний резерв спрощення позовного провадження для нескладних справ. Затвердження бланків документів здатне надати істотну допомогу сторонам конфлікту у викладі своїх позицій. Також наявність бланків змагальних паперів дозволить сторонам не вдаватися до допомоги професійних представників, що важливо в нескладних цивільних справах.

Дисертант вважає, що відмова від попереднього судового засідання в спрощеному провадженні не може бути оцінена позитивно. На противагу цьому пропонується структура підготовки справи до розгляду у спрощеному провадженні, що передбачає проведення підготовчого судового засідання із можливістю одразу перейти безпосередньо до розгляду справи по суті. Так, якщо у процесі підготовчого судового засідання судом буде встановлено, що сторонами надані всі докази, або якщо суд не знайде підстав для задоволення клопотання будь-кого із учасників справи про витребування додаткових доказів, установлення строку для подання додаткових доказів тощо, тобто якщо доказова база у справі повністю сформована, суд має право негайно перейти до розгляду справи по суті.

Автором виділено основні проблеми нормативної конструкції спрощеного провадження та запропоновано шляхи їх вирішення.

Висновки

правовий ефективність цивільний судочинство

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення й запропоновано нове вирішення наукової проблеми, що полягає у розробці теоретичних основ ефективності цивільного судочинства. Проведене дослідження дало можливість сформулювати пропозиції та рекомендації, спрямовані на удосконалення цивільного процесуального законодавства України. Найбільш вагомими науковими результатами роботи є такі висновки.

1. Систематизовано положення щодо сутності, поняття, елементів та критеріїв визначення ефективності цивільного судочинства, чинників детермінації, механізму реалізації. Доктринальний рівень концепції ефективності цивільного судочинства передбачає визначення місця поняття «ефективність» в системі понять і категорій цивільного судочинства; аналіз виникнення поняття «ефективність», історії його формування та традицій застосування; з'ясування істотних рис його змісту, особливостей застосування цієї загальної характеристики до специфіки цивільної процесуальної діяльності; виокремлення елементів, порівняння яких дозволить встановити ефективність цивільного судочинства; виявлення та систематизацію критеріїв ефективності цивільного судочинства. Практичний рівень включає в себе оцінку діючого законодавства та практики його застосування в контексті дотримання критеріїв ефективності, виявлення проблем і перешкод ефективному судочинству, вироблення пропозицій щодо їх усунення.

2. На підставі аналізу взаємодії основних елементів процесуальної діяльності запропоноване визначення ефективності цивільного судочинства як характеристики цивільної процесуальної діяльності, що відображає відповідність отриманих результатів поставленим цілям і завданням за умови дотримання належної процедури з мінімальними витратами засобів.

3. Звернення до витоків виникнення поняття «ефективність», історії його формування та традицій застосування дає підстави для виявлення передумов, завдяки яким характеристика «ефективність», початково невластива юриспруденції, стає потрібною і практично затребуваною в правовій науці. До них автор відносить: унікальні сутнісні властивості цієї категорії, котрі полягають в спрямованості на відображення критичного сприйняття певної діяльності крізь призму «вартісного», прагматичного, утилітарного підходу, та формування її характеристики з огляду на динаміку перетворення залучених до неї цінностей; відсутність в юриспруденції категорії подібного функціонального призначення, наряду з практичною необхідністю в її застосуванні, що отримувала спочатку лише фрагментарне доктринальне оформлення; розвиток теорії пізнання, науки взагалі та юриспруденції зокрема, взаємне зближення та проникнення окремих сфер знань, диференціація методів дослідження різних типів суспільних відносин, що зробили можливим сприйняття юридичною наукою традиційно неюридичної категорії ефективності з метою охопити, систематизувати, узагальнити та уніфікувати уявлення про значущість і корисність правової діяльності.

4. Аналіз запропонованих в правовій науці моделей ефективності цивільного судочинства дозволив сформувати загальні засади подальшого розвитку її доктрини: ефективність є характеристикою взаємозв'язку найбільш істотних та значимих елементів процесуальної діяльності: цілей, результатів, засобів і процесу; визначення ефективності цивільного судочинства виходить із того, що основним його призначенням є функція соціального регулювання; ефективність цивільного судочинства поєднує нормативно-правові аспекти з правореалізаційними.

5. Сформовано послідовний алгоритм визначення ефективності цивільного судочинства. Запропоновано вважати основним критерієм ефективності відповідність отриманих результатів меті цивільного судочинства. Недосягнення мети в результаті процесуальної діяльності свідчить про неефективність цивільного судочинства, а часткове досягнення - про низьку ефективність. Другий етап встановлення ефективності цивільного судочинства пов'язаний із оцінкою витрачених засобів - коштів і часу. Критеріями ефективності в даному випадку є тривалість провадження та розмір судових витрат. При цьому перевищення розумного строку та надмірна дорожнеча процесу, що перешкоджає доступу до суду, вказують на неефективність цивільного судочинства, а перевищення оптимальних розмірів судових витрат та строків розгляду цивільної справи є свідченням низької ефективності цивільного судочинства. Третій етап охоплює оцінку розгляду і вирішення справи в контексті дотримання належної судової процедури. У вказаному аспекті критерієм ефективності цивільного судочинства є те, що жоден з учасників судочинства не перебуває в становищі, що істотно порушує його права та інтереси, а суд сумлінно виконує свої обов'язки по вирішенню і розгляду справи.

6. В результаті дослідження мети цивільного судочинства в якості елемента процесуальної діяльності, доводиться необхідність закріплення в законодавстві та реалізації на практиці не тільки індивідуальної, але і загальної мети цивільного судочинства, зокрема, з огляду на те , що значну кількість процесуальних положень складно пояснити без визнання значущості соціальних цілей цивільного судочинства (одностайність судової практики, процесуальні презумпції, принцип правової визначеності тощо). Запропоновано визначити загальну мету цивільного судочинства в Україні контексті спрямованості на досягнення за допомогою процесуальних засобів стабільності цивільно-правового обороту, підтримки соціально пріоритетних інтересів (сім'ї, неповнолітніх дітей), зміцнення приватноправових стосунків, зниження рівня конфліктів в суспільстві, розвитку добросовісного партнерства і ділової співпраці, поширення соціального компромісу і згоди, підвищення авторитету права як регулятора суспільних відносин. Індивідуальною метою цивільного судочинства є правосудний розгляд і вирішення цивільних справ. Захист порушених або оспорюваних прав (інтересів), який традиційно позиціонується в якості мети цивільного судочинства, не може вважатися метою цивільного судочинства, через те, що його досягнення винятково через судочинство не завжди можливе, а тому є загальним обов'язком держави. Натомість запропоноване визначення мети повністю відповідає функціональному призначенню цивільного судочинства в механізмі надання державного захисту порушених або оспорюваних прав (інтересів), котре полягає в застосуванні від імені держави абстрактних правових норм до конкретних життєвих обставин, індивідуалізації нормативних приписів і вирішенні конфліктів.

7. Аргументовано, що цивільне судочинство створює вплив на правову реальність, котрий відображається в системі безпосередніх та опосередкованих результатів. Безпосередніми результатами розгляду і вирішення цивільної справи, котрі реалізуються на індивідуальному рівні, є втілені в системі судових актів кінцеві та проміжні висновки суду з приводу встановлення фактів, застосування права до конкретної життєвої ситуації, вирішення конфлікту правових позицій. Загальним результатом цивільного судочинства, котрий реалізується в масштабі усієї правової системи, є завершення процесу правового регулювання приватно-правових відносин.

8. Доведено, що ефективність цивільного судочинства безпосередньо залежить від об'єму поглинених ним ресурсів, якими є матеріальні засоби (гроші) і час, необхідні для судового розгляду. Ресурсомісткість визначається як відношення витраченої кількості того або іншого ресурсу до оптимального об'єму коштів і часу. Роль критеріїв ефективності при цьому виконують перевищення розумного терміну судового розгляду і надмірна дорожнеча процесу.

9. На підставі комплексного критерію, що поєднує в собі суб'єктний та функціональний аспекти, уточнена класифікація матеріальних витрат, пов'язаних з цивільним процесом, на витрати держави по забезпеченню судочинства, витрати учасників справи, та судовий збір, котрий є сполучною ланкою між ними. Запропоновано наступні засоби підвищення ефективності цивільного судочинства через оптимізацію судових витрат: збалансування витрат держави по забезпеченню судочинства і витрат учасників справи через регулювання судового збору, в контексті соціальної суті цивільного процесу, домінуючих в процесуальній політиці цінностей і пріоритетів розвитку; визначення необхідного і достатнього процесуального алгоритму досягнення поставлених цілей як спосіб мінімізації витрат держави на судочинство; використання судових витрат як матеріального чинника впливу на процесуальну поведінку учасників справи (повернення частини судового збору в разі досягнення сторонами мирової угоди на початкових етапах провадження; зменшення розміру судового збору в разі використання електронної форми документообігу тощо); більш широке використання їх розстрочення, відстрочення, зменшення розміру судових витрат на противагу повному звільненню від них; обмеження надання правової допомоги коштом держави.

10. Дослідження впливу строків розгляду і вирішення цивільних справ на ефективності цивільного судочинства стало підставою для висновку про те, що тривалість судового розгляду здатна привести до втрати або істотного знецінення його результату. Критеріями ефективності цивільного судочинства є розумний та оптимальний строки судового розгляду, при цьому перевищення розумного строку судового розгляду обумовлює неефективність цивільного судочинства, а невідповідність оптимальному терміну судового розгляду веде до зниження його ефективності. Запропоновано систему засобів, спрямованих забезпечення оптимальних строків судового розгляду: закріплення в цивільному процесуальному законодавстві збалансованих, науково і практично обґрунтованих розмірів конкретних процесуальних строків; послідовного втілення відповідних результатів в системі норм, що передбачають не лише встановлення процесуальних строків, але і гарантій їх дотримання; узгодження з іншими елементами як цивільного процесуального законодавства, так і правової системи в цілому.

11. Важливою складовою належної судової процедури є вірне визначення цивільної юрисдикції. Додатково аргументовано висновок про те, що основою розмежування цивільної юрисдикції і інших видів судових юрисдикцій має бути правова природа справи, а саме належність спору до категорії господарських або публічно-правових. Зокрема, доведено, що суб'єктний і предметний критерій розмежування судових юрисдикцій в практичній своїй площині не протиставляються, а спрямовані на досягнення однієї і тієї же меті - встановлення правової природи справи. Також наведено нові аргументи, а саме теза про те, що при вирішенні проблеми розмежування судових юрисдикцій слід брати до уваги причини формування спеціалізованих судів і диференціації судочинства на види. Враховуючи, що адміністративне судочинство - найбільш пільговий і доступний порядок з трьох наявних, а господарське - найбільш суворий і витратний, юрисдикція адміністративного суду повинна тлумачитися розширено, а господарського - обмежено.

12. Отримала подальший розвиток система положень щодо правового регулювання підсудності цивільних справ в контексті забезпечення ефективності цивільного судочинства. Обґрунтовано ряд змін до чинного цивільного процесуального законодавства України, серед яких: запропоновано встановити правило визначення підсудності зустрічного позову відповідно до підсудності первинного позову, навіть у тому випадку, якщо предмет зустрічного позову складає вимогу, для якої в законі встановлена виняткова підсудність; обґрунтована доцільність встановлення підсудності справ в апеляційній інстанції (розгляд апеляційних скарг) за ухвалою судді вищої інстанції у разі, якщо однією із сторін у справі є апеляційний суд або суддя цього суду; доведена необхідність розширення сфери застосування договірної підсудності.

13. Доведено, що ефективність підготовки справи до розгляду передбачає три основні аспекти, котрі мають бути закріплені в законодавстві та реалізовані на практиці в якості цілей стадії підготовки: залучення до участі у справі усіх зацікавлених осіб, з'ясування позиції відповідача і учасників справи, вирішення клопотань учасників справи, пов'язаних з доказуванням : витребування доказів, призначення експертизи, огляд доказів тощо.

14. Запропоновано новий підхід до оптимізації практики вручення копії позовної заяви відповідачеві і іншим учасникам справи, заснований на використанні процесуальної зацікавленості суб'єктів цивільного судочинства та підвищенні процесуальної їх відповідальності, елементами якого є: встановлення правил, за якими в разі, якщо копія позовної заяви фактично не вручена відповідачеві (в тому числі і у випадку застосування фікції належного повідомлення), справа повинна розглядатися за правилами заочного провадження, а ухвалене в ній рішення підлягати скасуванню за заявою відповідача, який не отримав і не міг отримати копію позовної заяви; встановлення обов'язку відповідача та інших учасників справи вжити необхідних заходів до отримання копії позовної заяви у разі отримання інформації про існування цивільної справи з будь-якого джерела; встановлення обов'язку суду вжити усі необхідні заходи для вручення учасникам справи копій позовної заяви, а у разі неможливості вручити копію позовної заяви - для повідомлення про наявність у провадженні суду відповідної справи поряд з істотним обмеженням можливості використання правил, за якими особа вважається повідомленою про час і місце розгляду справи.

15. В результаті аналізу правил вручення судової кореспонденції доведено, що підхід, втілений в норми в ЦПК в редакції 2017 р., відповідно до якого електронна пошта позиціонується в якості основного каналу зв'язку, є передчасним і таким, що не відповідає реальному рівню розвитку суспільства. Запропоновано використання електронної пошти як додаткового і допоміжного засобу комунікації між судом і учасниками справи на протязі перехідного періоду поряд із використанням особистого і поштового вручення як основних способів. Вказано на потенційну ефективність участі судових виконавців і співробітників Національної поліції в процедурах вручення судової кореспонденції. Запропоновано конкретні правила вирішення питання про подальший рух цивільної справи залежно від різних обставин отримання відповідачем і іншими учасниками справи копії позовної заяви.

16. Залучення до участі в справі осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, обумовлене тим, що персональний склад таких осіб має бути з усією повнотою виявлений судом на стадії підготовки справи до судового розгляду. На реалізацію цієї мети запропоновано внести ряд змін в законодавство: встановити обов'язок учасників справи повідомити суд про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, відповідно у позовній заяві і відзиві на позовну заяву; передбачити несприятливі наслідки приховування інформації про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, у вигляді заборони для сторін притягувати за своєю ініціативою таку особу після проведення попереднього судового засідання, а також заборони сторонам після винесення судової ухвали пред'являти регресний позов до особи, про яку не було повідомлено суд; конкретизувати механізм повідомлення судом за своєю ініціативою осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, з роз'ясненням їх права вступити в справу; розповсюдити преюдиціальну силу судового рішення на усіх осіб, яких суд повідомив про можливість взяти участь, незалежно від їх фактичного вступу в справу.

17. Своєчасне встановлення позиції відповідача з приводу заявленого позову є важливим аспектом забезпечення ефективності цивільного судочинства з огляду на те, що дозволяє на ранніх етапах судочинства досягти певної визначеності в спірних відносинах, відокремивши спірні питання від безспірних, встановивши суть вимог і заперечень сторін. Забезпечити реалізацію змагальності в процесі, підвищити істинність судового пізнання, стабільні майбутнього судового рішення. Доводиться, що реалізований в чинному законодавстві підхід до забезпечення обов'язку відповідача надати відзив за рахунок штрафних санкцій не може вважатися успішним, оскільки природі цивільних процесуальних відносин більше відповідають заходи, що реалізуються в площині спірних стосунків між сторонами. Запропоновано включити в цивільне процесуальне законодавство норму, за якою непредставлення відповідачем відзиву на позов оцінюється судом в якості визнання відповідачем позову з огляду на її більшу потенційну ефективність. При цьому обов'язок відповідача представити відзив не має бути надмірно обтяжливим, що повинно гарантуватися вільними вимогами до форми і змісту відзиву, достатніми строками для його підготовки, правом відповідача клопотати про продовження строку для представлення відзиву за наявності поважних обставин, а також обмеженням застосування наслідків непредставлення відгуку відповідач у випадку, якщо виклик відповідача здійснюється через засоби масової інформації.

18. Значення стадії розгляду справи по суті зумовлює особливу увагу законодавця до таких положень як завдання цієї стадії, строки розгляду справи, основи процесуальної форми судового розгляду, принципи судового розгляду. Виявлено аспекти, в яких загальні положення стадії розгляду справи по суті вимагають удосконалення з огляду на підвищення ефективності цивільного судочинства, а саме: оптимізація законодавчого закріплення завдань стадії розгляду справи; конкретизація підстав для проведення виїзного судового засідання, регламентація правил розгляду справи по суті в декількох судових засіданнях; деталізація правил участі особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції (зокрема, встановлення підстав для задоволення заяви (клопотання) про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції і підстав для відмови в задоволенні відповідної заяви (клопотання); регламентація статусу суду, що виконує визначення про відеоконференцію тощо); розширення положень, в яких реалізується принцип безпосередності судового розгляду, зокрема встановлення правила про перевагу первинних доказів перед похідними, та адаптація особливостей дії принципу безпосередності до умов реалізації елементів електронного правосуддя; унеможливлення оголошення перерви в судовому засіданні за ініціативою суду.

19. Судові акти втілюють в собі результат процесуальної діяльності, тому ефективність цивільного судочинства досягається у тому випадку, коли судові акти реалізують в собі цілі цивільного судочинства при мінімальних витратах з дотриманням належної судової процедури. Законодавства, що регулює судові акти, значно покращилось у зв'язку з прийняттям ЦПК України в новій редакції. Проте вимагають вирішення наступні проблеми судових актів у цивільному судочинстві: впорядковування термінології, конкретизація змісту принципу верховенства права стосовно вимог до судового рішення, регламентація застосування судами висновків, що містяться в постановах Верховного Суду; реалізація вимоги мотивованості судових рішень; деталізація умов і порядку винесення часткової ухвали; запровадження інституту проміжних рішень; регламентація в законодавстві випадків, за яких постановлення ухвали суду у вигляді окремого документу є обов'язковим; кваліфікація судового наказу в якості особливого виду рішення суду.

Література

1. Джавадов Х.А. Проблеми ефективності цивільного судочинства: монографія. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2018. 334 с.

2. Джавадов Х.А. Некоторые аспекты определения содержания понятия «правосудие» в контексте характеристики судебной деятельности. Часопис Київського університету права. 2014. № 2. С. 178-182.

3. Джавадов Х.А. Отдельные аспекты имплементации понятие «эффективность» в понятийно-категориальный аппарат гражданского процесса. Часопис Київського університету права. 2014. № 4. С. 133-136.

4. Джавадов Х.А. Общие основы формирования методологии исследования проблем эффективности гражданского судопроизводства. Часопис Київського університету права. 2015. № 1. С. 148-151.

5. Джавадов Х.А. Влияние объекта и предмета на формирование методологии исследования эффективности гражданского судопроизводства. Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України: Серія «Право». К., 2015. Вип. 213. ч.1. С. 128-137.

6. Джавадов Х.А. Отдельные аспекты определения целей гражданского судопроизводства в Украине. Проблемы международного права и интеграции. Научно-аналитический и практический журнал. Баку. 2015. № 1 (41). С. 91-94.

7. Джавадов Х.А. Отдельные аспекты определения результатов гражданского судопроизводства. Часопис Київського університету права. 2015. № 4. С. 161-164.

8. Джавадов Х.А. Судебные расходы в контексте эффективности гражданского судопроизводства в Украине. Часопис Київського університету права. 2016. № 1. С. 127-131.

9. Джавадов Х.А. Понятие эффективности гражданского судопроизводства: основные подходы и проблемы. Журнал Право.UA. 2016. №1. С. 147-150.

10. Джавадов Х.А. Значение процессуальных ресурсов для эффективности гражданского судопроизводства. Часопис Київського університету права. 2016. № 2. С. 167-170.

11. Джавадов Х.А. Современность и разумный срок судебного разбирательства как критерии эффективности гражданского судопроизводства. Журнал Право.UA. 2016. №1. С. 119-124.

12. Джавадов Х.А. Справедливость судебного разбирательства как критерий оптимального гражданского судопроизводства. Держава і право: Збірник наукових праць. Серія Юридичні науки. 2016. Випуск 73. С. 326-337.

13. Джавадов Х.А. Признаки правосудности гражданского судопроизводства. Часопис Київського університету права. 2016. № 3. С. 194-198.

14. Джавадов Х.А. Отдельные аспекты последствий нарушения правил территориальной подсудности гражданских дел. Держава і право : Збірник наукових праць. Серія Юридичні науки. 2017. Випуск 77. С. 135-148.

15. Джавадов Х.А. Некоторые проблемные вопросы разграничения судебных юрисдикций в современных условиях. Часопис Київського університету права. 2017. № 2. С. 122-126.

16. Джавадов Х.А. Подсудность гражданских дел: понятие, виды, перспективное регулирование. Журнал Право.UA. 2017. №2. С. 137-144.

17. Джавадов Х.А. Привлечение к участию в деле третьих лиц, не заявляющих самостоятельных требований относительно предмета спора, на стадии подготовки гражданского дела к судебному рассмотрению. Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Політологія. Соціологія. Право. 2017. № 1/2 (33/34) С. 181-185.

18. Джавадов Х.А. Обязанность ответчика представить отзыв на исковое заявление как способ обеспечения эффективности гражданского судопроизводства. Часопис Київського університету права. 2017. № 3. С. 149-154.

19. Джавадов Х.А. Отдельные аспекты понятия гражданской юрисдикции. Публічне право. 2017. № 3 (27). С. 189-195.

20. Джавадов Х.А. Определение целей стадии подготовки дела к судебному рассмотрению в контексте эффективности гражданского судопроизводства. Журнал Право.UA. 2017. №3. С. 125-131.

21. Джавадов Х.А. Упрощенное производство в гражданском процессе Украины. Часопис Київського університету права. 2017. № 4. С. 139-144.

22. Статті у наукових періодичних виданнях інших держав з напряму, з якого підготовлено дисертацію:

23. Джавадов Х.А. Некоторые аспекты соотношения понятий «правосудие» и «судебная власть». Проблемы международного права и интеграции. Научно-аналитический и практический журнал. Баку. 2014. № 4 (40). С. 273-280.

24. Джавадов Х.А. Эффективность гражданского судопроизводства как фактор формирования различных его типов. Право и политология. Международный научный журнал. 2015. Вип. № 30. С. 18-22.

25. Джавадов Х.А. Цели, результаты и средства гражданского судопроизводства в контексте научной разработки проблем его эффективности. Scientific-analytical and practical journal «International law and integration problems». ISSN 2223-0874. 2016. № 1 (45). С. 19-24.

26. Джавадов Х.А. Категория «защита» в контексте определения целей гражданского судопроизводства. Научные и педагогические известия университета ОДЛАР ЮРДУ. Баку, ISSN 1682-9123. 2016. № 44. С. 326-332.

27. Джавадов Х.А. Предпосылки использования категории «эффективность» при исследовании гражданского процесса. Актуальні питання права в контексті законодавчих реформ. Матеріали міжнародної науково-практичної інтернет конференції. (Тернопіль, 25 лютого 2015). Тернопіль: ФОП Шпак Б.В., 2015. С. 20-23.

28. Джавадов Х.А. Общеисторические основы использования категории «эффективность» в юриспруденции. Міжнародні юридичні науково-практичні Інтернет-конференції «Актуальна юриспруденція». (Київ, 3 березня 2015). Київ: Терно-Граф, 2015. С. 12-15.

29. Джавадов Х.А. Некоторые аспекты гражданского судопроизводства Гетманщины в контексте становления процесса романо-германского типа». Шості економіко-правові дискусії. Матеріали міжнародної економіко-практичної інтернет-конференції. (Львів, 3 березня 2015). Львів: ФОП Шпак Б.В., 2015. С. 63-66.

30. Джавадов Х.А. Отдельные черты судопроизводства Киевской Руси как предпосылки развития романо-германского типа гражданского права. Наукова дискусія: теорія, практика, інновації. Матеріали V Всеукраїнської з міжнародною участю науково-практичні заочні конференції. (Київ, 27-28 березня 2015). Київ: ГО «ІОМП», 2015. С. 137-140.

31. Джавадов Х.А. Судебные реформы Петра І как этап становления гражданского процесса: черты романо-германского типа. Материалы международной научно-практической конференции, посвященной 92-летию со дня рождения общенационального лидера азербайджанского народа Гейдара Алиева, на тему: «Роль Гейдара Алиева в развитии юридической науки и образования Азербайджанской Республики. (Баку, 5 мая 2015). Баку: Изд-во «МВМ», 2015. С. 277-279.

32. Джавадов Х.А. Отдельные аспекты формирования содержания и соотношения ключевых понятий гражданского процесса. Міжнародні юридичні науково-практичні Інтернет-конференції «Актуальна юриспруденція». (Київ, 17 вересня 2015). Київ: Центр учбової літератури, 2015. С. 109-112.

33. Джавадов Х.А. Черты гражданского судопроизводства на украинских землях в составе Австро-Венгрии во второй половине ХIХ века. Концепція розвитку правової держави в Україні. Матеріали міжнародної науково-практичної інтернет конференції. (Тернопіль, 29 вересня 2016). Тернопіль: ФОП Шпак Б.В., 2016. С. 13-17.

34. Джавадов Х.А. Общее и индивидуальное измерение результатов гражданского судопроизводства. Чотирнадцяті економіко-правові дискусії. Матеріали міжнародної економіко-практичної інтернет-конференції. (Львів, 5 жовтня 2016). Львів: ФОП Шпак Б.В., 2016. С. 89-94.

35. Джавадов Х.А. Расходы на отправление правосудия в контексте эффективности гражданского судопроизводства в Украине. Юриспруденція у формуванні правової держави та громадянського суспільства: збірник матеріалів Міжнародної юридичної науково-практичної конференції «Актуальна юриспруденція». (Київ, 6 жовтня 2016). Київ: АрТек. 2016. С. 146-150.

36. Джавадов Х.А. Надлежащая судебная процедура как критерий правосудности гражданского судопроизводства. Вісімнадцяті економіко-правові дискусії. Матеріали міжнародної економіко-практичної інтернет-конференції. (Львів, 30 травня 2017). Львів: ФОП Шпак Б.В., 2017. С. 47-50.

37. Джавадов Х.А. Эффективность как признак правосудия. Проблеми законотворчості у світлі сучасних реформаційних процесів: матеріали міжнародної науково-практичної інтернет-конференції. (Тернопіль, 15 червня 2017). Тернопіль : ФОП Шпак Б.В., 2017. С. 46-48.

38. Джавадов Х.А. Отдельные аспекты обеспечения своевременности вступления в дело третьих лиц, заявляющих самостоятельные требования относительно предмета спора, в гражданском судопроизводстве. Двадцяті економіко-правові дискусії. Матеріали міжнародної економіко-практичної інтернет-конференції. (Львів, 29 вересня 2017). Львів: ФОП Шпак Б.В., 2017. 2017. С. 88-91.

Размещено на Allbest.ru