Правообмеження для засуджених, які передбачені кримінально-виконавчим кодексом України, а також встановлених вироком суду, їх характеристика

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

Факультет заочного навчання

К У Р С О В А Р О Б О Т А на тему:

Правообмеження для засуджених, які передбачені кримінально-виконавчим кодексом України, а також встановлених вироком суду, їх характеристика

м. Київ, 2013 рік

Зміст

правообмеження правовий засуджений тюремний

Вступ

1. Правовий статус засуджених

1.1 Загальна характеристика правового статусу засуджених

1.2 Основні права та обов'язки засуджених

2. Закріплення в законодавстві правообмежень для засуджених

2.1 Право засуджених на особисту безпеку

2.2 Забезпечення права засуджених до позбавлення волі на охорону здоров'я

3. Прогресивні зміни правообмежень засуджених

3.1 Вимоги до правообмежень осіб, які позбавлені волі за Європейськими тюремними правилами

3.2 Нові правообмеження для засуджених з 2014 року

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

З прийняттям Конституції України розпочався новий етап зміцнення правових основ державного і суспільного життя. Оновлюється законодавство, яке дозволяє повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на значно вищому рівні гарантувати конституційні права громадян. Ці процеси, а також здійснення заходів, сформульованих в "Основних напрямках реформи кримінально-виконавчої системи України" призведуть до докорінних змін у діяльності установ виконання покарань, забезпеченні правового статусу засуджених, правової регламентації діяльності персоналу УВП і контролюючих органів.

Експерти-правозахисники одностайно стверджують, що насправді новації не лише не сприяють пом'якшенню режиму в місцях неволі, а й значно ускладнюють перебування за ґратами.

5 вересня 2013 року Верховна Рада у другому читанні розглянула і прийняла законопроект про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України, що його розрекламували як євроінтеграційний, мовляв, тепер навіть місця неволі будуть більш наближеними до норм цивілізованого суспільства. ЗМІ зробили законопроекту гарний піар, розповівши широкому загалу про позитивні зрушення у сфері виконання покарань. Поширювалася інформація про те, що українські в'язні відтепер зможуть мати при собі мобільні телефони, а також їм дозволять тривалі побачення за межами виправного закладу.

27 вересня 2013 року цей закон було підписано президентом. Отже, з 1 січня наступного року ті, хто відбуває покарання, почнуть жити за новими правилами. Та чи дійсно цей закон такий прогресивний?

Недостатня теоретична розробка проблем правового статусу засуджених є однією з причин того, що в діючому законодавстві і відомчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених формулюються нечітко. Права засуджених визначаються так, що їх реалізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністрації. Для окремих правообмежень, встановлених відомчими нормативними актами, потрібна законодавча основа, незважаючи на те, Що за останні роки з цього приводу зроблено чимало.

Установи виконання покарань є складними структурними утвореннями і здійснюють різнобічні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво виражений виховний характер і підпорядковані головній меті -- ресоціалізації засуджених.

Ось чому кожний працівник пенітенціарної системи як виконавець найгострішої форми державного примусу, як учасник вирішення найважливішого політичного завдання -- виправлення злочинців, зміцнення дисципліни і законності, зобов'язаний глибоко знати правовий статус засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правильних (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом УВП і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціарної установи.

Вивчення наукової літератури показало, що певною мірою досліджено означену проблематику в роботах таких науковців, як В. А. Бадира, І. Г. Богатирьов, В. В. Василевич, А. П. Гель, О. М. Джужа, Т. А. Денисова, С. Ф. Денисов, А. В. Кирилюк, В. В. Коваленко, В. О. Корчинський, О. Г. Колб, В. О. Меркулова, О. В. Лисодєд, Л. П. Оника, А. Х. Степанюк, В. М. Трубников, І. С. Яковець та ін.

Серед зарубіжних науковців варто виділити роботи М. Г. Дєткова, А. І. Зубкова, Ю. І. Калініна, С. І. Кузьміна, В. Д. Сисоєва, М. П. Стурової, М. О. Тюгаєва, В. А. Уткіна й ін.

З вище вказаного можна зробити висновок, що дана тема курсового дослідження є гострою та актуальною.

Курсове дослідження має своєю метою - формулювання теоретичної системи знань про правообмеження для засуджених, які передбачені кримінально-виконавчим кодексом України, а також встановлених вироком суду, їх характеристика на основі комплексного правового аналізу.

Завдання курсового дослідження:

1) надати загальну характеристику правового статусу засуджених;

2) проаналізувати основні права та обов'язки засуджених;

3) визначити закріплення в законодавстві правообмежень для засуджених;

4) охарактеризувати вимоги до правообмежень осіб, які позбавлені волі за європейськими тюремними правилами;

5) розкрити правові аспекти нових правообмежень для засуджених з 2014 року.

Об'єкт дослідження - правообмеження для засуджених, які передбачені кримінально-виконавчим кодексом України, а також встановлених вироком суду.

Предмет дослідження складають суспільно-правові відносини, які виникають при застосуванні правообмеження для засуджених.

У процесі дослідження застосовувались такі методи: діалектичний, історичний, логіко-граматичний метод, статистичний метод застосований для опрацювання статистичних даних та вивчення відповідних справ.

Нормативну базу дослідження становлять Конституція України, КК України, Кримінально-виконавчий кодекс України, Закони України, а також міжнародно-правові акти.

Курсове дослідження відповідає вимогам щодо оформлення та має логічну структуру. Складається зі вступу, основної частини (яка включає в себе три розділи, що розбиті на підрозділи, і в свою чергу логічно та змістовно пов'язані між собою) висновку та списку використаних джерел.

1. Правовий статус засуджених

1.1 Загальна характеристика правового статусу засуджених

Особи, які потрапляють у сферу регулювання відносин, що виникають при виконанні покарання, мають певний правовий статус.

У науковій літературі існують різні підходи щодо тлумачення термінів "правове становище" і "правовий статус". Одні автори вважають, що ці поняття ідентичні, інші схильні розглядати дані дефініції як такі, що не збігаються за змістом і сутністю, висловлюючи точку зору про більш широке тлумачення одного з понять і вужчого тлумачення -- іншого. З цього приводу, на нашу думку, слід звернутися до словника іноземних слів (оскільки термін "статус" саме іноземного походження), щоб впевнитися в ідентичності даних термінів. Статус (лат.) означає стан справ, становище, правове становище. Отже, слід лише зробити вибір відносно іноземного "статус" чи вітчизняного (становище, положення) терміну у визначенні цього феномену [35, с. 54].

Відповідно можна говорити про правовий статус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засудженого.

В цілому КВК України приділяє значну увагу регламентації правового статусу засуджених на відміну від Виправно-трудового кодексу України, де цьому питанню була присвячена лише одна стаття, яка містила загальні норми щодо правового положення осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі та виправних робіт.

Принципово важливим є положення, що міститься у ч. 2 ст. 7, про те, що держава бачить у засудженому перш за все людину, наділену правами та обов'язками. Це означає, що засуджений (навіть до позбавлення волі), безумовно, у більшому чи меншому ступені, залежно від виду покарання, відрізняється за своїм правовим положенням від інших громадян, але не виключається з числа членів суспільства, не позбавляється всіх основних прав і обов'язків. Він продовжує залишатися правоздатним та дієздатним громадянином, суб'єктом обов'язків і прав, гарантованих Конституцією України та іншими законами, що визначають правове положення громадян України, іноземців та осіб без громадянства [26, с. 78].

Відмітною рисою правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадянина України, оскільки засудження особи до кримінального покарання не тягне позбавлення громадянства України та відповідно загального правового статусу громадян нашої країни. У ст. 25 Конституції України прямо вказується, що громадянин не може бути позбавлений громадянства та права змінити його. Більш того, факт притягнення особи як обвинуваченого у кримінальній справі або винесення щодо неї обвинувального вироку суду, що набрав чинності і підлягає виконанню, за ст.18 Закону України «Про громадянство України» є підставою для заборони виходу з громадянства України.

В найбільш загальному вигляді правове положення (правовий статус) засуджених у науці кримінально-виконавчого права зазвичай визначають як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов'язків. При цьому вказується, що зміст правового статусу, як окремі елементи, складають: 1) суб'єктивні права, 2) законні інтереси та 3) обов'язки засуджених.

Ст. 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто на засуджених розповсюджується, як уже зазначалося, більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України. З цієї конституційної норми випливає й те, що права засуджених можуть обмежуватися тільки законами, а не іншими, у тому числі і відомчими, нормативно-правовими актами [35, с. 67].

При цьому слід виходити з того, що покарання по суті є заходом примусу і для досягнення його цілей права й свободи засуджених повинні обмежуватися. У літературі вказується, що обмеження правового положення можуть бути встановлені прямо чи непрямо. Пряме правообмеження має місце тоді, коли засуджений обмежується у правах, а також у обов'язках тим же законодавством, яке встановлює відповідні права й обов'язки (наприклад, спрощений порядок розірвання шлюбу з засудженим до позбавлення волі на строк три та більше років; обмеження, що випливають з судимості). Ці обмеження є обмеженнями прав засудженого як громадянина, оскільки справа вирішується без урахування його думки. Прямі обмеження у правах та обов'язках можуть випливати також із вироку. Так, при засудженні до виправних робіт кримінальний закон (ст. 57 КК України) встановлює межі утримань із заробітку засудженого: від 10 до 20 %. Конкретні ж їх розміри (10, 15, 20 %) встановлює суд. Нарешті, пряме обмеження засудженого у правах та обов'язках може випливати з режиму. Наприклад, за діючим законодавством засуджений до позбавлення волі повинен перебувати в умовах ізоляції (ст. 63 КК України: покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи), в силу чого він не користується передбаченим ст. 33 Конституції України правом вільно обирати місце проживання та вільно пересуватись чи покидати територію України. Непрямі правообмеження також випливають з режиму, що встановлює для засуджених специфічні обов'язки, які виступають у ролі перепони для користування рядом загальногромадянських прав і свобод (наприклад, засудженим до позбавлення волі забороняється зберігати при собі цінні речі та гроші; вони не мають права продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, речі та вироби, що перебувають в особистому користуванні тощо) [18, с. 24].

Конкретний комплекс правообмежень властивий кожному виду покарання. Від його виду також залежить і ступінь обмежень. Так, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань як арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі більш обмежені в правах і наділені специфічними обов'язками, ніж засуджені, наприклад, до виправних чи громадських робіт. Звичайно правообмеження застосовуються у комплексі, що особливо видно при відбуванні покарання у виді позбавлення волі. Оскільки громадянин ізолюється від суспільства та поміщується до установи виконання покарань, нормами кримінально-виконавчого права практично передбачається все його повсякденне життя, побут, спілкування з адміністрацією, харчування, одяг, медичне обслуговування, праця, навчання, форми виховної та культурно-просвітницької роботи, організація дозвілля. При відбуванні виправних робіт засуджений обмежується у трудових правах. Однак позбавлення одного права непрямо може викликати обмеження і у сфері іншого права. Наприклад, засуджений до виправних робіт у зв'язку з тим, що він не має права самовільно залишити місце роботи, обмежений у праві вільного обрання праці, закріпленого у ст. 43 Конституції України. Аналогічно у ст.12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що таке конституційне право як свобода пересування обмежується щодо осіб, які за вироком суду відбувають покарання у виді позбавлення чи обмеження волі. Засуджені, які перебувають в установах виконання покарань, прямо чи побічно обмежені і в таких конституційних правах як право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31 Конституції України), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, участь у професійних спілках (ст.36 Конституції України), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України), право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39 Конституції України), право на підприємницьку діяльність (ст.42 Конституції України) та ін. Вони побічно обмежені й у низці загальногромадянських прав, які передбачені нормами цивільного, сімейного, житлового, трудового, фінансового та інших галузей права. Наприклад, не можуть брати участь у вихованні дітей, вільно користуватися більшою частиною своєї власності, розпоряджатися грошовими коштами, обирати місце роботи тощо [18, с. 26].

Соціально-правове значення інституту правового положення осіб, які відбувають кримінальні покарання останнім часом не охоплюється вирішенням тільки задач у сфері правоохоронної діяльності. Україна є учасником численних багатосторонніх міжнародних угод, вона визнає ряд резолюцій та рішень міжнародних організацій, і у першу чергу ООН та Ради Європи, з питань дотримання прав засуджених. Розвиток правового статусу засуджених, особливо у світлі міжнародних документів, служить своєрідним показником бажання та можливості України дотримувати узяті на себе обов'язки, впливає на її міжнародний авторитет.

1.2 Основні права та обов'язки засуджених

У ст.. 8 КВК визначені основні суб'єктивні права, які мають всі засуджені, незалежно від виду покарання. Під суб'єктивним правом засудженого у науці кримінально-виконавчого права традиційно розуміється закріплена законом і гарантована державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним певними соціальними благами, що забезпечується юридичними обов'язками посадових осіб органів і установ виконання покарань, інших суб'єктів правовідносин, які виникають при цьому.

До змісту суб'єктивного права у науковій літературі включається: 1) можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами у межах, встановлених правом; 2) можливість вимагати виконання кореспондуючих даному праву обов'язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб'єктами кримінально-виконавчих та інших правовідносин; 3) можливість звернутися за захистом свого суб'єктивного права [19, с. 154].

Невід'ємною складовою правового статусу є законні інтереси, хоча останні прямо і не вказані в законі. Законні інтереси засуджених у кримінально-виконавчому праві -- це закріплені в правових нормах конкретної дії прагнення засуджених до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

До змісту законного інтересу зазвичай включають три елементи:1) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач, короткострокових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову телефонну розмову, переведення до дільниці соціальної адаптації тощо). Такі блага вказуються у правових нормах у якості мети, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти та позитивна оцінка поведінки засудженого суб'єктами чи учасниками кримінально-виконавчих відносин;2) можливість клопотати перед посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів;3) можливість звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів. Таке звернення не означає автоматичного задоволення клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб'єктивні права, гарантуються державою. Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. Наприклад, тільки за соціально-політичним призначенням науковці поділяють їх на:

1) законні інтереси, направлені на отримання заохочення (наприклад, заходів заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі, передбачених ст. 130 КВК України, зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі на підставі ст. 100 КВК України);

2) законні інтереси, направлені на отримання пільг (наприклад, придбавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби інвалідами, вагітними жінками, у випадках коли засуджені не працюють із незалежних від них причин; одержання важкохворими засудженими, вагітними жінками, жінками, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інвалідами додаткових посилок (передач) і бандеролей, лікарських засобів і виробів медичного призначення);

3) законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках вони закріплені в законодавстві у вигляді законного інтересу з використанням таких формулювань як: «як правило», «як виняток», «за наявності можливості» тощо. Наприклад, особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах; начальник установи, як виняток, з метою виховного впливу може надати короткострокове побачення з родичами або телефонну розмову засудженим, яких тримають у приміщеннях камерного типу (одиночних камерах), дисциплінарному ізоляторі або карцері. В інших випадках законні інтереси закріплюються в законодавстві у вигляді суб'єктивних прав, але в силу слабкості гарантій не реалізуються в повному обсязі. Це, наприклад, право осіб, засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове забезпечення та працевлаштування, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі на сьогоднішній день не може бути гарантоване як суб'єктивне право і являє собою законний інтерес засудженого [15, с. 24].

Відповідно до міжнародних стандартів до основних віднесено право засуджених на отримання інформації про свої права та обов'язки, про умови відбування покарання. Адміністрація установи або органу виконання покарання зобов'язана надати засудженому вказану інформацію, а також ознайомити їх зі змінами порядку та умов відбування покарань.

Законом гарантовано право на ввічливе ставлення з боку персоналу, а це у сполученні з ч. 1 ст. 9 КВК України, що встановлює обов'язок засуджених ввічливо ставитись до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, утворює правовий режим взаємовідносин між засудженими і персоналом під час відбування покарання. Крім того, засуджені не повинні піддаватися жорстокому або такому, що принижує людську гідність, поводженню. Заходи примусу можуть бути застосовані до них не інакше, як на підставі закону. Особи рядового і начальницького складу та працівники кримінально-виконавчої служби, які виявили жорстоке ставлення до засуджених і осіб, узятих під варту, або вчинили дії, що принижують їхню людську гідність, притягуються до відповідальності згідно із законом. У разі вчинення таких дій, особа рядового чи начальницького складу або працівник кримінально-виконавчої служби підлягає звільненню зі служби (роботи), якщо до нього постановлено обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, або якщо протягом року за такі ж дії до нього вже було застосовано дисциплінарне стягнення.

У числі основних -- право засуджених на звернення з пропозиціями, заявами та скаргами, в тому числі і до міждержавних органів (наприклад, комісії та комітети 00Н із захисту прав і свобод людини, Європейський Суд з прав людини). Реалізація даного права розкрита у спеціальних статтях КВК України (наприклад, у ст. 59, 74, 113), що встановлюють порядок звернення засуджених у двох формах:

1) засуджені до арешту, тримання у дисциплінарному батальйоні, обмеження та позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі направляють свої звернення тільки через адміністрацію установ виконання покарань;

2) засуджені до інших видів покарань направляють свої звернення самостійно. Відповідно на адміністрацію установ виконання покарань у першому випадку покладається обов'язок по доведенню звернень засуджених до конкретних адресатів. При цьому адміністрація не повинна знайомитись зі змістом звернень засуджених, якщо останні направлені до органів, які здійснюють контроль за діяльністю органів та установ виконання покарань або за дотриманням прав людини.

КВК України передбачено право звернення з пропозиціями, заявами та скаргами, дачі офіційних пояснень та листування рідною мовою. Відповіді засудженим також даються мовою звернення, а в разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань. Дане положення цілком відповідає ст. 6 Закону України «Про звернення громадян» та ще раз підтверджує забезпечення дотримання відносно засуджених основних прав і свобод громадян [11, с.44].

У якості основного закріплено право на охорону здоров'я, включаючи отримання всіх видів медичної допомоги. Вона включає у себе первинну медико-санітарну та спеціалізовану медичну допомогу як у амбулаторно-поліклінічних, так і стаціонарних умовах залежно від медичного висновку. Новим тут є те, що законодавець передбачає можливість не тільки безоплатної, а й платної форми медичної допомоги. Дане право випливає з ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», за якою кожному громадянину гарантується право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я.

Ч. 5 ст. 8 свідчить про те, що законодавець прийняв рішення відмовитись від примусового лікування алкоголіків і наркоманів: вперше за рівні закону закріплено, що хворі алкоголізмом та ті, хто страждає від наркотичної залежності, зможуть проходити курс лікування за їх письмовою згодою безпосередньо в установах виконання покарань або у місцевих наркологічних установах системи органів охорони здоров'я (залежно від виду покарання та ступеня ізоляції) [23, с. 96].

У ч. 1 ст. 8 вперше гарантовано право засудженого на соціальне забезпечення, в тому числі і на отримання пенсій відповідно до законів України. Ці правомочності особливо важливі для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, оскільки до останнього часу вони не мали права на розгляд питання про призначення їм пенсій та соціальних виплат та навіть не отримували раніше призначені їм пенсії та виплати [23, с. 94].

У ч. 2 ст. 8 закріплена гарантія права засудженого на правову допомогу. Право засуджених користуватися послугами адвокатів, а також інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, також віднесено законодавцем до розряду основних. При цьому дане право гарантується всім засудженим незалежно від виду призначеного покарання. Форми реалізації права на отримання юридичної допомоги закріплені у ряді статей КВК України. Зміст даної статті у повній мірі відповідає рішенню Конституційного Суду України, але тут необхідно враховувати одну особливість. У тому випадку, коли реалізація права на захист пов'язана з кримінальним судочинством (тобто, при вирішенні всіх питань, які регулюються КПК України) слід враховувати положення Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», в якій наголошено, що як захисники допускаються інші фахівці у галузі права, які на підставі спеціального закону мають право на надання правової допомоги. Виходячи з цього, Верховний Суд України визнав правильною практику тих судів, які через відсутність спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту (пункт 5). Отже, відповідно до чинного законодавства, захист особи при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироку та врегульованих КПК України, може здійснюватися виключно адвокатами, оскільки нині не існує жодного спеціального закону, яким надається право здійснення захисту іншим фахівцям у галузі права [23, с. 99].

У першу чергу засуджені повинні виконувати свої конституційні обов'язки, а саме: додержуватися Конституції і законів України; шанувати державні символи України; не заподіювати шкоди природі і відшкодовувати завдані їй збитки; охороняти культурну спадщину; набувати повну загальну середню освіту; поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи; піклуватися про дітей та непрацездатних батьків; сплачувати податки і збори; захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України. Останній обов'язок для засуджених має певні особливості.

Крім конституційних, основні обов'язки засуджених установлені у ст.9 КВК України. Це ті обов'язки, виконання яких повинно сприяти забезпеченню правопорядку під час відбування покарання чи створювати необхідні умови для діяльності органів і установ виконання покарань. Це найбільш важливі й універсальні обов'язки засуджених до всіх без виключення видів кримінальних покарань. Додаткові обов'язки засуджених до різних видів кримінальних покарань встановлені у відповідних главах Особливої частини КВК України, які регулюють виконання того чи іншого виду кримінальних покарань. Зокрема засуджені також зобов'язані: виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших осіб; виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань; ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених; з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

На засуджених покладається обов'язок дотримуватись вимог законів України, що визначають порядок та умови відбування покарань, а також прийнятих відповідно з ними інших нормативно-правових актів. Всі ці вимоги повинні бути у повному обсязі доведені до засуджених, щоб вони могли з ними ознайомитись, мати відповідні виписки. Особливо це стосується відомчих нормативних актів, в яких деталізуються загальні положення, що відносяться до обов'язків та заборон. Причому, значне число таких обов'язкових приписів та заборон повинні знати в окремих випадках і родичі засуджених. Наприклад, передача засудженим до позбавлення волі будь-якої кореспонденції поза контролем адміністрації установи заборонена; це є порушенням режиму з усіма наслідками, котрі з цього випливають як для засудженого, так і для родичів (в результаті цього може бути перерване побачення) [29, с. 196].

На засуджених покладається спеціальний обов'язок виконувати законні вимоги адміністрації установ та органів виконання покарань; без цього неможливо у повному обсязі, точно та у встановлений строк виконати покарання. Мова йде про виконання засудженим законних вимог, а не будь-яких вказівок та наказів адміністрації. Законність пред'являємої вимоги слід визначати, виходячи з її загальної характеристики та спрямованості, а не тільки з того, чи входить до компетенції даного працівника вимагати виконання засудженим конкретних дій. В установах виконання покарань встановлюються єдині режимні вимоги, що пред'являються до всіх засуджених, за виконанням яких повинні слідкувати всі співробітники установи незалежно від займаної посади; всі такі вимоги будуть законними. Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом кримінальну, дисциплінарну і матеріальну відповідальність [29, с. 203].

З метою забезпечення нормальних взаємовідносин між засудженим та персоналом в законі встановлено специфічний обов'язок засуджених ввічливо ставитись до персоналу, інших осіб, які відвідують установи та органи виконання покарань, а також до інших засуджених. Однак, якщо вимога про ввічливе ставлення до персоналу та інших осіб засудженими в цілому сприймається позитивно та в основному дотримується, то підтримувати ввічливі відносини між собою їм вдається не завжди. На цьому ґрунті більш всього допускається порушень режиму та злочинів. Підтримувати вимогу про виконання засудженими даного обов'язку допомагають жорсткий нагляд та контроль за поведінкою в місцях їх перебування, а також проведення широких заходів виховного характеру. Важливим тут є й приклад взаємовідносин персоналу, а також форма звернення з боку його окремих членів до засуджених.

Ще одним специфічним обов'язком засуджених виступає обов'язок з'являтися за викликом адміністрації органів та установ виконання покарань та давати пояснення з питань виконання вимог вироку. Даний обов'язок у більшій мірі є специфічним для засуджених, відносно яких виконуються покарання без ізоляції від суспільства, де явка до відповідної посадової особи виступає не тільки формою контролю, а й проведення виховної роботи. У випадку неявки засуджений може бути підданий приводу. Посадова особа може запропонувати засудженому надати пояснення як в усній, так і у письмовій формі, відмова від дачі пояснень може потягнути за собою застосування передбачених законодавством заходів впливу [29, с. 206].

За невиконання покладених на них обов'язків засуджені несуть специфічну відповідальність; вона буває різноманітною. У дисциплінарному порядку можуть бути застосовані такі специфічні заходи впливу, як попередження, догана, сувора догана, поміщення до дисциплінарного ізолятору, догана та інші стягнення. У випадку, коли застосування подібних заходів дисциплінарного впливу не надає бажаних результатів, може наступати відповідальність більш сувора (наприклад, зміна виду установи виконання покарань).Якщо засуджені відбувають покарання без ізоляції від суспільства, то поряд із загальною відповідальністю за порушення встановленого правопорядку вони можуть бути притягнуті ще й до специфічних заходів відповідальності (наприклад, збільшення днів явки на реєстрацію). Встановленням різноманітної системи спеціальної відповідальності кримінально-виконавче законодавство забезпечує належний порядок відбування засудженими покарань.

2. Закріплення в законодавстві правообмежень для засуджених

2.1 Право засуджених на особисту безпеку

До числа основних прав осіб, які відбувають покарання, законом віднесено право засуджених на особисту безпеку. При цьому у нормах ст. 10 КВК України гарантується особиста безпека засудженого незалежно від того, від кого виходить загроза його безпеці (від інших засуджених, персоналу та ін.).

Порядок забезпечення права засуджених на особисту безпеку врегульований у ст. 89 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. За цією статтею у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засудженого, до якого згідно із законом у зв'язку з його участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, необхідності захисту його від розправи з боку інших засуджених або за заявою засудженого з проханням про забезпечення особистої безпеки, якщо він не допустив порушення режиму, а також ізоляції засудженого на час підготовки необхідних матеріалів на переведення його до іншої установи (про порядок переведення дивись коментар до ст. 93 КВК України), за мотивованою постановою начальника установи, дозволяється тримати його в окремій камері ПКТ (ОК), ДІЗО та карцері на загальних підставах до закінчення перевірки, усунення небезпеки, остаточного розв'язання конфлікту або отримання наряду на переведення але не більше 30 діб [23, с. 96].

Порядок переводу засуджених до іншої установи виконання покарань регламентований Інструкцією про порядок розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі. Відповідно до цього нормативно-правового акта, рішення про переведення особи до іншої установи приймається Апеляційною комісією, створеною в Державному департаменті України з питань виконання покарань на підставі відповідних документів, які подаються адміністрацією установи виконання покарань, де утримується засуджений, через регіональне управління Департаменту. Дана категорія засуджених переводиться до іншої установи після надходження персонального наряду Державного департаменту України з питань виконання покарань, який готується управлінням по контролю за виконанням судових рішень Департаменту протягом п'яти робочих днів з моменту запиту та в установленому порядку надсилаються його ініціатору.

При вирішенні питання про необхідність переведення засудженого до іншої установи для отримання персонального наряду до Департаменту надсилається мотивований висновок, затверджений начальником територіального органу управління Департаменту або особою, яка виконує його обов'язки. До висновку додаються матеріали, зібрані в ході перевірки обставин, що загрожують життю і здоров'ю засудженого. Визначення установи для подальшого відбування покарання особами, узятими під захист, здійснюється управліннями організації оперативної роботи, охорони, нагляду і безпеки, з керівництва діяльністю слідчих ізоляторів за участю управління по контролю за виконанням судових рішень Департаменту.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають: 1) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому; 2) потерпілий або його представник у кримінальній справі; 3) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники; 4) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; 5) свідок; 6) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий; 7) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених у пунктах 1-6, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства [28, с. 88].

Підставою для застосування заходів забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю і здоров'ю. Приводами для застосування заходів забезпечення безпеки можуть бути: а) заяви осіб, які є учасниками кримінального судочинства; б) заяви близьких родичів або членів сімей осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві; в) отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю і здоров'ю зазначених осіб. Рішення про застосування заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, приймається тим органом дізнання, слідчим, прокурором або судом, у провадженні яких знаходяться кримінальні справи про злочини, у розслідуванні чи судовому розгляді яких брали або беруть участь зазначені особи.

Якщо стосовно засудженого прийнято рішення про застосування заходів щодо забезпечення його безпеки, адміністрація установи виконання покарань з урахуванням вимог режиму тримання негайно переводить такого засудженого у безпечне місце та вживає інших заходів щодо усунення небезпеки: а) визначає персональне спальне місце, відділення чи структурну дільницю для відбування покарання; б) проводить зміну його робочого місця; в) переводить на ізольоване тримання; г) вирішує питання про переведення до іншої установи. Засуджений, у разі виникнення небезпеки його життю і здоров'ю, має право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань, а зазначена посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення його особистої безпеки [28, с. 89].

При отриманні заяви або повідомлення про загрозу життю і здоров'ю засудженого працівник установи виконання покарань негайно доповідає про це начальнику установи або особі, яка виконує його обов'язки, а у разі їх відсутності -- черговому помічнику начальника установи. Отримавши таку інформацію, зазначені посадові особи вживають заходи щодо ізоляції засудженого, життю і здоров'ю якого загрожує небезпека, та негайно доручають відповідним працівникам служб нагляду і безпеки чи оперативної роботи у строк не більше трьох діб здійснити перевірку заяви чи повідомлення. При цьому з'ясовуються джерела загрози та складаються списки конкретних осіб, від яких вона може надходити. У разі наявності в заяві чи повідомленні про загрозу безпеці особи відомостей про злочин, у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законодавством, приймається рішення про порушення чи відмову у порушенні кримінальної справи. Якщо у ході перевірки буде встановлено, що життю і здоров'ю засудженого, який бере участь у кримінальному судочинстві, загрожує небезпека, але рішення про вжиття заходів щодо забезпечення його безпеки органом дізнання, слідчим, прокурором або судом, у провадженні яких знаходиться чи знаходилась кримінальна справа, не приймалось, начальник установи звертається з Клопотанням до них щодо прийняття такого рішення. У разі неможливості забезпечення адміністрацією установи безпеки засудженого, який бере або брав участь у кримінальному судочинстві, у встановленому порядку вирішується питання про переведення його до іншої установи.

Про вжиті заходи безпеки та результати проведеної роботи органом чи установою виконання покарань інформується відповідний орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд, які ініціювали здійснення таких заходів. Засуджені, стосовно яких здійснюються заходи щодо забезпечення їх безпеки, мають право на подання письмових заяв щодо скасування здійснюваних заходів. У разі відмови особи, яка бере участь у кримінальному судочинстві, від захисту, заходи щодо забезпечення безпеки не проводяться, але якщо в адміністрації установи є відомості про наявність реальної загрози та настання непередбачуваних наслідків, відповідне клопотання про застосування заходів щодо забезпечення безпеки цієї особи надсилається до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду, у провадженні яких перебуває чи перебувала кримінальна справа. При переведенні засудженого, стосовно якого застосовані оперативні заходи для забезпечення його безпеки, до іншої установи його первинні документи надсилаються через фельд'єгерську службу особисто начальнику установи за місцем дальшого відбування покарання та зберігаються виключно у нього [28, с. 92].

У разі усунення загрози життю і здоров'ю особи, стосовно якої вживалися заходи щодо забезпечення її особистої безпеки, або отримання її письмової відмови від захисту начальником установи надсилається відповідне клопотання про скасування таких заходів до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду, які приймали рішення щодо захисту.

Несвоєчасне вжиття або невжиття персоналом органів і установ кримінально-виконавчої системи достатніх заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тягне за собою дисциплінарну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством. Розголошення відомостей про заходи безпеки особами, які їх здійснюють, тягне за собою дисциплінарну відповідальність, а у випадках, коли розголошення таких відомостей спричинило тяжкі наслідки, -- кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

2.2 Забезпечення права засуджених до позбавлення волі на охорону здоров'я

Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Не позбавлені цього права й засуджені до позбавлення волі в Україні, за винятком тих правообмежень, що визначені законом і встановлені вироком суду (ч. 3 ст. 63 Конституції України). Зокрема, у ч. 1 ст. 8 Кримінально-виконавчого кодексу (далі -- КВК) України одним з основних прав засуджених указано право на охорону здоров'я в обсязі, установленому Основами законодавства України про охорону здоров'я, за винятком обмежень, передбачених законом. Порядок забезпечення цього права встановлений у КВК України та відомчих нормативно-правових актах Державної пенітенціарної служби (ДПтС) України й не передбачає лікування засуджених до позбавлення волі за кордоном [23, с. 96].

Так, як зазначено в ч. 2 ст. 116 КВК України, лікувально-профілактична та санітарно-протиепідемічна робота в місцях позбавлення волі організується й проводиться відповідно до законодавства про охорону здоров'я. Адміністрація колоній зобов'язана виконувати необхідні медичні вимоги, що забезпечують охорону здоров'я засуджених. Засуджені до позбавлення волі зобов'язані виконувати правила особистої та загальної гігієни, вимоги санітарії. Крім цього, засуджений, як зазначено в ч. 5 ст. 116 КВК, має право звертатися за консультацією й лікуванням до установ, що надають платні медичні послуги. Консультування та лікування в таких випадках здійснюється в медичних частинах колоній за місцем відбування покарання під наглядом персоналу медичної частини. Поряд із цим деякі автори пропонують доповнити КВК ст. 116-1, передбачивши, зокрема, лікування засуджених до позбавлення волі за кордоном.

Складність правового регулювання основного права засуджених на охорону здоров'я в обсязі, установленому Основами законодавства України про охорону здоров'я, за винятком обмежень, передбачених законом, спонукає до детального дослідження обсягу правових та фактичних можливостей засуджених. Також ми спробуємо дати науково обґрунтовану оцінку запропонованих змін до чинного кримінально-виконавчого законодавства України про надання можливості засудженим лікуватися за кордоном.

У кримінально-виконавчому законодавстві України кара реалізується через режим, тобто встановлений законом й іншими нормативно-правовими актами порядок виконання та відбування покарання, який поряд із цим забезпечує реалізацію визначених у законі прав і виконання покладених на засуджених обов'язків (ст. 102 КВК) [10, с. 300--310]. При цьому термін «виконання покарання» адресовано, відповідно, до органів та установ виконання покарань, які у своїй діяльності зобов'язані реалізувати весь комплекс правообмежень, передбачених у режимі конкретного виду покарання, а також забезпечити здійснення наданих для засуджених прав і виконання покладених на них обов'язків, а термін «відбування покарання» -- до засуджених, які повинні на підставі вироку суду й відповідно до приписів, установлених кримінально-виконавчим законодавством України, виконувати обов'язки та утримуватися від заборонених дій, здійснювати права тощо [11, с. 6].

Отже, при такому законодавчо визначеному підході, уключаючи й вимоги ч. 3 ст. 63 Конституції України про те, що засуджений користується всіма правами людини та громадянина, за винятком обмежень, що визначені законом і встановлені вироком суду [12], потрібно визнати, що засуджені права на лікування за кордоном не мають. Додатковим аргументом із цього приводу виступають положення ст. 8 КВК «Основні права засуджених» та ст. 107 КВК «Права і обов'язки засуджених до позбавлення волі», а також ст. 5 КВК «Принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань», які не передбачають цього права засуджених.

До такого самого висновку прийшли й інші науковці. На їхнє переконання, вимога лікування засуджених за кордоном, є однією із форм їх ухилення від відбування покарання та протиправного тиску на адміністрацію виправних колоній із метою примусити персонал до прийняття неправомірних рішень. Інший бік цієї проблеми полягає в тому, що, як показує практика, в установах виконання покарань України утримуються найбільш суспільно небезпечні особи, а саме: 12,5 тис. осіб, засуджених на строк понад 10 років за вчинення особливо тяжких злочинів (ст. 12 КК України); 1778 осіб -- у вигляді довічного позбавлення волі (ст. 64 КК).

Крім цього, у місцях позбавлення волі утримується: 17,1 тис. осіб, засуджених за умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК), у тому числі 8,5 тис. -- за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 КК); 9,9 тис. осіб -- за умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК); 29,2 тис. осіб -- за розбій (ст. 187 КК); грабіж (ст. 186 КК) та вимагання ( ст. 189 КК); 2,3 тис. осіб -- за зґвалтування (ст. 152 КК); 34 особи -- за захоплення заручників (ст. 147 КК); 21,8 тис. осіб -- за злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення (розділ ХІІІ Особливої частини КК); ін. [16, с. 9].

При цьому щорічно саме з боку зазначеної категорії засуджених в Україні стають жертвами злочинів більш ніж 50 тис. осіб [17].

Отже, якщо керуватися вимогами ч. 1 ст. 24 Конституції України [1] та ст. 5 КВК України, у яких закріплено принцип рівності громадян перед законом, то слід визнати, що всі зазначені вище категорії засуджених в УВП теж матимуть право на лікування за кордоном. Водночас виникає запитання: яка з держав світу насмілиться взяти на себе обов' язок не тільки й не стільки лікувати цих осіб, скільки забезпечити суспільну безпеку для оточуючих (медичного персоналу, інших хворих, охоронців та ін.)? Тим більше, що жодна держава на сьогодні не має такої практики й не відправляє своїх засуджених лікуватися за кордон, а також ні один міжнародно-правовий акт із питань виконання покарань цього не передбачає [20, с.89].

Водночас і в Україні, і за кордоном кримінальне покарання у виді позбавлення волі судами призначається як крайній засіб примусу до винних у вчиненні злочину осіб. При цьому, ізолюючи особу від суспільства та обмежуючи її в конституційних правах і свободах (ч. 3 ст. 63 Конституції України), держава діє нібито в умовах крайньої необхідності, а саме: з одного боку, завдає засудженому певних страждань у межах закону, а з іншого - стримує таким чином інших осіб від учинення злочину. Це є одним із наслідків кримінальної відповідальності [15, с. 314].

Звичайно, що життя й здоров'я засудженого є найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України), проте очевидним є й інший факт: не менш цінними є ці об'єкти й для пересічних громадян, а тому держава на правовому рівні вимушена створювати такі умови відбування покарання, які б забезпечували суспільну безпеку для всіх оточуючих, уключаючи засуджених осіб. Саме тому, ураховуючи всі цивілізовані надбання з питань виконання покарань, Україна при прийняті КВК включила в цей систематизований закон ті правообмеження для засуджених, у тому числі й щодо лікування під час виконання покарань, які не завдають для них непередбачених страждань та є стримуючим елементом їхньої подальшої злочинної діяльності. Іншого досі в зазначеній сфері суспільної діяльності жодна держава ще не унормувала й не реалізувала на практиці.

Виходячи з вищевикладеного, варто визнати, що запропоновані деякими авторами зміни та доповнення до чинного КВК України є хаотичними, безсистемними й такими, що можуть призвести до тяжких наслідків для Української держави, оскільки їх прийняття Верховною Радою України знівелює зміст кримінального покарання, як такого, а також створить небезпечний прецедент для найбільш агресивно налаштованої частини населення та рецидивістів (причому як тих, хто ще відбуває покарання, так і тих, у кого не знята й не погашена судимість у порядку ст. 88--91 КК).

3. Прогресивні зміни правообмежень засуджених

3.1 Вимоги до правообмежень осіб, які позбавлені волі за Європейськими тюремними правилами

Останнім часом все частіше можна почути та прочитати заклики та пропозиції щодо внесення змін до чинного кримінально-виконавчого законодавства. Як видається, це обумовлено кількома факторами:

а) перейменування Державного департаменту України з питань виконання покарань на Державну пенітенціарну службу ознаменувало собою спробу зміни філософії виконання покарань. Зрозуміло, що зміна філософії не може відбутись лише за допомогою «зміни вивісок» на кримінально-виконавчих установах, адже необхідна і демонстрація якогось руху у напрямку до втілення цієї ідеї;

б) громадські організації, діяльність яких стосується кримінально-виконавчої сфери, постійно вказують на проблеми стосовно відповідності національного законодавства міжнародним стандартам, наприклад, на невідповідність норм Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК) Конституції України, особливо, що стосується медичного, пенсійного забезпечення засуджених, права на працю в місцях позбавлення волі, права на судовий захист, громадського контролю та деякі ін.;

в) всі пам'ятають, що багато із зауважень Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню так і не були прийняті до уваги українською владою;