Концепти "влада", "держава", "державне управління", "громадянське суспільство": ґенеза виникнення, розвитку, взаємозв’язку та взаємодії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепти «влада», «держава», «державне управління», «громадянське суспільство»: ґенеза виникнення, розвитку, взаємозв'язку та взаємодії

Л. М. Бєлкін,

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник,

директор ТОВ «Газета», Донецька область

Анотація

В статті з точки зору уявлень постнекласичної науки розглянуті деякі історико-політичні та державно-правові аспекти проблеми виникнення, розвитку, взаємозв'язку та взаємодії держави, державної влади та громадянського суспільства

Ключові слова: держава, державне управління, державна влада, громадянське суспільство, еволюція, розвиток, соціальний організм.

державний влада громадянський спільнота

Annotation

The article in terms of ideas Postnonclassical science examines some historical-political and the constitutional aspects of the emergence, evolution, interconnection and interaction between state, government and civil society.

Keywords: government, public administration, government, civil society, evolution, development, social organism.

Государственный корабль - единственный,

который дает течь на самом верху.

Дж. Рестон,

американский журналист, дважды лауреат

Пулитцеровской премии (1945, 1957) [1, с. 175]

Вступ. Зовнішньо вороже ставлення держави, державної влади до людини завжди турбувало людство. «Історія дуже мало знає таких самовладних вождів народів, які були б доброчинцями», - писамв французький лексикограф та юрист Пьер Буаст [2, с. 111].

«Хрещений батько США» Т. Пейн вказував: «Суспільство створюється нашими потребами, а уряд - нашими пороками, перше сприяє нашому щастю позитивно, об'єднуючи наші благі пориви, друге ж - негативно, стримуючи наші пороки; одне заохочує зближення, інше породжує ворожнечу. Перше - це захисник, друге - каратель. Суспільство у будь-якому своєму стані є благо, уряд же у кращому випадку є лише необхідне зло, а у гіршому випадку - зло нестерпне; бо, коли ми страждаємо або зносимо від уряду ті ж негаразди, які можна було б очікувати в країні без уряду, нещастя наші поглиблюються усвідомленням того, що причини наших страждань створені нами» [3].

Разом із тим, польсько-австрійський соціолог та юрист Л. Гумпломвич наголошує на тому, що для людей немає ніякого іншого вибору, окрім держави з її неминучими несвободою і нерівністю, або анархії. У державі є багато неминучого зла, але, з іншого боку, вона сприяє охороні найбільших благ, які можуть бути надбанням людини на землі. Анархія ж є зведення неминучого у державі зла у зло безмежне, в той же час вона не може доставити самого нікчемного з державних благ, бо найбільшим злом для людей є ті ж люди, їх дурість і підлість. Держава ледь стримує уздою влади це зло, в анархії ж воно лютує неприборкано і нагромаджує злочин на злочин. Отже, або держава, або анархія - іншого вибору не може бути, ми не можемо повернутися до примітивної орди. А між цими двома образами соціального буття - державою і анархією - вибір не важкий [4].

Суперечлива роль держави та державної влади розглянута автором у його роботі [5]. Показано, що для з'ясування сутності державно-правових явищ необхідне звернення до їх витоків. Це доцільно, перш за все, тому, що у момент зародження відповідного явища воно проявляється з найменшим нашаруванням інших чинників, тобто з найменшим викривленням сутності досліджуваного явища. Тому в роботі [5] простежені закономірності становлення та розвитку соціальності живих організмів та біологічних систем - від еукаріот (клітин з ядром) до людських спільнот. При цьому історично дослідження виконане до етапу створення держав. Отже, подальше дослідження історико-політичних та державно-правових аспектів проблеми виникнення, розвитку, взаємозв'язку та взаємодії держави, державної влади та громадянського суспільства залишається актуальним.

Аналіз останніх наукових досліджень. На даний момент опублікована велика кількість наукових робіт у сфері теорії та історії держави і права, державного управління, соціології, політології тощо, присвячених дослідженням історико-політичних та державно-правових аспектів проблеми виникнення, розвитку, взаємозв'язку та взаємодії держави, державної влади та громадянського суспільства. Однак переважна більшість джерел, особливо, україномовних, ґрунтуються на класичних теоріях держави, права та суспільства, що послуговується більш-менш відомою історією людства (приблизно шість тисяч років [6, с. 59]). Антропологічні та, особливо, етологічні аспекти становлення держави, права та суспільства враховуються явно недостатньо. В якості виключення можна назвати деякі дослідження у сфері філософії [7-10] та політології [11].

Водночас, А.І. Ковлер вказує, що дослідження антропологів та археологів дозволяють подовжити історію людства до 2 млн. років, а можливо й більше [12, с. 107]. Якщо ж шукати витоки соціальності у біологічній організації еукаріот [13, 14], то історіябіосоціальних систем може бути продовжена до 1,7-1,9 млрд. років тому. У зв'язку із цим у статті [5] автором зроблена спроба ввести в науковий оборот української юридичної науки та науки державного управління сучасні роботи російських (О.В. Марков [13, 15, 16], О.В. Олескін [14, 17], М.М. Крадін [18], В.Р. Дольник [19-21], А.І. Протопопов та О.В. В'язовський [22-24], Ю.І. Семенов [25-29], Д.Л. Бродянський [30], Д. Рогозин [31]) та іноземних (К. Леві-Строс [32], Н. Тинберген [33, 34], М. Салінз [35], П. Тейяр де Шарден [36], Д. Мак-Фарленд [37], Р. Френкін [38], Е. Уілсон [39]) вчених у галузях етології, біосоціології, біополітики, економічної та політичної антропології, некласичної історії. Відповідні узагальнення, зроблені автором [5], дозволили дійти висновку проплідність пошуку витоків права у біологічно зумовлених моделях поведінки живих істот. У людини, включаючи її мораль, культуру, соціальні інститути, не може бути жодних проявів, які суперечили б її біологічній природі.

Взаємодія вертикальних та горизонтальних відносин у спільнотах означає, по суті, модель взаємодії влади і громадянського суспільства. Виходячи із вертикальних (ієрархічних) прагнень до створення ієрархічних (вертикальних) структур, влада завжди бути мати тенденцію до самовідтворення у своїх власних інтересах. Водночас, при наявності сильного громадянського суспільства ці тенденції можуть бути приборкані. Історія біосоціогенезу - це історія становлення у людських суспільствах механізмів горизонтальної консолідації (ГК), подолання свавілля влади (вождів) та встановлення системи демократичних взаємовідносин.

Напрямками наступних розвідок у роботі [5] визначені аналіз подальшого розвитку людських спільнот у напрямку становлення держав і дослідження на цій основі концептів «влада», «держава», «державне управління», «громадянське суспільство» у контексті виникнення, розвитку, взаємозв'язку та взаємодії.

Постановка завдання. На підставі історико-політичних та державно-правових розвідок, з точки зору уявлень постнекласичної науки, дослідити сутність концептів «влада», «держава», «державне управління», «громадянське суспільство» у контексті виникнення, розвитку, взаємозв'язку та взаємодії.

Дана стаття є продовження розвідок, здійснених автором у роботі [5].

Результати. В роботі [5] автор прийшов до висновку, що становлення та розвиток людини і людських суспільств (біосоціогенез) слід розглядати як процес послаблення, обмеження чи заміни жорстких вертикальних ієрархій механізмами горизонтальної консолідації за рахунок встановлення безпосередніх зв'язків між особинами (особами) на горизонтальному рівні, без участі або з мінімальною участю домінанта (ієрарха, вождя тощо).

Розуміння відносин горизонтальної консолідації як комунікативних відносин дозволяють розглядати ці відносини як модель громадянського суспільства, яке розглядається як певне комунікативне поле, що згуртовує різні групи і рухи громадян, здатнихрепрезентувати свої інтереси у сфері політики, видозмінюючи правові засади і впливаючи на прийняття рішень. Таке комунікативне поле складається ще до держави у вигляді племінних сходок (віче, фолькмоти англосаксів, скандинавські тинги тощо) як вищого суверенного органу племені, вираження колективної волі. У подальшому Афінська держава, яка виросла з невеликого полісу, давала право на участь у соціальному житті максимальному числу вільних громадян: від участі у зборах по демам і в системі місцевого самоврядування більш ніж двохсот союзних полісів до Ради п'ятисот, геліеї, народного зібрання і колегії стратегів. У середньому через кожні два роки афінський громадянин міг обиратися геліастом (присяжним), не менше двох разів в житті призначатися у Раду п'ятисот, двічі чи тричі на місяць брати участь у народних зборах в Афінах, не рахуючи зборів по демам і філам, релігійних свят, змагань, театральних постанов - словом, життя афінян проходило у спілкуванні (комунікаціях) один з одним - кращому стимулісоціальної активності, що наповнювало самоврядування реальним змістом.

Відносно роду у Римі, то про право обирати і звільняти старійшину ніде не згадується. Але оскільки у перший період історії Риму всі посади займалися за вибором або за призначенням, починаючи з вибраного царя, і оскільки жерці курій також обиралисяцими останніми, то припускається щодо старійшин (principes) родів те ж самме, хоча обрання з однієї і тієї ж сім'ї в роді могло вже стати правилом [40, с. 318].

Таким чином, створенню первісних держав передувала «процвітаюча первісна демократія».

Подальше збільшення рівня виробництва, перехід від збірного та мисливського господарства («привласнюючого») до «виробляючого» (землеробство, скотарство) («неолітична революція») забезпечувало гарантоване існування все більшої кількості людей, що у свою чергу приводило до збільшення кількості спільнот, кількості людей у спільнотах, щільності розташування населення по території Землі.

Зокрема, розрахунки показують, що мисливцеві, озброєному луком і стрілами, щоб прогодуватися, треба близько 20 кв. км території. Цієї площі вистачило б для того, щоб прогодувати щонайменше кілька сотень хліборобів. Згідно з іншими розрахунками,в результаті переходу до виробляючого господарства населення Землі, що налічувало в кінці мезоліту 10 млн. осіб, зросло в кінці неоліту до 50 млн. чоловік. Незважаючи на деяку умовність, ці розрахунки переконливо говорять про різке збільшення чисельності населення після переходу до землеробства і скотарства [41].

Вказане приводило до ускладнення зв'язків між людьми та спільнотами. Грані між родами і общинами стають все більш умовними. Наразі взагалі у науці немає єдиної думки щодо чіткого розмежування сутності і значення цих структур, хоча для цілей нашого подальшого аналізу це не має принципового значення - достатньо прослідкувати самме суттєве ускладнення соціальних відносин. Існує думка, яка самме у роді вбачає першу общину [42], тобто рід - це окремий випадок общини у складі однієї сім'ї. Община може складатися і з декількох сімей. Тож всередині общини можливі переміщення людей між різними родами. З утворенням громад, що складаються з членів різних родів, зазначає Ю.І. Семенов [26], економічні відносини, які раніше були тільки внутрішніми,частково стали і зовнішніми, зазнавши при цьому певні зміни. Одночасно з цим деякі економічні відносини, які раніше були зовнішніми, стали внутрішніми.

Д.Л. Бродянський [30] звертає далі увагу на розвиток та становлення міжобщинної кооперації. Міжобщинні іригаційні системи, великі храми, міста, що виникають навколо храмів з кварталами знаті і ремісників, знаки власності, друку, протописемні знаки, гончарний посуд (виготовлений ремісниками на гончарному колі на продаж), які знаходять в Єгипті, Месопотамії, у східному Середземномор'ї, на Балканах і відносять до IV тисячолітті до н.е., - все це свідоцтва таких, що далеко зайшли, розподілу праці та ознак міжобщинної кооперації [30, с. 79-80], що викликало необхідність створення надобщинних органів управління.

До цього ж слід додати описані у роботі [5] широкі дарообмінні операції, які включають у себе десятки людей, встановлювалися між членами різних общин і простягатися на сотні кілометрів. Все це значно ускладнювало управління спільнотами, що складаються, прийняття рішень, узгодження інтересів та вирішення конфліктів. Як правильно зазначає А.І. Ковлер [12, с. 154], зростаючі розміри людських спільнот, створення надобщинних органів управління роблять практично неможливим одночасну участьусіх родичів, одноплемінників в процесі самоврядування.

Відомо, що із зростанням кількості членів спільноти кількість зв'язків все більше зростає. Для кількісної оцінки відповідних закономірностей часто використовується модель французького дослідника В.А. Грайкунаса (цит. за [43, гл. 3]), відповідно до якої кількість контактів особи у ГК-групі визначається за формулою:

,

де n - кількість членів групи.

Підставляючи у формулу параметр n, отримаємо таку кількість можливих зв'язків у ГК-групі:

Наведені розрахунки свідчать про те, що із збільшенням кількості членів ГК-групи кількість можливих зв'язків у групі збільшується, що вимагає для контролю цих зв'язків все більших інтелектуальних можливостей і витрат. Правда, заради справедливості слід зазначити, що деякі спеціалісти піддають цю модель певній критиці [44, гл. VI]. Її недоліком вважається те, що вона враховує не тільки необхідність контролю відносин даної особини зі всіма іншими особинами у групі, але контроль зв'язків інших особин між собою (перехресний контроль), що не завжди є обов'язковим. Однак якісні властивості даної моделі правильно відображають відповідні закономірності, а самме горизонтальна кооперація вимагає більшого інтелектуального навантаження. З урахуванням можливостей людського мозку, досліджень проф. Р. Данбара [45], А.І. Протопопов, О.В. В'язовський [22], О.В. Марков [15] вказують, що максимальний розмір групи, в якій члени самі здатні підтримувати стабільні стосунки - 150-200 чоловік. У такій групі особаздатна підтримувати індивідуальні відносини з кожним членом групи, знати його репутацію і так далі. Для більш великих соціумів необхідні якісь додаткові механізми підтримки цілісності. Такими механізмами стали спеціально створені групи управлінців - штаби, які виникають з надобщинних органів управління [30, с. 82]. Зазначимо, що надлишковий продукт, який виробляється на даному етапі розвитку господарства, дозволяє утримувати вказані штаби.

Ще одною проблемою, яка потребувала врегулювання, були відносини між общиною та особами, які не були членами цієї общини, але у силу певних причин жили на території цієї общини. На людину, яка не входила до складу даної общини, непоширювалася дія ні негативних, ні позитивних норм, що існували в даному соціоісторіческом організмі. Про це писали багато етнографи. Досить навести узагальнююче висловлювання російського соціолога і етнографа М.М. Ковалевського. «Їх поведінка, -писамв він про общинників, - зовсім різна, залежно від того, чи йде справа про іноземців чи родичів... Що дозволено по відношенню до чужинців, то нетерпимо по відношенню до родичів. Один і той же спосіб поведінки може бути то дозволеним і навітьзаслуговуючим похвал, то забороненим і ганебним... Той, хто порушує звичаї, тим самим виявляє злу волю по відношенню до родичів і повинен бути тому виключеним зі свого середовища. Ті ж самі дії, вчинені над іноземцями, над особами, що стоять поза групою, втрачають усяку моральну кваліфікацію, вони не вважаються ні дозволеними, ні забороненими, або, вірніше, інтерес групи надає їм ту чи іншу природу» ([46], цит. за [26]). Зауважимо, що вирішення самме проблеми відношення до чужинців було однією з причин створення Афінської держави, що буде розглянуто нижче [47].

Крім того, виникало питання врегулювання конфліктів. На початкових етапах первісного суспільства головним джерелом конфліктів між общинами були різного роду збитки, нанесені особистості людини. З розвитком дарообмінних відносин і виникненням престижної економіки важливим джерелом конфліктів став майновий збиток. Спочатку конфлікти на цьому ґрунті виникали лише між членами різних общин. У подальшому вони стали можливими і між членами однієї общини. Однак головними, як і раніше, залишалися конфлікти через збиток, завданий особистості і насамперед через вбивство члена однієї родинної групи членами іншої. Але раніше була можлива лише одна відповідь постраждалої сторони - відплата, що виражалося в нанесенні аналогічного збитку винній стороні. Тут діяв закон таліону. З розвитком дарообміних відносин та утвердженням принципу еквівалентності, з появою і широким поширенням дароплатіжних відносин виник ще один спосіб відновлення справедливості, а тим самим залагодження конфлікту - не нанесення еквівалентного збитку винній стороні, а еквівалентне відшкодування цієї стороною нанесеного збитку. Якщо одна сторона з вини іншої втратила члена, то винна сторона могла відшкодувати завдані збитки виплатою дароплатежа. Так виникла ціна крові - вергельд. Але якщо навіть вбивство можна було компенсувати дароплатежем, то тим більше можливої була компенсація за інші види особистого збитку: поранення, каліцтво, насильство, образа і т.п. Так виникли різного роду компенсації. Справи, в яких була очевидна і винність однієї зі сторін, і розміри заподіяної нею шкоди, зазвичай вирішувалися шляхом переговорів між втягнутими у конфлікт групами. Ці переговори могли вестися як прямо, так і через посередників. Коли ж у справі було багато неясного і кожна зі сторін трактувала її по-різному, то виникала тяжба. І коли втягнуті в неї сторони не були здатні самі її вирішити, то вони могли звернутися до групи сторонніх осіб з проханням розглянути їх доводи і вирішити, хто з них правий і хто винен. Так, мабуть, на цій стадії виник суд посередників (медіаторів), або третейський суд. Найчастіше цей суд вирішував майнові позови, але в принципі він міг розглядати будь-які конфлікти. Однак третейський суд не був якимось постійним органом. Його склад кожного разу визначався заново сторонами, які вирішували вдатися до такого способу вирішення конфлікту, водночас, на певному етапі знадобилися професійні судді [26].

Отже, на етапі «неолітичної революції» виникла необхідність у системному здійсненню управлінських функцій, вирішенні і узгодженні управлінських питань, які зачіпали великі маси людей і постійно ускладнювалися. Це об'єктивно призвело до виникнення спеціального прошарку управлінців. Як зазначає А.І. Ковлер [12, с. 188], територіальне об'єднання ряду племен, поява великих укріплених поселень створює передумови створення інститутів управління, які вже нагадують державу. Найважливішим чинником «одержавлення» общинно-племінних структур самоврядування, що відбилося і на системі правовідносин, стає ускладнення завдань управління зрослих спільностей: племені, етнічної групи, народності [12, с. 187].

Водночас, не можна ототожнювати державу як інструмент узгодження дій великих спільнот та її апарат управління. Так, Аристотель розумів державу як об'єднання багатьох родів і сіл заради кращого, досконалого життя. З точки зору Аристотеля, всепочинається з родини, роду, які для кращого життя розширюються до держави. Держава ж виступає осередком всіх інтелектуальних і моральних інтересів громадян [48, с. 104]. Вважається, що погляди Аристотеля відповідають патріархальній (сімейній) концепціївиникнення і розвитку держави [48, с. 104]. Однак вважаємо, що такі погляди не суперечать і договірній теорії, оскільки сімейні відносини є також різновидом договірних відносин.

Римський юрист Цицерон державу представляв як союз людей, об'єднаних загальними началами права і загальною користю. Він дійшов до розуміння такої держави, в якому всі надано самому народу (народоправство) [48, с. 104].

Отже, античним юристам та філософам притаманні гуманістичні погляди щодо призначення держави як засобу забезпечення користі для громадян. Ці ж ідеї знаходять своє втілення і на протилежному кінці Землі - у Китаї. Так, засновник династії та імперії Мін Чжу Юаньчжан (1368-1398) вказував: «Краща політика полягає у турботі про народ, а турбота про народ виражається у помірних податках» (цит. за [49]). В імператорському указі іншого імператора імперії Мін Чжу Ди (Чен-цзу) (1360-1424)говорилося: «Небо поставило государя, щоб він дбав про народ. Ставши імператором, я думаю про те, щоб довести народ до загальної радості: Якщо хоч одна людина не отримає того, що йому необхідно для життя, то це буде моя вина» (цит. за [49]).

Очевидно, зазначені вище погляди Аристотеля, Цицерона та інших мислителів тієї епохи, максимально наближеної у часовому аспекті до створення перших держав, заслуговують на найбільшу довіру.

Російський філософ та правознавець М.М. Алексєєв також зазначає, що у визначенні держави, в першу чергу, необхідно висунути момент соціальний, - момент «спілкування», «союзності», «сукупності», a не момент владарювання, який інші вважаютьнайбільш важливим і вирішальним. Звичайно, держава є «владний» союз, але, самме, «союз», a не що-небудь інше [50, гл. 2].

У цьому контексті у роботі [41] зазначається, що первинна держава виникає, щоб організаційно забезпечити функціонування виробляючої економіки, нові форми трудової діяльності, яка стає відтепер умовою виживання і відтворення людства, тобто щоб забезпечити самме існування людства в нових умовах. Так, в якості однієї з важливих первісних функцій міста-держави з'являється функція інформаційного обслуговування суспільства. Необхідність враховувати потребу «великих сімей» вільних землеробів-общинників - основної соціальної і виробничої сили ранньоземлеробського суспільства - в земельних угіддях, у воді, іригаційних спорудах, необхідність враховувати внесок у суспільні роботи - будівництво каналів, мостів, потреба створювати і враховувати громадські фонди, надходження данини, податків, організовувати облік запасів і багато іншого об'єктивно приводили до виникнення в перших містах-державах розгалужених інформаційних систем. У цих системах фіксувалися найрізноманітніші відомості, аж до даних про кожного члена відповідної сім'ї (це було, наприклад, в державі інків), про виходи і невиходи на роботу (у шумерів, єгиптян) і т.д. Словом, ранньокласові держави мали розгалужені інформаційні системи, складну соціальну структуру, забезпечували багато загальносоціальних інтересів.

«Об'єктивною закономірністю виникнення влади як соціальної проблеми у суспільстві є прагнення отримати великий обсяг продуктів спільної діяльності, які задовольняють потреби суспільства», - зазначає О.М. Бандурка [51, с. 83].

Задаючись питанням, у чому справжні завдання та істинні цілі держави, Б.О. Кістяківський у роботі [52, с. 475] зазначав, що «вони полягають у здійсненні солідарних інтересів людей. За допомогою держави здійснюється те, що потрібно, дорого і цінно всім людям. Держава сама по собі є просторово найбільшою і внутрішньо найбільш всеосяжною формою цілком організованої солідарності між людьми… Що сутність держави справді у відстоюванні солідарних інтересів людей, це позначається навіть у відхиленнях держави від її справжніх цілей. Навіть найбільш жорстокі форми державного гноблення зазвичай виправдовуються міркуваннями про користь і потреби всього народу. Загальне благо - ось формула, в якій стисло виражаються завдання і цілі держави. Сприяючи зростанню солідарності між людьми, держава облагороджує і підносить людину. Вона дає їй можливість розвивати кращі сторони своєї природи і здійснювати ідеальні цілі. У ролі облагороджування та піднесення людини і полягає істинна сутність й ідеальна природа держави». Б.О. Кістяківський «рішуче» заперечував проти абсолютизації тези про те, що держава - це організація економічно сильних і імущих для придушення й експлуатації економічно слабких і незаможних, що держава ґрунтується завжди на силі і її вона ставить вище за все; будучи втіленням сили, вона вимагає від усіх схиляння перед нею, і взагалі що держава створена і існує для того, щоб гнобити, мучити і експлуатувати окрему особистість.

Професор Л.М. Маймескулов [53] також звертає увагу на те, що усвідомлення необхідності захисту державою слабких і незаможних на засадах справедливості відповідало стародавнім традиціям законотворення, хоча на практиці ці принципи реалізовувалися далеко не завжди. Так, Закони Ур-Намму - судебник царя об'єднаного «Царства Шумера та Аккада» Ур-Намму (2111-2092 роки до н.е.), засновника III династії Ура - у дусі стародавньої традиції починаються з преамбули, що малює добрі діяння царя, який установив у країні справедливість, вигнав зло та розбрати... аби сироту не віддавали у владу багатого, удову не віддавали у владу сильного, людину бідну не віддавали людині багатій, хоча насправді Закони Ур-Намму фіксували типові порядки стародавньої деспотії - необмежену владу царя, панування чиновників у соціально-господарських відносинах, безправне становище населення [53].

У роботі [41] зазначається, що держава як нова організаційна форма життя суспільства виникає об'єктивно, в результаті неолітичної революції, переходу людства до виробляючої економіки, тобто в процесі зміни матеріальних умов життя суспільства,становлення нових організаційно-трудових форм цього життя. Вона не нав'язується суспільству ззовні, а виникає в силу внутрішніх чинників: матеріальних, організаційних, ідеологічних. Первісна держава виникає, щоб організаційно забезпечити функціонуваннявиробляючої економіки, нові форми трудової діяльності, які стають відтепер умовою виживання і відтворення людства, тобто щоб забезпечити саме існування людства в нових умовах. Класова природа первісних держав чітко визначалася лише з часом, колирозшарування суспільства, класоутворення приводили до захоплення держави тим чи іншим класом і пристосуванням його до своїх інтересів, потреб.

Російський історик Ю. Кузовков [54] також вважає помилковими твердження про те, що держава виникла як інструмент захисту панівних класів. Він вважає державу стійким соціально-політичним інститутом, створеним для захисту інтересів усьогосуспільства і всіх його членів, а не інтересів привілейованих груп. До тих пір, поки держава відповідає цьому визначенню, вона залишається повноцінною, якщо ж вона перестає виконувати цю свою основну функцію, то перетворюється на корумповану державу, зазнає краху і може зовсім зникнути. Звичайно, зауважує історик, після утворення держави окремі особистості або групи (класи) людей могли спробувати захопити владу і над ним, і над суспільством, і поставити державу на службу своїх приватних інтересів і своєї приватної власності. Історія дає багато подібних прикладів; але це не має відношення власне до формування держави, а має відношення до причин її корупції, розкладання і загибелі, які ми часто бачимо в історії. Насправді, історія виникнення стародавніх держав свідчить про те, що держава є стійким соціально-політичним інститутом, створеним для захисту інтересів усього суспільства і всіх його членів, а не інтересів привілейованих груп. До тих пір, поки держава відповідає цьому визначенню, вона залишається повноцінною, якщо ж вона перестає виконувати цю свою основну функцію, то перетворюється на корумповану державу, зазнає краху і може зовсім зникнути.

Д.Л. Бродянський [30, с. 82] також зазначає, що виникнувши як орган надобщинного, міжобщинного управління, що стало неминучим у розвинених аграрних областях, держава породжує співтовариство управлінців - цивільних, жрецьких, військових врізних їх поєднаннях, і перетворюється не лише на інструмент управління, але й у орган захисту інтересів привілейованих прошарків населення та їх найманих слуг, орган придушення простолюдинів. Гармонійне поєднання функцій визначало долю держав: яктільки функція придушення, гноблення переважала над власне управлінням, а апетит управлінців штовхав до цього постійно, держава потрапляла у кризу і у кінці кінців гинула.

Таким чином, дослідники, що системно вивчали ґенезу становлення держав у їх «чистому» вигляді, без майбутніх нашарувань, приходили до гуманістичного розуміння держави як засобу забезпечення користі для громадян. Навіть Ф. Енгельс, апологет виключно пригноблюючої ролі держави, у роботі «Анти-Дюринг» писамв: «…Держава, до якої стихійно сформовані групи одноплемінних громад в результаті свого розвитку прийшли спочатку тільки з метою задоволення своїх спільних інтересів (наприклад, на Сході - зрошення) і для захисту від зовнішніх ворогів, відтепер отримує в такій же мірі і призначення - за допомогою насильства охороняти умови існування і панування правлячого класу проти класу пригніченого» [55, с. 153]. В наступному з теорій Ф. Енгельса застереження «спочатку тільки з метою задоволення своїх спільних інтересів» зникло, а потенційно нехарактерний стан держави став пануючим.

Отже, гуманістична сутність держави, в залежності від організації механізму державної влади, може або реалізовуватися в тій чи іншій мірі, або повністю викривлюватися. «Закономірності розвитку будь-яких антисоціальних процесів мають тісну взаємодію з соціально-корисними процесами», - зазначає О.М. Бандурка [51, с. 54]. У дисертаційному дослідженні [56] вказується, що не можна не зазначити, що держава сама по собі не є безпосереднім джерелом бюрократичної небезпеки, але вона шляхом розробки певних ідеологічних програм, застосування цілого спектру можливостей політичних механізмів, визначення тих чи інших економічних засад суспільного життя, а також створення відповідної правової та нормативної бази, може створювати сприятливі умови для розростання бюрократизму, а інколи і сама може перетворюватися, мімікрувати на кшталт бюрократичної системи, спотворюючи реалізацію програм і цілей тієї системи, службовим елементом якої вона виступає.

Така держава, зазначає проф. Д.З. Мутагіров [57], з якою ототожнює себе апарат її влади і управління, повністю відчужується від суспільства. Вона переслідує виключно свої власні, корпоративні цілі, що зводяться, головним чином, до утримання влади,збагаченню членів корпорації будь-якими способами, розглядаючи при цьому громадянське суспільство тільки як свого роду мисливські угіддя, об'єкт експлуатації та наживи, якого слід підтримувати в неухильній покорі. Все, що така держава вживає нібито вінтересах країни і її народу, вона робить у власних інтересах, що зводяться до ієрархічно диференційованих особистих інтересів чиновництва і об'єктивно шкодить суспільству.

Отже, ототожнення інтересів держави та її відомств є методологічно неправильним, а практично дуже небезпечним, оскільки відомчі інтереси чиновники починають видавати за інтереси держави, використовуючи її можливості для вирішення власних корпоративних інтересів. Цей висновок має не тільки теоретичний, але й практичний інтерес. Так, свого часу Конституційний Суд України в рішенні від 08.04.1999 р. № 3-рп/99 у справі № 1-1/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) наголошував, що «інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів». Тому при кожному зверненні до суду прокуратури суди повинні прискіпливо аналізувати наявність інтересів держави, а також аналізувати, чи підмінюються ці інтереси інтересами відомств. Так, Прокурор Самарського району м. Дніпропетровська «в інтересах держави» в особі Дніпропетровської міської ради звернувся з позовом в Господарський суд Дніпропетровської області як окружний адміністративний суд до відповідних відкритих акціонерних товариств про визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації підприємства-відповідача та з іншими вимогами. Позови були задоволені. При цьому суд не тільки не з'ясував, в чому самме має місце порушення інтересів держави, а взагалі не врахував, що прокурор звернувся до суду «в інтересах» не тієї особи. Так, в Постанові Вищого адміністративного суду України від 11.05.2010 р. № К-45959/09 по одній із справ вказано, що зазначення прокурором в якості позивача - органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Дніпропетровської міської ради є безпідставним та необґрунтованим. В результаті попередні рішення судів були скасовані, а в позові відмовлено [58].

Водночас, доктор юридичних наук, проф. В.В. Ладиченко [59], наголошуючи на пріоритеті гуманістичних основ організації державної влади, вважає, що гуманістична модель взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства базується на рівновазі у відносинах влади і особи, встановленні меж, ціннісних та етичних критеріїв державної влади, створенні державою умов для задоволення духовно-моральних потреб суспільства і особистості, високого рівня правової культури та ефективного правового виховання. Суспільний ідеал влади віддзеркалює перш за все інтереси соціальних суб'єктів і тенденцію розвитку суспільних відносин.

Доктор наук з державного управління В.М. Козаков [60] зазначає, що гуманістична системологія цінностей державного управління передбачає, що в ідеї суспільного блага як мети державного управління поєднуються дві складові: загальний добробут не окремої соціальної групи, а всього суспільства й не усереднений, а найвищий, якого можна досягнути за наявних умов економічного розвитку і ресурсозабезпечення суспільства; щастя громадян як усвідомлений емоційний стан кожного, або принаймні переважної більшості членів суспільства.

Найгідніше місце держави у суспільстві - місце слуги народу, а не його пана. Підлегле суспільству становище держави - найголовніша ознака Громадянського Суспільства [61].

З цього приводу є доцільним дослідити механізм виникнення держави у афінян. Ця доцільність полягає у тому, що, по-перше, наявні достовірні письмові джерела, що описують цей механізм, по-друге, самме наявність таких джерел дозволяє будувати більш-менш достовірні моделі створення держав. Так, само аналізуючи виникнення держави у афінян, Ф. Енгельс [40, с. 305-316], спираючись на дослідження Моргана [62], обґрунтовував класову теорію походження держави. Разом із тим, О.В. Котюк [63, с. 383] вважає історію виникнення держави у афінян доказом договірної теорії походження держави - 12 племен Стародавньої Аттики об'єднались під керівництвом Тезея приблизно в 1300 р. до н. е. і побудували Афіни (Плутарх).

При цьому, аналізуючи історію створення Афінської держави, Ф. Енгельс [40, с. 316] зазначив, що виникнення держави у афінян є вкрай типовим прикладом утворення держави взагалі, тому що воно, з одного боку, відбувається і чистому вигляді, без жодного насильницького втручання, зовнішнього або внутрішнього, з іншого боку, тому, що в даному випадку вельми високо розвинена форма держави, демократична республіка, виникає безпосередньо з родового суспільства і, нарешті, тому, що нам достатньо відомі всі істотні подробиці утворення цієї держави. Як розвинулася держава, частиною перетворюючи органи родового ладу, частиною витісняючи їх шляхом впровадження нових органів і, врешті-решт, повністю замінивши їх справжніми органами державної влади; як замість справжнього «озброєного народу», що захищав себе власними силами в своїх родах, фратріях і племенах, зайняла озброєна «публічна влада», яка була підпорядкована цим державним органам, а отже, могла бути застосована і проти народу, - все це, принаймні на початковій стадії, ми ніде не можемо прослідити краще, ніж в Древніх Афінах. За таких умов, процес створення цієї держави може слугувати об'єктом апробації тих чи інших теорій створення держави [47].

У героїчну епоху чотири племена афінян займали в Аттиці ще відособлені області; навіть дванадцять фратрій, що складали їх, напевне, мали ще окремі поселення у вигляді дванадцяти міст Кекропа. Як вже зазначалося вище, організація управлінні складалася з народного зібрання (бгпсб), народної ради (вхле), басилея (basileus). В епоху, з якою починається писана історія, земля була вже поділена і перейшла в приватну власність, як це і властиво вже порівняно розвиненому товарному виробництву, характерному для часу кінця вищого рівня варварства, і відповідній йому торгівлі товарами. Поряд із зерном вироблялося також вино і рослинна олія; морська торгівля по Егейському морю усе більше вилучалася з рук фінікійців і потрапляла переважно до рук жителів Аттики. Завдяки купівлі і продажу земельних володінь, завдяки подальшому розвитку розподілу праці між землеробством і ремеслом, торгівлею і судноплавством члени родів, фратрій і племен повинні були вельми скоро перемішатися між собою; на території фратрії і племені селилися жителі, які, хоча і були співвітчизниками, все ж не належали до цих об'єднань, отже, були чужими в своєму власному місці проживання. Адже кожна фратрія і кожне плем'я в мирний час самі управляли своїми справами, не звертаючись до Афін, до народної ради або басилею. Але ті, хто жив на території фратрії або племені, не належачи до них, не могли, зрозуміло, приймати участі в цьому управлінні (на проблему «чужинців» також зверталася увага вище [26, 46]). Все це так порушило нормальне функціонування органів родового ладу, що вже в героїчну епоху потрібно було прийняти заходи для усунення цього. Було введено устрій, який приписується Тезею. Зміни полягали перш за все в тому, що в Афінах було засновано центральне управління, тобто частина справ, що знаходилися до того в самостійному веденні племен, була оголошена такою, що має загальне значення і передана у ведення загальної ради що перебувала в Афінах. Завдяки цьому нововведенню афіняни просунулися в своєму розвитку далі, ніж будь-який з корінних народів Америки: замість простого союзу племен, що живуть по сусідству, відбулося їх злиття в єдиний народ. У зв'язку з цим виникло загальне афінське народне право, що підносилося над правовими звичаями окремих племен і родів; афінський громадянин, як такий, отримав певні права і новий правовий захист також і на тій території, де він був іноплемінником. Але цим був зроблений перший крок до руйнування родового ладу, бо це був перший крок до здійсненого пізніше допуску до складу громадян і тих осіб, які були іноплемінниками у всій Аттиці і повністю знаходилися і продовжували залишатися поза афінським родовим устроєм.

З урахуванням викладеного в цій частині, ми дозволимо собі зробити висновок, який полягає в тому, що перша потреба у створенні держави виникла не у класу як такого, а у окремих осіб, які ще не усвідомлювали себе класами. Мова, скоріш за все, може йти про певну домовленість між племенами, яка була досягнута в Афінах, але яка не відбулася у корінних народів Америки.

Щоб об'єктивно змалювати картину подій, що тут описуються, звернемо увагу на інше джерело, а самме: свідчення грецького письменника Плутарха (47-120 рр. до н. е.), викладені у «Сравнительных жизнеописаниях» [64] (аналогічний текст українською мовою наводить О.В. Котюк [65, с. 49-50]). Плутарх пише, що більш-менш достовірна історія Афін починається з Тезея, який наслідував Егею близько 1300 р. до н. е. «Тезей об'єднав Аттику, об'єднавши в одну державу дванадцять окремих общин, і побудував для них місто. Тезей побував в усіх містах Аттики, які були незалежні і часто ворогували одне з одним, щоб запропонувати свій план об'єднання. Прості і бідні громадяни прийняли його без вагань; щоб змусити більш могутніх людей наслідувати їх приклад, Тезей обіцяв їм, що в новій державі не буде царя, що уряд буде цілком демократичним, що він залишить за собою тільки керівництво під час війни і право нагляду за виконанням законів, у всьому іншому встановить повну рівність. Після цього деякі погодились на його реформи за переконанням, інші ж зі страху. Тоді Тезей велів зламати в кожному місті пританіон - місце суду і управління - і взамін побудував їм спільний пританіон в Афінах. Він дав назву місту і фортеці Афін, і в пам'ять об'єднання Аттики встановив для всіх жителів свято в честь Афіни-Паллади, відомої під іменем Панафінеї. Цей переворот, який об'єднав Аттику, залишив без зміни старий поділ народу (який був в основі майже всіх стародавніх держав) на триби, фратрії і роди, що становило 360 політичних сімей (сім'ї були пов'язані не родинними, а спільними політичними і, основним чином, релігійними узами)». Підкреслимо, що, на думку Плутарха, ідею створення єдиної держави підтримали не багаті та «могутні», а прості і бідні громадяни.

Якщо тепер знову повернутися до роботи Ф.Енгельса [40, с. 306-307], то необхідно зазначити, що в ній звертається увага на друге нововведення Тезея, а самме: розділення всього народу, незалежно від роду, фратрії або племені, на три класи: евпатрідів, або благородних, геоморів, або землеробів, і деміургів, або ремісників, і в наданні благородним виняткового права на заміщення посад. Втім, зазначає Ф. Енгельс, це розділення не привело до будь-яких результатів, окрім заміщення посад благородними, оскільки воно не встановлювало жодних інших правових відмінностей між класами. Плутарх вказує, що поділ на зазначені класи мав на меті впорядкування населення: Тезей не хотів, щоб його народ представляв безладний, безформний натовп, що стікався з усіх боків, тому він першим розділив його на стани благородних, землевласників і ремісників. Благородним він доручив завідування релігійними обрядами, вищі урядові місця, зробив їх охоронцями законів і тлумачів таємниць божеських і людських, бо в іншому права їх були ті ж, що й інших громадян, - благородні мали перевагу в тому, що їм виявлялося більше пошани, землевласники були корисніше інших; ремісники - чисельнішими. Тобто, можемо дійти висновку, що на момент створення держави класові розбіжності ще не мали принципового значення. На це ж звертає увагу і В.О. Котюк [65, с. 50], який вказує, що соціальний поділ народу на благородних, землеробів і ремісників відповідав принципу великого суспільного поділу праці, який необхідний був для нормального розвитку общини, або полісів. У той час не йшлося про два протилежні та антагоністичні класи - рабів і рабовласників, для яких потрібна була б державна машина і державний механізм для придушення опору рабів і т. ін. Разом з тим, в роботі [40] звертається увага, що таке ділення могло зіграти роль класового розшарування в майбутньому.

До цього слід згадати, що вище вже зазначалося, що класова природа первісних держав чітко визначалася лише з часом, коли розшарування суспільства, класоутворення приводили до захоплення держави тим чи іншим класом і пристосуванням його до своїх інтересів, потреб [41]. Більше того, об'єктивний аналіз відомостей, що наводяться в роботі [40], свідчить про те, що на етапі, що описується, держава необов'язково захищає інтереси виключно багатих та «могутніх». З одного боку, внаслідок розвитку грошового обігу отримало розвиток і лихварство, що певною мірою сприяло розоренню дрібних селян Аттики. Боргова розписка і застава на землю (бо афіняни винайшли вже і іпотеку) не зважали ні на рід, ні на фратрію. А старий родовий лад не знав ні грошей, ні позики, ні грошових боргів. Тому в результаті грошового владицтва знаті, що все ширше поширювалося, було вироблено також нове звичайне право для того, щоб забезпечити кредитора проти боржника, щоб освятити експлуатацію дрібних селян власниками грошей. На полях Аттики усюди стирчали заставні камені, на яких значилося, що дана ділянка закладена тому-то і тому-то за таку-то суму грошей. Поля, не позначені таким чином, були вже переважно продані унаслідок несплати в строк іпотечної позики або відсотків і перейшли у власність лихваря-аристократа; селянин міг бути задоволений, якщо йому дозволялося залишатися на ділянці в якості орендаря і жити на шосту частину продукту своєї праці, сплачуючи останні п'ять шостих новому господареві у вигляді орендної плати. Більше того. Якщо сума, виручена при продажі земельної ділянки, не покривала боргу або якщо позика не була забезпечена заставою, то боржник вимушений був продавати своїх дітей в рабство в чужі країни, щоб розплатитися з кредитором.

Але, з другого боку, через деякий час держава змінила цей стан речей. Про це також йдеться далі у роботі [40, с. 311]. При правителеві Солоні (прибл. 640 - прибл. 560 до н.е., афінський політик и поет, один із Семи мудреців [66]) борги були просто оголошені недійсними. Подробиці нам точно не відомі, але Солон похваляється в своїх віршах, що видалив заставні камені з обтяжених боргами земельних ділянок і повернув назад проданих із-за боргів в чужі країни і людей, що бігли туди. Відомо, що Солон скасував борги, добився звільнення тих, хто вже потрапив в рабство за борги, і заборонив надалі робити позики під заставу особистої свободи. Далі були встановлені максимальні розміри земельної власності, якою могла володіти окрема особа, щоб обмежити хоч би деякими межами ненаситне прагнення знаті до захопленню селянської землі.

Таким чином, як сказали б зараз, Солон захистив середній клас від свавілля великого капіталу. Але в даному випадку важливо підкреслити, що інтереси самме великого капіталу були надані в жертву інтересам розвитку суспільства. При цьому, як визнано в [40, с. 315], державний устрій, що склався в Афінах, сприяв швидкому розвитку багатства, торгівлі, промисловості. Отже, якщо ж об'єктивно проаналізувати класичний шлях створення Афінської держави, то можна дійти висновку, що вона, скоріш за все, підтверджує договірний (в інтересах всіх громадян), а не класовий (в інтересах обраних) шлях походження держави.

Варто подивитися, як коментує цю реформу Солона сам Ф. Енгельс. «Солон, - зазначає Ф. Енгельс, - відкрив ряд так званих політичних революцій, причому зробив це вторгненням у відносини власності. Всі революції, що відбувалися дотепер, були революціями для захисту одного виду власності проти іншого виду власності. Вони не могли захищати один вид власності, не посягаючи на інший. Під час великої французької революції була принесена в жертву феодальна власність, щоб врятувати буржуазну; в революції, здійсненій Солоном, повинна була постраждати власність кредиторів в інтересах власності боржників. Борги були просто оголошені недійсними» [40, с. 311].

З приводу цих міркувань слід зазначити таке. По-перше, якщо класи феодалів та буржуазії можна вважати «класичними» в контексті класової теорії марксизму [67], то кредитори та боржники не є такими класами у розумінні власне теорії марксизму. По-друге, якщо у трактуванні класової теорії держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління, то як раз Солон зробив все з точністю до навпаки: захистив інтереси більш економічно слабкого класу перед на той момент панівним. Таким чином, держава не обов'язково є інструментом гноблення. Закони Солона, стверджує російський історик Ю. Кузовков [54], захищали «маленьку людину» від свавілля.

Отже, викладене дозволяє наголосити на таких аспектах:

а) Афінська держава створена в інтересах тих, по більшій частини, пересічних громадян, які внаслідок економічного розвитку опинилися за межами проживання своїх родів і племен. Можливо, в даному випадку для таких людей була необхідність забезпечити право на життя, а не право на власність. Це підтверджує і свідчення Плутарха про те, що прості і бідні громадяни прийняли план державотворення Тезея без вагань, а більш «могутні» люди опиралися. Це можна зрозуміти так, що «могутні» мали змогу захистити себе самі, прості і бідні громадяни потребували заступництва держави;

б) в процесі створення Афінської держави роль класів взагалі не вбачається. На той момент захист інтересів рабовласників проти рабів не потребував послуг держави, а розшарування на народу на благородних, землеробів і ремісників відповідав принципу великого суспільного поділу праці, який необхідний був для нормального розвитку общини, і безпосередньо не впливав на функціонування держави;

в) вивчення процесу створення і розвитку Афінської держави свідчить про те, що в інтересах суспільного розвитку держава в принципі здатна обмежити пануючий клас (групу) в інтересах більшості. Про це свідчать, зокрема, реформи Солона, які (реформи) захистили «середній клас» від свавілля великого капіталу. В даному випадку важливо підкреслити, що інтереси самме великого капіталу були надані в жертву інтересам розвитку суспільства. Зазначене відповідає сучасним уявленням про державу як чинника солідарності між людьми;

г) Афінська держава ґрунтувалася на суттєво демократичних засадах.

Як зазначає А.І. Ковлер [12, с. 192], Афінська держава, яка виросла з невеликого полісу, давала право на участь у соціальному житті максимальному числу вільних громадян: від участі у зборах по демам і в системі місцевого самоврядування більш ніждвохсот союзних полісів до Ради п'ятисот, геліеї, народного зібрання і колегії стратегів. У середньому через кожні два роки афінський громадянин міг обиратися геліастом (присяжним), не менше двох разів в житті призначатися у Раду п'ятисот, двічі чи тричі на місяць брати участь у народних зборах в Афінах, не рахуючи зборів по демам і філам, релігійних свят, змагань, театральних постанов - словом, життя афінян проходило у спілкуванні один з одним - кращому стимулі соціальної активності, що наповнювалосамоврядування реальним змістом.

В.Р. Дольник [19, с. 243] зазначає, що стародавні греки першими здійснили демократію у постійній боротьбі з тиранією і олігархією, тобто структурами ієрархічними. Греки намацали простий механізм: ті, хто особисто вільний, має будинок, власність і сім'ю, утворюють збори, що приймають закони на захист цих цінностей (а вони відповідають інстинктивним потребам людини). Виконавча влада утворюється з тих же громадян за жеребом, на заздалегідь обумовлений час. Такий спосіб, звичайно, не дає владу в руки самих компетентних, але зате він заважає пробратися до влади самим настирним. Всі спірні питання на основі законів вирішує суд, у якому кожен може звинувачувати і захищати. Суд захищений від його захоплення настирливими персонами своєю численністю: у нього входять сотні громадян. Нарешті, людей, які виявили схильність до захоплення влади або набули небезпечно великий вплив на оточуючих, народні збори за результатами таємного голосування піддають остракізму - вигнанню. Сучасна демократія піклується про збереження можливості займатися політикою тим, хто залишився в меншості. Греки так до політичної меншості не ставилися, тому що вона була проти самомго демократичного ладу і прагнула його повалити.