Правообмеження для засуджених, які передбачені кримінально-виконавчим кодексом України, а також встановлених вироком суду, їх характеристика

г) Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що з метою усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді (ст. 13 Закону), наша держава має, inter alia, змінювати відповідне законодавство, яке стало причиною порушення Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенції) [23, с. 106].

Слід відмітити, що зосередження як державних структур, так і неурядових організацій, на усталеному, консервативному та, якщо завгодно, «заїждженому» колі проблем, з однієї сторони ніби-то має сприяти швидшому їх вирішенню (що, як показує практика, на жаль, не відбувається), проте з іншої сторони, це певним чином гальмує реформування інших досить важливих норм вітчизняного законодавства, що регулює процес виконання-відбування покарань.

Разом з тим, існують досить вагомі недоліки відповідного національного законодавства у світлі такого міжнародного стандарту як Європейські тюремні правила (ЄТП). Така відповідність досліджуватиметься лише по відношенню до обмежень засуджених, як категорії ЄТП. Еквівалентом терміна «обмеження» в українській науковій думці можна вважати термін «правообмежння», що є більш специфічним саме для вітчизняного кримінально-виконавчого права і означає сукупність тих позбавлень і страждань, яким піддаються засуджені до позбавлення волі. Хоча у вітчизняному законодавстві іноді використовується саме термін «обмеження», наприклад ч. 2 ст. 51, ч. 1 ст. 128 КВК.

По суті, вимоги ЄТП зводяться до того, щоб обмеження (restrictions), які накладаються на позбавлених волі, були обґрунтованими. Однак, підхід до такого обґрунтування, що міститься у ЄТП, відрізняється від підходу Конвенції. Стосовно сфери виконання покарань це може бути проілюстровано наступним.

Наприклад у рішенні ЄСПЛ «Хірст проти Сполученого Королівства» (Hirst v. the United Kingdom) Суд вказав (п. 69): будь-яке обмеження прав повинно бути обґрунтоване, таке обґрунтування може здійснюватись з урахуванням вимог безпеки, частково для попередження злочинів і безладів, і вони (обмеження) повинні бути невід'ємно пов'язані з умовами ув'язнення [25, с. 147]. Тобто ціль таких обмежень: безпека, попередження злочинів та безладів (конвенційний підхід, закріплений у ч. 2 ст. 8 Конвенції, де вказується, що втручання у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя (що є обмеженням прав) може здійснюватись, серед іншого, із вказаними цілями). Тоді як у правилі 3 ЄТП йдеться про відповідність обмежень «обґрунтованій меті». Тобто цілі, з якими можуть накладатись обмеження, не називаються безпосередньо у ЄТП.

Відносно того, що розуміти під «обґрунтованою метою» можна сказати наступне. У коментарі ЄТП, який розроблений Комітетом Міністрів Ради Європи, відповіді на дане питання не дається. Наприклад, у рішенні «Діксон проти Сполученого Королівства» (Dickson v. the United Kingdom) Суд у відповідь на доводи Уряду, що обмеження сімейного життя (ненадання можливості штучного запліднення) переслідувало ціль кари, відповів, що розвиток Європейської пенальної політики відбувається у напрямку до підвищення важливості реабілітативної цілі покарання (п. 75) [25, с. 148]. Тим самим не виключивши, що накладення обмеження може переслідувати і каральну ціль. Напевно, можна стверджувати, що обмеження можуть накладатись і з метою реабілатції (чи виправлення). Аналіз відповідної наукової літератури, практики ЄСПЛ, міжнародних документів, дає підстави стверджувати, що категорія «обґрунтована ціль» на сьогодні є оціночною, що не означає, що ЄТП, як рекомендація, стосується виключно правозастосувачів, адже обмеження накладаються не тільки ними, але і правотворчими органами шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Якщо ж розглянути ЄТП більш детально, то можна відзначити велику кількість правил, які прямо чи опосередковано встановлюють вимоги до правообмежень засуджених. Серед так званих базових принципів ЄТП знаходяться такі: збереження прав особами, які позбавлені волі, мінімальності обмежень, пропорційності (або доцільності) обмежень для таких осіб. Перший принцип відображений у правилі 2: «Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту». Другий та третій у правилі 3: «Обмеження, які накладені на осіб, позбавлених їхньої волі, повинні бути мінімально необхідними і відповідними (або пропорційними) тій обґрунтованій меті, з якою вони накладені».

Крім того, у правилі 5 вказано, що життя в місцях позбавлення волі повинно бути, наскільки це можливо, наближене до позитивних аспектів життя у суспільстві. Закріплене правило містить у собі принцип, який нині відомий у Європі як принцип нормалізації. Нормалізація підкреслює необхідність наблизити умови в тюрмі до умов у відкритому суспільстві, що повинно полегшити повернення ув'язненого в суспільство [25, с. 148].

Вказане правило знайшло своє відображення у ч. 2 статті 102 КВК: «Режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності», що, безумовно, є позитивною нормою, особливо, якщо вона хоч у майбутньому буде братись до уваги при встановленні тих чи інших правообмежень у законодавстві. На недотримання цієї норми раніше вже зверталась увага правозахисниками та науковцями [16, с. 69].

Принцип нормалізації має безпосереднє відношення до обґрунтованості правообмежень, адже для того, щоб життя в ув'язненні максимально наблизилось до позитивних аспектів життя у суспільстві необхідно, по-перше, щоб на засуджених накладалось якнайменше правообмежень, по-друге, ці обмеження повинні бути мінімальними. Таким чином забезпечення принципу нормалізації сприятиме і втіленню принципів мінімальності та доцільності правообмежень, і навпаки.

Наведені базові положення в подальшому конкретизуються. У правилі 18.10 вказується, що розміщення усіх в'язнів повинно здійснюватись в умовах із мінімально обмежуючими заходами безпеки, які є обумовленими ризиком їхньої втечі або завдання шкоди собі чи комусь іншому. Тобто знову ж дещо відрізняється ціль встановлення таких обмежень: відвернення ризику втечі або завдання шкоди собі чи комусь іншому.

Узагальнивши, можна відзначити основну вимогу до правообмежень - мінімальність. Додатковою, але також базовою вимогою є відповідність обґрунтованим цілям, які можуть бути, як було показано, різними. Фактично відповідність цілям означає здатність певного правообмеження досягати окремої мети, адекватність вибраного засобу певній встановленій цілі, тобто це класичне визначення категорії доцільності [17. с. 78].

Напевно, найбільшою проблемою, що виникає при втіленні вимоги мінімальності правообмежень як у законодавстві, так і в правозастосуванні, є встановлення того, що ж є мінімальним правообмеженням. Великою мірою це пов'язано із відсутністю відповідних висновків експертів, наукового вивчення характеристики мінімальності як категорії ЄТП не тільки в Україні, а і за кордоном. Саме тому її, подібно обґрунтованій меті, можна описати як оціночну.

Однак, ця оціночність не є перепоною для того, щоб встановити невідповідність деяких норм КВК, які закріплюють правообмеження засуджених, вимозі мінімальності. Це стає можливим, якщо застосувати логічний метод «від протилежного». У будь-якому випадку мінімальні обмеження не є максимальними. І навпаки максимальні обмеження, так само однозначно, не є мінімальними.

Додамо також, що повне обмеження контактів із зовнішнім світом суперечить і правилу 24.2 ЄТП, у відповідності з яким спілкування і відвідування можуть бути обмежені або поставлені під контроль, якщо це необхідно для розслідування, підтримки порядку та безпеки, попередження кримінальних злочинів і захисту жертв злочинів, але такі обмеження, включаючи спеціальні обмеження, які встановлюються судовим органом, повинні допускати мінімальний рівень спілкування. Це правило також можна вважати таким, що містить вимогу мінімальності до обмежень. Додатково у ньому вказуються цілі встановлення відповідних правообмежень, які, по суті, зводяться до того, щоб забезпечити безпеку людини і сприяння розслідуванню певних злочинів.

Однак, навіть, якщо припустити, що такі цілі наявні відносно засуджених до арешту, а також осіб, які відбувають дисциплінарні стягнення, як то ДІЗО чи ПКТ (що, в принципі малоймовірно, особливо, що стосується засуджених до арешту, адже це покарання, навіть, м'якше, ніж позбавлення волі на певний строк, при відбуванні якого, тим не менш, дозволяються побачення), то ця норма також порушується, адже мінімальний рівень спілкування не є забезпеченим. Отже, можна із впевненістю сказати, що названі положення національного кримінально-виконавчого законодавства виразно суперечать рекомендаціям ЄТП, при чому, іноді відразу кільком його положенням.

Навряд чи можна визнати мінімальними і наступні обмеження: засудженим до арешту забороняється одержання посилок (передач) і бандеролей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном (абз. 2 ч. 3 ст. 51 КВК); самодіяльні організації серед засуджених до довічного позбавлення волі не створюються (ч. 4 ст. 151), що є максимальним обмеженням. На додаток, відповідно до ч. 2 ст. 151 на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу, а отже, засуджені до довічного позбавлення волі мають право брати участь у самодіяльних організаціях (це право якраз передбачено статтею 107 КВК), проте для них такі організації, як було вказано, не створюються [23, с. 96].

Також не можна визнати мінімальним і обмеження, що полягає у відсутності в осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, можливості отримувати довгострокові побачення. Крім того, що це обмеження аж ніяк не є мінімальним, воно ще й порушує право на батьківство та материнство, до того ж не тільки ув'язненого, а і його партнера. Право на створення сім'ї безпосередньо закріплено у ст. 12 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод. Право на материнство та батьківство - у статті 51 Конституції України, та, безпосередньо у ч. 1 ст. 49 і ч. 1 ст. 50 Сімейного кодексу України. Отже, дане обмеження суперечить Конвенції, ст. 51 Конституції України та ч. 1 ст. 49 і ч. 1 ст. 50 Сімейного кодексу України. І знову ж таки не дотримується ще одна рекомендація ЄТП, а саме, відвідування повинні бути організовані таким чином, щоб дати ув'язненим можливість максимально природно підтримувати і укріпляти сімейні відносини (24.4), адже навряд чи її можна дотриматись в умовах відсутності можливості довгострокового побачення. Крім того, більш короткі «подружні візити» можуть принижувати гідність обох партнерів [25, с. 179].

Доцільно також згадати правило 24.1 у якому рекомендується максимально часто дозволяти ув'язненим спілкуватись по пошті, по телефону або за допомогою інших засобів спілкування зі своїми сім'ями, іншими особами і представниками зовнішніх організацій. Очевидно, що вимога максимально часто дозволяти спрямована на втілення того ж принципу мінімальності, що закріплений у 3 правилі ЄТП, так як вона зумовлює максимальне звуження правообмежень для ув'язнених. Разом з тим, у світлі даного правила, необґрунтованим видається існування ч. 6 статті 51 КВК, яка передбачає, що засудженим до арешту право на телефонну розмову із близькими родичами може бути надано за виняткових обставин. Окрім того, що існування в українському кримінально-виконавчому законодавстві норм, що містять правообмеження, які не відповідають міжнародним стандартам, спричиняє багато невигідних для нашої держави та правової системи наслідків, існує й інша сторона медалі.

У відомій в наукових колах книзі «Парадоксы тюрьмы» В.Г. Хохряков вказував, що примус, який продовжується роками, не може не викликати протесту. Він підсилюється і тим, що ізоляція пов'язана з обмеженням в задоволенні ряду життєво важливих потреб, а деякі з них взагалі неможливо втілити. Як би глибоко людина не усвідомлювала, як би він не спрямовував свою свідомість на подолання протесту, незадоволення все одно виникає [34; 12]. Жорстокість світу тюрми викликана не властивостями злочинців, а умовами життя у неволі… [34; 97]. Ув'язнені всупереч заборонам, на межі психічних можливостей стараються відтворити звичне середовище. Надмірна кількість правил і пов'язана з ними висока вірогідність порушень ставить ув'язнених в положення школярів-пустунів: їх завжди є за що покарати. Нарешті, саме адміністрація установ виконання покарань буде уособлювати у собі всі ті обмеження, яким підлягають засуджені.

3.2 Нові правообмеження для засуджених з 2014 року

5 вересня 2013 р. Верховна Рада у другому читанні розглянула і прийняла законопроект про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України, що його розрекламували як євроінтеграційний, мовляв, тепер навіть місця неволі будуть більш наближеними до норм цивілізованого суспільства. ЗМІ зробили законопроекту гарний піар, розповівши широкому загалу про позитивні зрушення у сфері виконання покарань. Поширювалася інформація про те, що українські в'язні відтепер зможуть мати при собі мобільні телефони, а також їм дозволять тривалі побачення за межами виправного закладу. З 1 січня наступного року ті, хто відбуває покарання, почнуть жити за новими правилами.

Експерти-правозахисники одностайно стверджують, що насправді новації не лише не сприяють пом'якшенню режиму в місцях неволі, а й значно ускладнюють перебування за ґратами.

За словами П. Голубовського, заступника керівника департаменту з реалізації превентивного механізму секретаріату уповноваженого з прав людини ВР України відомство, здійснювало супровід законопроекту, детально опрацьовуючи кожне положення. Однак переважну частину їх зауважень при другому розгляді законопроекту депутати проігнорували, а думку громадських організацій -- узагалі не врахували. Зараз секретаріат проводить роботу з узагальнення пропозицій щодо покращення діяльності пенітенціарної служби, гуманізації покарань. До кінця року планується провести кілька круглих столів із цього приводу за участі громадських організацій, представників міністерств і відомств [7].

Фаховий юрист з питань виконання покарань В. Бадира, експерт Чернігівського жіночого правозахисного центру, колишня начальниця виправної колонії, проаналізувавши новий закон, вважає його кроком назад -- значним відходом від принципів гуманізації покарань, та й від конституційних принципів. «Ці новації дуже далекі від мети і завдання кримінально-виконавчого законодавства. Якщо раніше у кодексі було 11 правообмежень для осіб, що відбувають покарання у місцях неволі, то зараз їх аж 24», -- зазначає В. Бадира. І пригадує, що у 1979 році, за часів системи, яку ми тепер називаємо тоталітарною, засудженим було надано можливість у випадку тяжкої хвороби чи смерті близького родича (або у разі стихійного лиха, що спіткало рідну домівку) тимчасово залишити місце відбування покарання і попрощатися з рідною людиною, допомогти сім'ї. Таке право мали абсолютно всі засуджені, які утримувалися на загальному режимі. Відтепер це право матимуть лише ті засуджені, які перебувають на дільницях соціальної реабілітації, а це досить незначна частина, буквально 10% від загальної кількості людей, що утримуються у виправній колонії [7].

«Законодавці і президент порушили третю частину ст. 22 Конституції, яка говорить, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Адже засуджений користується всіма правами і свободами громадянина, окрім тих, що випливають з вироку і кримінального законодавства. Як на мене, то цей закон є репресивним і аж ніяк не євроінтеграційним», -- зауважує В. Бадира. Колишня начальниця виправної колонії не з чуток знає, що може призвести до бунту ув'язнених. Вона вважає, що нова норма, яка забороняє куріння у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (одиночних камерах), -- це завуальована форма тортур для людей, що курять.

А що ж із розпіареним дозволом на користування мобільними телефонами? Невже закон легалізує мобілки, якими, ніде правди діти, й так користуються ув'язнені як у СІЗО, так і на зонах? Насправді законопроект надавав таку можливість не всім засудженим, а лише тим, що перебувають на дільницях соціальної реабілітації, а також в установах обмеження волі. Ця запропонована норма зникла із законопроекту вже після першого читання у ВР, залишивши по собі лише згадку у вигляді купи схвальних матеріалів у пресі. Якщо ж розібратися з цією зниклою нормою, то її навряд чи можна вважати позитивною новелою, вважає А. Діденко, експерт Харківської правозахисної групи.

Але ж особи, що перебувають на дільницях соціальної реабілітації, а також ті, хто відбуває покарання у виді обмеження волі, і так можуть користуватися мобільним зв'язком, бо працюють (а часто й проживають) за межами виправного закладу. Тих самих осіб стосувалася ще одна «нова позитивна норма», яка теж була розрекламована в пресі, а потім узагалі зникла з закону. Йдеться про дозвіл на носіння цивільного одягу і право мати гроші та цінні речі.

Щодо регулярних тривалих побачень, то насправді на них мають право не всі засуджені, які перебувають у виправних закладах мінімального і середнього рівня безпеки, а лише неповнолітні. Це єдина справді позитивна норма: неповнолітнім засудженим дозволили часті короткі побачення з родичами, а раз на місяць побачення може бути тривалим. А ще вони з 1 січня отримають право «за постановою начальника колонії одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення за межами виховної колонії».

Правозахисники розкритикували і нову норму, яка забороняє побачення з родичами під час тримання засудженого на дільниці карантину, діагностики та розподілу. На цю дільницю людина потрапляє одразу після переведення з одного виправного закладу до іншого. Тобто саме тоді, коли людина перебуває у найбільш стресовому стані та потребує підтримки рідних, її цієї підтримки позбавляють. Утім, із засудженим може побачитися хоча б адвокат. Ті ж, хто перебуває у карцерах і дисциплінарних ізоляторах, узагалі позбавлені можливості сповістити про свій стан будь-кому. Бо нова норма забороняє навіть телефонне спілкування таких осіб, хіба що з родичами у разі смерті чи смертельної хвороби одного з них або стихійного лиха. Та й то лише з дозволу начальника колонії.

Щодо побачень, то новий закон обмежив коло осіб, які можуть відвідати засудженого, близькими родичами і шлюбними партнерами.

У новому переліку заборон є й такі, що, на перший погляд, узагалі позбавлені здорового глузду. Наприклад, заборона користуватися електроприладами, завішувати чи змінювати спальні місця або ж «готувати та вживати їжу в не передбачених для цього місцях, виносити продукти харчування з їдальні без дозволу адміністрації колонії». Але ж у колонії немає передбачених для вживання їжі місць, окрім їдальні. «Людей позбавили права вживати їжу, яку їм передали з дому. Звісно, вони це робитимуть, але тепер за це будуть «золотити ручку» представникам адміністрації. Це буде не лише черговою корупційною складовою, а й додатковим важелем впливу на засуджених», -- упевнена Євгенія Закревська.

Розрекламовану норму про тривале побачення при реєстрації шлюбу правовики прокоментували так: «Ще за радянських часів одним із підзаконних актів ув'язненим було дозволене при реєстрації шлюбу тридобове побачення. Ці побачення завжди надавалися. І раптом цю чинну норму нам підносять як якусь гарну новину».

А скільки захоплених відгуків у пресі було про нову норму, яка начебто поліпшує умови перебування в місцях несвободи матерям із дітьми. Але й тут немає нічого нового та прогресивного. Нормативно-правовими актами України вже було врегульовано питання про дітей, які народилися в умовах неволі. Якщо жінку не звільнили після досягнення дитиною трирічного віку і якщо до кінця строку їй залишалося не більше року, дитину продовжували утримувати в будинку дитини при колонії, тобто від матері не відривали. Але якщо матері залишалося ще сидіти й сидіти, дитину після трьох років віддавали родичам або (не так часто) відправляли до спеціалізованих дитячих закладів. Ці правила аж ніяк не змінилися. Єдине, що вніс новий закон, -- це те, що будинкам дитини при жіночих колоніях надали статус дитячого закладу.

Те, що новий закон дозволив ув'язненій жінці брати народжене в неволі дитя на побачення з чоловіком та іншими родичами, то, вибачте, це і раніше не заборонялося. Дитина не є ув'язненою, вона вимушено тимчасово перебуває в такому місці, бо тут її мати. Дитині ніхто не може заборонити бачитися з батьком або з бабусею чи дідусем.

Тож є усі підстави вважати, що під виглядом євроінтеграційного українцям підсунули закон, що створює ще більше можливостей для корупції.

Висновок

Конкретний комплекс правообмежень властивий кожному виду покарання. Від його виду також залежить і ступінь обмежень. Так, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань як арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі більш обмежені в правах і наділені специфічними обов'язками, ніж засуджені, наприклад, до виправних чи громадських робіт. Звичайно правообмеження застосовуються у комплексі, що особливо видно при відбуванні покарання у виді позбавлення волі.

Отже, якщо керуватися вимогами ч. 1 ст. 24 Конституції України та ст. 5 КВК України, у яких закріплено принцип рівності громадян перед законом, то слід визнати, що всі зазначені вище категорії засуджених в УВП теж матимуть право на лікування за кордоном. Жодна держава на сьогодні не має такої практики й не відправляє своїх засуджених лікуватися за кордон, а також ні один міжнародно-правовий акт із питань виконання покарань цього не передбачає [20]. При такому законодавчо визначеному підході, уключаючи й вимоги ч. 3 ст. 63 Конституції України про те, що засуджений користується всіма правами людини та громадянина, за винятком обмежень, що визначені законом і встановлені вироком суду, потрібно визнати, що засуджені права на лікування за кордоном не мають.

Висновки, до яких можна дійти, підсумовуючи все вищевикладене, підтверджують необхідність законодавчих змін, які б врахували рекомендації ЄТП. Подальше існування згаданих необґрунтованих норм КВК в сучасному вигляді безперечно не підвищуватиме рівень дотримання цих норм як засудженими, так і адміністрацією, настроюватиме один проти одного цих суб'єктів, ще більше погіршуватиме рівень дотримання прав засуджених в Україні, який і без того не є належним на сьогодні. Також це створюватиме невиправданий та не обумовлений безпосередньо фактом ув'язнення додатковий психологічний тиск, що в подальшому після звільнення, викликавши звичку, безумовно, не допомагатиме особі повернутись до суспільства.

Разом з тим, існують досить вагомі недоліки відповідного національного законодавства у світлі такого міжнародного стандарту як Європейські тюремні правила (ЄТП). Еквівалентом терміна «обмеження» в українській науковій думці можна вважати термін «правообмежння», що є більш специфічним саме для вітчизняного кримінально-виконавчого права і означає сукупність тих позбавлень і страждань, яким піддаються засуджені до позбавлення волі. Хоча у вітчизняному законодавстві іноді використовується саме термін «обмеження», наприклад ч. 2 ст. 51, ч. 1 ст. 128 КВК. По суті, вимоги ЄТП зводяться до того, щоб обмеження (restrictions), які накладаються на позбавлених волі, були обґрунтованими. Однак, підхід до такого обґрунтування, що міститься у ЄТП, відрізняється від підходу Конвенції. Стосовно сфери виконання покарань це може бути проілюстровано наступним.

Окрім того, що існування в українському кримінально-виконавчому законодавстві норм, що містять правообмеження, які не відповідають міжнародним стандартам, спричиняє багато невигідних для нашої держави та правової системи наслідків, існує й інша сторона медалі.

Стосовно прийнятого законопроекту про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України, то експерти-правозахисники одностайно стверджують, що насправді новації не лише не сприяють пом'якшенню режиму в місцях неволі, а й значно ускладнюють перебування за ґратами, тому що, переважну частину їх зауважень при другому розгляді законопроекту депутати проігнорували, а думку громадських організацій -- узагалі не врахували. Зараз секретаріат проводить роботу з узагальнення пропозицій щодо покращення діяльності пенітенціарної служби, гуманізації покарань.

Виходячи з вищевикладеного, варто визнати, що запропоновані деякими авторами зміни та доповнення до чинного КВК України є хаотичними, безсистемними й такими, що можуть призвести до тяжких наслідків для Української держави, оскільки їх прийняття Верховною Радою України знівелює зміст кримінального покарання, як такого, а також створить небезпечний прецедент для найбільш агресивно налаштованої частини населення та рецидивістів.

Список використаних джерел

1. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України: прийнятий 11 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. 2004. № 3--4. Ст. 21.

3. Кримінальний кодекс України: прийн. 05 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. 2001. №25 -- 26. Ст. 131.

4. Про Державну кримінально-виконавчу службу України: Закон України від 23 червня 2005 року [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2713-15.

5. Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України від 18.03.2004 № 1629-1V // Урядовий кур'єр. 2004. 20 квіт. С. 2--3.

6. Про План заходів із виконання обов'язківта зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи: Затв. Указом Президента України від 20 січня 2006 року №39/2006 // Офіційний вісник України. 2006. №4. Ст.143.

7. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (щодо гуманізації законодавства про попереднє ув'язнення та забезпечення конституційних прав і свобод осіб, взятих під варту, осіб, засуджених до позбавлення волі, а також засуджених, які перебувають на лікуванні в закладах охорони здоров'я за межами установ виконання покарань): проект Закону України, реєстр. № 2293 від 13.02.13 р., [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/.

8. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. 3-тє вид., змін. і доповн.). К.: Вид. дім «Скіф», 2008. С. 365--377.

9. Статут Ради Європи // Офіційний вісник України. 2004. № 26. Ст. 1733.

10. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2011 р. (за даними судової статистики) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.court.gov.ua/sudova_statystyka/oglyad.

11. Богатирьов І. Г. Порівняльне кримінально-виконавче право: навч. посіб. / І. Г. Богатирьов, І. М. Копотун, М. Р. Пузирьов ; за заг. ред. І. Г. Богатирьова. К.: Ін-т кримінально-виконавчої служби, 2013. 140 с.

12. Борисов В. І. Державна політика у сфері боротьби зі злочинністю та її напрямки / В. І. Борисов // Проблеми законності: респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. Х.: Нац. юрид. акад. України, 2009. Вип.100. С. 305--312.

13. Голина В. В. Преступность: мнообразие понятий и предметная сущность явления / В. В. Голина // Проблеми законності: респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. Х.: Нац. юрид. акад. України, 2009. Вип.100. С. 324--336.

14. Джужа О.М. Кримінально-виконавче право. Х.: „Юрінком-Інтер”, 2001.

15. Загальна характеристика Державної кримінально-виконавчої служби України (станом на 1 травня 2012 року). К.: ДПтС України, 2012. 105 с.

16. Захист прав потерпілого від злочину в кримінально-виконавчому праві: навч. посіб. / В. В. Василевич, А. П. Гель, В. П. Захаров, І. С. Яковець [та ін.] ; за заг. ред. А. Х. Степанюка та О. Г. Колба. Луцьк: ПП Іванюк В. П., 2010. 176 с.

17. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини / Н. І. Карпачова. К.: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, 2004. С. 278-308.

18. Колб О. Г. Деякі аспекти правового статусу засуджених до позбавлення волі / О. Г. Колб, І. А. Пришко // Вісник прокуратури. 2012. № 7 (133). С. 24--30.

19. Кримінально-виконавче право України: підручник / О. М Джужа, І. Г. Богатирьов, О. Г. Колб, В. В. Василевич [та ін.] ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. О. М. Джужа. К.: Атіка, 2010. 752 с.

20. Кримінально-виконавчий кодекс України: наук.-практ. коментар / А. Х. Степанюк, І. С. Яковець ; за заг. ред. А. Х. Степанюка. Х.: ТОВ «Одісей», 2005. 560 с.

21. Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10 т. / відп. ред. Ю. І. Римаренко, Я. Ю. Кондратьєв, В. Я. Тацій, Ю. Р. Шемшученко. К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. Т. 1: Теоретико-методологічні та концептуальні засади поліцейського права та поліцейської деонтології. 1231 с.

22. Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України. 4-те вид. переробл. та доповн. / відп. ред. С. С. Яценко. К.: А.С.К., 2006. 848 с.

23. Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України / А. П. Гель, О. Г. Колб, В. О. Корчинський [та ін.] ; за заг. ред. А. Х. Степанюка. К.: Юрінком Інтер, 2008. 496 с.

24. Пирожков В. Ф. Криминальная психология / В. Ф. Пирожков. М.: «Ось-89», 2013. 704 с.

25. Платек М. Значение минимальных правил ООН обращения с заключенными и Европейських тюремных правил для процесса нормализации / Моника Платек // Неустанно прививать убеждение: Метериалы для сотрудников исправительных учреждений. Варшава, 2002. С. 147-162.

26. Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. К.: Сфера, 2010. 326 с.

27. Права людини і професійні стандарти для працівниківпенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. К.: Сфера, 2002. 293 с.

28. Пришко І. А. Про деякі аспекти соціальної природи злочинної субкультури засуджених / І. А. Пришко // Вісник прокуратури. 2012. № 7 (133). С. 88--93.

29. Проблеми забезпечення прав засуджених у кримінально-виконавчій системі України. / В.А. Бадира, О.П. Букалов, А.П. Гель, М.В. Романов, І.С. Яковець; За загальною редакцією Є.Ю. Захарова. Харківська правозахисна група. Харків: Права людини, 2009. 368 с.

30. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. Х.: Консум, 2001. 656 с.

31. Степанюк А.Х. Кримінально-виконавче право / Степанюк А.Х. Х.: Право, 2005. 345 с.

32. Трубников В.М. Кримінально-виконавче право / Трубников В.М. Х.: Право, 2001. 436 с.

33. Хавронюк М. І. Сучасне загальноєвропейське кримінальне законодавство: проблеми гармонізації: монографія / М. І. Хавронюк. К.: Істина, 2005. 264 с.

34. Хохряков Г.Ф. Парадоксы тюрьмы. М.: Юрид. лит., 1991. 224 с.

35. Човган В.О. Характеристика та значення категорії доцільності у кримінально-виконавчому праві // Теоретичні та практичні проблеми удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи України [Текст]: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (4 травня 2011 р.). К.: Нац. акад.. внутр.. справ. 2011. С. 171-173.

36. Яковець І. С. Умовно-дострокове звільнення та заміна невідбутої частини покарання більш м'яким: монографія / І. С. Яковець. К.: ТОВ «Мікропринт», 2012. 212 с.

Размещено на Allbest.ru