Концепти "влада", "держава", "державне управління", "громадянське суспільство": ґенеза виникнення, розвитку, взаємозв’язку та взаємодії

Традиції піклування про «маленьку людину» продовжилися в Афінській державі і після Солона. Так, роки правління «тирана» Пісістрата селяни з ностальгією згадували як «золотий вік». Середнє селянство були соціальним шаром, який більш всього виграв від «тиранії» в Афінах. В цілому Афіни на момент смерті Пісістрата були значно сильніше, ніж на момент його приходу до влади. Сильніше в усіх відношеннях: економічному (селянство процвітало, доходи держави збільшувалися, Афіни ставали потужною торговою державою), соціальному (внутрішні смути припинилися, демос зміцнів), внутрішньополітичному (був внесений значний внесок у становлення єдності поліса, зміцнення центральних органів влади), зовнішньополітичному (Афіни при тиранії стали такою силою в грецькому світі, рахуватися з якою доводилося всім). При цьому сама тиранія була незвичною для нашого розуміння. Самем встановлення тиранії відбувалося або з прямою санкції народних зборів, або, принаймні, при їх мовчазній згоді. І згодом при тиранах, як правило, продовжували функціонувати органи полісного управління (народні збори, Рада, магістратури, система судових установ). Проводилися регулярні вибори посадових осіб; видавалися закони та інші постанови від імені поліса, як при звичайному режимі. Тиран просто нібито височів над усім цим, займаючи, до речі сказати, не цілком оформлене конституційне положення. Іншими словами, після встановлення тиранії в полісі складалася ситуація своєрідної діархіі, двовладдя. Очевидно, між тираном і народними зборами існувало якесь розмежування владних повноважень по окремих сферах, але найбільш важливі рішення, що зачіпали інтереси обох сторін, приймалися спільно. Два центри влади фактично укладали між собою договір. Власне «тирана» Пісістрата афіняни двічі виганяли із міста [68, с. 152-210].

Як зазначає Ю. Кузовков [54], картина, аналогічна створенню та функціонуванню Афінської держави, спостерігається і щодо Римської держави. Так, у епоху формування цієї держави в античності ми також не бачимо скільки-небудь серйозного протистояння класів і класової боротьби, зате знову бачимо турботу держави про «маленьку людину». Відомо, що Римська держава сформувалося в період з V по III ст. до н.е. Самме тоді вона з маленького міста-держави Рим перетворилася на потужну державу, яка охопила всю Італію і по суті була першою і єдиною в античності великою національною державою. У цей період формування Римської держави ми не бачимо ніяких класових битв, і не бачимо ніякого «захисту пануючого класу» від народу, а бачимо, навпаки,служіння римських чиновників народу. Римські чиновники і правителі (консули) не тільки працювали в ту епоху абсолютно безкоштовно і безкорисливо, що є унікальним прикладом в історії, але вони також прийняли цілий ряд ефективно функціонуючих законів, покликаних захищати інтереси «маленької людини» від свавілля багатих і сильних. Так, у IV ст. до н.е. були прийняті: закон Петелія, який забороняв обертати в рабство римських громадян (рабами по цьому закону могли бути лише іноземці); закон Ліцинія-Секстія, що забороняв будь-кому приватизувати великі ділянки землі з державних земель; закон, що заборонив лихварські позики (зі ставкою більше 12 % річних); закон, що обмежив застосування рабів у сільському господарстві (вимагав в обов'язковому порядку використовувати вільну найману працю) та інші закони.

В епоху зародження держав Західної Європи у середні віки: Англії, Франції, Іспанії, німецьких князівств, - в них теж не було ніяких ознак класової боротьби, а були ознаки гармонійного розвитку цих держав. Зокрема, з IX ст. по XIII ст. у Франції не буложодного великого народного повстання [54].

У Новгороді та інших містах-державах Стародавньої Русі князям і великим чиновникам (посадникам, боярам) заборонялося купувати землі чи іншу велику власність на території міста-держави. Отримуючи владу, вони давали відповідну клятву всенародно скликаному віче, яке їх обирало, а іноді навіть підписували про це письмовий договір. Якщо ж їх діяльність суперечила інтересам віче, що їх обрало, або зводилася до накопичення майна, то вони могли бути позбавлені свого поста (відомі десятки випадків вигнання князів народним віче в давньоруських містах-державах) і навіть свого майна, нажитого всупереч наявним домовленостям. Таким чином, і ці факти свідчать про те, що держава виникла не в цілях захисту великої власності і не в цілях захисту «панівних класів», що володіли цією власністю (що повинно було відбитися в процедурах призначення і зміщення правителів і чиновників), а в цілях захисту суспільства від свавілля - як з боку зовнішніх ворогів, так і з боку тих правителів і чиновників, які захотіли б знехтувати своїми головними функціями і зайнятися накопиченням майна [54].

Варто тепер подивитися, чи відповідають ці уявлення традиціям інших народів, наприклад, Сходу.

Так, у Коментарі до Конституції Медини Алі Кхан підкреслює, що першу ісламську державу було засновано не в тіні мечів, як зазвичай вважають деякі кола, але у безпеці соціального договору, названого Конституція Медіни. У будь-якому випадку, Конституція Медини запалила факел свободи за допомогою створення Вільної Держави для плюралістичного суспільства, що складається з мусульман, євреїв і язичників. Ця безпрецедентна Вільна Держава, перша у своєму роді в інтелектуальній і політичній історії людської цивілізації, була засновано ніким іншим, як Проком Мухаммедом особисто в 622 році за григоріанським календарем, тобто більш, ніж за тисячу триста років до Загальної Декларації Прав Людини (1948). Самою основною рисою Конституції Медини є те, що вона створює ісламську Вільну Державу на основі соціального договору. Конституція Медини запропонувала соціальний контракт в реальному часі, в реальному просторі, реальним людям за допомогою реальної угоди за сотні років до того, як теорія соціального контракту набула широкого схвалення, особливо на Заході [69]. Зокрема, у п.п. 13, 15, 16 Конституції Медини зазначалося: «Богобоязливі віруючі повинні разом виступити проти будь-якої ворожнечі серед них, будь-якої несправедливої дії, спрямованої проти будь-якої установи (організації) або права... Захист і заступництво Аллаха єдині для кожного з віруючих; якщо навіть самий незначний віруючий користується цим захистом і цим заступництвом, то це вважається загальним для всіх, бо всівіруючі, на відміну від інших, є братами (друзями). Не заподіювайте зла тим євреям, які підпорядковуються нам, і не надайте допомогу тим, хто виступає проти них [70].

В.В. Дудченко [71, с. 20] приходить до висновку, що усі напрями мусульманського правознавства єдині у тому, що метою запровадження норм ісламського шаріату є забезпечення інтересів людини.

Ю. Кузовков [54] звертає увагу на те, що у Єгипті у період після краху Стародавнього царства характерною особливістю даного періоду була постійна турбота правителів про «маленьких людей». Можна стверджувати, що захист «маленьких людей», простого народу був у період становлення Середнього царства головним сенсом діяльності правителів: фараонів, намісників, - про що свідчать численні письмові джерела тієї епохи. Самме така політика єгипетських фараонів X-XI династій призвела до утворення знову єдиної давньоєгипетської держави - Середнього царства Єгипту - на початку II тисячоліття до н.е. Так, один з номархів нома (провінції) Сіута кінця епохи феодальної роздробленості (IX-X династії) писамв: «Я був багатий зерном. Коли країна відчувала потребу, я підтримував місто зерном; я дозволяв громадянину брати для себе зерна, і його дружині, вдові та її синові. Я списав всі недоїмки, які, як я знайшов, вважали за ними мої предки. Я покрив пасовища худобою, у кожної людини було багато приплоду, загони були повні телят». Один з вищих чиновників Фіванського нома, що жив у місті Гебелейн в епоху XI династії, писамв: «Я підтримував Гебелейн у неврожайні роки, коли відчували злиденність 400 осіб. Я не викрадав дочки у чоловіка, я не віднімав його поля... Я розводив всіляку дрібну худобу; я зробив тридцять судів; потім ще тридцять судів, і я привіз зерна для Есне і Туфіума після того як Гебелейн отримав підтримку». Схожий напис на своїй гробниці залишив і номарх Антилопйого нома: «Не було ні однієї доньки громадянина, з якої я вчинив би дурно, не було ні однієї вдови, яку я б пригнічував; не було жодного селянина, якого я б відштовхнув; не було жодного пастуха, якого я б прогнав... не було жодного нещасного в моїй області; не було жодного голодного в мій час. Коли настали голодні роки, я зорав всі поля нома, аж до південного і північного рубежу, зберігши його населення живим і доставляючи йому прожиток, так що не було жодного голодного...». Це лише окремі приклади подібних написів, яких зустрічається дуже багато, і вони дуже відрізняються від поведінки радянської держави періоду голодомору в Україні.

У роботі [72] з певною долею іронії зазначається, що таким чином номархи намагалися сподобатися «маленькій людині», щоб укріпити свою владу. Однак це як раз і відповідає розумінню того фундаментального факту, що для укріплення влади вона повинна бути корисною саме «маленькій людині».

Одним з найдревніших джерел, що оповідають про договірне походження і демократичні засади держави, можна з повною впевненістю вважати Старий Завіт, вірніше, ту його частину, яка носить назву «П'ятикнижжя Мойсея» або «Письмової Тори» [73, с. 214]. Ідея Синайського Завіту (термін «завіт» у старозавітній теорії є синонімом поняття договір) є класичним прикладом договору про створення державності вперше. Вихідною «матерією» майбутньої держави виступають роз'єднані єврейські племена, яким належить об'єднатися в колектив з єдиної релігійно-політичною ідеологією і загальнообов'язковим правом [74]. Згідно Торі, єдиний істинний Бог укладає договір зі всім єврейським народом. Народ у всій його цілісності визнаємться стороною у договорі, і, отже, йому надається право вибору щодо умов, санкцій, за недотримання яких є можлива кара [73, с. 214]. Проблема Божественного Договору з народом є досить актуальною в силу того, що, передбачаючи ідею Суспільного договору, вона закладає першооснову даної теорії, що отримала поширення в Європі лише через десятки століть [73, с. 215].

Особливе місце у давньоіудейській концепції державності відводиться Великим Зборам (Кнесет Га-Гдола), своєрідному представницькому органу. Коли євреї виходили з Єгипту, Мойсей був одноосібним керівником народу. Однак концентрація всієї повноти влади в руках однієї особи стала важким тягарем. Тому виникає необхідність заснувати збори представників народу, які, з одного боку, відповідали б запитам євреїв, а з іншого - були б здатні донести слова Всевишнього до народу. Таким чином, виник перший «кнесет», який спочатку нараховував 72 особи, а пізніше - 120 осіб [73, с. 216].

Важливе місце у давньоіудейській концепції державності відводиться засобам обмеження свавілля державної влади. Грамотно складені приписи, змінюваність правителів і небажаність передачі трону у спадщину, обрання посадових осіб, наявність у державі органів, що контролюють діяльність монарха, здійснення народного вето, наявність громадянського суспільства здатні утримати правителів від тиранії, обмеживши свавілля володарюючих суб'єктів [74]. Давньоіудейська традиція свідчить також про додержавне походження громадянського суспільства та його відносну незалежність від держави [74]. Таким чином, ми спостерігаємо тяжіння іудейської традиції до демократії, договірним відносинам, обмеженням сваволі влади та поваги до громадянського суспільства [73, 74].

Формою суспільного договору вважається англійська Велика хартія вольностей 1215 р. [75, п. 134] (Magna Carta), яка офіційно вважається у Англії першим конституційним актом. Хартія оформлена як маніфест Короля Іоанна і у кінці містить, зокрема, такі слова, що підкреслюють її договірний характер: «Була принесена клятва як з нашого боку (короля - Авт.), так і з боку баронів, що все це вищеназване сумлінно і без злого умислу буде дотримуватися» (цит. за [76]).

Важливо підкреслити, що принцип обмеження влади шляхом укладання суспільного договору заради блага «маленької людини» відомий і український політико-правовій думці. Так, київський князь Володимир Мономах, як і Солон, обмежував відсотки по позиках, піклувався про справедливе судочинство, повчав своїх синів: «О, діти мої! Хваліть Бога! Любіть також і людство… Не забувайте бідних, корміть їх… Не давайте сильним губити слабких…» (цит. за [77]).

У преамбулі Договорів і постанов прав і свобод військових між Ясновельможним Його Милості паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорізького, і між генеральними особами, полковниками і тим же Військом Запорізьким з повною згодою з обох сторін [78], більш відомих в українській історико-правовій літературі як Конституція Пилипа Орлика, зазначено: «І оскільки колишні гетьмани Війська Запорізького, залишаючись під самодержцями московськими, зважилися привласнити собі понад міру владу самодержавну, чим завдали значної шкоди давнім порядкам, правам та вольностям військовим, наклавши тягар на весь народ, тому присутня Генеральна Старшина і отаман кошовий з Військом Запорізьким, щоб запобігати такому безправ'ю, у найбільш сприятливий для того час, коли Військо Запорізьке під протекцію Найяснішої Королівської Величності Шведської прийшло і міцно її тримається, тільки для впорядкування та відновлення своїх прав і вольностей військових, домовились з Ясновельможним Його Милості паном Пилипом Орликом - новообраним гетьманом і постановили, аби не тільки його вельможність за щасливого свого гетьманського володарювання всіх досягнутих постанов і договорів непорушно дотримувалася, але щоб і за інших, майбутніх гетьманів Війська Запорізького вони були збережені і дотримувалися так, як тепер складені».

Іншим прикладом соціального договору в Україні можна вважати Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України [79]. У ст.ст. 1, 5 Конституційного договору учасники договору зобов'язалися надати Україні статус демократичної, соціальної, правової держави, яка виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян. Визнано, що в Україні діє принцип верховенства Права. Всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування в Україні здійснюють свої повноваження виходячи з пріоритетності прав і свобод людини. Забезпечення цих прав і свобод, охорона життя, честі і гідності людини - обов'язок держави. Як зазначає проф. Ю.О. Фрицький [80, с. 16; 81, с. 16], значення Конституційного Договору бачиться, перш за все, у соціально-юридичній взаємодії, широких можливостях для досягнення згоди і компромісу між суб'єктами конституційного права на основі їхнього добровільного волевиявлення.

Для аналізу взаємозв'язку чинників, з одного боку, «виконання державою притаманних їй функцій - турбота про економіку та суспільство - гарне "почуття" чи процвітання держави та суспільства», з іншого боку, «викривлення справжньої ролі держави внаслідок захоплення держави олігархічними групами, об'єднаними з бюрократичною владою - розростання корупції - крах держав» Ю. Кузовков [54] докладно прослідкував так звані цикли корупції на прикладі історії Стародавнього Риму (див. схему І - нумерація Ю. Кузовкова [54]). Тут доречно згадати застереження С.Д. Гусарєва (із співавторами) [82, с. 43] про те, що діяльність держави не завжди відповідає потребам розвитку економіки.

За Ю. Кузовковим [54], ознаками олігархізації та бюрократизації державного управління є: захоплення національних багатств вузькою групою багатіїв (олігархів), концентрація багатства в руках небагатьох; монополізація ними всієї чи більшої частиниторгівлі та відтиснення від ринків збуту всіх дрібних землевласників; злиття корумпованих чиновників з великим бізнесом і з організованою злочинністю; зростання корупції держави, яка уражує великих чиновників і навіть глав держави і уряду; створення внаслідок цього ситуації потурання чиновників порушенням представниками зазначених олігархічних груп встановлених правил утримання держави, у тому числі щодо сплати податків; перекладання податкового тягаря на інших виробників, зокрема, на середній клас; зубожіння мас населення; згортання виробництва та внаслідок цього зростання безробіття; дорожнеча товарів (монопольно високі ціни); зникнення стимулів до інвестицій; «втеча» інвесторів; зростання соціальних протестів, здатних перерости в революцію і громадянську війну. Коли правитель стає корумпованим, вважав Августин, тобто тираном, а знать, що його оточує, - несправедливою, перетворюючої свій союз у фракцію, суспільство не просто корумпує, але й зникає. Його інтерес відтепер є інтересом не народу,а тирана і фракції знаті [57].

Такий стан справ у державі Ю. Кузовков [54] називає кризою корупції, тому що встановлення влади олігархії над суспільством неминуче супроводжується посиленням корупції держави, яка перестає служити інтересам всього населення і починаєслужити інтересам невеликої групи. Крім того, корупція виражається в морально-етичному розкладанні всієї держави і суспільства, яке неминуче супроводжує кризи корупції. Відповідно, цикл корупції - це період між двома черговими кризами корупції, якийвключає: 1) період безкризового розвитку суспільства; 2) період сповзання до кризи корупції; 3) період кризи корупції; 4) період громадянської війни або революції на тлі продовження кризи корупції; 5) період усунення причин, що викликали кризу (період виходу з кризи корупції).

Розглянемо ці закономірності на прикладі історії Риму протягом II ст. до н.е. - I ст. н.е. (див. схему І). Ми бачимо протягом цього періоду два циклу: з початку II ст. до н.е. і до середини I ст. до н.е. відбувалося поступове зростання впливу і сили олігархії, посилення корупції, посилення концентрації багатства в руках небагатьох, на цьому тлі зростала напруга у суспільстві, потім почалася громадянська війна, яка призвела до експропріації у багатіїв накопичених ними багатств. Потім все те ж самме повторилося вже у період з 30-х рр. до н.е. і по кінець I ст. н.е. - і закінчилося громадянською війною 68-69 рр. та експропріаціями. Що стосується останніх, то їх почав Нерон: він, зокрема, конфіскував землі шістьох магнатів, яким належала половина всіх земель римської Африки. Далі вони продовжилися стихійно протягом громадянської війни 68-69 рр., і потім їх продовжили імператор Веспасіан (69-79 рр.) і Доміциан (81-96 рр.). Ці імператори продовжували відбирати маєтки у багатіїв в Африці, а також у Єгипті, де до цього, у середині I ст. н.е. також йшла активна скупка земель магнатами. Конфісковані землі роздавалися селянам і ветеранам, яких спеціально запрошували в Африку для створення там прошарку заможних фермерів. Очевидна повна ідентичність з тим, що робили Цезар і Август на початку свого правління. У підсумку до II ст. н.е. всі великі магнати були знищені - серед навіть самих багатих сенаторів цього періоду вже немає (на схемі І - умовно «погані» імператори по відношенню до сенаторів), - ані «набобів» I ст. до н.е., ані «мультимільйонерів» періоду Юліїв-Клавдіїв. Більш того, до початку II ст. н.е. залишилося не більше 30 потомствених сенаторів, - тобто приблизно 3-5% колишнього складу Сенату, чому, судячи з усього, чимало сприяли репресії проти сенаторів та їх загибель в епоху громадянських воєн і революцій, якими характеризувалися останні десятиліття I ст. н.е. [54] (Римський Сенат розглядається як структурний елемент політичної системи Римської олігархії [83]).

Аналогічні закономірності можна прослідкувати і у наступній історії Риму, а також і у багатьох інших історичних епохах: Східне Середземномор'я в III-II тисячоліттях до н.е., Візантія в IV-XV ст., країни Західної Європи в XII-XIX ст. та інші країни.Довжина цих циклів в минулому становила від 130-150 років до декількох століть, але в останні два століття має тенденцію до скорочення [54].

Аналогічні циклічні закономірності, з поправкою на місцеву специфіку, вбачаються у дослідженні [49] циклів у китайських імперіях Мін та Цін. Так, при перших імператорах Мін землеробський труд був шанованим заняттям, селян називали добрим народом (лян мінь); селянам дозволяли носити шовковий одяг, з середовища селян виходили великі чиновники і воєначальники. Соціальна спрямованість політики Чжу Юаньчжана проявлялася у репресіях проти поміщиків і у масових конфіскаціях їхніх земель. Поміщицьке землеволодіння різко скоротилося, основною фігурою в селі став самостійний селянин-хлібороб. Податки на селян були зменшені в кілька разів. Пріоритетними були заходи, спрямовані на облаштування біженців; селянам виділяли землю, давали волів і насіння. Відновлювалися іригаційні споруди. Проводилась досить сильна на той період соціальна політика. «Всім вдівцям, вдовам, сиротам, бездітним людям похилого віку, а також хворим, бідним, які не в змозі прогодувати себе, місцеві чиновники повинні видавати на прожиток, - вказував закон. - Непроявлення турботи про них карається 60 ударами палиць». Вводився жорсткий контроль за чиновниками. «Двір засновує чини і роздає посади по суті для спокою народу... У момент призначення на посаду невідомо, отримав її мудрий чи дурний чоловік. Якщо чиновники виявляться жадібними, які завдають шкоди народові, то дозволяється... тричі переконувати їх, а якщо вони не наслідують порадам, то на підставі документа з викладеними по порядку фактами зв'язати і відправити до столиці...», - говорилося в Указі Чжу Юаньчжана [49].

Водночас, наприкінці імперії Мін беззаконня та корупція досягли величезних розмірів. Джерела рясніють повідомленнями про шахрайство, хабарництво та свавілля чиновників. «Я неодноразово видавав укази: які не дозволяють самовільно брати хоча б крихту [зерна], - обурювався імператор Чен-цзу. - Але безталанні чиновники творять самовілля!». Розкладання прогресувало, особливо великих розмірів досягли розкрадання і хабарництво серед військового начальства. Чиновники брали хабарі від рекрутів і звільняли їх від служби - нібито по нездоров'ю. Командири привласнювали землі військових поселень і змушували солдатів працювати на себе. Надходження зерна з поселень в казенні комори скоротилося з 1403 року по 1423 більш ніж в 4 рази. Розкладання охопило не тільки армію, але й імператорський двір. Князі, родичі імператора, євнухи всюди захопили казенні та приватні землі. Протягом 140 років загальна кількість земель в Піднебесній зменшилося більш ніж в половину. По суті, фонд державних земель бувповністю розкрадений. Розкраданню піддавалися не тільки землі, але й багатства імператорської скарбниці; після відсторонення євнуха Лю Цзіня, який довгий час керував країною при У-цзуне, у нього було виявлено зерна і скарбів розмір яких дорівнював державному доходу за кілька років [49].

Аналогічна ситуація складалася і наприкінці імперії Цін. До 1820-х років корупція і крадіжки досягли небувалих розмірів. Один з цензорів, що перевіряв кошториси робіт з укріплення дамб на Хуанхе, із здивуванням відзначав, що було розкрадено лише 3/5 відпущених коштів - зазвичай крали більше. Село було віддане на свавілля місцевої влади, поміщиків і місцевої знаті. Додаткові збори із селян багаторазово зросли - причому центральні власті навіть не знали їх обсягів. З селян збирали податей утричі більше, ніж вимагалося за законом. У селян вимагали гроші під будь-якими приводами. При здачі податку зерном встановлювалися додаткові збори за обмір зерна і його прийом, за складання квитанції, на «чай і фрукти», збори на користь доглядача, стражника, на ремонт комори, на «усушку», за транспортування, за те, щоб поставити печатку на квитанції, за свічки і т.д. Якщо селянин намагався заперечувати, то його звинувачували у відмові платити податки, погрожували судом і вимагали хабар, щоб зам'яти справу. Повітовий суд був місцем, до якого селяни боялися наблизитися; всякий розгляд перетворювався для них на суцільний ланцюг вимагань; сім'ї, які ризикнули звернутися до суду, зазвичай розорялися ще до закінчення справи. Поліція при будь-якому зверненні насамперед вимагала «підйомних», але в дійсності зовсім не займалася розслідуванням справ. Звичайною практикою була змова поліції із грабіжниками і бандитами, які регулярно сплачували поліцейським чинам «відступне». Армія не могла і не бажала боротися з розбійниками; злодійство серед офіцерів дійшло до того, що солдати одержували постачання гнилим зерном. Багато солдатів і офіцерів курили опіум; нерідко вони вступали в змову з розбійниками і під виглядом каральних операцій грабували мирне населення. Представники місцевої знаті відмовлялися платити податки і збирачі не сміли навіть приходити до них. Недоїмки, що виникали, розкидали на навколишніх селян [49].

За таких умов, у роботі [49] виведені загальні закономірності становлення і руйнування імперій Китаю: у період становлення - відносно високий рівень споживання основної маси населення, зростання населення, зростання посівних площ, будівництво нових (або відновлення зруйнованих раніше) поселень, низькі ціни на хліб, дорожнеча робочої сили, незначний розвиток поміщицького землеволодіння, оренди та лихварства. При руйнації - низький рівень споживання основної маси населення, часті повідомлення про голод і стихійні лиха, селянське малоземелля, розорення селян-власників, зростання поміщицького землеволодіння, зростання лихварства, поширення боргового рабства, ухід розорених селян у міста, високі ціни на хліб, велика кількість безробітних і жебраків, зростання корупції і розкладання державного апарату, голодні бунти і повстання. Державний земельний фонд розкрадається і перетворюється у приватну власність. По суті, відбувається масштабна приватизація державного сектора економіки.

Зазначені закономірності, які проявлялися у попередні часи, лякаючи схожі на процеси, що відбуваються сьогодні в Україні: з одного боку, розкрадання державного майна, концентрація багатства у руках небагатьох, «втеча» інвесторів, а з іншого боку, - народне невдоволення. Так, за інформацією від 09.03.2013 р. [84], за даними компаній Knight Frank та Wealth-X, статки українських багатіїв примножується найшвидшими темпами у Європі. За даними Transparencia Internacional по різних країнах [85] відносно рівня корупції, в якій втілюються всі найгірші якості сфери публічного адміністрування, рівень України серед цих країн зовсім безрадісний - 134 місце із 178 країн, які оцінювалися у 2010 році [85]. Голова ради Федерації роботодавців України Д. Фірташ вказав на зниження припливу інвестицій в Україну у 2012 р. порівняно із 2011 р. у 5 разів [86]. На думку академіка НАН України Б. Данилишина, критичний показник рівня олігархізації економіки України (концентрації основних структуроформуючих сфер під контролем кількох ФПГ) перевищує 70 %. Такого немає у жодній цивілізованій країні світу [87]. Водночас, в Україні станом на 16.02.2012 р. спостерігався рекордний рівень протестних настроїв [88].

Ціла низка українських вчених на даний момент констатують [89-94 та ін.], що в Україні у тій чи іншій мірі відбувається зрощення фінансово-економічної олігархії та управлінської бюрократії.

Так, В.В Глазунов [91, с. 111] зазначає, що в Україні державна бюрократія знаходиться у перманентній фінансовій залежності від олігархічних структур. Тому специфічною особливістю української держави є її повна олігархічність, починаючи від представницьких органів влади, закінчуючи бюрократичним апаратом. У даному випадку під олігархічністю мається на увазі процес підпорядкування функціонування держави задоволенню корпоративних інтересів соціальної групи олігархів.

О.Ю. Бусол [90, с. 51] повідомляє про дослідження вчених НАН України, згідно з якими за останні 15 років відбулася стрімка стратифікація (розшарування) в минулому однорідного українського суспільства. Хибний шлях приватизації викликав формування власника, націленого на примноження багатства не внаслідок відтворювального виробничого процесу, а в результаті нових перерозподільних актів, у тому числі з джерел державного бюджету. Нечисленна група привласнила значну частину суспільного багатства, а більшість змушена працювати за мізерну заробітну плату.

В.В. Цвєтков [93, с. 249] вказує, що дедалі частіше трапляються випадки фактичного поділу влади між бюрократичною елітою, з одного боку, й комерційно-кримінальними колами - з іншого. Зазначена друга група, маючи великі кошти, награбовані у народу, активно входить у владні структури.

У роботах [89, с. 320-321; 92, с. 401] автори доводять, що головною перепоною у творенні української нації був економічний фактор, а саме «великий переділ» у економіці, існування останньої між ринком і державним капіталізмом, «прихватизація». Наслідком цього стало різке збагачення меншості й збідніння основної частини населення. Зросла реальна влада груп інтересу/впливу. Відтоді спостерігається щораз більше відчуження держави від суспільства та особи й відсутність реальної демократії.

Водночас, українські експерти дедалі активніше висловлюються за термінову деолігархізацію країни. Так, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології М. Погребинський вважає, що в Україні прийшов час, коли вітчизняні олігархи мають поділитися своїми коштами з державою у зв'язку з важкою економічною ситуацією. «Україна, так чи інакше, буде переживати певний перехідний період, і якраз настав той час, коли ті люди, олігархи, які отримали максимальні дивіденди від «додержавного» стану країни, повинні якусь частину ренти віддати державі», - сказав він в ході «круглого столу» [95]. Тут варто пригадати спогади Дж. Кеннеді (видатний американський бізнесмен і політичний діяч), який у період Великої депресії у США і «Нового курсу» [96] Ф.Д. Рузвельта висловлювався так: «... у ті дні я відчував і говорив, що охоче розлучився б з половиною свого надбання, якби був упевнений, що збережу в умовах підтримки законності і порядку другу половину» [96].

Вважаємо, що Ф. Енгельс абсолютизував захисну роль держави щодо великої власності та роль великої власності як чинника створення держави для її захисту. Так, у роботі [40, с. 305] він зазначав: «Бракувало ще тільки одного: установи, яка б не тількиубезпечувала знов придбані багатства окремих осіб від комуністичних традицій родового ладу, яка не тільки зробила б священною приватну власність, яка до того мало цінувалася, і це освячення оголосила б вищою метою всякого людського суспільства, але й доклала би печатку загального суспільного визнання нових форм придбання власності, що розвиваються одна за одною, а значить і до безперервно прискорюючогося накопичення багатств; бракувало установи, яка закріпила б не тільки поділ суспільства на класи, що розпочинається, але й право можновладців на експлуатацію незаможного і панування першого над останніми. І така установа з'явилося. Було винайдено державу».

Отже, абсолютизується призначення держави і причина її створення щодо захисту власності. Однак таке тлумачення не є виправданим.

По-перше, як зазначено на шпальтах тієї ж роботи [40], але на с. 311, правитель Солон скасував борги, добився звільнення тих, хто вже потрапив в рабство за борги, і заборонив надалі робити позики під заставу особистої свободи. Далі були встановлені максимальні розміри земельної власності, якою могла володіти окрема особа, щоб обмежити хоч би деякими межами ненаситне прагнення знаті до захопленню селянської землі. Таким чином, як сказали б зараз, Солон захистив середній клас від свавілля великого капіталу. Отже, держава, в інтересах суспільства, стала не на сторону завідомо багатих, а навпаки, на сторону бідних.

По-друге, при наявності надлишкового продукту цей продукт завжди буде розподілятися нерівномірно. Так, у вуста свого героя Остапа Бендера І. Ільф та Є. Петров вклали таку фразу: «Раз у країні бродять якісь грошові знаки, то повинні бути люди, у якихїх багато» [97]. І він мав рацію так казати, адже, як зазначено вище, побудувати суспільство суцільної зрівнялівки неможливо, - це є утопія, яка суперечить біологічній природі людини. Отже, якщо погодитися з Ф. Енгельсом [40, с. 305], то враховуючи дані обставини, держава завжди приречена захищати власність, а не суспільство.

Але при цьому виникає ще одна проблема. Майнове розшарування у суспільстві не є двополярним (багаті - бідні), є різні розміри володіння власністю. То кого самме повинна захищати держава?

У цьому сенсі відповідальна держава як раз захищає менш заможних. Так, вище зазначалося, що у періоди наступу олігархів останні прагнуть захопити все більше і більше майна, ринків збуту, відтиснути від ринків збуту всіх дрібних землевласників, з потурання чиновників перекласти на них податковий тягар. Самме у таких випадках держава повинна захистити дрібних власників, інакше криза корупції може поховати саму державу. Отже, оскільки існування держави прямо залежить від середнього класу і широких мас, справжнє покликання держави - захищати цих людей.

По-третє, ненависть мас до багатих сильно перебільшена. Маси згодні миритися з багатими, якщо визнаюмть, що їх багатство є легітимним. Так, як вже зазначалося вище [22], горизонтальна консолідація не передбачає рівності і не припускає прагнення до неї. Але припускає, що нерівність буде адекватно відображати суспільну користь кожного, а не особисті бійцівські якості, як у вертикальній консолідації.

Прикладом поваги до власності у суспільствах раннього землеробства, хоча до кінця оформленого інституту власності у той час ще не існувало, є інститут бігмена [18, 26, 35], який вивчений переважно за етнографічними даними Меланезії, Південно-Східної Азії, Північної Америки. Бігменами ставали, як правило, найбільш ініціативні люди, які виділялися різноманітними здібностями, володіли фізичною силою і відрізнялися працьовитістю, були хорошими організаторами та могли залагоджувати конфлікти. Вони були хоробрими воїнами і переконливими ораторами, деяким з бігменів приписували навіть особливі магічні здібності, вміння чаклувати. Завдяки всьому цьому, безпосередньо беручи участь у виробничому процесі, бігмени збільшували багатство не тільки своїх сімей, але й общинних груп. Джерело високого статусу бігмена - це його престиж, який він отримував за рахунок організації масових бенкетів і роздач. Це давало йому можливість створити мережу залежних осіб, що додатково сприяло його успіху. Для того щоб досягти успіху, бігмен змушений багато і інтенсивно трудитися. Його руки постійно в землі, а з чола то і діло стікають краплі поту. Бігмен змушений демонструвати свій високий статус, витрачати значні кошти на організацію колективних церемоній та бенкетів, роздавати своїм одноплемінникам подарунки. Бігмен копить не для того, щоб використовувати для одного себе, а для того, щоб роздавати це багатство. Кожна важлива подія в житті людини - весілля, народження, смерть і навіть будівництво нового будинку або каное - відмічається бенкетом, і чим більше бенкетів влаштовує людина, з чим більшою щедрістю виставляє він частування, тим вище його престиж. У багатьох суспільствах бігмени символізували політичну єдність громади і нерідко представляли економічні інтереси своєї групи у взаємовідносинах з іншими колективами. Вони вступали в суперництво з бігменамі інших громад і, демонструючи свою велику щедрість, ставали неформальними лідерами більш великих територіальних об'єднань. Особиста кар'єра бігмена має загальне політичне значення. Бігмени зі своїми споживчими амбіціями є засобами, за допомогою яких суспільство, розбите на маленькі автономні громади, переборює цей розкол, принаймні у сфері забезпечення продовольством, і формує більш широке коло взаємодії і більш високий рівень кооперації. Піклуючись про власну репутацію, бігмен створює концентруючі засади племінної структури. Таким чином, ще до встановлення нових законів, на рівні інстинктів горизонтальної консолідації первісні люди поважали легітимно, по їх розумінням, отриману власність.

Отже, завданням відповідальної держави стає не захист прав власності як такий, а прийняття розумних правил (законів) щодо придбання, розпорядження, володіння, користування власністю, а також справедливої участі власника у створенні публічних фондів. На думку В.В. Галунька [98, с. 7], у сфері охорони права власності функціями держави є: охорона приватної власності як невід'ємного природного права людини та громадянина; охорони права власності суб'єктів господарювання; охорона суб'єктів права інтелектуальної власності; охорона публічного речового права Українського народу; охорона всіх осіб, що перебувають на території держави, від власності підвищеної небезпеки.

Як зазначає О.М. Бандурка [51], від загальної чисельності населення 68 % дотримуються законів, коли їм це вигідно, 16 % - дотримується законів з ідейних міркувань і 16 % - ніколи не дотримується законів. Коли основна маса (68 %) вступає в протиріччя з тим, що диктується проти їх інтересів, починає розвиватися соціальна нестабільність суспільства, яка може призвести до різного роду конфліктів [51, с. 45]. Отже, мистецтво правотворчості полягає в наближенні законодавства до ідеалу повного задоволенняінтересів основної маси (68 %). Отже, за бажання, держава може знайти компроміс у законодавчому регулюванні відносин народу із владою і з приводу власності.

По-четверте, народ дратує не багатство як таке, а його нерівномірний розподіл, що призводить до майнового розшарування у суспільстві, яке суспільство визнаєм несправедливим. Зокрема, загальноприйнятим показником нерівності доходів населення є коефіцієнт Джині (Gini Index). Його значення перебуває у межах від 0 (повна рівність доходів), до 1 (абсолютна нерівність). Природний для демократичного суспільства розподіл дає коефіцієнт Джині у межах 0,25-0,35 (Австрія й Данія - 0,23; Бельгія, Японія і Швеція - 0,25; Фінляндія - 0,26), у той же час Україні - 0,47 [99], що підтверджують наведену вище думку [90, с. 51] щодо аномально високого рівня розшарування українського суспільства. При цьому, як зазначає Б.П. Тимченко [100], посилаючись на статистичні дані з Послання Президента України до Верховної Ради «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році» [101], чим більше рівень доходів певної групи, тим більше тіньових доходів вона перерозподіляє, що видно з табл. 1.

Таблиця 1.

Отже, розподіл доходів серед громадян України не відповідає європейським стандартам, а тіньові доходи заможних прошарків відтворює ці перекоси. Отже, держава Україна незадовільно справляється із завданням регулювання соціальної справедливості. Адже жодна нація не може забезпечити своє тривале існування, якщо вона більш ніж на половину складається з бідних [102, с. 67].

Мудра держава повинна створити всі необхідні і достатні умови, щоб по можливості законодавчо обмежити можливість того, щоб право на власності не стало засобом сваволі його власників [103, с. 434]. «Законодавцю треба встановити межі бідності ібагатства, - писамв Платон. - …Якщо ж хто здобуває понад цього, чи знайшовши що-небудь, чи отримавши від будь-кого у подарунок або наживши, - ...він повинен віддати надлишок державі і його богам-покровителям, ослушників ж цього закону може видативсякий бажаючий, причому йому дістається половина суми, інша ж половина буде віддана на користь богів; крім того, винний повинен буде заплатити ще таку ж суму зі свого майна» (цит. за [103, с. 434]). На думку багатьох мислителів, абсолютне і непомірнеправо власності може призвести до руйнування підвалин держави і суспільства в цілому [103, с. 434].

Наведені вище та інші приклади з історії підтверджують, що найбільш успішними були ті правителі, які не допускали концентрації власності у вузьких колах олігархів і дбали про зміцнення середніх прошарків населення - Солон, Пісістрат, Володимир Мономах, Чжу Юаньчжан, Чжу Ді, Нерон, Веспасіан, Доміциан та ін. Сюди ж можна прирахувати і Ф.Д. Рузвельта, який, підводячи підсумки «Нового курсу» зазначав, що можна сказати, ми прийняли ще один «Білль про права», на основі якого можна побудуватибезпеку і добробут для всіх, незалежно від соціального положення, раси та віросповідання, у тому числі право кожного підприємця - великого чи дрібного - вести бізнес в умовах, що виключають несправедливу конкуренцію або засилля монополій усередині країни або за кордоном [104].

По-п'яте, реальну небезпеку являє олігархізація власності та бюрократизація державного управління, що викривляє сутність держави. Це є проявом «залізного закону олігархії» Р. Міхельса, в результаті чого навіть демократична влада вироджується у владу небагатьох обраних - олігархію [105, 106]. Однак даний закон слід розглядати як тенденцію, яка за певних умов може або не реалізовуватися, або реалізовуватися у більш-менш «м'яких» формах [83]. У ході еволюції людству вдалося частково вирватися з-під прямого гніту інстинктів і винайти безліч рішень, що дозволяють обмежувати, локалізувати, придушувати у зародку дію негативних генетичних програм, у тому числі програм появи жорстких ієрархій [24]. В монографії [107] спеціально підкреслюється необхідність розуміти і підштовхувати суспільні процеси, в тому числі законодавчими актами і правоохоронною діяльністю, щоб «залізний закон олігархії» не діяв напряму на адміністративну, політичну і етичну позицію управлінського апарату, нейтралізувався (хоча б частково) ефективною протидією з боку інститутів громадянського суспільства.

Визнати неминучість для людини ієрархічної побудови - ще не означає виправдати будь-які її форми, а тим більше стверджувати, що чим потужніше організована нами ієрархія, тим краще. Як раз навпаки, знаючи, до чого призводить безконтрольне утворення ієрархій, ми зобов'язані його контролювати, спрямовуючи по оптимальному для нас шляху. Один з них - прагнути до того, щоб навколо нас було багато маленьких ієрархій з конкретними різноманітними інтересами і щоб ми самі входили в кілька таких груп. Це значить прагнути до того, щоб в суспільстві і всюди було різноманітне громадське життя, щоб групи по інтересам були незалежні один від одного і не об'єднувалися в суперієрархії [19, с. 212]. Раніше вже зазначалося, що таке комунікативне поле, щозгуртовує різні групи і рухи громадян, здатних репрезентувати свої інтереси у сфері політики, видозмінюючи правові засади і впливаючи на прийняття рішень, являє собою громадянське суспільство [108].

Як зазначається у роботі [109, с. 113], в сучасних успішних державах трансформація відносин державної влади і громадянського суспільства відбувалася в напрямку від привілейованого особистого і групового інтересу до превалювання в другій половині XX ст. суспільних інтересів. Досліджуючи систему підготовки державних службовців у Франції, В.О. Чмига [110, с. 1] зазначає, що у французькому суспільстві впродовж віків утвердилось розуміння ролі держави в реалізації загальнонаціонального інтересу. Отже, під тиском та контролем громадянського суспільства держава у змозі і зобов'язана обмежити егоїстичні інтереси класів та груп щодо захоплення командних висот в економіці та державі. Дж. Кейнс назвав таке обмеження «Кінець Laissez faire» [111] (принцип «Laissez faire» означає «нехай все йде, як іде»).

Громадянське суспільство, зазначає проф. Д.З. Мутагіров [57], не повинне відмовлятися від свого природного права на повсякденний контроль над тим, як його «слуги» виконують покладені на них обов'язки, від права карати недбайливих з них аж до дострокового позбавлення мандатів на владу, заміни урядів цілком і навіть насильницького повалення. Воно повинно зберегти за собою можливість постійної і частої ротації функціонерів і виконавців тих чи інших політичних функцій. «Для забезпечення правлюдини на життя, на свободу і прагнення до щастя, - говориться у Декларації незалежності США, - людьми засновуються уряди, що черпають свої законні повноваження зі згоди керованих. У випадку, якщо яка-небудь форма уряду стає згубною для самих цих цілей, народ має право змінити або скасувати її і заснувати новий уряд, заснований на таких принципах і формах організації влади, які, як йому представляється, найкращим чином забезпечать людям безпеку та щастя… Коли довгий ряд зловживань і насильств, незмінно підпорядкованих одній і тій же меті, свідчить про підступний задум змусити народ змиритися з необмеженим деспотизмом, скидання такого уряду і створення нових гарантій безпеки на майбутнє стає правом і обов'язком народу».

Отже, найвище призначення держави - забезпечувати реалізацію прав людини. «Повага до людської гідності, повний, безумовний та негайний захист прав і свобод особи, забезпечення умов для вільного розвитку громадян є найпершим обов'язком всіх органів держави взагалі та правоохоронних зокрема» [112].

Висновки

На підставі викладеного, можемо дійти таких висновків.

1. Становлення та розвиток людини і людських суспільств (біосоціогенез) слід розглядати як процес послаблення, обмеження чи заміни жорстких вертикальних ієрархій механізмами горизонтальної консолідації за рахунок встановлення безпосередніх зв'язків між особинами (особами) на горизонтальному рівні, без участі або з мінімальною участю домінанта (ієрарха, вождя тощо).

2. Взаємодія вертикальних та горизонтальних відносин означає по суті модель взаємодії влади і громадянського суспільства. Виходячи із вертикальних (ієрархічних) прагнень до створення ієрархічних (вертикальних) структур, влада завжди бути мати тенденцію до самовідтворення у своїх власних інтересах. Водночас, при наявності сильного громадянського суспільства ці тенденції можуть бути приборкані. Зокрема, навіть у період так званої афінської «тиранії» (що відрізняється від звичного для нас розуміння цього поняття) суспільство не дозволяло «тиранам» повністю нав'язувати свою волю. Власне «тирана» Пісістрата афіняни двічі виганяли із міста.

Таким чином, громадянське суспільство «приречене» бути контролером за владою.

3. Подальше збільшення рівня виробництва, перехід від збірного та мисливського господарства («привласнюючого») до «виробляючого» (землеробство, скотарство), що відбувалися на етапі «неолітичної революції», забезпечували гарантоване існування все більшої кількості людей, що у свою чергу приводило до збільшення кількості спільнот, кількості людей у спільнотах, щільності розташування населення по території Землі. Вказане приводило до ускладнення зв'язків між людьми та спільнотами. Грані міжродами і общинами, окремими їх членами стають все більш умовними. З утворенням громад, що складаються з членів різних родів, економічні відносини, які раніше були тільки внутрішніми, частково стали і зовнішніми, зазнавши при цьому певні зміни.Одночасно з цим деякі економічні відносини, які раніше були зовнішніми, стали внутрішніми. Підсилюється розвиток та становлення міжобщинної кооперації. Виникають проблеми розгляду суперечок. Одночасно рівень виробництва дозволяв утримання спеціального прошарку управлінців. В результаті виникла необхідність у системному здійсненню управлінських функцій, вирішенні і узгодженні управлінських питань, які зачіпали великі маси людей і постійно ускладнювалися. Це об'єктивно призвело до виникнення спеціального прошарку управлінців і створення інститутів управління, які вже нагадують державу. Отже, держави виникають як міжобщинні союзи заради кращого, досконалого життя, як союз людей, об'єднаних загальними началами права і загальною користю.

Зазначені загальні міркування знаходять історичне підтвердження на прикладі створення держави у афінян - 12 племен Стародавньої Аттики об'єднались під керівництвом Тезея приблизно в 1300 р. до н. е. і побудували Афіни (Плутарх), а також у стародавніх євреїв, - згідно Старому Завіту вихідною «матерією» майбутньої держави виступають роз'єднані єврейські племена, яким належить об'єднатися у колектив з єдиною релігійно-політичною ідеологією и загальнообов'язковим правом.

4. Аналіз ґенези становлення держав у «чистому» вигляді, без майбутніх нашарувань, призводить до гуманістичного розуміння держави як засобу забезпечення користі для громадян, добробуту народу, здійсненні солідарних інтересів людей. «Що сутність держави справді у відстоюванні солідарних інтересів людей, це позначається навіть у відхиленнях держави від її справжніх цілей. Навіть найбільш жорстокі форми державного гноблення зазвичай виправдовуються міркуваннями про користь і потреби всього народу» (Б.О. Кістяківський).

Історичний досвід свідчить про те, що держава є стійким соціально-політичним інститутом, створеним для захисту інтересів усього суспільства і всіх його членів, а не інтересів привілейованих груп. До тих пір, поки держава відповідає цьому визначенню, вона залишається повноцінною, якщо ж вона перестає виконувати цю свою основну функцію, то перетворюється на корумповану державу, зазнає краху і може зовсім зникнути.

5. Гуманістичне призначення держави, в залежності від організації механізму державної влади, може або реалізовуватися в тій чи іншій мірі, або повністю викривлюватися. В останньому випадку у державі можуть створюватися сприятливі умови для розростання бюрократизму, а інколи і сама може перетворюватися, мімікрувати на кшталт бюрократичної системи, спотворюючи реалізацію програм і цілей тієї системи, службовим елементом якої вона виступає. Така держава, з якою ототожнює себе апарат їївлади і управління, повністю відчужується від суспільства. Вона переслідує виключно свої власні, корпоративні цілі, що зводяться, головним чином, до утримання влади, збагаченню членів корпорації будь-якими способами. Все, що така держава вживає нібито вінтересах країни і її народу, вона робить у власних інтересах, що зводяться до ієрархічно диференційованих особистих інтересів чиновництва і об'єктивно шкодить суспільству.