Спадкування за заповітом

Чине законодавство надає заповідачу право встановити право користування відносно земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб. Зокрема, право користування земельною ділянкою може полягати у наданні можливості здійснити прохід, проїзд через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію лінії електропередачі, тощо. Таке право користування може бути встановлено як на певний строк так і безстроково. Якщо заповітом не передбачено інше, то особа, що користується сервітутом, повинна вносити власнику відповідну плату за це. Сервітут не позбавляє власника майна, обтяженого сервітутом, права володіння, користування та розпорядження цим майном. У випадку переходу права власності на таке майно до інших осіб, сервітут залишається чинним і для нового власника.

Обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

На спадкоємців може бути покладений також обов'язок відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

Умовою відшкодування таких витрат є їх розумність. Розумними витрати можуть бути визнані у випадку, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені.

Вказані вище розумні витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені на користь тих осіб, що їх фактично понесли, у повному обсязі і за весь час, коли вони мали місце, але не більше як за три роки до смерті спадкодавця. Таке рішення ґрунтується на тому припущенні, що якби особа, котра здійснювала такі витрати, мала намір стягнути їх зі спадкодавця за його життя, то могла б зробити це за період не більше, ніж за три роки.

3. Порядок складання та форма заповіту

Відповідно до Цивільного кодексу України кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Найважливішою внутрішньою умовою дійсності кожного заповіту є законність змісту волі заповідача, тобто вона не повинна протирічити закону та повинна бути виражена у встановленій законом формі. Зміст заповіту складають розпорядження заповідача про призначення спадкоємця або спадкоємців , про розподіл між ними свого майна в іншому порядку, ніж це передбачено правилами про спадкування, та про виконання спадкоємцями інших дій у відповідності з волевиявленням заповідача.

Таким чином, найважливішим елементом заповіту є призначення спадкоємця.

За своєю юридичною природою заповіт - односторонній правочин з волевиявленням однієї особи (за винятком заповіту подружжя), внаслідок чого після її смерті у осіб, зазначених у заповіті, виникає чи зникає право на одержання спадщини.

Особи, які мають право складати заповіт, повинні відповідати таким вимогам:

- досягнення повноліття;

- усвідомлення значення наслідків своїх дій та можливість керувати ними (дієздатність);

- наявність документу, що посвідчує особу (паспорт громадянина України, а також довідка державного податкового органу про присвоєння ідентифікаційного номера).

Таким чином, право заповідати належне їм майно володіють тільки фізичні особи (громадяни), які володіють повною цивільною дієздатністю.

Це означає, що громадянин, який бажає скласти заповіт, повинен бути повнолітнім (тобто досягти 18 - ти років).

До винятків можна віднести наступні випадки:

1. У випадку реєстрації шлюбу фізичною особою, яка не досягла повноліття - з моменту реєстрації шлюбу така особа набуває повної цивільної дієздатності.

Тут слід роз'яснити, що у випадку розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття чи у випадку визнання шлюбу недійсним (з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою даної особи) - набута цією особою повна цивільна дієздатність зберігається.

2. У випадку, коли фізична особа досягла 16 - річного віку та працює за трудовим договором.

3. У випадку, коли фізична особа досягла 16 - річного віку та займається підприємницькою діяльністю.

4. Якщо неповнолітня особа записана матір'ю чи батьком дитини.

Таким чином, у ситуаціях пп. 2 - 4 вказаним категоріям громадян може надаватись повна цивільна дієздатність.

Крім того, необхідно розуміти, що громадяни, визнані у судовому порядку недієздатними або обмежено дієздатними (у випадку якщо громадянин страждає на психічний розлад та це суттєво впливає на його здатність розуміти значення своїх дій, контролювати свої дії, а також особи, які зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами тощо, які ставлять себе та членів своєї сім'ї у скрутне матеріальне становище) не можуть складати заповіт [6, с. 98].

Право на заповіт здійснюється особисто.

Вчинення заповіту через представника не допускається (ст. 1234 ЦКУ).

Особа не може надати право комусь за дорученням підписати заповіт.

Якщо громадянин за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріальної контори, він має право запросити нотаріуса додому.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності заповіт має право підписати інша особа.

Вона підписує заповіт у присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей документ.

При цьому слід зазначити причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно (ст. 207 ЦК України).

Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його складено.

Стаття 1247 Цивільного кодексу України передбачає загальні вимоги до форми заповіту, який має бути:

- складений письмово, із зазначенням місця та часу його складання;

- особисто підписаний заповідачем або особами, передбаченими ст. 207 ЦК;

- посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, зазначеними у статтях 1251 - 1252 ЦКУ.

Порушення зазначених вимог до форми заповіту тягне за собою його нікчемність (ст. 1257 ЦКУ).

Закріплюючи у вигляді загального правила посвідчення заповіту у нотаріуса, законодавець у той же час широко визначає коло випадків, коли заповіти, засвідчені уповноваженими на це посадовими, службовими особами, прирівнюються до нотаріальних (статті 1251, 1252 ЦКУ).

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:

- заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

- заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що "ходить під прапором України, посвідчений капітаном цього судна.

- заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, посвідчений начальником цієї експедиції.

- заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

- заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, посвідчений начальником місця позбавлення волі.

- заповіт особи, яка тримається під вартою, посвідчений начальником слідчого ізолятору [6, с. 104].

Право заповідача на скасування та зміну заповіту -- заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт або внести до нього зміни.

Пізніше складений заповіт скасовує раніше складений повністю або у частці, у якій вона суперечить заповіту, складеному пізніше (ст. 1254 ЦК).

Заповіт може бути скасований шляхом подання відповідної заяви нотаріусу або тому органу (посадовій особі), на який покладено здійснення нотаріальних дій. Таким чином, анулювання раніше складеного заповіту може і не супроводжуватися складанням нового заповіту або внесенням змін у раніше складений заповіт.

Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить. При цьому необов'язково, щоб у пізніше складеному заповіті була вказівка на те, що попередній заповіт скасовується.

Пізніше складений заповіт остаточно скасовує попередній навіть у тому разі, коли цей другий заповіт у свою чергу буде скасований заповідачем.

Однак, якщо пізніше складений заповіт суд визнає недійсним, попередній зберігає свою чинність.

Щодо нотаріального процесу, який виникає при скасуванні чи зміні заповіту, то потрібно зазначити наступне.

Нотаріус, завідувач державним нотаріальним архівом при одержанні заяви про скасування чи зміну заповіту, а також при наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює раніше складений заповіт, роблять про це відмітку на примірнику заповіту, що зберігається у справах державної нотаріальної контори (приватного нотаріуса), у державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій та в алфавітній книзі обліку заповітів.

Якщо заповідач подасть примірник заповіту, що є у нього, то напис про зміну чи скасування заповіту робиться і на цьому примірнику, після чого він разом з заявою (коли заповіт скасовується заявою) додається до примірника, що зберігається у справах державної нотаріальної контори (приватного нотаріуса), у державному нотаріальному архіві.

Справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту має бути нотаріально засвідчена.

Нотаріус, якому в ході посвідчення заповіту стало відомо про наявність раніше складеного заповіту, повідомляє про вчинену нотаріальну дію державний нотаріальний архів, нотаріуса чи орган місцевого самоврядування, де зберігається примірник раніше посвідченого заповіту.

Зазначене стосується і нотаріуса, який одержав на зберігання для передавання заповіт, посвідчений однією із посадових осіб, перелічених у статті 40 Закону “Про нотаріат ”.

Нотаріус, завідувач державним нотаріальним архівом при одержанні заяви про скасування секретного заповіту, а також за наявності нового секретного заповіту, роблять про це відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій та в алфавітній книзі обліку заповітів.

Якщо заповідач подасть примірник свідоцтва про посвідчення та прийняття на зберігання секретного заповіту, то напис про скасування заповіту робиться і на цьому примірнику, після чого він разом з заявою (коли заповіт скасований заявою) додається до примірника свідоцтва, що зберігається у справах державної нотаріальної контори (приватного нотаріуса), у державному нотаріальному архіві.

У разі скасування секретного заповіту за заявою заповідача, нотаріус повертає заповідачу підписаний ним конверт, у якому зберігається секретний заповіт.

Справжність підпису заповідача на заяві про скасування секретного заповіту має бути нотаріально засвідчена.

Заповіт подружжя може бути скасований кожним з подружжя лише за життя обох з подружжя [6, с. 113].

Висновки

Постановка проблеми. Одним із найважливіших інститутів цивільного права є інститут спадкового права. Його значимість для науки і практики зумовлюється тим, що об'єктом спадкування переважно є право власності. З найдавніших часів і досі всі проблеми спадкового права, а саме: що залишається після смерті померлого власника, кому повинно перейти майно, в якому порядку і обсязі - залишаються в центрі уваги суспільства і держави, законодавця і дослідників, кожної людини, оскільки тією чи іншою мірою торкаються і її інтересів.

Особливо посилився науковий інтерес до проблем спадкування після прийняття нового Цивільного кодексу України. Суттєві зміни, яких зазнав інститут спадкового права, зумовили потребу в новому розумінні, тлумаченні і застосуванні його положень.

Одним з елементів змісту права власності є право розпоряджання. Фізична особа може розпоряджатися тим, що є її власністю, укладаючи різноманітні договори - купівлі-продажу, дарування, довічного утримання тощо. У всіх цих випадках фізична особа передає своє право іншій особі за свого життя. Поряд з цим існує можливість розпорядитися своєю власністю на випадок смерті. За чинним українським законодавством єдиною формою розпорядження на випадок смерті визнається заповіт. Так, відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

У повсякденному житті фізична особа нерідко вирішує розпорядитися своїм майном на випадок своєї смерті. Однак вона зможе це зробити тільки тоді, коли у неї виникне право на заповіт.

Екскурс в історію права різних часів дає можливість констатувати, що право на заповіт не було універсальним, тобто закріплювалося не за усіма суб'єктами цивільно-правових відносин. Ще римське право передбачало, що заповідачами могли бути тільки дієздатні особи. Повна дієздатність складалася з трьох елементів: стан свободи, стан громадянства, сімейний стан. Із зміною того чи іншого статусу змінювалася дієздатність, а разом із цим втрачалось або відновлювалося право на заповіт.

За чинним ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. На основі аналізу положення ст. 1234 ЦК України можна виділити такі ознаки, що характеризують особу заповідача.

Заповідачем, як і спадкодавцем, може бути тільки фізична особа - людина. Не поширено право бути заповідачем на державу, що є закономірним відображенням об'єктивної дійсності, оскільки воно пов'язане з природним існуванням конкретної людини та її непорушним правом на задоволення її останньої волі. Також юридичні особи не можуть виступати як заповідачі, тому що припиняють своє існування шляхом ліквідації та реорганізації. Крім того, слід погодитись з Я. Ковальчуком, що заповідачами не можуть бути такі учасники цивільних відносин, як Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб'єкти публічного права.

Отже, визначаючи суб'єктний склад права на заповіт дещо точніше, законодавець позбавив у подальшому необхідності тлумачити те, що заповідачами можуть бути не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства.

Необхідно зазначити, що заповідач має бути дієздатним на момент складання заповіту. Втрата дієздатності заповідачем після складання заповіту не впливає на дійсність заповіту. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припускати, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.

Право на заповіт здійснюється заповідачем особисто. Однак ЦК України не забороняє складання так званого спільного заповіту. Відповідно до ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Враховуючи вищенаведене, право на заповіт потрібно розглядати в двох аспектах: об'єктивному та суб'єктивному. Заповідачами можуть бути не всі учасники цивільно-правових відносин, а тільки ті з них, які належать до фізичних осіб і мають повну цивільну дієздатність на момент складання заповіту. Заповідачами не можуть бути держава, юридичні особи, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб'єкти публічного права. Кілька фізичних осіб, за винятком подружжя, не мають права спільно скласти заповіт.

Отже, відповідно до поставлених мети та завдань у курсовій роботі проаналізовано становлення інституту спадкування за заповітом та основні положення про спадкування за заповітом згідно законодавства України, охарактеризовано права заповідача при складанні заповіту, виисвітлено основні положення щодо складання та форми заповіту.

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV

2. Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: затв. наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 10. - Ст. 639.

3. Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених: затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 р. № 419 // Зібрання законодавства України. - Т. 9. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000.

4. Баранник Н. Специальные (особые) распоряжения завещателя // Мала енциклопедія нотаріуса (комплект). - 2005. - №1. С. 13-16.

5. Васькович Й. Спадкування за заповітом: проблеми вікового цензу / Й. Васькович // Право України. - 2008. - № 4. - С. 121-123.

6. Заіка Ю.О. Спадкове право: навч. пасібник / Ю.О. Заіка, Є.О. Рябоконь. - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 352 с.

7. Заіка Ю.О. Спадкове право в Україні. Становлення і розвиток: монографія / Ю.О. Заіка. - [2-е вид.]. - К.: КНТ, 2007. - 288 с.

8. Дроников В.К. Наследование по завещанию в советском праве /В.К. Дроников. - К., 1957. - 136 с.

9. Ігнатенко В. Заповідальний відказ і заповідальне покладення як види позадоговірних зобов'язань // Підприємництво, господарство і право. -2003. -№6. С.17-20.

10. Історія держави та права України: підручник: у 2-х т. / за ред.В.Я. Тація, А.Й.

11. Ковальчук Я. Право на складання заповіту / Ярослав Ковальчук // Юридичний журнал. - 2006. - № 10 (52). - С. 32-33.

12. Мусаев Р.М. Особенности из гражданско-правовых отношений, возникающих из завещательного отказа // Гражданское право. - 2007. - №1. С.19-20.

13. Науково-практичний коментар до цивільного кодексу України: у 4 т. / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2006. - Т. 3. - 928 с.

14. Нелін І.О. Спадкове право України. Історико-правовий аспект /І.О. Нелін. - К.: Атіка, 2008. - 274 с.

15. Нелін О. До питання про спадкове право рабовласницького суспільства / Олександр Нелін // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 10. - С. 44-48.

16. Нелін О. До питання спадкового права за Статутом Великого князівства Литовського 1529 р. /

17. Новиков А.А. Завещание и завещательный отказ в российском гражданском праве // Закон. - 2006. - №10. С.8-26.

18. Спадкове право, Рогожина, В. Д. Гончаренка. - К.: Концерн «Видавничий Дім«Ін Юре», 2003. - 656 с.

19. Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страховому праву / В.И. Серебровский. - М.: Статут, 2003. - 558 с.

20. Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче-крестьянского правительства Украины. - 1919. - №24.

21. Спадкове право. Нотаріат. Адвокатура. Суд: наук.-практ. посібник / за заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2007. - 1216 с.

22. Хаскельберг Б.Л. Правоотношение из завещательного отказа и его элементы // Цивилистические исследования. Выпуск первый: Сборник научных трудов памяти профессора И.В. Федорова / под ред. Б.Л. Хаскельберга, Д.О. Тузова. М., - 2004. С.78-111.

23. Харитонов Є.О., Старцев О.В. Цивільне право України: підручник / Є.О. Харитонов, О.В. Старцев. - [вид. 2-е; перероб. і доп.] - К.: Істина, 2007.

24. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У 2 т. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. - Вид. 2-ге, доп. і перероб. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. - Т. 2. Особлива частина. - 520 с.

Размещено на Allbest.ru