Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Про післямазепинські часи знаходимо лише окремі зауваги, здебільшого в працях, присвячених різним проблемам російської історії, що відбиває домінування уявлень про розчинення українського історичного наративу в російському внаслідок реалізації курсу Петербурга на ліквідацію автономії Гетьманщини. Україна постає вже як питома російська земля, лише через певні історичні обставини наділена особливим статусом. Під таким кутом О. Розумовський - це імперський чиновник, а відновлення гетьманства в 1727 та 1750 рр. подається у першому випадку як вплив суто зовнішніх причин, а в другому - як особисте бажання Єлизавети Петрівни. І курс Петербурга розглядається як сприятливий для самого українського світу. М. Павленко пояснював ліквідацію Гетьманщини не тільки прогресивністю централізації імперії, а й нібито потребою подолати «крайні злидні населення». О. Алмазов взагалі вбачає у практиках призначення на полковницькі уряди іноземців «швидше користь для Запорізького війська, ніж шкоду, бо подібні заходи дозволяли відійти від етнічної замкнутості, а також привчали українців до думки, що вони живуть у великій багатонаціональній імперії».

П'ятий розділ - «Модернізаторська інтерпретація в російській історіографії» - налічує три підрозділи. У першому - «Базові теоретичні підходи» - розглянуто дослідницькі опції модернізаторського табору (Є. Анісімов, О. Баранова, А. Каменський, С. Лобачов, В. Молту- сов, Т. Таїрова-Яковлєва, С. Фаїзов, В. Ченцова). З'ясовано, що в основі їх лежить відмова від концепції «загальноросійської культури». Модернізаторів теж не приваблювали дискусії навколо новітніх методологій. У центрі уваги перебували проблеми відходу від ідеологічної заангажо- ваності, перегляд традиційних російських великодержавницьких стереотипів, тісна взаємодія з історіографіями-конкурентками.

Точкою відліку стала ідея самодостатності українського історичного процесу, поєднана з визнанням універсальності державної самоорганізації як єдиного виробленого людством механізму забезпечення повнокровного розвитку того чи іншого суспільства. Іншою ключовою особливістю є послідовне вписування українського світу до європейського контексту, що ставить модернізаторський табір на один щабель з сучасною польською та українською історіографіями. Якщо у традиціоналістів констатація відмінностей між українським та російським світами лише пояснювала складнощі притирання під час неуникненної інтеграції, то для модернізаторів - призма, крізь яку обговорюється феномен Гетьманщини. Відповідно українська Національно-визвольна війна середини XVII ст., виникнення та еволюція Гетьманщини прочитуються як закономірний результат намірів відновити самодостатність українського світу. А прагнення нової української еліти зберегти державність у поєднанні з інтерпретацією поведінкових стратегій козацької старшини в контексті європейських політико-правових уявлень розглядається як ключ до розуміння всіх хитросплетінь подальшої історії Гетьманщини.

У другому підрозділі - «Понятійний апарат» - проаналізовано термінологію модернізаторського табору. Якщо у випадку з традиціоналістами увага до понять посилилися задля захисту великодержавницької версії, то у випадку з модернізаторами термінологія стала маркером концептуального перезавантаження. При цьому педалюється на потребі врахувати чинник політизації понять.

Модернізатори відмовилися від поняття «возз'єднання» на користь дефініцій «приєднання», «входження», «підданство цареві». Т. Таїрова-Яковлєва відхиляє поняття : «Національно-визвольна війна», «Визвольна війна», «революція», «Українська національна революція», віддаючи перевагу дефініції «Хмельниччина» як не політизованій. Натомість О. Баранова оперує поняттям «Національновиз-вольна війна». Т. Таїрова-Яковлєва активно використовує поняття «Українське гетьманство», «Українська держава», «Гетьманська Україна», які підкреслюють, що Г етьманщина визнається репрезентантом українського світу.

Як еквівалент «Гетьманщини» О. Баранова, А. Каменський, С. Лобачов, С. Фаїзов використовують поняття «Мала Росія» та «Малоросія» правомірність чого через політизацію понять заперечує Т. Таїро- ва-Яковлєва. Якщо традиціоналісти уникають прикладання до старшини Гетьманщини поняття «українська еліта», то Т. Таїрова-Яковлєва навпаки його активно використовує, як і поняття «державна ідея» .

У цілому термінологічний апарат модернізаторської хвилі віддзеркалює прагнення відшліфувати його відповідно до сучасних наукових уявлень як рівнодії концептуалізацій в різних історіографіях.

У третьому підрозділі - «Концепції» - досліджено модернізатор- ський образ ранньомодерної української державності. Доведено, що він базується на відмові від концепцій «возз'єднання» та «єдиної держави» на користь концепції іманентного прагнення українського світу створити життєздатну модель функціонування серед сусідів. Це підштовхувало сконцентруватися на особливостях відродження, еволюції в Україні ідеї поновлення суб'єктності українського світу. Т. Таїрова-Яковлєва вперше в історіографії впроваджує опцію перетворення козацтва з 1620-х рр. на носія «державної ідеї». А визнання незалежницьких устремлінь частини старшини та незалежності де-факто Гетьманщини з осені 1649 р. відроджувало в російській історіографії концепцію І. Розенфельда, що Україна «з 1648 року йшла прямо до самостійного існування».

Серцевину модернізаторського образу утворює новаторська концепція Т. Таїрової-Яковлєвої, «створеної / відновленої» держави. Наголошення саме на «відновленні» держави подає всю ранньомодерну українську історію в інакшому світлі, підкреслюючи тяглість державницької традиції. Правда не була артикульована проблема представлення старшиною Гетьманщини як «Малої Русі», обговорювана в сучасній українській історіографії.

На відміну від традиціоналістів, Т. Таїрова-Яковлєва сконцентрувала особливу увагу на специфіці формування нової української еліти та її ціннісних орієнтаціях. Згідно з модернізаторською моделлю, саме двополюсність козацтва стала ахіллесовою п'ятою старшини й викликала Руїну. Охлократизм низів та запорожців був джерелом постійної внутрішньої напруги, не даючи належним чином скристалізуватися державі. Уперше в російській історіографії продискутовано образ вітчизни у світогляді козацької старшини. Т. Таїрова-Яковлєва доповнила дослідження З. Когута та Ф. Сисина власними спостереженнями: «існував чіткий поділ в уявленнях козацької старшини між «вітчизною» (Малоросією, чи Україною) та Московською державою»; саме еволюція уявлень старшини від «вітчизни Речі Посполитої» до «вітчизни Малої Русі / України», відбиває глибинне ставлення еліти до Московії, а не православна солідарність, відчуття етнічної близькості українців і московитів та «возз'єднавчі» інтенції.

Модернізаторська модель концептуалізує ще одне важливе питання, обійдене традиціоналістами та побіжно представлене в польській історіографії - міжнародна легітимація Г етьманщини. Подібно до українських істориків, Т. Таїрова-Яковлєва надає проблемі першорядної уваги в рамках пояснення основних ідеологічних та зовнішньополітичних заходів козацької старшини середини XVII ст. При цьому особлива увага звернута на так звані «історичні» аргументи козацької верхівки, відправним пунктом яких подаються апеляції еліти Гетьманщини до часів Київської Русі. Це різко розходиться з концепцією традиціоналістів, які взагалі уникають розмови про місце «київської спадщини» у світоглядних імперативах еліти Гетьманщини. Т. Таїрова-Яковлєва кон- цептуалізувала, що як мінімум уже генеральна старшина часів І. Самой- ловича мала чіткі уявлення про безперервність української історії, вважала український світ давнішим за польський і литовський, орієнтувалася в ідеологічних концепціях Варшави, заперечуючи право польських королів бути спадкоємцями київських князів, зрештою, протиставляла руських та московських князів.

Прочитання проблематики Переяслава 1654 р. та міжнародних угод Гетьманщини спростовує концепції «возз'єднання» та «єдиної держави» (О. Баранова, С. Лобачов, Т. Таїрова-Яковлєва, С. Фаїзов, Ченцова). Т. Таїрова-Яковлєва взагалі розглядає Березневі статті як одну з ланок серії договорів між Зборовом 1649 та Гадячем 1658 р. А Лобачов та С. Фаїзов показали, що йдучи на угоду з Чигирином, Москва керувалася не мотивами етнічної та релігійної спорідненості з русинами Речі Посполитої, а глобалістською ідеєю вселенськості. Водночас С. Лобачов висунув цілковито інший критерій приєднання Гетьманщини до Московії - офіційне визнання цього Варшавою, а відтак рубіжним визнається на Переяслав 1654, а Вічний мир 1686 р.

Суттєво відрізняється від традиціоналістського образу інтерпретація Гадяцької угоди 1658 р., Руїни та доби Івана Мазепи. У модерніза- торському баченні Г адяцька унія - це добре вмотивований крок старшини з метою забезпечити сприятливі умови для збереження Гетьманщини, а І. Виговський «був послідовником Богдана в його відносинах і з Москвою, і зі Швецією, і з Трансільванією, і з Кримом» (Т. Таїрова- Яковлєва). У принципових речах концепція Гадяча 1658 р. збігається з поглядами В. Горобця, Ю. Мицика, В. Смолія, В. Степанкова, Т. Чухліба, а також є близькою до оцінок сучасних польських істориків. Якщо для традиціоналістів текст Гадяцької угоди «закроєний і зшитий набагато гірше, ніж Березневі статті» (Г. Санін), то для Т. Таїрової-Яковлєвої - «блискучий зразок юридичної думки представників державницького угруповання козацької старшини». А справжнім ідеалом еліти Гетьманщини подаються Жердівські статті 1659 р.

Модернізаторський образ Руїни спростовує історіографічний стереотип про поділ старшини на промосковську, пропольську чи протуре- цьку, натомість проводить вододіл між державницьки налаштованою та охлократичною старшиною і визнає за цим вододілом роль головної причини розколу Гетьманщини по Дніпру. Принципово відмінною від російської традиції є концепція Андрусівського перемир'я 1667 р. та Вічного миру 1686 р. Подібно до сучасних українських істориків, Т. Таїрова-Яковлєва розглядає проблему крізь призму природних стратегій старшини, спрямованих на збереження державності Г етьманщини. Вперше в російській історіографії було ґрунтовно показано, що Московія в 1662-1664-ті рр. взагалі була готова відмовитися від України на користь Речі Посполитої. Показово, що Б. Флоря мусив визнати рацію дослідниці, що ще більше розбалансувало традиціоналістську концепцію.

Особливо істотно відрізняється концептуалізація модернізаторами доби Івана Мазепи. У дисертації обґрунтовано виділення в модерні- заторському таборі поміркованої та інноваційної версій. Перша представлена інтерпретаціями Є. Анісімова та А. Каменського. На відміну від традиціоналістів, дослідники опускають градус «зради» з інтегрального рівня на рівень власне негативних наслідків демаршу Мазепи для Росії. Дух інтерпретації, представленої Є. Анісімовим та А. Каменським, полягає в тому, що дії І. Мазепи цілком відповідали стратегіям, яких дотримувалися всі гетьмани у відносинах з Московією. Фундаментальні причини виступу І. Мазепи та старшини дослідники вбачають у поєднанні чотирьох факторів: уніфікаційний тиск Петровських реформ, згода царя на те, щоб Правобережна Україна залишилася у складі Речі Посполитої, ставлення московських військ до українців як до «населення завойованих земель»; ймовірність загальної перемоги шведів. Водночас концептуалізація Є. Анісімова та А. Каменського не позбавлена великодержавницьких рецидивів: теза, що гетьман до 1708 р. вислужувався перед Петром І (Є. Анісімов); використання поняття «зради»; уявлення про Гетьманщину як інтегральну частину Російської імперії, а про І. Мазепу не як правителя, а лише, як чиновника, який «упродовж багатьох років керував значною частиною Російської держави» (А. Каменський). Утім, напрацювання поміркованих модернізаторів на рівні ідей каталізували процес ревізії традиційних російських підходів, що, врешті, вилилося в появу цілісної концепції (Т. Таїрова- Яковлєва), в основі якої лежить відмова від ідей «Мазепи-зрадника» та винятковості інтересів Росії.

У дисертації доведено, що віссю представленого Т. Таїровою- Яковлєвою образу І. Мазепи є теза про те, що гетьман «зробив видатний внесок у створення Російської імперії». Гетьманові вдалося навіяти Петру І стратегії, які відповідали інтересам Гетьманщини, але вписувалися в ідею модернізації Московії. Свій вплив на царя І. Мазепа використав з великою користю, зумівши розширити повноваження гетьмана та суверенітет Гетьманщини. Ключовими маркерами є ухвалення Московських статей 1689 р., які ревізували Коломацькі статті 1687 р. на українську користь, а також досягнення І. Мазепою такого фактичного стану речей, коли цар сам порушував заборону на зовнішні зносини Батурина та сприяв посиленню позицій гетьмана в Україні. І до того часу, поки існування Української держави під царським патронатом не загрожувало її корінним інтересам, цілком логічно гетьман та старшина не думали про зміну сюзерена. Поява ж такої загрози, навпаки, стимулювала відцентрові настрої й була головною причиною спроби забезпечити інтереси Г етьманщини через зміну протектора. Відтак політика І. Мазепи не була ані віроломством, ані двурушністю, ані зрадою. Навпаки вона постає цілком обґрунтованою та послідовною й уписується в стратегії інших залежних європейських правителів, якими рухала ідея збереження власних прерогатив, а отже, і рівня державності очолюваних ними «політичних націй».

Отже, якщо традиціоналісти подають перехід І. Мазепи до шведського короля у категоріях «зради», то для Т. Таїрової-Яковлєвої це «трагедія», «трагічний крок» гетьмана, викликаний прагненням забезпечити Г етьманщині суверенітет і територіальну цілісність. Дослідниця відкинула тезу К. Кочегарова, що Гетьманщина не мала легітимного права виходити зі складу Московії, натомість приєдналася до дискурсів, активізованих на зламі ХХ-ХХІ ст. в українській історіографії, щодо уявлень старшини про відносини між володарями та про систему лояльностей. Серед причин, сума яких призвела до появи відчуття порушення царем договірних статей, на перше місце поставлена адміністративна реформа Петра І 1707 р. Не випадково саме цей пункт викликав найбільшу критику зі сторони прибічників традиційного погляду (К. Кочегаров, Я. Лазарєв).

Підходи Т. Таїрової-Яковлєвої на рівні базових ідей були сприйняті В. Молтусовим, який також відмовився від концепції «зради» на користь концепції «трагедії». Крім того, дослідник підважив один із ключових постулатів традиціоналістського табору, що населення України не сприйняло зміну гетьманом політичної орієнтації на про шведську. Дослідник підсумовував, що міщани з багатьох міст (Ромен, Г адяча, Прилук та ін.) навпаки, підтримували І. Мазепу та Карла ХІІ, а шведське військо з середини XVII ст. славилося якраз «рідкісною, як на ті часи, дисципліною та гуманним ставленням до будь-якого населення», хоча в українських умовах були просто змушене подекуди вдаватися до експропріації харчів.

Завершальний період історії ранньомодерної української державності залишився на маргінесі, проте його образ суттєво відрізняється від традиціоналістського. Ключовою є теза, що після поразки виступу

І.Мазепи Гетьманщина почала швидко втрачати ознаки автономії, проте основна частина козацької старшини залишилася відданою ідеї власної державності, виношувала плани устроєвих реформ, була середовищем, яке сприймало нові віяння з Європи. На відміну від традиціоналістів, інертних до постаті П. Орлика та мазепинців, у модернізаторському таборі ця проблематика була піднесена на рівень концептуалізації. Т. Таїрова-Яковлєва однозначно характеризує П. Орлика як гетьмана, котрий «поклав себе на вівтар служінню ідеалу звільнення Українського гетьманства».

Загалом модернізаторська модель ранньомодерної української державності виявилася сьогодні найконкурентнішим інтелектуальним продуктом російської історіографії у відповідній ділянці. Позбавлена великодержавницької підкладки ця модель пропонує об'ємне бачення історії Г етьманщини, яке цілком вписується в новітні тренди наукового освоєння проблематики, перегукуючись в базових підходах з українською та польською історіографіями.

Шостий розділ - «Пріоритетний доробок польських та російських дослідників» - складається з двох підрозділів. У першому - «Спектр піонерських та поглиблювальних досліджень» - відтінено внесок сучасних польської та російської історіографій у дослідження різних аспектів історії ранньомодерної української державності. З'ясовано, що Г. Літвін, М. Дроздовський, Т. Кемпа суттєво розширили уявлення про роль магнатської колонізації, релігійного чинника та інтелектуальний потенціал козацької верхівки. Б. Флоря став автором новаторських спостережень щодо місця монарха у світогляді козаків. Дослідження П. Борека підняли на нову висоту уявлення про сприйняття українського світу другої половини XVII ст. в Польщі. Безумовними пріоритетами польської історіографії є дослідження військових дій у 1654-1660-х рр. у Білорусі (К. Бобятинський, К. Косаржецький), військової історії середини - другої половини XVII ст. (передусім, школа М. Нагельського), а також проблеми розгляду українського питання на сеймах (Д. Домбровський, Б. Дибась, М. Матвіюв, С. Охманн-Станішевська, Т. Цесельський). Я. Домбровський та П. Кролль ревізували уявлення про підходи Варшави до українського питання між Переяславом 1654 і Гадячем 1658. Т. Таїрова-Яковлєва, П. Кролль, К. Коссаржецький, Я. Качмарчик, Т. Хинчевська-Геннель, А. Філіпчак-Коцур, М. Уйма розширили горизонти проблематики Гадяцької угоди. Першорядним є внесок Т. Таїрової-Яковлєвої у з'ясування світобачення козацької старшини за часів І. Самойловича, К. Кочегарова в реконструкцію фактографічного боку проблеми Вічного миру 1686 р., а К. Лоссон у з'ясування світогляду еліти Гетьманщини початку XVIII ст.

У другому підрозділі - «Археографічні публікації» - досліджено внесок польських та російських істориків в археографію проблеми. З'ясовано, що об'єктом публікації ставали як документальні джерела (листи, універсали, інструкції, реляції, договори), так і наративи (діаріуші сеймів, щоденники, спогади). Представлені всі види археографічних публікацій: спеціальні збірники, підбірки джерел у періодичних виданнях, публікації документів у монографіях і статтях. Є й археографічні повтори (переважно наративів), покликані подолати вузькі місця попередніх видань. У дисертації показано як оприлюднення джерел вплинуло на концептуалізацію, зокрема, публікація Московських статей 1689 р., інструкції І. Самойловича послам до Москви 1685 р., гетьманських універсалів, кримських грамот тощо.

У висновках підведено підсумки дослідження:

1 .Наукове прочитання історії ранньомодерної української державності сучасними польськими та російськими дослідниками досі залишалося поза системним осмисленням.

2. Джерельну базу дослідження проблеми формують джерела двох рівнів: праці сучасних польських та російських дослідників ранньо- модерної української державності, а також історіографічні джерела про науковий контекст дослідження й концептуалізації в Польщі та Росії згаданої проблематики. Актуалізована джерельна база є репрезентативною.

3. Кінець 1980-х - початок ХХІ ст. став добою посутніх змін в науковому освоєнні історії ранньомодерної української державності у Польщі та Росії під впливом глибоких суспільно-політичних зрушень та появи викликів, породжених процесом інтеграції обох історіографій до світового наукового простору. У російській історіографії най виразнішою ознакою перемін виявився розпад досі єдиного скріпленого радянським обручем концептуального поля на традиціоналістський та мо- дернізаторський табори. У польській історіографії завершилася мар- гіналізація концепцій «меча, хреста і плуга», «домової війни», «єдиного шляхетського народу». Знаковим стало зближення базових підходів та концептуалізацій польських, українських істориків та модернізаційної хвилі російської історіографії, що в поєднанні з інтенсифікацією конкретно-проблемних досліджень сформувало потужний інтелектуальний тиск на традиціоналістський табір, змушуючи його шукати шляхи імплементації новітніх напрацювань з мінімальною шкодою для великодержавницького каркасу.

4. Теоретичну платформу сучасної польської історіографії формують концепції «Центрально-Східної Європи» та Речі Посполитої як федерації народів під польською парасолькою, визнання самостійності українського історичного процесу, опція закономірності одержавлення українського світу як вісі ранньомодерної української історії від середини XVII ст. Рецидиви великодержавницьких польських концепцій простежуються на маргінесі та в інерційності термінології.

5. Традиціоналістський та модернізаторський табори російської історіографії відрізняються між собою базовими теоретичними підло- дами, значною мірою понятійним апаратом, концептуальними інтерпретаціями, що у підсумку призвело до появи двох типологічно відмінних образів ранньомодерної української державності.

6. Підвалини традиціоналістських підходів складають модифіковані давні великодержавницькі концепції «загальноросійської культури», «возз'єднання», «єдиної держави», а понятійний апарат наповнюють поняття «возз'єднання», «єдина держава», «зрада», «український сепаратизм» тощо. Продовжує домінувати типова від ХІХ ст. риса російської історіографії - віддалена від джерел концептуалізація, яка передбачала створення великодержавницького каркасу незалежно від того, чи працює він на тих сенсах, що їх продукує науковий дискурс.

7. Модернізатори, безумовним інтелектуальним лідером яких є Т. Таїрова-Яковлєва, відмовилися від великодержавницьких підходів і подібно до сучасних польських та українських дослідників розглядають українську історію як окремий наратив, а появу ранньомодерної української державності як природний процес реалізації в різних інтерпретаціях та обставинах ідеї державності українського світу.

8. Традиціоналістська модель історії ранньомодерної української державності продовжує виконувати функцію обґрунтування «історичних» прав Росії на Україну, тоді як образи, сконструйовані модерніза- торським крилом російської історіографії та сучасними польськими істориками, орієнтовані на поглиблення уявлень та інтерпретацій.

9. Головним трендом сучасної польської історіографії є визнання появи ранньомодерної української державності органічним процесом, що випливав з наростання устроєвої кризи Речі Посполитої. Водночас українське питання та особливості його вирішення в середині - другій половині XVII ст. проголошуються вирішальним чинником для долі Речі Посполитої та всієї Східної Європи. Ключовою новацією в польських інтерпретаціях є поява концепції провини Варшави за соціальний вибух в Україні середини XVII ст., за Переяслав 1654 р., крах Гадяцької унії 1658 р., Вічний мир 1686 р., який підсумовував стратегічну зміну геопо- літичного тла в регіоні. Знаковим явищем стало й опрацювання концепції оптимальності для Г етьманщини турецького протекторату.

ІО.Образ ранньомодерної української державності, сконструйований більшістю сучасних польських істориків, базується на поясненні подій в Україні середини - другої половини XVII ст. як війни за одер- жавлення українського світу, розглядає шанси на здобуття незалежності та подає історію Гетьманщини крізь призму ступеня реалізації ідеї самодостатньої державності в етнічних українських кордонах як серцевини політичних концепцій українських гетьманів. З'явилася опція впливу державності Лівобережжя на український світ Правобережжя, що утримувало його від асиміляції, а також концепція збереження та подальшого розвитку цієї ідеї в ціннісних орієнтаціях еліти Гетьманщини XVIII ст., вершиною чого стала діяльність І. Мазепи, П. Орлика.

11. Концептуалізація проблеми незалежності Гетьманщини типологічно зближує польську історіографію з українською та модернізатор- ською хвилею в російській історіографії. Саме в польській історіографії нині найчіткіше наголошується на ідеї незалежності в політичній програмі Б. Хмельницького, а появу держави відносять вже до перших місяців Національно-визвольної війни. При цьому науковий консенсус серед польських істориків полягає в опції, що старшині не вдалося створити незалежну державу де-юре.

12. Традиціоналістський образ подає Гетьманщину крізь жорстку призму стратегічних інтересів Московії. Наскрізним є мотив про українську державність як транзитний пункт розвитку суспільства в напрямку до «справжньої» історії в межах «єдиної держави». Рішення Переяславської ради 1654 р. трактувалися і в Московії, і в Гетьманщині як відновлення колишньої єдності. Відтак курс Москви на розмивання суверенітету Гетьманщини набуває вигляду неуникненності та всеохопної прогресивності, а головним критерієм оцінки нової української еліти й далі залишається лояльність до царя та відповідність дій зовнішньополітичним потребам Москви. Звідси затребуваність концепції «зради». Зрештою, залишився в ужитку й радянський концепт «народу» як поборника єдності з Московією. Найортодоксальнішою складовою прочитання є вкрай заідеологізований образ І. Мазепи та П. Орлика як «зрадників», що по живому розривали «єдину державу».

13. Під впливом напрацювань українських та польських дослідників, а також модернізаторської хвилі російської історіографії традиціоналісти мусили включити до свого образу ранньомодерної української державності компоненти, які розбалансовували великодержавницьку концепцію (прагнення Б. Хмельницького та інших гетьманів зберегти якомога більший суверенітет Г етьманщини; протидія старшини інтеграційним стратегіям Московії; збереження Г етьманщиною за Березневими статтями суверенітету у внутрішніх справах; Переяслав 1654 р. як рів- нодія політичних розрахунків обох сторін; Гадяцька унія 1658 р. як реакція старшини на централізаторські зусилля Москви; наявність глибоких відмінностей між українським та московським світами, потрактування Московією України як розмінної монети в рамках переговорів з Річчю Посполитою.

14. Відправним пунктом модернізаторського образу є концепція закономірності утворення та існування Гетьманщини як прямого наслідку появи в середовищі старшини державної ідеї, збагаченої пізніше ідеєю самодостатності Української держави. Тому його складовими стали компоненти, які в традиціоналістській версії були відсунуті на задній план: формування та світогляд еліти Гетьманщини, уявлення козацької старшини про оптимальну територію, український історичний міф, Га- дяцька унія 1658 р. та альтернативні сценарії виживання держави, причини, перебіг та наслідки громадянської війни, зміст політичних концепцій Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Саме у цих ділянках досягнуто конкурентоспроможної концептуалізації та наукової новизни в розробці низки проблем.

15. Важливою новацією Т. Таїрової-Яковлєвої стало положення про Гетьманщину як створену / відновлену державу, що задає істотно іншу тональність не тільки образу ранньомодерної української державності, а й українському наративу загалом.

16. Модернізаторський образ, подібно до польської версії та сучасних українських концептуалізацій, пояснює головний тренд подій і процесів в Україні як реалізацію головної мети Б. Хмельницького та його оточення, а пізніше й інших найвидатніших гетьманів, що полягала в досягненні незалежності держави, а не у «возз'єднанні» з Московією. Крізь цю призму угоди від Зборівської до Г адяцької подаються як ланки одного ланцюга, покликаного вивести на досягнення самодостатності Гетьманщини. У суголоссі з сучасним трендом української історіографії Т. Таїрова-Яковлєва рельєфно показала, що еліта Гетьманщини опрацювала концепції про історичну легітимність появи Гетьманщини та її кордони. Уявлення старшини про стосунки з Москвою базувалися на європейських політико-правових ідеях і передбачали педалювання на до- говірності статей та праві гетьмана змінити протектора, якщо той порушує права і вольності. Низи ж є зосередженням охлократизму, рушієм громадянської війни. Ідея турецького протекторату та Гадяцька унія прочитуються як альтернативні вектори, покликані забезпечити Гетьманщині гідне місце в колі сусідніх держав.

17.Заперечення концепції промосковської, пропольської чи про- турецької орієнтації старшини як основи її поведінкових стратегій на користь концепції поділу української еліти на державницьки налаштовану та охлократичну частини - візитна картка модернізаторської історіографії.

18. Модернізаторська інтерпретація Мазепинської доби позбавлена концепції «зради». Подібно до української та польської історіогра- фій, опрацьований образ І. Мазепи і мазепинців подає старшину крізь призму реалізації нею стійких ціннісних орієнтирів, спрямованих на збереження і примноження самодостатності Гетьманщини. Діяльність гетьмана - чинник модернізації Московії на засадах врахування інтересів Української держави. І лише руйнування цього взаємозв'язку змусило українську еліту взяти курс на ліквідацію зверхності царя.

19. Вчені з Польщі та Росії є лідерами в дослідженні наступних проблем: комплекс передумов української Національно-визвольної війни; ідея незалежності Гетьманщини в політичних концепціях старшини; українське питання на сеймах Речі Посполитої; військові аспекти історії Гетьманщини; образ України у польському письменстві; Гадяцька унія 1658 р., українське питання у польсько-московських дипломатичних стосунках; правові засади зверхності Московії над Гетьманщиною.

Список опублікованих праць за темою дисертації

історія український державність

Монографії

1. Маслак В. І. Ранньомодерна українська державність очима сучасних польських та російських істориків/ В. І. Маслак. - Кам'янець- Подільський: ТОВ «Друкарня Рута», 2014. - 356 с.

2. Маслак В. І. Образ української Національно-визвольної війни в російській інтелектуальній традиції XVIII - 80-х років ХХ ст. / В. І. Маслак. - Київ; Кременчук, 2007. - 288 с.

Наукові праці, в яких опубліковані основні результати дисертації

3. Маслак В. І. Образ Національно-визвольної війни українського народу в російській науково-популярній літературі / В. І. Маслак // Історіографічні дослідження в Україні. - Київ: Інститут історії НАНУ, 2008. - Вип. 18. - С. 314-325.

4. Маслак В.І. Нові підходи до дослідження Г адяцької унії 1658 р. в сучасній польській історіографії / В. І. Маслак // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Київ: ІУАД, 2012. - Т. 25. - С. 632-637.

5. Маслак В. І. Образ Івана Самойловича в російській історіографії початку ХХІ ст. / В. І. Маслак // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Київ: ІУАД, 2012. - Т. 24. - С. 707-713.

6. Маслак В. І. Чорна Рада 1663 р. в сучасній російській історіографії / В. І. Маслак // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Київ: КНУ, 2013. - № 3 (116). - С. 45-46.

7. Маслак В. І. Вплив образу ранньомодерної України в російській та польській історіографії початку ХХІ ст. на формування історичної пам'яті в сучасному українському суспільстві / В. І. Маслак // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. - Київ, 2013. - Випуск 75. - С. 183-185.

8. Маслак В. І. Едиція джерел з історії Гетьманщини в Росії (кінець ХХ - початок ХХІ ст.) / В. І. Маслак // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Київ: ІУАД, 2013. - Т. 26. - С. 654-664.

9. Маслак В. І. Археографічні публікації джерел з історії українського козацтва польськими дослідниками в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. /В. І. Маслак // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Київ: ІУАД, 2013. - Т. 27. - С. 721-731.

10. Маслак В. І. Гадяцькі акти другої половини ХУІІ століття у серійному виданні «Універсали українських гетьманів» / В. І. Маслак // Краєзнавство: науковий журнал. - Київ: Інститут історії НАНУ, 2013. - № 2 (83). - С. 53-55.

11. Маслак В.І. Нові дослідження про гетьмана Івана Самойловича в російській історіографії / В. І. Маслак // Український археографічний щорічник. Нова серія. - Київ: ІУАД, 2013. - Випуск 18. - С. 721-726.

12. Маслак В. І. Причини української Національно-визвольної війни очима сучасних польських істориків / В. І. Маслак // Гуржіївські історичні читання. - Черкаси: ЧНУ, 2014. - Випуск 7. - С. 61-63.

13. Маслак В.І. Світогляд еліти Гетьманщини початку XVIII ст. з перспективи сучасних польських дослідників / В. І. Маслак // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. - Київ, 2014. - Випуск 91. - С. 141-143.

14. Маслак В. І. Концептуальні підходи традиціоналістського крила сучасної російської історіографії до інтерпретації історії Гетьманщини / В. І. Маслак // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль: ТНУ, 2014. - Випуск 2. - Частина 2. - С. 203-208 (РИНЦ).

15. Маслак В. І. Еволюція концепції «загальноросійської культури» і проблема концептуалізації ранньомодерної української історії в сучасній російській історіографії / В. І. Маслак // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Київ: ІУАД, 2014. - Т. 28. - С. 105-115.

16. Маслак В. І. Концепція Центрально-Східної Європи як опція для прочитання ранньомодерної української історії сучасними польськими істориками / В. І. Маслак // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Київ: ІУАД, 2014. - Т. 29. - С. 7-15.

17. Маслак В. І. Турецький протекторат як спосіб зміцнення Гетьманщини: новітні концепції в польській та російській історіографії /І. Маслак // Чорноморський літопис. - Миколаїв: Вид-во ЧДУ, 2014.Випуск 10. - С. 40-47.

18. Маслак В. І. Іван Мазепа і Пилип Орлик в інтерпретаціях сучасних польських істориків / В. І. Маслак // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Київ: ІУАД, 2014. - Т. 30. -112-127.

19. Маслак В. И. Политические концепции Богдана Хмельницкого в освещении современной российской историографии / В. И. Маслак // Austrian journal of Humanities and Social Sconces. - Vienna, 2014. - № 1.Р. 64-69.

20. Маслак В.І. Держава Богдана Хмельницького: проблема кон- цептуалізації в сучасній польській історіографії / В. І. Маслак // Meritum. Kolo Naukowe Doktorantow-Historykow Uniwersytetu Warmijsko-Mazurskiego w Olsztynie. - Olsztyn, 2014. - T. 5. - S. 123-137.

21. Маслак В. И. Опция Степного фронтира Европы в современном российском и украинском казаковедении / В. И. Маслак // Российский гуманитарный журнал. - Санкт-Петербург, 2014. - №. 4. - Т. 3. - С. 297-304.

22. Маслак В. І. Проблема незалежності Гетьманщини середини XVII ст. очима сучасних польських істориків / В. І. Маслак // Наукові записки історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя, 2014. - Випуск 40. - С. 233-237 (РИНЦ).

23. Маслак В. І. Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії / В. І. Маслак // Історіографічні дослідження в Україні. - Київ: Інститут історії України НАНУ, 2014. - Випуск 25. - С. 321-341 (РИНЦ).

24. Маслак В. І. Чи існувала ранньомодерна Українська держава? Нова спроба переобгрунтувати традиційну російську концепцію бездержавності Гетьманщини / В. І. Маслак // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. - Київ, 2015. - Випуск 92. - С. 102-106.

Публікації, що додатково відображають результати дослідження

25. Маслак В.І. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття в історіографічних концепціях С. Соловйова / В. І. Маслак // Історіографічні дослідження в Україні. Збірник наукових праць на пошану вченого-історика, доктора історичних наук, професора Р. Г. Симоненка «Історіографічні дослідження в Україні». - Київ: Інститут історії НАНУ, 2002. - Вип. 11. - С. 19-36.

26. Маслак В. І. Національно-визвольна війна українського народу середини XV!! століття в історіографічних дослідженнях Г. Карпова / В. І. Маслак // Міжвузівський збірник наукових праць «Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України». - Дніпропетровськ, 2004.- С. 65-72.

27. Маслак В І. Кременчук в історичній спадщині Гійома Левасера де Боплана (1600-1673) / В. І. Маслак // Вісник Кременчуцького політехнічного університету. - 2006. - № 1 (36). - Ч. 1. - С. 8-9.

Публікації апробаційного характеру

28. Маслак В. І. Образ національно-визвольної війни українського народу середини XVП ст. в російських дорадянських підручниках /І. Маслак // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні проблеми в дослідженні історії запорізького козацтва», 11-12 жовтня 2007 року, м. Запоріжжя. - Запоріжжя, 2010. -100-115.

29. Маслак В. І. Класифікація універсалів Богдана Хмельницького за типовою ознакою / В. І. Маслак // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 415-річчя від дня народження Богдана Хмельницького VI «Богданівські читання», 10 грудня 2010 року, м. Черкаси. - Черкаси, 2010. - С. 14-16.

Размещено на Allbest.ru