Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Актуальність теми

Необхідність глибокого дослідження образу ранньомодерної української державності в сучасній польській та російській історіографіях визначається кількома головними чинниками. Відправним пунктом, безумовно, є той факт, що поява Гетьманщини не тільки мала визначальний вплив на подальшу українську перспективу, а й викликала глибокі геополітичні зміни в регіоні, наслідки яких до сьогодні відлунюють на долі східноєвропейського простору. Тому осмислення феномену ранньомодерної української державності завжди посідало важливе місце в польському та російському історичних наративах. Внаслідок цього польська та російська історіографії традиційно належали до кола основних суб'єктів дослідницького процесу у цій сфері.

Наукове освоєння історії Гетьманщини, без сумніву, неодмінно створювало високу конкурентну напругу між українською, польською та російською історіографіями. Адже від того наскільки життєздатними виявляться ті чи інші концепції залежали не тільки базові уявлення про ходу української історії та про її співвідношення з польським та російським історичними процесами, а й реалізація ідеологічних і політичних інтересів сторін. Водночас особливості прочитання ранньомодерної української державності були і залишаються одним із головних чинників формування загального образу українства в історичній пам'яті населення Польщі та Росії. Крім того, польські концепції, а особливо російські, серйозно впливали і впливають на образ української історії у світі. Тож якою виявилася доля попередньої традиції в кінці ХХ - на початку ХХІ ст., коли обидві історіографії увійшли в добу непростих трансформацій, позначених модернізацією бачення ролі історії, удосконаленням методології та дослідницького інструментарію, розширенням проблематики досліджень? Які сучасні концепції транслюють польська та російська науки у світовий історіографічний простір?

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми кафедри українознавства Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського «Актуальні проблеми дослідження історії України: джерелознавство, історіографія, методологія" (№ 5210951).

Метою дослідження є з'ясування образу ранньомодерної української державності в сучасних польській та російській історіографіях. Реалізація мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

- проаналізувати особливості дослідження проблеми в історіографії та сформувати репрезентативну джерельну базу;

- простежити внутрішньонаукові та позанаукові передумови формування у Польщі та Росії новітніх концепцій історії ранньомодерної української державності;

- з'ясувати базові, підходи, термінологічний апарат сучасних польської та російської історіографій у площині дослідження ранньомодерної української державності

- простежити співвідношення сучасних інтерпретацій польських та російських істориків з попередніми історіографічними традиціями, притаманними польській та російській історичним наукам;

- з'ясувати зміст новітніх польських та російських концепцій ранньомодерної української державності та їхнє місце в сучасному науковому просторі;

- визначити вплив корпусу конкретно-проблемних досліджень, які проводилися в різних історіографічних середовищах Польщі та Росії, на конструювання там образів ранньомодерної української державності;

- визначити піонерський внесок сучасних польських та російських істориків в дослідження проблеми та в розширення актуалізованої джерельної бази.

Об'єктом дослідження є процес історіографічного освоєння історії ранньомодерної української державності.

Предметом дослідження є вивчення та концептуалізація історії ранньомодерної української державності в сучасних польській та російській історіографіях.

Методи дослідження. Оскільки методологія, як влучно висловився ще М. Вебер, «завжди є тільки усвідомленням засобів, які виправдали себе на практиці» Вебер М. Критические исследования в области наук о культуре / М.Вебер // Культурология ХХ век Антология. - Москва: Юрист, 1995. - С. 9., для реалізації завдань дослідження обрано сукупність взаємопов'язаних між собою методів, застосування яких дозволяє досягти поставленої мети. Серцевиною є принцип історизму, який передбачає розгляд будь-якого явища в його саморозвитку під впливом різноманітних факторів. Крім того, залучено принципи об'єктивності, цілісності та контекстуалізації. З огляду на особливості об'єкту і предмету дослідження використання усіх зазначених принципів досягається через залучення таких методів, як: історико-генетичний, історико-порів- няльний, історико-типологічний, логічний, системний підхід, сходження від абстрактного до конкретного і навпаки. Поєднання різних методів дозволило глибше проникнути в сутність предмету дослідження, чіткіше виділити вузлові аспекти проблеми та сформувати вмотивовану стратегію дослідження.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець 1980-х - середину 2010-х рр. Вибір нижньої хронологічної межі зумовлено тим, що з кінця 1980-х рр. стартує якісно новий етап розвитку польської та російської історіографій під впливом радикальних змін пов'язаних із формуванням нового інтелектуального та суспільно-політичного тла, а також початком інтеграції обох історичних наук до світового наукового простору. Верхня хронологічна межа обрана з урахуванням того, що саме у 2010-х рр. в обох історіографіях остаточно сформувалися сучасні базові підходи до дослідження історії ранньомодерної української державності, до конструювання її образів, а також викристалізувалися фундаментальні характеристики різних версій останнього.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що образ ранньомодерної української державності в сучасній польській та російській історіографіях вперше став предметом цілісного дослідження. З'ясовано, що кінець 1980-х - початок 1990-х рр. став переломним для концептуа- лізації проблеми як у Польщі, так і в Росії. У Польщі набув остаточного завершення започаткований у 1960--1980-ті рр. процес поступової мар- гіналізації традиційних підходів, базованих на концепціях «меча, хреста і плуга», «єдиного шляхетського народу», «домової війни», які відсунуті на маргінес, хоча подеколи вчувається їхній залишковий відгомін. Доведено, що в основу сучасних польських інтерпретацій покладено концепцію «Центрально-Східної Європи», а також визнання самостійності української історії, закономірності появи в середині XVII ст. Української держави, нової української еліти та природності існування власних інтересів останньої, спрямованих на суверенітет Гетьманщини. Встановлено, що істотну еволюцію підходів польської історіографії відтінюють наступні фактори: концептуалізація проблеми незалежності Гетьманщини, поява опції, яка перекладає на Річ Посполиту головну провину за кризу в Україні та набуття Московією геополітичної переваги у Східній Європі, опрацювання концепції турецького протекторату як оптимальної альтернативи для Гетьманщини, інтерпретація доби Івана Мазепи у світлі ранньомодерних політико-правових уявлень.

Водночас з'ясовано, що провідною ознакою російської історіографії став розкол доти єдиного концептуального поля на два табори: традиціоналістський і модернізаторський. Типологізовано базові характеристики обох. Традиціоналістський табір, уособлює собою органічне продовження давньої від XVIII ст. традиції прочитання українського минулого. Магістральним напрямком стала адаптація концепції «зага- льноросійської культури» до нових наукових викликів. Фундаментальний тренд традиціоналістського напрямку полягає у запереченні самостійності українського історичного процесу, використанні опції «єдиного народу», належність до якого нібито усвідомлювалася і московитами, і православними Речі Посполитої, інтерпретація Переяслава 1654 р. як курсу більшості «народу» на відновлення «втраченої єдності».

Натомість модернізаторське крило, безумовним лідером якого є Т. Таїрова-Яковлєва, активно дрейфує від великодержавницької канви, що потягнуло за собою принципове зближення позицій цього табору з польською та українською історіографіями на засадах визнання: а) самодостатності українського історичного наративу; б) відновлення в середині XVII ст. державності у формі Г етьманщини як запоруки природного розвитку українського світу; в) змагань за утвердження Гетьманщини та ідеологічного обґрунтування цього процесу як фокусу української історії другої половини XVII - XVIII ст.; г) українсько- московського зближення середини XVII ст. як суто тактичного кроку нової української еліти. У рамках модернізаторської течії створено образ Мазепинської доби, який рішуче пориває з російською історіографічною традицією, водночас перегукується з інтерпретаціями сучасних українських істориків.

Саме в рамках модернізаторського крила було опрацьовано внутрішньо цілісну концепцію, відкриту для удосконалень та конкурентоспроможну, тоді як традиціоналістський табір зосереджений на проблемі нівеляції впливу і новітніх емпіричних напрацювань, і концептуалі- зацій на життєздатність російського великодержавницького образу. Встановлено, що сучасні інтелектуальні виклики провокували появу реакцій, які розбалансовують традиціоналістську концепцію, роблячи її ще більш уразливою.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при написанні конкретно-проблемних та загальних праць з польської та російської історіографій, сучасної історіографічної ситуації загалом, а також з еволюції інтелектуальних уявлень та ідей. Крім того, положення і висновки дисертації актуальні для вироблення стратегій подальших досліджень ранньомодерної української державності. Матеріали дисертації також сприятимуть збагаченню відповідних підручників для вузів та відповідних курсів лекцій.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження оприлюднювалися на міжнародних наукових конференціях: «Гуржіївські історичні читання» (Черкаси, 20-21 вересня 2007 р.); «Сучасні проблеми в дослідженні історії запорозького козацтва (Запоріжжя, 11-12 жовтня 2007 р.)»; «Полтавська битва 1709 року в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав» (Полтава, 10-12 червня 2009 р.); «Г адяч - гетьманська столиця України. Історія, культура, національна пам'ять» (Гадяч, 4-5 лютого 2010 р.); «Шості Богданівські читання» (Черкаси, 10 грудня 2010 року); «Проблеми культурної ідентичності: співвідношення традиційного і модерного аспектів ідентифікації» (Острог, 15-16 квітня 2011 р.); «Ольвійський форум - 2012: стратегії України в геополітичному просторі» (Севастополь, 6-10 червня 2012 р.); «Теоретические и практические проблемы современной науки» (Москва, 1 березня 2013 р.); «Ruthenia divida: цивілізаційні орієнтири та політичні протиріччя козацьких еліт другої половини XVII ст.» (Київ, 15 травня 2013 р.); «Історія степової України XVII - ХХ ст.» (Запоріжжя, 31 травня 2013 р.); «Nastoleni modemi vedy - 2013» (Прага, Чехія 27 вересня - 5 жовтня 2013 року); «Ziemia Slobodzka - Donbas - Krym - Cherson - Odessa w zyciu Ukrainy. Historia, j?zyk, kultura, religia, gospodarka, polityka» (Краків, Польща 3-4 листопада 2014 року); Переяславська рада 1654 року і доля українського народу (Переяслав- Хмельницький, 28 січня 2014 року).

Публікації. Результати дослідження оприлюднені у 2-х монографіях, 22-х статтях, опублікованих у виданнях, які включені до переліку фахових.

Основний зміст дисертації

У вступі визначено актуальність об'єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні рамки, наукову новизну, методи, апробацію та практичний сенс дослідження.

Перший розділ - «Історіографія проблеми та джерельна база дослідження» - складається з двох параграфів. У першому - «Історіографія проблеми» - з'ясовано ступінь дослідження створених у сучасних польській та російській історіографіях образів ранньомодерної української державності, Встановлено, що наразі є лише локальні напра- цювання. Єдину спробу перевести питання в площину з'ясування концептуальних опцій зробила Н. Яковенко. Дослідниця показала, що вже в 1960-1970-х рр. з'явилися ознаки переходу польських істориків до визнання українського козацтва самостійним суб'єктом історичного процесу. Такі зміни були кваліфіковані як «концептуальний поворот» у польській історіографії Яковенко Н. «Про Україну можна без краю...» зміни у сприйнятті польськими істориками минулого давньої України (1960-ті - 2000-ні роки) / Н.Яковенко / // Український гуманітарний огляд. - Київ: Критика, 2010. - Випуск 15. - С. 83-88..

Т. Хинчевська-Ґеннель стисло розглядаючи доробок Я. Качмар- чика, В. Сєрчика та З. Вуйціка, ставить їх на чоло впровадження в Польщі новітніх підходів до історії козацтва та Гетьманщини Chynczewska-Hennel T. Polscy historycy o Kozaczyznie XVII wieku / T. Chynczewska-Hennel / // Україна в Центрально-Східній Європі: Студії з історії ХІ-XVIII століть. - Київ: Інститут історії НАНУ, 2000. - C. 285, 287.. При цьому дослідниця, а також К. Бобятинський стали авторами оглядів нечисленної сучасної польської літератури про діяльність І. Мазепи, а П. Кролль - про Пилипа Орлика Bobiatynski K. Stosunki Stanislawa Leszczynskiego z Iwanem Mazepa w polskiej historiografii / K. Bobiatynski / // Полтавська битва 1709 року в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав. Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції / Ред. кол. В. Щербак, П. Кравченко та ін. - Полтава, 2009. - С. 71-80; Chynczewska-Hennel T. Mazepa w polskiej historiografii / T. Chynczewska-Hennel / // Іван Мазепа та його доба. Історія, культура, національна пам'ять. Матеріали міжнародної наукової конференції / Упор. В. Щербак. - Київ: Темпо- ра, 2008. - С. 50-61; Kroll P. Postac i dzialalnosc Filipa Orlika w polskiej historiografii / P. Ktoll / // Пилип Орлик: життя, політика, тексти. Матеріли Міжнародної наукової конференції до 300- річчя Бендерської конституції 1710 р. / Відпов. ред. Н. Яковенко. - Київ: Пульсари, 2011. - C. 143-159.. Відзначаючи головні тенденції польської історіографії, перелічені автори констатували другорядність цієї проблематики в Польщі порівняно з українською історіографією.

Напередодні ювілеїв Переяслава 1654 р. та Гадяча 1658 р. завдяки К. Бобятинському, М. Нагельському та К. Петкевичу з'явилися розвідки про дослідження цих проблем у Польщі Бобятинський К. Гадяцька унія в польській історіографії / К. Бобятинський / // Гадяцька унія 1658 року / Від. секр.. В. Брехуненко. - Київ: ІУАД, 2008. - С. 306-349; Нагельський М. Переяславська угода 1654 року у польській історіографії / М. Нагельський / // Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження) / Відп. секретар Я. Федорук. - Київ: Смолоскип, 2003. - С. 653-679; Петкевич К. Переяславская рада 1654 года в новейшей польской историографии и публицистике / К. Петкевич / // История и современность. - 2007. - № 2. - С. 184--213.. Частину тексту розвідок присвячено внеску сучасних польських істориків. Подано стислий образ дослідницьких підходів, акцентовано увагу на співвідношенні напра- цювань польських та українських вчених.

Зрештою, у Польщі з'явилися друком короткі огляди сучасних досліджень, присвячених постаті гетьмана Івана Виговського (Д. Грачик), польським працям з початкового етапу української Національно- визвольної війни (П. Кролль), археографічним публікаціям польських та українських дослідників 1990-х рр. - початку ХХІ ст. з історії українського козацтва (М. Нагельський). В останньому з оглядів М. Нагельський надзвичайно критично оцінив стан сучасної польської археографії в цій ділянці станом на 2002 р., наголосивши на тому, що «поважні досягнення української сторони у публікації джерел з історії козацтва залишаються в разючій диспропорції з досягненнями польських істориків» .

З доробку російських вчених увагу приковували праці про добу Б. Хмельницького та І. Мазепи (Д. Бравцев, В. Брехуненко, Т. Чухліб, В. Яценко). Зокрема, Д. Бравцев узагальнив, що в Росії в шкільних програмах події в Україні трактуються як внутрішні російські Nagielski M. Stan badan nad Kozaczyzn^ w swietle historiografii polskiej i ukrainskiej // Polska historiografia wojskowa. Stan badan i perspektywy rozwoju / Pod redakcja Henryka Stacczyka. - Torun: Adam Marszalek, 2002. - S. 244. Бравцев Д. А. Визвольна війна українського народу середини XVII ст. в сучасній російській навчальній літературі / В. Бравцев/ // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Херсон: ХДПУ, 2002. - Вип. 7. - С. 203-206.. Т. Чухліб оглянув особливості функціонування концепції «зради» І. Мазепи Чухліб Т. Іван Мазепа: до дискусії про розкриття проблеми «вірності» і «зради» українського гетьмана в російській офіційній традиції та історіографії / Т. Чухліб / // Україна в Центрально- Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). - Київ: Інститут історії НАНУ, 2013. - Випуск 13. - С. 329-337. В. Яценко, констатував «живучість імперської моделі» української історії, стисло оглянув підходи російських істориків до українсько- московської війни 1658-1659 рр., а також доробок О. Малова, І. Андрє- єва та В. Артамонова, зробив спробу простежити зв'язок сучасних російських інтерпретацій доби І. Мазепи з попередньою традицією Яценко В.Сучасна російська історіографія про козацьку революцію 1648-1657 рр. / В.Яценко / // Записки Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. - Харків: ХНПУ, 2005. - Т. 11. - С. 270-275. Його ж.Українські фрагменти в студіях російського військового історика Алєксандра Малова / В. Яценко / // Записки Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. - Харків: ХНПУ, 2009. - Т. 13. - С. 308-315; Його ж. «Імперська візія» історії Гетьманщини та гетьмана Івана Мазепи у науковому доробку російського історика Вла- діміра Артамонова / В.Яценко / // Сіверянський літопис. - 2014. - № 6. - С. 46-67..

Попри усю свою фрагментарність частина напрацювань є добрим інтелектуальним стимулом для подальшого осмислення проблеми.

У другому підрозділі - «Джерельна база дослідження» - охарактеризовано сукупність залучених джерел, яка має два рівні. Перший утворюють історіографічні джерела, які віддзеркалюють власне процес наукового освоєння сучасними польськими та російськими істориками історії ранньомодерної української державності. Другий рівень наповнюють джерела, які створюють історіографічний контекст.

Джерельна база першого рівня включає наступні групи джерел: а) праці польських та російських істориків, дотичні історії ранньомо- деної української державності; б) матеріали круглих столів та дискусій («Східні слов'яни в ХУП-ХУШ ст.: етнічний розвиток та культурна взаємодія», «Термінологія та хронологія історії України XVII ст.», «Грані Полтавської перемоги», обговорення монографії Тетяни Таїро- вої-Яковлєвої «Іван Мазепа та Російська імперія. Історія «зради»», а також доповіді Г. Саніна «Богдан Хмельницький та Іван Мазепа»); в) археографічні публікації сучасних польських та російських дослідників; д) загальні праці з історії України, Речі Посполитої, Росії пера сучасних польських та російських істориків.

Джерельну базу другого рівня утворює наукова література, яка дозволяє з'ясувати інтелектуальні обставини, які склалися на сучасному етапі в Росії та Польщі для розвитку досліджень з історії ранньо- модерної української державності, а саме: 1) доробок сучасних польських та російських істориків у галузі методології, історичного пізнання, а також відповідна перекладна західна наукова література, яка побачила світ у Росії та Польщі; 2) праці сучасних істориків, які формують зовнішній конкурентний дослідницький контекст; 3) комплекс праць, які представляють попередню польську та російську традиції освоєння проблематики ранньомодерної української державності.

Другий розділ - «Суспільне та інтелектуальне тло формування сучасного бачення історії ранньомодерної української державності у Польщі та Росії» - складається з трьох підрозділів. У першому - «Вплив радикальних змін суспільного ландшафту» - простежено вплив суспільних трансформацій кінця 1980-1990-х рр. на дослідження й кон- цептуалізацію у Польщі та Росії ранньомодерної української державності. У Польщі вже з кінця 1960-х рр. дослідники почали підважувати давню польську традицію заперечення самостійності українського історичного процесу. А дедалі сильніше вкорінення ідей Є. Г едройця виконувало тоді функцію потужного ціннісного стимулятора. Тому зміни суспільно-політичного тла тільки прискорили процес оновлення. Натомість у Росії, де ступінь ізоляції від Заходу був непорівняльно вищим, ніж у ПНР, дух оновлення швидко був приглушений, а непрості українсько- російські взаємини та суспільний фон, навіюваний на державному рівні, навпаки почали підштовхувати до радикалізації великодержавницького прочитання української історії, зокрема й ранньомодерної, куди сягають своїми коріннями основні колишні й сучасні російські історичні міфи, зав'язані на українському питанні.

У другому підрозділі - «Проблема оновлення дослідницького інструментарію» - розглянуто зміни в Росії та Польщі наукового тла дослідження ранньомодерної української державності під впливом процесу долучення польської та російської історіографій до освоєння західних методологій та удосконалення дослідницького інструментарію. Показано, що з кінця 1980-х рр. і в Польщі, і в Росії спостерігався бум перекладної літератури, яка знайомила з методологіями історичної антропології, історії повсякдення, мікроісторії, тендерної історії, інтелектуальної історії, нової соціальної історії, постмодернізму тощо. В обох історіографіях з'явилися праці, у яких по-новому осмислювалося ремесло історика а також шляхи подолання дедалі відчутніших розривів між теоретиками та істориками-практиками (Д. Александров, В. Вжо- сек, Є. Доманська, Я. Кєнєвич, Н. Копосов, М. Кромм, Є. Поморський, Л. Рєпніна, Є. Топольський, Д. Хапаєва та ін.). У Росії почалися рефлексії стосовно того, що головним двигуном розвитку науки є конкуренція методологій та дослідницьких стратегій. Поява такого інтелектуального тренду дисонувала з великодержавницьким баченням української історії та інспірувала ціннісне розшарування серед істориків. Свою роль відіграло і зближення між Україною та Польщею в різних сферах.

У третьому підрозділі - «Перегляд / консервування концептуальних підходів до прочитання ранньомодерної української історії» - досліджено особливості теоретичної бази польських та російських істориків стосовно прочитання ранньомодерної української історії. У польській історіографії було остаточно маргіналізовано концепції «меча, хреста і плуга», «домової війни», «єдиного шляхетського народу». Натомість набула поширення концепція «Центрально-Східної Європи», генерована ще в 1920-1930-х рр. О. Галецьким. З'явилися праці, спеціально присвячені обґрунтовуванню окремого місця України в регіоні. Є. Клочовський запропонував також поняття «молодшої Європи», поставивши польський та український світи на один щабель.

Набула популярності концепція Речі Посполитої як добровільної федерації народів при центральній ролі поляків. Польськоцентризм було модифіковано до м'якших форм: оптимальність існування під спільним дахом і польською домінантою українців, білорусів, литовців та поляків. Ця ідея знайшла відгук і в певних колах української історіографії, хоча в Польщі не бракує критики. Зокрема, Д. Колодзейчик закидає концепції «перебільшений ідеалізм, так само як і певний презентизм та анахронізм» .

У Росії було розхитано монополізм концепції «загальноросійської культури». Дійшло й до прямого заперечення. Зокрема, Ю. Лабинцев наголошував, що «Національно і ментально Україна, як і Білорусія, - не частина Росії, а особливий світ, який за всієї спільності східного слов'янства розвивався своїм особливим шляхом». М. Дмітрієв, який у 1997 р. обстоював стару концепцію, у 2001 р. стверджував, що хоча православне населення Речі Посполитої «саме себе називало «рутени», «русь», «руськіє», «православні», однак це зовсім не означає, що воно було одним народом чи нацією з «російським» населенням Московської держави». Утім магістральним напрямком стало пристосування зауваженої концепції до нових умов. Б. Флоря наполягав на тому, що до середини XVII ст., «уявлення про єдність усіх східних слов'ян як особливої етнічної спільноти продовжувало посідати значне місце», і що русини Речі Посполитої та московити - «єдиний народ».

Підживив цю концепцію також дискурс про модерні нації. «Ранній» М. Дмітрієв наголошував, що в 1620-х рр. «в українському середовищі проект «великої російської нації» визрів (і швидше всього не під впливом «московського проекту», а паралельно)».

У підсумку зазначені вище новації створювали підґрунтя для суттєвої еволюції як у польській, так і в російській історіографії образу ранньомодерної української історії.

Третій розділ - «Образ ранньомодерної української державності в польській історіографії» - складається з трьох підрозділів. У першому - «Базові теоретичні підходи» - розглядаються ключові підходи сучасних польських дослідників до інтерпретації історії ранньомодерної української державності. З'ясовано, що інтерес у Польщі до західних методологій, не призвів до впровадження їх в реальні дослідження у згаданій ділянці. Розрив між істориками-теоретиками та істориками- практиками тут намітився не менший ніж в Росії чи в Україні. Домінує «ідеологія професіоналізму». Історики ранньомодерної доби, виявилися у Польщі послідовними у відмові від концепцій «меча, хреста і плуга», «домової війни», «єдиного шляхетського народу», а Т. Хинчевська- Геннель та З. Вуйцік переймалися осмисленням концепції «Центрально-Східної Європи». Іншим базовим підходом стала концепція «Речі Посполитої багатьох народів». її розробник, А. Судима Камінський, закликав позбутися «польського історіографічного націоналізму».

З 1990-х рр. погляд на Україну як на окремий цивілізаційний суб'єкт почав домінувати. Як складова Центрально-Східної Європи Україна вбирала впливи Західної Європи й була тісно пов'язана з польським світом, що мало фундаментальне значення і для Польщі. Є. Кло- човський промовисто підсумовував: «Історію Польщі від XIV ст. не можна зрозуміти без компоненту русько-українського чи також литовсько-білоруського».

У дисертації показано, що нині ніхто в Польщі не заперечує існування в ранньомодерні часи української еліти. А поява монографії Є. Бем-Вишневської, де аргументовано доведено, що тогочасна шляхта розуміла Річ Посполиту переважно як Польську державу, нокаутувала концепцію «єдиного шляхетського народу». Водночас ідея нероз- членованого українсько-польського історичного простору під польською парасолькою присутня рецидивно (використання поняття «українні землі» замість «українські», підведення української шляхти під поняття «коронна шляхта» тощо). Лише М. Франц, до кваліфікації якого є поважні претензії у Польщі, відкрито висловився на користь ідеї злитості.

Напрямок еволюції сучасної польської історіографії добре відбиває поява опції гальмування Річчю Посполитою українського державотворення як головної передумови визрівання Національно-визвольної війни в Україні (В. Сєрчик, М. Маркевич), а також концепції, яка перекладає на польську сторону головну провину за те, що Гетьманщина та Варшава так і не змогли порозумітися, чим розчистили Московії шлях до перетворення на європейську потугу (Я. Домбровський).

У другому підрозділі - «Понятійний апарат» - досліджується термінологія сучасних польських дослідників як своєрідне дзеркало і процесу оновлення наріжних засад концептуалізації, і відгомону попередніх дискурсів. Амбівалентність ситуації проявляється вже в маркуванні української Національно-визвольної війни середини XVII ст. Зберігаються в ужитку поняття «повстання Хмельницького», «велике козацьке повстання», «Хмельниччина». За рамки «козацького» вийшли З. Вуйцік («велика війна), Ґ. Літвін («національна війна»), Є. Клочовський («народно-козацьке повстання»), К. Петкевич («козацька революція»), М. Маркевич («велике народне повстання»), позначивши початок зближення позицій української та польської історіографій. Водночас поняття «домова війна» часто прикладається для маркування початкового етапу війни. Тільки М. Франц вживає його як основне. Утім, збереження в обігу поняття «домова війна» зміщує образ явища, бо тягне за собою формат громадянської війни, а не українсько-польської, тим більше, що ця дефініція паралельно позначає «рокоші» коронної шляхти та війська. Про саме такий ціннісний шлейф свідчить і використання понять «козацько-польська війна», «польсько-козацькі стосунки», «козацько-російська війна», що свідчить про штучне розділення «козацького» та «українського».

Основним маркером для дітища Б. Хмельницького є панівне в сучасній науці поняття «Козацька держава». Проте дефініція «Українська держава» пробиває собі дорогу (Г. Віснер, Є. Клочовський, Д. Коло- дзейчик, П. Кролль, М. Маркевич). Як місток зустрічаються дефініції «держава козацько-українська», «Козацько-Руська держава» (А. Пер- наль, В. Сєрчик). Поняття «Україна» традиційно позначає «коза-цькі краї». Але з'явилися порухи до його використання в ширшому розумінні, яке прямує до «України» як еквівалента «Русі» (Г. Літвін). В обігові перебувають також дефініції «Гетьманщина» та «Гетьманат».

Загалом термінологічний апарат польських істориків, демонструє значну інерційність. Навіть дослідники, які генерують нові інтерпретації історії раньомодерної української державності, подеколи вживають поняття, що на маркерному рівні підтримують старі стереотипи.

У третьому підрозділі - «Концепції» - досліджується власне сучасні польські концептуалізації. Доведено, що 1990-ті рр. стали у Польщі в цій сфері добою наростання знакових змін, провісником яких був доробок 1960-1980-х рр. З. Вуйціка, Т. Хинчевської-Геннель, В. Сє- рчика та Я. Пердені. Ці зміни призвели до формування нового образу ранньомодерної української державності, суттєво відмінного від попередніх версій і вільного від давньої традиції жорстко розглядати події і процеси крізь призму інтересів Речі Посполитої. Іншою фундаментальною особливістю є хронологічна та проблемна незбалансованість образу. Це пов'язано зі ступенем поєднання історії Гетьманщини в ту чи іншу добу з власне польським історичним процесом. Тому XVIII ст. представлене в цьому образі дуже фрагментарно.

В інтерпретації причин Національно-визвольної війни провідною тенденцією став перехід від констатації суми станових та релігійних протиріч до визнання наявності устроєвої кризи в Речі Посполитій та власне українсько-польського протистояння. Як підсумовував Д. Гєров- ський, «початок тій кризі польської державності поклало порушення пі- дставової устроєвої засади, якою було забезпечено толерантність і свободу розвитку кожної народності, кожної етнічної групи, кожної релігії, що склалися у багатонаціональній Речі Посполитої. Настало це на території України, яка прагнула до такої самостійності, яку в Люблінській унії забезпечило собі Велике князівство Литовське, і яку не хотіли чи не змогли надати». Поява такого підходу перегукується з домінантними інтерпретаціями української історіографії та модернізаторського крила російської історіографії (Т. Таїрова-Яковлєва).

Ексклюзивом польських істориків стало новаторство в прочитанні впливу магнатської колонізації (Г. Літвін). По-перше, до інтерпрета- ційного поля введено чинник занепаду ролі дрібної та середньої шляхти у публічному житті. По-друге, традиція пов'язувати з колонізаційною лихоманкою радикалізацію настроїв козацтва виведена на рівень того, що скорочення Поля загрожувало самому існуванню як козацтва, так і Кримського ханату.

Усе це у поєднанні з визнанням устроєвої кризи інспірувало появу опції неуникненності виступу 1648 р. (Г. Літвін, М. Маркевич, В. Сє- рчик), що наближує ці польські підходи до стійкої традиції української історіографії. Водночас концептуалізація процесу наростання релігійної та міжетнічної напруги в Україні подеколи не позбавлена стереотипів (добровільність полонізації, релігійна толерантність).

Доведено, що всі сучасні польські інтерпретації базуються на концепції, про виникнення у середовищі старшини ідеї побудови власної держави. Різноголосся починається лише на рівні представлення наслідків реалізації проекту. Простежено, що появу реальних державницьких планів більшість відносять до кінця 1648 - початку 1649 р., Водночас Д. Гєровський, В. Сєрчик та К. Петкевич ведуть мову про червень 1648 р., що перегукується з подібною тенденцією в сучасній українській історіографії (В. Брехуненко, Ю. Мицик). К. Петкевич та Я. До- мбровський стали у Польщі також авторами версії щодо виникнення держави у 1648 р. Водночас не зникла традиція заперечувати факт появи держави (М. Франц, К. Лоссон, Ф. Лесняк та Я. Рись). Проте лише К. Лоссон спеціально обґрунтовувала цю тезу: нібито брак міжнародного визнання Гетьманщини та втрата гетьманом статусу суверена після Переяслава 1654 р. Водночас Я. Домбровський та К. Петкевич пропонують розділити питання створення держави по факту та її легітимацію.

Ключовою складовою польського образу є представлення ідеї незалежності Гетьманщини як головної мети Б. Хмельницького. Показано, що саме польські історики задають концептуальний тон, відтінюючи прагнення більшості інших дослідників уникнути дискурсу з цього приводу. Але спільним знаменником є переконання, що Хмельницькому так і не вдалося створити незалежну державу де-юре. Під кінець 1990-х рр. з'явилася опція геополітичної короткозорості Варшави як наріжної причини переходу Гетьманщини під крило Москви (Я. Домбровський, М. Маркевич, В. Сєрчик, Т. Цесельський). Водночас була генерована версія, яка видає Переяславську раду 1654 р. за вимушений крок Б. Хмельницького, трагізм якого той добре усвідомлював (Я. Качмарчик, М. Нагельський). Польські дослідники уникають аналізу Березневих статей та подальших українсько-московських угод. Натомість наголошується на невтомних пошуках гетьманом міжнародних комбінацій для унезалежнення України, що перегукується з підходами українських істориків та Т. Таїрової-Яковлєвої. А поєднання цього дискурсу з концепцією турецького протекторату як оптимальної альтернативи для Гетьманщини (Д. Колодзейчик, К. Петкевич) стало яскравим маркером подолання польських великодержавницьких підходів.

Серцевиною сучасного прочитання Гадяцької унії 1658 р. стало домінування опції про спадкоємність між Б. Хмельницьким та І. Вигов- ським. Г адяцькі ідеї тлумачаться як такі, що відкривали реальний вихід із геополітичного кута, а вихолощення концепції Великого князівства Руського під час ратифікації трактату однозначно подається як головний фактор в колі причин, що призвели до краху гадяцького проекту (Я. Качмарчик, П. Кролль, М. Нагельський, Т. Хинчевська-Геннель).

Генерально в польській історіографії сучасний образ Гетьманщини після краху Гадяцької унії, а особливо після Чуднова 1660 р.-- це хаос, породжений Руїною. Увага концентрується на Правобережній Гетьманщині яка була тісніше зв'язана з Варшавою і де виникали концепції поновлення зверхності короля. Серед пріоритетів не значиться розлога концептуалізація причин і перебігу громадянської війни, внутрішня еволюція еліти Гетьманщини, політичні концепції Московії з українського питання.

Найважливіша новація в прочитанні Руїни полягає в переосмисленні стратегій Варшави під кутом потреби адекватно сприймати появу Гетьманщини. Подібно до ситуації в українській історіографії та в мо- дернізаторському таборі російської, відправним пунктом стало визнання тяглості в політичних концепціях гетьманів ідеї самодостатньої Гетьманщини обох берегів Дніпра. Традиційно трактуючи Андрусів 1667 р. як перемогу Московії, сучасні історики інноваційно для польської історіографії подають Андрусів 1667 р. як подію, що підвела риску під можливостями появи об'єднаної та суверенної України (У. Аугустиняк,

Є. Клочовський, Ґ. Літвін, В. Сєрчик, М. Франц). Також з'явилася інноваційна інтерпретація Вічного миру 1686 р., яка полягала в наголошенні на тому, що Москва зуміла змиритися з існуванням української автономії, тоді як шляхта занехаяла ідею реформування Речі Посполитою у державу трьох народів (Д. Гєровський, Г. Літвін).

Інтерпретації доби І. Мазепи перегукуються з ключовими тенденціями в українській історіографії, й у працях Т. Таїрової-Яковлєвої: ідея соборної Гетьманщини - центральна в діяльності гетьмана; гетьман прагнув стати незалежним володарем. Знаковим є визнання В. Сєр- чиком І. Мазепи «православним європейцем» та «удільним монархом» по факту. Крах планів І. Мазепи однозначно витлумачується як вирішальний удар по перспективі здобути Гетьманщині незалежність. Водночас особливу позицію обстоює А. Андрусевич. І вона органічно пов'язана з російською концепцією «зради гетьмана»: І. Мазепою рухали лише «тимчасові інтереси та низькі спонуки».

Образ П. Орлика базується на трьох засадах: висока освіченість гетьмана, спадкоємність політичних концепцій з попередниками, винятково складні міжнародні обставини, європейський кругозір. Б. Майгер кваліфікує Конституцію 1710 р. як власне конституцію для незалежної України. К. Лоссон - як pacta convene. Остання дослідниця також пропонує цілком інакший підхід до прочитання мотивів, які рухали упорядниками: статті містять спеціально вмонтовані недомовки, здатні провокувати інші тлумачення зацікавленими особами. Загалом прочитання Конституції 1710 р., довершує піднесення образу еліти Гетьманщини до рівня кола, яке належало до європейського світу, вбирало західноєвропейські впливи та прагнуло до самостійного державного життя.

Лівобережна Гетьманщина післямазепинських часів представлена в польському дискурсі лише пунктирно. Є. Клочовський та В. Сєрчик фаталізують негативну перспективу української державності. Іншу проекцію створює новітня концептуалізація К. Лоссон світогляду української еліти початку XVIII ст. Аналізуючи літописи С. Величка, Г. Грабян- ки та Конституцію 1710 р., дослідниця заперечує наріжну тезу В. Сєр- чика про затухання у свідомості старшини державної ідеї, підкреслюючи, що було сформовано цілісний історичний міф, який обґрунтовував окремішність українського світу, виняткові права козаків, легітимність визволення України з-під «московського ярма».

Загалом сучасні польські історики, суттєво модифікувавши польське бачення ранньомодерної української державності, запропонували образ, наділений високою конкурентоспроможністю. Його поява віддзеркалює вихід польської історіографії на переосмислення цієї ключової сторінки української історії коштом ревізії польських великодержавницьких опцій. Значна частина концептуальних новацій, зблизила інтерпретації з візією української історіографії та модернізаторським крилом російської.

Четвертий розділ - «Традиціоналістська модель російської історіографії» - складається з трьох підрозділів. У першому - «Базові теоретичні підходи» - розглядаються підстави виділення в сучасній російській історіографії традиціоналістського табору (О. Алмазов, І. Ан- дрєєв, Є. Анісімов, С. Антоненко, А. Анфертьєва, В. Артамонов, І. Ба- булін, А. Богданов, В. Бондарєв, А. Бурдін, А. Виноградов, А. Галашин, В. Грановський, А. Євлахов, Л. Заборовський, Н. Захарьїна, Д. Іванов, М. Кисельов, К. Кобзарєва, К. Кочегаров, П. Кротов, Т. Круглова, І. Ку- рукін, А. Лавров, Я. Лазарєв, Л. Манькова, М. Маєр, А. Малов, М. Павленко, Н. Петрухінцев, М. Рогожин, Г. Санін, Л. Семенова, С. Сєдов, М. Смірнов, Г. Таліна, М. Уйма, Є. Федосєєв, Б. Фонкіч, Б. Флоря, О. Хаванова, Г. Ходирєва, А. Шкваров). Такими є сповідувані традиціоналістами базові підходи: заперечення самостійності українського історичного процесу, концепції «загальноросійської культури», «єдиної держави», «зради» та «народу» як рушія відновлення порушеної єдності. Ще одним принципом є обґрунтована ще С. Соловйовим правомірність вписування до жорсткої великодержавницької концепції емпіричного матеріалу, який їй суперечить.

Подібно до польських істориків, традиціоналісти залишилися осторонь методологічних дискусій, концентруючись на «ідеології професіоналізму», однак на відміну від польських колег не відмовилися від ревізії великодержавницьких підходів, зробивши ставку на пристосування до нових реалій радянської російської концепції, яка своїми коріннями сягає інтерпретацій XVIII - початку ХХ ст. Збереглася орієнтація на принцип політичної доцільності. Г. Санін навіть прямо заявив: «Оцінка постатей Богдана Хмельницького та Івана Мазепи завжди була політизованою, і я не збираюся відходити від цієї політизації».

У другому підрозділі - «Понятійний апарат» - розглядається термінологія традиціоналістів. Ключовою категорією для них залишається поняття «возз'єднання». Л. Заборовський та Б. Флоря спеціально намагалися переобґрунтувати потребу збереження його в ужитку. Крім того, відбивати розчинення українського історичного наративу в російському призначені терміни «єдина держава» та «український сепаратизм», а цементувати уявлення про те, що Г етьманщина не може бути поставлена в один ряд з ранньомодерними державами покликаний правопис з малої літери понять «Гетьманщина», «Українське гетьманство», «Гетьманат», «Козацька держава». Спекулятивно вживаються поняття «Мала Русь», «Малоросія» (лише для позначення тих українських земель, які потрапили під Москву). Важливим термінологічним маркером стало збереження в обігу поняття «зрада».

Частина ж термінології демонструє здатність традиціоналістів адекватно сприймати сучасні наукові новації, якщо ті не загрожують великодержавницькій концепції. Зокрема, під впливом української історіографії адаптовано поняття «Національно-визвольна війна» та «Українська національна революція». Як і в сучасній польській та англомовній історіографіях прижилося поняття «повстання Богдана Хмельницького». Попри загальну тенденцію ставити Г етьманщину на порядок нижче за тогочасні держави, все таки використовується дефініція «Українська держава».

У третьому підрозділі - «Концепції» - досліджується сконструйована в середовищі традиціоналістів модель ранньомодерної української державності. З'ясовано, що вона органічно продовжує попередню російську великодержавницьку традицію, припасовуючи її до новітніх наукових реалій. Подібно до польської версії, традиціоналістський образ не є цілісним і концентрується на тих проблемах, які мають фундаментальне значення для російського історичного наративу: доба Б. Хмельницького, Переяслав 1654 р., українсько-московські стосунки, Руїна, українське питання в міжнародних відносинах, доба І. Мазепи. При цьому питання, пов'язані з передумовами та гаслами Національно- визвольної війни, відсунуті на маргінес, тоді як у польській історіографії посідають чільне місце.

Іншою ключовою рисою є розбалансованість образу. До жорсткого «возз'єднавчого» каркасу вмонтовані компоненти, які розмивають навіть його основу - положення про іманентну неминучість «возз'єднання». Головними з них є: концепція, що козаки аж до середини XVII ст. пов'язували своє майбутнє виключно з реформою устрою Речі Посполитої (Б. Флоря, Л. Заборовський); інтерпретація Переяслава 1654 р. як тактичного розрахунку і Чигирина, і Москви (Б. Флоря, Л. Заборовський); подання панправославної ідеї (а не релігійної солідарності з православними Речі Посполитої) як рушія «возз'єднання» (О. Малов). Водночас продовжує функціонувати радянська теза, що ідея «возз'єднання» жила у свідомості «народу» ще до часів Б. Хмельницького (Н. Рогожин, Г. Санін).

Яскравим свідченням технології вмотування до «возз'єднавчої» візії новітніх напрацювань є інтерпретація природи Гетьманщини. На відміну від радянських часів, наголошення на державності Гетьманщини стало домінантною рисою традиціоналістського табору. А Б. Флоря навіть в руслі загального сучасного тренду розвинув ідею, що на початку 1649 р. Б. Хмельницький обґрунтував «програму незалежного існування України поза Польсько-Литовською державою». Однак у голови старшини вкладається розуміння незалежності як транзитного пункту на шляху до «возз'єднання» з Московією.

Водночас Я. Лазарєв зробив спробу надати нового дихання давній російській концепції бездержавності Гетьманщини, висунувши положення, що гетьман не мав влади над містами з магдебургією, а також тезу, що каталізатором одержавлення Гетьманщини взагалі стала Москва, поширивши у 1720-ті рр. владу гетьмана на всі стани..

Центральне місце традиційно посідає пояснення Переяслава 1654 р. як «возз'єднання» і консолідованого вибору українського «народу». Залишилося в ужитку й давнє положення про «тиранію» старшини, від якої простолюд бачив порятунок у владі царя (І. Андрєєв, В. Артамонов, М. Рогожин, Г. Санін). Прикладається навіть суто модерне поняття «національного вибору» (І. Андрєєв). Визнання договірності Березневих статей супроводжується плюралізмом у визначенні їхнього правового змісту (інкорпорація, автономія, протекторат, федеративний зв'язок).

Водночас суттєво відрізняється від радянської візії концептуалі- зація реального рівня державності Гетьманщини після Переяслава 1654 р. Провідною тенденцією стала теза про формальне обмеження самостійності Гетьманщини (І. Бабулін, Л. Заборовський, Г. Санін), яка підважує концепцію «єдиної держави» та реанімує погляди російських істориків права кінця ХІХ - початку ХІХ ст., перегукуючись з підходами модернізаторської хвилі в російській історіографії та сучасних українських і польських істориків. Найрадикальнішими стали узагальнення, що навпаки «у складі Росії була зміцнена українська державність» (Г. Санін) і що в останні роки життя Б. Хмельницького «гетьманат був практично, з деякими винятками, незалежним, зокрема його керівники вели самостійну зовнішню політику (Л. Заборовський). Курс Москви на знищення державності Гетьманщини подається як цілком прийнятний для українського світу. Обґрунтовується це за допомогою п'яти ключових аргументів: 1) цар повільніше ніж король розмивав суверенітет Української держави; 2) в Україні не було уявлень про Гетьманство як суверенну державу (спекулятивно виводиться з факту звернень духівництва та міщан до царя за підтвердженням привілеїв); 3) стратегії царя в Гетьманщині і прагнення гетьманів приструнити Запорожжя - типологічно подібні інструменти; 4) Г етьманщина має бути принесена в жертву розвитку у Московії абсолютизму; 5) глобальні зовнішньополітичні потреби Московії іманентно пріоритетні над українськими інтересами.

Прочитання українсько-московських протиріч відбиває наявність у традиціоналістському таборі як збережених радянських підходів, так і спроб імплементувати новітні дослідницькі тенденції. У першому випадку напруга між Гетьманщиною та Москвою оголошується наслід-ком зовнішніх впливів та орієнтації старшини на «польську культуру» (О. Алмазов). У другому інтерпретації відштовхуються від визнання наявності базових відмінностей між українським та московським суспільствами (І. Андрєєв, В. Артамонов, Б. Флоря). Б. Флоря навіть відзначав, що «виникнення різних протиріч та складностей було неминучим при контакті між двома такими різними суспільствами з різною соціальною структурою та різними історичними традиціями». Для збереження ж загальної концептуальної оболонки використовується таке мірило, як ступінь відповідності політичних стратегій гетьманів та еліт зовнішньополітичним інтересам Московії. О. Алмазов, наприклад, прямо пише про необхідність застосування цього критерію. Відтак залишається в обігові й концепція «зради», під яку підводяться дії І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері, пізнього І. Брюховецького.

Водночас робляться спроби штучно занизити градус протиріч аж до твердження, що «новації в становищі України до зради Мазепи в 1708 р. були дуже незначними. Вони були зворотною реакцією уряду на спроби того чи іншого гетьмана відколотися від Росії» (М. Рогожин, Г. Санін). Зокрема й Конотоп 1659 р. розглядають як каталізатор уніфікації, хоча Переяславська угода ІІ кваліфікується як така, що порівняно з Г адяцькою унією 1658 р. нібито «забезпечувала козацтву сприятливіші умови існування». (І. Бабулін). Відповідно й Андрусівське перемир'я 1667 р. та Вічний мир 1686 р. розглядаються винятково крізь призму інтересів Московії (К. Кочегаров, Д. Іванов, Б. Флоря). А в інтерпретації Г. Саніна Андрусів 1667 р. взагалі названо фактором стабілізації ситуації на Лівобережжі. Об'єднання П. Дорошенком на короткий час в 1667 р. Гетьманщини виглядає лише наслідком того, що той скористався обставинами, для поширення своєї влади на Лівобережжя.

На початку ХХІ ст. з'явилася пластичніша інтерпретація діяльності П. Дорошенка (Л. Заборовський), яка зближує позиції російських істориків з українськими та польськими. Гетьман подається як «тверезий, більше того, талановитий політик», продовжувач справи Б. Хмельницького. Б. Флоря акцентував увагу на тому, що спершу гетьман планував об'єднати Гетьманщину під протекторатом султана.

Найменше порівняно з радянським каноном еволюціонувало прочитання доби Івана Мазепи. Апробовані сучасні підходи вплинули лише на узагальнення другого рівня, тоді як фундаментальні інтерпретації, на підставі яких формуються базові уявлення, залишилися без змін. Стрижнем, є концепція «зради» гетьмана та його всеохопної аморальності. Інша наріжна інтерпретація полягає в тому, що «Мазепа не мав наміру виводити Гетьманщину на рівень незалежної держави, але переходив під владу шведського сателіта Лєщинського, зраджуючи інтереси українського народу» (В. Артамонов). Для підсилення цієї тези використовується також давній стереотип російської історіографії, що І. Мазепа «довгий час, майже завжди незмінно йшов у фарватері російської політики та був слухняним виконавцем царських розпоряджень» (К. Кочегаров). А щоб збалансувати цей стереотип з нещодавно оприлюдненими Московськими статтями 1689 р., їх штучно зводять до звичайних розпорядчих царських грамот (К. Кочегаров).

На такому фоні цілком органічною виглядає спроба перекласти на І. Мазепу всю провину за курс Московії на знищення Гетьманщини. Для більшого ефекту протиставляються політичні концепції Б. Хмельницького та І. Мазепи (Г. Санін, Н. Рогожин). Але сформувалося два взаємо- виключні підходи для пояснення спонук повстання 1708 р.: заперечення наступу Петра І на державність Гетьманщини (Я. Лазарєв, Г. Санін); наголошення на неспроможності І. Мазепи протистояти централізації (І. Андрєєв, В. Артамонов). Додатковим фактором, який до всього розхитував традиціоналістську візію, стало визнання того, що «старшинська верхівка хворобливо реагувала на дедалі більше ущемлення своєї автономії» і що «російська війна за Балтику виходила за сферу як «національно-українських, так і гетьманських інтересів» (В. Артамонов). Збалансування концепції пробували досягти через заперечення договірності «статей» та виправдання заходів Петра І пануванням в Європі ідеї централізації (К. Кочегаров).