Теоретико-правові засади формування та розвитку сучасного позитивного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО ПОЗИТИВНОГО ПРАВА

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

право позитивний англосаксонський

ЛУЦЬКИЙ Роман Петрович

Київ - 2017

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, Заслужений юрист України

Оніщенко Наталія Миколаївна,

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького

НАН України, завідувач відділу теорії держави і права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

Гусарєв Станіслав Дмитрович,

Національна академія внутрішніх справ, перший проректор;

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України,

Лемак Василь Васильвич

ДВНЗ «Ужгородський національний університет», завідувач кафедри теорії та історії держави і права;

доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України,

Шевченко Анатолій Євгенійович Університет державної фіскальної служби України, завідувач кафедри теорії і історії права і держави та конституційного права Навчально-наукового інституту права.

Захист відбудеться «24» листопада 2017 р. о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий «19» жовтня 2017 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Т. І. Тарахонич



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З давніх часів у рамках різних наукових теорій шляхом виділення всезагальної основи взаємопов'язаних елементів формується поняття права, в основі якого лежить взаємоузгоджуюча ідейна істина, яка перебуває під впливом цілого ряду об'єктивних факторів, серед яких визначальними є політико-економічне середовище та панівна ідеологія конкретного етапу розвитку суспільства. Саме тому усе багатоманіття наукових теорій і специфіка кожної з них визначається виключно особливостями історичного етапу. Але практично усім типам праворозуміння властиве й дещо загальне, що не піддається змінам у процесі історичного розвитку, мова йде про дуалізм у розумінні феномена «права». Ця двоякість виражена в бінарній опозиційності та взаємообумовленості між позитивним та природнім правом.

При цьому розуміння природного права у правових поглядах попередніх епох вкрай незрозуміле та розпливчасте, чого не можна сказати про стабільне розуміння феномену «позитивне право», як фундаментальної складової людської культури, що підкреслює справедливість твердження про першочергове значення ціннісних та соціальних засад його формування і розвитку.

Актуальність теми дослідження зумовлена теоретичною та практичною значущістю проблемних питань, пов'язаних із дослідженням основних засад формування сучасного позитивного права у демократичному суспільстві, а також базисних параметрів його ефективності та реалізації. Необхідність дослідження основних засад формування і розвитку позитивного права з точки зору соціокультурної парадигми функціонування суспільства і держави є закономірною вимогою в контексті сучасних складних процесів розбудови демократичної, правової, соціальної держави, які засновуються на прагненні держави Україна набути повноправного членства у Європейському Союзі.

Крім цього, актуальність дослідження обраної проблематики обумовлюється обставиною поступового і невідворотного руху України до європейських стандартів правового і соціального життя, відмови від розгляду системи позитивного права як засобу фактично диктаторського панування держави над людиною, що було поширено у радянську історичну добу, усвідомленою та загальновизнаною необхідністю надання змісту позитивного права визначеної ціннісної основи, закріпленої у базових положеннях природно-правових доктрин та втіленої у сучасному міжнародному та європейському праві.

Багатоаспектний характер теми дисертаційного дослідження визначив необхідність звернення до різноманітних галузей знань, а саме - робіт у сфері юриспруденції, соціології, філософії, філософії та соціології права, політології тощо.

Теоретична основа дисертації включає в себе праці учених-спеціалістів як із загальнотеоретичної юриспруденції, так і з різних галузей права; зокрема, проаналізовані ті їх публікації, в яких так чи інакше порушується питання щодо основних засад формування і розвитку сучасного позитивного права та особливості його ціннісного прояву у контексті визначеної соціокультурної парадигми. Аналізу цих та інших дотичних проблем присвячені різноманітні наукові праці таких вітчизняних учених, як: В. Бабкін, Х. Бехруз, Бисага, С. Бобровник, О. Богініч, О. Копиленко, В. Грищук, С. Гусарєв, В. Дудченко, О. Зайчук, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копєйчиков, В. Котюк, В. Лемак, О. Львова, Л. Макаренко, С. Максимов, А. Машков, Ю. Оборотов, Н. Оніщенко, М. Панов, Н. Пархоменко, О. Петришин, Л. Петрова,С. Плавич, С. Погребняк, П. Рабінович, С. Рабінович, В. Сіренко, С. Сливка, Т. Тарахонич, М. Теплюк, О. Тихомиров, І. Тімуш, М. Цвік, А. Шевченко, С. Шевчук, Ю. Шемшученко, О. Ющик та ін.

Загальнофілософським та теоретичним підґрунтям роботи стали праці таких видатних мислителів і учених минулих століть, як: Арістотель, І. Бентам, К. Бергбом, Г. Гегель, Т. Гоббс, Л. Гумплович, Г. Гурвич, Л. Дюгі, Р. Ієринг, I. Кант, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, О. Конт, М. Коркунов, Дж. Локк, М. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, С. Муромцев, Дж. Остін, М. Палієнко, Л. Петражицький, Платон, В. Соловйов, П. Сорокін, Є. Трубецькой, С. Франк, М. Ціцерон, Б. Чичерін, Г. Шершеневич, Шан Ян та ін., а також наукові роботи таких зарубіжних учених, як: С. Алексєєв, Р. Алексі, М. Байтін, В. Бачинін, П. Бергер, Ж.-Л. Бержель, Г. Дж. Берман, Г. Бернацький, М. Ван Хук, Н. Варламова, Г. Гриценко, Р. Давид, Р. Дворкін, Е. Дюркгейм, Ж. Карбон'є, А. Кауфманн, Д. Керімов, П. Круз, В. Лазарев, О. Лейст, Д. Ллойд, Т. Лукман, О. Малько, Г. Мальцев, М. Марченко, М. Матузов, В. Оксамитний, Т. Оноре, Т. Парсонс, Ю. Пермяков, Р. Познер, А. Поляков, Т. Радько, Д. Раз, Дж. Ролз, Г. Харт, Л. Фрідмен, Л. Фуллер, О. Хеффе, Р. Циппеліус, І. Честнов, В. Червонюк, В. Четвернін, Ф. Шауер, В. Шафіров, Л. Явич та ін.

Наукові праці цих та багатьох інших учених присвячені різноманітним галузям знань і саме тому вони надали змогу всебічно дослідити основні засади формування і розвитку позитивного права у контексті сучасних демократичних трансформацій.

Незважаючи на величезний науковий доробок вітчизняних і зарубіжних учених, присвячених багатьом аспектам формування і розвитку позитивного права у демократичному соціальному просторі, деякі з них і дотепер залишаються за межами наукового аналізу. Зокрема, специфічний характер має дослідження діалектики формування і розвитку позитивного права у контексті основних ціннісних (природно-правових) і соціокультурних (емпіричних) засад функціонування сучасного суспільства і держави. Попри те, що постановка даної проблематики вже частково має місце у сучасній науковій літературі в межах різних галузей доктринальних знань, актуальність її дослідження в межах запропонованої дисертації обумовлена обґрунтуванням соціокультурного підходу до її вирішення, що сприяло її системному висвітленню.

Також необхідно враховувати, що актуальність дослідження феномену позитивного права за допомогою соціокультурного підходу зумовлюється, по-перше, відсутністю комплексних досліджень його поняття, джерел, форм прояву, ґенези тощо з урахуванням особливостей втілення в його змісті як ціннісної, так і конкретно-емпіричної складових, що об'єктивно супроводжують розвиток будь-якого суспільства і держави у всі історичні періоди; по-друге, назрілою потребою в аналізі ціннісних (природно-правових) засад позитивного права з точки зору не лише їх абстрактно-категоріального прояву, а й соціально емпіричного також, в межах визначених темпорально-просторових вимірів, що має важливе методологічне значення; по-третє, доцільністю визначення конкретного ступеня залежності змісту позитивного права як від ідеальних, так і реальних параметрів суспільно-державного буття; по-четверте, необхідністю переосмислення «опозиційного» характеру природного і позитивного права, що у якості антитези може проявляти себе лише на тимчасовому співвідношенні окремих складових цілісної правової реальності; по-п'яте, перспективністю практичного використання соціокультурних засад формування і розвитку позитивного права з метою підвищення рівня ефективності законодавства, правозастосовної діяльності, особливо правосуддя, а також формування дієвого інституту юридичної відповідальності держави перед особою і громадянським суспільством, що науково обґрунтовано у даному дослідженні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною науково-дослідної роботи Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України - планових тем відділу теорії держави і права «Проблеми праворозуміння та реалізації права в умовах демократичного розвитку» (номер державної реєстрації 0110U003731), «Принцип рівності у праві: теорія і практика» (номер державної реєстрації 0112U007119), «Правова ідеологія як чинник розвитку демократичного суспільства» (номер державної реєстрації 0114U003870).

Дисертаційне дослідження виконувалось відповідно до затвердженої вченою радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України 23 березня 2017 року (протокол № 5) теми дисертації.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка теоретико-методологічної соціокультурної парадигми формування сучасного позитивного права в умовах демократичного розвитку шляхом осягнення минулих і сучасних наукових концепцій про даний феномен, формулювання його поняття, ціннісних та емпіричних засад розвитку, визначення джерел і форм прояву, а також шляхів підвищення його ефективності. Для досягнення мети було поставлено такі задачі:

– визначити категоріально-методологічні засади формування і розвитку позитивного права як складного та багатовимірного явища об'єктивної дійсності, що зазнає суттєвого впливу як з боку його ціннісної складової, так і конкретного прояву в межах певних координат часу і простору;

– охарактеризувати історичні умови виникнення та витоки позитивного права як окремої нормативно-регулятивної системи з урахуванням англосаксонської та європейської правової традиції, виокремивши етапи його становлення;

– здійснити аналіз розвитку європейської правової думки щодо сутності та значення позитивного права, зокрема, її англосаксонську і континентальну традиції;

– розкрити визначальну особливість розвитку основних типів сучасного праворозуміння (природно-правового, позитивістського та соціологічного) та сформулювати чинники, що обумовлюють переваги соціокультурного підходу у пізнанні позитивного права;

– запропонувати авторське визначення поняття «позитивне право» у контексті соціокультурного підходу до його пізнання;

– обґрунтувати значення позитивного права як соціокультурного феномену не лише для осмислення всієї правової дійсності, але й культурно-духовного насичення правових норм, а також пізнання єдності, взаємообумовленості та взаємозв'язку основних нормативно-регулятивних систем;

– розкрити особливість «опозиційного» характеру позитивного та природного права;

– виявити взаємозалежність та взаємообумовленість природного і позитивного права у процесі осмислення правової реальності;

– встановити соціально значущі чинники суспільного життя, які складають соціокультурну основу права та їх значення для формування і розвитку позитивного права;

– сформулювати авторське визначення поняття «джерело права» та порівняти його з поняттям «форма права» з урахуванням соціокультурного підходу до осмислення позитивного права;

– розкрити основну закономірність та ознаку еволюції джерел сучасного етапу розвитку позитивного права на прикладі англосаксонської та романо-германської правових сімей;

– визначити характер впливу процесу конвергенції правових систем на систему джерел позитивного права, зокрема, на їх ієрархічну будову;

– сформулювати авторське визначення понять «ефективність законодавства» «соціальна складова ефективності законодавства» і «юридична складова ефективності законодавства»;

– розкрити зміст об'єктивної та суб'єктивної складових ефективного правосуддя та роль позитивного права у подоланні протиріч між ними;

– сформулювати поняття «інститут юридичної відповідальності» та обґрунтувати практичне значення позитивної форми юридичної відповідальності;

– сформулювати авторську дефініцію поняття «юридична відповідальність держави» та обґрунтувати можливість її дослідження в межах широкого і вузького підходів;

– виявити основні чинники удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед особою.

Об'єктом дослідження є право як загальносоціальне явище.

Предметом дослідження є теоретико-правові засади формування і розвитку позитивного права в контексті сучасних демократичних перетворень.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи складає сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових, спеціально-наукових підходів, принципів та методів наукового пізнання. Важливу роль у здобутті необхідних наукових результатів дослідження теоретичних засад формування і розвитку сучасного позитивного права відіграло поєднання соціокультурного, діалектичного і системного підходів. Соціокультурний підхід, що пронизує усі розділи дисертації (особливо підрозділи 1.1, 2.2, 2.3), зосереджує увагу на людській культурі як на синтезованому чиннику, який визначає позитивне право, що, на відміну від абстрактно-ідеалістичного та ідеологізовано-матеріалістичного бачення його сутності та змісту, дає змогу утвердити ідею про право у тісному взаємозв'язку з

певним культурно-цивілізаційним середовищем з його визначеними ціннісно-нормативними та емпіричними проявами соціального життя. При цьому соціокультурний підхід органічно доповнюється діалектичним підходом до осмислення правової реальності з усією різноманітністю її ідеалістичних (ідеальних) та матеріалістичних (реальних) контекстів. Зокрема, завдяки діалектичному підходу досліджено основні аспекти співвідношення та «опозиції» природного і позитивного права (підрозділи 2.1, 2.3), питання об'єктивного і суб'єктивного виміру «якості» (ефективності) правосуддя (підрозділ 4.2); розкрито особливості співвідношення правової та юридичної відповідальності, обґрунтовано взаємозв'язок та взаємозалежність позитивної і негативної форм юридичної відповідальності (підрозділ 4.3).

Системний підхід, що включає в себе системно-структурний та системно-функціональний методи, дав змогу здійснити аналіз позитивного права як системного утворення, що має соціокультурну природу (підрозділ 1.1, розділ 2), визначити його взаємозв'язок з доктринами природного права та соціологічною юриспруденцією (підрозділ 2.2); охарактеризувати основні параметри ієрархії джерел позитивного права та чітко закріпленої ієрархічної побудови системи законодавства, яка є необхідним елементом його ефективності (підрозділи 3.3, 4.1), проаналізувати ступінь та межі впливу позитивного права на ефективність здійснення правосуддя (підрозділ 4.2); визначити характер впливу інституту юридичної відповідальності на суспільні відносини (підрозділ 4.3)

Застосовано історико-правовий та порівняльно-правовий методи. Історико-правовий метод покладено в основу аналізу історичних умов виникнення та витоків позитивного права (підрозділ 1.2), а також визначення еволюції європейської правової думки щодо позитивного права як явища соціальної дійсності (підрозділ 1.3). Порівняльно-правовий метод став у нагоді при зіставленні особливостей формування і розвитку позитивного права в межах загальної (загального права) та континентальної правових традицій, ідей про позитивне право, які нагромаджувалися мислителями минулого протягом століть та були розвинуті сучасними ученими, а також при порівнянні особливостей розвитку джерел права в сучасних правових системах (підрозділи 1.2, 1.3, 2.1, 2.2, 2.3, 3.2).

Затребуваними також стали синергетичний, антропологічний, феноменологічний, герменевтичний, аксіологічний та статистичний методи. За допомогою синергетичного методу було досліджено особливості еволюції позитивного права порівняно з примітивними (звичаєвими) формами його існування до складноорганізованої автономної системи, здатної до самоорганізації в межах цілісного соціонормативного континууму (підрозділи 1.2, 2.2, 3.1, 3.2, 4.2, 4.3). Антропологічний метод застосовано у процесі визначення основних аспектів взаємозв'язку права з соціальним середовищем, в якому воно функціонує (підрозділи 1.1, 2.2, 3.2). За допомогою феноменологічного методу вдалося дослідити взаємозв'язок позитивного права з ціннісним аспектом буття людини (підрозділи 1.1, 2.2, 2.3, 4.2, 4.3). Герменевтичний метод використовувався насамперед при тлумаченні положень чинних в Україні нормативно-правових актів (підрозділи 4.2, 4.3). Аксіологічний метод використано для пізнання ціннісної складової позитивного права (підрозділи 1.1, 2.2, 2.3, 3.1, 4.1, 4.2, 4.3). Статистичний метод використовувався для відображення кількісних показників стану системи законодавства України та параметрів його якісного впливу на окремі суспільні відносини (підрозділи 4.1, 4.2).

Застосування спеціально-юридичного (формально-догматичного) методу надало можливість сформулювати дефініції таких понять, як «позитивне право», «джерела права», «юридична відповідальність держави» тощо, а також висловити рекомендації з удосконалення чинного законодавства України (підрозділи 4.2, 4.3).

Реалізація цих та інших методів і загальних підходів відбувалася на основі загальних принципів наукового пізнання, які допомогли досягти більшої обґрунтованості результатам дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є першим у вітчизняній юридичній науці комплексним теоретико-правовим дослідженням сучасних засад розвитку позитивного права в умовах демократичних трансформацій. Наукова новизна роботи і особистий внесок автора викладені у таких положеннях та висновках:

уперше:

– виявлено чинники, які зумовлюють переваги застосування соціокультурного підходу до розуміння позитивного права, серед яких: посилення процесів демократизації та лібералізації суспільного і державного життя; необхідність упорядкування процесів конвергенції правових систем з метою мінімізації можливості їх асиміляції внаслідок різноманітних соціокультурних реалій їх формування і розвитку; посилення локальних і регіональних конфліктів, які все частіше починають вирішуватися за допомогою силових засобів їх розв'язання, що в кінцевому результаті підриває авторитет права як ефективного засобу впливу на суспільно-державні процеси; розширення категоріально-методологічного апарату сучасних гуманітарних наук, який є наслідком взаємної інтеграції наукових знань та сприяє більш всебічному і повному дослідженню тих чи інших соціальних явищ в межах різноманітних форм їх прояву;

– сформульовано авторську дефініцію категорії «позитивне право» - як історично визначеної і об'єктивно обумовленої для певного суспільства і держави міри свободи, рівності, справедливості та гуманізму в реальних соціальних відносинах, що визначає найважливіші правила поведінки осіб і потреби суспільно-державного розвитку шляхом державного встановлення (санкціонування) формально визначених та загальнообов'язкових правових норм (правил поведінки) з метою забезпечення регулювання, охорони та захисту суспільних відносин;

– обґрунтовано, що чинна у будь-якій державі система законодавства має уявляти собою не лише закріплену на вищому юридичному рівні волю держави або так званої «правлячої еліти», що є характерним як для традиційних недемократичних політичних режимів, так і для формально демократично-популістських режимів, а концептуальний вираз основних природно-правових цінностей (справедливість, свобода, рівність та гуманізм), визначені (конкретні) форми прояву яких історично та об'єктивно сформовані в певному суспільстві та державі;

– встановлено, що позитивне право, втілюючи у своєму змісті фундаментальні природно-правові принципи, не повинно одночасно «відриватися» від визначеного соціокультурного контексту, за допомогою якого норми закріплюють конкретні межі або міру дозволеної та необхідної поведінки з урахуванням історично сформованих особливостей їх сприйняття суспільством в цілому або переважної більшості його представників. Стверджуючи ідеї свободи, рівності, справедливості та гуманізму позитивне право набуває глибинного соціального та одночасно особистого смислу, стає справжнім дієвим регулятором суспільних відносин, оскільки зміст правових норм відповідає пануючій у суспільстві та державі соціокультурній «матриці», а тому в процесі їх реалізації у свідомості суб'єкта не виникає, принаймні, суттєвих протиріч між особистими переконаннями, приватними інтересами та необхідністю їх узгодження з загальносоціальними інтересами, а також інтересами інших суб'єктів чи їх груп;

– доведено, що позитивне право, яке не відображає звичаїв, традицій суспільства, у якому воно діє, історично сформованих особливостей його ментальності, культури, суспільної моралі, релігійного світосприйняття тощо (що у своїй сукупності утворює соціокультурну складову державного розвитку) не буде належним чином реалізовуватися у будь-якій формі, незважаючи на всі зусилля органів державної влади, у тому числі примусового характеру. Таке позитивне право залишатиметься лише «мертвою буквою на папері», оскільки воно не враховуватиме духовної складової закону, у зв'язку із чим його норми будуть постійно порушуватися, у тому числі активним супротивом громадян;

– обґрунтовано, що історично першою формою позитивного права було звичаєве право, яке трансформувалося у розвинене законодавче право протягом тривалого історичного періоду засобами різноманітних форм станово-корпоративного права (наприклад, феодальне право, міське право, торгове право, маноріальне право тощо);

– аргументований власний аналіз «опозиційного» характеру природного і позитивного права, що характеризується бінарністю свого прояву: з одного боку, дає можливість протиставляти їх на відповідному якісному рівні в межах відповідних елементів, які їх складають, а, з іншого - вести мову про їх взаємозалежну єдність в межах цілісної правової реальності, що є складовою світового континууму «культура - цивілізація»;

– сформульовано авторську дефініцію поняття «джерело права» - це прийняті у встановленому порядку уповноваженими державними органами або безпосередньо народом (суб'єктами правотворчості) загальнообов'язкові правові акти (закони, підзаконні нормативно-правові акти, правові прецеденти та ін.), спрямовані на регулювання визначених суспільних відносин, в яких виражається характер і умови природного та соціокультурного розвитку відповідного суспільства;

– охарактеризовано соціальну та юридичну складові ефективності законодавства, які полягають у раціональному використанні у процесі правового регулювання різноманітних соціальних та юридичних чинників, внаслідок чого на основі прийнятих уповноваженими суб'єктами правотворчості нормативно-правових актів, соціальні відносини розвиваються у необхідному для суспільства і держави напрямі на засадах забезпечення належного соціального компромісу між учасниками суспільної комунікації;

– досліджено об'єктивну і суб'єктивну складові ефективності правосуддя та ступінь впливу позитивного права на кожну з них; встановлено, що, якщо об'єктивна складова якості правосуддя безпосередньо залежить від впливу норм позитивного права, то суб'єктивна складова в більшій мірі залежить від дії та особистого усвідомлення суддями значущості інших соціальних регуляторів, зокрема, норм моралі;

– аргументовано практичне значення позитивної форми юридичної відповідальності, яке полягає у надзвичайній соціальній значущості забезпечення особистого усвідомлення об'єктивної необхідності, що перебуває в основі свободи та права взагалі, внаслідок чого забезпечується запобігання небажаному, суспільно-шкідливому чи навіть небезпечному варіанту поведінки;

– обґрунтовано авторське визначення юридичної відповідальності держави, під якою слід розуміти закріплений у законодавстві юридичний обов'язок держави, створених нею органів публічної влади та/або їх посадових і службових осіб виконувати, дотримуватися, використовувати і застосовувати приписи національних і міжнародних правових норм з метою забезпечення і захисту всієї системи прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, стабільного соціально-економічного розвитку суспільства, а у випадку скоєння цими суб'єктами правопорушення - юридичний обов'язок держави відновити порушені права, відшкодувати завдану шкоду та гарантувати притягнення винних у такому правопорушенні осіб до відповідного виду юридичної відповідальності згідно з законом, механізм реалізації якого обов'язково включає в себе накладення відповідного стягнення або покарання, передбаченого санкцією правової норми;

– доведено, що держава як самостійний, відокремлений суб'єкт безпосередньо відповідає за те чи інше діяння в межах міжнародно-правової, цивільно-правової (матеріальної) та, в окремих випадках, конституційної відповідальності (юридична відповідальність держави у вузькому значенні), тоді, як в аспекті застосування заходів кримінальної, конституційної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності держава, як правило, несе відповідальність опосередковано, тобто шляхом забезпечення заходів заохочення (позитивна форма відповідальності), публічного та/або громадського осуду діяльності своїх представників та відшкодування неправомірно завданої громадянам і юридичним особам шкоди (негативна форма відповідальності);

удосконалено:

– ідеї про однобічність формально-догматичного способу пізнання, кретичні оцінки сучасного позитивного права в межах концепцій нормативізму та етатизму, а отже перспективність у зв'язку з цим використання у наукових дослідженнях інтегрованого підходу, а саме - соціокультурного;

– характеристику регулятивно-охоронного потенціалу позитивного права, який не можна обмежувати такими його властивостями, як загальнообов'язковість, формальна визначеність та державна забезпеченість, оскільки не менш сутнісним для адекватного розуміння позитивного права є його соціокультурний аспект, врахування якого надає можливість втілити у змісті позитивного права основоположні цінності цивілізації та культури, які можуть по-різному проявлятися в межах неоднакових координат часу і простору;

– ідеї про домінанти розвитку європейської наукової думки щодо позитивного права, які залежать, зокрема, від того, до якої правової сім'ї належить конкретний дослідник - представник юридичного позитивізму (романо-германської та англосаксонської);

– судження про те, що «опозиційність», діалектична сутність та онтологічна конструкція ідеального і реального у світовому бутті призводить до необхідності та можливості поєднання в нормах позитивного права ідеалів права природного, які є вищими за конкретні юридичні факти, з формулою або моделлю відповідного правила поведінки, що відтворює усталену практику соціальної взаємодії суб'єктів;

набули подальшого розвитку:

– характеристика «опозиційності» природного і позитивного права, яке являє собою «замкнене коло», конструктивний вихід з якого є можливим лише за умови використання засобів, «спів мірних» з тими цілями, які кожне суспільство бажає досягти;

– співвідношення понять «форма права» і «джерело права» з урахуванням соціокультурного підходу до позитивного права, а саме: якщо поняття «форма права» акцентує увагу здебільшого на формальному вираженні правових норм у нормативних документах, які приймаються або видаються уповноваженими державними органами, не концентруючись при цьому на їх змістовній стороні, то поняття «джерело права», поряд з формальним аспектом вираження правових норм, поєднує в собі також і найважливіші параметри їх змістовної сторони, тобто ті основні природні та соціокультурні чинники (наприклад, економічні, політичні, релігійні, кліматичні, географічні, ідеологічні тощо), які прямо або опосередковано відображаються чи, принаймні, повинні відображатися у змісті конкретних законів та інших джерел права;

– положення про поступову еволюцію ієрархічності як однієї з основних ознак джерел позитивного права, яка, у зв'язку із відповідними внутрішніми (національними) та зовнішніми (міжнародними) факторами, набуває дедалі більш гнучкого характеру, внаслідок чого ускладнюються існуючі взаємозв'язки між такими джерелами;

– положення про об'єктивний і суб'єктивний характер конвергенції джерел права сучасних правових систем, а саме: об'єктивний характер такої конвергенції має визначені межі природного і соціокультурного характеру, що унеможливлюють їх повну або тотальну гармонізацію чи уніфікацію, які, у свою чергу, можуть бути забезпечені лише шляхом цілеспрямованого суб'єктивного втручання у процес зближення системи джерел права різних правових систем;

– положення про зміст правосуддя, який органічно поєднує в собі формально-юридичні складові;

– поняття «інститут юридичної відповідальності», який являє собою відносно відокремлену сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані із забезпеченням виконання та дотримання встановлених у законодавстві обов'язків в межах різних галузей права, у тому числі тих обов'язків, які передбачають настання негативних наслідків, визначених санкцією правової норми у разі її порушення;

– положення про основні чинники удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед особою та громадянським суспільством, до яких, поряд із правовим чинником, належить також моральний чинник, який, на відміну від правового, справляє вплив, насамперед, на позитивний аспект юридичної відповідальності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, «зводячи до мінімуму» можливі протиправні дії.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть бути використані:

а) у науково-дослідній сфері - як підґрунтя для подальших наукових досліджень позитивного права як на загальнотеоретичному, так і на галузевому рівнях. Результати науково-дослідної роботи використані при розробці планових тем у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України;

б) у практичній сфері - в процесі розробки законопроектів та у нормопроектній діяльності для вдосконалення якості нормативно-правових актів та підвищення ефективності їх реалізації;

в) у навчальному процесі - при викладанні нормативного курсу «Теорія права та держави», спецкурсів «Проблеми теорії права та держави», «Проблеми правового регулювання»;

г) у навчально-методичній діяльності в процесі підготовки рекомендованих Міністерством освіти і науки України навчальних посібників.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях цієї установи. Матеріали дослідження апробовано на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, у тому числі: Всеукраїнській науково-практичній конференції «Свобода і недоторканність особи - основа сучасного демократичного суспільства» (м. Івано-Франківськ, 08 грудня 2011 р.); Міжвузівській науково-практичній конференції «Стан та перспективи розвитку законодавства України в умовах європейської інтеграції» (м. Івано-Франківськ, 15 квітня 2011 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання реалізації чинних національних та міжнародних правових актів» (м. Одеса, 16-17 квітня 2011 р.); Міжнародній науковій конференції «Сьомі юридичні читання» (м. Київ, 19-20 травня 2011 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Історія, сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку демократичних процесів в Україні та світі» (м. Івано-Франківськ, 28 вересня 2011 р.); Научно-практической конференции, посвещенной 20-летию образования юридического факультета «Эволюция государства и права: история и современность» (г. Курск, Российская Федерация, 15 декабря 2011 г.); Науково-практичній конференції «Освіта і наука ХХІ століття» (м. Івано-Франківськ, 24 травня 2012 р.); V Міжнародній науково-практичній конференції «Філософські, методологічні та психологічні проблеми права» (м. Київ, 17 листопада 2012 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Особливості формування законодавства України на сучасному етапі державотворення» (м. Івано-Франківськ, 14 березня 2013 р.); Науково-практичній конференції «Наука і освіта ХХІ століття» (м. Івано-Франківськ, 30 квітня 2013 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Особливості формування законодавства України: теоретико-правові, історичні та прикладні аспекти» (м. Івано-Франківськ, 06 березня 2014 р.); Науково-практичній конференції «Наука і освіта ХХІ століття» (м. Івано-Франківськ, 30 квітня 2014 р.); ІІ Міжнародній науковій конференції «Співпраця між Україною і Литвою в умовах російської загрози» (м. Вільнюс, Литовська Республіка, 29 вересня - 02 жовтня 2015 р.); Науково-практичній конференції «Наука і освіта ХХІ століття» (м. Івано-Франківськ, 21 квітня 2016 р.).

Публікації. Основні теоретичні та практичні положення і висновки дисертації викладено у 50 публікаціях, з яких: одна монографія; один підрозділ у колективній науковій монографії; 34 наукових статей, опубліковані у фахових виданнях України з юридичних наук, з них 7 наукових статей - у зарубіжних періодичних виданнях; 14 матеріалів та тез доповідей на наукових конференціях.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів (12 підрозділів), висновків до підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 465 сторінок, з них 395 сторінок - основний текст, 61 сторінка - список використаних джерел (633 найменування), 9 сторінок - додатки.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження; висвітлено зв'язок з науковими програмами, планами, темами; проаналізовано загальний стан наукової розробки теми; окреслено мету та задачі дослідження; сформульовано об'єкт і предмет, основні методологічні підходи до дослідження; наукову новизну та теоретичне і практичне значення роботи; наведено відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження, а також його структуру та обсяг.

У Розділі 1 «Позитивне право як явище соціальної дійсності», який складається з трьох підрозділів, визначено категоріально-методологічний апарат дослідження; проаналізовано історичні підходи виникнення, засади та витоки позитивного права як явища соціальної дійсності; охарактеризовано особливості розвитку європейської правової думки щодо сутності та призначення позитивного права.

Підрозділ 1.1 «Категоріально-методологічний апарат дослідження» присвячено розкриттю категоріально-методологічних підходів до визначення позитивного права в контексті його сучасного розвитку.

Зазначається, що право як явище соціальної дійсності пов'язане закономірностями людського буття у його цілісності, де воно має визначене місце, оскільки є частиною цілого, від якого не може відрізнятися за своєю сутністю. Постаючи об'єктивним соціальним феноменом, позитивне право містить в собі універсальні позачасові начала, які актуалізуються в певних історичних умовах місця і часу. Такими началами є, насамперед, свобода, справедливість, рівність та гуманізм. Саме в цих основоположних засадах вбачається найглибший прояв природи людини, її здатності до здійснення будь-якої творчо-перетворювальної діяльності.

З'ясовано, що право як загальносоціальний феномен не може бути зрозумілим лише на основі наукової парадигми або наукового знання з його орієнтацією на такі критерії, як об'єктивність, достовірність, верифікованість, можливість практичного відтворення результатів тощо. Це пов'язано, зокрема, з тим, що ставлення людей до права, його осмислення й оцінка визначаються не тільки і, навіть, не стільки науковими міркуваннями, скільки ціннісними установками та уявленнями. Ще з часів античності відомо, що право є не лише наукою, але й мистецтвом, тобто воно ґрунтується не тільки на знанні, а й на певних культурних, правових цінностях - справедливості, свободі, рівності тощо.

На підставі узагальнення сучасних наукових ідей щодо природи позитивного права робиться висновок, що традиційне розуміння позитивного права, яке обмежується формально-догматичним підходом до його пізнання та розуміння, вже втратило свою актуальність з огляду на багатоманітність прояву сучасної правової дійсності. З огляду на це у якості конструктивного підходу до дослідження сучасного позитивного права пропонується соціокультурний підхід, за допомогою якого враховуються відповідні чинники, що в тій чи іншій мірі безпосередньо впливають на встановлення державою формально визначених правил поведінки у вигляді правових норм.

Підрозділ 1.2 «Історичні умови виникнення, засади та витоки позитивного права» дав змогу виявити особливості історичних етапів розвитку позитивного права, його витоків та перших форм виразу в контексті соціокультурних засад еволюції суспільства і держави.

Зазначено, що становлення політико-правових форм розвитку суспільства є надзвичайно тривалим процесом в контексті конкретних часових вимірів. Його початок можна визначити лише приблизно щодо епох, коли визначальну роль починають відігравати такі соціальні фактори, як приватна власність, спадкування, обмін тощо. Суспільний розвиток характеризується поступальним рухом від простих (примітивних) форм існування соціальних явищ до більш складних, тобто суспільство розвивається еволюційним шляхом. Позитивне право, як явище історії та культури, також розвивалося шляхом поступового переходу від примітивних форм свого існування до більш складних, від суто звичаєвих форм до офіційно встановлених нормативно-правових форм. Виокремлено англо-американський та європейський підхід до визначення історичних умов виникнення та засад формування позитивного права.

Доведено, що на початку розвитку людства право існувало у вигляді звичаєвої нормативної системи, з якої в процесі еволюції людства сформувалися правові системи різних часів і народів, система права яких характеризувалася вже як складне ієрархічно-нормативне утворення.

У межах соціокультурного підходу до розуміння позитивного права встановлено, що держава надає суспільству не право як універсальний регулятор суспільних відносин, яке вже існувало до неї у формі звичаю, а нову правову форму - закон, кодекс, адміністративний або судовий прецедент тощо. При цьому процес формування сучасного та найбільш дієвого способу правової регуляції за допомогою законів як актів вищої юридичної сили та основної форми (джерела) права, характеризується тривалим періодом свого розвитку протягом багатьох століть, який в окремих регіонах сучасного світу навіть не завершився і дотепер.

Підрозділ 1.3 «Позитивне право в європейській правовій думці» націлений на виокремлення доктринальних підходів до розуміння сутності та призначення позитивного права в межах європейської правової думки з урахуванням особливостей її історичного розвитку. У межах підрозділу проаналізовані, зокрема, твори таких мислителів, як І. Бентам, К. Бергбом, Г. Гегель, Т. Гоббс, Г. Кельзен, Дж. Остін, М. Палієнко, Г. Шершеневич тощо.

Встановлено, що виникнення позитивістських вчень в правознавстві було пов'язано з процесами утвердження промислового капіталізму в країнах Західної Європи, які почали активно відбуватися в першій третині ХІХ століття. Вирішальну роль при цьому відіграли процеси формування в найбільш розвинених державах національного ринку, які потребували ліквідації пережитків середньовічного партикуляризму, розширення сфери законодавчого регулювання суспільних зв'язків та встановлення єдиного для всієї держави правопорядку. Саме на цьому ґрунті склалися ранні позитивістські концепції, для яких були характерні ідеї верховенства закону як джерела права, а також ототожнення правових норм з приписами державної влади. Отже, виникнення юридичного позитивізму було закономірним підсумком розвитку правових відносин та суспільної практики епохи промислового перевороту.

Виокремлено два шляхи розвитку європейської правової думки щодо позитивного права: континентальний (основний представник - К. Бергбом) та англійський (основний представник - Дж. Остін). Основоположники та представники класичного юридичного позитивізму (теорії позитивного права) стверджували, що визначальним фактором, який творить право, а отже, регулює суспільне життя, є особа або група осіб, які перебувають у владі. Джерелом правопорядку є тільки влада, яка має у своєму розпорядженні примус. Саме вона, «підносячись» над суспільством, регулює й формує основи та підвалини суспільного життя, а діюче право, створене владою, покликане забезпечувати порядок, гармонію і безпеку в державі, що гарантуватиме єдність та цілісність суспільства, а отже, його процвітання. Відмовляючись від пізнання сутності правових явищ, обмежуючи наукове дослідження права лише емпіризмом, юридичний позитивізм формально ототожнював емпіричні факти з текстами писаних законів, з наказами влади. При цьому основна теза позитивістів про те, що право потрібно розглядати таким, яким воно є насправді, а не яким воно має бути, є реалістичною лише на перший погляд, оскільки вона тлумачить право з суто догматичних позицій, а право при цьому відривається від соціокультурної дійсності, що його обумовлює.

Визначаючи право як наказ державної влади, юридичний позитивізм безпідставно спрощує та догматизує співвідношення права та держави, ігнорує принципову обумовленість права і держави ідеологічними, духовними, моральними та матеріальними чинниками.

Розділ 2 «Сутність, ознаки сучасного праворозуміння: позитивний підхід» складається з трьох підрозділів, які дали змогу дослідити сутність і природу основних типів сучасного праворозуміння, осмислити правову реальність крізь призму позитивного права та виявити характер «опозиції» позитивного і природного права.

Підрозділ 2.1 «Основні типи праворозуміння» націлений на характеристику трьох основних типів сучасного праворозуміння: природно-правового, позитивістського та соціологічного.

Суть ідеї природного права полягає в тому, що поряд з правом, яке створюються людьми та виражається в законодавстві чи інших джерелах права у формально-юридичному значенні, тобто в позитивному праві, існує природне право, джерелом якого є Бог (вищий розум), певний абсолют, у якості якого на сучасному етапі розвитку суспільства і держави виступають так звані «закони людської природи», виражені у системі невід'ємних прав і свобод людини. При цьому природне право являє собою певну сукупність абстрактних вимог, які випливають з сутності людського буття та спрямовані на об'єктивний розвиток суспільства відповідно до природного порядку світового устрою. Для природного права характерним є абстрагування від конкретних ситуацій та реальної соціальної дійсності, оскільки його основні постулати - справедливість, свобода, рівність, які є морально-духовними за своїм змістом, мають телеологічний характер по відношенню до позитивного права та соціальної практики його реалізації. У зв'язку із цим, природне право саме по собі не має примусового статусу, незважаючи на те, що його норми наділені якістю всезагальності.

В межах теорії юридичного позитивізму сформувалися два основні підходи або напрями дослідження права - етатизм та нормативізм. Право в межах етатистського напряму позитивістського типу праворозуміння розуміється як воля держави, що закріплена в законі, тобто фактично встановлюється повна залежність права від державної влади та чиновницького апарату управління, який здійснює її безпосередню реалізацію. При цьому або зовсім не враховуються, або виключаються принципи моральності та інші духовні чи аксіологічні аспекти соціальної дійсності. Нормативізм, на відміну від етатизму, визначає право не лише як встановлені або санкціоновані державою формально визначені норми, а й як процес їх реалізації на практиці. Завдяки нормативізму, формалізм позитивізму переноситься не тільки на юридичні, а й на інші суспільні відносини. Акцентовано увагу на сучасній тенденції переосмислення природи юридичного позитивізму в цілому, яка проявляється у тому, що його сучасна доктрина вже не обмежується виключно етатистським чи нормативістським вимірами права, а зазнає певного впливу з боку природно-правового, соціологічного, інтегративного та інших типів праворозуміння.

Соціологічний тип праворозуміння розглядає право у його безпосередньому та найтіснішому зв'язку із суспільством та відносинами, які в ньому виникають та функціонують, а для його правильного розуміння потрібно вивчати не стільки правові норми, скільки всю сукупність правовідносин, які функціонують у суспільстві. Відтак, соціологічний тип праворозуміння дає змогу виокремити взаємозв'язок, взаємообумовленість та взаємодію не лише права і моралі, але й всіх інших соціальних регуляторів, у тому числі релігії, звичаїв, корпоративних норм тощо, оскільки соціальна регуляція не обмежується лише правом і мораллю, а включає в себе багато інших регуляторів, що відображають відповідні риси світосприйняття, систему цінностей того чи іншого суспільства, особливості його ментальності тощо.

Зроблено висновок, що природно-правовий, позитивістський та соціологічний типи праворозуміння, попри їх базові сутнісні відмінності, відображають тісний взаємозв'язок та взаємозалежність трьох основних вимірів права - аксіологічного (ідеологічного), інструментального (догматичного) та антропологічного (соціального).

У підрозділі 2.2 «Позитивне право як спосіб осмислення правової реальності» обґрунтовано, що позитивне право - це не лише формалізовані норми, а певний спосіб буття людини, динамічне утворення, яке постійно відтворюється в процесі вирішення як внутрішніх протиріч права, так і його протиріч з життям (соціальною та культурною реальністю), а також виокремлено чинники, з якими пов'язується осмислення правової реальності крізь призму позитивного права в контексті соціокультурного підходу до його розуміння.

Зазначається, що правова реальність характеризується величезною кількістю різноманітних юридичних явищ, процесів - норм, актів, зв'язків, відносин тощо; вони є відносно тотожними та одночасно різноманітними, стійкими та незмінними, перервними та безперервними тощо. Автор підтримує позицію окремих вчених, згідно із якою субстратом правової реальності, її структурними першоелементами є норми права як концентроване втілення поведінкових, психологічних, ментальних стереотипів, які вказують людині, що вона повинна або може зробити і чого не повинна робити. Розповсюджуючись на всіх громадян, вони вводять їх у межі правового простору, не вимагаючи при цьому їх внутрішньої згоди та схвалення, обмежуючись вказівками на каральні санкції адміністративного чи кримінального характеру. За своїми витоками норми права мають частіше за все знеособлений характер. Не зважаючи на окремі твердження, що норми права походять від держави, все ж слід визнати, що вони певним чином оформлюють нагальні потреби соціальної системи та всього управлінського механізму і «слідкують» за їх реалізацією. В дотриманні сформульованих правових вимог зацікавлена як держава, так і більшість її населення, які разом складають цивілізоване суспільство. Саме тому правильніше вести мову про «знеособлено-надособний» характер генезису правових норм. Норми права мають вигляд нематеріальних онтологічних реалій, що існують у темпорально-просторовому континуумі цивілізації-культури. Знаходячи прояв у абстрактно-всезагальних та конкретно-всезагальних формах, вони мають інтерсуб'єктивний характер, що дає їм змогу впливати на необмежене коло суб'єктів як носіїв правосвідомості, справляючи на них імперативно-примусовий вплив. Даний вплив є успішним тому, що в нормах присутній зміст, який відповідає одночасно і універсальним закономірностям буття та глибинним властивостям людської природи. Саме тому, для того, щоб розібратися в даному «хаотичному» цілому, необхідно в першу чергу дослідити сутність позитивного права як центрального елементу правової реальності.

Говорячи про соціокультурний вимір позитивного права як способу осмислення правової реальності автор виокремлює в ньому два фундаментальні аспекти: 1) соціальні витоки права; 2) культурологічні витоки права. Стосовно соціальних витоків права слід зазначити, що практично всі вчені констатують факт існування права лише в соціально неоднорідному суспільстві, що складається з різноманітних соціальних груп, народностей, класів тощо, та характеризується наявністю антагоністичних приватних і публічних інтересів, що потребують свого вирішення чи узгодження задля забезпечення розвитку суспільства в цілому. Крім цього, позитивне право як основний спосіб осмислення правової реальності безпосередньо проявляється у відповідних соціальних фактах, які, у свою чергу, виражають специфічні особливості позитивного права як соціального явища, а також його структуру. Культурологічні витоки права тісно взаємопов'язані з його соціальними витоками та втілюють в собі всю сукупність нормативно-регулятивних систем певного соціуму, що мають ціннісний вимір та виражають визначені історично зумовлені об'єктивно-суб'єктивні особливості відповідного суспільства. Культурологічний підхід, який розглядає право як результат дії різноманітних соціальних факторів, дає змогу прослідкувати особливості виникнення права в різних суспільствах, формування його ціннісної основи, інституційних та процесуальних компонентів. За такого підходу право стає невід'ємним елементом культури суспільства, а всі явища правового характеру, у тому числі і правова культура, є складовими загального поняття культури. Як явище, іманентне людському суспільству та складова частина його культури, право перебуває у постійному зв'язку з соціальними структурами, які забезпечують його загальнообов'язковість, узгодженість з пануючим у суспільстві праворозумінням, що включає в себе не лише відповідний напрям наукової думки, але і сприйняття права, що характеризує суспільство на різних етапах його історичного розвитку, а також узгодженість з соціальною практикою, тобто з культурно-історичними умовами життя суспільства.