Размещено на http://www.allbest.ru/

Стародавні пам'ятки права



Зміст

Вступ

Розділ 1. Право Стародавнього Вавилона

1.1 Шумерські Закони

1.2 Закони Хаммурапі

Розділ 2. Пам'ятки Римського права

2.1 Закони XII таблиць

2.2 Дигести Юстініана і інституції Гая

Розділ 3. Пам'ятки права Київської Русі

3.1 Джерела права

3.2 Руська Правда - пам'ятка ранньодержавного права

Висновок

Список використаних джерел



Вступ

До нашого часу збереглася низка пам'яток права стародавніх держав. Правові пам'ятки - це зафіксовані у письмовій формі джерела права, що давно втратили свою силу, припинили дію. Вони лише зберігають пам'ять про право минулих часів, і тому становлять інтерес в основному лише з точки зору історико-правової науки.

З пам'яток права ми дізнаємося про сутність правових норм, які діяли у колишні часи. Під джерелом права найчастіше розуміється форма виразу права.

Протягом багатьох віків в історії людства серед усіх джерел права провідну роль відігравали санкціоновані державою й загальнообов'язкові для населення давні звичаї та традиції, якими регулювалися суспільні відносини. У своїй сукупності вони створювали звичаєве, або так зване неписане право, котре регулювало більшість відносин у період стародавньої історії.

Велике значення для аналізу питань розвитку права мають дослідження виявлених істориками та археологами різних написів юридичного змісту, які становлять неабияку цінність для історико-правової науки, оскільки вони є найоб'єктивнішими з усіх нині доступних джерел.

Саме знайдені написи нині дають змогу споглядати та піддати науковому аналізу аутентичні тексти юридичного змісту: закони, декрети, постанови, присяги, угоди, де знайшли відображення суттєві риси права. Значна кількість цих пам'яток була опублікована в історичній літературі протягом останнього сторіччя, але переважна їх більшість досі так і не знайшла відповідного опрацювання в історико-правових дослідженнях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених-юристів, які тривалий час вважали їх не вартими уваги. Але, як справедливо зазначав французький археолог Ж. Соваже: «Немає банальних написів, є лише банальний спосіб поводження з ними».

Вищезазначене зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження є теоретичні засади історії держави і права.

Предмет дослідження - стародавні пам'ятки права

Метою курсової роботи є дослідження права Стародавнього Вавилона, пам'яток Римського права та права Київської Русі.

Мета роботи зумовила виконання наступних завдань:

розглянути право Стародавнього Вавилона;

дати характеристику пам'яткам Римського права;

проаналізувати пам'ятки права Київської Русі.

Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів, які в свою чергу поділені на підрозділи, висновку та списку використаних джерел.



Розділ 1. Право Стародавнього Вавилона

1.1 Шумерські Закони

Шумерські закони - найдавніші відомі історії письмові пам'ятки права. Вони виникли у ранніх державних утвореннях на території Месопотамії у період Стародавнього Шумеру (ХХІV-ХХ століття до н. е.). До них відносять Закони Уруінімгіни (кінець XXIV століття до н. е.) - правителя міста Лагаша, Закони Ур-Намму (кінець III тисячоліття до н. е.) - правителя міста Ура, фрагменти інших модифікацій, Закони Ліпіт-Іштара (XIX століття до н. е.) та Закони Білалами (XVIII століття до н. е.) - правителя Ешнунни, що передували Законам Хаммурапі. Хронологічно шумерські законі належать до періоду Стародавнього Вавилона.

Закони Уруінімгіни (Урукагіни) - найдавніші з відомих історії законодавчих пам'яток. Вони були прийняті в перебігу соціальної боротьби, яка привела Уруінімгіну до влади в Лагаші. Закони було спрямовано на підтримання стародавніх «справедливих» порядків і традицій, на «захист удів та сиріт», гарантували власникам храмових та державних наділів їх права «на основі справедливості», скасовували кабальні продажно-заставні правочини, а також містили небагато норм про покарання за замах на особу повноправних шумерійців. Основним покаранням були штрафи.

Крім законодавства Уруінімгіна, відомий також збірник шумерійських законів, що з'явився після падіння III династії Ура та називався за початковим словами «анніттішу» («за його вказівками»). Збірник складався з семи таблиць та був призначений для переписувачів, суддів, чиновників. У ньому містилися розпорядження про порядок оплати грошових та зернових позик, розмір відсотків, регулювалися відносини між батьками та дітьми, порядок розірвання шлюбу. Заслуговує на увагу також згадування фрагменту так званого «шумерійського кодексу», який призначався для переписувачів і суддів та містив норми північно-вавилонського міського права. Тут регулювалися відносини між батьками і дітьми, встановлювалися відповідальність за розкрадання, нанесення побоїв вагітній жінці, відповідальність пастухів тощо.

Закони Ур-Намму - судебник царя об'єднаного «Царства Шумера та Аккада» Ур-Намму (2111 -2092 роки до и. е.), засновника III династії Ура. Збереглися фрагменти судебника. У дусі стародавньої традиції Закони Ур-Намму починаються з преамбули, що малює добрі діяння царя, «який установив у країні справедливість, вигнав зло та розбрати... аби сироту не віддавали у владу багатого, удову не віддавали у владу сильного, людину сикля (сикль - дрібна монета, але у цьому разі - бідний. тобто не віддавали людині міни (міна - більш велика грошова одиниця)». Насправді Закони Ур-Намму фіксували типові порядки стародавньої деспотії - необмежену владу царя, панування чиновників у соціально-господарських відносинах, безправне становище населення. Такі порядки особливо характерні для III династії Ура, коли держава повністю монополізувала всі сфери господарства: сільське господарство, ремісництво, внутрішню та зовнішню торгівлю. Селяни постають у Законах Ур-Намму як безправні державні ілоти-гуруши, що працюють у державних господарствах від зорі до зорі під керівництвом наглядачів за твердо встановлений пайок (чоловікам - 1,5 л, жінкам -0,75 л зерна в день). Управляючий же клас тут постає як клас чиновників-правителів на чолі з царем-богом на верхівці ієрархії.

Закони міста Ешнунни - звід законів, який склався у XIX столітті до н. е. у Месопотамії, місті Ешнунна (Аншнуннак), що у XXI столітті до н. е. за III династії Ура входило до складу держави Шумер та Аккад, а з XX до XVIII століття до н. е. являв собою невелику самостійну державу. Закони було складено у період правління царя Білалами, чому й називаються іноді Законами Білалами. Закони Ешнунни - одна із найдавніших достовірних пам'яток права, найважливіше джерело з соціальної історії Месопотамії. Вони містили 61 статтю, регулювали правовий статус станових груп, рабів, обов'язки адміністрації, деякі статті було присвячено договору найму, борговому праву, договору позички, карному праву. В цілому ж Закони Ешнунни характеризують суспільство із сильними централізованими функціями держави у галузі господарства, всього соціального життя, вони - одне з джерел Законів Хаммурапі.

1.2 Закони Хаммурапі

Закони Хаммурапі - кодекс законів стародавнього вавилонського царя Хаммурапі (1792-1750 роки до н. е.). Важливіша правова пам'ятка давнини, яка характеризує Стародавній Вавилон як типову східну («азійську») деспотію із сильними соціально-господарськими функціями держави, станово-чиновницькою суспільною структурою. Вони складалися з 282 статей, великого введення та висновку, в яких Хаммурапі постає як необмежений владика, «пастир» підвладних йому народів, що приймає від богів владу та закони. Закони Хаммурапі характеризує доволі висока для свого часу юридична техніка прагнення групувати статті за предметом регулювання: правосуддя, правове становище станів (авілум та мушкенум), рабів (останні тут, на відміну від античності, володіють майном, мають родину, можуть укласти шлюб із вільними). Багато статей присвячено борговому праву (Закони Хаммурапі заборонили боргове рабство, замінивши його відпрацюванням), договорам найму, купівлі-продажу, майновим відносинам, пов'язаним із військовою та цивільною службою (майно ілку), а також шлюбно-сімейному праву, що характеризується необмеженою владою власника будинку, безправним становищем жінок та дітей. Карне право відзначається суворістю та пануванням тал іону (відплати рівним за рівне), проте авілум мають тут перевагу порівняно із мушкенум.

Особливу увагу приділено обороні державного (царського) та храмового господарства. Закони Хаммурапі розширювали приватний цивільний обіг порівняно із тотальним одержавленням господарських відносин за III династії Ура.

Закони царя Хаммурапі розрізняють дві нерівні за своїм правовим становищем групи вільного населення: авілум та мушкенум.

Авілум («людина») - вільний общинник, голова патріархальної родини. Він володів ділянкою общинної землі, мав майнові права та міг розраховувати на підтримку громади. Правовий статус авілум в основному визначався звичаєвим правом. Проте держава була заінтересована у збереженні шару вільних общинників, оскільки авілум були основними платниками податків. Закони Хаммурапі забезпечували максимальний правовий захист повноправному вавилонському населенню. За злочини проти авілум призначалися найбільш тяжкі покарання та «дорожче» оцінювалося їх майно.

Закони Хаммурапі перешкоджали соціальній деградації вільного повноправного населення та встановлювали обмеження щодо боргового рабства. Якщо авілум був змушений у забезпечення боргу продати чи віддати у рабство членів своєї родини, то строк такого рабства обмежувався трьома роками, після чого боргові раби отримували волю, а борг вважався погашеним. У разі смерті заручника від побоїв чи поганого ставлення до нього кредитор ніс відповідальність. Якщо вмирав син боржника, то страчували сина лихваря: якщо вмирав раб, то виплачувалася грошова компенсація. Крім того, кредитор втрачав право на отримання боргу.

Мушкенум («той, хто падає ниць») - неповноправна вільна людина, яка вийшла з громади, але поступила у служіння до царського господарства. Можливо, становище мушкенум отримували раби - іншоплемінники, посаджені на двірську чи храмову землю. Мушкенум володів невідчужуваним земельним наділом з царсько-храмового фонду на умовах виплати частки врожаю до скарбниці. Тому землеволодіння мушкенум охоронялося разом із царсько-храмовою власністю. Особу та майно мушкенум у Законах Хаммурапі оцінюють нижче, ніж у авілум.

Менша правоздатність мушкенум визначалася тим, що ця категорія населення не зберігала зв'язку з громадою та не користувалася її захистом. У той же час ставлення до царської служби, високий адміністративний статус визначали особливу турботу про мушкенум з боку держави.

Закони Хаммурапі розрізняють також групи населення за професійною ознакою. Це перш за все професійні воїни - редум, баірум (солдати), деккум, лубуттум (офіцери). їх правове становище докладно регламентовано Законами Хаммурапі. За свою службу вони отримували натуральну плату - будинок, поле, сад, які перебували в їх безпосередньому володінні, але власністю не були. Відмова редум, баірум виступити у царський похід каралася смертю, навіть якщо на заміну вони надавали найманця. Воїн, який потрапляв у полон, підлягав викупу, як правило, за рахунок місцевого храму чи скарбниці. Будь-які утиски редум з боку військових начальників каралися смертю останніх: воїна не можна було здати в найм, відлучити від царської служби, забрати у нього царські подарунки. За царську службу воїни отримували майно (худобу, будинок) та земельний наділ на правах ілку (службове дарування), тобто воно не підлягало відчуженню, будь-які правочини з ним вважалися недійсними. Пожалуване царем майно не могло бути передано на забезпечення боргу воїна або віддано за викуп його з полону. Боргові обов'язки редум, баірум забезпечувалися їх власними прибутками. За тривалої відсутності воїна його майно передавалося іншій людині, здатній нести царську службу. Але протягом трьох років за воїном зберігалися права на наділ. Винятки становили випадки, коли воїн потрапляв до полону під час царської служби. Воїну, який повернувся з полону, майно поверталося, і він, як і раніше, був зобов'язаний служити царю. Наділ редум, баірум міг бути переданий у спадщину тільки сину за умови, що спадкоємець здатний нести військову службу свого батька. Малолітній син прав на наділ не мав, але його матері передавалася третя частина землеволодіння. Дружині та донькам воїна могло бути передано лише те майно, яке він придбав самостійно.

Закони Хаммурапі виділяють ще одну категорію населення - тамкарів, торговельних агентів, що перебували на царській службі з обов'язком відраховувати до скарбниці частину прибутку від торговельних правочинів. Тамкарі були пов'язані з ринком та, крім царських доручень, могли здійснювати власні торговельні та лихварські операції.

Рабство у Вавилоні мало патріархальний характер. Раби перебували у становищі молодших членів родини, мали право на родину та майно, яке вважалося власністю їх господаря. Закони Хаммурапі розглядали раба нарівні з майном, яке могло вільно відчужуватися. Заподіяння тілесних ушкоджень або вбивство раба розцінювалося як нанесення майнового збитку та підлягало відповідному відшкодуванню. Разом з тим, раб особисто відповідав за вчинені ним злочини і до нього застосовувалися найжорстокіші заходи покарання. Він міг заперечувати у суді своє рабське становище, але у разі програшу справи його суворо карали. Закони Хаммурапі особливо виділяють категорію двірських рабів та рабів мушкенум. Їх викрадення та приховування каралося смертною карою. Двірські раби та раби мушкенум могли укладати шлюби з вільними жінками, і діти від таких шлюбів вважалися вільним. Удова раба мала право на своє придане та половину нажитого спільно з чоловіком майна, інша половина передавалася господарю раба. Зрівняння правового статусу двірських рабів та рабів мушкенум пояснювалося тим, що вони розглядалися як царська (державна) власність і тому підлягали правовому захисту.

У період правління династії Ура Вавилон перетворився на повністю «одержавлене» суспільство: управління господарством перейшло до рук держави, були заборонені приватне господарство, ремісництво, землеробство, внутрішня та зовнішня торгівля. На державних полях під контролем доглядачів працювали бригади общинників-гурушів, які отримували за свою працю державний пайок. За Хаммурапі хоча й залишався державний контроль за господарством, але значний розвиток отримали елементи приватної власності. Держава не напряму опановує економіку, як при III династії Ура, а через оренду державної земельної та іншої власності.

Більшу частину Законів Хаммурапі присвячено регулюванню землеволодіння. У них відсутній інститут приватної власності на землю. Це пов'язано із тим, що для Сходу характерна множинність власницьких прав. Верховним власником землі був цар, який мав право перерозподіляти земельний фонд між громадами та особами, що перебували на царській службі. Однак розвиток товарно-грошових відносин поступово руйнував громаду і робив неефективним існування великих царсько-храмових господарств. Тому метою Законів Хаммурапі було врегулювати нові форми господарювання в інтересах держави.

Предметом особливої турботи були царсько-храмові землі, які становили 30-40 % оброблюваних земель. Під час правління Хаммурапі широко застосовувалася практика дроблення таких земель на невеликі ділянки з подальшим роздаванням за службу (мушкенум, тамкарам, жрецям, редум та баірум) на певних умовах або здаванням в оренду. Землі з царсько-храмового фонду, як правило, виключалися з торговельного обігу. Жрецям і тамкарам дозволялося продавати землі за умови, що до покупця переходили обов'язки царської служби.

Общинна земля розділялася на колективне та індивідуальне сімейне землеволодіння. Землевласник був зобов'язаний стежити за зрошувальною системою і відшкодовувати збитки, завдані сусідам через його недбалість. Закони Хаммурапі надавали общиннику широкі права відносно своєї земельної ділянки: її можна було здавати в оренду, міняти, закладати, передавати у спадщину. Купівля-продаж землі припускалася, але не була поширеною. Як правило, земля не виходила за межі громади, а селянин, який залишав громаду, втрачав права на землю.

У Законах Хаммурапі достатньо розроблено договірне право. Договори укладалися в письмовій формі або в усній, при свідках. Суб'єктами правочинів могли виступати тільки повноправні особи (правочини з особою, що перебувала в рабській чи патріархальній залежності, вважалися недійсними).

Закони Хаммурапі не передбачали такі види договорів

1.Договір купівлі-продажу.

Він ще не відокремився від договору міни, оскільки ціна призначалася не тільки у сріблі, а й у хлібі чи іншому майні. Купівля здійснювалася при свідках, і продавець мав гарантувати, що він є власником речі. В іншому разі правочин розглядався як злодійство та карався смертю.

2.Договір позики.

Закони Хаммурапі встановлювали максимальні розміри відсотків (20 % у сріблі та 33,5 % у натуральній позиці). Кредитор, який перевищував цю норму або якого викривали у шахрайстві, втрачав право на повернення позики. У забезпечення позики голова родини міг віддати у заручники чи боргове рабство членів родини або рабів. Заручник знаходився у кредитора до повернення боргу. Боргове рабство обмежувалося трьома роками, з плином яких борг вважався повернутим, а боржники звільнялися.

3.Договір житлового найму.

Господар, який потребував звільнити помешкання раніше строку, втрачав право на отримання оплати.

4.Договір особистого найму.

Закони Хаммурапі встановлювали розміри оплати різних видів робіт ремісників, будівельників, човнярів, лікарів.

5.Договір зберігання укладався при свідках.

Відмова від нього породжувала обов'язок відшкодування збитку в подвійному розмірі.

6.Договір оренди.

Орендар був зобов'язаний оброблювати землю, вносити плату за договором у 1/3 чи 1/2 врожаю (якщо врожаю не було, то розрахунок здійснювався на підставі врожаю у сусідів).

7.Договір доручення.

Укладався між тамкаром та дрібним торговельним агентом - шамаллум і передбачав передавання товарів або грошей для отримання торговельного прибутку.

8.Договір товариства.

Припускав спільний внесок грошей з метою отримання прибутку. Прибутки та збитки ділилися навпіл.

Закони Хаммурапі розрізняли зобов'язання з договорів та через заподіяння шкоди. Порушення умов договору тягло за собою або кратне відшкодування, або втрату наданих за договором грошей чи майна. Заподіяння шкоди іншій особі чи чужому майну породжувало зобов'язання відшкодувати збиток. Передбачалася відповідальність за невдало виконані роботи.

Під злочином у Законах Хаммурапі розумілися порушення традиційного порядку, заподіяння збитків особі, майну. У них відсутня відмінність між приватноправовим правопорушенням (деліктом) та злочином. Злочин називався гріхом. Перелік гріхів у вавилонській релігійній книзі «Шурну» та перелік злочинів у Законах Хаммурапі збігалися. З'являється розуміння обставин, що пом'якшували та обтяжували злочин. Закони наводять відмінності між умисними та неумисними злочинами. У певних випадках досить було принести клятву, аби довести відсутність наміру, хоча це не завжди пом'якшувало покарання. Наприклад, неумисне нанесення рани у бійці каралося тільки сплатою послуг лікаря. Лікарю ж, який зробив невдалу операцію, відрубали кисть руки. Присутнє розуміння співучасті (приховування, пособництво).

Суб'єктом злочину виступала будь-яка людина, у тому числі і раби. Класифікація злочинів:

1) злочини проти особи: вбивство, покалічення, образа словом чи дією, наклеп, псевдосвідчення;

2) майнові злочини: крадіжка, грабіж, заподіяння збитку чужому майну (включаючи рабів);

3) злочини проти родинних підвалин: перелюбство, кровозмішення, зґвалтування, порушення синівського обов'язку, підміна або крадіжка дитини.

У Законах Хаммурапі існує система правових привілеїв - міра відповідальності залежала від соціального і родинного статусу, статі злочинця та потерпілого. За аналогічний злочин раб та вільний несли різне покарання (якщо вільна людина сплачував штраф, то до раба застосовувалося покалічення). За злочини проти авілум карали тяжче, ніж стосовно мушкенум. Покарання за Законами Хаммурапі характеризувалися жорстокістю. Часто вони застосовувалися за принципом таліону - відплата відповідно заподіяній шкоді («око за око»). В основному в Законах Хаммурапі проводиться принцип індивідуалізації покарання, хоча в окремих випадках зберігся принцип кругової поруки, який бере початок від родового устрою. Наприклад, якщо грабіжника не було схоплено, то громада відшкодовувала викрадене на його території майно.

Система покарань:

1) смертна кара (спалення, утоплення, саджання на кіл);

2) покалічення (відрізання вуха, язика, пальців, рук та ін.);

3) вигнання із громади;

4) штрафи (накладалися не тільки за заподіяння збитку майну, а й за образу словом чи дією, нанесення тілесних пошкоджень мушкенум).

У Законах Хаммурапі широко застосовувався принцип таліону, тобто буквально «воздаяння рівним». Так, якщо винуватий завдав шкоди сину людини, то карається відповідно син винуватого. З погляду сучасного права це безглуздо, але у давнину діти розглядалися як майно батька, і збиток виливався у збиток.



Розділ 2. Пам'ятки Римського права

2.1 Закони XII таблиць

Закони XII таблиць були основним джерелом права. Вони називаються так, що були написані на 12 таблицях (дошках) і виставлені на Форумі - головній міській площі для загального огляду. Від кожного громадянина було потрібно знання законів, викладених на дошках.

Закони відрізняються формалізмом і ритуальністю, особливо у сфері цивільних правовідносин і цивільного процесу.

В основному в таблицях були норми, що регулюють майнові, сімейні і спадкові відносини, частина норм можна віднести до карного права.

Право знайшло відображення в Законах XII таблиць і становило основу квіритского або Римського цивільного права.

Право власності в Законах XII таблиць не знайшло докладного висвітлення. Однак численні джерела того часу донесли до нас відомості, які говорять про те, що протягом всіх перших століть Римської республіки земля була громадською власністю всіх повноправних громадян Риму - суспільне поле (ager publicus). Кожна сім'я, яка входила в той чи інший рід, отримувала земельний наділ. Через два роки він ставав володінням цієї родини за давністю. Квіритское право надавало власнику можливість максимально використовувати цю землю, яка була під захистом держави, від замаху на неї третіх осіб. Власник ділянки міг захищати своє право володіння в судовому порядку. Верховне ж право власності на всю землю перебувало у держави.

Відповідно до Законів XII таблиць всі речі в Римі ділилися на манціпіруємі- res mancipi і неманціпіруємі - res пес mancipi. До перших відносилися земля, будівлі, робоча худоба, раби, ті речі, які становили саму основу господарювання (засоби праці і знаряддя виробництва). До другої категорії були віднесені всі інші речі. Так, для відчуження (продажу, дарування, застави) речей res mancipi потрібно було зробити складну процедуру - манципацію (від слова манус - рука, панування над річчю).

Якщо річ res mancipi придбана без манципації, хоча за неї і заплачені гроші, то право власності залишалося у продавця. Останній міг завжди, посилаючись на своє квіритское право власності, затребувати річ назад. І в даній ситуації на допомогу приходив претор.

Зобов'язальне право. Найпоширенішим договором був договір позики. Він полягав через манципацію (5 свідків, вседержателя, проголошення формул). Необхідність манціпації за договором позики пояснюється тим, що право власності на займані речі завжди переходять до займополучателя (боржника), оскільки речі в цьому договорі завжди визначені родовими ознаками (гроші, зерно, борошно та ін.).

Довгий час договір позики передбачав як гарантію самозаклад боржника. Такий договір називався нексум (пехіт). Закони XII таблиць докладно викладають наслідки невиконання договору. Якщо боржник не повертає борг, кредитор «накладає руку» на нього, тобто заарештовує і ув'язнює боржника в своєму будинку в колодках або оковах вагою не менше 15 фунтів. Протягом 60 днів кредитор повинен був тричі приводити боржника в базарний день на Форум до претору. Кредитор доводив претору суму боргу, а боржник звертався до родичів і друзів надати йому допомогу по виплаті боргу. Якщо допомоги не було, то кредитор продавав боржника в рабство за кордон. Римляни боялися рабів - одноплемінників.

Якщо у боржника виявилося кілька кредиторів, то закон наказував боржника розрубати на частини.

Закони XII таблиць знали зобов'язання, що випливають не тільки з договорів, але і правопорушень - деліктів. Делікти могли бути спрямовані як проти особистості (заподіяння тілесних ушкоджень), так і проти майна особи (річ знищена або пошкоджена). Потерпілий від делікту і правопорушник стають сторонами в цивільному процесі. Одна зі сторін має право вимагати від іншої відшкодувати завдані збитки. Закон надавав їм можливість помиритися.

Крадіжка в Римі не була кримінально караним діянням, а розглядалася як делікт. Такий делікт називався «Фортум» (fortum). Закони XII таблиць дозволяли потерпілому вбити будь-якого нічного злодія і злодія, захопленого зі зброєю в руках. Денного злодія били й віддавали потерпілому в рабство.

Сімейне право. На чолі численної римської сім'ї знаходився домовладика (pater famileas). Домовладика мав над усіма членами сім'ї право життя і смерті, тобто ту ж владу, що і над речами.

З волі чоловіка дружина зобов'язана була покинути будинок і шлюбні відносини припинялися. Шлюбне життя охоронялася законом. Жоден з членів сім'ї, навіть дорослі сини, яке б суспільне становище вони не займали, не мали ніякої власності. Всі вчинені ними угоди вважалися законними, якщо вони вчинені за згодою господаря і в його інтересах.

Всі особи, що жили під владою pater famileas (дружина, сини, невістки, онуки, правнуки, брати) об'єднувалися загальною назвою агнати.

Усі інші родичі, які пішли з під влади домовладики, а це зазвичай були дочки, внучки, і називалися когнатами. Будь-який юридичний зв'язок між ними припинявся. Ті, хто виходив з-під влади домовладики втрачали право на спадщину.

У давнину існувало дві форми укладення шлюбу. Шлюб відбувався шляхом релігійного обряду в присутності жерця.

Друга форма укладення шлюбу представляла собою покупку нареченої з дотриманням всіх формальностей, передбачених при покупці речі res mancipi (манципація).

Обидві ці форми тягли за собою шлюб ситтапі («кум ману») при повній владі чоловіка на дружиною. Все її майно переходило у розпорядження чоловіка.

Більшого поширення в Римі отримала нова форма шлюбу, особливістю якої було правова рівність подружжя. Такий шлюб називався sine manu («синьо ману») і в ньому не було влади чоловіка над дружиною в юридичному сенсі. Кожен із подружжя міг перервати шлюбні відносини. Такий шлюб варто було відновлювати щорічно, а для цього дружина повинна була йти від чоловіка на три доби. В іншому випадку шлюб перетворювався в cum manu. Всі витрати по утриманню сім'ї лежали на чоловіку.

Розлучення (divortium) в Римі був явищем звичайним і не переслідувалося законом. Дружина при розлученні отримувала своє придане.

За Законами XII таблиць передбачили можливість звільнення сина від влади батька: «Якщо батько тричі продасть сина, то нехай буде син вільний від влади батька». Подібне траплялося рідко. Найчастіше вдавалися до фіктивного продажу свого сина, щоб не порушивши закону, надати свободу своєму синові. «Продавали», наприклад, надійному сусідові шляхом манципації, а той своєю волею відпускав купленого на свободу, і той знову повертався під владу батька. І тільки після третього продажу, син мав право не повернутися додому, тому що отримував сам статус господаря. Що ж стосується майна, то батько міг забезпечити ним сина через договір дарування або в заповіті.

Спадкове право. У разі відсутності заповіту всі сини, що були під владою батька, отримували рівну частку майна. А якщо син помирав, то його частка переходила його синам, тобто онукам спадкодавця. Успадковувати могли тільки агнати. Коли ж їх не було, то все майно переходило до брата померлого. А якщо не було спадкоємців, то майно вважалося вимороченим, спільною власністю всіх громадян.

У Римі спочатку було спадкування за законом, тобто майно залишалося в роду.

Розвиток майнових відносин призвів до необхідності поряд з законною формою заповіту встановити і спадкування за заповітом. Закони XII таблиць уже передбачили і таку форму заповіту. Свою волю заповідач оголошував в народних зборах, а згодом - перед народом. Воїни, що знаходилися в поході або на полі бою оголошували свою волю перед строєм. Позбавлення свого сина спадщини вважалося в Римі явищем екстраординарним і називалося успіхом (furor). Батько зобов'язаний був оголосити мотиви такого рішення.

Кримінальне право. Закони XII таблиць містили порівняно малий перелік кримінально караних діянь. Перш за все вважалося злочинним діяння, яке спрямовувалося проти держави і суспільного ладу. Що слід вважати таким, що завдає шкоди державі, а значить злочинним, визначали вищі магістрати республіки, керуючись звичаями предків і історичною традицією. Державні злочини, такі як зрада, боягузтво на полі бою, надання допомоги ворогові і ін. Найбільш тяжкі військові злочини каралися смертю.

Досить суворими були норми XII таблиць, які стосувалися посягань на приватну власність. Якщо буде доведено, що злочин скоєно з необережності, винний зобов'язаний відшкодувати збиток. Вже за часів Законів XII таблиць римське право знало юридичні категорії наміру і необережності, пов'язуючи з тим і іншим різні ступені відповідальності.

Право надавало злочинцеві апелювати на центуріантних зборах. Йому надавали можливість уникнути покарання добровільним вигнанням. Він міг покинути Рим до того, як висловиться остання центурія. Залишаючи Рим, він втрачав права громадянина і все своє майно.

Життя рабів перебувало під владою їх панів. Однак, вчинений рабом злочин згодом стали розглядати римські суди, і вони виносили покарання. Раб не мав права на захист, права оскаржити вирок. Покарання рабів були жорстокими. Там, де вільна людина відбувалася ударами палиці, раба катували бичем або заковували в ланцюги на все життя. Засудженого до смерті раба піддавали розп'яттю на хресті.

Суд і процес. До нас дійшли уривчасті відомості про судочинство у кримінальних справах. Що ж стосується цивільного процесу, то в найдавніший період він називався легісакціонним (leges actio per sacramentum) і складався він з двох стадій: «ін юре» (in jure) і «ін юдіціо» (in judicio). На першій стадії претензії однієї сторони до іншої розглядалися претором. До претора сторона зверталася в тому випадку, коли вона не мала права звернутися з позовом до суду у зв'язку з тим, що у неї не було права власності на спірну річ. Найчастіше таке бувало тоді, коли річ «рес манципи» придбана покупцем і за неї заплачено, але не була проведена її манципація, тобто куплена без формули, свідків і весодержателя. А якщо так, то покупець речі отримував, а право власності на неї залишилися у продавця. Продавець міг виявитися не сумлінним, і посилаючись на своє квіритское право власності на річ, витребувати її від покупця. Ось у такому випадку покупець, не маючи права звернутися з позовом до суду (таке право в Римі мали лише власники речі) змушений був шукати захисту у претора. Претор - не суддя, він - вища посадова особа. Суперечку він розбирав з позиції справедливості.

юридичний закон шумерський право

2.2 Дигести Юстініана і інституції Гая

Особливого розквіту римська юриспруденція досягла в період принципату (І-ІІІ ст.. н. е.), що визнається за класичний. Саме в цю епоху право досягло свого найвищого розвитку. Це зумовило значне поширення діяльності юристів. Завдання, які стояли перед юристами класичної епохи, відрізнялася великою складністю. Класові протиріччя все більше поглиблювалися і загострювалися, повстання рабів прийняли такі форми і розміри, що весь рабовласницький лад опинявся в небезпеці, і були потрібні надзвичайні заходи для забезпечення панування верхівки рабовласницького класу. Безперервно росли і протиріччя між різними угрупованнями вільного населення. З іншого боку зростання державної території, розширення торгового обороту, розвиток і ускладнення всіх господарських відносин викликали необхідність відповідних змін правової надбудови.

У період від I до середини III ст. працювали багато видатних юристів, які суміщували глибину теоретичних знань, практичне обдарування, педагогічно-виховний вплив і, нарешті, залишили літературну спадщину. Серед них одне з найважливіших місць займає юрист Гай. Він виходець з сабіньянскої юридичної школи.

Останнім сабіанцем вважається Гай, який залишив навчальний посібник - Інституції, написані з великою ясністю і найбільш впорядковані.

Найбільшою популярністю користувалися короткі елементарні керівництва - institutiones. Навчання юристів в республіканському Римі виражалося в допущенні молодих юристів до слухання консультацій і до обговорення з ними окремих казусів. В кінці республіки стали вести систематичне читання лекцій. В якості допомоги до цих занять і з'явилися інституції. Найбільшою популярністю користувалися інституції Гая, які в подальшому стали зразком інституційної системи. Цю своєрідну систему можна назвати доктринальною.

Інституції Гая доповнюються ще його твором («Повсякденні справи»). У сукупності вони дають короткий огляд усього діючого права, залучаючи до викладу двох систем - цивільного і преторського права з перевагою догматичного тлумачення над історичним.

Інституції Гая одержали широке поширення в юристів і грамматиків наступної епохи, а в VI ст. н. е. вони, правда, в спотвореному і переробленому вигляді були внесені в кодифікацію Юстиніана. Ще в V ст. н. е. вони поширювалися в Італії в списках в своєму справжньому вигляді.

«Інституції Гая», складаються з чотирьох книг. Кожна книга поділена на розділи (наприклад, Про громадянське право і природному, Про поділ права і т.д.) і на статті.

Інституції Гая кажуть: «Все то право, яким ми користуємося, відноситься або до осіб, або до речей, або до правових дій (позовами)».Отже, «Інституції Гая» побудовані по інституційній системі, «все право залежить від того, хто його потребує, речах і формах».

Гай розділяє право на цивільне і природне. Цьому присвячена Глава 1 Інституцій. Згідно з ним, всі народи, які управляються законами і звичаями користуються частиною своїм власним правом, частиною загальним правом усіх людей: і так, те право, яке кожен народ сам для себе встановив, є його власне право і називається правом цивільним, як би власним правом, властивим самим громадянам. А те право, яке між усіма людьми встановив природний розум, застосовується і захищається однаково у всіх народів і називається правом загальнонародним, як би правом, яким користуються всі народи. Таким чином, і римський народ користується почасти своїм власним правом, частково правом, загальним для всіх людей.

Цивільне право римського народу складається з законів, рішень плебеїв, постанов сенату, указів імператорів, едиктів тих сановників, які мають право видавати розпорядження, і з відповідей юристів.

Закон є те, що народ римський схвалив і постановив; плебейське рішення є те, що плебеї схвалили і постановили. Плебс же відрізняється від народу тим, що словом народ позначаються всі громадяни, включаючи сюди і патриціїв; найменуванням ж плебсу позначаються інші громадяни, за винятком патриціїв. Ось чому патриції колись стверджували, що постанови плебеїв для них не обов'язкові, оскільки вони складені без їх дозволу та участі. Але згодом виданий був закон Гортензія, яким було визначено, щоб постанови плебейських зборів були обов'язковими для всього народу. Таким чином рішення плебеїв були поставлені нарівні зі справжніми законами.

Сенатська постанова є тим, що сенат велить і встановлює; вона має силу закону, хоча це було спірно.

Указ імператора є те, що ухвалив імператор або декретом, або едиктом, або рескриптом; і ніколи не було сумніву в тому, що указ імператора має силу цього закону, оскільки сам імператор забирає владу на підставі окремого закону, (який надавав імператорським розпорядженням силу закону).

Право видавати едикти надається посадовим особам римського народу; найважливіше значення, проте в цьому відношенні, мають едикти двох преторів - міського та іноземного, юрисдикція яких в провінціях належить їх намісникам.

Відповіді законодавців - це думки і судження юристів, яким дозволено було встановлювати і творити право. Якщо думки цих осіб сходяться, то набуває чинності закону те, в чому вони згодні. Якщо ж думки юристів не згодні між собою, то судді надається право, дотримуватися тої думки, яке він вважає найкращим.

Крім вищеназваних питань Інституції Гая включають глави: Про іноземців, підкорених зі зброєю в руках; Про відпущення на волю і законній підставі відпущення на волю; Про зборах ради; Про способи придбання латина римського громадянства, а також багато іншого: Особи, Форми, Захисту, Спадщина, Сімейне право і багато іншого.

Дигести або Пандекти (в 50 книгах) - монументальне збори уривків з творів прославлених римських юристів. Це - невичерпне джерело найрізноманітніших відомостей про Пізню Римську та Візантійської імперій. За визначенням дослідників, термін «Дигеста» позначав твір, що представляє собою систематично розташований виклад права, тобто систему права.

Покінчивши з конституціями, Юстиніан вирішив приступити до кодифікації Ius, тобто права, що містилося у творах юристів класичного періоду. З цією метою він заснував у 530 р (15 грудня) комісію з 16 чоловік під головуванням Трібоніана, в яку увійшли крім чільних посадовців і практиків відомі професора константинопольської (Феофіл, Грациан) і бейрутської (Дорофей і Анатолій) правових шкіл. Укладачі дигест пізніше стали називатися компиляторами. Цій комісії доручено було скласти збірник з 50 книг, який би називався Digesta, або Pandectae. До складу цього збірника повинні були увійти витримки з творів класичних юристів, яких, за словами самого Юстиніана, було зібрано до 2000 книг (tibri).

Основні особливості Юстініанівського законодавства дослідники вбачають у тому, що в ньому були здійснені послідовний відбір законів, їх систематизація, переробка, усунення протиріч, пристосування старих законів у новій обстановці. В літературі останніх років політика Юстиніана на відміну від політики попередніх імператорів розглядається як особливо послідовна, програмна, що, мабуть, було пов'язано зі зростаючою кризою ранньовізантійского суспільства.

Розділ 3. Пам'ятки права Київської Русі

3.1 Джерела права

Водночас із формуванням і розвитком держави Київська Русь відбувався процес становлення давньоруського права. Характеризуючи джерела права Київської Русі, слід зазначити, що у ІХ-Х ст. найбільш поширеною була система норм усного звичаєвого права. Нормами звичаєвого права регулювалися питання кровної помсти, майнові відносини, зокрема між покупцями. До введення християнства на Русі, шлюбно-сімейні відносини в Київській Русі регулювалися виключно нормами звичаєвого права. Звичаєвим правом вирішувалися порядок діяльності і компетенція державних органів, формування збройних сил, збору податків тощо.

У результаті економічного, соціального, політичного розвитку Київської Русі виникала нагальна потреба нормативно-правового регулювання нових відносин. Серед перших відомих нормативно-правових актів виокремлюють русько-візантійські договори 911,944, 971 рр., у яких знайшли відображення норми візантійського і давньо- руського права. Крім зазначених договорів до найважливіших джерел права Київської Русі належать перш за все «Руська Правда», церковні статути князів Володимира і Ярослава, а також збірники церковних законів, завезених до Київської Русі з Візантії.

Центральне місце серед джерел права Київської Русі займає «Руська Правда». Текст цієї видатної пам'ятки права міститься в літописах, у пізніших юридичних збірниках. Збереглося понад 100 списків «Руської Правди», котрі мають відповідну класифікацію і назву, наприклад, Синодальний, Троїцький, Академічний, Карамзінський, Татищевський, Археологічний списки. Назви списків «Руської Правди» залежать від місцезнаходження списків, осіб, які їх знайшли, тощо. Списки «Руської Правди» залежно від їх змісту прийнято поділяти на три редакції: Коротка Правда, Просторова Правда, Скорочена Правда.

Коротка Правда є давньою її редакцією і відображає руське право періоду становлення феодального ладу в Київській Русі. Коротка Правда складається з кількох частин, котрі були складені у різні часи. Найдавнішою з них є Правда Ярослава, часом появи якої вважають 10-30-ті роки XI ст. Складання Короткої Правди як єдиного збірника дослідники цієї пам'ятки права відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Широкого застосування в Київській Русі набула Просторова Правда. Це був збірник норм досить розвинутого феодального права. Його укладення науковцями датується XII - початком XIII ст. Третя редакція Руської Правди - Скорочена, на думку більшості дослідників цієї пам'ятки права, є переробленням одного зі списків Просторової Правди, що зумовлювалося потребами централізованої держави, і датується XV ст.

3.2 Руська Правда - пам'ятка ранньодержавного права

«Руська Правда"»- найважливіше джерело феодального права Київської Русі. Вона виникла на місцевому грунті, була результатом розвитку юридичної думки Київської Русі і відображала ті суспільні відносини, які склалися в цій державі, закріплюючи у своїх нормах ті порядки, котрі були обумовлені природою давньоруського феодального суспільства.

На право Київської Русі впливало введення християнства, яке вимагало урегулювання відносин між церквою і державою. Для цього були прийняті церковні статути князів Володимира Святославича і Ярослава Володимировича (Мудрого). Крім того, православна церква широко використовувала різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського. До пам'яток канонічного права належать Еклога, Прохірон, Номоканон.

На основі зазначених та деяких інших джерел права в Київській Русі формувались засади найважливіших галузей і інститутів права. Так, вже наприкінці IX-XII ст. закладалися основи цивільного права. Суб'єктами майнових відносин у цей час було все вільне населення Київської Русі, за винятком холопів, які були не суб'єктами, а об'єктами права. Цивільна правоздатність виникала з моменту народження, а припинялася зі смертю особи або перетворення її з різних причин у холопа. Обмеження правоздатності особи відбувалося внаслідок вступу в монашество. Об'єктами цивільно-правового регулювання виступали речі, а також дії третіх осіб, пов'язані з передачею майна або з особистими послугами. Речове право Київської Русі включало право володіння та право власності. Такий поділ випливав зі змісту статей 13 і 14 Короткої Правди. Причому від насильства і самоправства захищалося як право власності, так і право володіння. Так, стаття 14 Короткої Правди вимагала: «Аще познаеть кто, не емлеть его, то не рци ему: мое, нъ рци ему тако: пойди на свод, где еси взял».

"Руській Правді" відоме право власності на рухоме і нерухоме майно (перш за все на землю). При цьому «Руська Правда» приділяла значну увагу закріпленню і захисту права феодальної власності на землю.

Панування в Київській Русі права приватної власності обумовлювало розвинутість тут зобов'язального права. Підставами виникнення зобов'язань були договори і заподіяння шкоди. «Руська Правда» говорить про такі договори: купівлі-продажу, позики, особистого найму, міни, поклажі. Зазначена пам'ятка права також передбачала договір комісії, який укладався між купцями. Різновидом договору позики було закупництво. «Руська Правда» знає договір дарування.

Із здійсненням права власності і його захистом «Руська Правда» пов'язує зобов'язання з приводу заподіяння шкоди. Загальна норма про зобов'язання відшкодувати заподіяну шкоду міститься у статті 18 Короткої Правди: «А иже изломить копье, любо щит, любо порт, а начнеть хотети его деръжати у себе, то приати скота у него; а иже есть изломил, аще ли начнеть приметати, то скотом ему заплатити, колько дал будеть на нем». Тобто особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Згідно зі статтею 58 Просторової Правди, закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зобов'язаний був сплатити господарю вартість цього коня.

З існуванням у Київській Русі приватної власності пов'язаний процес формування і розвитку спадкового права. Законодавство розрізняло спадкування за законом і за заповітом.

Запровадження християнства на Русі привело до того, що шлюбно-сімейні відносини у Київській Русі почали регулюватися в основному нормами церковного права, перш за все церковними статутами князів Володимира і Ярослава.

Велику увагу законодавство Київської Русі приділяло злочинам і покаранням. Основні відомості про кримінальне право містяться в «Руській Правді». У ній злочини називаються «образою». Тобто за «Руською Правдою» злочинним є тільки те, що спричиняє безпосередню шкоду конкретній людині, її особистості або майну.

Кримінальне право цього періоду, за висновком дослідників, мало достатньо високий рівень розвитку.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особистість (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивна сторона злочину ще недостатньо виражена, відомими були лише дві стадії вчинення злочину: замах на злочин і закінчений злочин. Більша частина злочинів здійснювалась у вигляді дій.

Суб'єктами злочину визнавалися усі вільні люди. У той же час суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідальність за їхні неправомірні вчинки, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Відомостей щодо віку, з якого настає кримінальна відповідальність, у законодавстві Київської Русі немає.

«Руській Правді» відома співучасть, наприклад, під час здійснення крадіжки. Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину.

«Руська Правда» містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивної сторони злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина «в образу» (ст. 19 К. П.) і вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К. П.), убивство людини «в сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.) і вбивство «на разбои без всякая свады» (ст. 7 П. П.). Тобто «Руська Правда» розрізняє прямий і непрямий намір. Про навмисні вчинки говорить, наприклад, стаття 12 К. П., накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні, «не прошав» господаря. Про те, що «Руська Правда» вирізняє злочини відверто навмисні, свідчить ст. 8 П. П., яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна. Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко виявлявся суб'єктивний момент, переконують і статті «Руської Правди» про злісне, необережне, випадкове банкрутство (статті 54, 55 П. П.).

У Київській Русі здійснювалися державні злочини. Серед них особливо небезпечним вважалося посягання на князівську владу, на самого князя. В умовах існування сюзеренно-васальних відносин порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким злочином.

Найбільш поширеними злочинами в Київській Русі були злочини проти особи та майна. Одним із особливо небезпечних злочинів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в багатьох статтях «Руської Правди». Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті «Руської Правди» стосуються саме дій, спрямованих проти особи феодала-землевласника.

Багато уваги приділяла «Руська Правда» захисту життя князівської знаті - князівського дворецького, князівських тіунів.

У «Руській Правді» передбачені такі злочини, як заподіяння каліцтва, ран, побоїв. Багато уваги «Руська Правда» приділяє визначенню майнових злочинів. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. «Руська Правда» знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.). Багато в «Руській Правді» говориться про крадіжку - татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно зі ст. 13 К. П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї, одягу. Розвиток господарства феодалів привів до охорони нормами «Руської Правди» таких об'єктів власності, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 К. П.; статті 42, 45 П. П.). Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого холопа (ст. 29 К. П.). Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 П, П.). «Руська Правда» вважала злочином крадіжку бобра (ст. 69 П. П.).

Послідовно відстоюючи недоторканність права феодальної власності, «Руська Правда» навіть припускала можливість за певних умов безкарно вбивати злодія, якого захопили у дворі, в хаті або хліву (ст. 38 К. П.).

Одним із видів майнового злочину було знищення й пошкодження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (ст. 32 П. П.). Небезпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважали підпал гумна або двору (ст. 83 П. П.), злісне знищення коня або інших свійських тварин (ст. 84 П. П.), незаконне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чужому коні (ст. 12 К. П.; ст. 33 П. П.), приховування біглих холопів (ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.), привласнення знайдених коней, зброї, одягу (ст. 34 П. П.).

У зв'язку із запровадженням християнства в Київській Русі з'являються злочини проти церкви, а також проти сім'ї і моральності. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них, зокрема, належали: церковна татьба, приведення в церкву тварин та птахів, «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських дружин і дочок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлучення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сестрою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.

У Київській Русі система покарань не була особливо складною. Спочатку в основі покарання за особливо тяжкі злочини лежала відплата. З часом, метою покарання стало насамперед відшкодування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Право відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на життя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства. Тобто, підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення був неоднаковим.