Стародавні пам'ятки права

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. У часи «Руської Правди» помста спочатку обмежується (ст. 1 К. П.; ст. 1 П. П.), а потім зовсім забороняється (ст. 2 П. П.).

У Київській Русі законодавство не передбачало такого виду покарання, як смертна кара. Утім арабські джерела, а також літописи свідчать, що іноді до злочинців застосовувалася смертна кара через повішання. Тілесні і калічницькі покарання іноді застосовувалися у практиці церковних судів.

Вищою мірою покарання, за «Руською Правдою», був так званий «потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 П. П.), конокрадство (ст. 35 П. П.), підпал будинку й гумна (ст. 83 П. П.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перехід у становище рабів.

Однак система покарань у Київській Русі базувалася передусім на грошових стягненнях. Грошове стягнення складалося з двох частин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга як компенсація за заподіяний злочином збиток - надходила потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра - грошовий штраф у 40 гривень, який стягувався на користь князя за вбивство вільної людини. Це була величезна сума, непосильна для простої людини (досить сказати, що князівський кінь оцінювався у 3 гривні). Подвійна віра в розмірі 80 гривень накладалася за вбивство огнищанина, далі - князівських мужів (статті 19,22 К. П.; ст. З П. П.). Подвійна віра у 80 гривень - наочна ілюстрація існування привілеїв, посиленого захисту життя представників класу феодалів.

За вбивство вільної жінки стягувався штраф у розмірі 20 гривень (ст. 88 П. П.).

Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка називалася «головництвом». Більшість дослідників вважає, що розмір головництва дорівнював розміру віри.

За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, стягувалася «полувіра», тобто штраф у розмірі 20 гривень (статті 27,88 П. П.).

«Руська Правда» передбачала і такий вид покарання, як продаж - грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення інших злочинів проти особи, а також за більшість майнових злочинів. Продаж виражався у точно встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривня. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам (20 % продажу). Потерпілий одержував грошове відшкодування («урок»).

Законодавство Київської Русі, перш за все «Руська Правда», поруч із нормами матеріального права містила і норми права процесуального, які були покликані визначити порядок розгляду конфліктів, що виникали внаслідок злочинів та інших правопорушень. Процес у Київській Русі мав змагальний характер. У змагальному процесі сторони називалися «позивач» і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.

Значна активність позивача в процесі виявлялася, наприклад, під час розшуку злодія. «Руська Правда» передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду». Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.

У разі заплутаності справи зверталися до розшукування нових доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів: свідчення «послухів і видоків», речові докази, «суди Божі». Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верви та ін.

Хоча «Руська Правда» не згадує про такий доказ, як особисте зізнання, та, на думку дослідників, такий вид доказу в Київській Русі мав місце.

Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим «судом Божим», існування якого пояснюється властивими людям того часу повір'ями, глибокою релігійністю. До «суду Божого» належали судові присяги («рота»), різні випробування («ордалії»), судовий поєдинок. «Руська Правда» знає два види судових клятв - для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обгрунтування невеликих позовів (ст. 48 П. П.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49,115 П. П.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

У «Руській Правді» нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього є відомості у повідомленнях арабських письменників X ст., а також у пізніших руських правових пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Київський Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.

Видом «суду Божого» були так звані ордалії. Розрізнялися два види ордалій: випробування залізом і випробування водою. Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише зовнішню об'єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи крашу зброю і кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді - представники того самого панівного класу.

Рішення суду постановлялося усно. Можна припустити, що невдоволена сторона зверталася зі скаргою до князя, який переглядав справу заново. Але це могло стосуватися переважно феодалів. Виконання рішення в судовій справі здійснювалося негайно. Стороні, яка перемогла, допомагали судові агенти князя, котрі одержували за цю допомогу особливу плату.

Висновок

Древнім джерелом права в державах Дворіччя був звичай. Поряд зі звичаєм досить рано з'являється й інше джерело праве - закон. Відомі закони міст Ларси, Ешнунни, Ісіна (кодекс Ур-Намму, правителя Ура - біля 2050 р. до н. е., свод законів Эшнунны - біля 1930 р. до н. е. и кодекс Липит-Иштара із Ісіна - біля 1870 р. до н. е.).

Одним з найбільш значних етапів у розвитку права варто розглядати появу кодексу Хамурапі.

Закони Хамурапі безпосередньо випливають із шумерської правової традиції і є одним з найважливіших джерел.

Закони Хамурапі дають історикам широку картину життя Древнього Вавилона. У цілому ж, Закони Хамурапі були спрямовані на підтримку існуючого життя і, на думку ряду істориків, перешкоджали змінам у суспільстві.

«Закони» належать до найважливіших джерел по древньовавилонському і взагалі древньосхідному праву, на довгий час послужили основою вавилонського права і тим самим дають можливість відновлювати багато сторін соціально-економічного ладу Месопотамії II тис. до н.е.

Закони Хамурапі - видатна пам'ятка права Древнього Сходу, що мала величезний вплив на юридичні норми інших народів цього регіону. І через 1000 років законник вважався зразком кодифікації, окремі його статті переписували, їхній вплив можна простежити в пам'ятках права Ближнього й Середнього Сходу. Хаммурапі відзначив у висновку законника: «мої слова чудесні, мої діяння не мають собі рівних». Пам'ятка права дійсно зробила цього царя знаменитим.

Праці римських юристів - це багатовікові надбання, які лише в незначній мірі дійшли до нас. Вони призвели в перші століття нашої ери до детальної розробки всіх юридичних питань, пов'язаних з відносно складною господарським життям того часу. Римські юристи зрадили римському приватному праву той вид, який забезпечив римським правом його місце в історії.

Римське право є предметом вивчення: воно починає застосовуватися в судах: воно переходить в місцеві і національні законодавства, здійснюється те, що носить назву рецепції римського права.

Матеріальна дія його не зникла і тепер: все саме цінне з нього перелито в параграфи і статті сучасних кодексів.

Римське право визначило не тільки практику, але і теорію. Безперервне багатовікове вивчення римського права, особливо залишків римської юридичної літератури, формувало юридичне мислення Західної Європи і створювало сильний клас юристів, керівників і діяльних помічників у всякій законодавчій роботі. Об'єднуючи Європу на практиці, римське право об'єднувало її і в теоретичному плані: юриспруденція французька працювала весь час рука об руку з юриспруденцією німецькою або італійською, говорила з нею однією і тою ж мовою, шукала дозволи одних і тих же проблем. Так виникала на грунті римського права дружна спільна праця всієї європейської юриспруденції.

Римське право в загальному належать до тих вершин людської думки, які і зараз, через багато років після їх створення, вражають своєю грандіозністю.

Створення Київської Русі як єдиної держави мало велике позитивне значення для державно-правового розвитку східних слов'ян. Це була феодальна держава, на чолі якої стояв монарх - великий київський князь. Разом із формуванням і розвитком Давньоруської держави складалося і удосконалювалося право Київської Русі, найдавнішою пам'яткою якого була «Руська Правда». Право Київської Русі було правом-привілеєм, оскільки у його нормах закріплювалося привілейоване становище феодалів-землевласників.

Київська Русь була могутньою державою середньовіччя, що здійснювала значний вплив на політичне життя країн Західної Європи, сусідніх азійських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі між Європою та Азією. Київська Русь як велика могутня держава IX-XII ст. посідає чільне місце у всесвітній історії.

До нашого часу збереглася значна кількість правових пам'яток, які дають змогу достатньо повно та різнобічно проаналізувати характерні риси систем стародавнього права .

Список використаних джерел

1. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; Академія правових наук України. -- 2-е вид., перероб. та доп. -- К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.

2. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Одеська національна юридична академія. -- 5-е вид., перероб. і доп. -- К.: Істина, 2005.

3. Кащенко С. Г. Загальна історія держави і права. -- К., 2006.

4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. -- 5-е вид., доп. -- К.: Атіка, 2006.

5. Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. -- К., 1994.

6. Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. вищих закладів освіти. -- К.: Каравела, 2004.

Размещено на Allbest.ru