Теоретико-правові засади формування та розвитку сучасного позитивного права

У контексті соціокультурного підходу позитивне право розглядається у нерозривному діалектичному взаємозв'язку з такими поняттями, як «людина», «менталітет», «соціальна практика», «традиції», «звичаї» тощо. Лише за даного підходу, можна вести мову, що позитивне право є визначальним способом осмислення правової реальності в її конкретних темпорально-просторових характеристиках. Наголошено, що право, яке перебуває поза культурою, «позбавлене» пам'яті, милосердя, людяності, а отже, є «машиною» по знищенню справедливості і свободи.

У підрозділі переосмислені також зміст найважливіших ознак позитивного права, серед яких нормативність, загальнообов'язковість, формальна визначеність, державна забезпеченість, авторитетність тощо. Зокрема, нормативність позитивного права відповідно до соціокультурного підходу до його розуміння має комплексний характер і не може «прив'язуватися» лише до правових норм, що встановлені державою. Крім цього, соціокультурний вимір державної забезпеченості позитивного права, як його невід'ємної ознаки, забезпечує здійснення його інституціоналізації, тобто його перетворення в організоване, впорядковане та системне соціонормативне суспільно-державне явище з чітко визначеною структурою, не стільки через діяльність відповідних правоохоронних органів та судів, скільки через усвідомлення, засвоєння та визнання його приписів суспільною свідомістю. Останнє найкращим чином досягається лише у тому випадку, якщо норми позитивного права узгоджуються зі змістом інших нормативних компонентів культури (наприклад, моралі).

Підрозділ 2.3 «Позитивне право та природне право: «опозиція» категорій» створює уявлення про діалектичний характер опозиційності природного і позитивного права, що спонукає до визнання об'єктивного факту їх взаємообумовленості та взаємозалежності.

Автор констатує, що опозиційність або антитеза природного і позитивного права має різноманітні форми або рівні свого прояву, які, у свою чергу, «обертаються» навколо опозиційності фундаментальних методологічних засад цих двох напрямів наукової думки, які пронизують всі концепції природно-правового та позитивістського праворозуміння. Проблема опозиційності природного та позитивного права є лише відображенням антиномічного характеру правової сфери, у якій об'єктивно має місце діалектична суперечність дійсного та ціннісного, ідеї та факту, апріоризму та емпірицизму, автономії та гетерономії, статики та динаміки, ідеалу та суспільної необхідності тощо. При цьому як природне, так і позитивне право характеризуються гнучкістю свого конкретного змістовного насичення.

З формально-юридичної точки зору природне право знаходить вираз через правові ідеї, принципи права. Цей підхід дає змогу співвіднести цінність права з тим, наскільки повно його норми та інститути відображають своїм змістом права і свободи людини і громадянина та охороняють їх специфічними юридичними засобами. У сфері права абсолютні цінності та норми виступають у якості духовно-практичних формоутворень, які не декретуються волею держави та стоять, як правило, вище за її негайні інтереси та потреби. Це дає їм можливість виконувати критеріальну функцію, тобто за їх допомогою можна виявляти конкретну міру справедливості, гуманності, цивілізованості чинного законодавства. Там, де заперечується їхня здатність слугувати критеріями нормотворчої, законодавчої діяльності в сфері позитивного права, має місце втрата ціннісних орієнтирів такої діяльності. Система права, завдяки своїй природно-правовій та позитивно-правовій іпостасям, здійснює дві важливі функції: ціннісно-орієнтаційну (від природного права) та регулятивно-критичну (від позитивного права). На відміну від абсолютних, універсальних природно-правових норм, позитивно-правові норми мають відносний, змінний, особливий характер. Природне право в якості ціннісної основи законотворчої та практичної регулятивної діяльності юристів є, по суті, «протоправом». Що ж до позитивного права, то це є право в дії, в його безпосередньому функціонально-прагматичному вимірі. Подібне «роздвоєння» не породжує правового дуалізму, хоча право і нагадує в цьому випадку два зовсім різних явища. Більше того, в даному двозначному вимірі права є фундаментальна перевага: через природно-правові принципи система позитивного права має можливість підтримувати зв'язки з загальнокультурним контекстом та вищими нормативно-ціннісними абсолютами. Одночасно для природного права зберігається можливість бути практично корисним, слугувати справі зміцнення основ цивілізованої державності та громадянського суспільства.

Зазначається, природне право має об'єктивний та суб'єктивний вимір свого існування, і це найяскравіше проявляється саме в контексті сучасного демократичного розвитку людства. Об'єктивний характер природного права полягає в тому, що воно функціонує та реалізується незалежно від розсуду законодавчих чи інших органів державної влади, а суб'єктивний характер природного права виражається в тому, що, як об'єктивне, незалежне від волі та бажання окремих суб'єктів чи державних органів та їх посадових осіб, воно разом з тим належить кожному індивіду у вигляді невід'ємних суб'єктивних природних прав. Природне право як окремо взята інституціолізована сфера нормативно-ціннісних засад та орієнтирів об'єктивно не може виконувати функції, що властиві позитивному праву, тобто виступати в якості формально визначеного, загальнообов'язкового регулятора поведінки людей, бути безпосереднім критерієм для визначення правомірності чи неправомірності певної поведінки тощо. Однак це зовсім не зменшує ролі природного права в соціальному регулюванні, оскільки, знаходячи свій безпосередній вираз у відповідних розумних вимогах, які мають визначену соціокультурну обумовленість та спрямованість, воно виступає в якості основних засад позитивного права. Відтак, природне право наповнює позитивне право якісним змістом, а позитивне право, у свою чергу, надає природному праву значення формальної визначеності.

Природне право зміщує акцент з реального існування права у відповідних формах на його сутність, а отже, на такі проблеми, як істинність права, його легітимність та природний зміст. Одночасно юснатуралізм постулює, що природне право - це певна трансцендентальна реальність, що являє собою чисту правову сутність, існуючу поряд з позитивним правом і над ним, зміст якої є абсолютно вірним та легітимним і яка, у зв'язку із цим, для всього людства і у всі часи має незмінну дійсність. В умовах демократичного розвитку взаємообумовленість та взаємозалежність природного і позитивного права є складовою об'єктивної соціальної дійсності, якою не можна нехтувати, акцентуючи увагу лише на формальному протиставленні відповідних положень природно-правової та позитивістської юридичної доктрини. Така взаємообумовленість та взаємозалежність знаходить свій безпосередній вираз, зокрема, через принципи справедливості, свободи та рівності, які не лише складають сутність природного права, а й одночасно перебувають в основі позитивного права, тобто в основі законодавства.

Позитивне право в умовах демократичного розвитку значною мірою є конкретно-історичною формою виразу природного права. З цього випливає, що у певних темпорально-просторових вимірах між природним та позитивним правом може існувати гармонія та узгодженість. Це можливо в тих ситуаціях, коли норми позитивного права «більш-менш» адекватно виражають загальну мету людського існування, тим самим відображаючи моральний закон людського розуму.

У Розділі 3 «Форми виразу позитивного права та їх ієрархічність», який складається з трьох підрозділів, аналізуються основоположні уявлення про форми виразу позитивного права, досліджуються особливості розвитку позитивного права в контексті еволюції джерел права сучасних правових систем, а також особливості їх ієрархічної побудови.

Підрозділ 3.1 «Основоположні уявлення про форми виразу позитивного права» зорієнтований на дослідження понять «форма права» та «джерело права», їх співвідношення та значення для пізнання позитивного права в контексті соціокультурного підходу до його розуміння.

Відзначається, що форма права - це багатоаспектне поняття, що відображає в собі три аспекти: філософський, формально-юридичний та соціологічний. Так, філософський аспект форми права як юридичної категорії тісно пов'язаний з поняттям форми та змісту у філософській науці. Форма у філософії означає зовнішній вираз змісту, спосіб існування матерії, зовнішня конфігурація речі або предмету, що має просторово-темпоральні межі. Під формою розуміється також внутрішня організація, спосіб зв'язку елементів всередині системи. Отже, форма - це внутрішня та зовнішня організація певної системи, а зміст - це все те, що міститься в системі. Філософський аспект поняття «форма права» відіграє важливу методологічну роль у його правильному розумінні, оскільки саме за його допомогою можна зрозуміти та правильно розтлумачити такі важливі поняття у юриспруденції, як структура нормативно-правового акта, його юридична сила, ознаки та види законів як нормативно-правових актів, дія нормативно-правових актів тощо. Також, філософський аспект поняття «форма права» дає змогу якісніше визначити співвідношення понять «форма права» та «джерело права».

Формально-юридичний аспект форми права проявляється у тих чи інших особливостях її зовнішнього виразу (наприклад, у писаному чи неписаному характері того чи іншого правового акта та відповідної йому форми; у законодавчому чи підзаконному характері нормативно-правового акта тощо). Зокрема, якщо говорити про континентальне (романо-германське) та загальне (англосаксонське) право, то в першому випадку переважаючими є писані джерела права, а у другому навпаки - неписані. Крім цього, кожна форма права, окрім філософського та формально-юридичного аспектів, має також і соціологічний аспект, який відображає ті чи інші соціальні реалії, що склалися у відповідному суспільстві. З соціологічного аспекту форми права випливає також і те, що форма права, як і форма будь-якого іншого явища чи процесу, не існує сама по собі, поза зв'язком з її сутністю та змістом. Форма права лише тоді набуває певне соціальне значення, коли стає соціальним феноменом, коли відображає конкретно визначену сутність права (наприклад, класову або загальносоціальну) та наповнюється у зв'язку із цим відповідним змістом. Без даної ознаки форма права залишається лише невизначеною абстракцією, що не має жодного відношення до конкретної соціальної реальності.

Поняття «джерело права» також не можна визначати лише з якогось «одного боку», оскільки в такому випадку ми будемо мати про нього неповне та однобічне уявлення, що суперечить системному підходу будь-якого фундаментального наукового дослідження. Джерела права, так само як і саме право, потрібно розглядати з урахуванням різних аспектів або значень даного поняття, зокрема, етимологічного, природного (географічного, кліматичного, біологічного тощо), соціального (культурологічного, політичного, ідеологічного та ін.) та матеріального або економічного факторів.

Незважаючи на те, що формально-юридичний підхід до розуміння джерел права на сьогодні є найбільш розповсюдженим та найуживанішим у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі, автор не погоджується з точкою зору, згідно з якою виокремлення джерел права в природному та соціокультурному значеннях має лише певну дослідницьку або пізнавальну цінність, оскільки природні, соціокультурні та матеріальні умови життя суспільства ініціюють складний процес правоутворення та впливають на його зміст. Нехтування ж вказаними аспектами джерел права в процесі реалізації відповідних законодавчих та інших правових норм нерідко призводить до суто формального тлумачення змісту того чи іншого нормативно-правового акта, внаслідок чого може спотворюватися його мета. Зокрема, без врахування зазначених аспектів джерел права неможливо вірно визначити, що слід розуміти під справедливістю, добросовісністю та розумністю, які законодавцем визначені як одні з основних загальних засад цивільного законодавства. Адже правильне тлумачення цих понять безпосередньо залежить від особливостей соціокультурного розвитку відповідного суспільства.

Здійснений дисертантом аналіз юридичної літератури щодо співвідношення категорій «форма права» і «джерело права» дає підстави для висновку, що вони повністю не є тотожними, але водночас, вони є близькими за змістом та значенням. Як наслідок, зазначені поняття умовно можуть бути взаємозамінюваними. При цьому той факт, що термін «джерело права» практично не виступав самостійною категорією до здобуття незалежності України, пояснюється типом світогляду, що панував у радянський період.

Незважаючи на те, що саме органи державної влади, безумовно, виступають вирішальним джерелом формування та формулювання правових норм, реалізуючи при цьому свої правотворчі повноваження, це зовсім не означає, що вони завжди при цьому враховують культурні, матеріальні та інші об'єктивні умови та фактори життя суспільства, оскільки у протилежному випадку зміст відповідних правових актів мав би ідеальний та безпомилковий характер. Водночас, з цього, на нашу думку, випливає, що використання саме терміну «джерело права», а не «форма права», є більш доцільним та науково обґрунтованим в контексті соціокультурного підходу до пізнання позитивного права, оскільки він враховує дві обов'язкові складові позитивного права: 1) його багатоманітну соціальну або соціокультурну обумовленість; 2) державно-владний та загальнообов'язковий характер правових норм, що мають певну юридичну силу та втілені у відповідних правових документах.

У підрозділі 3.2 «Розвиток позитивного права в контексті еволюції джерел права сучасних правових систем» аналізуються особливості розвитку джерел права в межах англосаксонської та романо-германської (континентальної) правових систем, визначаються особливості сприйняття окремих джерел права в цих правових системах, досліджуються основні форми їх зближення між собою.

Зазначається, що еволюція джерел права правових систем сучасності включає в себе два взаємопов'язаних аспекти: внутрішній та зовнішній. Внутрішній аспект еволюції джерел права сучасних правових систем, у свою чергу, проявляється у змістовному та формальному аспектах. Змістовна сторона внутрішнього аспекту еволюції джерел права проявляється у динаміці розвитку правового регулювання відповідних сфер суспільного життя, тоді як формальна сторона - у динаміці розвитку самих форм (джерел) права (наприклад, закони, судові прецеденти). Зовнішній аспект еволюції джерел права сучасних правових систем полягає у процесах їх конвергенції, тобто зближення джерел права різних правових систем між собою, що проявляється передусім у процесах уніфікації та гармонізації законодавства.

Досліджуючи змістовну сторону внутрішнього аспекту еволюції джерел права правових систем сучасності, дисертант констатує, що джерела права чи не найбільше реагують на нові явища і процеси в інформаційно-технологічній сфері, на посилення ролі та значущості інформації у всіх сферах життя суспільства, на факт виникнення особливої сфери діяльності людей - інформаційної. Що ж до формальної сторони внутрішнього аспекту еволюції джерел права правових систем сучасності, то його можна охарактеризувати, виокремивши як загальні (проявляються у всіх правових системах відповідного типу), так і специфічні ознаки (проявляється, як правило в межах окремих національних правових систем, що належать до відповідного типу). Зокрема, у правових системах романо-германського типу неоднозначним є сприйняття такого джерела права, як звичай, значущість якого, так само як і деяких інших джерел права, залежить від певних чинників соціокультурного характеру, у тому числі з характерними рисами ментальності та світогляду певного суспільства.

У результаті аналізу особливостей розвитку джерел права в межах романо-германської (континентальної) та англосаксонської правових систем, а також окремих аспектів їх сприйняття у межах визначених просторово-темпоральних вимірів, дисертант підсумовує, що внутрішній аспект еволюції джерел права в цих правових системах характеризується, по-перше, багатоаспектністю свого прояву і, по-друге, відображає посилення взаємозв'язку між існуючими первинними та вторинними джерелами права. Останнє пов'язується передусім з ускладненням динаміки суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню, а також бурхливим розвитком соціокультурної та технологічної сфер соціального життя, що не може не відбиватися на позитивному праві в цілому.

На відміну від внутрішнього аспекту еволюції джерел права сучасних правових систем, зовнішній аспект їх розвитку полягає у їх взаємній інтеграції як в межах національних правових систем певного типу, так і між правовими системами, що належать до різних типологічних груп. У зв'язку із цим наголошується на важливості, з одного боку, визначення основних напрямів та шляхів такої інтеграції, а з іншого - виявлення специфічних, особливих рис національних систем, джерел права, що проявляються у їх соціокультурній основі, яка «не дає» можливості забезпечити повну або абсолютну конвергенцію джерел права сучасних правових систем. Зокрема, розповсюдження і закріплення судового прецеденту як джерела права не лише в системі англосаксонського, а й романо-германського права, свідчить про те, що на сьогодні між цими правовими системами має місце якщо не їх уніфікація, то, принаймні, реальне зближення. Повною мірою це стосується також такого джерела права як закон (статут), який, як основне джерело романо-германського права, за останні десятиліття посилив свій вплив в ряді країн англосаксонського права та відіграє в них на сьогодні значну роль у правовому регулюванні.

Підрозділ 3.3 «Ієрархічність джерел права як відображення буття позитивного права» націлений на характеристику системного характеру джерел позитивного права, на основі якого формуються ієрархічні взаємозв'язки між складовими цієї системи - правовими актами (документами). Використання системного підходу до аналізу джерел права, так само, як і їх розгляд під кутом зору ієрархічних взаємозв'язків та взаємодій обумовлюється передусім об'єктивними властивостями матерії, що досліджується. В даному випадку мова йде про різний рівень ієрархічності джерел права, що розглядаються у диференційованому, відносно самостійному та відокремленому один від одного вигляді.

Система джерел позитивного права має об'єктивний характер, який засновується на аналогічному характері самого права. Адже системність права - це об'єктивне об'єднання (поєднання) за змістовними ознаками певних правових частин в структурно-впорядкованій цілісній єдності, що має відносну самостійність, стійкість та автономність функціонування. Водночас, вказане твердження ще не означає, що на формування цілісної ієрархічної системи джерел позитивного права не впливає суб'єктивний чинник. Адже цілком очевидно, наприклад, що систематизація законодавства, яка має різноманітні форми свого прояву, здійснюється також і під впливом суб'єктивного чинника, що проявляється, зокрема, у виборі форми систематизації, її мети, часу проведення тощо. Однак суб'єктивний чинник при цьому не є і не може бути вирішальним. При всій своїй важливості та значущості він має свої межі, які визначені об'єктивним чинником. Сутність останнього полягає в тому, що системність джерел позитивного права не приноситься ззовні та ніким не наділяється, а є властивою їм за власною природою. Автор стверджує, що об'єктивний характер будь-якої соціальної системи, у тому числі системи джерел позитивного права, органічно доповнюється суб'єктивним чинником, тобто суб'єктивним впливом на якість побудови та функціонування визначеної системи. Саме мета такого впливу в кінцевому рахунку і визначає особливості функціонування певного системного явища, його якісні функціональні характеристики, що мають конкретний практичний вираз.

Побудова системи джерел позитивного права за ієрархічним принципом є характерною насамперед для підсистеми національних нормативно-правових актів. При цьому такий ієрархічний характер виражається в тому, що структурні елементи даної підсистеми по відношенню до загальної системи джерел права, яка охоплює собою всі без винятку форми позитивного права, що існують в межах відповідної національної правової системи, займають в ній визначене місце, обумовлене їх юридичною силою та соціальною значущістю. Досліджуючи систему джерел міжнародного права, автор констатує, що вона, у порівнянні з системою джерел національного права та її підсистемами, має здебільшого віртуальний, ніж реальний характер. Дане твердження базується на тому, що між джерелами міжнародного права не існує таких стійких та постійних системоутворюючих зв'язків, що мають місце між джерелами національного права. Водночас, слабкість стійких взаємозв'язків між джерелами міжнародного права та джерелами правових сімей не виключає їх системного дослідження та пізнання, оскільки системний підхід дає змогу краще та глибше розглядати джерела права на різних рівнях та в різних проявах, виробляючи при цьому аргументовані практичні рекомендації щодо їх вдосконалення або, принаймні, уникнення та усунення їх колізійності.

Автор також обґрунтовує, що ієрархічність джерел позитивного права не можна співвідносити та пов'язувати лише з ієрархічністю побудови системи органів державної влади, які приймають відповідні акти. Таке штучне звуження принципу ієрархічності системи джерел позитивного права є невиправданим, оскільки у такому випадку відкидається аналогічна якість всієї системи національного права та навіть правової системи суспільства в цілому. Будучи створеною на основі системно-ієрархічного принципу, загальна система джерел позитивного права конкретизується у виникаючих в її межах підсистемах та через останні безпосередньо реалізується. Сутність ієрархічної побудови системи джерел позитивного права у загальному розумінні обмежується тим, що, наприклад, окремі нормативно-правові акти (закони, укази, постанови та ін.) наділені певним рівнем юридичної сили і у випадку виникнення колізій між ними, пріоритет мають ті акти, що мають вищу юридичну силу.

Ієрархічний характер взаємозв'язків між різними джерелами права існує постійно і незалежно від того, чи виникають такі джерела на основі та на виконання законів, як це має місце в контексті підзаконних нормативно-правових актів, або ж вони виникають в межах вимог, встановлених законами, та не суперечать їм, як це має місце зі всіма іншими джерелами права. У зв'язку із цим ієрархічний характер системи джерел права формується з урахуванням складної структури правопорядку з метою забезпечення його функціонування як єдиного цілого в межах певної держави. З цього випливає, що без забезпечення ієрархічного характеру системи джерел права не можуть бути належним чином впорядковані соціальні відносини, а відтак, забезпечене ефективне функціонування всієї правової системи суспільства.

Розділ 4 «Позитивне право та проблеми ефективності правового регулювання» складається з трьох підрозділів, присвячених висвітленню проблемних питань удосконалення системи законодавства, аналізу взаємозв'язку та впливу позитивного права на «якість» вітчизняного правосуддя, а також дослідженню проблем удосконалення інституту юридичної відповідальності в контексті дієвості позитивного права.

У підрозділі 4.1 «Позитивне право та удосконалення системи законодавства» акцентовано увагу на тому, що незважаючи на різні наукові підходи до розуміння поняття ефективності законодавства, в контексті соціокультурного підходу до позитивного права під даним поняттям слід розуміти раціональне використання в процесі правового регулювання різноманітних соціальних та юридичних чинників, внаслідок якого суспільні відносини розвиваються у необхідному для суспільства і держави напрямі на засадах забезпечення належного соціального компромісу між учасниками суспільної комунікації. При цьому системний розвиток законодавства як цілісної та збалансованої системи нормативно-правових актів, його ефективність залежать від дії різноманітних чинників, серед яких слід насамперед назвати якість законів, що приймаються.

Якість закону у найповнішій мірі може бути представлена двома групами властивостей, що її складають та виражають: відповідно соціальну та, власне, юридичну адекватність закону. Таке розуміння якості закону максимально відображає своїм змістом утвердження соціогуманітарної ідеї сучасного права та обумовлену нею конституційно визнану конструкцію соціальної, правової держави. Аналізуючи конкретні прояви соціальної та юридичної властивостей якості закону, автор дійшов висновку, що соціальна складова ефективності законодавства - це належне відображення у нормативно-правових актах системи найважливіших соціальних цінностей (свобода, гуманізм, мораль тощо) та чинників (особливості розвитку тієї чи іншої сфери життєдіяльності суспільства, прогресуючий характер певних суспільних відносин тощо), що мають визначений соціокультурний вимір, об'єктивно функціонують у певному суспільстві та вимагають адекватного юридичного закріплення, охорони і захисту з метою забезпечення розвитку суспільства. Щодо юридичної складової ефективності законодавства, то вона являє собою систему юридичних засобів, за допомогою яких досягається відповідність змісту законодавства об'єктивним умовам розвитку суспільства, внутрішня та зовнішня узгодженість всіх правових актів, що входять до системи законодавства, а також високий ступінь реалізації нормативних положень, особливо у формі правозастосування.

Окрім якості закону, ефективність законодавства залежить також і від дії такого важливого чинника, як стабільність законодавства. Стабільність нормативно-правових актів виявляється у стійкості їх змісту, що забезпечується особливою процедурою їх прийняття чи виникнення, визначеним колом суб'єктів, внаслідок чого вони стають загальнообов'язковими до виконання; юридичної сили та гарантованості. Крім цього, стабільність законодавства виявляється також у ступені адекватності відображення в законі соціальних процесів, що відбуваються в житті соціуму; точності проектування зазначених процесів на їх майбутній розвиток; прогнозуванні можливих шляхів розвитку основних сфер життєдіяльності суспільства та нерозривно пов'язаного з цим вибору оптимальних шляхів правового регулювання, їх зміни у бажаному для законодавця напряму тощо. Отже, існування чіткого механізму прийняття законів та інших нормативно-правових актів, за якими процес узгодженості юридичних приписів був би спрямований передусім на усунення колізій між нормами законодавчих актів, можна розглядати лише як певну передумову стабільності законодавства та правопорядку в Україні, ефективного розвитку її правової системи.

Одним із важливих напрямів удосконалення системи законодавства та збереження його цілісності і стабільності є його систематизація, метою якої є впорядкування нормативно-правових актів, насамперед, законів для забезпечення максимально ефективної реалізації правових приписів суб'єктами права. Адже система законодавства, перебуваючи у постійному динамічному русі, з об'єктивних та суб'єктивних причин поступово втрачає свою системну якість, якщо періодично не здійснювати належне упорядкування нормативно-правового матеріалу з метою усунення колізій правових норм та приведення їх у відповідність одна з одною. Крім цього, дієвість реформування системи законодавства України значною мірою залежить також від міжнародного, особливо європейського чинника, який проявляється у необхідності врахування основних правових цінностей, напрацьованих міжнародною спільнотою та людством в цілому. При цьому потрібно пам'ятати, що до будь-якого зарубіжного досвіду реформування відповідної сфери або галузі суспільного життя, не можна підходити некритично, завжди потрібно шукати гармонійне поєднання національного і міжнародного чинників в процесі правового регулювання.

У результаті підсумовується, що на сучасному етапі розвитку системи законодавства в Україні існує нагальна необхідність поліпшення його якісного та кількісного стану, що, у свою чергу, потребує врахування комплексу об'єктивно існуючих соціальних явищ, які перебувають насамперед у площині економічної, соціальної, політичної та культурної сфер життєдіяльності суспільства, а також забезпечення дотримання і здійснення всього спектру юридико-технічної складової правотворчої діяльності.

Підрозділ 4.2 «Позитивне право та «якість» вітчизняного правосуддя» присвячений дослідженню різноманітних аспектів впливу позитивного права на ефективність правосуддя. Наголошується, що правосуддя є однією з найважливіших форм правоохоронної діяльності, яка дає змогу гарантувати об'єктивну оцінку порушенню законності, його попередження та усунення. Надаючи характеристику правосуддю, автор підтримує позиції тих науковців, які не ототожнюють його з поняттям «судочинство», оскільки останнє враховує лише зовнішній аспект здійснення відповідної державно-владної діяльності, спрямованої на досягнення визначеної мети. Адже правосуддя - це значною мірою аксіологічне поняття, оскільки воно пов'язує судовий розгляд відповідних спірних правовідносин з певними ціннісними характеристиками, що відповідає сучасній міжнародній та, зокрема, європейській традиції; судочинство ж пов'язує діяльність судів лише з необхідністю дотримання формальних вимог закону.

Правосуддя найтіснішим чином взаємопов'язане зі справедливістю, яка є найпершою та найважливішою складовою його якості, що знаходить своє втілення у праві, законі як основній формі його виразу, правовій культурі і правосвідомості, а також у судовому рішенні. Поряд з цим наголошується, що поняття справедливості має міждисциплінарне значення, оскільки воно використовується у всіх без винятку соціальних нормах. З цього випливає, що право на справедливий судовий розгляд не може обмежуватися лише правовими приписами, а необхідно містить в собі або, принаймні, зачіпає моральні, релігійні, звичаєві, корпоративні та інші соціальні норми, якими за жодних умов не можна повністю нехтувати. Останнє випливає з того, що за загальним підходом, що, як правило, закріплюється в нормах демократичного законодавства, несправедливим є незаконне і необґрунтоване судове рішення. Водночас, якість справедливого правосуддя втрачається і в тому випадку, коли судове рішення, що за формальними критеріями є відповідним закону та обґрунтованим, вступає в протиріччя з вимогами пануючої в суспільстві моралі, традиціями соціального розвитку чи іншими складовими особливої соціокультурної динаміки суспільства. Отже, якщо правова норма, яка застосовується суддею при винесенні судового рішення, є несправедливою або такою, що суперечить усталеним особливостям соціокультурного розвитку суспільства, судове рішення вже за визначенням не може бути справедливим. Це означає, що принцип справедливості правосуддя вміщує в це правове поняття, окрім власне юридичної складової, духовні традиції відповідного суспільства.

Ще однією важливою складовою забезпечення якості правосуддя є компетентність та незалежність суддів, які реалізують правосуддя у конкретних справах. Адже цілком очевидно, що право кожного на справедливий суд, що закріплене не лише на національному, а й на міжнародному рівнях, об'єктивно передбачає наявність особливих вимог до кандидатів на суддівські посади та порядку формування суддівського корпусу. Автор погоджується з думкою тих вчених, які вважають, що незалежне правосуддя включає в себе два рівні - зовнішній та внутрішній. Зовнішній рівень незалежності містить політичну й соціально-економічну незалежність. Рівень політичної незалежності зумовлено суспільно-політичним становищем, в якому реалізується судова діяльність. Реальна політична незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів чи їх лідерів на судову владу, що набуває особливої актуальності в умовах багатопартійності та політичного плюралізму. Соціально-економічний рівень незалежності гарантується особливим порядком фінансування суддів, матеріальним і побутовим забезпеченням суддів та їх соціальним захистом. Внутрішній рівень незалежності суду включає в себе процедурні аспекти, статусні гарантії суддів, а також особливості побудови судової системи.

Водночас незалежність суду повинна мати свої визначені межі, оскільки у протилежному випадку потрібно визнати, що суддівська діяльність взагалі не піддається контролю, основні параметри якого також мають бути визначені у законодавстві. Важливою умовою забезпечення дієвості такого контролю, а отже, і ефективності реалізації принципу незалежності суду, є інститут дисциплінарної відповідальності суддів.

Окремою проблемою забезпечення високої якості правосуддя, яка тісно пов'язана з принципом незалежності суддів, є також питання об'єктивного та неупередженого розгляду суддями відповідних справ, віднесених до компетенції та юрисдикції відповідного суду. Зазначається, що на законодавчому рівні детально розкриті вимоги лише щодо незалежності суду, про що зазначено вище, а зміст таких вимог суддівської присяги, як об'єктивність, безсторонність та неупередженість, залишені поза увагою законодавця, хоча від їх правильного розуміння залежить постановлення справедливого і законного судового рішення. Складовими елементами об'єктивності правосуддя є безсторонність та неупередженість суду, що проявляється у процесі здійснення відповідного судового провадження. Це означає, що об'єктивність правосуддя перебуває у діалектичному взаємозв'язку з суб'єктивним або суб'єктним виміром правосуддя, який представлено передусім судом, оскільки безсторонність та неупередженість суду - це ті показники якості правосуддя, які характеризують насамперед внутрішній, моральний аспект особи судді, або випливають безпосередньо зі стану його моральної свідомості, світоглядних позицій, його внутрішніх почуттів та емоцій тощо.

Дисертант підсумовує, що законодавство як прояв об'єктивної складової «якості» правосуддя, не здатне визначити повний та несуперечливий алгоритм судової діяльності, формалізувати всю палітру фактичних обставин чи ситуацій і співвіднести їх з характером судових рішень. З цього випливає, що суттєвий вплив на формування «якості» правосуддя справляє також її суб'єктивна складова, яка проявляється крізь особливості внутрішнього світогляду та ціннісних орієнтацій конкретного судді, що формуються передусім за допомогою таких соціальних норм, як моральні, релігійні та звичаєві.

Підрозділ 4.3 «Удосконалення інституту юридичної відповідальності в контексті дієвості позитивного права» присвячений дослідженню одного із найважливіших показників ефективності позитивного права, який безпосередньо проявляється у належному функціонуванні інституту юридичної відповідальності, у тому числі держави перед громадянським суспільством та особою. Обґрунтовується, що концепція правової відповідальності відіграє позитивну роль у розвитку інституту юридичної відповідальності, визначаючи фундаментальні природно-правові телеологічні засади її формування та удосконалення, без усвідомлення яких остання залишатиметься лише одним із дієвих засобів домінування держави над особистістю.

Наголошується, що юридична відповідальність, яка розуміється виключно в якості її негативної або ретроспективної форми, тобто через систему державного примусу, не дає змоги усвідомити об'єктивну необхідність, що перебуває в основі свободи, правової відповідальності та права взагалі; така відповідальність фактично виступає лише як певне узаконене насильство, що суперечить самій природі демократичного розвитку сучасних держав. Відтак, позитивна форма соціальної відповідальності має не лише теоретичне значення, а й практичне також, яке обумовлюється тим, що значно важливішим і доцільнішим видається попередити настання негативної відповідальності і за допомогою позитивної відповідальності запобігти небажаному, суспільно-шкідливому чи навіть небезпечному варіанту поведінки, а не застосовувати реальні заходи громадського або державного примусу до порушника відповідних соціальних норм. Адже інтереси профілактики соціальних відхилень спонукають до вивчення механізмів формування та забезпечення соціально корисних вчинків, більш ніж до відвернення негативних наслідків соціально шкідливої чи небезпечної поведінки. Крім цього, дослідження інституту юридичної відповідальності лише в контексті його ретроспективного значення об'єктивно зміщує акценти права як соціального явища у бік його класичного позитивізму, який, як вже попередньо розглядалося, штучно абстрагується від наявності та дії інших соціально нормативних чинників, що іманентно взаємопов'язані з правом. Адже якщо взяти до уваги, що юридична відповідальність у її негативному значенні безпосередньо пов'язана з відповідними заходами державного примусу та покаранням, які, у свою чергу, безпосередньо пов'язані з особистістю, її інтересами, правами та свободами, то потрібно визнати, що перебільшення ролі даного чинника може призвести до зловживання формальним принципом законності, поширення так званого «несправедливого права» та, як наслідок, загострення різноманітних проблем соціальної взаємодії.

Окремим вектором удосконалення інституту юридичної відповідальності визнається необхідність формування чіткого і несуперечливого законодавства, присвяченого регламентації відносин щодо відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою. Підтримується точка зору, що для забезпечення системності механізму правового регулювання відносин юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою необхідно розробити та прийняти Закон України «Про юридичну відповідальність держави, органів публічної влади та їх посадових і службових осіб в Україні», в якому потрібно передбачити, зокрема, вичерпне коло суб'єктів та підстав такої юридичної відповідальності, принципи юридичної відповідальності, а також види юридичної відповідальності держави, органів публічної влади та їх посадових і службових осіб в Україні. При цьому підставами настання юридичної відповідальності держави, її органів та посадових осіб, можуть слугувати порушення вказаними суб'єктами прав і свобод людини, інших норм чинного законодавства України, а також неналежне виконання або невиконання державою своїх функцій, які опосередковуються у повноваженнях створених нею органів публічної влади. Важливим положенням, яке потрібно закріпити у даному законі, є те, що реалізація юридичної відповідальності держави не виключає притягнення у порядку регресу до конституційної, кримінальної, адміністративної, цивільно-правової, а також дисциплінарної відповідальності конкретних органів публічної влади, у тому числі тих органів і організацій, які виконують делеговані повноваження, їх посадових осіб при виконанні ними публічно-владних функцій від імені або за дорученням держави.

Також обґрунтовується нагальна необхідність встановлення не лише чіткого юридичного механізму забезпечення ефективної юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою, а й підвищення значення та авторитету основних моральних цінностей людського буття, моральної складової діяльності суб'єктів державно-владних повноважень. Останнє покликане справляти вплив насамперед на позитивний аспект юридичної відповідальності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, мінімізуючи тим самим їх можливі протиправні діяння.

У Висновках дисертації сформульовано найважливіші результати та суттєві положення наукового дослідження, наведені теоретичні узагальнення й нове вирішення наукової проблеми щодо визначення сутності, природи, функціонального призначення, інституційного рівня та соціокультурних засад формування і розвитку позитивного права, його джерел і форм прояву.

Висновки за результатами дослідження полягають у наступному:

1. Методологія дослідження позитивного права на сучасному етапі розвитку юридичної науки повинна втілювати в собі систему теоретико-прикладних принципів, методів та підходів дослідницької діяльності, зорієнтованих, у першу чергу, на цілеспрямоване перетворення правової дійсності. У зв'язку із цим, сучасний категоріально-методологічний апарат дослідження позитивного права повинен спиратися на так званий інтегративний спосіб його пізнання та оцінки, оскільки демократичний розвиток будь-якої держави передбачає, що правові норми у значній мірі втілюють в собі основоположні природно-правові засади людського співіснування.

2. Проблематика історичних умов виникнення, засад та витоків позитивного права має багатоаспектний характер, що обумовлюється, зокрема, різноманітними теоріями виникнення права як об'єктивного явища соціальної дійсності. Незважаючи на очевидний взаємозв'язок держави і права, який особливо проявляється в сучасній соціальній дійсності, позитивне право все ж виникає раніше ніж держава, оскільки і в додержавному суспільстві вже існувала певна нормативна система регуляції за допомогою звичаєвого права. Після свого становлення держава знайшла адекватні форми закріплення та інтерпретації права у відповідних історичних умовах, хоча на перших етапах свого розвитку правотворча функція держави, як правило, обмежувалася санкціонуванням (письмовим закріпленням) звичаєво-правових норм, які були визнані суспільством та реально діяли в ньому у соціально-економічних та інших відносинах.

Основними історичними передумовами виникнення позитивного права були поступове та довготривале розшарування суспільства на окремі групи і класи, а також ускладнення соціально-економічних відносин, внаслідок яких почало формуватися соціально неоднорідне суспільство з посиленим вираженням антагоністичних інтересів, які не могли вже впорядковуватися лише за допомогою звичаїв, табу, моралі тощо.

Історично першою формою позитивного права було звичаєве право, яке трансформувалося у розвинене законодавче право протягом тривалого історичного періоду. Проміжним етапом такого історичного переходу були так звані різноманітні форми станово-корпоративного права, які почали утворюватися внаслідок ускладнення характеру суспільних відносин, а також розвитку економічної та інших сфер життєдіяльності суспільства (наприклад, феодальне право, міське право, торгове право, маноріальне право тощо). Офіційне ж встановлення або визнання норм позитивного права у формі розвиненої системи законодавства відбувається на базі вже сформованих і зрілих соціально-економічних та інших умов життя суспільства, активної діяльності держави, що обумовлена соціальними потребами, очікуваннями громадян та їх організацій, поступового накопичення досвіду їх задоволення, реалізації та вирішення соціальних протиріч тощо.

3. Європейська правова доктрина позитивного права представлена різноманітними науковими теоріями та поглядами вітчизняних і зарубіжних вчених, які відображають ті чи інші аспекти його сутності та природи. Водночас, якщо класичний юридичний позитивізм ХІХ ст., як правило, акцентував свою увагу лише на встановлених державою правових нормах (наказах суверена) без спроб оцінити багатоманітну правову дійсність та осмислити сутність діючого права, то в сучасному юридичному позитивізмі спостерігається тенденція до переосмислення соціальної та моральної цінності позитивного права. При цьому окремі представники сучасного позитивізму на європейському континенті намагаються органічно поєднати ціннісні (природно-правові) та соціологічні підходи, які об'єктивно впливають на зміст позитивного права, з основною або центральною тезою юридичного позитивізму - право походить від держави.

Напрям розвитку європейської наукової думки щодо позитивного права залежить від того, до якої правової сім'ї належить конкретний дослідник - представник юридичного позитивізму. У зв'язку із тим, що європейський континент перебуває в межах двох основних правових сімей - англосаксонської та романо-германської - зміст доктрини юридичного позитивізму також має свої особливості, які базуються на основних відмінностях цих правових сімей. Так, зокрема, англосаксонський юридичний позитивізм перебуває під впливом доктрини судового прецеденту, у зв'язку із чим позитивне право, як правило, пов'язується та осмислюється у тісному зв'язку з судовим правом. Романо-германський юридичний позитивізм пов'язує позитивне право, насамперед, з нормативно-правовими актами, які містять норми абстрактного (загального) характеру.

4. Ключовою особливістю основних типів сучасного праворозуміння (природно-правового, позитивістського та соціологічного) виступає явно виражена тенденція до певного пом'якшення змісту основних фундаментальних методологічних засад, на яких будуються та протиставляються між собою відповідні теорії або концепції. Внаслідок цього на теперішній час відбувається інтеграція змісту вказаних типів праворозуміння між собою, яка обумовлюється, як правило, не суб'єктивними думками науковців, а складністю та багатоаспектністю розвитку сучасної соціальної дійсності, що набуває дедалі суперечливішого характеру.

Основними чинниками, які зумовлюють переваги застосування соціокультурного підходу до розуміння позитивного права, є: посилення процесів демократизації та лібералізації суспільного і державного життя; необхідність упорядкування процесів конвергенції правових систем з метою мінімізації можливості їх асиміляції внаслідок різноманітних соціокультурних реалій їх формування і розвитку; посилення локальних і регіональних конфліктів, які все частіше починають вирішуватися за допомогою силових засобів їх розв'язання, що в кінцевому рахунку підриває авторитет права як ефективного засобу впливу на суспільно-державні процеси; розширення категоріально-методологічного апарату сучасних гуманітарних наук, який є наслідком взаємної інтеграції наукових знань та сприяє більш всебічному і повному дослідженню тих чи інших соціальних явищ в межах різноманітних форм їх прояву.

5. Відповідно до соціокультурного підходу позитивне право - це історично визначена і об'єктивно обумовлена для певного суспільства і держави міра свободи, рівності, справедливості та гуманізму в реальних соціальних відносинах, що визначає найважливіші правила поведінки осіб і потреби суспільно-державного розвитку шляхом державного встановлення (санкціонування) формально визначених та загальнообов'язкових правових норм (правил поведінки) з метою забезпечення регулювання, охорони та захисту суспільних відносин.

6. Значення позитивного права як соціокультурного феномену полягає у тому, що його аналіз здійснюється у безпосередньому взаємозв'язку, взаємодії та взаємообумовленості з системою інших соціонормативних чинників (наприклад, моралі та релігії), які забезпечують його існування не лише у вигляді законів та інших формально визначених джерел права, а й у вигляді самого життя, правової реальності, тобто як право, взяте в його реальному багатовимірному бутті. Правові ідеї, принципи та норми, які складають основу позитивного права є лише орієнтиром та засобом правової діяльності, спрямованої на регулювання і перетворення суспільних відносин, тобто на активне перетворення всієї багатоманітної правової реальності. У такий спосіб поняття позитивного права у всій багатоманітності та суперечливості його буття охоплює найбільш важливу сферу правового життя суспільства, а отже, саме з позитивного права має починатися осмислення правової реальності як найбільш широкого поняття, що включає в себе всю сукупність правових явищ. Адже суспільство та культура - це «система координат» або своєрідне «середовище перебування», в межах якого формується та функціонує право поряд з іншими нормативно-регулятивними системами.

Осмислення правової реальності через позитивне право, що розглядається у контексті соціокультурного підходу до його пізнання, дає змогу відтворити цілісну картину правової реальності у всій діалектиці її розвитку, а також відкриває шляхи для її вдосконалення та перетворення у відповідності з потребами суспільства, оскільки зміст правових норм не відмежовується, а тим більше не повинен суперечити змісту багатоманітної соціокультурної традиції певного суспільства, вираженої не лише у праві, а у всій соціонормативній системі регулювання суспільних відносин.

7. Особливість опозиційного характеру природного та позитивного права полягає у тому, що останні проявляють себе у формально відособленій одна від одної сфери соціального, правового життя, які, водночас, мають єдину мету - впорядкування суспільного життя у певних темпорально-просторових соціокультурних вимірах на розумних нормативних засадах всього системного потенціалу соціального регулювання, у зв'язку із чим у визначених межах має місце взаємопроникнення цих сфер одна в одну, що забезпечує їх необхідний взаємозв'язок та взаємодію. У такий спосіб природне право не протистоїть позитивному праву як формально визначеному нормативному регулятору суспільних відносин, а протистоїть лише можливій сваволі державної влади, одним із аспектів прояву якої може бути нормотворчість.

8. Взаємозалежність та взаємообумовленість природного і позитивного права у процесі осмислення правової реальності випливає з того, що для останнього характерною є яскраво виражена відстороненість від ідеального виміру основних природно-правових засад, у тому числі справедливості. Однак це не означає, що позитивне право повністю позбавлене, принаймні, мінімального природно-правового змісту, оскільки в будь-якому випадку воно має знайти певне обґрунтування в реальному суспільному житті. Водночас, опозиційність, діалектична сутність та онтологічна конструкція ідеального і реального у світовому бутті призводить до необхідності та можливості поєднання в нормах позитивного права ідеалів права природного, які є вищими за конкретні юридичні факти, з формулою або моделлю відповідного правила поведінки. І в цьому аспекті позитивному праву не допоможе жодна інша концепція, доктрина чи навіть теорія права, окрім природного, оскільки саме природне право займає першу позицію у підтримці правових ідеалів та залученні різних позитивно-правових систем до вищих форм культури та духовності, насамперед, через моральність та релігію.

Антитеза або бінарна опозиція природного та позитивного права, тобто їх протиставлення на відповідному якісному рівні, одночасно дає можливість вести мову про їх взаємозалежну єдність, оскільки вказана антитеза проявляє себе лише на тимчасовому відношенні окремих аспектів або частин єдиного нерозривного цілого, якою є правова реальність, що є складовою світового континууму «культура - цивілізація».