Міжнародні злочини: поняття та класифікація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика поняття міжнародний злочин

1.1 Генезис поняття міжнародний злочин

1.2 Ознаки міжнародного злочину

1.3 Співвідношення понять «міжнародні злочини» і «злочини міжнародного характеру»

Розділ 2. Класифікація міжнародних злочинів за міжнародно-правовими актами

2.1 Злочини проти миру: поняття, ознаки

2.2 Воєнні злочини: поняття, ознаки

2.3 Злочини проти людства: поняття, ознаки

Розділ 3. Сутність міжнародних злочинів на тлі Українського законодавства

3.1 Міжнародні злочини, як складова Кримінального кодексу України

3.2 Проблеми ратифікація Україною Римського Статуту

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Бородьба зі злочинністю вважається однією з найстаріших проблемних напрямків країни. Для того, щоб боротьба виконувалася на правових засадах, держава встановлює межі між дозволеним і забороненим, зокрема видання законів, які забороняють конкретну поведінку під загрозою застосування до порушників твердих каральних заходів - кримінальне покарання. В Україні ці закони зведені в систематизований законодавчий документ - Кримінальний кодекс України (далі - ККУ).

Важливим засобом забезпечення стійкості міжнародно-правових взаємовідносин вважається створення в системі міжнародного права інституту інтернаціональної кримінальної юстиції. Її виникнення обумовлено до цього тільки потребою виховання чинного механізму охорони інтернаціонального правопорядку, все частіше страждає в результаті інтернаціональних інцидентів, які неминуче призводять до порушення головних міжнародно-правових основ і ведуть до скоєння інтернаціональних правопорушень, ускладнення проблеми міжнародного тероризму, а ще потреби визначити чіткі межі інтернаціональної кримінальної відповідальності країн і індивідів.

Зміни, що відбуваються останнім часом в сфері інтернаціонального правопорядку неупереджено вимагають адекватної реакції міжнародного права для уникнення порушень обов'язкових прав людини і цивілізації, стрімкої і незмінної реакції на покарання за міжнародні правопорушень.

Будь-який злочин, вважається дією людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що описують поведінку людини: фізіологічні характеристики - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Однак на відміну від інших дій людини злочин згідно власної суспільної сутності вважається посяганням на ті права, які сформувалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законодавством про кримінальну відповідальність. Злочин постійно суперечить головним потребам і інтересам публічного становлення. А так, як він є конкретно об'єктивною закономірністю становлення спільноти, його необхідність та інтереси виступають критерієм, мірилом значення або анти цінності людської поведінки, співвідношення або невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин постійно вважається антисоціальною поведінкою.

При цьому, так як інтереси і потреби спільноти безперервно розвиваються, тому злочини змінюються на конкретному етапі публічного становлення та критики поведінки людини як антисоціальної, беззаконної. Тому тлумачення злочину не є постійним: воно завжди має підходити певного кроку становлення спільноти, потреб і інтересам, властивим саме цьому етапу.

Стосовно стадій вчинення злочину можемо знайти багато літератури, до якої належать численні монографії, наукові статті, підручники та навчальні посібники багатьох сучасних вітчизняних криміналістів. Серед яких відомі: Ю.В. Александров, В.А. Клименко, М.І. Бажанов, О.М. Омельчук, М.І. Мельник, В.О. Кузнєцов, Н.В. Чернишова, П.Л. Фріс, Ж.Ю. Половніков.

Загальна декларація прав людини 1948 року зафіксувала можливість людини на життя, його свободу і власну недоторканність. У сьогоднішньому суспільстві дані значення піддаються численним загрозам. Одна з них - міжнародна злочинність, яка реалізується правопорушенням і злочином міжнародного масштабу.

У доктрині міжнародного права під правопорушеннями міжнародного характеру розглядаються дії особистості, спільноти осіб, які загрожують, як державному правопорядку, так і міжнародному. Вони є небезпечними для людей в рамках 2-ох і більш держав світової спільноти. Як встановлено, правопорушеннями міжнародного рівня виконуються у відсутності зв'язку з політикою будь-якої держави, для виконання особистих незаконних інтересів. Але від цього вони не стають менш небезпечними для життя і здоров'я людей.

На сьогодні в науковій літературі сформувався конкретний реєстр злочинів міжнародного рівня. На жаль, він регулярно розширюється, виникають раніше не відомі види. Певні автори виділяють до 20 типів міжнародних злочинів. Допустимим стає і виділення ключових груп і типів злочинів міжнародного характеру, якщо беруться за основу наявні критерії, рівень формування злочинності і міжнародно-правова регламентація боротьби зі злочинністю.

Метою цієї роботи є розкриття інституту міжнародних злочинів в міжнародному кримінальному праві.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

· розглянути історичну складову виникнення інституту міжнародних злочинів;

· охарактеризувати поняття та ознаки міжнародних злочинів;

· описати класифікаційні елементи складу міжнародного злочину;

· розкрити відмінні риси міжнародних злочинів у законодаві України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються в процесі криміналізації діянь в якості міжнародних злочинів.

Предметом дослідження виступають норми міжнародного кримінального права, що регулюють кримінальну відповідальність за міжнародні злочини.

Методологічна база. Проведене дослідження спирається на діалектичний метод наукового пізнання явищ навколишньої дійсності, що відображає взаємозв'язок теорії і практики. Обгрунтування положень, що містяться в роботі, здійснено шляхом комплексного застосування таких методів соціально-правового дослідження: історико-правового і логіко-юридичного.

Структура роботи. Обсяг роботи складаєє 72 сторінок. Дана робота складається з вступу, трьох розділів, восьми підпунктів, висновків та списку використаної літератури. Список використаної літератури має 36 джерела.

Розділ 1. Загальна характеристика поняття міжнародний злочин

1.1 Генезис поняття “міжнародний злочин”

Порівняння поглядів експертів і процеси уніфікації грають величезну роль в дослідженні і вдосконаленні наукових явищ. Думка «міжнародного злочину» включає чимало специфічних показників і відрізняється своєю ізольованістю від державного законодавства. Так як думка «міжнародного злочину» вважається одним з явищ, яке регулюється міжнародним кримінальним правом, цілком логічно, що процес розвитку і становлення цих понять тісно пов'язаний.

Поняття злочину, як і «кримінальне право», є внутрішньодержавним аспектом. Їм класифікують більш тяжкі і небезпечні для суспільства протиправні дії. Але і в міжнародному праві тісніше на ранніх стадіях його становлення є поняття «злочин». Домовленість Київської Русі з Візантією передбачали обов'язок за правопорушення, жителями Русі в Візантії і греками на Русі. Наприклад, договір 911 року передбачав за такі правопорушення, як вбивство, грабіж, крадіжка, навмисні побої і ін.

В даному випадку поняття «злочин», що стикається в джерелі міжнародного права, не відрізняється по суті від правопорушення згідно з внутрішнім кримінальним правом. Держави домовляються про умови кримінальної відповідальності підданих однієї держави, які вчинили злочини в іншій державі проти його підданих або самої держави [1]. Беручи до уваги поняття «міжнародний злочин», це поняття почало зароджуватися зі співпраці держав щодо притягнення до відповідальності за злочини, які мають відношення до декількох держав.

Г. Гроцій стверджував, що солідарному переслідуванню з боку держав підлягає особа, яка вчинила природний злочин. З позицій природного права вважалося самозрозумілою річчю, що держава, яка визнає міжнародний порядок, у разі вчинення злочину поза її територією, може сама покарати злочинців, що перебувають в її владі, чи передати їх для цієї мети іншій владі. Е. де Ваттель розглядав серйозні загальні злочини, до яких зараховував убивство, отруєння, підпал, морський розбій, як підставу для видачі, що є обов'язком, яке наклало на державу міжнародне право. Осіб, що вчинили подібні злочини, він називав ворогами всього людства. Такі індивіди підлягають суду будь-якої держави, яка захопила їх, однак переважне право суду і покарання визнавалося за тією державою, якій безпосередньо заподіяно збитку. Державу, яка не видає і сама не карає злочинців, Ваттель називав співучасницею злочину.

З виникненням буржуазії і розвитком капіталістичних відносин вдосконалюється внутрішнє кримінальне право держав. У кримінальних законах ряду європейських країн з'являються норми про злочини проти миру, проти добросусідства держав, іменованих сьогодні міжнародними злочинами. І хоча зазначені норми того часу переслідували головним чином мету забезпечення національної зовнішньої безпеки держави, а не збереження миру між народами і державами, проте вони сприяли формуванню міжнародно-правових норм і звичаїв по боротьбі з міжнародними злочинами проти миру, підтримки дружніх відносин між державами. Французьким кодексом 1791 року встановлювалася смерть для особи, яка підтримувала стосунки з іноземними державами з метою спонуків їх до ворожих дій і почати війну проти Франції. Кодексом Наполеона 1810 року передбачалася кримінальна відповідальність за підступи і інші злочини, спрямовані проти союзників Франції. Основи норм за міжнародні злочини містилися і в російському кримінальному законодавстві. Так, Положенням про кримінальні та виправні покарання 1845 року визнавалися злочинними дії російських підданих, які відкритим нападом на іноземців провокували розрив Росії з дружньою державою або напад, у відповідь на російські території. Положенням передбачалася кримінальна відповідальність осіб за замах на життя, здоров'я, честь і гідність імператорів іноземних держав, їх дипломатичних агентів. У Кримінальному уложенні Росії 1903 року злочинами вважалися діяння, спрямовані на повалення законної влади іноземної держави, наруга над державним гербом іноземної держави, насильство по відношенню до представників зарубіжних держав.

Після закінчення Першої світової війни відповідно до Версальського договору були підготовлені проекти міжнародних угод про відповідальність Вільгельма II як військового злочинця за вчинення злочинів проти миру та інших діянь, що виходять за рамки національних загальнокримінальних злочинів. Однак з відомих причин політичного характеру ці документи прийняті не були. У 1927 році у Варшаві відбулася I Міжнародна конференція з уніфікації кримінального права, на якій до числа злочинів, які зазіхають на міжнародний правопорядок, були віднесені піратство, підробка металевих грошей і державних цінних паперів, торгівля рабами, жінками і дітьми, умисне вживання всякого роду засобів, здатних породити суспільну небезпеку, незаконна торгівля наркотиками, порнографія, а також інші злочини, відповідальність за які передбачена міжнародними конвенціями. Пізніше було проведено ще три конференції, на яких робилися спроби уніфікувати законодавство про боротьбу з міжнародним тероризмом, видачею злочинців і т.п. На них пропонувалося також офіційно поділити небезпечні міжнародні правопорушення на міжнародні злочини і кримінальні злочини міжнародного характеру.Наприклад, відомий румунський юрист-міжнародник В. Пелла до найбільш небезпечним міжнародних злочинів відносив:

· агресивну війну;

· військові, морські, повітряні, промислові та економічні мобілізації, що вживаються з метою військових демонстрацій;

· загрозу агресивної війни;

· втручання однієї держави у внутрішню політичну боротьбу або в здійснення суверенних повноважень іншого;

· приготування або допущення приготувань на своїй території посягань на безпеку іншої держави, зокрема, заступництво бандам, які готуються до вторгнення на територію останнього, і порушення демілітаризованих зон.

Одночасно існувала концепція, що відносить до міжнародних злочинах кримінальні злочини міжнародного характеру, щодо яких мав місце конфлікт національних юрисдикції або важко було встановити територіальну юрисдикцію певної держави.

З появою нових видів кримінальних правопорушень, які посягають на міжнародний правопорядок, з'являється потреба розмежування міжнародних кримінальних правопорушень - на міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру.

1930 році, на Міжнародному пенітенціарному конгресі у Празі професори Вебер, Гіппель, Колер, Мендельсон-Бертольд і Наглер подали колективну доповідь з питань уніфікації кримінального законодавства. Професор Вебер спеціально зупинився на питанні про характер дій, що породжують колективну небезпеку», і дійшов висновку, що надати виразне і стиснуте визначення цих дій неможливо. У жовтні 1933 року на 5-й Конференції з уніфікації міжнародного кримінального права Р. Лемкін запропонував оголосити «delicitio juris gentium» дії, спрямовані на знищення етнічних, релігійних і соціальних співтовариств. Він поділив такі дії на дві групи: агресія проти фізичних чи соціальних осіб як членів даного співтовариства («варварство») і руйнування культурних цінностей («вандалізм») та запропонував проект міжнародної конвенції про відповідальність за ці злочини. Серед проблем, що привернули увагу організаторів уніфікаційного руху, помітне місце посідала воєнна агресія. На конференції 1927 р. у Варшаві професор Раппопорт виступив від імені польської делегації з пропозицією про розробку проекту кримінальної відповідальності за пропаганду агресивної війни. Через три роки, на III конференції, за доповіддю Сальдана було прийнято резолюцію про карання пропаганди агресивної війни. Багато вчених розглядали дії даної сторони, як безперечні міжнародні злочини, що потребують спеціальних санкцій у порядку інтернаціональної юрисдикції. Так, Політис виокремлював особливу групу злочинів війни і злочинів, родинних їм, вчинення яких створює небезпеку для миру. В. Пелла склав детальний перелік подібних воєнних деліктів міжнародного характеру, до якого належали: ведення агресивної війни, порушення демілітаризованих зон, відмова підкоритися рішенню авторитетної міжнародної інстанції, оголошення мобілізації, маневри, що мають за мету демонструвати готовність до війни, погрози агресивними діями, втручання однієї держави у здійснення суверенних прав іншою державою [6].

Початком кодифікації даних міжнародних злочинів стало прийняття Статуту Міжнародного Військового Трибуналу в 1945 році і винесення в 1946 році Вироку Нюрнберзького військового трибуналу. Для надання юридичної сили зазначених документів Генеральна Асамблея (ГА) ООН в грудні 1946 року в спеціальній резолюції підтвердила принципи міжнародного права, визнані статутом Нюрнберзького трибуналу і знайшли вираз у вироку трибуналу як загальновизнані. Названий Статут МВТ всі міжнародні злочини поділив на три групи (проти миру, військові та проти людства) і дав їм вичерпний перелік, істотно доповнений надалі. У 1968 році була прийнята Конвенція про незастосування строків давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, яка містить уточнену і розширену класифікацію міжнародних злочинів.

Нюрнберзьким і Токійським прецедентами міжнародне право реалізувало свою власну конструкцію міжнародного злочину, виявивши здатність криміналізувати діяння, що не є злочином з національного права. «Після другої світової війни, - писав Д.Б. Левін, - у міжнародному праві склалося поняття міжнародного злочину як кримінального злочину окремих осіб, що вчинила зазіхання на мир між народами, на волю народів і на основні права людини» .

Міжнародний злочин індивіда як персоніфікований злочин держави і підстава індивідуальної кримінальної відповідальності з міжнародного права, є поняттям міжнародного злочину, що ствердилося у зв'язку зі створенням і діяльністю Міжнародного військового трибуналу для суду над головними військовими злочинцями Другої світової війни. Воно було принципово відмінним від «національного» злочину. Концепція міжнародно-правового злочину базується на визнанні необхідності кримінально-правового захисту основних загальнолюдських цінностей незалежно від того, чи існують відповідні склади злочинів у національному праві. Це положення, зокрема, відбито у Статуті Нюрнберзького трибуналу, де говориться про злочини, що підпадають під його юрисдикцію, «незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де їх було вчинено, чи ні». Формування поняття «злочин з міжнародного права» нерозривно пов'язано з універсалізацією концепції прав людини. «Рух за міжнародне визнання і захист основних прав людини якоюсь мірою є випадковим наслідком Нюрнберзького судового процесу в тім розумінні, що його, імовірно, не було б, якби не було необхідності завдати смертельного удару по нацистській ідеології», - стверджує Е. Цоллер .

О.О. Мережко називає рішення Нюрнберзького і Токійського трибуналів «прикладами дієвості природного права в ХХ ст.», нагадуючи, що «історично природне право відіграло особливу роль у розвиткові міжнародного права: деякі юристи навіть ототожнювали міжнародне право з природним правом».

Необхідно сказати, що радянська юридична наука з великою сторожкістю поставилася до природно-правового трактування міжнародного злочину. «Деякі буржуазні юристи говорять про застосування Міжнародними військовими трибуналами в Нюрнбергу і Токіо міжнародного права в динамічному розумінні, тобто у вигляді природно-правового мислення, що еволюціонує. При цьому висловлюється жаль у зв'язку з тим, що судді цих трибуналів нібито занадто обережно і непослідовно посилалися на принципи, які стоять над позитивним правом, що принципи природного права не були цілком покладені в основу судових вироків. Більше того, буржуазні юристи Шейдер, Радбух, Вебер, Коїнг, Лаутерпахт і багато які інші вважають, що без природного права неможливо дати визначення злочинів проти людства», - писав Г.П. Жуков (1961) .

Вагомий внесок у розвиток інституту міжнародних злочинів внесла створена в 1947 році Комісія міжнародного права, яка з моменту утворення за дорученням Генеральної Асамблеї ООН зайнялася розробкою проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства. У першому варіанті даного проекту Кодексу 1991 року було представлено 12 міжнародних злочинів. Проект складався з двох частин. У Загальній частині давалося визначення міжнародного злочину, формулювалися загальні принципи кримінальної відповідальності, поняття замаху, співучасті, відповідальності фізичних осіб, обставин, що виключають відповідальність, та ін. У другій (Особливою) частини містилися визначення 12 злочинів проти миру і безпеки людства [29]. У їх числі:

1) апартеїд;

2) агресія;

3) втручання (у внутрішні або зовнішні справи держави);

4) загроза агресією;

5) колоніальне панування та інші форми іноземного панування;

6) геноцид;

7) систематичні і масові порушення прав людини;

8) виключно серйозні військові злочини;

9) вербування, використання, фінансування і навчання найманців;

10) незаконний обіг наркотичних засобів;

11) міжнародний тероризм;

12) навмисна і серйозна шкода навколишньому середовищу.

Прийнятий у другому читанні проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства 1996 році містить тільки 5 злочинів:

1) злочини проти людяності;

2) агресію;

3) злочини проти персоналу ООН та зв'язаного з нею персоналу;

4) геноцид;

5) військові злочини.

Генеральна Асамблея ООН в резолюції 1992 року запропонувала державам надати зауваження по доповіді Комісії міжнародного права про можливість створення міжнародного кримінального суду, а Комісії міжнародного права продовжити роботу над проектом Статуту міжнародного кримінального суду. У Римі в 1998 році на дипломатичній конференції повноважних представників держав під егідою ООН був прийнятий статут Міжнародного кримінального суду. Основна мета даного Суду полягає в залученні до кримінальної відповідальності фізичних осіб, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства, тобто міжнародні злочини. Статут вступив в силу з 1 липня 2002 року [4].

Поняття «міжнародний злочин» розвивалося в сукупності зі становленням поняття «міжнародне кримінальне право» та співвідносилося з ним як частина і ціле. Необхідність виокремлення та уніфікації міжнародних злочинів відбувалася в результаті світових подій, які відображали потребу боротьби з проявами небезпеки для людства та посягання на міжнародний правовпорядок.

1.2 Ознаки міжнародного злочину

міжнародний злочин римський статут

Міжнародні злочини мають ряд специфічних ознак, які відрізняють його від внутрішньодержавного злочину. Дослідженням даного понятття займалися такі вчені, як А.Н. Трайнін, П.С. Ромашкін, М.І. Лазарєв, Д.Б. Левін, Л.А.Моджорян, всі вони визначали міжнародні злочини як посягання на безпеку держав та мирного існування людства.

Схожої думки дотримується І.І. Карпець, він стверджує, що поняття міжнародного злочину народилося, як реакція на дії, що стали можливими у зв'язку з агресивними, загарбницькими війнами, які супроводжувалися знищенням матеріальної культури народів, нелюдськими методами ведення війни, знущаннями та фізичним знищенням мирного населення. Народи засудили ці злочини і осіб, які їх вчинили. Однак, на разі він наголошує, що ці закони можуть застосовуватися не тільки в разі розв'язування глобальних міжнародних конфліктів, що загрожують існуванню всього людства. У світі чимало сил, бажаючих тримати народи в страху перед війною, сил, що прагнуть балансувати на межі війни, підбурювати і підтримувати так звані локальні конфлікти. Це означає, що міжнародні злочини є не тільки наслідком агресивної війни, вони можуть проявлятися й відбуватися і в період мирного розвитку відносин між державами і народами [5].

Для такого, щоб діяння було визнано беззаконним, воно зобов'язане мати непридатні юридичні показники. Спробуємо зробити свій вибір в розумінні даних показників. Завданням міжнародного кримінального права вважається захист інтернаціонального правопорядку від беззаконних посягань. Сама по собі група «інтернаціональний правопорядок» дуже велика і вважається підсумком обопільного інтегрування різних категорій правопорядку, що гарантується міжнародним правом. У відчизняному кримінальному законі одним з базових показників правопорушення іменується його соціальна загроза, то є дієздатність передбаченого кримінальним законодавством дії наробити шкоди оберігаємим публічним взаєминам і інтересам. Невід'ємним показником будь-якого беззаконного діяння згідно інтернаціональному кримінальному праву вважається нанесення їм шкоди правопорядку в цілому або часткою такого правопорядку. Саме властивість будь-якого правопорушення згідно інтернаціональному кримінальному праву описує його юридичну природу. При цьому слід мати на увазі, що інтереси забезпечення повного правопорядку в цілому і його складових частин в кінцевому рахунку доторкаються інтересів не тільки всіх держав, однак і всіх людей незалежно від місця їх проживання та інших характеристик [2].

Збиток від здійснення міжнародних злочинів, що наноситься міжнародному правопорядку, непорівнянний зі збитком від звичайних правопорушень та має принципово інший характер, пов'язаний небажанням слідувати приписам міжнародного права, що робить правомірним застосування в разі їх здійснення більш важких форм відповідальності.

Характерним елементом міжнародних злочинів є їх погроза міжнародному миру і безпеці, тобто рівень суспільної небезпеки є дуже високим і потребує досконального слідування нормам міжнародного права, що регулюють ці відносини. Як показує світова практика, визнання масштабної суспільної небезпеки та злочинності таких діянь як агресивна війна, колонізація держав та ін., міжнародних злочинів є необхідною, адже наслідки цих діянь зачіпають інтереси всього людства.

Слідуючи принципу «немає злочину без вказівки на те в законі», вчений Адельханян вважає невід'ємною ознакою будь-якого злочину з міжнародного кримінального права його протиправність. У теорії кримінального права радянського періоду зазвичай стверджувалося, що протиправність будь-якого злочину це його похідна, як би другорядна ознака. Стосовно до міжнародного кримінального права з такою позицією погодитися не можна. Так як одним із загальних принципів кримінального права проголошений принцип nullun crimen sine lege. то і ознаку протиправності злочину слід вважати основною [3].

Значний внесок в концепцію міжнародних злочинів внесли норми, сформульовані після першої світової війни. Це обмеження оголошення війни Статутом Ліги Націй і її заборона Паризьким пактом 1928 року, Лондонські конвенції 1933 року про визначення поняття агресії і ряд інших актів. У період Ліги Націй представниками деяких держав висувалися пропозиції визначити агресивну війну в якості міжнародного злочину. Статут Ліги передбачав спеціальний вид відповідальності за будь-яке порушення зобов'язання не вдаватися до сили для вирішення спорів, перш ніж не будуть використані мирні засоби їх врегулювання. Статті 16 і 17 Статуту передбачали застосування по відношенню до агресора санкцій за спільною згодою всіх країн-членів. Стаття 53 Віденської конвенції 1969 року про право міжнародних договорів визнає імперативну норму загального міжнародного права, «яка приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Міжнародні злочини перелічені також в Статуті Нюрнберзького Трибуналу. Цей документ поділяє міжнародні злочини на злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. Обовязковий характер зазаначених норм відображений в ч.1 ст. 9 Конституціїї України: «чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».

До субєктивних ознак міжнародних злочинів належить психологічне сприйняття субєктом своїх суспільно-небезпечних діянь та їх наслідків, що виражається в формі умислу або необережності. Факультативними елементами субєктивних ознак таких злочинів є ціль та мотив скоєння злочину.

Суб'єктивна сторона міжнародного злочину, відображаючи інтереси і наміри суб'єкта, служить внутрішнім джерелом поведінки, направляє і регулює об'єктивну сторону вчинку. Інтелектуальні і вольові особливості суб'єктивної сторони міжнародного злочину досить різноманітні і визначають як політичну і юридичну оцінку скоєного, так і ступінь відповідальності винних. Принципи сучасного кримінального права не допускають покладання відповідальності за вчинення дії за відсутності вини, тобто виключають так зване об'єктивне зобов'язання. Разом з тим один лише психічний стан, що не виражається в конкретних зовнішніх діях, також не може бути підставою кримінальної відповідальності.

Намір, як форма необ'єктивного боку підключає інтелектуальні і вольові складові. Розумовий задум полягає в тому, що особа розуміє соціально страшний (беззаконний) характер своїх діянь, їх практичний зміст, а ще передбачає ймовірні результати, які настануть в результаті його діянь. Всі дані характеристики задуму притаманні і інтернаціональному правопорушенню, з тією лише різницею, що відповідність між ними і деякими їх властивостями мають всі шанси бути найбільш важкими. Зрозуміло, що суб'єкт міжнародного злочину - фізична особа - завжди усвідомлює зміст і значення своїх дій та їх наслідків. Можливо, що справжні масштаби злочинних результатів найбільш небезпечних злочинів передбачаються деякими з учасників не в повній мірі; неможливо заздалегідь передбачити хід всіх майбутніх подій. Але цього і не потрібно для покладання на них відповідальності за скоєне. Цинічні спроби деяких обвинувачених на Нюрнберзькому і Токійському процесах ухилитися від відповідальності під приводом, що вони не передбачали всіх масштабів злочинних операцій, які намічали і планували, а також тієї колосальної шкоди, яка цими операціями була заподіяна, - ці спроби були справедливо припинені міжнародними трибуналами, відзначимо, що вже сама агресія є злочином.

Вина держави на відміну від вини людини є поняттям не психологічним, а соціально-політичним і правовим. За визначенням В.А. Василенко, - це неправомірно реалізована воля держави-правопорушника, що виявляється у протиправних діяннях його органів. Д.Б. Левін влучно зазначає, що держави «виступають як політичні колективи, в яких навіть ті їх органи - і колегіальні, і одноосібні, за безпосередні дії яких вони несуть відповідальність, висловлюють волю ... обумовлену ... волею панівного класу».

Крім форм вини, велике значення в міжнародному кримінальному праві займає помилка. Відповідно до ст. 32 Римського статуту помилка має наступне значення. Помилка в факті є підставою звільнення від відповідальності, якщо вона «виключає необхідну суб'єктивну сторону» даного злочину; помилка в праві, як правило, не є обставиною, що звільняє від відповідальності, але може бути такою, що «виключає суб'єктивну сторону даного злочину».

Акти міжнародного кримінального права котрі вимагають від країн-учасників запровадити не просто злочинність тієї чи іншої події в державному законі, однак і його покарання. Слідчо, ми можемо говорити про те, що показником кожного правопорушення згідно інтернаціональному кримінальному праву вважається обов'язок фізичної особи за його виконання. Перед відповідальністю ми усвідомлюємо повинність особи зазнати за скоєне всіх несприятливих примусових результатів [8].

У міжнародному кримінальному праві в даний час вважається, що за злочини проти миру та безпеки людства кримінальну відповідальність несуть фізичні особи. Ця обставина постійно підкреслюється в міжнародних документах. Так , в Статуті Міжнародного трибуналу по колишній Югославії закріплена особиста кримінальна відповідальність (ст. 7). Римський Статут Міжнародного кримінального суду встановлює, що Суд має юрисдикцію щодо фізичних осіб (ст. 25). На Нюрнберзькому процесі також йшлося про кримінальну відповідальність фізичної особи. За міжнародні злочини особиста відповідальність настає з міжнародного кримінального права незалежно від того, визнано таке діяння злочином за національним законодавством чи ні. Ця обставина була відзначена в Статуті Нюрнберзького військового трибуналу. За один і той же міжнародний злочин настає кримінальна відповідальність фізичної особи та міжнародно-правова відповідальність держави. У Статуті Міжнародного кримінального суду підкреслюється, що кримінальна відповідальність особи за злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, не впливає на відповідальність держав за міжнародним правом (ст. 25).

Професор Ю. Решетов, кажучи про прерогативи Міжнародного кримінального суду по встановленню персональної відповідальності, висловлюється за те, що: «шляхом створення відповідної юридичної процедури матеріали цього суду повинні створювати підстави і для того, щоб поставити питання про кримінальну відповідальність держави, якої сьогодні не існує. Необхідно передбачити норми про кримінальну відповідальність відповідної держави». Однак американські юристи Ш. Бассіуні і К. Блейкслі вважають, що в сучасному світі в силу політичних причин ще не час для обговорення питання про встановлення кримінальної відповідальності держав.

Проаналізувавши перелічені ознаки, міжнародний злочин визначається як винне діяння, яке порушує світової правопорядок, протиправність якого і індивідуальна відповідальність за яке встановлено в міжнародному кримінальному праві [9].

1.3 Співвідношення понять «міжнародний злочини» і «злочини міжнародного характеру»

В доктрині міжнародного права виділяють міжнародну злочинність, яка поділяється на види: міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру. Ці два поняття мають як спільні риси так і відмінні. Для дослідження того як ці поняття співвідносяться є необхідним визначення та порівняння елементів та ознак даних злочинів, а також їх обєктивну та субєктинву сторони.

Міжнародні злочини -- це особливо небезпечні для людськоі? цивілізаціі? порушення принципів і норм міжнародного права, що мають основоположне значення для забезпечення миру, захисту особи і життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства в цілому. І.І. Карпець злочини міжнародного характеру визначає як злочинні діяння, які передбачені міжнародними угодами, що не належать до злочинів проти людства, але посягають на нормальні відносини між державами, спричиняють збитки мирному співробітництву в різних галузях (економічних, соціально­культурних, маи?нових тощо), а також організаціям і громадянам . З огляду на ці визначення випливає, що спільним у обох понять є те, що вони посягають на мирне співробітництво держав, а відмінним в даному критеріїї є рівень суспільної небезпеки. Міжнародні злочини за своєю природою є більш небезпечними, адже посягають на інтереси всієї світової спільноти.

Міжнародно-правові акти поділяють міжнародні злочини на :

1) злочини проти миру (планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивних віи?н, геноцид, апартеі?д, екоцид, расизм);

2) віи?ськові злочини (порушення законів і звичаі?в віи?ни, вбивство віи?ськовополонених, заручників);

3) злочини проти людства (вбивство, заслання, поневолення та інші жорстокі діі? щодо цивільного населення, и?ого переслідування).

Дослідження міжнародної злочинності останнім часом дозволяє говорити про те, що деякі вчені виділяють окрему групу злочинів, які не є настільки тяжкими, як міжнародні злочини, вони називають їх злочинними порушеннями міжнародного правопорядку, або злочинами міжнародного характеру.

В багатьох наукових дискусіях обговорюється питання про необхідність відмежування міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру. М.І. Блум в своїй праці аргументує, що міжнародні злочини та злочини, які посягають на міжнародний правопорядок, суттєво відрізняються за своєю спрямованістю і рівнем небезпеки для долі світу і людства. Тому, за ступенем своєї небезпеки вони не підлягають співставленню та порівнянню. На протиріччя цьому твердженню, вчений І.І. Карпець в якості критерія розмежування міжнародних правопорушень, виділяє рівень їх суспільної небезпеки і вважає, що саме цей критерій сприяє створенню методів для боротьби з міжнародною злочинністю. Він стверджує: «будь-які злочини, особливо міжнародного характеру, підлягають порівнянню з іншими злочинами, інакше не можна з'ясувати ступінь їх небезпеки, виробити форми і методи боротьби з ними, встановити, до якої групи злочинів їх віднести. По-друге міжнародні злочини, як і злочини міжнародного характеру, незмінні. Можуть з'являтися нові, як ми вже зазначили, або вже відомі можуть міняти ступінь своєї небезпеки» І.І. Карпець також вважав, що для такої галузі, як міжнародне кримінальне право, необхідно виділити та класифікувати конкретні групи суспільних відносин, визначити, які злочини ми можемо називати міжнародними, а які ні, налагодити зв'язки і відмінності між міжнародними злочинами, злочинами, близькими до них, що також зачіпають сферу міжнародних відносин. Він прийшов до висновку, що віднесення великої групи злочинів до злочинів проти міжнародного правопорядку недостатньо чітко для класифікації кримінальних злочинів, тим більше що і ті, які не включені в цю групу, в кінцевому рахунку також порушують міжнародний правопорядок [4].

Варто зупинити увагу на тому , що, крім терміна «міжнародний злочин», в теорії міжнародного права широкого поширення набули терміни «злочин проти міжнародного права», «злочин міжнародного характеру», «злочини за загальним міжнародним правом», «злочини згідно з міжнародним правом». Зокрема, термін «злочини проти міжнародного права» був застосований у вироку Нюрнберзького трибуналу, де говориться, що злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями.

Визнання фізичноі? особи суб'єктом міжнародного злочину сприяло підготовці в 1953 році Комісією з міжнародного права ООН, Проекту Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Однак цеи? проект не був ухвалении? Генеральною Асамблеєю ООН, і тому в 1997 році Комісія підготувала новии? проект Кодексу. Відповідно до цього Проекту, злочини проти миру та безпеки людства тягнуть за собою особисту відповідальність індивіда . Саме через це сучасна теорія міжнародного права виділяє серед суб'єктів міжнародних злочинів, з одного боку, фізичних осіб, діі? яких повязані з діяльністю держави, а з іншого боку, цим суб'єктом визнається держава. Що стосується, злочинів міжнародного характеру, то субєктами визнаються виключно фізичні особи.

Деякі вчені вважають, що фактично стирається рiзниця мiж міжнародними злочинами і злочинами міжнародного характеру щодо суб'єкта вчинення злочину. Наприклад М. О. Ушаков вбачає, що взаємозв'язок міжнародноі? відповідальності держави та кримінальноі? відповідальності індивіда, яка витікає з відповідальності держави, не абсолютнии? та взагалі може не існувати, і для позначення подібного роду діянь індивідів більш точним буде термін «кримінальні злочини міжнародного характеру», оскільки терміном «міжнародні злочини» в міжнародному праві зазначають діяння держав. Не зовсім коректним вважається визначення «кримінальні злочини», оскільки некримінальних злочинів не існує. Також сумнівним є висновок про витікання кримінальноі? відповідальності індивіда з відповідальності держави, тому що саме злочинні діяння індивіда приписуються державі, а в данному випадку можна говорити про певнии? зв'язок між цими видами відповідальностеи?. Якщо ж розрiзнити, як пропонує автор, кримінальні злочини міжнародного характеру, які вчиняються індивідами і міжнародні злочини, які вчиняються державами, все одно залишається категорія злочинів, що вчиняються індивідами але, як вказують деякі автори, поза зв'язком з політикою держави та певною мірою зачiпають інтереси інших держав [7].

Досить чіткою є різниця між суб'єктом і його відповідальностю за міжнародний злочин і злочин міжнародного характеру, який позначили Е. Нарбутаев і Ф.Сафаев. Вони вважали, що так як уряд неможливо притягнути до кримінальної відповідальності, такий обов'язок накладається на його адептів. При цьому уряд-злочинець втрачає власну юрисдикцію щодо особистих громадян. Індивід виступає перед міжнародним судом, не тільки від прізвища країни, однак і як член людського суспільства. Після визначення власної провини особи і винесення вердикту, залучення до відповідальності, передбачається ступінь причетності країни до правопорушення. Введення ступеня причетності країни до правопорушення як суб'єкта міжнародного права потрібно в намірі того, що індивід у власному офіційному положенні виконує міжнародний злочин не для презентації задуму або згідно необачності, а конкретно для задоволення інтересів країни. Послужливість розкриття в процесуальному порядку причинного взаємозв'язку між дією індивіда і волею країни для інтернаціонального злочину, не порушує принципу презумпції невинності. Правопорушення міжнародного характеру містяться в протиправних діяннях і функціонуванні міжнаціональних структурованих проф беззаконних з'єднань. Їм властива згуртованність і довга або короткочасна наявність. Відмінними рисами подібного беззаконного з'єднання є його міцний або мінливий склад, невід'ємної складової діяння якого вважається схрещення меж 2-ох або більш країн для реалізації беззаконного плану. У тому числі і якщо вся сукупність діянь має можливість виникати в одній державі, їх результати виявляються за межами держави. В основній масі випадків основним предметом вважається злочинне придбання матеріальної вигоди або валютних коштів [15]. З даного належить, що зіставляючи суб'єкт здійснення інтернаціонального правопорушення та правопорушення міжнародного характеру може дійти до висновку, що обидва злочина вчиняються фізичними особами. Хорошим в даному випадку вважається те, що в міжнародних злочинах індивід працює від країни або в її інтересах.

Н. О. Бондаренко і В. І. Терентьєв вказують на такі ознаки міжнародних злочинів -- порушень iнтересів міжнародного співробітництва. Такі злочини пов'язані з міжнародними відносинами та визначаються міжнародними актами спеціального призначення, які виділяють конкретні види злочинів та покарання за них. Справи про ці злочини розглядаються міжнародним судом або спеціально створеним міжнародним трибуналом. Універсальною ознакою цих злочинів є визнання і?х ООН. В тои? же час, злочини міжнародного характеру, по-перше, створюють загрозу міжнародним державним інтересам. По-друге, боротьба з цими злочинами здіи?снюється за внутрішньодержавним законодавством конкретноі? держави. По-третє, відповідальність за і?х вчинення несуть фізичні особи. Четверте, юрисдикція здіи?снюється органами правосуддя конкретноі? держави. П'яте, держава не має ніякого відношення та не несе відповідальності за вчинення і?і? громадянами таких злочинів [9].

Однією з важливих ознак злочинів є їх протиправність. Н. О. Бондаренко і В. І. Терентьєв застосовують формальнии? підхід і пишуть, що «міжнародні злочини характеризуються визначеннями міжнародно-правових актів, трансформованими до внутрідержавного законодавства». В даному випадку, ця формальна ознака не відрізняє міжнародні злочини від злочинів міжнародного характеру, оскільки останні також характеризуються міжнародно-правовими актами [4].

Таким чином, закріплення міжнародних злочинів міжнародними актами спеціального призначення та пов'язаність і?х з міждержавними відносинами може бути притаманна також і злочинам міжнародного характеру. Наприклад, в Токіи?ському та Нюрнберзькому Воєнних Трибуналах встановлена класифікація міжнародних злочинів на злочини проти миру, воєнні злочини та злочини проти людяності і закріплені склади цих злочинів. Що стосується злочинів міжнародного характеру, то, такий злочин, як тероризм також відображений також в міжнародних актах: Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден, 1963 році, Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден, 1980 році, Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільноі? авіаціі?, 1971 році, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників, 1979 року i т. інші.

Відсутність чітких критеріїв класифікації злочинів, як «міжнародних» так і «злочинів міжнародного характеру» серйозно підриває цілісність концепції, що претендує на загальне визнання. Концепцію про поділ міжнародної злочинності на міжнародні злочини та злочини міжнародного харарктеру спростовують сучасні дослідники. Причиною цьому є недостатність чітких критеріїв. І.І. Лукашук і А.В. Наумов у своїх спільних працях розглядають міжнародний злочин як «винне порушення індивідом норми міжнародного кримінального права». Такий злочин, на думку цих вчених, потребує наявності міжнародного елемента, що може полягати у самому характерові протиправного діяння, об'єктові чи в результаті. Так, злочин може бути спрямований проти загальних інтересів миру і безпеки чи зазіхати на більш обмежені інтереси, наприклад, окремої іноземної держави. Відмовляючись від традиційної класифікації, І.І. Лукашук і А.В. Наумов поділяють міжнародні злочини на два основних види. До першого належать злочини з міжнародного права (точніше - із загального міжнародного права). Внаслідок того, що злочинність відповідних діянь установлює загальне міжнародне право, кримінальна відповідальність за їх вчинення виникає незалежно від місця вчинення. Міжнародний кримінальний суд і суди держав мають право здійснювати правосуддя, безпосередньо на основі норм міжнародного права. До іншого виду міжнародних злочинів належать злочини конвенційні, склад яких установлюють міжнародні конвенції. Тому сферою їхньої дії є сфера юрисдикції лише тих держав, які беруть у них участь. «Уже сьогодні коло міжнародних злочинів є дуже широким, і воно продовжує розширюватися, - пишуть І.І. Лукашук і А.В. Наумов. - Не претендуючи на вичерпний перелік, можна назвати такі міжнародні злочини: агресія, військові злочини, злочини проти людяності, геноцид, расова дискримінація й апартеїд, рабство і супутні злочини, піратство, незаконні медичні експерименти, катування, захоплення літаків, погроза силою чи її застосування проти осіб, що перебувають під захистом міжнародного права, захоплення заручників, злочини, зв'язані з наркотиками, міжнародна торгівля порнографією, розкрадання чи знищення національних скарбів, злочини, зв'язані с навколишнім середовищем, розкрадання ядерних матеріалів, протиправне використання пошти, пошкодження підвідних кабелів, підробка грошових знаків, підкуп іноземних посадових осіб (корупція)». Так, І. І. Лукашук і А. В. Наумов об'єднали ці два види злочинів в єдину категорію «міжнародні злочини», розділивши і?х в групі на злочини за загальним міжнародним правом, до яких, зокрема відносяться злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності, та конвенціи?ні злочини, склад яких встановлюється відповідними міжнародними конвенціями. Разом з тим, автори вказують, що між злочинами за міжнародним правом і конвенціи?ними злочинами немає непрохідноі? стіни, оскільки и?де процес визнання державами конвенціи?них злочинів злочинами за міжнародним правом .

Цей підхід має перевагу на життя, беручи до уваги те, що поділ на правопорушення згідно загального міжнародного права і конвенційні правопорушення мають досить умовний характер, так як дані 2-і думки мають досить чимало єдиних показників: обидва варіанти зміцнюються міжнародно-правовими актами і регулюються повними або додатковими ступенями державного законодавства. Однак ми тримаємося класичної концепції поділу і диференціації даних правопорушень, так як відмінних рис між даними правопорушеннями набагато більше ніж спільних. Для дієвого попередження і залучення до вже скоєних правопорушень, як міжнародних, так і міжнародного характеру потрібно вивчити дані 2-і думки окремо.

Розділ 2. Класифікація міжнародних злочинів за міжнародно-правовими актами

У науці міжнародного права існують різні класифікації міжнародних злочинів, але єдиної не вироблено. Більшість учених поділяють злочини на дві основні підгрупи, які власне охоплюють одні і ті самі правопорушення, але мають, в кожному конкретному випадкові, свою структуру і свій певний набір злочинних дій:

1) Власно міжнародні злочини:

a) проти миру: планування, підготовки; розв'язання або ведення агресивних війн та ін.;

b) проти людяності: вбивства, депортації, поневолення, переслідування та інші жорстокі дії щодо цивільного населення;

c) воєнні злочини: порушення законів і звичаїв війни, вбивство військовополонених, заручників, парламентарів, безглузде знищення міст і сел та ін.;

d) проти людства: геноцид, апартеїд, екоцид, расизм, колоніалізм та ін.

2) Міжнародні кримінальні злочини:

a) проти стабільності міжнародних відносин: тероризм, найманство та ін.;

b) такі, що завдають збитків економіці й соціальному розвиткові держав: фальшування грошей, контрабанда, дії проти навколишнього середовища та ін.;

c) такі, що порушують особисті права людини: рабство, работоргівля, розповсюдження порнографії, тортури та ін.;

d) ті, що чиняться у відкритому морі: піратство, зіткнення суден, ненадання допомоги на морі, забруднення моря шкідливими речовинами та ін.;

e) ті, що вчинюються в районі воєнних дій щодо цивільного населення, військовополонених, поранених, хворих, щодо культурних цінностей та ін. [27].

2.1 Злочини проти миру: поняття, ознаки

На нинішній день перед злочином проти миру і безпеки людства розуміють широкомасштабні і регулярні порушення прав людини, вчинені проти цивільних осіб і складають посягання на життя, здоров'я і амбіції значної кількості людей або тільки цивільного населення конкретної території.

Серед авторів які приділяли увагу проблематиці сучасного міжнародного права, а саме злочинам проти людяності, можу виділити наступних: Н. А. Зелінську, Дрьоміну Н. В., А. А. Маєвську та ін.

Знищення як злочин проти миру і безпеки людства передбачене перш за все у ст.7 Статуту Міжнародного кримінального суду, а також у ст.6 Статуту Нюрнберзького військового трибуналу, ст.5 Статуту Токійського військового трибуналу, ст.5 Статуту МКТЮ, ст.3 Статуту МКТР [28].

Аналізуючи їх можна дійти до висновку що знищення як злочин проти людяності передбачає, що виконавець вбив одну або декілька осіб шляхом створення умов життя розрахованих на те, щоб знищити частину населення. Як і для всіх злочинів проти миру і безпеки людства, діяння має мати 3 вище перелічених мною ознаки, а саме проти цивільного населення, систематичність і виконавець повинен знати про це або мати намір зробити його частиною нападу. Винищення (знищення) часто у зв'язку з аналогією плутають з геноцидом. При цьому ці поняття є різними. А саме це було ви- значено на Нюрнберзькому військовому трибуналі. Винищення - це злочин спрямований не на конкретну групу як у геноциді, а на цивільне населення в цілому. З цього приводу у коментарі Комісії міжнародного права ООН до статті 18 Проекту кодексу злочинів проти миру і безпеки людства визначено наступне: «Винищення - це злочин який в силу своїх ознак спрямований проти групи осіб. Злочин винищення спільний із вбивством, але останнє спрямоване на необов'язково велику кількість людей. Враховуючи те що злочин винищення і геноциду містять спільний елемент - велике число жертв, дані види злочинів є схожими але під час винищення вбивається група осіб, не пов'язаних будь-якою спільністю».

При цьому ще важливо те, що на практиці міжнародних кримінальних трибуналів різнобічно вирішувалося питання про те, яка чисельність осіб має стати потерпілими, щоб поведінка одиничного виконавця була кваліфікована як винищення. Все привело до того, що чисельність таких потерпілих зобов'язана бути «необхідною». В даному є конкретна багатозначність, так як можна думати про достатність при знищенні, як знищення невеликої кількості людей. І де та межа між достатністю і недостатністю. З приводу цього судові палати МКТЮ наголосили, що відповідальність за винищення несуть лише особи, прямо або непрямо винні у вбивстві великої кількості людей - вбивства однієї чи кількох осіб не дають підстав для такої кваліфікації. У рішеннях, винесених з 2003 році, з цим підходом погодився і МКТР. При цьому діють за загальним правилом - якщо злочин підпадає під ознаки, що характеризують злочини проти людяності, які ми розглядали. І останньою необхідною, щоб кваліфікувати цей злочин умовою є те, що він має бути направлений не на однорідну суспільну групу (народу, нації, спільних за релігійними ознаками), тому що дії цього злочину будуть геноцидом [31]. Також існують суперечки щодо виду даного злочину. Дехто вважає що винищення відноситься до міжнародних злочинів, є вчені які підтримують позицію що цей вид злочину є злочином міжнародного характеру. Я ж розділяю думку перших, зважаючи на вищеперелічені ознаки. Я не скажу, що ця думка претендує на значну наукову новизну, проте все-таки потребує уваги. Зважаючи на те що існують численні суперечки щодо термінології злочинів, зокрема і до даного виду, неоднозначність визначення винищення, як злочину у різних документах потрібно все-таки конкретніше визначити дані поняття. Тому що це стосується злочинів проти миру і безпеки людства і вірна їх дефініція і класифікація дозволять найбільш буквально їх виявляти. Однак необхідність країн цим не обмежуються. Інтернаціоналізація міжнародного життя привела до інтернаціоналізації злочинності. А це є власною черговістю - до неупередженої необхідності в поєднанні зусиль для боротьби зі злочинністю.