Спадкування за заповітом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Спадкування за заповітом

План

Вступ

1. Становлення та розвиток інституту спадкування за заповітом та основні положення про спадкування за заповітом згідно законодавства України

1.1 Становлення та еволюція інституту спадкування за заповітом

1.2 Право на заповіт та поняття заповіту за цивільним законодавством

2. Права заповідача при складанні заповіту

2.1 Право заповідача на призначення спадкоємців

2.2 Заповідальний відказ та право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов'язків

2.3 Інші права заповідача під час складання заповіту

2.3.1 Заповіт з умовою

2.3.2 Заповіт подружжя

2.3.3 Підпризначення спадкоємця

2.3.4 Спадкування частини спадщини, що не охоплена заповітом та встановлення сервітуту у заповіті

3. Порядок складання та форма заповіту

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Глибокі історичні корені спадкування зумовлюють потребу докладного вивчення історії розвитку та становлення основних інститутів спадкового права, ознайомлення із досягненнями цивілістичної доктрини і практики минулих років. Ще К.Маркс зазначав, що право спадкування має соціальне значення лише остільки, оскільки воно залишає за спадкоємцем те право за допомогою своєї власності привласнювати продукти чужої праці. Зникнення права спадкування буде природнім результатом тієї соціальної перебудови, яка ліквідує приватну власність на засоби виробництва.

Але виникнення такої галузі, як спадкове право відбулося значно раніше і стосувалося воно науки цивільного права. Цивілістику як науку започатковано ще в часи Римської імперії. До тієї епохи належить виникнення спадкового права як галузі права. У системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним, не пов'язувався з іншими галузями майнових прав. У римському праві спадковим правом називали сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Був розроблений принцип « nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest », що означало: не може бути спадкування в одній частині майна за заповітом, а в іншій - за законом [1, с. 79].

Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації всіх систем суспільства в Україні є формування правової держави, яка покликана забезпечити виконання конституційного принципу верховенства права (стаття 8 чинної Конституції України), та забезпечувати недоторканність та захист таких важливих соціальних цінностей як життя та здоров'я людини, її ндоторканності і безпеки, честі та гідності.

Економічні перетворення в державі мають на меті утворення нової системи господарювання, які тягнуть за собою значні потреби в реформації правової системи держави. За даних умов значно зростає роль правового регулювання товарно-грошових відносин та різноманітних відносин з немайновими цінностями. Держава має прикласти максимальних зусиль для того щоб правова база була приведена до відповідності з вимогами чинної ситуації в економіці.

Інститут спадкового права в усіх правових системах, як ста-родавніх так і сучасних, є одним із найважливіших. Його значимість обумовлюється також тим, що об'єктом спадкування переважно є право власності. Що залишається після смерті власника, кому має перейти майно, в якому порядку та обсязі - всі ці проблеми спадкового права з найдавніших часів і до нашого часу залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, кожної людини, оскільки в тій чи іншій мірі торкається його інтересів. Все вищевказане обумовлює актуальність обраної теми курсової роботи.

Метою курсової роботи є аналіз основних положень цивільного законодавства України щодо спадкування за заповітом.

Відповідно до мети у курсовому дослідженні поставленні наступні завдання:

1. Аналіз становлення інституту спадкування за заповітом та основні положення про спадкування за заповітом згідно законодавства України.

2. Характеристика прав заповідача при складанні заповіту.

3. Висвітлення основних положень щодо складання та форми заповіту.

Предметом курсової роботи є засоби та методи вивчення основних положень про спадкування за заповітом у чиному законодавстві України.

Об'єктом курсової роботи є заповіт, як головна складова відносин щодо спадкування за заповітом.

За структурою курсова робота є стандартною та складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

1. Становлення та розвиток інституту спадкування за заповітом та основні положення про спадкування за заповітом згідно законодавства України

1.1 Становлення та еволюція інституту спадкування за заповітом

Вивченню та дослідженню інституту спадкування за заповітом присвячено багато наукових праць відомих українських вчених-правознавців. Серед них - В. Васильченко, О.Дзера, І. Жилінкова, З. Ромовська (які зробили аналіз історичного аспекту спадкування за заповітом, узагальнили досвід попередніх та теперішніх держав з цього питання) [14, с. 21], Н. Саніахметова, Є. Фурса, Н. Харитонова, Л. Шевчук, В. Чуйков, К. Ярошенко, В.Дроников (які висвітлювали історію розвитку спадкування за заповітом у Російській імперії, СРСР, а також основні етапи становлення інституту спадкування за заповітом); А. Заводський, І. Нелін (у наукових працях яких відображено той період, коли радянська влада намагалася скасувати інститут спадкування загалом, здійснити реформування спадкового права). Значний інтерес учених до питань спадкового права природний, бо це обумовлено реаліями життєдіяльності суспільства, адже у процесі життя людина накопичує певну кількість матеріальних благ і цінностей, якими вона бажає задовольнити не тільки свої потреби, а й потреби рідних та близьких [14, с. 21].

Римське спадкове право пройшло значний шлях розвитку, у процесі якого набуло ряду рис, що відповідали характеру римської власності та сім'ї.

Багатовікова історія римського спадкового права поділяється на чотири етапи спадкування: а) за давнім цивільним правом; б) за преторським едиктом; в) за імператорським законодавством; г) за правом Юстиніана [14, с. 27].

Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї єдиним та підвладним власником сімейного майна був домовласник, і лише він міг ним розпоряджатися на випадок смерті. Звідси заповіт - це одностороннє волевиявлення , в силу якого можуть виникнути права та обов'язки для інших осіб - спадкоємців.

Це - одностороння угода, що може реалізуватися лише за умови, що особи, зазначені в заповіті як спадкоємці, виявлять свою волю щодо прийняття спадщини. Виявлення згоди спадкоємцем після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що й відрізняє ці відносини від договірних. заповіт право законодавство

У римському праві заповіт мав відповідати певним умовам, усталеним законом. Заповіт, що не відповідав цим умовам, визнавався недійсним. Заповіт мав бути укладений фізичною особою, яка мала активну заповідальну можливість. Активна заповідальна можливість передбачала передусім наявність у заповідача в момент укладення заповіту загальної право- та дієздатності в галузі майнових правовідносин. У праві Юстиніана заповідальної правоздатності не мали раби, перегрини (але вони могли заповідати за правом перегринів), віровідступники та деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні, глухонімі від народження та такі, що не могли виразити свою волю загальнозрозумілим чином. Особливе правило було встановлене щодо жінок - до II cт. вони взагалі не мали права заповідати, навіть якщо були особами «свого права». Лише з II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна. Повну свободу заповіту жінки отримали лише після скасування піклування над ними.

Кожному періоду в історії Риму відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період - інші, в імператорський - ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні та публічні.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. Їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона вносилася у протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який після смерті заповідача і оголошував її. Вже в римському праві був розроблений принцип, за яким заповіт міг складати лише заповідач особисто, а не його представник [18, с. 114].

Важливим у римському спадковому праві був принцип свободи заповіту. Заповідач мав право призначати спадкоємцем на свій, нічим не обмежений розсуд. Така свобода заповіту була відома вже з часів законів XII таблиць. Але суворість моральних правил, повага до сім'ї, гласність вчинення заповіту утримували спадкодавців від можливості скористатися правом свободи заповіту, попри сімейні інтереси. Як правило, спадкоємці були членами сім'ї заповідача. Та з часом заповідачі почали призначати своїми наступниками зовсім сторонніх осіб.

У дохристиянський період заповідальні відносини у Київській Русі регулювалися винятково звичаєвим правом. За цим правом спадщину міг прийняти лише молодший син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі стався великий злам у цивільному праві Київської Русі. Були запозичені багато норм візантійського (тобто східно-римського) права, зокрема і ті положення, що стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у двох формах - усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання або ряд. Спадкувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на спадкування за законом [18, с. 79].

Російську дореволюційну систему спадкування було побудовано на принципах родового дворянського ладу, який на початок ХХ ст. вже застарів, що об'єктивно зумовило необхідність перегляду основних засад спадкування. Законодавство дореволюційної Росії встановлювало, що заповідач повинен був досягти 21 року і бути в здоровому глузді і твердій пам'яті. Щодо форми заповіту, то він повинен бути складений лише у письмовій формі. Існувало два різновиди: заповіти загальної форми та особливі форми заповіту. Заповіти загальної форми поділялися на заповіти нотаріальні та домашні. Нотаріальний заповіт укладався нотаріусом за присутності трьох свідків, а якщо один із свідків був священиком, то за присутності двох свідків. Свідками могли бути лише особи непричетні до спадщини і не душеприкажчики, і для дійсності заповіту потрібні були підписи свідків. Після складання заповіту він залишався у нотаріуса. Домашній заповіт складався у домашніх умовах без участі нотаріуса за наявності свідків, яких було стільки ж, як і при складанні нотаріальних заповітів.

Важливим етапом у розвитку спадкового права 60-х років ХХ ст. було затвердження Верховною Радою СРСР Основ цивільного законодавства Союзу ПСР і союзних республік та розробка відповідно до них нового ЦК УРСР, прийнятого 18 липня 1963 р., який набув чинності з 1 січня 1964 р. Цей кодекс було прийнято у період, коли політичне, економічне і соціальне становище у державі принципово відрізнялося від тієї напруженої ситуації, яка існувала після закінчення громадянської війни [11, с. 32-33].

Зміни, які відбулися у спадковому законодавстві, були пов'язані, насамперед, із розширенням свободи заповідальних розпоряджень і з посиленням ролі сімейно-правових зв'язків, а також із зменшенням значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців.

Принципові зміни було внесено до порядку спадкування за заповітом. На відміну від ЦК УСРР 1922 р., у ст. 541 ЦК УРСР 1963 р. встановлювалося, що заповіт під загрозою недійсності мав бути укладений у нотаріальній формі. До нотаріально посвідчених заповітів прирівнювалися заповіти військовослужбовців, посвідчені відповідним командуванням. Та заповіти громадян, які перебували у плаванні на морських чи внутрішніх суднах, що плавали під прапором СРСР, перебували на лікуванні в лікарнях, госпіталях, інших стаціонарних лікувальних установах.

У ст. 534 ЦК УРСР 1963 р., де проголошувалася свобода заповіту, значно розширювалася заповідальна правосуб'єктність спадкодавця, оскільки кожному громадянину надавалася можливість залишити за заповітом усе своє майно або його частину одній або кільком особам - як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Воля заповідача могла бути спрямована на лише на те, щоб залишити своє майно конкретним особам, а й щоб усунути від спадщини спадкоємців за законом. Так, заповідач заповітом міг позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Регламентуючи зміст заповіту законодавець детально зупинився на відносинах, пов'язаних із заповідальним відказом (ст. 538 ЦК України). Заповідач міг покласти на спадкоємці зобов'язання надати іншій особі право довічного користування будинком або певною частиною.

Вперше було передбачено, що у разі смерті спадкоємця або у разі не прийняття ним спадщини виконання заповідального відказу переходить на інших спадкоємців [11, с. 32-33].

Формі заповіту як умові його дійсності в усі часи приділялася окрема увага. З розвитком виробництва виникає необхідність передачі накопиченого майна нащадкам, спадкування стає необхідною складовою права власності. Історія розвитку спадкового права показує, що чим більше суспільство розвивається, чим більше уваги приділяється правим та свободам людини, чим більше людина сприймається як особа, яка може вільно розпоряджатися своїми правами та обов'язками, тим більшого значення набуває спадкове право і цілому та спадкування за заповітом.

1.2 Право на заповіт та поняття заповіту за цивільним законодавством

Відповідно до ст. Цивільного кодексу України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Закон надає фізичній особі право призначити спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілити спадкове майно, майнові права та обов'язки на свій погляд.

Заповіт - розпорядження особи (заповідача) відносно належного їй майна, майнових прав та обов'язків на випадок своєї смерті, складений у встановленому законом порядку. За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином. Як правочин він має відповідати всім вимогам, що звичайно пред'являються до правочинів відповідно до ЦК. Його значення полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна, майнових прав та обов'язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.

Заповідач має право за своїм розсудом заповідати майно будь-яким особам, будь-яким чином визначити частки спадкоємців в спадщині, позбавити спадщини одного, кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповіту інші розпорядження, передбачені правилами ЦК про спадкування, скасувати чи змінити складений заповіт [13, с. 642].

Свобода заповіту обмежена правилами про обов'язкову частку.

Відповідно до ст. 1241 ЦК України неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

Розподіляючи за заповітом майно між спадкоємцями за законом, залишаючи майно одному чи кільком із них, позбавляючи права на спадкування одного чи всіх спадкоємців за законом, заповідаючи своє майно будь-яким особам, в тому числі стороннім, заповідач не має права позбавити права на спадкування тих своїх спадкоємців, для яких законом встановлена обов'язкова частка. Такими спадкоємцями є неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкодавця. Це найближчі до нього особи, котрі незалежно від змісту заповіту, мають право вимагати, щоб їм була залишена зі спадщини половина їх законної частки. Неповнолітніми є особи, що не досягли вісімнадцяти років. Непрацездатними вважаються жінки, що досягли 55 років та чоловіки 60 років; інваліди І,II,III груп, незалежно від того,чи призначена їм пенсія. Спадкоємці інших черг навіть за відсутності спадкоємців першої черги, а також внуки та правнуки спадкодавця право на обов'язкову частку не мають.

Обов'язкова частка виділяється у тому разі, якщо порушуються права такого спадкоємця: він не зазначений у заповіті або йому заповідана частка, що є меншою від обов'язкової.

Спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку, незалежно від змісту заповіту, отримують половину частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом. При визначенні розміру обов'язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом, які б спадкували, якби такий порядок не був змінений заповітом. При цьому враховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Якщо спадкоємцю, який має право на обов'язкову частку, в майні спадкодавця припадає частка, рівна обов'язковій або більша, то правила цієї статті не застосовуються.

Тоді, коли заповідана частина майна, обов'язкова частка вираховується, виходячи з вартості всього спадкового майна, але виділяється такому спадкоємцеві з тієї частини майна, яке не охоплено заповітом, а залишена частина такого майна розподіляється між рештою спадкоємців за законом. Якщо такого майна недостатньо, тоді суми можуть бути утримані із частини майна, що заповідано.

Право на отримання обов'язкової частки не може бути поставлене в залежність від згоди інших спадкоємців. Однак якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину на обов'язкову частку, то з відповідним позовом вони мають право звернутися до суду. Встановлений законом розмір обов'язкової частки може бути зменшений тільки в судовому порядку за позовом зацікавленої особи на підставі урахування відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, які існували за життя останнього, а також інших обставин, які мають істотне значення, наприклад, врахування в деяких випадках і майнового стану особи, що отримує спадщину тощо [13, с. 645].

Якщо заповідачем для спадкоємця, що має право на обов'язкову частку, в заповіті встановлені обмеження та обтяження, зокрема виплата боргу, то вони є дійсними лише в тій частині, яка перевищує його обов'язкову частку.

Розглянемо тепер зміст права на заповіт. Згідно ст. 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається [1].

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа, яка є повністю дієздатною, має тестаментоздатність. Відповідно до ст. 34 ЦК повністю дієздатними є фізичні особи, що досягли вісімнадцяти років (повнолітні). Повну цивільну дієздатність особа також може набути в разі реєстрації шлюбу (ст. 34 ЦК) до досягнення повноліття. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (ст. 35 ЦК).

Не можуть складати заповіти особи, хоча і повнолітні, однак визнані в встановленому законом порядку недієздатними (до таких належать особи не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу (ст. 36 ЦК)); особи, які склали заповіт під час, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними (ст. 225 ЦК). Не можуть також складати заповіти особи, хоча і повнолітні, але з обмеженою цивільною дієздатністю, що встановлена судом внаслідок зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, а також, якщо особа страждала на психічний розлад, що істотно впливав на здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керування ними (ст. 36 ЦК). При цьому заповідач має бути дієздатним на момент складання заповіту. Подальша втрата дієздатності заповідачем, після складання заповіту, не робить його недійсним, тоді як складання заповіту недієздатною особою буде недійним завжди, навіть якщо в подальшому вона стане дієздатною.

Заповіт як правочин, безпосередньо пов'язаний з особою заповідача, повинен бути здійснений особисто ним. Здійснення заповіту через представника не допускається. Не допускається також складання заповіту від імені кількох осіб, за винятком заповіту подружжя відносно спільного майна [13, с. 651].

2. Права заповідача при складанні заповіту

2.1 Право заповідача на призначення спадкоємців

Стаття 1235 ЦК України передбачає право заповідача на призначення спадкоємців. Відповідо до неї заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини [1].

У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на загальних підставах.

Отже, заповідач має право заповідати майно не тільки особам, які входять до числа спадкоємців за законом, але й і сторонній особі, яка не знаходиться з заповідачем у родинних, сімейних відносинах, а також юридичній особі, державі, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді, іноземній державі та іншим суб'єктам публічного права (ст. 2 ЦК). Зокрема, заповідач може залишити своє майно спадкоємцю другої черги, незважаючи на наявність осіб, які входять у першу чергу спадкоємців за законом, тобто він не зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю їх закликання до спадкування.

Заповідачеві належить право позбавити права на спадкування будь-якого спадкоємця за законом незалежно від мотивів такого позбавлення. У цьому разі спадкоємець, позбавлений права на спадкування, не отримає це майно навіть тоді, коли частина майна заповідача буде не охоплена заповітом. Така частина майна перейде до спадкоємців за законом, які не позбавлені спадкоємства. До них будуть входить також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. Не отримує спадкоємець, позбавлений спадщини, її також і в тому випадку, якщо спадкоємець або спадкоємці, котрим заповідане майно, помруть раніше відкриття спадщини або відмовляться від її одержання. Такий вид позбавлення права на спадщину називають прямим. Але й існує інший спосіб усунення від спадкування, коли складаючи заповіт, заповідач не згадує про певного спадкоємця, розподіляючи майно серед інших осіб. Тобто, позбавлення права на спадщину відбувається не прямо, а побічно. Умовчання в заповіті про спадкоємця також веде до позбавлення спадщини, але тільки в тій частині майна, що охоплена заповітом. У заповідача може бути ще й інше майно, не вказане у заповіті, і спадкоємець за законом може спадкувати його в рівних частках з іншими спадкоємцями за законом. Крім того, якщо спадкоємець за заповітом помре до відкриття спадщини, або відмовиться від її прийняття після відкриття спадщини, то побічно усунений спадкоємець за законом буде закликаний до спадкування за законом. Тобто, при прямому та побічному позбавленні спадкоємців права на спадкування буде неоднаковий правовий результат.

Свобода заповідального розпорядження заповідача обмежена відносно осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. За неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця, його непрацездатною вдовою (вдівцем) та непрацездатними батьками в будь-якому випадку зберігається обов'язкова частка. Коло осіб, що мають право на цю частку, визначається на час відкриття спадщини, тобто на день смерті спадкодавця.

Позбавлення права на спадкування діє тільки щодо особи, відносно якої воно встановлено. Тому у випадку смерті особи, позбавленої спадщини до відкриття спадщини, її діти (внуки) мають право на загальних підставах претендувати на майно, що залишилося після смерті заповідача. Наприклад, син, позбавлений батьком права на спадкування, помирає до смерті батька, який відносно свого майна не залишив заповіту. В цьому випадку діти сина (онуки спадкодавця) мають право на ту частку в спадщині, яка належала їх батькові, якби він не був позбавлений права на спадкування [23, с. 584].

Стаття 1236 право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом оголошено у ст. 1236 ЦК України.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.

Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини [2].

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майна, майнових прав та обов'язків. Ці розпорядження можуть бути зроблені заповідачем у будь-який час. Оскільки склад спадкового майна визначається на час відкриття спадщини, то не має значення, чи було в наявності майно, вказане у заповіті, майнові права та обов'язки на момент складання заповіту. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Якщо в заповіті буде вказано майно, яке на момент відкриття спадщини буде втрачено чи взагалі не придбане, то в цій частині заповіт буде недійсним.

Як саме розпорядитися майном у заповіті -- заповідати все належне майно, чи тільки його частину, -- залежить від бажання заповідача. Якщо ним заповідана тільки частина майна, то частина, що ним не охоплена, розподіляються між спадкоємцями за законом в порядку ст.ст. 1261-1265 ЦК. При цьому слід враховувати, що до кола цих спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким друга частина спадщини належала за заповітом. Не можуть спадкувати не заповідану частину майна ті спадкоємці за законом, які визначені в заповіті як позбавлені права на спадкування.

Спадок не може бути прийнятим частково. Тобто, спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину [23, с. 587].

2.2 Заповідальний відказ та право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов'язків

Заповідальний відказ (легат) є традиційним інститутом спадкового права і передбачений нормами Цивільного кодексу України. Однак інститут легата є мало досліджуваним в сучасній цивілістиці. Ситуацію, що склалася, можна пояснити достатньо довготривалим періодом часу, коли спадкове право мало другорядний характер. Справа в тому, що інтерес до спадкових відносин виникає в тому разі, коли є що спадкувати. Наявність у власності лише малоцінного рухомого майна та незначних вкладів виключала необхідність турбуватися долею такого майна на випадок смерті.

Нові соціально-економічні умови сприяли покращенню ситуації. Спадкування за заповітом є вже не виключним, а скоріше пріоритетним. А тому заповідальний відказ згодом здобуватиме більш широку сферу використання в якості одного із способів визначення долі майна після смерті заповідача.

Але в українському цивільному праві й досі залишається невизначеним ряд питань, серед яких найбільш принциповими є ототожнення легата зі спадковим правонаступництвом, а також визначення відмінностей між спадкоємцем за заповітом та відказоодержувачем.

Окремі аспекти правової характеристики заповідального відказу були предметом досліджень таких вчених, як: П.С. Никитюка, В.І. Серебровського, Б.Л. Хаскельберга, Ю.Б Гонгало, О.О. Новікова та ін. [18, с. 274]

Зазначена проблема є недостатньо дослідженою у вітчизняній літературі.

Однією з підстав переходу існуючого права від одного суб'єкта до іншого є передача його в порядку спадкового правонаступництва. Заповідальний відказ як один із способів визначення долі майна фізичної особи після ії смерті має тісний зв'язок зі спадкуванням і може здійснюватись тільки в межах спадкових правовідносин.

Предметом заповідального відказу (легата) може бути передача відказоодержувачу (легатарію) у власність або відповідно з іншим речовим правом майнового права або речі, що входить чи не входить у склад спадку. Наприклад, це може бути покладення обов'язку погасити його борг, купити яку-небудь річ та передати ії відказоодержувачу. Також це може бути покладення на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок (квартира або інше рухоме чи нерухоме майно), зобов'язання щодо надання відказоодержувачу права користування будинком (квартирою або іншим рухомим чи нерухомим майном).

Наявність зв'язку між заповітним відказом і спадкуванням не означає всупереч тверджень окремих юристів, що легат є особливим видом спадкування. Так, на думку П.С. Никитюка, „ отримання майна за заповідальним відказом представляє собою особливий вид спадкового правонаступництва. Відказоодержувач стає наступником окремого права спадкодавця.” [14, с. 169]

На відміну від вищезазначеного В.І. Серебровський вважає, що заповідальний відказ надає певній особі майнову вигоду за рахунок спадкового майна, але не надає йому статус спадкоємця. [19, с. 243].

В сучасному цивільному законодавстві України за допомогою конструкції легата спадкодавцю надається можливість покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого майнового зобов'язання на користь особи - відказоодержувача, зазначеного спадкодавцем. (ст.- ст. 1237 - 1238 ЦК України). [1]

Таким чином, наш законодавець описав тільки легат, відомий як дамнаційний (legatum per damnationem). Слід зазначити, що доктринально всі легати поділяються на дві групи: віндикаційний легат (legatum per vindicationem) та дамнаційний легат (legatum per damnationem).За допомогою віндикаційного легата передається майновий об'єкт або право на нього. Речове право виникає у легатарія безпосередньо від спадкодавця. Тому відразу ж з момента відкриття спадку легатарій може скористуватися віндикацією речі по відношенню до будь-якого володаря: спадкоємця чи іншої особи, у володінні якої знаходиться відказана річ. Дамнаційний легат відрізняється від віндикаційного тим, що його предметом є здійснення певних дій - що-небудь дати (dare) або зробити (facere). Таке розпорядження породжує у легатарія замість речового зобов'язальне право, тобто право вимоги по відношенню до спадкоємців.

Проаналізувавши вищезазначене ми можемо стверджувати, що в основі заповідального відказу лежить зобов'язальне правовідношення між спадкоємцем, на якого покладено виконання відказу, та відказоодержувачем, який має право вимагати виконання відказу. В цьому разі легатарій виступає в якості кредитора, а спадкоємець - боржником. Тобто, правовідношення із заповідального відказу виходять за межі спадкування і ставлять відказоодержувача в особливе становище, яке нагадує становище обдарованого, оскільки легатарій, отримуючи за заповітом будь-яку майнову вигоду, не відповідає за борги спадкодавця своїм майном, оскільки майнове благо в якості дарунку передається вільним від боргів, тому легат виконується після погашення спадкоємцями кредиторської заборгованості заповідача.

Слід зазначити, що заповідальний відказ - це завжди право, а не обов'язок. Заповідальний відказ полягає в одному або в кількох певних правах і цим відрізняється від спадкування, яким є право вступу в сукупність юридичних відносин, активних і пасивних, які залишилися після спадкодавця, хоча б і не всю, а тільки її частину [24, с. 371].

Таким чином, встановлення змісту відношень із заповідального відказу та правил щодо відповідальності за борги спадкодавця має практичне значення, в першу чергу, для спадкодавця, тому що встановлення різниці між спадкоємцем та відказоодержувачем, в свою чергу, необхідно для визначення правових наслідків, настання яких прагне спадкодавець після відкриття його заповіту.

Заповідальний відказ або легат, як ми бачимо, є зручним та ефективним засобом щодо наділення майновими благами осіб, по відношенню до яких заповідач не бажає створювати відносини спадкування, але прагне наділити їх певною майновою вигодою у випадку своєї смерті.

Ст. 1240 ЦК України передбачає право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов'язків

Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми ритуалу поховання.

Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети [1].

Отже, крім заповідального відказу, що припускає надання майнової вигоди на користь певної особи, заповідачу також надано право зобов'язати спадкоємців до здійснення певних дій немайнового характеру. Зокрема, він може зобов'язати спадкоємця здійснити певний ритуал поховання, що відповідає релігійним поглядам заповідача тощо.

Заповідач може покласти на спадкоємця виконання будь-яких дій, спрямованих на здійснення загальнокорисної мети. Таке розпорядження називається покладенням. Наприклад, заповідаючи спадкоємцю будинок, зобов'язує останнього надати одну кімнату для розміщення бібліотеки, та ін.

Покладення не створює цивільно-правового зобов'язання між спадкоємцем та конкретною особою, а лише зобов'язує спадкоємця виконати певні дії.

Закон не передбачає кола суб'єктів, які мають право вимагати виконання таких дій. Однак, уявляється, що така вимога може бути заявлена особами, зацікавленими в здійсненні загальнокорисної мети, а також виконавцями заповіту, прямим обов'язком яких є точне виконання волі заповідача.

Якщо особа, на користь якої було заповідано майно з покладенням на неї здійснення дій немайнового характеру, помре або не прийме спадщину, цей обов'язок переходить до тих спадкоємців, які отримують її частку у спадщині.

2.3 Інші права заповідача під час складання заповіту

2.3.1 Заповіт з умовою

Закон дозволяє особі-заповідачу самостійно визначати в заповіті певні умови, за наявності яких у спадкоємця виникне право на спадкування. Так, згідно з ч.1 та ч.2 ст.1242 ЦК України заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Слід виділити такі особливості даного положення:

- без наявності зазначеної у заповіті умови не виникає право спадкування у особи, щодо якої встановлена умова;

- умова може бути встановлена лише щодо особи, яка зазначена в заповіті;

- така умова може бути пов'язаною з поведінкою особи або не пов'язаною з її поведінкою;

- умова не повинна суперечити закону та моральним засадам суспільства;

- дана умова повинна існувати на час відкриття спадщини.

Слід зазначити, що наявність у заповіті умови не покладає на спадкоємця жодного обов'язку, а лише виражає волю спадкодавця щодо можливості успадкування його прав та обов'язків конкретною особою і за конкретних умов. Згідно з ч.3 ст.1242 ЦК України особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї або якщо настання умови від неї не залежало [1]. Тобто, для чинності умови достатньо волі спадкодавця і відповідності її закону та моральним засадам суспільства.

Як зазначається у ч.1 цієї ж статті, умова може бути пов'язана з поведінкою особи-спадкоємця або не пов'язана. Умова, що пов'язується з поведінкою особи, передусім передбачає вчинення спадкоємцем певних дій, внаслідок яких спадкоємець виконав таку умову на момент відкриття спадщини. При цьому спадкоємець може і не знати про встановлену щодо нього умову.

Умова, не пов'язана з поведінкою особи, передбачає настання певних подій, що зумовили виконання такої умови на момент відкриття спадщини.

Слід враховувати, що умова, яка вказується в заповіті, має існувати на час відкриття спадщини, тобто на день смерті заповідача або на день оголошення його померлим. Інакше кажучи, умова повинна бути вже виконана на час відкриття спадщини, а тому не можна встановлювати в заповіті умову, яка виконуватиметься після смерті спадкодавця.

Закон не забороняє заповідачу вказувати в заповіті одразу декілька умов для спадкування, але необхідно зважати на те, що чим більше умов для виникнення права на спадкування, тим менше можливість їх додержання потенційними спадкоємцями [23, с. 588].

Разом з тим, декілька умов можуть вказуватися не тільки як такі, що доповнюють одна одну, а й у якості альтернативних. Зокрема, заповідач може передбачити, що заповідає своєму синові певне майно за умови здобуття ним вищої юридичної або вищої економічної освіти. Таким чином, син отримує право на спадкування, якщо він на момент відкриття спадщини здобуде або юридичну, або економічну освіту.

Важливо також звернути увагу, що заповідач може передбачити в якості умови створення на момент відкриття спадщини певної юридичної особи.

Слід звернути увагу, що існують певні обмеження права заповідача стосовно встановлення ним умов у заповіті. Зокрема, законом не передбачено встановлення будь-яких умов щодо відказоодержувача, який є особою, що отримує вигоди та право вимоги до зобов'язаного спадкоємця (спадкоємців). У заповіті подружжя заповідачі можуть встановити умови для виникнення права на спадкування лише щодо їхнього спільного спадкоємця (спадкоємців). Так, за заповітом подружжя, у разі смерті одного з подружжя, спадкове майно переходить спочатку до іншого з подружжя, а в разі смерті останнього - успадковується спадкоємцем. Частина 2 ст.1243 ЦК України чітко встановлює саме такий порядок спадкування майна за спільним заповітом і не передбачає права заповідача встановлювати в спільному заповіті певні умови для спадкування іншим з подружжя.

2.3.2 Заповіт подружжя

Згідно ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті [1].

За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню,

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Заповіт вважається особистим розпорядженням, а тому кілька осіб скласти єдиного заповіту не можуть. Виняток складає заповіт подружжя відносно майна, що належить йому на праві спільної сумісної власності. Таким є майно, що набуте подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На такий заповіт розповсюджуються всі правила відносно форми заповіту та порядку його посвідчення, що передбачені ЦК. Юридичний сенс такого заповіту полягає в одержанні спадщини, а саме майна, яке було спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю подружжя, а також у тому, що той з подружжя, який пережив, продовжує жити у звичному для нього майновому середовищі.

Якщо майно стає об'єктом спільного заповіту, то в разі смерті одного з них, його частка в цьому майні не входить до спадкової маси, а переходить до другого з подружжя. При цьому той з подружжя, хто пережив, обмежений в праві розпорядження ним, відчужувати його будь-яким чином він не вправі. Спадкоємцями цього майна будуть ті особи, які зазначені подружжям в заповіті. Вступити в володіння цим майном вони зможуть лише після смерті обох з подружжя.

Кожен з подружжя має право у будь-який час відмовитися від спільного заповіту. При цьому така відмова здійснюється за всіма правилами відмови від заповітів і підлягає нотаріальному посвідченню. Оскільки право на відмову передбачено за життя подружжя, то після смерті одного з них, другий не має право скасувати чи змінити цей заповіт.

Після смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті, що робить неможливим розпорядитися цим майном.

2.3.3 Підпризначення спадкоємця

Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (стаття 1242 цього Кодексу) (ст. 1244 ЦК України) [1].

Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, визначена у статті 1222 ЦК України.

Складаючи заповіт, заповідач має право не тільки призначити спадкоємців, але також вказати особу або осіб, до яких перейде спадкове майно у випадку смерті першого спадкоємця раніше відкриття спадщини, неприйняття її, відмови від неї, усунення від спадкування, а також в разі відсутності умов при складанні заповіту з умовою. Не можна призначити спадкоємців до спадкоємців, що прийняли спадщину.

Під неприйняттям спадщини розуміють і той випадок, коли спадкоємець пропустив строк на прийняття спадщини і такий строк судом не поновлений.

Може трапитися так, що спадкоємець за заповітом не відмовився від спадщини, але помер, не встигнувши прийняти її. В цьому випадку спадкоємці померлого мають право вступити до спадщини. Таке право на прийняття спадщини здійснюється на загальних підставах на протязі строку, що залишився (див. коментар до ст. 1276 ЦК). Тільки за умови неприйняття спадщини цими спадкоємцями, або за їх відсутності до спадкових прав можуть вступити під-призначений за заповітом спадкоємець.

Підпризначеним спадкоємцем може бути як фізична, так і юридична особа, а також інші учасники цивільних правовідносин.

2.3.4 Спадкування частини спадщини, що не охоплена заповітом та встановлення сервітуту у заповіті

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 1245 ЦК України частина спадщини, не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. Прокоментуємо дану правову норму. В процесі розподілу вищевказаного обсягу спадщини братимуть участь представники тільки тієї черги спадкоємців за законом, яка на підставі положень ст. 1258 ЦК України одержала право на спадкування. Суб'єктному складу даної групи учасників цивільно-правових відносин притаманна своєрідна особливість [23, с. 589].

Пункт 2 ч. 1 ст. 1245 ЦК України говорить нам про те, що спадкоємець, який став власником тієї частини спадщини, що охоплюється заповітом, інколи набуває право власності і на ту її частину, яка не передбачена цим документом. Надамо коментар даній правовій нормі. Власником незаповіданого обсягу спадщини може стати тільки той спадкоємець за заповітом, що належить саме до тієї черги спадкоємців за законом, яка на підставі положень ст. 1258 ЦК України отримала право на спадкування. Інші спадкоємці за заповітом такої преференції не мають.

Розглянемо практичну сторону набуття права власності на той обсяг спадкової маси, що не охоплюється заповітом.

Приклад № 1 Спадкодавець Кондратюк Олександр Євгенович є одноособовим власником спадщини. Він заповів Ѕ її частину своїм донькам - Сташинській Тетяні Олександрівні та Богатирьовій Людмилі Олександрівні порівну. Крім вищевказаних учасників цивільно-правових відносин у спадкодавця є ще й інші родичі: дружина - Кондратюк Віолетта Петрівна і брат - Кондратюк Геннадій Євгенович. Як саме здійснюватиметься процедура спадкування в даному випадку?

Спочатку відбуватиметься розподіл того обсягу спадщини, який охоплюється заповітом. До участі в цьому процесі закликатимуться Сташинська Тетяна Олександрівна і Богатирьова Людмила Олександрівна. Розміри спадкових часток вищевказаних спадкоємців за заповітом є рівними. Тому Сташинська Тетяна Олександрівна та Богатирьова Людмила Олександрівна стануть власниками по Ѕ : 2 = ј частини спадкової маси.

Потім здійснюватиметься розподіл того обсягу спадщини, який не передбачений заповітом. Хто саме братиме участь у цьому процесі?

Кондратюк Віолетта Петрівна є представником 1-ї черги спадкоємців за законом. Кондратюк Геннадій Євгенович належить до 2-ї черги спадкоємців за законом. Тому в Кондратюк Віолетти Петрівни з'являється право на спадкування. А Кондратюк Геннадій Євгенович такого права не набуває.

Сташинська Тетяна Олександрівна і Богатирьова Людмила Олександрівна також є представниками 1-ї черги спадкоємців за законом. Тому в цих учасників цивільно-правових відносин теж виникає право на спадкування.

Таким чином, у процесі розподілу того обсягу спадщини, який не охоплюється заповітом, братимуть участь представники 1-ї черги спадкоємців за законом - Кондратюк Віолетта Петрівна, Сташинська Тетяна Олександрівна і Богатирьова Людмила Олександрівна. Розміри спадкових часток цих учасників цивільно-правових відносин також є рівними. Тому Кондратюк Віолетта Петрівна, Сташинська Тетяна Олександрівна та Богатирьова Людмила Олександрівна стануть власниками по (1-1/2) : 3 = 1/6 частини спадщини.

Тепер обчислимо загальні розміри спадкових часток кожного з потенційних спадкоємців.

Сташинська Тетяна Олександрівна і Богатирьова Людмила Олександрівна прийматимуть спадщину на підставі положень, які зафіксовані у заповіті, та на підставі приписів, що містяться в ЦК України. Тому кожен з цих учасників цивільно-правових відносин набуде право власності на ј + 1/6 = 5/12 частини спадкової маси.

Кондратюк Віолетта Петрівна прийматиме спадщину тільки на підставі безпосередніх приписів ЦК України. Тому цей учасник цивільно-правових відносин набуде право власності лише на 1/6 частини спадкової маси.

Кондратюк Геннадій Євгенович не прийматиме спадщину ні на підставі положень, які зафіксовані у заповіті, ні на підставі приписів, що містяться в ЦК України. Тому цей учасник цивільно-правових відносин взагалі не набуде право власності на спадкову масу.

Приклад № 2 Спадкодавець Лавриненко Ірина Павлівна є одноособовою власницею спадщини. Вона заповіла 1/3 її частину своїм двоюрідним братам - Гаврилюку Роману Павловичу та Балозі Сергію Васильовичу у співвідношенні 1:2. Окрім вищевказаних учасників цивільно-правових відносин у спадкодавця є ще й інші родичі: чоловік - Лавриненко Микола Федорович, донька - Чернищук Оксана Миколаївна і тітка - Царенко Ірина Дмитрівна. Як саме здійснюватиметься процедура спадкування в даному випадку?

Спочатку відбуватиметься розподіл того обсягу спадщини, який не охоплюється заповітом. До участі в цьому процесі закликатимуться Гаврилюк Роман Павлович і Балога Сергій Васильович. Розміри спадкових часток цих спадкоємців за заповітом не є рівними. Тому Гаврилюк Роман Павлович стане власником 1/3 : 3 = 1/9 частини спадщини, а Балога Сергій Васильович набуде право власності на 2 х 1/9 = 2/9 частини спадкової маси.

Потім здійснюватиметься розподіл того обсягу спадщини, який не передбачений заповітом. Хто саме братиме участь у цьому процесі?

Лавриненко Микола Федорович і Чернищук Оксана Миколаївна є представниками 1-ї черги спадкоємців за законом. Царенко Ірина Дмитрівна належить до 3-ї черги спадкоємців за законом. Тому в Лавриненка Миколи Федоровича з'являється право на спадкування. А Царенко Ірина Дмитрівна такого права не набуває.

Гаврилюк Роман Павлович і Балога Сергій Васильович є представниками 5-ї черги спадкоємців за законом. Тому в цих учасників цивільно-правових відносин також не виникає право на спадкування.

Таким чином, у процесі розподілі того обсягу спадщини, який не охоплюється заповітом, братимуть участь представники 1-ї черги спадкоємців за законом - Лавриненко Микола Федорович і Чернищук Оксана Миколаївна. Розміри спадкових часток цих учасників цивільно-правових відносин є рівними. Тому Лавриненко Микола Федорович і Чернищук Оксана Миколаївна набудуть право власності по (1 - 1/3) : 2 = 1/3 частини спадщини.

Тепер обчислимо загальні розміри спадкових часток кожного з потенційних спадкоємців.

Гаврилюк Роман Павлович і Балога Сергій Васильович прийматимуть спадщину тільки на підставі положень, які зафіксовані у заповіті. Тому перший з цих учасників цивільно-правових відносин стане власником 1/9 частини спадкової маси, а другий - 2/9 частини спадкової маси.

Лавриненко Микола Федорович і Чернищук Оксана Миколаївна прийматимуть спадщину тільки на підставі безпосередніх приписів ЦК України. Тому кожен із цих учасників цивільно-правових відносин набуде право власності лише на 1/3 частину спадкової маси.

Царенко Ірина Дмитрівна не прийматиме спадщину ні на підставі положень, які зафіксовані у заповіті, ні на підставі приписів, що містяться в ЦК України. Тому цей учасник цивільно-правових відносин взагалі не набуде право власності на спадкову масу [18, с. 501].